«Не можу я повернутися в Україну, але тягне, хоча суцільна похмурість облич, навіть молодих, дивує, – сказав мені 20-річний сусід, який 13-річним хлопчиком виїхав з мамою до Іспанії. – В мене діабет, я на інсуліні. В Іспанії отримую безкоштовні та якісні ліки. Таких в Україні не матиму». Юнак зізнався, що особливого дискомфорту недуга йому не завдає. Щоправда, підбирав  відповідний вид спорту, яким можна займатися після роботи, і харчування. Та й ще постійний контроль цукру. Але за цим він стежить самостійно і багато часу це не забирає.

Чому в нас таке неможливе? Навіть інсуліну людського бракує, натомість хворі купують свиний, який дає масу ускладнень. А відповідь на поверхні: живемо в системі, створеній тими, хто на горі, і вона працює на них. Їм там добре й затишно, а нам тут зле, навіть тим, у кого вистачає не тільки на хліб, а й на кав’яр для дітей і поїздку до Греції. Бо не маємо впевненості ні в завтрашньому, ні в сьогоднішньому дні. Бо такими, на жаль, є умови гри. Корупція пронизала все суспільство – від низу до верху. Банальне обстеження в поліклініці без знайомого лікаря чи грошей вимагає чималих зусиль, а про те, щоби домогтися справедливості в суді, прокуратурі чи навіть ЖРЕПі, – взагалі мовчу. Як засвідчило нещодавнє опитуавання Інституту соціології НАН України, цілком довіряє міліції тільки 1% (!) українців, тобто менше 450 тисяч громадян, хоча лиш у міліцейських погонах – 300 тисяч! Утім, ця цифра є промовистою не в сенсі ставлення до правозахисників. Цим люди продемонстрували цілковиту недовіру владі. Та, мабуть, найстрашнішим є наслідок цього – апатія суспільства: ніхто і ні в що вже не вірить.

Так, зруйнувати цю схему дуже важко, – але можна. Для цього потрібне єдине: розділити владу і бізнес, бо ж нині йдуть у владу, щоби захистити й примножити власний капітал. Коли з’явиться той, хто матиме політичну волю на такий крок, Україна відродиться. Інакше крах держави неминучий.

Утверджувалися нинішні принципи нашої життєдіяльності ще 30-40 років тому. Пригадую, як рівно 25 років тому інтерв’ю московського журналіста Юрія Щекочихіна з полковником міліції Олександром Гуровим «Лев готовится к прыжку», опубліковане в московській «Литературной газете», справило в суспільстві враження вибуху атомної бомби. Воно не тільки потрясло радянських людей, а й буквально перевернуло їхню свідомість. З’ясувалося, що в нашій найкращій та найсправедливішій країні є мафія!

Наступна публікація Щекочихіна мала назву «Лев прыгнул». З неї вражений народ  дізнався, що держава дозволяє бандитам ставати депутатами, розміщати своїх людей у прокуратурі та міліції, займати високі кабінети на місцевому, а відтак і на найвищому рівнях. І, як нині відомо вже кожному школярику, почавши у 80-их з рекету над кооперативниками та вибивання зубів повіям, мафія в 90-х пересіла у владні сани. Бо тільки там – на найважливіших стратегічних об’єктах – крутяться справжні гроші.

Розхлебтувати наслідки цього доводиться нині не тільки Україні, а й іншим пострадянським республікам. А щоби тримати всіх громадян у руках, створено таку систему, де без корупції не виживеш: закон – і моральний у тому числі – на кожному кроці порушують усі. Чи можна цьому якось протистояти? Так. Але, найперше, треба це усвідомити. Такою викривально-просвітницькою роботою, що дорівнює боротьбі, займався в Росії Юрій Щекочихін, в Україні – Гія Гонгадзе, чия голова й досі не знайдена. Та й Щекочихін помер 2003 року в страшних муках. Його колеги з’ясували: журналіста отруїли препаратом, що був на озброєнні спецпідрозділів на Північному Кавказі для знищення ватажків бандформувань…

Людмила ЧЕРЕДАРИК      

Запис Систему зламати важко, але можна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У відділенні кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні діти відпочивали від хіміотерапії і… малювали! Одна з чернівецьких художніх студій влаштувала для них свято малюнка. Студійці  привезли все необхідне для творчості: гіпсові фігурки казкових героїв, фарби, пензлі. Уперше за тривалі тижні лікування малята, хворі на рак крові, почали посміхатися.

Евелінка Шимчук дивилася у вікно з ліжка своєї палати. Цей пейзаж вона вже вивчила напам’ять, і навіть коли закривала очі, бачила його знову і знову. Дівчинка вже кілька місяців бореться з раком крові. Того дня, коли всі дітки зібралися в їдальні, аби малювати, Евелінка повернулася з чергової пункції спинного мозку – і знову дивилася у вікно.

– Я зайшла до неї та запитала, чи любить вона малювати. У дівчинки засяяли оченята. Вона припіднялася з ліжечка і попросила принести фарби та гіпсову фігурку їй до палати. Вирішила малювати лежачи, – розповідає Марина Тимофєєва, художниця, організатор акції. – Вона обрала для малювання найяскравіші кольори – рожевий, блакитний та фіолетовий. Це кольори здоров’я. Кілька хвилин дівчинка малювала лежачи, а потім встала і… приєдналася до інших у столовій. Це вартувало їй колосальних зусиль, проте подарувало справжню радість.

Малював разом з усіма й першокласник Петрик Андрійчук. Він у відділенні недавно. Нині проходить перший блок хіміотерапії, тож майже постійно підключений до крапельниці. Навіть малювати хлопчик прийшов із системою у руці. Він швидко втомився, та улюбленої справи не залишив – завершив свою роботу до кінця.

– Ми знову побачили своїх дітей щасливими: вимащеними у фарбі, веселими, грайливими, – каже Тетяна Андрійчук, мама Петрика. – Вони відволіклися від уколів, систем, пігулок…  Мені навіть здалося, що в Петруся з’явився рум’янець від задоволення. А рожевих щічок у нього я не бачила дуже давно.

У відділенні, де лікуються онкохворі діти, практично не буває води. Її подають з перебоями, поганим напором, а часто зовсім вимикають. Води не було й тоді, коли діти зібралися малювати. Аби не зірвати свята, якого у маленьких пацієнтів і без того замало, кожна мама принесла на кухню склянку питної води, аби було в чому змочити пензлики, а потім помити руки.

– У наших дітей дуже суворий режим, вони практично не виходять зі своїх палат. А тут така радість: лікар дозволив зібратися всім гуртом, нехай навіть в антибактеріальних масках на обличчі, але ж разом, – ділиться враженнями Оксана Дєдова, мати хлопчика, який теж лікується від раку. – І діти, й мами ніби забули про хворобу. Було таке відчуття, що все вже позаду: ми повернулися до звичного життя і все буде добре.

Малював зі своїми підопічними й завідувач відділення кардіоонкогематології Михайло Гнатюк. Коли охайно вимальовував вії гіпсовій рибці, пообіцяв малятам: – Ще трішечки потерпіть – і у вас теж виростуть гарні довгі вії, красиве волосся. Ви підете до школи чи дитячого садка. І все у вас буде, як раніше.

– Я прийшов до висновку, що наша хвороба найчастіше вражає дуже гарних, розумних, талановитих дітей. Коли малював із ними, було відчуття, що потрапив у коло друзів. Обожнюю кожну дитину, яка лікується в нашому відділенні, вони для мене як рідні. Я почуваюся щасливим у ті дні, коли хтось із них здоровим повертається додому, – каже Михайло Георгійович.

Марина Тимофєєва залишила у відділенні ще багато фарб, пензлів і гіпсових фігурок, які онкохворим дітям подарував меценат – Іван Гуцуляк. Тепер діти будь-коли зможуть полікуватися… фарбами. Така терапія обов’язково піде їм на користь.

– Я з дитинства мріяла дарувати людям щастя. У ті хвилини, коли ми малювали, бачила багато щасливих дитячих оченят. Але ніколи не думала, що дивитися у сповнені надії очі онкохворих дітей так боляче, – зізнається Марина Тимофєєва. – Я щиро вірю у те, що дуже скоро ці діти побачать світ різнокольоровим, барвистим, сонячним. І все у них буде добре.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис «Ніколи не думала, що дивитися у сповнені надії очі онкохворих дітей так боляче…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.