Як зазначає автор романа «Останній бандерівець» Петро Воробей, історія Івана Гончарука тісно переплітається в романі з історією злету й падіння  (травень–листопад 1943 року)  Колківської повстанської республіки і долею дев’ятнадцяти Іванових земляків, засуджених у грудні 44-го року Військовим трибуналом за  участь у створенні української повстанської «держави».

Держави, яка простягалася на 2 тисячі квадратних кілометрів теперішніх Рівненської й Волинської областей.

Яка мала державні символи: герб – тризуб і синьо-жовте знамено.

Провела земельну й освітню реформу.

Друкувала підручники і книжки.

Карбувала гроші – бофони.

Мала власне військо – УПА,  якому  присягнув Іван із ровесниками – учасниками т.зв. «Справи дев’ятнадцяти». Шістьох із яких, у тому числі й 18-річну вчительку Галину Рейкіну – розстріляли.  Тринадцятьох же інших – у тому числі вісьмох дівчат, яким на момент інкримінованої їм радянською владою «зради Батьківщини» було по 17-18 років, прирекли до багатолітніх тюремних поневірянь…

Кілька слів про повстанську республіку.

Від 15 травня до 7 листопада 1943 року на території  нинішньої Волинської й Рівненської областей існувала повстанська  «республіка свободи», а маленьке містечко Колки було проголошено повстанцями «тимчасовою (до звільнення Києва) столицею України».

Тут діяла українська влада, судочинство, школи. Працювали лікарні, видавалися книжки. Саме про ці події нам нагадує пісня, що дійшла до сьогодні:

Десь там далеко – на Волині

Створилась армія УПА…

 У центрі роману – реальна людина Іван Гончарук на псевдо «Джанко». Звичайний хлопчина 1926 року народження. Із традиційною біографією для волиняка чи поліщука тих часів.  У 18 років вступає в УПА. У 1946 році отримує «четвертак» – 25 років тюрми. У 1976 році повертається в Україну – Харківську область.  На рідну Волинь навідується раз у три роки. Частіше – не дозволяли.

А тут – перебудова. Гласність. «Народний рух», куди масово «рухнулись» колишні повстанці й дисиденти. Радянська влада захиталась. Треба було  когось показово покарати «із бувших», щоб іншим – «нє повадно било!»

Вибір упав на Івана, хоча він давно відійшов від «політики». Навіть говорив   по-російськи: тридцять років у Магадані та життя на Харківщині далися взнаки. Та для показової «порки», вирішили в КДБ, і такий згодиться! Отож  Волинський обласний суд… скасовує винесений йому 40 років тому вирок Військового трибуналу і 19 жовтня 1987 року новий  суд під головуванням  Бориса Плахтія  виносять 61-річному «Джанку»… смертний вирок.

Як наслідок, 12 липня 1989 року «останнього бандерівця» України було розстріляно й похоронено, точніше – закопано невідомо де. Не врятувало Івана й звернення до «головної леді» тогочасної України – Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.

«Нагадаю, – пише автор Петро Воробей, – це відбулось за рік до того дня, коли Верховна рада прийме  Декларацію про державний суверенітет України!

• Шок! – скажете ви.

Так, але воно не йде ні в яке порівняння з тим потрясінням, яке пережив автор під час підготовки роману – у 2021 році, коли завітав у той самий суд, який виніс Іванові «вишку», позбавивши майна, в тому числі  й житла, його дружину й двійко діточок. Як виявилось, у суді в цей день – у сусідніх залах,  слухались дві справи: про реабілітацію Івана Гончарука і про… підвищення пенсії людині, яка  винесла «Джанку» смертний вирок – Борису Плахтію!

Як і очікувалось,  Івана Савовича реабілітували . 

Не залишили  судді поза увагою і клопотання свого колишнього колеги  –  Бориса Плахтія. Одностайним рішенням суду йому збільшили пенсію визначивши її у сумі… 202217 гривень! Напишу словами, щоб читач не подумав, що трапилася  «описка»: двісті дві тисячі двісті сімнадцять гривень!

Тоді ж як ні майна, ні моральної компенсації сім’ї невинноубієнного Джанка ніхто й не подумав учинити.

Тож запитаймо у себе: яку державу ми збудували?

І для кого?

24 серпня 1991 року Україна отримала свій Прапор, Герб, Гімн. Столицею держави обрано Київ, як і мріяли Джанко із друзями, написавши на щиті при в’їзді в рідне село «Колки — тимчасова столиця української повстанської республіки (до переїзду в Київ)».

Думаю: де вони тепер — творці й захисники Колківської повстанської республіки?

Де їхні могили?

Де вулиці, названі на їхню честь?

 Немає!

Є двохсоттисячна пенсія судді Бориса Плахтія, отримана ним від незалежної України. України, над якою він насміхався всю свою суддівську кар’єру, життя героїв і творців якої цинічно відбирав, із посмішкою відправляючи  у розстрільні камери, як відправив Івана Гончарука.

…Згадуються слова Героя України Левка Лук’яненка: «Немає майбутнього у тої країни, у якій вбивці її героїв живуть, як звитяжці — ситі, вгодовані, а справжні лицарі гибіють на копійчану подачку від держави, за майбутнє якої вони “душу й тіло положили”».

Причому не в переносному, а в прямому значенні цього слова…»

Роман члена НСПУ Петра Воробея «Останній бандерівець», виданий у вересні 2025 року в Чернівецькому видавництві «Букрек», призначений  для широкого кола читачів і складається з двох частин: «Джанко» та «Жертвоприношення».

Запис «Останній бандерівець» – нова книга чернівецького видавництва до Дня створення УПА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 квітня 2025-го у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка, присвячена світлій пам’яті заслуженого художника України Івана Балана (02.08.1941 – 06.03.2025). Експозиція триватиме протягом місяця та включає 19 живописних полотен і 18 екслібрисів, що репрезентують ключові етапи творчого шляху митця. Також представлені вибрані книжкові видання, оформлені або ілюстровані Іваном Баланом, які є лише невеликою часткою великого спадку художника, що залишив помітний слід у виданні української книги.

Творчість Івана Балана вирізняється глибоким національним змістом. Він створив понад 300 екслібрисів, численні плакати, листівки та книжкові ілюстрації. Його роботи прикрашають видання класиків української літератури, таких як Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, а також сучасних буковинських авторів. ​

Особливої уваги заслуговує співпраця митця з істориком Нестором Мизаком. Іван Балан ілюстрував 24 книги Мизака, присвячені визвольній боротьбі українського народу. Його графічні роботи, виконані в техніці ліногравюри, вражають емоційною глибиною та символізмом.

У 2009 році вийшов каталог «Іван Балан: малярство, оформлення книги, графіка», який підсумував доробок художника на той момент. Митець працював над наступним виданням, та, на жаль, не встиг його завершити.

Іван Балан залишив по собі не лише картини й книги, але й святині, де живе дух його творчості й любові до України. Його серце і талант назавжди залишилися у фарбах рідної землі, у світлі храмів, у кожній лінії, де живе його любов до України.

Більше світлин з виставки пам’яті Івана Дмитровича Балана і з інших виставок за покликанням – Світлій пам’яті Івана Балана присвячено і камерну виставку в Чернівцях…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світлій пам’яті художника Івана Балана… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому художньому музеї презентували книгу чернівчанки, членкині Конгресу українських націоналістів  Марії Гаврилюк-Кисельової «Правда архівних документів та свідчень очевидців подій національно-визвольної боротьби ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну  Державу за книгами Нестора Мизака «За тебе, Свята Україно».

Видання це унікальне не лише за тематикою. Річ у тім, що серія праць чернівецького історика, професора ЧНУ Нестора Степановича МИЗАКА «За тебе, Свята Україно» – це близько десятка величезних томів та ще й з додатками… Професор, доктор історичних наук, вчений-дослідник національно-визвольної боротьби воістину присвятив своє життя Україні. Нестор Степанович має багато нагород. А 2017-го він отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня. У його книгах немає жодного вигаданого прізвища. Всі мають дату народження та місце проживання. В історію введено понад 20 тисяч вояків. Матеріали збиралися по Чернівецькій, Тернопільській та Хмельницькій областях. Подані конкретні списки людей, яких винищували.

На презентації книги була представлена велика виставка книг Н. Мизака – загалом 24. І всі вони сповнені правди тих страшних років. У такому обсязі ці матеріали доступні хіба що фахівцям-історикам, хоча тематика зачіпає практично кожного свідомого українця.

А Марія Гаврилюк-Кисельова спромоглася все це прочитати і висвітлити в одному томику, зробивши своєрідний путівник працями Нестора Мизака, або, по сучасному – дайджест. І таким чином праці Нестора Степановича стали доступними для читання. А вже від кожного читача залежатиме, які томи з серії «За тебе, Свята Україно» він захоче вивчити ретельніше.

Презентацію роботи Марії Гаврилюк-Кисельової поєднали із вшануванням героїв УПА з нагоди 78 річниці її створення та початку збройного виступу українців-патріотів «за тебе, Свята Україно»… Відтак свято книги стало і святом української борні за незалежність.

У залі Художнього музею зібралися друзі авторки презентованої книги, парафіяни церкви Успіння Пресвятої Богородиці УНКЦ, до яких належить Марія Гаврилюк-Кисельова. Презентацію вела сама авторка-упорядниця презентованого видання. А розпочалася імпреза скорботно-урочистим співом чоловічої капели «Дзвін» ЧНУ: «За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ». Жіночий гурт «Козацька Берегиня» Центрального палацу культури міста Чернівців також прикрасив кількома піснями символічне дійство.

В оформленні видання заслужений художник України Іван Балан зробив наголос на червоно-чорному орнаменті – кольорах любові й журби,  кольорах національно-визвольного руху українців. Калина й тризуб на обкладинці – теж зрозумілі всім символи. Так само, як образ Матінки Божої і свічечки запалені перед нею. Як і зал музею, прикрашений стародавніми вишитими сорочками, горботками, рушниками, за що авторка щиро подякувала керівниці гурту «Козацька берегиня» Тамарі Миколаївні Коваль.

На презентації видання говорилося не лише про бої… Адже на всіх етапах з українцями була пісня. Йшлося також про подальшу долю героїв, з тих, кому вдалося вижити. Говорилося про депортацію українців, про тяжкі поневіряння людей. Про їхню непосильну працю в каменоломнях, шахтах-рудниках, на лісосплавах. «Ой у лузі червона калина похилилась» – заспівала капела «Дзвін»… Розділ «Наші за кордоном» – розповідь про ту гірку тугу за рідною домівкою. І  «Дзвін» проілюстрував це піснею «Чуєш, брате мій…».

І цілком органічним у такому дійстві став молебень за загиблими вояками ОУН, УПА, невинно убієнними під час голодомору, виселення в Соловки та інші місця, за героями Небесної Сотні, воїнами, які загинули на полі бою з ворогом Росією на Сході України.

Правда про шлях ОУН-УПА розсекречена, розкрита. І її повинні знати – особливо, молоді люди, щоби виховувалися патріотами.

Кожний народ має свою історію. Нині ми теж маємо історію свого народу правдиву і невигадану.

Марія КЕРЕР-ЛАСТІВКА, спеціально для «Версій»

Запис Презентовано книгу Марії Гаврилюк-Кисельової «Правда архівних документів та свідчень очевидців подій національно-визвольної боротьби ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну Державу за книгами Нестора Мизака «За тебе, Свята Україно». спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Микола Бауер (позивний «Богомол») приїхав додому на ротацію на 10 днів.
Микола – боєць окремої зведеної штурмової добровольчої чоти «Карпатська Січ» 93-ї ОМБр. Пішов захищати Україну добровольцем. На фронті – 7 місяців. Це перша його відпустка.

У вівторок, 3 листопада, о 6-ій ранку ми зустрічали «Богомола» на автовокзалі. Я знала його тільки за фото, з фільмів про «Карпатську січ» в Інтернеті і, звичайно, з розповідей його побратимів: Вікторії, Віталія, Руслана, Андрія… Автобус з Дніпропетровська не запізнився, до наступного автобуса у Миколи було більше трьох годин. Тож ми не пішли одразу на базу громадського формування «Сотня Буковини» на вулиці Шевченка, 41, а зайшли до буфету автовокзалу. Ми раділи, розмовляли, розповідали напівсмішні, напівсумні історії, перебивали одне одного, намагалися відігнати тривогу, яка постійно мимоволі повертається у свідомість. Адже цієї миті не всі сидять за столом у теплій кімнаті. Хтось заступив на чергування, хтось захищає лінію оборони – там, на сході…

– Як ти, Миколо, став добровольцем? Що спонукало тебе піти на фронт захищати Україну?
– Перед війною (це було взимку) я хотів поїхати до Польщі на заробітки. Уже готові були і візи, і всі документи. Але якогось моменту щось ніби замкнуло в мені: я вирішив, що не туди треба їхати. Залишив документи вдома і поїхав на передову. Там пройшов вишкіл, на базі.

–А де ця база?
–Курахово. Потім проходив вишкіл на «Камікадзе», це друга лінія оборони. Там я навчався. Серед іншого – як звикати до вибухів снарядів, мін… Пам’ятаю свій день народження, це було саме на Пасху, 12 квітня. Тоді я ще не звик до війни і було реально страшно. Обстріл почався десь о третій годині ночі і тривав до обіду. Піски всі горіли. Було дуже, дуже страшно. Ми були у Первомайську. Снаряди туди не долітали. Але Піски горіли…
Та з часом до всього звикаєш. Людина – це таке унікальне створіння, що може звикнути, пристосуватися до всього. І вже потім я пішов на саму передову, у Піски. Довелося ходити на позиції під обстрілами мін, «градів», всього. І кулі літають. Звикаєш…

–Ти зараз в АТО за контрактом. Де саме ваші позиції?
–Так, ми легалізувалися одні з перших. І нам дали позицію під Донецьким аеропортом. Там по нас били  і міни, і гради, та, дякувати Богові, все якось обходилося без жертв. І до цього часу ми тримаємо ці позиції.
Але на війні, як на війні. З мого відділення загинуло двоє людей. Я з ними навіть не встиг познайомитися, це сталося на початку моєї служби. Це «Телефонщик», молодий хлопець: йому було 19 років і «Характерник», йому було тридцять з чимсь. Так  вийшло, що ми тільки прийшли у відділення і заступили на чергування. Але на різні позиції. Міна розірвалася там, де були хлопці, влучила в дерево, осколки порозліталися, попали в груди,в голову. Ми почули: «У вас два «трьохсотих».  – Але насправді це були два «двохсотих»: хлопці не дожили до приходу лікарів. Було надзвичайно важко…

– Те, що відбувається на фронті зараз, називають перемир’ям. Але що це за перемир’я таке?
–Там тільки не літають міни і гради. І танки не стріляють. Все інше працює. Стрілкова зброя, СПГ, РПГ, ДШК, «Утьоси»…
Минулого тижня в нас – 4 «трьохсотих» і 2 «двохсотих». Досі гинуть люди…
З нашої «Карпатської Січі» одному хлопцю, позивний «Марік Насіров», снайпер поцілив просто в груди, і куля пройшла чітко центром грудей навиліт. Але це швидше унікальний випадок: ні артерію, ні легені куля не зачепила, дякувати Богові.  «Марік»  зміг спуститися з позиції, навіть сам зміг сісти у «швидку». Там його швидко «заліпили». Тобто з хлопцем все нормально.

–Дійсно, Бог допоміг «Маріку»… Та люди гинуть – і це називають перемир’ям…
–Перемир’я несправедливе. Тиші там нема. Досі там гинуть люди. Тому хочу подякувати волонтерам «Козацької варти», ГО «Буковинське об’єднання волонтерів», взагалі усім волонтерським організаціям, доброчинцям, що допомагають бійцям.

–У тебе 10 днів відпустки. Як плануєш їх провести?
– Спочатку – до сестри, потім – додому, до мами, до рідних, до друзів, щось помогти… І – знову, на схід, повертаюся назад.

– Зараз дуже складні часи. І вирішується доля України, її свобода, соборність. Що треба робити для змін?

– Україну можуть змінити тільки українці. Але ми не змінимо її тільки криками біля Верховної Ради. Зміни треба починати від самого себе. Не бігти до когось і кричати, що хтось нічого не робить чи погано робить. Починай сам зміни з себе. Ми, патріоти, повинні всі разом працювати, змінювати державу. Щоб наші діти жили краще.

–Дякую, Миколо. Гарної відпустки! Нехай Бог береже тебе і твоїх побратимів.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «ЗМІНИ ТРЕБА РОЗПОЧИНАТИ ВІД САМОГО СЕБЕ»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всеукраїнський конкурс учнівських малюнків та творів “Герої у моїй родині” зініційований ВО “Свобода” до Дня героїв України (24 травня).
Головна мета конкурсу – популяризація героїчних сторінок історії України, збереження пам’яті свого роду, підтримка культурного розвитку молоді та патріотичне виховання.

У поданих роботах, згідно умов конкурсу,  мали бути історії людей (як із далекого минулого, так і з сьогодення), які жили й працювали на благо Української держави.

Кожний учасник конкурсу,  це 29 школяра,  були нагороджені подяками та книгами, яку вибрали самі.

Переможницею конкурсу стала Оксана Філіпчук, учениця 8 класу Грушовецької школи Кельменецького району. Оксана розповіла про свого батька, героя, бійця 80-ої аеромобільної бригади Ігоря Філіпчука, який загинув під Щастям, Луганської области.

… Пригадую, як ранньої минулорічної весни ми з татом білили маленькі деревця, а вже через місяць він залишив рідну домівку, міцно обійняв маму, мене і братика і пішов добровольцем на Схід боронити рідну землю від ворожої навали. Спочатку були військові навчання: «Згадую армійську службу, відпрацьовую набуті навички, знайшов нових друзів», – ділився тато з нами у телефонних розмовах. А потім травневого ранку він повідомив, що їхню 80-ту аеромобільну бригаду направили в місто Щастя Луганської області. «Ми віримо, що ви обов’язково повернете щастя, мир та спокій цьому містові», – щиро бажала наша сім’я татові та його побратимам. Телефонні дзвінки тепер ставали все рідшими, а хвилювання все більше наростало. Щоранку ми прокидалися і ввечері лягали спати з молитвою до Бога, щоб Він вберіг батькове життя. Кожен день ми з мамою пильно слідкували за телевізійними новинами, як проходить антитерористична операція, і кожен день було неспокійно на серці, бо крім смертельної небезпеки втомлювали бійців і погодні умови: на зміну пекучому степовому сонцю приходили часті дощові зливи. Нелегкі солдатські будні доводилося проживати татові. Я гордилася, що мій батько – захисник України, бо він один із перших разом з чотирма односельцями пішов обороняти нашу землю від російських окупантів…

“Скільки разів моя родина уявляла ту мить, коли Україна здобуде перемогу у несправедливо нав’язаній їй війні, і ми будемо зустрічати тата з квітами і музикою як справжнього героя-переможця!
На Буковині спекотне липневе сонце висушило останні краплі ранкової роси, а на Сході лили сильні проливні дощі. «…А у нас ллє як із відра, здалися б мені чоботи…», – це були останні татові слова. По обіді нам повідомили, що ворожий снаряд влучив у бойову машину сержанта Філіпчука Ігоря Венедиктовича…
… Буяє цвітом і живе татів сад. Людське життя… Я хочу зрозуміти його, знати його ціну. Чому так миттєво увірвалася смерть з чиєїсь злої руки в мою родину і забрала життя мого татка? Але він живе і буде жити, бо живу я і мій маленький братик. Я знаю і вірю: герої не вмирають, а мій тато – Герой!”
Оксана Філіпчук

Моральна підтримка солдат – не менш важлива сьогодні, ніж будь-яка інша. Солдати завжди чекають і листи від рідних, незнайомих людей, дитячі листи. А ці роботи школярів будуть видані у збірці і їх передадуть на схід. Солдатам потрібна велика підтримка тилу. На цій війні ми всі маємо об’єднуватися і підтримувати одне одного.
А діти, учасники конкурсу – неймовірно щирі, з безмежним теплом, милосердністю.
На завершення всі побажали один одному миру. Скоріше б закінчилася війна!..
І бережи Боже наших воїнів!

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Герої у моїй родині… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

12 жовтня, у Чернівцях до дня Покрови Пресвятої Богородиці відбувся фестиваль української патріотичної пісні. Захід проводився  на честь дня створення козацтва та створення УПА. Ініціатором фестивалю є Чернівецька обласна організація ВО «Свобода». Зібрані під час фестивалю кошти будуть передані на забезпечення потреб бійців АТО.

“Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.

Кличуть: кру-кру-кру,
На чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру,
Крилоньки зітру,
Кру-кру-кру.”

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Фестиваль патріотичної пісні у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Покійний Василь Кожелянко визначав жанр своєї прози як «альтернативна історія». Він подавав власну версію того, як було – чи як могло би бути – в певній історичній ситуації.

Режисер постановки – художній керівник театру Людмила Скрипка адаптувала п’єсу до чернівецької сцени. Вона ж і автор музичного оформлення. Сценографія вистави – перша робота в нашому театрі художниці Наталії Тарасенко. Балетмейстер-постановник Василь Гринюк. Він же грає одну з чоловічих ролей другого плану.

У «Срібному павуку» зайнятий весь акторський склад театру. Головні ролі – німця Гельмута і свідомого українця Кароля – дісталися Олексію Надкерничному та Назару Кавулі. В ролі начальника поліції румуна Попеску – Микола Гоменюк. Головну жіночу роль почергово гратимуть Анна Моргунова та Марина Тимку.

…Місце дії – Чернівці 1938-1945 років. До рук двох місцевих детективів потрапляють тридцять монет, які за легендою отримав Іуда за зраду Ісуса Христа. Протягом близько двох тисячоліть переходили вони з рук в руки, несучи з собою злочини, смерть, кров. І майже зробили ворогами двох безтурботних друзів Гельмута й Кароля.  І після війни, пройшовши фронти – Гельмут в СС, а Назар в УПА, втративши кохану жінку, яку обидва нерозділено кохали – тяжким досвідом дійшли висновку: треба ці монети знищити. І після переплавлення з цього срібла вийшла грудка металу, що за формою нагадувала срібного павука.

Та деякі колізії, людські стосунки, репліки  твору за останні місяці якось особливо стали нагадувати наше сьогодення. Коли починався постановочний період, ніхто і гадки не мав, яким пророчим стане бачення історії Кожелянком. Так і хочеться запитати: чи не сховався десь серед нас Срібний павук жадоби, зради, смерті?!

Інсценізувати Василя Кожелянка нібито легко, бо він зі сценарною точністю розписує усе – від одягу до рухів персонажів, але водночас і важко: режисер та актори бояться загубити щось важливе з подробиць і натяків письменника.

Сподіваймося, що «Срібний павук» на сцені вийде гідним прози нашого земляка.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

P.S. Інтерв’ю з актором Олексієм Надкерничним читайте на сайті «Версій» у розділі «Культура».

Запис Василь КОЖЕЛЯНКО у «Срібному павуку» передбачив нинішні події? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Коли когось ловили – так знущалися, що аби був залізний, то мусів би говорити… Та наші живими не давалися»

«В совєцькій армії я бути не міг: я завжди був проти них, – розповідає пан Дмитро. – Тож пішов до УПА – в курінь «Лугового», який був створений у Шепоті ще при німцях. Йшла війна. «Луговий» організував зо 200 чоловік і відправив нас у підпілля. Озброювалися самі – відбирали зброю у ворогів. Спочатку підтримували німців проти москалів. Поки були з німцями – вони віддавали нам трофейну руську зброю. А коли німці почали відступати, ми вже били і їх, і руських. Під кінець війни руські зняли з фронту і кинули на УПА велику армію генерала Ватутіна. І так з нами воювали, що повстанці Ватутіна вбили… Коли ця армія пройшла українськими територіями – у нас почався тиф. Бували хати, які після цієї пошесті лишалися порожні. Я також перехворів: після тифу почав утрачати слух, тепер чую поганенько. А мого старшого брата, який нездужав на тиф і не мав сили навіть піднятися з ліжка, совєцькі солдати розстріляли автоматною чергою просто там…

Ми воювали у Вижницькому, Путильському районах, на Івано-Франківщині. Одна наша група дійшла майже до Чернівців – до гори, де нині телевишка – але в місті було багато совєцького війська, тож наші вернулися до лісу.

На зиму робили землянки. Самі їсти варили. Влітку, коли ходили в села – люди часто давали продукти. Взимку було сутужніше, осідали на місці. З нами були жінки. Моя жінка зі мною була весь час.

У голодний рік було дуже важко. Люди не мали що дати. Самі намагалися перебратися далі в гори – там лишалася худоба, сяке-таке молоко помагало вижити. Але ми робили нальоти на колгоспні стайні, де вдавалося роздобути будз, сир, а то й теля. Або на колгоспну пасіку за медом піти. На полювання ходили: встрелив оленя або дику свиню – і всі мали м’яса на якийсь час.

Робили вилазки. Псували совєцьке майно, нападали на магазини, роззброювали загони «стрибків», усували донощиків. Пам’ятаю, якось в Лопушній з чотою з Івано-Франківська роззброїли разом «стрибків» з цілого села – 12 чоловік.

Усі ми були побратими, усі – як одна сім’я. Та мусіли добре дивитися, бо могли до нас попасти і провокатори. Але ми то добре знали. Коли вороги когось ловили – так знущалися, що аби й був залізний, то мусів би говорити. Але трудно було зловити. Живими не давалися. Тому нас брали хитрістю.

«Заочно був засуджений совєтами до розстрілу»

Вчилися ми на практиці. Були й такі, що мало знали обходитися зі зброєю. Я ж сам з такої родини, що дід і тато були мисливці, тато був у дідича за лісника. То я ворону з гвинтівки вбивав на льоту.

Двічі був поранений. Одного разу – навиліт у плече, я тоді за це одразу трьох поклав. А куля, коли заходила, затягнула в рану всілякого дрантя з одягу. Добре, що зі мною був санітар. Коли ми добралися до якоїсь хати, він прочистив рану, зробивши гачок з дроту, повитягав то дрантя. А другий раз було поранення в ногу – шрапнеллю з міномета. Лікувалися самостійно. Якщо поранення було смертельне – бувало, що й самі вистрілом припиняли муки. Боротьба була не на життя, а на смерть. Тисячі загинули…

Я сам був заочно засуджений совєтами до розстрілу. І коли війна закінчилася, а ми залишилися, нас, повстанців, намагалися взяти хитрістю і підступом. Це вдалося, коли нас зрадив один з провідників. Він скликав усіх на зустріч, але там уже чекала засідка. Наших оточили і захопили, а пізніше – розстріляли.

Я в той час з дружиною зимував під Косовом, підвернув ногу і не зміг піти на призначену зустріч. Так, волею випадку, лишився живим. Але потім ще ціле літо ми не знали, що сталося. Пізніше отримували записки від тих, хто також вцілів – нам ці таємні повідомлення залишали в хатах людей, де нас приймали, і так дізналися, що трапилося. А потім і нас взяли. В одній хаті нагодували снодійним – таке вони вже практикували і з іншими. Дружина швидко ослабла і не змогла далеко відійти, тож коли влаштували облаву, її напівпритомну знайшли і забрали в КГБ. Я пішов далі, а коли прийшов до тями, то чекав її на обумовленому місці. Коли не прийшла – зрозумів, що сподіватися вже нема на що. І пішов за нею, пішов здаватися. То був 1952 рік.

«За сім років вони мали час підкупити людей проти нас»

Люди нас дуже підтримували. Давали продукти, приймали в хатах, допомагали, влаштовували все так, щоби ми могли зброю забрати. Але за сім років совєти мали час підкупити людей проти нас. Та й часи змінилися. Люди раніше жили у горах, на хуторах. А потім на початку 50-х їх зігнали з хуторів до центру, щоби легше контролювати, і щоби нас не приймали. Люди збідніли, то вже нерідко й проти нас були – бо ж через нас їх зевакуювали з хуторів.

Коли забрали мою Марію, я прийшов до сільради, там якраз був начальник «істребітєльного батальйону». Він подзвонив в район, звідти – в область, і за мною вночі терміново приїхали. Привезли в КГБ, показали жінку. Кажуть, що питали в неї, де я, а вона відповідала, що вони ж мене вже вбили… Тримали нас там зо два тижні. Але якраз вийшов указ не розстрілювати таких, як ми. То нас відпустили, тільки не дозволили в рідне село повертатися. Дозволили жити у вільній кімнаті одного москаля-пияка, який захопив квартиру румуна під час «звільнення Буковини». Спочатку я трохи працював електромонтером, але ця робота мені не подобалася – я ж майстер по дереву. Тож пізніше знайшов роботу столяра.

У 56-му збудував свою халупу в Садгорі, в якій і досі живу. І внукам будував – коли їх ще й не було. Син також має свою хату. Кликав мене до себе. Але я не пішов. Там же ж нема що робити! А як я без роботи? Чоловіка тільки труд і виручає…

Жінка вже шість років як померла. Я маю пенсію малу. Але роблю усілякі столярні вироби: столики, стільчики, держаки, драбини… Сам їжджу на своєму бусі в Карпати за матеріалом. Сам виготовляю, сам продаю на базарі. В молодості тяжко хворів. Вже 60 років живу з однією ниркою, півтора роки не ходив після того, як одну видалили. Але потрохи взявся до роботи – спочатку легшої, потім важчої… Кінчики пальців відрізало станком (показує покалічену руку – авт.)… Але ж, як кажуть, хто не ходить, той і не падає.

«Ви мені можете сказати, що зараз буде? Влада – не влада? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну»

Мене радує, що є Україна, що наша боротьба не пішла намарне. Все-таки країни, які мали визвольний рух, зуміли домогтися незалежності. От Білорусія, Казахстан не мали визвольного руху, то так і не відірвалися від Росії. А Литва, Латвія, Естонія – навпаки, боролися – й вибороли.

Ви знаєте, люди тепер, я вважаю, живуть прекрасно. Але дуже погано, що влада так і не визнає ОУН-УПА. От ви мені можете сказати, що зараз буде? Телебачення дивлюся. До чого це дійде? Мене пам’ятають, приходять. От на Покрову був садигурський голова районної ради Бурега… Але це в нас так. А всюди в Україні? Влада – не влада? Насадили своїх кругом – по областях, районах, навіть по селах. Треба, аби люди вперлися за своє, та вони ніяк не зрозуміють цього.

Західні області таки крепко затормозили цю владу, коли добре проголосували на минулих виборах. Якби і в нас голосували, як на Сході і Півдні – було би зовсім погано. Але люди в більшості мало розуміють.  Не розуміють навіть, що церкви чужа держава загарбала. Москалі зробили собі корито з нашої церкви, церква навстановлювала свят, аби люди якомога більше днів ішли до храму і несли гроші. А я вважаю, що люди, якщо розумні, то й самі мають поважати себе та інших, а не зі страху перед панотцем.

Там, де була наша хата, зараз уже нічого немає. Фотографій навіть не збереглося. Усіх трьох братів замордували. Двох застрелили, третій загинув засуджений у Норильську. Дві сестри ще є живі – одна в Дніпропетровську, друга в Могилів-Подільському. Маю дві онуки, в кожної по двоє дітей – тож четверо правнуків, які мене тішать. Руки мені впали тепер, бо єдиний син, якому й 60-ти немає, тяжко хворіє. Він мені минулого року 90-річчя святкувати в ресторані загадав. Зібрав усю родину, з далеких країв. А зараз це вже хіба свято? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Активісти Садгірської районної партійної організації ВО «Батьківщина» на свято Покрови Божої Матері, коли відзначається День Української повстанської армії, поклали вінки до пам’ятника жертвам політичних репресій у Садгорі (Рогізна) та до пам’ятника-могили окружного провідника ОУН-УПА Івана Миколайовича Северина («Скригуна») на Садгірському кладовищі.

Голова Садгірської райради Юрій Бурега та голова районної «Батьківщини» Василь Храпко разом з однопартійцями вже третій рік поспіль вітають у цей день воїнів УПА, навідавшись з подарунками до них особисто. Сьогодні в Садгорі живуть троє героїв-воїнів УПА: Дмитро Дмитрович Томюк, Іван Степанович Ланівський та Марія Прокопівна Кононович. Вони й сьогодні залишаються активними членами суспільства, незламними та справжніми героями, взірцем мужності та відданості Україні.

 

Запис Вояк УПА Дмитро ТОМ’ЮК: «Сім літ зброя з плечей мені не злазила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Між двома війнами: 20 років у суперечках між владами

Доля нашого краю у ХХ ст. складалася непросто. Наприкінці Першої світової війни розпадалися світові імперії, чим скористалися деякі невеликі європейські держави. Королівська Румунія 1918 року зайняла Бессарабію, яка від 1812-го належала Росії, та ввела війська на Буковину, яка від 1772 р. перебувала під австрійським володарюванням.

Хоча місцеві українці пропонували поділити буковинську територію за етнічною ознакою на дві частини, кожна з яких сама визначила б свою державну належність, Бухарест проігнорував їхню волю і зайняв українську частину краю теж.

Радянський Союз не визнавав румунської влади над Бессарабією і вичікував слушного моменту, щоби повернути її собі.

Вступ Червоної армії до Буковини

Про Буковину Сталін з Гітлером не домовлялися!

Час настав, коли спалахнула Друга світова війна. За тиждень до її початку радянське та німецьке керівництва уклали пакт Молотова-Ріббентропа, за яким Берлін визнав претензії Москви на територію Бессарабії. Коли гітлерівські війська 14 червня 1940 р. зайняли Париж, у Кремлі вирішили – пора! Румунія втратила наймогутнішого союзника – Францію, тому воювати з СРСР навряд чи наважилася б. Увечері 26 червня 1940 р. румунський уряд отримав радянську ноту з вимогою за два дні звільнити Бессарабію, а заразом – і північну частину Буковини. Така вимога була несподіваною не лише для румунів, але й для Гітлера: про Буковину його дипломати зі Сталіним не домовлялися! Адже тут жили десятки тисяч німців й Німеччина мала власні плани щодо краю. А звідси Червона армія могла нанести удар по румунських нафтових джерелах – головному постачальнику пального для вермахту. Але тоді конфлікту з СРСР Гітлер ще не хотів, тож німці порадили Бухаресту погодитися з радянськими вимогами. Те ж порадили й балканські сусіди Румунії.

28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер. Під вечір радянські танки були вже у центрі Чернівців.

Рік під совєтами: масове невдоволення штовхає до підпілля

Життя буковинців і бессарабців раптово й докорінно змінилося. З північної частини історичної Буковини, більшої частини Хотинського повіту Бессарабії та невеличкого шматочка колишнього Румунського королівства з центром у містечку Герца було утворено Чернівецьку область УРСР. Зміни відбувалися щоденно. Українську мову, упосліджену раніше, запровадили у шкільну та університетську освіту. Приватні підприємства й банки перейшли у державну власність, поміщицьку землю розділили між селянами, міську бідноту почали переселяти у квартири, власники яких втекли або були репресовані. Звичайно, найкращі помешкання зайняли партійні та радянські функціонери й військові, а з менш привабливих були утворені «комуналки» для пролетарів. Безробіття у місті швидко ліквідували, невдовзі навіть почала відчуватися нестача робочої сили. Щоправда, городяни все частіше стикалися з дефіцитом багатьох товарів, до яких вони звикли раніше. Віруючих буковинців шокував наступ атеїстичної влади на церкву і релігію. Але найжахливішим виявилися масові арешти, внаслідок яких за ґратами опинилися політично активні й заможні люди. Багатьох з них розстріляли або депортували.

І селяни недовго раділи отриманій поміщицькій землі: їх обклали великими податками, щоби люди йшли до колгоспів. Навесні 1941 р. в області вже діяли 63 колективних господарства. Зростало невдоволення, але протест негайно придушувався. Все більше людей прагнуло емігрувати, проте офіційно зробити це було майже неможливо. Лише німецьке населення вільно виїжджало з Чернівецької області, а до нього всіляко намагалися долучитися люди інших національностей. Коли не могли виїхати за кордон легально, вдавалися до спроб перетнути його нелегально. Чимало нещасних загинуло тоді від куль прикордонників, особливо при спробі масового перетину в урочищі Варниця на Глибоччині.

Невдоволені новою владою готувалися до боротьби з нею. Глибоко законспіроване підпілля ОУН накопичувало сили для масового повстання в разі початку радянсько-німецької війни. Діяло й підпілля, тісно пов’язане із спецслужбами Румунського королівства.

Напад Німеччини на СРСР

Підпільники активізувалися, коли 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина та її союзники напали на СРСР. На території Чернівецької області дислокувалося чимало радянських військ, які відразу вступили у бій. Бійці 17-го гірськострілецького корпуса генерал-лейтенанта Галаніна не лише відбивали атаки противника, але і переходили в контратаки. Запеклий опір чинили застави прикордонників, у небі над Буковиною розгорілися повітряні бої.

Але головний удар противник наносив на інших напрямках, і невдовзі реальною стала небезпека оточення радянських військ. В області не спромоглися належно провести мобілізацію до РСЧА, від якої масово ухилялося чоловіче населення. Обком ВКП(б) гарячково готував підпільні структури на випадок окупації краю гітлерівцями та військами королівської Румунії: було створено 13 груп, до них увійшло близько 180 осіб. Підготовка до партизанської боротьби тривала, та вона могла бути успішною лише тоді, коли партизани й підпільники користуються дієвою підтримкою місцевого населення. Та за рік Радянської влади в краї з’явилося значно більше її противників, ніж прихильників, що й зумовило трагедію комуністичного підпілля у Чернівецькій області 1941 року.

У ніч з 4 на 5 липня частини РСЧА відійшли за Дністер, разом з ними – радянська адміністрація.

Генерал-лейтенант Галаніна разом із бійцями атакували противника на Буковині у перші дні війни 

Українці незалежності чекали марно

А в Карпатах уже спалахнуло повстання: підпільники ОУН брали владу у населених пунктах. Синьо-жовтий прапор підняли над Вижницею, тут почали формуватися органи української влади. Українські прапори замайоріли над багатьма селами, підняли їх і в Чернівцях. Повсюдно створювалися добровольчі підрозділи, які збирали кинуту червоноармійцями та міліціонерами зброю.

Почалися розправи над тими, кого люди вважали винними у злочинах Радянської влади. Постраждало чимало невинних, місцями спалахували криваві  єврейські погроми. Нова влада намагалася навести хоч якійсь лад, але не мала для цього часу: їй відведено було близько тижня! Бо територією Чернівецької області вже просувалися частини румунської королівської армії разом з гітлерівськими карателями. Коли вони увійшли до Чернівців, то нацисти відразу почали арешти тих, кого вважали своїми ворогами. У Стрілецькому Куті, в районі військового стрільбища, масово розстрілювали активних членів єврейської громади.

У краї відновлювалася влада Румунського королівства, почалися переслідування українських націоналістів. Активісти ОУН відходили на територію Галичини, де з них утворився Буковинський курінь. Рухаючись за наступаючими німецькими військами, він агітував за самостійну Українську державу і допомагав формувати органи місцевого самоврядування. У Києві курінь виконував поліцейські функції і разом із сформованим з радянських військовополонених Київським куренем конвоював киян, приречених гітлерівцями на смерть. Побачивши згодом, що нацисти не дадуть українцям навіть бутафорської незалежності, буковинці почали протестувати. Та гітлерівці курінь розформували, а значну частину його командирів розстріляли у Бабиному яру. Інші вступили за контрактом до 115-го та 118-го поліцейських батальйонів і були відправлені до Білорусії для боротьби з партизанами. Наприкінці війни їх перекинули до Франції, де вони перейшли на бік Руху Опору і воювали проти гітлерівців.

Буковина під румунською окупацією

Ситуація ж в окупованій Чернівецькій області була складною. Спроба створити підпільний обком ВКП(б) завершилася невдачею: його перший секретар О. Боярко разом з секретарем райкому З. Глєбом були видані місцевими мешканцями румунській сигуранці та невдовзі страчені. Радянські партизанські загони розпочали діяльність у серпні 1941 р., але швидко були знищені карателями. Організоване підпілля розгромлене. Проте у Хотині кілька молодих людей на чолі з Кузьмою Галкіним створили власну підпільну організацію, розповсюджували листівки із закликом чинити опір окупантам, вивішували червоні прапори. Вони підпалили есесівську казарму, знищили лінію зв’язку, спробували підірвати шефа сигуранци. Але влітку 1942 р. хотинських комсомольців було заарештовано і віддано під військо-польовий суд. Із 40 затриманих п’ятьох було страчено.

Окупаційний режим відзначався особливою жорстокістю. Примусова асиміляція досягла апогею, українську мову переслідували. Єврейське населення заганяли в гетто і табори, знищували фізично. Ненависть до окупантів зростала. Буковинська молодь ухилялася від призову до румунської армії та відправки на примусові роботи. Члени ОУН відходили до карпатських лісів, де тренувалися для збройного опору. Але керівництво організації не вступало у відкриту боротьбу з окупантами. Проте на території краю знову з’явилися  радянські партизани: сюди почали скидати з літаків партизансько-організаторські групи. А навесні 1944 р. розгорнула діяльність група військових розвідників під командуванням О. Тканка, яка виросла у велике партизанське з’єднання. На відміну від 1941-го року, місцеве населення вже ставилося до радянських партизанів прихильніше. Близько 1200 мешканців області взяло участь у партизанському русі, ще приблизно 900 діяло у радянському підпіллі.

І все ж підпілля ОУН було чисельнішим, ніж радянське. Мельниківці створили «Буковинську Українську Самооборонну Армію», яка невдовзі через Карпати відійшла у Словаччину і об’єдналася з колишньою добровольчою дивізією СС «Галичина». А бандерівці сформували буковинські підрозділи УПА, що вступили в бої з відступаючими окупантами, а  також з радянськими партизанами.

Повернення радянської влади

У березні 1944 р. Червона армія форсувала Дністер і почала звільнення краю від гітлерівців. Чернівці вона зайняла 29 березня, відразу ж розпочалася мобілізація  чоловічого населення краю. До РСЧА потрапило близько 100 тис. буковинців, з них загинуло чи пропало безвісти 26 тис.

Хоча Червона армія пішла далеко на Захід, на території області тривали бойові сутички між українськими повстанцями й підпільниками та каральними підрозділами НКВС.

У роки війни за участь в УПА й ОУН, а також за надання допомоги повстанцям засудили понад 10 тис. мешканців області. Підпілля ОУН діяло тут до 1952 року. Його активність згасала поступово.

Буковинці переходили до мирного життя, відбудовували зруйноване війною. На зміну загиблим, вивезеним до Сибіру та збіглим на Захід мешканцям краю приїжджали з СРСР нові люди. Область змінювалася на очах…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис БУКОВИНА В РОКИ ВІЙНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішньої осені відзначаємо 70 років створення Української Повстанської Армії (УПА). У ній служили не лише етнічні українці, а й узбеки, таджики, грузини, вірмени, азербайджанці, татари тощо. Впродовж деякого часу в УПА існувала навіть російська сотня. Воювали люди різного етнічного походження під своїми національними прапорами, їх об’єднувало гасло «Воля народам, воля людині!». Тому 70-річчя УПА відзначатимуть на день Святої Покрови не лише етнічні українці.

Початок: польські, радянські, українські партизани – одні проти одних та проти німецьких і радянських вояків 

Власне, дата ця є цілком умовною. Повстанська армія створювалася не за якимось окремим наказом. Вона виникла у дуже складних умовах наростання народного опору політиці гітлерівських окупантів на Волині і кривавого протистояння різних політичних сил. Волинь і Полісся, окуповані гітлерівцями влітку 1941-го, були ідеально придатними до партизанської війни. Великі лісисто-болотисті масиви, нерозвинута дорожня мережа дозволяли партизанам ховатися від ворогів і завдавати їм несподіваних ударів.

Недарма у 1942 р. у Поліській котловині під машкарою партизанів діяли підрозділи радянських чекістів, які вели розвідку у глибокому німецькому тилу й влаштовували там диверсії та терористичні акти. А польське підпілля створювало свої партизанські загони, які розпочали боротьбу за відродження Польської держави із включенням до її складу західноукраїнських земель. Польські та радянські партизани навідувалися до українських сіл, щоби розжитися продовольством. А до них там уже побували представники окупаційної адміністрації, вигрібши все, що тільки могли. Селянам не вистачало їжі для власних родин, і годувати всіх охочих вони не збиралися. Тому почали створювати загони самооборони та відганяли від своїх домівок спраглих поживитися плодами їхньої праці. Збройні сутички  вартували їм чималих жертв.

Час був об’єднувати сили опору. За таку справу взялася бандерівська ОУН, яка готувалася до «національної революції». Сам Степан Бандера ще з літа 1941 р. був ув’язнений гітлерівцями, а підпільною роботою в Україні займалися його соратники. Один з них, Микола Лебедь, доклав чималих зусиль для створення УПА. Тут слід зазначити, що назва «Українська Повстанча Армія» народжена не бандерівцями. Відразу після нападу гітлерівців на СРСР, українські націоналісти, пов’язані з емігрантським урядом УНР, створили «Поліську Січ». Вона вступила у бої з червоноармійцями та чекістами, що відступати. Згодом гітлерівці розігнали «Січ», але частина її членів зі зброєю відійшла в ліси і розпочала боротьбу з окупантами. Командував ними Тарас Бульба-Боровець, який і назвав свої формування «Українською Повстанчою Армією». А члени мельниківської ОУН створювали власні збройні сили, що перебували у глибокому підпіллі й чекали сигналу для виступу. Їхні конкуренти з бандерівської ОУН діяли активніше: вже наприкінці 1942-го і на початку 1943 рр.  вони організували перші відділи УПА на Волині й Поліссі, а від літа 1943 року розпочали створення збройних формувань і в Галичині (назву УПА вони взяли пізніше). Вояки нової УПА нападали на німецькі гарнізони, а також вступали в сутички з радянськими і польськими партизанами.

 У лісах збиралися не чужинці, а однодумці…

Бандерівці вирішили об’єднати всі українські збройні формування в єдину УПА, й силою залучали до себе «бульбівців» та «мельниківців». Пролилося чимало української крові. А повстанським сотням і куреням катастрофічно не вистачало досвідчених командирів. Адже на західноукраїнських землях під польською окупацією до 1939 р. переважній більшості українців був закритий доступ до польських військових училищ: Варшава не хотіла готувати кадри професійних військовиків з тих, кого не вважала лояльними до себе. Тож де було взяти фахівців військової справи для Української Повстанської Армії? Відповідь лежала на поверхні – у німецьких таборах для радянських військовополонених або в самих німців.

Мільйони червоноармійців та командирів потрапили до німецького полону у 1941-1942 рр. Вони масово гинули від голоду, холоду, епідемій. Аби вижити, частина військовополонених погоджувалася на співпрацю з окупантами і вступала у створені ними збройні формування. Більшість потрапляла до батальйонів допоміжної поліції, так званий «шуцманшафт». Їх організовували за національною ознакою і використовували для боротьби з партизанами, охорони шляхів сполучення, проведення репресій проти мирного населення. Такі батальйони кинули і проти українських повстанців. Українці вступали в контакт з «батальйонцями» і пропонували їм переходити на свій бік. Колишні полонені ненавиділи гітлерівців і, бувало, погоджувалися на такі пропозиції. В УПА з’явилися «курені заприязнених народів». Куренем, що складався з кількох сотень, українці називали батальйон і він був головною тактичною одиницею повстанської армії.

Відомий дослідник історії УПА Петро Мірчук вважав: на початок 1944 р. у повстанській армії нараховувалося 50 власних куренів з 80 тисячами вояків, і 15 куренів заприязнених народів, у яких воювало до 20 тис. чол. Підтвердити ці дані неспростовними документами неможливо, тому й існують різні оцінки. Частина дослідників вважає, що в УПА служило не більше 2 тис. неукраїнців і майже всі вони з приходом Червоної Армії на західноукраїнські землі розбіглися. Серйозних документів на підтвердження таких поглядів теж немає. Адже в умовах партизанської війни далеко не все можна було задокументувати.

Навіть спецслужби Німеччини та СРСР, які мали розгалужений апарат і великі архіви, по-різному оцінювали чисельність УПА. Німці вважали, що у ній налічувалося від 90 до 200 тис. бійців. Радянська розвідка оцінювала чисельність УПА, разом з кущовими самооборонними відділами та озброєним підпіллям, у 300 тис. осіб. Число мінялося: кількість вояків УПА то помітно зростала внаслідок притоку добровольців і примусових мобілізацій, то внаслідок утрат і дезертирства значно скорочувалася. Червона Армія у 1944-45 рр. мобілізовувала на Заході України 750 тис. чол., в т.ч. й вояків УПА.

Деякі курені УПА існували зовсім недовго, інші пройшли чималий бойовий шлях. Серед них були і курені заприязнених народів. Вони користувалися своєю національною символікою,  команди там подавалися їхніми мовами. Спілкуючись з українцями, їхні бійці дізнавалися багато про нашу культуру, народні звичаї та традиції. А українці уважно придивлялися до традицій своїх нових бойових побратимів. Коли в боях з окупантами гинули люди різного етнічного походження і конфесійної належності, українці старалися ховати їх з дотриманням усіх звичаїв і обрядів народу, до якого належав загиблий. Тоді на Волині можна було побачити поруч хрест на могилі християнина і  зображення півмісяця й зірки  над могилою мусульманина – стрільця УПА.

Бандера і «Бандьєра росса»

До УПА радянські військовополонені потрапляли і безпосередньо з таборів, звідки їх визволяли повстанці. Частина звільнених долучилася до збройної боротьби. Але не тільки радянські полонені опинялися в лавах УПА. До таборів на території Галичини гітлерівці завозили захоплених у полон солдатів і офіцерів деяких західноєвропейських армій. Окремим з них удавалося втекти, і серед повстанців могли з’явитися, наприклад, голландці. Потрапляли до УПА й італійці з експедиційного корпусу, відправленого фашистським диктатором Муссоліні на Східний фронт. Коли 1943 року фашистський режим в Італії було скинуто, гітлерівці почали репресувати своїх недавніх союзників, й італійські солдати тікали в ліси, де опинялися в лавах українських повстанців. Були серед них вихідці з робітничих родин, що з дитинства пам’ятали бойову пісню італійських соціалістів «Бандьєра росса» («Червоний прапор»), і співали її своїм українським побратимам. Повстанцям вона сподобалася мажорною мелодією і, особливо, словом «Бандьєра». Сільські хлопці, що не володіли італійською, казали: «Ти диви, навіть там знають нашого Бандеру!».

Потрапляли до УПА і деякі військовики інших союзних з Німеччиною армій – угорської чи словацької. Здебільшого це були українці, насильно мобілізовані і відправлені на Схід. А наприкінці 1943 – на початку 1944 рр. серед повстанців опинилася і певна частина солдатів вермахту. Потрапивши в радянське оточення, вони намагалися врятувати своє життя в лавах повстанців, що вели боротьбу проти радянської влади. Радянські історики вважали, що влітку-восени 1944 р. в УПА було понад 300 німців – усіх їх зараховували до числа «інструкторів гітлерівських спецслужб». Інструктори були й насправді: документально зафіксована наявність в УПА німецьких радистів, що забезпечували передачу розвідданих, зібраних повстанцями, своєму командуванню. За німецьку зброю і боєприпаси.

Із самого зародження УПА повстанцям не вистачало кваліфікованої медичної допомоги. Тому вони намагалися знайти лікарів, де тільки була можливість. З цією метою проникали у створені окупантами єврейські гетто і визволяли звідти фахівців, переправляючи їх у свої польові шпиталі. Дехто з євреїв служив також у повстанській розвідці.

Дружина Шухевича врятувала єврейську дівчину

Комуністична пропаганда постійно звинувачувала «бандерівських бандитів» у «звірячій ненависті до людей інших національностей». Особливо акцентувалася участь українських націоналістів у масових вбивствах єврейського та польського населення. Частина етнічних українців й насправді взяла участь у знищенні євреїв гітлерівцями, за що проклята навічно. А інша частина рятувала нещасних, ризикуючи власним життям. Навіть дружина командувача УПА Романа Шухевича особисто врятувала єврейську дівчину від неминучої смерті. Чимало українців рятували своїх польських друзів у період взаємної польсько-української різанини, як і частина поляків надавала допомогу мирним українцям, що шукали порятунку від убивць з білими орлами на конфедератках. Правду необхідно знати всю, не оминаючи найчорніших сторінок історії. Аби вони не повторювалися.

Були серед українців активні ксенофоби та антисеміти, як були такі ж і серед поляків, росіян чи представників інших національностей. Злочини окремих людей не можна переносити на весь український національно-визвольний рух. Як злочини окремих червоноармійців і офіцерів – на всю Червону Армію. У боротьбі УПА проти Гітлера і Сталіна брали участь тисячі людей, в тому числі не лише етнічні українці. І про це варто пам’ятати.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис УПА – представники «заприязнених народів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Несподіванка, що сталася в Інтернеті протягом останніх двох тижнів, насправді не є несподіванкою, а, навпаки, логічним наслідком взаємин електорату, себто народу, й можновладців. А йдеться ж про один єдиний борд – рекламу, виставлену опозицією на Сході України. На величезному плакаті бабця з котом на руках повідомляє, що її онук проголосував за Регіони, тому вона відписала хату на кота. Мабуть, якби регіонали залишили непоміченим той бігборд, він би так і стояв самотньо попри дорогу. Але представники провладної партії обурилися. Почалися «розбори» і бігборд потрапив до Інтернету. З цього все і почалося, бо Інтернет взірвало: у соціальних мережах з’явилися десятки і сотні плакатів на цю тему. Щоби не мати справу з правосуддям, не переповідатимемо їхній зміст, бо більшість з них стосується суб’єктів виборчого права. Та приклад відстороненого наведемо: напис – обласне БТІ після виборів. У кімнатах кишить котами. Або ж кіт у кашкеті вояка УПА, який записався до армії повстанців знову ж таки тому, що онук бабці проголосував за Регіони.

Але наші чернівецькі фейсбуківці пішли ще далі. Їм спало на думку, а чому б не зареєструвати справжнього кота Кайя, зробивши його Каєм Котовичем Котовим на вибори до ВРУ. Оскільки автори ідеї – двоє молодих людей Віра та Гліб – чернівчани, то й спробували зареєструвати Кайя по 201 виборчому округу. Вони пояснили:

– Нам здалося, що це буде досить кумедно і показово. Коли ж ми були на одному тренінгу з блогерства, то Віталій Мороз, який приїхав до Чернівців нас навчати, розповів, що за дослідженням контенту Всесвітньої мережі Інтернетe, 80% усієї переписки присвячується… котам та їхнім фоткам. І, що дивує найбільше, навіть акаунти соцмереж окреслені цим словом – кіт. Отож, сьогодні коти — не останні мешканці України, і навіть не просто наші брати менші чи співмешканці. Бо у Facebook протягом останнього тижня взагалі самі коти. І лише кілька людей мужньо тримають імунітет від цих чотириногих. Чи то не люблять їх, чи то просто мають вдома своїх.

Тож коли коти замахнулися на велику політику, – продовжили розповідь Віра та Гліб,  – нам і спало на думку, що пора реєструвати кота кандидатом у народні депутати. Бо немає в Інеті особи, розкрученої більше за кота. Та й чим би він завадив у парламенті? Гроші не крав би, карткою чужою не голосував, землю й нерухомість не скупляв. Та й годинників і дорогих костюмів не потребує. Одне слово, вдала ідея. Беремо й реєструємо. Зайшли на сайт nbnews.com.ua/vybory-2012: обрали мажоритарну систему, Чернівецьку область, 201 округ і натиснули на «Додати кандидата». Мінімум даних плюс фото – й інформація про котика на кличку Кай пішла до модератора. Пройшов день, другий, третій – кандидата не реєструють. Отож, котів у цьогорічних виборах не буде. Ех, а гарний був би політик. Головне, уже розкручений – грошей на рекламу не потребував би.

До слова, перший кіт в українській політиці належить киянину Андрію Волошину. Ім’я героя 2008 року — Вільгельм. На відео в Youtube він лапками гортає газету «Свободи», а відео назвали «Кіт Вільгельм II голосуватиме за «Свободу»

А от бабуся, яка мило посміхається з бігбордів, насправді живе в Архангельскій області Російської Федерації. Як повідомляє «Комсомольська правда в Україні», 84-річна Ганна Третякова має шість онуків і навіть сім правнуків. Щодо походження кота факти протирічать одне одному. Одні стверджують, що він американець, інші – українець. А до бабці на руки потрапив завдяки фотошопу. Зате незареєстрований Кай – чистий буковинець.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Вікторія ЯШАН, «Версії» 

Запис КотоМанія взірвала Інтернет і чернівецьких фейсбуківців. спершу з'явиться на Медіа-Версії.