Чернівецькі студенти Аркадія Володимировича Памфілова – давно вже самі успішні люди, професори, доценти, шкільні вчителі, які кожний у своїй справі служать науці, до якої долучив їх Учитель.     

Аркадій  Памфілов народився 9 листопада 1893 року у  Ставрополі. Закінчив Московський університет.  Ще студентом  почав займатися науковою роботою. І від 30-х років минулого століття викладав у вишах.  І всюди він долучав до наукової роботи своїх студентів.

1940-го року захистив дисертацію, здобувши  науковий ступінь доктора хімічних наук. У 1949-му  на запрошення ректора Чернівецького державного університету (ЧДУ) очолює кафедру неорганічної хімії. І вже через 5 років його стараннями на хімічному факультеті  створюється кафедра фізичної хімії, яку Аркадій Володимирович і очолив. Невдовзі вона стала провідною. На кафедра фізхімії сформувалася визнана наукова школа електрохіміків, спеціалістів у галузі термодинаміки незворотних процесів, кінетики хімічних процесів і каталізу.

Варто зауважити, що учні Аркадія Володимировича не замикалися у стінах Чернівецького університету. Так, випускники кафедри, очолювані лауреатом Держпремії в галузі науки і техніки, доктором технічних наук, професором В’ячеславом Кузубом, створили у Сєверодонецьку всесвітньо відому лабораторію з проблем захисту металів і сплавів від корозійного руйнування.  Учні проф. Памфілова відомі від Чернівців до Москви.  Він підготував 61-го кандидата і 8 докторів хімічних наук, які продовжили його справу.

Та, може, не менш важливі і по-людські більш цікаві спогади учнів Памфілова про його особисті риси як науковця й людини. Він багато читав, до чого привчав і своїх учнів та співробітників: соромно було не відповісти на його запитання: «А ви читали…?»

Багато хто з учнів згадує, як Памфілов умів відстояти свою думку.  А ще, як згадує доц. Віра Кашпор, текст після його редагування був чітким, лаконічним і зрозумілим, а наукова ідея – сконцентрована. «Наш Учитель, – каже доц. Наталя Лесина, – був щирим, уважним, суворим, по-справжньому дбайливим щодо нашої професійної підготовки керівником. Водночас  це було «навчання особистістю». Ми цінували його доброту і чуйність, бо у скрутну для нас хвилину був по-батьківськи уважним».          

І зовсім зворушливо через кілька десятиліть по відходу Учителя у вічність сприймаються спогади про те, як Аркадій Володимирович з власної кишені давав гроші, щоб студенти чи аспіранти могли поїхати на наукові конференції, допомагав влаштуватися на роботу після закінчення навчання в аспірантурі.

«У моїй пам’яті, – згадує Роман Марусяк,  колишній директор НДІ галургії (Калуш),–  професор  Памфілов. залишився простою і доступною до спілкування Людиною».

І нарешті, по-науковому чіткою фомулою згадує його колишній аспірант, а згодом доктор хімічних наук, професор і громадський діяч Олег Панчук:  «Я не був би тим, ким став, без нього». Ми всі вдячні долі за те, що у нашому житті був професор Памфілов – Особистість, Людина, Вчитель.

Ярема ТЕВТУЛЬ, доктор хімічних наук, професор   

Запис Хороший учитель – це вдала доля учня. До 125-річчя від дня народження видатного хіміка Аркадія Володимировича ПАМФІЛОВА (1893-1973) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Заголовок для цієї інформації узятий зі спогадів доцента-хіміка Алли ЧОБАН про знайомство її батька з професором ЧНУ, академіком АН ВШ України, видатним українським фізиком Іларієм Раренком. Іларій Михайлович через свою активність, рухливість, мудрість і душевну молодість вражав несхожістю з уявленнями багатьох людей про професорів, тим паче академіків…

85-ту річницю від дня народження і 3-тю річницю смерті видатного українського ученого, які майже збігаються за датами, пошанували теплою зустріччю-спомином у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського за модеруванням Алли Чобан і професора-фізика, водночас туриста, альпініста й відомого барда Віктора Стребежева.

Постать, яка вимальовувалася зі спогадів друзів, колег, учнів (а три ці «номінації» – учений, альпініст і бард, якщо казати про Іларія Раренка, дуже часто нероздільно й по-людськи спліталися, відтак навіть і намагатися не буду визначатися з цим конкретно), вражає своєю науковою й духовною, душевною масштабністю.

Іларій Михайлович, людина неймовірно сучасна й працьовита (про що розповідають усі 560 його наукових праць і фотографії, на яких професор Раренко у робочому халаті особисто працює з пробірками для досліду), ніколи не замикався в набутому, його вабили все нові й нові горизонти науки – і це були не просто зацікавленості, але й серйозні розробки в нових галузях. У наукових долях його учнів зірки зійшлися для кожного по-своєму, але вони й досі із теплом і вдячністю згадують свого Вчителя. Про це говорили і фізик Віктор Стребежев, і психолог Рудольф Павлов, і фізик за освітою, але нині високий фахівець, може, з найсучаснішого напрямку науки – завідувач кафедри програмного забезпечення комп’ютерних систем ЧНУ професор Сергій Остапов… Це лише три імені, а на загал Іларій Михайлович Раренко виховав 15 кандидатів наук і працював як науковий консультант з чотирма нинішніми докторами наук. Та, може, саме вдячність тих, хто залишаються живими, найбільшим позитивом характеризує цю різнобарвну Людину – Невтомного Вченого, Педагога, Друга.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Класний професор Іларій РАРЕНКО» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Новина про те, що американський астронавт Ніл Армстронг висадився на поверхні Місяця, вчинила у Москві неабиякий переполох: Кремль вважав,   що першою там побуває радянська людина…
А коли  один з авторів проекту «Аполлон» зізнався, що свій політ вони здійснювали «равликовою трасою», запозиченою з невеличкої  книжечки механіка елеватора Юрія Кондратюка, переполох переріс у скандал: Радянський Союз у глибокій таємниці готував свій Місячний проект, у якому головна роль відводилася ще одному геніальному українцеві – Сергію Корольову. Звісно, що КДБ одразу розпочав розслідування: хто і як допоміг клятим американцям нас випередити? Сліди привели до Полтави, де кадебістські нишпорки знайшли старого  вчителя Володимира Оголівця.  

– Та це ж наш гімназист – Сашко Шаргей! – вигукнув той, коли йому показали фото «елеваторника».

«Ходив у одному чоботі й одному черевику…»
Сашко Шаргей народився 1897 року в Полтаві. Ще у материнському лоні потрапив до Лук’янівської в’язниці: вагітну жінку запроторили туди за участь в антиурядовій демонстрації. Звідти вона вийшла з важким психічним захворюванням і невдовзі пішла з життя. 1910-го, коли хлопчині виповнилося 13 років, він втратив і батька. Тож  його виховували дідусь та бабуся – Яким Микитович і Катерина Кирилівна.  Після закінчення зі срібною медаллю гімназії  вступив до Петроградського політехнічного інституту.
У роки Першої світової війни студента Шаргея мобілізували до війська. Він був на  фронті, коли в Російській імперії стався жовтневий заколот і владу захопили більшовики. Дізнавшись про це, Олександр тікає з армії та їде до Києва! Та незабаром його знову мобілізовують. Цього разу стає вояком Добровольчої армії генерала Денікіна. Та він не бажає брати участь у братовбивчій війні і за першої ж нагоди дезертирує. Діставшись містечка Сміла, що на Черкащині, оселяється там.
Життя було важким. У пошуках кращої долі часто переїжджав з місця на місце й брався за будь-яку роботу: працював вантажником і мастильником на залізниці, механіком на млині та олійні, кочегарив на цукровому заводі та елеваторі. Місцева жителька Варвара Шпак пізніше згадуватиме його так:
«Він дуже бідний був. Ходив у одному чоботі й одному черевику…».
Олександр розумів: будь-якої миті  його  як колишнього білогвардійця можуть арештувати. Розуміла це і Олена Киреєва  – далека родичка, киянка, яка дуже прихильно до нього ставилася. 1921 року помер її знайомий студент Юрій Кондратюк, який мав із Сашком схожість і був молодший за нього лише на три роки. Метрику померлого передали Олександру. Тож на військовий облік він ставав уже як Юрій Васильович Кондратюк, 1900 року народження, син викладача гімназії з Волині, батьки якого загинули у вирі громадянської війни…
Співробітники КДБ після польоту американців на Місяць розшукали й Олену Киреєву. Жінка, смертельно хвора на рак, не відкрила їм усієї правди, поділилась нею лише зі своєю донькою. Та довго мовчала, але незадовго до смерті, 1977 року, все ж дала письмові свідчення працівникам ЦК КПУ:
«Я вважаю, що причиною зміни прізвища О. Г. Шаргеєм було бажання уникнути серйозних наслідків, пов’язаних із його службою в білій армії».

Гімназійний зошит про польоти у космос

Думки про Всесвіт Олександра захопили ще під час навчання у гімназії. В окремому зошиті він записував свої перші розрахунки й думки, що стосувалися польотів у космічні простори. Наприклад, у своїй першій книжці «Для тих, хто буде читати, щоби будувати»,  написав: «Насамперед, щоби питання цієї праці саме по собі не лякало вас і не відвертало від думки про можливість здійснення, весь час твердо пам’ятайте, що з теоретичного боку політ на ракеті у світовий простір нічого неймовірного собою не являє».
У цій праці він вивів основне рівняння руху ракети, навів схему та опис чотириступінчастої ракети, камери згоряння ракетного двигуна, параболоїдного сопла й багато іншого. А також запропонував використовувати опір атмосфери для гальмування ракети під час її спуску,  а для посадки на неї людини й повернення на корабель – застосувати компактний злітно-посадковий модуль, що й реалізувало американське агентство NASA у програмі «Apollo».
Він також пропонував використовувати гравітаційне поле небесних тіл для додаткового розгону або гальмування космічного апарата при польотах у Сонячній системі, розглянути можливість використання сонячної енергії для живлення бортових систем космічних апаратів і розміщення на навколоземній орбіті великих дзеркал для освітлення поверхні Землі.
Яким чином такі ідеї могли народитися в голові юнака майже 100 років тому? Адже старий примірник журналу «Вісник повітроплавання» зі статтею Костянтина  Ціолковського про польоти в космос потрапив йому до рук значно пізніше! Згодом Олександр підготував до друку ще одну книгу – «Завоювання міжпланетних просторів», надрукувавши її власним коштом. В ній було лише 73 сторінки, але автор зажив із нею світової слави. Бо в ній запропонував  послідовність перших етапів освоєння космічного простору і розвинув деякі ідеї, сформульовані у першій книзі.
Кондратюк писав також про можливість спуску корабля на крилах і розробив схему «космічного човника», передбачаючи, що під час першого польоту на Місяць у складі екіпажу космічного корабля буде троє людей, двоє з яких за допомоги спеціального модуля дістануться місячної поверхні, а третій залишиться в кораблі на навколомісячній орбіті. Цю ідею американці і втілили в життя  майже через 40 років.

На волосину від загибелі…
Тривалий час Кондратюк працював на півдні України, Кубані, Північному Кавказі. 1923 року отримав запрошення до Новосибірська для роботи в «Хлібопродукті» – організації, до якої входило чимало елеваторів. Там він побудував свій знаменитий елеватор «Мастодонт» – величезне зерносховище на 13 тисяч тонн, яке сучасники називали технічним дивом. Як будували в нас дерев’яні церкви –  без жодного цвяха! Таке новаторство у промисловому будівництві обернулося для нього двома томами кримінальної справи. Обвинувачення було стандартним для тих часів – шкідництво. Стаття 58-7. Його щоночі допитували, піддаючи жорстоким тортурам і намагаючись отримати не лише зізнання у власному «шкідництві на користь імперіалістів», а й обмовити керівників «Хлібопродукту». Проте Юрій мужньо тримався: слідчі не почули від нього жодного прізвища «ворога народу». З камери він вийде без 11 зубів, але облудних обвинувачень не підпише. Та й це не врятує від трьох років концтаборів.
Дружина його колеги, якого теж кинули до катівні, Ольга Горчакова, під час утримання їх у в’язниці неодноразово їздила до Москви «по правду». І сталося диво: замість концтабору Кондратюк потрапляє до Новосибірського спеціалізованого бюро №14 – так званої «шарашки», де працювали засуджені інженери та інші технічні працівники. Там випадково знайомиться з умовами конкурсу, оголошеного Наркоматом важкої промисловості, на проект Кримської вітрової електростанції. Зробивши ескізи, відповідні розрахунки,  відправив їх  фахівцям. Якимсь дивом вони потрапляють на очі Серго Орджонікідзе – народного комісара важкої промисловості. За його сприяння Кондратюка залучають до реалізації незвичайного проекту. Та коли Орджонікідзе застрелився, проект згорнули, звинувативши Юрія Васильовича в гігантоманії та авантюризмі. Відкликавши до Москви, запропонували проектувати вітродвигуни для колгоспних ферм…
Перебуваючи якось у Москві, Кондратюк зустрівся з Сергієм Корольовим, який відразу розгледів у ньому неабиякі здібності й запросив до співпраці. Та чоловік знав, що робота  над військовими проектами передбачає суворий контроль з боку «органів». І  відмовився, побоюючись, що ретельна перевірка  розкриє факт підробки документів і білогвардійське минуле…
У червні 1941 року Юрій Васильович пішов на фронт. Добровольцем. Воював у складі 2-го  стрілецького полку 21-ї Московської дивізії народного ополчення.  23 лютого 1942 року  загинув на околиці одного із сіл  Орловської області.
Слава до Шаргея-Кондратюка прийшла вже після його смерті й розвалу Радянського Союзу – держави, якої він так боявся. У Києві його іменем названо вулицю, у Полтаві відкрито пам’ятник, його ім’я носить і Полтавський національний технічний університет.
Випущено також  ювілейну монету та дві поштові марки. Американці, які вважають Юрія Кондратюка родоначальником космічної ери, на мисі Канаверал установили йому пам’ятник.
Він мріяв першим ступити на Місяць. Не судилося… Але іменем геніального українця, який відкрив шлях до далеких зірок, ті ж  американці назвали кратер на зворотному боці Місяця й малу планету Сонячної системи. А ще трасу, рухаючись якою, вони й дісталися заповітної мрії Сашка Шаргея.

 Сергій ВАСИЛЬЧУК

Запис Юрій Кондратюк – українець, який працював різноробочим і проклав шлях до Місяця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Натомість у наш час, уже в незалежній Україні знайшлися посадовці, які без жодного суду звинуватили найбільшого славіста ХХ століття у «колабораціонізмі». З подібними заявами виступили харківський мер Г. Кернес і губернатор Харківщини М. Добкін. Обидва – новітні «науковці» табачниковського розливу: Добкін нещодавно захистив докторську, а Кернес – кандидатську дисертацію. Звичайно, не за творчістю Шевельова. Про існування такого вченого ці особи дізналися лише нещодавно, творів його, звичайно ж, не читали. Але власну думку з цього приводу мають. А що їм юридичні тонкощі чи висновки фахівців-істориків: захотілося проголосити себе «антифашистами» – проголосили. Захотілося причепити науковцеві ярлик «посібника окупантів» – причепили. На жаль, протести громадськості з цього приводу проігноровані. Подібні дії авторитету Україні на міжнародній арені не додають: адже у правовій державі свавілля чиновників недопустиме.

Меморіальну дошку Юрію Шевельову громадськість виготовила власним коштом. Але серед білого дня прийшли якісь дядьки і розбили її сокирою. Добкін і Кернес відразу ж публічно відмежувались від цього акту вандалізму: мовляв, не за їхнім наказом зроблено. Ще й додали від себе: мовляв, представники ВО «Свобода» руйнують пам’ятники Леніну, то ймовірною є й їхня участь у розбитті пам’ятної таблиці українському науковцеві. Заява абсолютно блюзнірська. Дивує, що посадовці такого високого рангу ставляться до власних співгромадян, як до недоумків. Чомусь громадськість протестує надто мляво, хоча після подібного самодурів слід притягати до відповідальності.

Значно активніше протестують українські футбольні вболівальники. Їх обурило рішення ФІФА покарати львівських фанів забороною на п’ять років проведення матчів у Львові за підняття на трибунах червоно-чорних прапорів і банерів із зображеннями Степана Бандери і Романа Шухевича. Комусь ці історичні фігури не подобаються, хтось не сприймає національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА. Кожен має право на власні погляди й симпатії. Проте суб’єктивну оцінку переводити в офіційні рішення – це вже занадто. Якщо існують судові рішення про заборону нацистської символіки, їх треба виконувати. Але жоден міжнародний трибунал ніколи не засуджував діяльність ОУН і УПА, жоден вирок у Нюрнбергзі не стосувався Бандери і Шухевича. Історію треба знати такою, як вона була, а не фальсифікувати та не спотворювати її.

Ігор Буркут, політолог

Запис НОВІТНЯ ІСТОРІЯ ВІД «НАУКОВЦІВ» ТАБАЧНИКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Видатного буковинського краєзнавця, педагога, інтелектуала Олексу Романця вшанували нещодавно вечором-спогадом його друзі, колеги, усі, хто пам’ятає цю талановиту й хорошу людину.

– Олексі Стратоновичу мало б виповнитися 90 років, – каже Богдан Іванович МЕЛЬНИЧУК, професор філологічного факультету ЧНУ. – Не стало його 2006 року, нещодавно померла і його вірна супутниця по життєвому шляху Людмила Микитівна… Знав Олексу від першого курсу: я вступив на філологічний факультет 1954 року, а Олекса тоді вже працював лаборантом. Мабуть, вже років 30 не бачив на факультеті викладача з молотком у руках… А Олекса Стратонович весь час ходив з молотком, пилкою, хазяйновитим був, усі навіть думали, що він зобов’язаний лагодити вікна, двері…

Він прожив тяжке життя (коли розтин робили по смерті, то на серці Олекси виявили рубці, – наслідок ідеологічних «проработок»…), але водночас дуже цікаве, змістовне, надзвичайно корисне для громади, не тільки Чернівців, України, але і наших сусідів. Олекса Романець – видатний знавець україно-молдавсько-румунських фольклорних літературних зв’язків. У ньому поєдналося знання цих культур з блискучим знанням літератур, мов, народної творчості, адже батько його був українцем, а мати молдаванкою. У філологічній науці дуже важко зробити якісь відкриття: Олекса ж встановив час написання пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш…», ґрунтовно довів, що збірник «Запорожская старовина» не є «фальсифікатом» тощо…

Рубці на серці – не випадкові. Олекса Романець – син репресованого 1938 року голови колгоспу, якого покарали за те, що видав людям по 10 кілограмів зерна на трудодень. Це розцінили як розтрату…

– Коли був зовсім молодим викладачем, мені поталанило кілька років попрацювати з Олексою Стратоновичем в одному кабінеті, – згадує Ігор Григорович БУРКУТ, доцент кафедри політології та державного управління ЧНУ. – І я побачив, як працюють справжні науковці. До того я й не уявляв, що стільки можна працювати, стільки знати! В педагогіці є один ефективний метод – власний приклад. Приклад Романця дозволив нам, молодим науковцям, стати тим, ким ми врешті-решт стали. Характерна риса Олекси Стратоновича – він завжди прямо в очі казав правду. Це було не завжди приємно, але вкрай корисно, тому що стримувало від різної зайвої дурні. Олекса Стратонович був надзвичайно тонким філологом, відчував щонайменші нюанси багатьох мов. Він зробив дуже багато, і не тільки в краєзнавстві: його наукова спадщина ще потребує уважного вивчення як філологів, так і істориків. У наших серцях Олекса Романець залишився як прекрасний вчений, надзвичайно чесна і порядна людина, зразок для наслідування молодих поколінь.

Понад 600 праць нараховує наукова літературознавча та краєзнавча спадщина цього вченого. Серед них – монографія «Джерела братерства: Богдан П.Хашдеу і східно-румунсько-українські взаємини», книги «Ой, Хотине, граде давній», «Літературна Буковина», «Джерела братерства», «Буковина в піснях», численні наукові статті, розділи енциклопедично-довідкових видань, наукових збірників України, Молдови, великого пласту публікацій в періодичних виданнях.

– Я мала велике щастя мешкати з Олексою Стратоновичем в одному під’їзді будинку, – розповідає Надія Денисівна Бабич, професор філологічного факультету ЧНУ. – Це великий вчений, ходяча енциклопедія! У нас в університеті багато талановитих вчених, але таких лише троє: Олекса Романець, Анатолій Добрянський та Богдан Мельничук – це ходячі енциклопедії в найвищому сенсі цього слова! Не було такого питання, про яке не можна було б довідатися в Олекси Стратоновича. З будь-якої галузі знань і взагалі з інтелектуальних надбань людства. Я кажу без найменшої гіперболи, що це була дивовижна людина. Його було страшно питати: а раптом це було запитання, яке ти не смів не знати? Краще я вже підготуюся спочатку… Правду кажуть, що він був прямолінійною людиною, ніколи не кривив душею. Я бувала в них вдома тоді, коли відбувалися оці всеукраїнські перипетії (в мене таке враження, що вони колись почалися і ніколи не закінчаться). Він ніколи ні про кого не сказав поганого слова, але треба було подивитися на нього, на його очі, на його губи – і ти все розумів… Таких людей я більше не зустрічала…

Я багато чим завдячую Олексі Стратоновичу. Коли починала писати нариси про педагогів і вчених Буковини ІІ пол. XIX ст., то скільки книжок дав мені Олекса Стратонович! Я несла їх додому, опрацьовувала і повертала назад. Де б я їх узяла? Може, вони і є десь у бібліотеці, але знати б де, як вони називаються, хто їхні автори і де їх шукати? А це все було в голові і бібліотеці Олекси Стратоновича, – згадує Надія Денисівна.

Багату книгозбірню, яку Олекса Стратонович зібрав за життя (майже 6 тисяч друкованих джерел інформації), родина подарувала обласній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка, де і відбувався вечір-спомин. Тішить, що скористатись книжками видатного вченого може кожен. Колекція повністю опрацьована, інформація доступна в традиційному та електронному каталогах, книги із зібрання активно демонструються на книжкових виставках бібліотеки.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Олекса Романець: рубці на серці вченого спершу з'явиться на Медіа-Версії.