Архивы українці - Медіа-Версії

КОЛЯДКИ ДЛЯ МИРОСЛАВИ

Lida — Fri, 14 Jan 2022 13:57:58 +0000

У ці святкові дні, осяяні Різдвяною зіркою, скрізь лунають колядки, прославляючи народження Христа. Звучать вони й у далекому сибірському місті Томську. Представники української діаспори, вбравшись у вишиванки, збираються у залі Будинку національних культур і «смакують» спогадами про рідні краї, напоюють душу рідними мотивами, пригадують традиційні святкові обряди. Словом, налагоджують черговий сеанс зв’язку з родиною в Україні, зі своєю малою батьківщиною чи батьківщиною предків, яку ніколи не забувають.

Та цього разу колядки, українські пісні звучать без незмінного організатора таких зустрічей, керівниці Центру Української культури «Джерело»Мирослави Філіпової. Клятий ковід вибив її з лав щирих українських патріотів, яких свого часу доля закинула до Сибіру. Лікарка за фахом, професорка-генетик не змогла подолати невиліковну недугу, а «корона» поставила крапку на її життєвому шляху 21 листопада минулого року, саме в день її народження… Певно, чашу страждань мудрої, красивої, завше активної жінки переповнила дуже гірка крапля: за кілька тижнів до цього коронавірус забрав життя її чоловіка…

Чому нині згадую Мирославу Орестівну, яка мешкала за тисячі кілометрів від нас, від України? Тому, що землячка, що, живучи далеко від України, була щирою українкою, тому, що мені пощастило на знайомство з нею. Рівно двадцять років тому ми запізналися в Томську завдяки моїй сестрі та її колежанок-українок, які долучилися до діяльності ЦУК «Джерело». Мене цікавило, як наші рідні, друзі, яких свого часу доля територіально віддалила від батьківщини, плекають українську культуру, наближають її до свого серця, до своїх дітей та онуків. Згодом з’явилася низка публікацій в чернівецьких ЗМІ. Пані Мирослава, до речі, (як і моя сестра Алла Бакуліна, як наш земляк, родом із Львівщини Володимир Павук, який очолює в Новосибірську громадську організацію – Українську Національно-Культурну Автономію і з яким також свого часу познайомилася й взяла інтерв’ю), ніколи не переривала зв’язків з Україною. Поблизу Львова живе її донька Оксана, її онуки. Не раз вона бувала в цій галицькій столиці, не кажучи про Київ, куди приїздила у громадських справах, виконуючи своєрідну дипломатичну місію, прагнучи налагодити зв’язки українців в Україні й Росії, підтримки українською державою діаспори й, відповідно, російської держави – прав національних меншин. Це вона привозила з України бандури, вишиванки, підручники й книги українською мовою, була однією з ініціаторів відкриття в Томську класів, де вивчають українську мову. Була делегаткою Всесвітнього форуму українців, що відбувся в нашій столиці (до речі, тоді й мені випало побувати на цьому велелюдному зібранні, проте тоді ми ще не були знайомі з пані Мирославою). За свою активну громадську діяльність в Україні отримала Орден княгині Ольги ІІІ ступеня (нагороду вручав президент Віктор Ющенко).

І ось тепер дізналася, що, за версією редакції сайту «Кобза» – Українці Росії», Мирославу Філіпову названо переможницею в рейтингу «Українець року в Росії» за 2021 рік, на жаль, посмертно.

Заслуги Мирослави Філіпової визначено таким чином, – йдеться на сайті: за багаторічне самовіддане служіння українській діаспорі; за активну українську педагогічну діяльність в Заозерній школі м.Томська; за участь у числених діаспорних форумах та з’їздах в ранзі керівника української регіональної організації; за боротьбу за демократизацію Об’єднання українців Росії; за проведення Відкритого фестивалю-конкурсу «В гостях у Кобзаря: класика і сучасність» (12 квітня – 3 травня 2021 р.)

Довідка сайту. Мирослава Орестівна Філіпова народилася 21 листопада 1952 року на Колимі – в селищі Нексікан Сусуманського району Хабаровського краю. Сталося так тому, що батьки Мирослави були політв’язнями. Тато Булка Орест Іванович, родом із Івано-Фанківської області, Рогатинського району, села Григорів був учасником процесу 59-ти у Львові. Його забрали з 1 курсу Львівського медінституту 1940. Мама – Сулим Іванна Григорівна, родом із Львівської області, Жовквівського району, села Кам’янка-Липник, була зв’язковою ОУН, заарештована в 1943 році.

Батьки познайомились і одружились на Колимі, якийсь час жили в бараках, на поселеннях. У 1954 році у Мирослави народилася молодша сестра Ореста. Повернутися до України сім’я змогла лише в 1956 році восени: оселилися у Львівській області, в м. Ходорів Жидачівського району.

У Ходорові дівчина закінчила загальноосвітню та музичну школи і мріяла вступити до Львівського медінституту. Чотири роки поспіль намагалася це зробити і кожного разу їй бракувало 0,5 бала. При спробі з’ясувати причину такого постійного «недобору», отримала відповідь, що треба, мовляв, вступати там, де вона народилася.

Мирослава в 1973 році поїхала до сибірського міста Томськ, де вступила до медінституту з першої спроби. Здобула фах акушера-гінеколога, захистила кандидатську дисертацію і отримала звання заслуженого лікаря РФ. Тут вона вийшла заміж, тут народились донька Оксана, син Андрій (який трагічно загинув у 2011 році).

Дуже багато років, до кінця свого життя Мирослава Філіпова працювала в Томському науково-дослідному інституті медичної генетики і заслужила авторитет серед своїх колег.

Поки що вирішується питання перевезення праху пані Мирослави та її чоловіка на Львівщину, де мешкає їхня донька, також лікарка. Така поїздка вимагає чимало коштів: на проїзд двох осіб у Сибір, оформлення всіх необхідних документів тощо. У зв’язку з цим, редакція «Кобзи» звернулася до всіх небайдужих людей та громадських організацій з проханням долучитися до збору коштів: необхідно зібрати 2,500 ам. дол.

«Кобза» вперше проводить збірку з такою метою. При бажанні, ми можемо публікувати список жертводавців», – наголошує головний редактор «Кобзи» Василь Коломацький і закликає підтримати цю благородну акцію – хто скільки зможе.

«Процес повернення праху дітей українських політв’язнів із Сибіру на Батьківщину є фактом відновлення історичної справедливості, і тому має привернути увагу громадськості. Сподіваємось на розуміння всіх, кому небайдужа доля кожного українця, який в силу життєвих обставин опинився на теренах Росії і завжди мріяв отримати спокій на рідній землі» – йдеться на сайті.

…Життя триває. Скрізь нині лунають колядки й шедрівки. Засівається житом-пшеницею на добро, на щастя, здоров’я, на мир. І дуже хочеться, щоб не висихало українське«Джерело» в далекому краї, в далекому місті. Впевнена, про це мріяла й пані Миро-слава. Може, десь там, на небесах, її душа чує ці світлі мелодії, як і душі наших рідних, яким ми залишаємо кутю на святковому столі.

Валентина МАЦЕРУК,

заслужена журналістка України.

Світлини з альбому Алли БАКУЛІНОЇ.

Реквізити для переказу коштів:

Установа банку:

ПриватБанк

МФО банку: 305299

Отримувач платежу

МАРТИННИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА

IBAN:

UA233052990000026202731525406

Рахунок отримувача:

26202731525406

Валюта карти:

UAH РНОКПП отримувача:

2918521724

Призначення платежу:

Поповнення рахунку МАРТИННИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА.

У разі переказу грошей через Вестерн Юніон повідомляти номер на емейл sjanja.mart@gmail.com.

Запис КОЛЯДКИ ДЛЯ МИРОСЛАВИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Уряд Чехії подвоїв квоти для працівників з України

Сергій Паламар — Tue, 04 Jun 2019 19:05:59 +0000

3 червня уряд Чехії подвоїв квоти для працівників з України.

“Мова йде про подвоєння кількості наданих дозволів на роботу”, – сказав міністр закордонних справ Чехії Томаш Петршічек, повідомляє Radio Praha.

Раніше працевлаштуватись у Чехії могли не більше 19 600 українців на рік. Тепер цю кількість збільшено до 40 тис. осіб.

За даними Мінпраці Чехії, на кінець 2018-го у країні працюють 121 086 громадян України. Тобто понад 20% всіх працюючих у республіці іноземців.

Запис Уряд Чехії подвоїв квоти для працівників з України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Рейтинг «Фокусу»: 10 інноваторів, що змінюють світ і Україну

Сергій Паламар — Sun, 21 Apr 2019 20:44:16 +0000

Щорічний спецпроект журналу «Фокус» розповідає про молодих українських інноваторів зі списку «30 under 30», чия діяльність змінює нашу країну, – від клітинних біологів до «українського Ілона Маска» і прориву в моді.

Учитель : Олександр ЖУК, учитель інформатики, Запорізька спецшкола-інтернат «Джерело»

Учитель Олександр Жук – приклад того, що українська освіта може бути людяною. Вже десятий рік він викладає у спеціалізованій школі, де навчаються діти з особливими потребами: вадами слуху, опорно-рухового апарату, синдромом Дауна. Своїм призначенням педагог вважає не лише навчання сучасних ІТ-технологій, але й підтримку учнів, розвиток у них навичок комунікації та вміння працювати в команді. Олександр Жук користається новаторськими методиками, займаючись з дітьмами груповими проектами, робототехнікою й 3D-моделюванням. При цьому учні «Джерела» на уроках інформатики користуються різноманітними ґаджетами й додатками, що допомагають у навчанні. Ще одна велика тема в роботі Олександра Жука – екологічна. До прикладу, учні його користуються додатком «Кліматичні краплі», організовують у школі екологічну просвіту й займають призові місця на екологічних конкурсах.

Головною подією професійного життя Олександра Жука торік став конкурс Global Teacher Prize Ukraine на звання найкращого вчителя в нашій країні. Педагог із Запоріжжя переміг у конкурсі.

«Моє життя докорінно змінилося: стало ще цікавішим завдяки знайомствам із творчими людьми й залученню до глобальних конкурсів, проектів», – розповів Жук.

Наш Ілон: Дмитро ЛЕГЕЗА, засновник компанії «Space Logistics Ukraine»

Дніпровський підприємець Дмитро Легеза хоче – не багато, не мало – повторити подвиг свого американського колеги Ілона Маска – тільки в Україні. Велика мрія Легези – вивести нашу країну у світові лідери космічної галузі.

«Сьогодні така мета може виглядати фантастичною, але тільки амбіційні проекти спроможні дати поштовх для розвитку галузі», – каже підприємець.

Минулого літа Легеза заснував компанію «Space Logistics Ukraine», яка працює в кількох напрямках. Перший з них – зміна українського законодавства, за яким у нас тільки державні структури можуть вести розробки й виробнийтво в космічній індустрії. Легеза хоче лібералізувати правила гри і залучити приватні компанії до космічних проектів. Паралельно компанія займається популяризацією ідеї про те, що Україна може бути передовою космічною державою й проводить конференції, відкриті лекції.

Підприємець оголосив також про побудову космопорту в Україні. Компанія проводить підготовчу роботу: налагоджує контакти з NASA та SpaceX, збирає фахівців з дніпровського КБ «Південне» для науково-дослідницької роботи. Наразі експерти розглядають варіанти, де побудувати космопорт, зокрема у Херсонській області. Наступний крок Space Logistics Ukraine – створення конструкторського бюро та проектування ракет.

На зв’язку «CallPage»: Ростислав Кнап, Андрій Ткачів, Сергій Бутко

Кілька років тому українці, що мешкають у Кракові – Ростислав Кнап, Андрій Ткачів та Сергій Бутко заснували Стартап «CallPage».Вони створили виджет для сайтів, який дозволяє продавцю та покупцю швидко та зручно зв’язатися одне з одним. Більше того, сервіс оцінюєх поведінку користувача на сайті, що дозволяє передбачити, чи здійснить він купівлю. Компанія швидко зростає, залучаючи інвесторів. 2015-го польський інвестфонд вклав у неї $50 тис, завдяки чому «CallPage» зміг вийти на англомовні ринки. Півроку по тому стартап пройшов відбір в естонський акселератор «Startup Wise Guys», на розвиток проекту команда отримала €30 тис. 2017-го фонд венчурних інвестицій «bValue» вклав у стартап €1 млн, роком пізніше команда залучила ще близько $4,5 млн, які інвестували фонди «Innovation Nest», «Market One Capital» і «TDJ Pitango Ventures». Засновникам «CallPage» пропонували продати компанію, але Українці вирішили/, що це передчасно, адже вони ще мають потенціал для розвитку.

Амбіції та результативність команди стартапу не залишилися непоміченими. В лютому нинішнього року Forbes заніс проект до рейтингу «30 under 30» у Європі, зазначивши, що торік йому вдалося залучити одну з найбільш значних сум інвестицій у Польщі. Незважаючи на українське коріння, засновники CallPage поки що не збираються запускати бізнес в Україні. Вони зазначають, що країна готує прекрасні кадри для ІТ-індустрії, однак недолугість законів на йде на користь розвиткові в ній міжднародних сервісів.

На вістрі інновацій: Денис ЖАДАНОВ, віце-президент з маркетингу компанії «Readdle»

Денис Жаданов представляє «Readdle» – компанію, мобільні додатки якої скачали вже понад 100 млн разів. Її продукти – поштовий клієнт «Spark», організатор часу «Calendars» і додаток для роботи з файлами на мобільних пристроях «Readdle» – опинилися у топ-чартах «App Store». Місія інноваторів з «Readdle» – зробити технології доступними для людей та заощадити їхній час для важливих справ і креативної роботи. «Якщо ми повернемо 1-2 години кожному професіоналу, який витрачає їх на пошту, ми виконаємо свою місію», – підкреслює Денис Жаданов. Свого часу він провів успішну кампанію для «Readdle» у західній пресі: «New York Times», «Wall Street Journal», «USA Today», «Bloomberg» тощо… Отже, коли нині говорять про незалежних розробників, що створюють інноваційні додатки для мобільних пристроїв, «Readdle» часто згадують серед перших. А самого Жаданова «Forbes» заніс до рейтингу молодих підприємців «30 under 30».

Розумні ігри: Геннадій ШЕСТАК, генеральный директор «Ugears»

Стартап «Ugears» став відомим 2014-го, коли в Україні з’явилися у продажу 3D-пазли, що їх створив дизайнер Денис Охрименко. Дерев’яні механічні конструктори припали до душі й дітям, і дорослим, однак вони мали один недолік: зависока для середньостатистичного українця вартість. «Ugears» став орієнтуватися на зарубіжний ринок. Нині лише 10% продукції компанії продається в Україні, третина продажів припадає на США й Канаду, чверть іде на ЄС, решта прзходиться в Росії, Австралії, Новій Зелагндії та країнах Азії. 2016-го співвласники старт Геннадій Шестак і Денис Охрименко вирішили пошукати талану на краудфандінговій платформі (ринковому майданчику для фінансування проектів або стартапів) «Kiсkstarter», де їм пощастило зібрати $400 тис. Гроші пішли на розвиток виробництва. Однак Денис Охрименко вирішив зайнятися створенням металевих та паперових конструкторів, Шестак далі завойовує західні ринки. 2018-го компанія уклала угоду з «Disney»: тепер українські конструктори продають товар у 700 магазинах «Disney» в усьому світі.

Наука для дилетантів: від Ольги МАСЛОВОЇ, клітинного біолога

Ще студенткою Ольга Маслова почала працювати в інституті молекулярної біології та генетики й паралельно писала дисертацію про клітини пуповини. 2013 року Маслову запросили на посаду наукового директора в одному з українських банків пуповинної крові. Та через три роки молодій науковиці стало затісно у межах комерційної компанії, виникли бажання й потреба створювати щось своє. Біолог пішла у «вільне плавання», обравши собі новий напрямок – популяризацію науки.

На зустрічі з нею приходять люди різного віку й без профільної освіти, які хочуть більше дізнатися про біологію, інновації, сучасні технології чи просто про власне тіло. Періодично Маслова проводить семінари для лікарів, що цікавляться зарубіжними дослідженнями та хайповими (найбільш сучасними й популярними) напрямками. Ще одним напрямком стали консультації для підприємців, у яких науковиця виступає посередником між бізнесом та наукою. А ще вона викладає у приватній школі.

Одним з найбільш важливих своїх проектів Маслова вважає Nobiletet: презентація для українців, кому й за що вручені Нобелівські премії в різних галузях.

Людина-фінтех: Дмитро ДУБІЛЕТ, екс-IT-директор ПриватБанку, співвласник Fintech Band і monobank

Команда айтішників під керівництвом Дмитра Дубілета працювала над додатком Privat24 Інтернет-банкингу ПриватБанку. Дубілет-молодший пішов з ПриватБанку в грудні 2016-го, після націонализації фінустанови. Однак невтомний інноватор не дає про себе забути. Разом із колегами у Дніпрі він заснував IT-компанію Fintech Band, клієнтами якої поквапилися стати провідні українські банки. У другому півріччі 2017-го Дубілет став співзасновником проекту monobank – першого в Україні банку без відділень, що працює на базі «Universal Bank» Сергія Тігіпка. Щоби стати власником кредитки monobank, достатньо скачати мобільний додаток, завантажити копії документів і забрати карту в кур’єра чи в пункті видачі.

А вже в лютому нинішнього року в monobank зафіксована цифра 777 777 клієнтів, і проект далі тримає планку одного з найшвидше зростаючих необанків світу.

«Раніше було відчуття, що роботодавець – це цар і бог, що обирає він. А наразі я розумію, що обирають мене, принаймні ті, із ким я дійсно хочу працювати. Причому, конкурую я не лише із банком чи спортклубом через дорогу, а із Польщею, Еміратами та Кремнієвою долиною», – написав нещодавно Дубілет у своєму профілі.

Дуже м’яка сила: Ася ВАРЕЦА й Катерина ЗУБАРЕВА, засновниці українського модного бренду «Sleeper»

Кар’єру свою дівчата починали як модні журналістки й редакторки глянцевих видань. Коли 2014-го Катя Зубарєва й Ася Вареца створили свій «піжамний проект» і першу колекцію, дівчата точно знали, куди треба послати фото лукбука: на конкурс в Instagram, оголошений редактором італійської версії «Vogue» Франкою Соццані. Однак у тому, щоби Соццані обрала «Sleeper» брендом місяця, журналістських навичок було замало. Треба було подати дійсно хороший продукт. І дизайнеркам це вдалося: нині їхні шовкові та лляні піжами продаються у Німеччині, Японії, Кореї, Франції та США. І в Україні.

Дизайнерки розширили асортимент бренду за рахунок зручного повсякденного одягу. Хоча від початку «родзинкою» бренду була ідея розглядати піжаму як одяг на щодень – скажімо, надягати шовкові піжамні брюки на вулицю.

Рік тому «Sleeper» став першим українським брендом, представленим у лондонському універмазі «Harrods»; сьогодні брендом торгують такі гіганти як «Moda Opеrandi» та «Barneys».

То, чим ми живемо: Сергій ЖАДАН, літератор

Він однаково вправний і в прозі, і в поезії. Безкомпромісний дослідник пострадянського культурного ландшафту, Сергій Жадан безжально його препарує впродовж ось уже 20 років, переходячи від гротеску та іронії (давній роман «Депеш Мод) до гіркої філософії (недавній «Інтернат»). Сергій Жадан належить до найбільш відомих та улюблених сучасних письменників в Україні. Водночас він один з найбільш популярних українських письменників за кордоном: його книги переведені на 30 мов Європи та світу.

У нинішньому березні нова книга віршів Сергія Жадана увійшла до списку рекомендованих книг цього року за версією «The New York Times». «Те, чим ми живемо, заради чого вмираємо» (What We Live for, What We Die for) – книга вибраних віршів у перекладі Вірляни Ткач і Ванди Фіпс. Окрім літературної творчості, останніми роками Сергій Жадан багато сил та часу приділяє гуманітарній роботі на Сході України. Із колегами-волонтерами письменник регулярно відвідує звільнені території Луганщини та Донеччини із гуманітарною допомогою та культурними акціями. 2017-го створений Благодійний фонд Сергія Жадана, який координує низку культурно-освітніх проектів.

Українське мистецтво у світі: Аліса ЛОЖКІНА, культуролог

Протягом уже багатьох років культуролог і арт-куратор Аліса Ложкіна знайомить світ із сучасним українським мистецтвом через міжнародні виставкові проекти. Усі її проекти – частина однієї мегавиставки: серіалу про Україну, розтягнутого в часі. Розпочався виставковий марафон 2014-го, коли Аліса разом із колегою Костянтином Акіншею показали проект у віденському «Künstlerhaus», а трохи пізніше – в Музеї сучасного мистецтва у Кракові (МОСАК). Це була швидше моментна рефлексія на те, що відбувалося тоді в Україна. але в кураторів уже формувалася ідея глибокого панорамного проекту.

Нещодавно у розділі журналу «Форбс», присвяченого мистецтву, вийшла стаття під назвою «Від Дженні Хольцер до українського мистецтва в Угорщині», присвячена оголошенню переможців престижної міжнародної премії «The Global Fine Art Awards». Серед переможців – сучасний проект від «Zenko Foundation» та «Ludwig Museum» у Будапешті під назвою «Перманентна революція. Українське мистецтво сьогодні», що увійшов до списку номінантів як найкраща виставка 2018 року і отримав приз міжнародних глядацьких симпатій «YOU2». Серед кураторів з української сторони – Аліса Ложкіна. Наразі вона працює над новою «серією» виставкового матеріалу про українське мистецтво, яка цього разу має відбутися у Парижі.

За матеріалами видання «Фокус»

Запис Рейтинг «Фокусу»: 10 інноваторів, що змінюють світ і Україну спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українці все менше відвідують театри і бібліотеки

Сергій Паламар — Sun, 24 Mar 2019 18:20:41 +0000

Українці дуже мало читають книг, але дуже хочуть частіше окультурюватися – про це свідчать свіжі дані дослідження, яке проівв Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Для цього протягом вересня 2018 року опитали 2026 осіб з 109 населених пунктів країни.

Результати дослідження ще раз підтвердили сумну тенденцію – українці як і раніше катастрофічно мало читають. Опитування показало, що 60% респондентів за рік не взяли в руки жодної книги. Серед інших, не дивлячись на популярність електронних книг, кожен четвертий хоча б раз в минулому році бував у бібліотеці або в книжковому магазині.

“Відвідуваність бібліотек і книжкових магазинів має значні відмінності за віком, рівнем освіти та розміром населеного пункту: частіше їх відвідують люди молодших вікових груп, з вищим рівнем освіти та ті, хто проживає у великих населених пунктах”, – зазначають автори дослідження.

Магазини залишаються все ж популярніше, ніж бібліотеки, яких, до речі, за даними Держстату, в 2017-му в країні нарахували 16,8 тисяч і в яких зберігається 236 млн книг.

Рівно половина українців вважає за краще вести самітницький спосіб життя – 50% опитаних за рік жодного разу не вибралися на який-небудь культурний захід. Будь то концерт, міські гуляння, спектакль, екскурсія, виставка, ярмарок, лекція, гумористичний вечір та інше. При цьому, згідно з офіційною статистикою, піти є куди: в 2017 році Мінкульт нарахував 113 театрів, які за рік відвідали 6,2 млн глядачів. Також працює в країні 76 концертних організацій, які відзвітували про 2,7 млн відвідувачів концертів. Крім того, свої двері відкрили 574 музею, чим скористалися мінімум 16,4 млн осіб. Проте, згідно з соцопитуванням, лише 1% українців можуть собі дозволити ходити на всі події, які побажають. Решта 79% хотіли б наслідувати їхній приклад, але більшості банально не вистачає грошей (50,1%) і часу (44,9%).

Що стосується культурних переваг народу, вибиратися вони вважають за краще найчастіше в кіно (21,5%), на масові святкування (15,4%) і концерти (15,3%). Також деякі відзначилися особливим розумінням визначення “культурні заходи”.

“Серед варіантів відповіді в категорії” інше “шестеро респондентів назвали різні типи спортивних заходів і риболовлю, п’ятеро – культурні заклади (музей, парк, цирк), двоє згадали про духовність (паломництво і поїздка в монастир). Також були згадані ранок в дитячому саду, зустріч з випускниками, дискотеки, бари”, – додають в КМІС.

Зате самі українці вважають себе досить творчими: 17,3% займаються творчістю зараз, 10,5% робили це в минулому, а ще 21,1% хотіли б спробувати свої сили в майбутньому. При цьому жінок серед таких традиційно більше, ніж чоловіків.

Запис Українці все менше відвідують театри і бібліотеки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сім українців увійшли до списку мільярдерів Forbes

Сергій Паламар — Wed, 06 Mar 2019 11:05:26 +0000

Американське видання Forbes оприлюднило рейтинг мільярдерів у 2019 році. До списку найбагатших людей світу увійшли семеро українців.

Серед них перше місце вже традиційно посів власник фінансово-промислової групи СКМ Рінат Ахметов, статки якого оцінили в шість мільярдів доларів США (272-е місце у світовому рейтингу).

На другій позиції – власник гірничорудної компанії Ferrexpo Костянтин Жеваго (1,5 мільярда доларів), а третю розділили між собою голова правління ПАТ “Миронівський хлібопродукт” Юрій Косюк та засновник інвестиційно-консалтингової групи EastOne Віктор Пінчук, чиї статки становлять по 1,4 мільярда доларів.

До списку Forbes з українців увійшли ще екс-співвласники “Приватбанку” Геннадій Боголюбов (1,2 мільярда доларів) та Ігор Коломойський (1,1 мільярда доларів), а також співвласник Smart Holding Вадим Новинський (один мільярд доларів).

У світовому рейтингу Forbes перше місце посів засновник онлайн-магазину Amazon Джефф Безос з родиною (131 мільярд доларів). На другій позиції – один із засновників Microsoft Білл Гейтс (96,5 мільярда доларів), а на третій – голова компанії Berkshire Hathaway Воррен Баффет (82,5 мільярда доларів).

Запис Сім українців увійшли до списку мільярдерів Forbes спершу з'явиться на Медіа-Версії.

33,9% українців живуть за межею бідності

Сергій Паламар — Mon, 14 Jan 2019 10:13:45 +0000

14 млн жителів країни мали менший дохід, ніж прожитковий мінімум – 1853 грн, повідомляє Державна статистики України.

Різниця між доходами найбагатших та найбідніших українців зменшилася на 4,2% – 0,2 раза. Серед місцевих мешканців вона становить 4,9 рази. Серед жителів села – 4,5 раза.

Торік покращився раціон українців. На 8% збільшилося споживання риби і морепродуктів. Українці стали їсти на 3% більше фруктів, ягід, горіхів. На 2% збільшилося споживання м’яса та м’ясопродуктів.

За минулий рік українці на 3% скоротили вживання картоплі. Хліб, молоко і молочні продукти вживають менше на 1%.

У першому півріччі 2018-го українці витрачали 39% доходів на непродовольчі товари. Майже половину з них витрачали на оплату послуг ЖКГ, 5% – на оновлення гардеробу, 4% – на охорону здоров’я.

Запис 33,9% українців живуть за межею бідності спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК «ЧЕРВОНІЛА» УКРАЇНА (частина 22)

Сергій Паламар — Thu, 10 Jan 2019 12:31:52 +0000

Сто років тому Україна не змогла зберегти свою незалежність і після кількох років важкої,кривавої боротьби опинилася у складі перелицьованої на більшовицький лад Російської імперії. Правда, вже не як «Малоросія», а під назвою «Українська Соціалістична Радянська Республіка»,УСРР, а після прийняття «сонячної сталінської конституції» – Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР. Процес «радянізації» був дуже непростим і розтягнувся у часі. У радянській школі це подавали спрощено: мовляв, українські робітники і селяни під проводом більшовицької партії після Великої Жовтневої соціалістичної революції вступили у боротьбу з «буржуазно-націоналістичною Центральною Радою», з «гетьманом Скоропадським – маріонеткою німецьких загарбників», з білогвардійцями та махновцями й іншими «псами-отаманами» і перемогли,завдяки опорі на допомогу «братського російського народу». Спробуємо ж розібратися у складному історичному періоді 1917-1921 років без ідеологічної зашореності.

Більшовики та Центральна Рада

Під час Лютневої революції 1917 року більшовиків у Росії було мало, а в українських землях – ще менше. Коли цар зрікся престолу, з еміграції, з тюрем і заслань повернулися діячі більшовицької партії, які розгорнули гарячкову діяльність, щоби підготувати перехід влади до своїх рук. Вони добре знали настрої в суспільстві, тому висували гасла, які хотіли почути прості люди: «Землю – селянам, фабрики – робітникам, мир – народам!». У всій країні формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, більшовики намагалися отримати в них більшість і за допомоги цих органів взяти владу. У Харкові така рада була сформована 15 березня, у Києві – наступного дня. Ці органи називали себе російським словом «совєт».

В Україні вплив більшовиків відчувався лише в робітничому середовищі, а це –великі міста й шахтарські селища. Та й то у серпні 1917-го в усій Наддніпрянській Україні кількість членів більшовицької партії не перевищувала 22 тисяч. Їхній вплив на українське селянство був мінімальним. Українське суспільство переживало період національного піднесення, більшовики ж акцентували соціальні проблеми. А національні прагнення українців намагалися виражати політичні партії та громадські організації, які об’єдналися 17 березня 1917 року в Центральну Раду. До неї увійшло близько 900 представників різних політичних сил, серед яких переважали ліві. Увійшли до цього органу й представники більшовицької партії. Водночас у Наддніпрянській Україні діяли органи Тимчасового уряду, створеного у Петрограді,конкуруючі з ним Ради робітничих і солдатських депутатів, а також Центральна Рада. Остання вимагала автономії для України й наприкінці червня створила Генеральний секретаріат (уряд), щоби керувати країною. Це спричинило конфлікт із російським Тимчасовим урядом, для врегулювання якого вирішили відкласти питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів.

Але 7 листопада 1917-го більшовики захопили у Петрограді владу і розігнали Тимчасовий уряд. Переворот чинили під гаслом «Вся влада – Радам!»: у Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів більшість мали більшовики, і така ж ситуація була у багатьох промислових центрах Росії. Хоча в Україні вони такої більшості не отримали. Центральна Рада вже 9 листопада засудила більшовицький переворот у Петрограді й заявила, що не дозволить щось подібне зробити в українських землях. А 20 листопада своїм Третім універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у федерації з Росією.

Підтримку Центральній Раді висловили Ради робітничих і солдатських депутатів більшості великих міст Наддніпрянської України, за виключенням Харківської: та підтримала більшовицький переворот і створені ним органи. А з Петрограду до Києва надіслали ультиматум із вимогою упродовж 48 годин припинити діяльність Центральної Ради, погрожуючи у протилежному випадку відкритою війною. Більшовики розраховували взяти владу в Україні, спираючись на свою більшість серед делегатів Всеукраїнського з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів, який планували відкрити 17 грудня 1917-го. Та коли делегати прибули до Києва, виявилося, що серед 2,5 тис. делегатів з’їзду більшовиків було лише близько 100! Зрозумівши неминучість програшу, ленінці поїхали до Харкова, де провели свій з’їзд: 25 грудня 1917 р. проголосили Україну «республікою рад» і створили її керівні органи. Центральну Раду та її органи більшовики оголосили «антинародними» і розпочали боротьбу з нею.

Радянська агресія проти УНР

До Харкова з більшовицької Росії направили досить серйозні військові сили, до яких долучилися місцеві загони Червоної гвардії й разом вирушили на Київ. Розпочалася війна, в умовах якої Центральна Рада проголосила повну незалежність УНР. Але вона не мала достатньо власних Збройних Сил для успішної боротьби з агресором. Частини Червоної гвардії складалися здебільшого з солдатів-фронтовиків і матросів з чималим військовим досвідом. Їм протистояли незначні сили, в тому числі ненавчені військової справи студенти й гімназисти. Червоні просувалися до української столиці, розправляючись з українськими патріотами, нерідко під великодержавницькими гаслами типу «Смерть українцям!».

Особливо звірствували підлеглі колишнього підполковника Михайла Муравйова, якого іноді помилково називають «жандармським полковником». Але він був піхотним офіцером, учасником Першої світової війни, хоча й мав задатки садиста-карателя. Його червоногвардійці сумно уславилися звірячим убивством українських юнаків, захоплених у полон під залізничною станцією Крути. Захистити столицю Центральна Рада не спромоглася й змушена була виїхати до Житомира. А загарбники розгорнули справжній терор проти всіх, кого вважали «ворогами радянської влади». Людину могли розстріляти лише за те, що вона пред’являла документи, видані Центральної Радою…

Перша більшовицька окупація Києва тривала лише 20 днів, але за цей час тисячі киян загинули від рук червоних. Більшовики намагалися залучити на свій бік якомога більше людей, та значна кількість українців сприймала їх як силу чужу, ворожу. Натомість гаслами на зразок «експропріація експропріаторів», що сприймалося як «грабуй награбоване», вони приваблювали різне шумовиння, яке хотіло безкарно вбивати і грабувати. Червоні розстрілювали направо й наліво «експлуататорів трудового народу», у число яких потрапляли і абсолютно безвинні люди інтелектуальної праці, представники духовенства, не згадуючи вже про колишніх царських офіцерів.

Центральна Рада звернулася по допомогу до німців, і 18 лютого німецька армія увійшла на українську територію й допомогла збройним силам УНР вигнати червоних з Києва. А харківські більшовики в лютому створили «Донецько-Криворізьку радянську республіку», що проіснувала дуже недовго:її «уряд» втік на територію радянської Росії. Перша спроба радянізувати Україну закінчилася пшиком. Недовга співпраця більшовиків із Центральною Радою мала навчити українські національні сили не довіряти червоним у жодному випадку. Проте українські соціалісти глибоких висновків з негативного досвіду не зробили і знову вдалися до загравання з більшовиками.

Другий наступ більшовиків на Україну

У середині грудня 1918-го внаслідок анти гетьманського повстання у Києві було встановлено владу Директорії УНР. У боротьбі проти гетьмана вона співпрацювала з більшовиками, але ті майже відразу почали готуватися до захоплення України. Під час гетьманату керівництво українських більшовиків перебувало в радянській Росії, а в самій Україні більшовицьке підпілля було нечисленним. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» був сформований 28 листопада в російському Курську, і невдовзі він розпочав наступ на Директорію, маскуючись фразами про «співпрацю» з нею. А в лютому 1919 р. більшовики вже були у Києві, де протрималися до серпня. За цей час від репресій загинуло багато людей, звинувачених у «контрреволюції» та інших гріхах. Влада більшовиків трималася на терорі чекістів (співробітників радянської спецслужби, відомої за російською абревіатурою ЧК – Чрезвычайная комиссия). Для проведення масових репресій червоні використовували частини, сформовані з так званих «інтернаціоналістів» – латишів, китайців, угорців та інших – тих, що не володіли українською мовою й не були чимсь особистим пов’язаними з місцевим населенням.

Під час цього другого свого панування в Києві більшовики укотре засвідчили, що не мають симпатій до української мови і культури. Керівниками УСРР стали або етнічні росіяни, або зрусифіковані представники інших національностей, такі як Х.Раковський – болгарин румунського походження. Дуже далекими були вони й від прагнень українського селянства. Більшовики починали з гасла «Земля – селянам!», а на практиці конфіскували всі землі й почали створювати на них державні або «колективні» господарства. Це збурило різке невдоволення селянства й призвело до селянських повстань, які отримали назву «руху зелених»,бо повстанці переховувалися у зелених лісах і гаях.

Жорсткий опір селянства спричинила й так звана «продрозверстка», коли під виглядом «надлишків зерна» червоноармійці забирали продукти харчування у селянських господарствах. Відповіддю був збройний опір «продзагонівцям», коли тих безжально вбивали, розрізали їм животи й насипали туди зерно… Більшовики намагалися створювати на селі свою опору, формуючи так звані «комітети незаможних селян», куди висували сільську бідноту,щоби спричинити конфлікт між різними групами селян і скористатися соціальною ворожнечею для зміцнення контролю над селянами. Сільські нероби та п’янички отримували владу над роботящими родинами й намагалися жити за рахунок чужої праці. Натомість отримали кровопролиття: більшовики виявилися майстрами розпалювання кривавих конфліктів, які вони називали «Громадянською війною».

Улітку 1919 –го майже всю Наддніпрянську Україну охопила хвиля анархії. Влада більшовиків залишалася тільки в містах. Та й то великі селянські загони вдавалися до нападу на міста, де намагалися захопити побільше «трофеїв», зокрема мануфактури, знарядь праці та й багато іншого, необхідного в господарстві, але відсутнього на селі. Замість торгівлі процвітав відкритий грабіж: «продзагони» грабували селян, позбавляючи їх можливості продавати надлишки зерна і отримувати кошти, необхідні для купівлі міських товарів. Натомість селяни силою захоплювали все потрібне у містах. Під більшовицькою владою Україна червоніла від крові, якої все більше проливалося у постійних конфліктах різних соціальних сил. «Лубочна» картина «масової підтримки трудящими України більшовиків-ленінців, послідовних борців за народне щастя», яку малювали радянські історики, насправді виглядала зовсім інакше. За страшним 1919-м наставали тяжкі часи, кульмінацією яких був перший масовий голод 1921-1922 років. Красиві гасла більшовиків на практиці перетворилися на справжню народну трагедію, про яку поговоримо наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК «ЧЕРВОНІЛА» УКРАЇНА (частина 22) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО (частина 21)

Сергій Паламар — Thu, 03 Jan 2019 19:51:02 +0000

Наприкінці Другої світової війни під час англо-американського бомбардування у баварському Меттені загинув Павло Петрович Скоропадський – останній Гетьман України, вимушений 1918-го податися до Німеччини, рятуючись від повсталих українців. Його життя почалося 1873-го на німецькій землі, у курортному місті Вісбадені, і завершилося 1945-го теж у Німеччині. Навіть перша мова, якою почав розмовляти майбутній глава Української Держави і російський генерал-лейтенант, була німецька. Непростим було його життя, і сучасним українським політикам варто глибше ознайомитися з ним, щоби уникнути трагедії, яка спіткала останнього Гетьмана України.

Російський аристократ українського коріння

Біда українців упродовж століть полягає в тому, що наша нація ще на початках свого формування втратила власну еліту: її аристократія полонізувалася й русифікувалася, залишаючи свій народ без провідної верстви. Однією з відомих аристократичних родин України була й родина Скоропадських, з роду якої вийшло чимало представників козачої старшини, втому числі й гетьманів. Отримавши російське дворянство, представники цієї родини вірою і правдою служили царю.Таку кар’єру обрав і Павло Скоропадський.

Освіту отримав у привілейованому Пажеському корпусі й службу розпочав у лейб-гвардії Кавалергардського полку, потрапити до якого було найбільшої мрією багатьох російських офіцерів. Але реалізувати її могли лише обрані. Серед них – і Скоропадський, виходець з родини великих українських землевласників. Разом з іншим кавалергардом – Густавом Маннергеймом – Павло Скоропадський брав участь у церемонії коронації останнього російського імператора Миколи ІІ. До речі, після розпаду Російської імперії саме маршал Маннергейм став одним з лідерів Фінляндії, який зберіг незалежність своєї держави попри радянську агресію.

Павло Скоропадський швидко просувався по службі. Він брав участь у російсько-японський війні, командував підрозділами забайкальських козаків, потім – драгунами. Встиг у мирний час з’їздити до Парижу, де слухав лекції в Сорбонні –- одному з найкращих європейських університетів. Хоча більшість офіцерів-кавалеристів надавала перевагу іншим закладам, на зразок нинішньої чернівецької «Сорбонни» – місця, куди ходять розважатися люди з грошима.

Першу світову Скоропадський зустрів уже у званні полковника, згодом став генералом. Командував гвардійською кавалерійською бригадою, яка відзначилася у боях з німцями. А в січні 1917-го очолив 34-й армійський корпус, у якому мав незаперечний авторитет. Коли після падіння монархії розпочався процес українізації частин і з’єднань колишньої Російської Імператорської Армії, Скоропадський перетворив свій корпус на 1-й український, найбільш боєздатне з’єднання Південно-Західного фронту. Та вдався до українізації зовсім не тому, що в нього раптом прокинувся український патріотизм, а за порадою генерала Корнілова. Той бачив, що українізовані частини зберігають дисципліну і бойовий дух на тлі повного розвалу армії під впливом більшовицької пропаганди. Тож генерал Скоропадський виходив не з політичних симпатій чи антипатій, а з елементарного розрахунку. Його намагання залишатися поза політикою невдовзі зазнали фіаско: політика сама вторглася в життя генерала.

Початок політичної кар’єри

Восени 1917 р. почався найважливіший період життя Скоропадського. У жовтні його обрали отаманом Вільного козацтва: саме в ньому відроджене українське козацтво побачило лідера, за яким можуть піти маси. Втім, тоді він мав дуже мало українського. Навіть українською не говорив, бо належав до людей, вихованих на російській культурі. У бесідах з тими, кому довіряв, часто підкреслював, що критично ставиться до «щирих українців» і різниться від них своєю переконаністю у тому, що Україна повинна бути разом із Росією.

З керівниками Центральної Ради стосунки в нього не склалися через недовіру соціалістів до царського генерала, і Скоропадський подав у відставку. Коли більшовики розгорнули наступ на Київ, 1-го українського корпусу вже не було, а опір чинили майже ненавчені і погано озброєні курсанти, студенти й старшокласники. Захопивши столицю, червоні розпочали терор проти всіх, кого вважали ворогами. Скоропадського врятувало те, що він перевдягнувся простим селянином і якомога рідше виходив на вулицю.

Тільки за допомоги німецьких і австрійських військ Центральна Рада повернулася до Києва. Хоча вона не могла виконати своїх зобов’язань перед німцями, бо не мала ні сил, ні волі забрати продовольство у селян і віддати його за кордон, розплачуючись за допомогу. Відтак німці організували державний переворот: 29 квітня 1918 р. за їхньої допомоги на Всеукраїнському з’їзді хліборобів Павла Скоропадського обрали Гетьманом України. Замість скасованої Української Народної Республіки проголосили Українську Державу. У ній встановили авторитарний режим, фактично ліквідували парламентаризм, але не завершили створення спадкової монархії.

Своєю соціальною опорою гетьман обрав заможні верстви населення, насамперед поміщиків, до яких належав і сам. Ті поверталися у свої маєтки і за допомоги гетьманської «державної варти» забирали в селян землю, поділену 1917-го.На виконання зобов’язань перед німцями і австрійцями, гетьманська влада відправляла за кордон велику кількість продовольства, виробленого у селянських господарствах. Обурені селяни повставали.

Робітники теж проявляли невдоволення: за гетьмана їм установили 12-годинний робочий день замість обіцяного більшовиками 8-годинного. Українська інтелігенція протестувала проти повернення російських чиновників до влади: відновлювався держаний апарат зі старими кадрами. Невдоволених було багато, але з анархією режимові вдалося впоратися, і життя в державі поступово налагоджувалося.

Процес державного будівництва

Гетьманська влада була дуже суперечливою. З одного боку, вона проводила зміни лише в інтересах заможних верств, а з іншого – будувала українську державу. Скоропадський мріяв про федерацію з Росією, в якій Україна мала би з нею рівні права. Проте росіяни і чути про рівність не бажали, для них існувала лише «Малоросія» у складі Росії без якихось особливих прав. Чимало українців так само були проти федерації, підтримуючи лише повну державну незалежність своєї країни. Німці не хотіли й чути про союз України з Росією, розуміючи його вигідність лише Москві – а сильна Росія їм не була потрібна. Тому гетьман мусив маскувати свої справжні плани, розбудовуючи поки що українську самостійність.

Запрацювали підприємства і транспорт, магазини наповнилися товарами, а в містах «державна варта» разом з німецькими патрулями покінчила з масовим бандитизмом і розгулом злочинності у порівнянні з революційним 1917-м. Проте антигетьманські політики заявили, що Скоропадський протиставив російсько-єврейське місто українському селу і все робить для того, щоби повернути царські часи. Гетьман намагався спростувати такі звинувачення і чимало зробив для розвитку саме української освіти, науки й культури. Його указом в Україні було створено Академію наук, відкрито українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському. Водночас в Україні працювали й російські університети. Указом гетьмана засновано 150 українських гімназій, видано багато підручників українською. Повсюдно створювалися курси української мови, навіть сам глава держави почав її вивчати: досконало знаючи російську, німецьку, французьку, він не вмів говорити українською!. Створювалися державний архів, музеї, театри, інші заклади культури.

За 7,5 місяців свого правління Павло Скоропадський видав понад 400 державних актів, більшість яких спрямована на зміцнення Української Держави. Особливу увагу він приділив створенню українських Збройних Сил: почав формувати 8 територіальних корпусів, українську бойову авіацію, Військово-Морські Сили. Влітку 1918 р. запровадили українські військові звання і погони, нові однострої зі збереженням певних національних традицій.

Чимало зроблено гетьманом для розвитку вітчизняної дипломатії. Українську Державу визнало майже 30 держав світу, гетьман повернув до складу України на правах автономії Крим, від якого за Брестським договором відмовилася УНР. Він надав деяку допомогу українським священникам, які поклали початки Автокефальній Православній Церкві в Україні. Удалося навести порядок у грошовому обігу, намітилося навіть економічне зростання. Та одночасно відбувалися і діаметрально протилежні процеси, які наближали трагічну розв’язку.

Антигетьманське повстання

Уже від початку правління гетьмана проти нього були налаштовані серйозні соціальні сили. До них належали не лише найбідніші верстви населення, але й значна частина середнього класу – всі ті, за чий рахунок уряд намагався вирішити соціально-економічні проблеми. Не вірили Скоропадському й українські патріоти, які бачили його симпатії до російського офіцерства й поміщиків. І багато росіян не сприймало «малоросійську оперетку», як вони називали гетьманську державу з її спробами запровадити в життя щось українське. Та найстрашнішим ворогом залишалися більшовики. Вони готували повстання, засилали диверсійно-терористичні групи, вели постійну антигетьманську пропаганду. Стримувала червоних лише наявність німецьких військ на українській території: Ленін і Троцький ще не мали достатньо сил для боротьби з таким серйозним противником. Доки сили накопичувалися, головну увагу більшовики приділяли пропаганді, намагаючись остаточно дискредитувати гетьманський режим в очах простих українців.

Тоді ще не було телебачення з його «95-м кварталом», який нині знущається над українськими політиками, та й узагалі над усім українським. Натомість тодішні «сміхуни» вигадували різноманітні анекдоти, малювали карикатури. Найбільш вдалою виявилася більшовицька пародія на гроші гетьмана Скоропадського. Банкнота була дуже подібна до справжньої купюри у 100 карбованців, але написи на ній були інші: «Сто карбованців ходять по світі на рівні з м’якеньким папером», «Розмін цих карбованців забезпечується усім добром Державної Скоро-паді пана гетьмана, брехнею, німецьким штиком, та гайдамацьким нагаєм». На звороті було надруковано: «За сто карбованців у Державній Скарбниці видається одна або дві дулі». Ця купюра набула такої популярності, що уряд мусив 27 вересня 1918 р. вилучити з обігу оригінал банкноти, використаний для пародіювання. Насміхалися не лише червоні, цим же займалися й білі. В армії гетьмана було багато російських офіцерів, які не бажали вчити українську мову, замість чого вигадували псевдоукраїнські команди на кшталт «Залізяку на пузяку – геп!». Білогвардійці намагалися навіть створювати свої військові формування на українській території. А восени 1918-го, коли стало очевидним, що поразка не за горами, гетьман вже й не надто приховував свій курс на федерацію з білою Росією. Він проводив переговори з Доном і Кубанню про об’єднання у складі майбутньої «федеративної Росії». Українські політичні партії сприйняли це як зраду і прискорили підготовку антигетьманського повстання.

Павло Скоропадський дуже критично ставився до галичан і не підтримував ідею об’єднання східних і західних українців у складі незалежної Української Держави. Коли австрійці у липні 1918 р. скасували таємний протокол до Брестських мирних угод, за яким українські частини Галичини, Буковини і Закарпаття мали об’єднатися в єдиний коронний край, гетьман зустрів цю новину прихильно. Але він розумів, що цим зраджує волю українців до об’єднання, тому для маскування відновив у своїй армії корпус Січових Стрільців, основу якого становили полоненні галичани і буковинці.

На такому тлі восени 1918-го спалахнули революції в Німеччині й Австро-Угорщині, їхні війська почали виходити з України. На руїнах імперії Габсбургів виникали нові держави, які починали боротьбу за свої кордони. Розпадом старої монархії скористалися і сусідні країни, які почали приєднувати до себе її частини з етнічно близьким населенням – Італія, Румунія. Але не Україна. Відповідаючи на питання «Чому?», чернівецький професор В.М.Ботушанський висловив важливу думку: «Більшість буковинських політиків, як і галицьких, не закликали тоді до об’єднання з Українською Державою гетьмана Скоропадського, бо не довіряли йому, а саме об’єднання вважали справою небезпечною: колишній царський генерал в умовах поразки Австро-Угорщини і Німеччини, на чиїй силі тримався його режим, може змінити зовнішньополітичну орієнтацію на Росію…»

Так і сталося: у листопаді 1918-го гетьман проголосив федерацію з Росією. Саме цього вимагала Антанта, яка свою допомогу Україні обумовлювала об’єднанням з білою Росією. Проте українці цього зовсім не бажали, і антигетьманське повстання охопило великі території. 14 грудня Павло Скоропадський змушений був зректися влади й виїхати разом з німецькими військами до Німеччини.

Життя в еміграції

За кордоном колишній гетьман спробував створити політичну організацію монархічного спрямування для підготовки повернення в Україну. З німецькою владою його відносини складалися не найгіршим чином, проте після приходу до влади Гітлера виникли певні проблеми. Адже нацисти не планували створення навіть маріонеткової Української Держави, тож цінність гетьмана була для них дуже відносною. Сам же Скоропадський намагався допомагати українським емігрантам у Німеччині, дехто з істориків підкреслює, що восени 1944 р. за його проханням з нацистського концтабору були звільнені лідери українських націоналістів, у тому числі й Степан Бандера.

Український політик розумів, що Німеччина війну програє, тому відправив свого сина Данила в Англію, щоб у разі чого династія була збережена. Перебуваючи в еміграції, він написав цікаві мемуари, які нині нерідко використовуються як історичне джерело. Звісно, різні історики оцінюють їх по-різному, та останнім часом оцінки діяльності гетьмана, порівняно з радянськими, виглядають більш об’єктивними. Якщо раніше його сприймали лише як «німецьку маріонетку» й підкреслювали «вороже ставлення гетьмана до українського народу», то нині намагаються знайти в його діяльності й позитивні сторони.

Будь-що це фігура трагічна. Гетьман протягом життя багато чого мусив робити мимоволі. Обставини поставили його на чолі Української Держави, хоча за натурою своєю він залишався російським патріотом. Сам Павло Скоропадський підкреслював свою принципову відмінність від діячів Центральної Ради: вони, мовляв, любили лише Україну і ненавиділи Росію, а він любив і Україну, і Росію, і вважав, що обидва народи мають бути разом. Проте життя підтвердило ілюзорність такої любові: для нормального розвитку українці і росіяни мають жити у власних державах, щоби уникати трагедій, якими супроводжувалася їхня спільна історія. Особиста трагедія Павла Скоропадського – лише одна із них…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО (частина 21) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: АНАРХІЯ І ОТАМАНСТВО (частина 20)

Сергій Паламар — Thu, 20 Dec 2018 19:51:30 +0000

Наше покоління створює свою державу і відстоює її незалежність у важкій боротьбі з агресором. Сто років тому українці Наддніпрянщини також відродили українську державність, проте зберегти її не змогли. Історики багато написали на цю тему, головним чином звинувачуючи Москву в тому, що вона завадила розбудувати Українську Народну Республіку. Так, саме у боротьбі і з білою, і з червоною Росією УНР стекла кров’ю і не змогла втриматися на політичній карті Європи. Але й самі українці винні в тому, що багато сил витратили намарно, замість їхньої концентрації на головному – збереженні власної державності. Сумний досвід слід враховувати сьогодні, щоби знову не опинитися під чужою владою.

Чому українське селянство відвернулося від УНР?

Лівобережна Україна від 1654 року опинилася під владою Москви і поступово втрачала залишки своєї державності. На початок ХХ століття дев’ятьма губерніями Російської імперії, де більшість населення складали українці, управляли із Санкт-Петербургу, і російське чиновництво у цих губерніях все робило для того, щоби назавжди витравити український дух. Допомагало їм у цьому православне духовенство, яке нав’язувало українцям і російську мову, і російський погляд на світ. Переважна більшість українців тоді – це селяни, які не могли отримати освіту рідною мовою і яких московські попи переконували, що справжня культура – лише російська. Селянські діти, вибиваючись завдяки наполегливій праці й навчанню нагору, в російськомовних містах переважно русифікувалися.

Коли 1917-го царська імперія почала розпадатися, українці ще не виховали достатньо кадрів для формування свого державного апарату, а нечисленні національно свідомі представники народу не мали досвіду державного будівництва, нерідко навіть не підозрювали, наскільки складним є процес творення власної держави. На жаль, серед освіченої частини українців розповсюдженими були тоді лівацькі ілюзії, які спрощено трактували суспільне життя, акцентуючи насамперед недосяжні ідеали, а не привчаючи людей до марудної щоденної праці над вирішенням гострих проблем суспільного та економічного життя.

Від 1914-го мільйони українців воювали у складі російської армії, частина селянських дітей вибилася в офіцери. Створювався кістяк національної армії, проте сільські вчителі, бухгалтери, письменники і журналісти, які на хвилі революційного піднесення взялися створювати Українську державу, так і не зрозуміли значення регулярної армії як одного з найважливіших державних інститутів. А коли довелося захищатися від агресії, власних сил виявилося обмаль і довелося шукати іноземної підтримки. Солдати царської армії розбіглися по домівках із зброєю в руках, щоби силою захопити поміщицьку землю і обробляти її на користь свою і своєї родини.

Для українського селянина держава століттями була чужою й ворожою силою. Чиновники давили селян податками, поліція і жандарми примушували простих людей виконувати чиновницьку волю, а іменем царя-батюшки чоловіків забирали до армії і гнали на фронт – помирати невідомо за які інтереси. Розмовляла держава з українським селянином чужою мовою і ставилася до нього з неприхованим презирством. Не дивно, що антидержавницькі настрої були розповсюджені серед селян Наддніпрянщини.

Селянин прагнув справедливості, причому такої, яку вважав єдино правильною. А полягала вона в тому, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, а вироблений у селянському господарстві продукт має повністю належати виробникові. Жодних податків, жодної поліції, жодного примушування людей робити те, чого вони не хочуть. Іншими словами – відсутність державної влади. Саме те, що носить назву «анархія», тобто безвладдя, безначальність. У містах анархізм розвивався як політичне вчення зі своїми теоретиками, а малограмотне селянство сповідувало його найбільш примітивну, стихійну форму. І коли більшовики закликали селян ділити поміщицьку землю, заклик цей знайшов у хліборобів повне розуміння і підтримку.

А створена у листопаді 1917-го Українська Народна Республіка (УНР) так само проголошувала конфіскацію поміщицьких і церковних земель і розподіл їх між селянами, але організовано і на законній основі. Правда, селяни самі взяли ініціативу у свої руки і землю поділили без «зайвих формальностей». Більшовицька влада відразу розпочала бойові дії проти УНР, тож українська влада, що не мала сильної армії, звернулася за допомогою до Німеччини та Австро-Угорщини. Ті прислали свої війська, але поставили вимогу: за цю допомогу передати значну кількість зерна та іншого продовольства. А здавати його добровільно селянство не бажало, і молода українська влада вилучати його силою не могла. Тому німці наприкінці квітня 1918 р. організували у Києві державний переворот і поставили при владі гетьмана Скоропадського. Про гетьманат у нас ще буде окрема розмова, зараз же підкреслимо: українське селянство не відчуло, що УНР виражає його інтереси, і фактично відвернулося від незрозумілої йому влади.

Українське селянство у війні всіх проти всіх

Гетьман Скоропадський не зупинявся перед тим, щоби силою забирати продовольство у селян, і при цьому спирався на своїх союзників – німців та австро-угорців. Але селяни мали зброю і опиралися шалено. Лише від квітня до червня 1918 р. у ході селянських повстань в Україні загинуло майже 15 тис. німецьких військовослужбовців. Прибічники відновлення УНР готували загальне антигетманське повстання й створили власну армію. До неї приєднувалися селянські загони, очолені отаманами. Серед селянських отаманів були колишні офіцери й унтер-офіцери царської армії, сільські вчителі і сільські старости та інші вожаки з народу, яких винесла стихійна хвиля.

Єдиною, чітко сформульованої ідеології цей рух не мав. Його об’єднувало лише бажання скинути гетьмана і вигнати з України німців, щоби зажити омріяним вільним життям на власній землі. Отамани нерідко вважали себе нащадками запорожців і гайдамаків і закликали знищувати всіх, хто гнобив простий народ – від великих землевласників і чиновників старого царського режиму, до багатих представників національних меншин. «Отаманщина» як явище була досить різноманітною, проте повсюдно вона супроводжувалася насильством проти певних груп населення. Зокрема, на совісті деяких отаманів лежать єврейські погроми, у яких було вбито і пограбовано чимало ні в чому не винних людей. Часто грабували і німецьких переселенців у Причорномор’ї, ті ж мусили захищатися, використовуючи кулемети, встановлені на підресорні візки, так звані «тачанки». Цю зброю перейняли в них і махновці, і будьонівці. Заради справедливості слід підкреслити, що найбільше єврейських погромів в Україні організували білогвардійці. Доклали рук до убивств і пограбувань мирних євреїв і червоноармійці, насамперед будьонівці після поразки від поляків 1920 року.

Антиукраїнська пропаганда натомість у погромах звинувачувала «петлюрівців», включаючи в їхнє число селян-повстанців, які діяли під проводом сільських отаманів і не входили до складу українських Збройних сил. Проте не можна всіх отаманів зараховувати до погромників, убивць і мародерів. Були селянські загони, в яких підтримувалася дисципліна, і які вважали себе частиною українських Збройних сил, що підлягали Головному отаманові Симону Петлюрі. Він боровся проти погромів і пограбувань, але стихія нерідко виявлялася сильнішою. Напівпартизанські частини важко примушувати до дисципліни, особливо в умовах «війни всіх проти всіх». Попри усе сказане, стотисячна армія під проводом Головного отамана розгорнула наступ на Київ. А в листопаді 1918-го у Німеччині та Австро-Угорщині вибухнули революції й війська цих країн повернулися додому. Разом з німцями виїхав і Скоропадський, а до влади в Україні прийшла Директорія, яка вважала себе спадкоємицею УНР.

Їй довелося вести нерівну боротьбу одночасно і з білогвардійцями, і з Червоною армією. А у перші місяці 1919-го Червона армія розгорнула наступ на українські землі. До червоних долучилися й чималі сили під командою ряду українських отаманів, таких, як Никифор Григор’єв. Перейшов на їхній бік і селянський вождь Нестор Махно, який вважав себе ідейним анархістом і створив цілу селянську армію, що контролювала велику територію. Виступаючи на словах проти державної влади, Махно водночас спромігся навести певний порядок і організувати нормальне життя у своїй «столиці» Гуляй-Полі, де функціонували середні навчальні заклади, бібліотеки, інші установи культури.

Селянство переходило на бік червоних, бо розчарувалося в Директорії. Вони не побачили, що влада, яка називала себе українською, по-справжньому виражає селянські інтереси. Письменники та вчителі, що стали державними службовцями, багато уваги приділяли запровадженню української мови в різні сфери життя, але не вміли вирішувати елементарні соціально-економічні питання. Втім, у демагогії більшовиків українські селяни розчарувалися ще швидше. Коли червоні почали насильно вилучати у них продовольство, а в поміщицьких маєтках створювати «радгоспи», селяни відхитнулися від них і на більшій території України запанувала анархія.

Україна була знесилена «війною всіх проти всіх» і безвладдям, що розорювало країну. Більшовики скористалися цим виснаженням українських сил і за допомоги армії радянської Росії наприкінці 1920 р. встановили свою владу на території Наддніпрянщини. Змучене селянство вже не могло чинити організований опір і перестало надавати підтримку залишкам тих, хто ще намагався врятувати Українську державність. Через дванадцять років українське село заплатило найвищу ціну за свої помилки 1917-1920 років. Голодомор на тривалий час підірвав його волю до опору, знищив найбільш активну і продуктивну частину нашого селянства.

Мусимо зробити важливі висновки з важких уроків історії. Коли українці роз’єднані і замість протистояння спільному ворогові б’ються один з одним, вони програють. Лише єдність і послідовність у боротьбі за своє роблять нас переможцями.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: АНАРХІЯ І ОТАМАНСТВО (частина 20) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗУНР – ЗГАСЛА ЗІРКА (частина 19)

Сергій Паламар — Sat, 08 Dec 2018 10:42:03 +0000

Сто років тому на європейському небосхилі на місці загиблої Австро-Угорщини яскраво засяяли нові зірки: відроджена Польща, щойно створені Чехословаччина і Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (від 1929-го – Югославія), окремі Австрія та Угорщина. В цьому сузір’ї з’явилася й така зірка, як Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вона спалахнула не менш яскраво, ніж її сусідки, проте, на відміну від них, невдовзі згасла. Дотепер українці дискутують про причини її поразки. Спробуємо й ми розібратися в них.

Українці в Австро-Угорщині

Австро-Угорщина була державою, створеною з різних шматків. У різні епохи різні українські землі дісталися угорцям і австрійцям, і у складі двоєдиної монархії мали різний статус. Найбільша з них під назвою Королівство Галичини і Лодомерії штучно об’єднувала Східну Галичину з переважно українським населенням і Західну, де переважали поляки. Поруч було Герцогство Буковина, північ якого компактно населяли українці, а південь – румуни. Від цих провінцій Карпати відокремлювали землі, де більшість населення складали закарпатські українці. Розбиті на сім звичайних адміністративно-територіальних одиниць під назвою «комітати» (українці називали їх «жупами»), вони перебували під владою Угорського королівства. Населення деяких комітатів було етнозмішаним – українсько-угорським чи українсько-словацьким.

В австрійській частині монархії українці мали більше прав, ніж в угорській. Аж до розпаду Австро-Угорщини 1918 року в офіційних документах українців називали застарілим етнічним іменем «русини». Панівні позиції в Галичині посідали польські пани, на Буковині – румунські поміщики. Ця верхівка намагалася денаціоналізувати українців, але наштовхувалася на опір. Австрійці не забороняли використовувати етнічне ім’я «українець», у системі початкової і навіть середньої освіти використовувалася й українська мова. Правда, українці не мали свого університету, та у Львівському й Чернівецькому університетах окремі кафедри послуговувалися українською. У виборних органах – від місцевих до центральних – українці мали політичні партії й представництва.

На початку ХХ ст. громадсько-політичне життя цієї великої етнічної спільноти було дуже активним. Швидко зростав освітній рівень, з’являлося все більше людей із вищою освітою. Раніше українці ставали переважно богословами чи вчителями, та згодом популярності набули професії юриста, лікаря, інженера. Були вже свої науковці – від фізиків до філологів. В освіченій частині української громади поширювалася ідея об’єднання українських земель Австро-Угорщини в єдиний коронний край з автономними правами.

В Угорському королівстві ситуація була іншою. Влада робили все, щоби туди не проникало етнічне ім’я «українець», і навіть «русинів» намагалися замінити на «угро-русів» та не допускали тісних контактів закарпатських українців із галицькими та буковинськими. Будапешт спрощував процеси асиміляції, перетворюючи нащадків давньої Русі на угорців. Насильницька мадяризація дала свої плоди: освічена частина закарпатських українців часто переходила на угорські позиції й змінювала національність.

Не чіплятися за старе!

Під час І світової війни загострилися міжнаціональні конфлікти, а в Австро-Угорщині вони досягли критичної маси. Монархія війну програла, її подальша доля виглядала сумно. Намагаючись зберегти єдину державу, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу. Лідери західних українців відстоювали таку ідею раніше, тож офіційний Відень з нею дуже запізнився. У різних землях монархії повним ходом точилася національно-визвольна боротьба, підтримувана Антантою. Йшлося вже не про збереження старого в новій обгортці, а про створення нових держав.

Українці опинилися у складному становищі. Поляки свою боротьбу вели дуже активно й для успіху мали серйозні сили. У складі австро-угорської армії билися добровольчі польські бригади, створені відомим політиком Юзефом Пілсудським. Частина польських легіонерів під час битви під Раранчею (нині – буковинські Рідківці) перейшла на російський бік, їх переправили до Франції. Разом з поляками-емігрантами вони склали у цій країні кістяк цілої армії, яку очолив генерал Юзеф Галлер та озброїли французи.

Росіяни, зі свого боку, сформували польський корпус під командуванням генерала Довбор-Мусьницького. Вони хотіли об’єднати польські землі під владою свого царя. Була польська військова частина і у складі німецької армії. Тож держава поляків ще не встигла відродитися, а в неї вже були чималі збройні сили.

А що мали західні українці? Тут ситуація була набагато гіршою. Офіційний Відень і польська верхівка Галичини все зробили, щоб українці не могли створити могутній зародок власної армії. Їм дозволили сформували лише легіон Українських Січових Стрільців – фактично піхотний полк.

Сотні тисяч західних українців, мобілізованих до цісарсько-королівської армії, опинилися на фронті переважно далеко від Батьківщині. У Галичині залишалися резервні частини, в яких значна кількість офіцерів і унтер-офіцерів були поляками. Сил було небагато, а рішення треба було приймати швидко, доки існувала можливість для цього. Тож 18 жовтня 1918 р. політичні та церковні лідери українців Галичини та Буковини створили у Львові Українську Національну Раду, яку очолив Євген Петрушевич. Українці діяли у рамках австрійського законодавства, не порушуючи законів і принципів імператорського маніфесту. 19 жовтня вони проголосили утворення своєї держави, та ніде не записали, що не хочуть остаточно розірвати з Австро-Угорщиною і не розглядатимуть можливість приєднатися до тієї федерації, про яку йшлося у маніфесті. Тут бажання діяти в межах старих законів зіграло проти них. Поляки ж тоді вели мову про відродження незалежної Польщі, і це прагнення повністю підтримала Антанта. Чіпляючись за старе, західні українці програли польським суперникам.

Створення ЗУНР

Лише 1 листопада Українська Національна Рада змусила австрійського намісника Галичини Карла фон Гуйна передати їй владу в краї. Через тиждень нова держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Від першого дня свого існування вона мусила відбивати напади озброєних поляків, які намагалися взяти Львів під свій контроль. 21 листопада їм це вдалося, і західноукраїнською тимчасовою столицею стали спочатку Тернопіль, потім Станіслав.

Від 13 листопада в ЗУНР діяв тимчасовий Основний закон, який окреслював територію цієї держави українськими етнічними землями Галичини, Буковини й Закарпаття. Проте українську владу вдалося встановити лише на Східній Галичині. Планувалося провести у червні 1919-го вибори до парламенту, а до того тимчасово мав керувати Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Він мав складатися з 226 депутатів, із яких 33 мали представляти галицьких поляків, 27 – євреїв і 6 – німців.

Українці навіть розглядали варіант утворення єврейської національно-територіальної автономії у складі ЗУНР із головним містом Броди. В Австрійській імперії євреїв не вважали окремою національністю, натомість ЗУНР визнала за ними весь комплекс національних прав, прийнятий у тогочасних демократичних державах.

Західноукраїнська держава для самозахисту створила збройні сили – Українську Галицьку Армію (УГА). Досить швидко вона стала цілком боєздатною і вступила в бої з польськими збройними силами. Антанта допомагала полякам, а ЗУНР вела перемовини з Українською Народною Республікою (УНР) про об’єднання зусиль у боротьбі зі спільними ворогами. Зі Сходу почала надходити допомога. Правда, УГА мала австрійську зброю, а армія УНР – російську. Відтак УГА не могла отримувати боєприпаси з Наддніпрянської України: російські набої та снаряди не підходили до австрійських гвинтівок і гармат. А старі австрійські запаси в умовах війни швидко вичерпалися.

Від ЗУНР до ЗО УНР

Переговори ЗУНР і УНР про об’єднання завершилися успішно, і 22 січня 1919 року в Києві був урочисто оголошений Акт Злуки, за яким обидві держави об’єднувалися в єдину УНР. Західні українці мали в ній широкі автономні права, їхня територія отримала назву Західноукраїнська область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Насправді кожна держава зберегла свій державний апарат і збройні сили. Втім, з Наддніпрянщини в УГА надіслали кількох вищих офіцерів. У грудні 1918-го командування УГА передали генералу Михайлу Омеляновичу-Павленку, який ще до війни закінчив російську Академію Генерального Штабу. Він реорганізував армію, утворивши в її складі стрілецькі корпуси та бригади. До лютого 1919-го УГА відкинула противника й узяла Львів в облогу. Та лише героїзму бійців було замало: за спиною поляків стояла переможна Антанта, яка постачала їм найкращу військову техніку, надсилала досвідчених фахівців військової справи.

А серед командирів УГА була певна кількість колишніх офіцерів цісарсько-королівської та кайзерівської армій – австрійців і німців. Були й офіцери колишньої Російської Імператорської армії різного етнічного походження. У складі УГА мужньо бився Єврейський ударний курінь під своїм національним прапором. Його сформували тернопільські євреї після того, як озброєні поляки, захопивши Львів, влаштували там жахливий єврейський погром. Цей батальйон складався здебільшого з фронтовиків – солдатів та унтер-офіцерів колишньої австро-угорської армії, ними командував поручник Ляйнберг.

Військові змагання ЗУНР із польськими силами

У квітні 1919-го з Франції до Польщі перекинули армію Юзефа Галлера, яку поляки обіцяли використовувати лише проти більшовиків. Проте грубо порушили обіцянку й кинули війська проти українців. У складі цієї армії були й французькі офіцери, зокрема капітан Шарль де Голль, майбутній президент і національний герой Франції. Армія Галлера різко змінила ситуацію на фронті, українці мусили відступати перед прекрасно озброєними свіжими військами противника. У цей складний час УГА очолив випускник російської Академії Генштабу Олександр Греків – колишній військовий міністр УНР, генерал-поручник. Він підготував і провів блискучу операцію, що увійшла в історію як «Чортківська офензива (наступ)». Попри серйозні втрати особового складу, нестачу боєприпасів і падіння бойового духу галичан, він зробив майже неможливе: розпочав швидкий наступ і визволення українських територій, уже зайнятих противником.

УГА просувалася у напрямку Бучача, де були зосереджені великі склади патронів і снарядів, необхідних українцям. Щоби пробитися до них, українські жандарми вилучали патрони в тих, хто не брав участі у бойових діях, і відправляли боєприпаси на фронт. На жаль, противник розгадав мету українців і підірвав склади, залишивши УГА без боєприпасів. Саме це нині робить російська агентура, підриваючи українські арсенали… Чортківська офензива розпочалася 8 червня і через двадцять днів завершилася відступом. Армія відкочувалася до Збруча, де проходила межа з УНР. Поляки розраховували оточити галичан і цілком розгромити їх на березі прикордонної річки, та корпуси УГА почали переправу через Збруч, оборону якої забезпечували добровольці. Їм передали залишки патронів і кулемети, і герої стояли до останнього. Упродовж тривалого часу замовчувався цей важливий історичний факт, тож мало українців нині знають, що своїми грудьми відступ УГА прикрили добровольці з Єврейського ударного куреня. Коли в них закінчилися набої, бійці пішли у штикову атаку. Цього польські жовніри не очікували! Під прапором із блакитною шестикутною зіркою Давида на них неслися вояки східної зовнішності з криком «Шма, Ісроель!» («Слухай Ізраїлю!»). Самі поляки потім згадували, що від цього видовища вони відчули справжній жах і в паніці побігли назад. А українські євреї, відігнавши противника, організовано переправилися через Збруч туди, куди ще 16-18 липня 1918 р. відійшли уряд ЗУНР і частини УГА. У Наддніпрянській Україні їм довелося відчути і смак короткочасних перемог, і гіркоту серйозних поразок. Але це – тема окремої розмови.

Чому згасла зірка ЗУНР?

Коли йдеться про поразку ЗУНР, ми звично звинувачуємо в цьому лише зовнішні сили. Хоча це далеко не вся правда. Західні українці швидко створили власну державу і боєздатну армію, чим продемонстрували змогу до ефективного державотворення. Життя у правовій державі, якою була Австро-Угорщина (незважаючи на її відсталість, порівняно з Францією чи Німеччиною), сприяла виробленню громадянських якостей. Люди вміли брати на себе відповідальність за спільні справи, і це сприяло процесу створення держави. Навіть противники відзначали високу дисциплінованість галичан, їхню ініціативність і гарні організаційні здібності. Натомість мали вони й негативні риси, серед яких – невміння доводити справи до кінця і швидка зміна настроїв. За перших невдач чимало галичан опускали руки, що дуже шкодило спільній справі. Бідою їхньою був брак політиків найвищого ґатунку, здатних до складної дипломатичної гри, яку мала вести нова політична еліта. І вона не скористалася навіть серйозним козирем, який мала. Річ у тім, що в районі Борислава-Дрогобича видобувається карпатська нафта. На початку ХХ ст. Галичина була у числі найбільших нафтодобувних регіонів світу. До її нафти значний інтерес проявляли британці, а галичани не змогли використати це у своїх інтересах. Велика Британія і Франція перемогли у Першій світовій, але встановити гегемонію в Європі прагнули французи, що не влаштовувало британців. На цих суперечностях можна було грати. Приміром, надати британським фірмам концесію на видобуток бориславської нафти, а за це отримати від Лондона підтримку на міжнародній арені. Франція підтримувала Польщу, а Велика Британія могла підтримати ЗУНР, що дозволило би тій зберегти незалежність. На жаль, тодішнім українським політикам такої передбачливості не вистачило.

Ще один несприятливий фактор: об’єднання УНР і ЗУНР проведене поспіхом, без урахування багатьох можливих загроз. Відтак і виявилося воно нетривким. Петлюра пожертвував Галичиною для збереження своєї влади у Наддніпрянщині. Його союз з Пілсудським особливої користі Україні не приніс, а УГА внаслідок цієї зради перейшла на бік Денікіна, далі й Червоної армії.

Звісно, зовнішній фактор виявився визначальним у поразці ЗУНР. Та не слід забувати, що й самі західні українці через нестачу політичного досвіду наробили багато помилок і не зберегли незалежність. Нині ми повинні врахувати цей сумний досвід. Сучасна Україна має помітну підтримку міжнародного співтовариства, що дозволяє протистояти російській агресії. Та треба зміцнювати внутрішню єдність, не допускати сепаратизму в жодному з українських регіонів. Противник намагатиметься роздмухувати будь-які регіональні суперечності, щоби розвалити нашу державу. Як це зроблено в Криму і на Донбасі.

Особливу активність антиукраїнські сили проявляють у Закарпатті, шукають можливостей відколоти від України і буковинські та бессарабські райони. Знаходять навіть окремих прибічників якоїсь фантастичної «Рутенії», щоб і тут посіяти зерна сепаратизму. Проте українці усвідомлюють: наша сила – у внутрішній єдності українських земель і нас підтримують ті іноземні держави, які відчувають реальну небезпеку російської агресії. Врахувавши сумний історичний досвід, ми мусимо зберегти власну державу. Тоді українська зірка засяє на європейському небосхилі.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗУНР – ЗГАСЛА ЗІРКА (частина 19) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ІСТОРІЮ ПЕРЕГРАТИ МОЖНА!

Сергій Паламар — Sat, 10 Nov 2018 20:14:14 +0000

Серед фахових дослідників минулого побутує популярний вираз: «Історія не має умовного способу». Цим підкреслюється, що події вже відбулися і змінити їх неможливо, тож треба сприймати їх такими, якими вони були, й не прикрашати їх чи не очорнювати. А дилетанти, навпаки, дуже люблять фантазувати на тему: яким був би світ, якщо б події минулого відбулися якось по-іншому. Інколи такий підхід дає позитивний результат: у тому випадку, коли сучасна ситуація починає нагадувати чимсь ту, яка була сто років тому, але персонажі сучасної політичної сцени враховують помилки минулого і намагаються виправити їх. Спробуємо ж з такої точки зору оцінити результати Першої світової війни 1914-1918 років для України.

Що було насправді

Перша світова війна завершилася перемир’ям, підписаним об 11-й годині ранку 11-го дня 11-го місяця 1918 року. Почалися мирні перемовини, наслідком яких стала ціла система міжнародних договорів між переможцями та переможеними, яка отримала назву «Версальсько-Вашингтонської» за місцями, де ці угоди підписувалися. З політичної карти світу зникли Російська, Німецька, Османська імперії та двоєдина Австро-Угорська монархія. На їхньому місці утворилися нові держави, проте серед них не виявилося міжнародно визнаної незалежної України. Хоча й така держава була створена на руїнах імперій Романових і Габсбургів. Чому історія виявилася такою неласкавою до українців?

Відповідь на це питання шукали, шукають і шукатимуть тисячі людей. Найчастіше в цьому звинувачують чужі антиукраїнські сили, але дістається й самим українцям – за їхнє невміння організовувати власне державне життя. Висловлю ж свою точку зору на цю важливу проблему.

Українці були однією з тих сил, що чимало зробили для руйнації імперій, до складу яких колись було включено їхніх предків. 80% представників нашого народу жило тоді в Російській імперії, а 20% – в Австро-Угорщині. Російська імперія зазнала найбільших втрат у світовій війні: загинуло 1,6 млн її військових, поранено 3,8 млн, у полон потрапило 2,4 млн осіб. До цих жахливих цифр не включені жертви серед мирного населення, а вони не менш страшні. Бойові дії точилися на території західних губерній імперії, а найбільші битви розгорталися саме на українських землях. За ними йшли розруха, нестача продовольства, епідемії важких хвороб.

Загострилися соціальні проблеми, у містах починалися голодні бунти. Солдати на фронті вимагали миру, а селяни – землю, якої їм не вистачало, натомість поміщики мали її надлишок. У лютому 1917 р. (за старим стилем) у Росії вибухнула революція і цар зрікся престолу. Піднялася хвиля національно-визвольних рухів, і, слідом за російською, розпочалася революція українська, внаслідок якої була створена Центральна Рада з представників різних українських політичних сил, яка проголосила автономію України. Почали закладатися підвалини української державності, але брак власної політичної еліти дуже перешкоджав цьому процесу. На жаль, серед політично активної частини українців тоді переважали соціалісти, які повторювали марксистські догми про заміну регулярної армії «озброєним народом» та інші ілюзорні речі, втрачаючи час і сили на непотрібні, а то й шкідливі справи.

А Перша світова війна ще тривала, і союзники Росії по Антанті робили все для того, щоби Східний фронт продовжував боротьбу, не даючи німцям перекинути сили проти Франції. Відтак Антанта з недовірою поставилася до визвольних змагань українців, вбачаючи у них лише деструктивну силу, спрямовану на розкол і послаблення союзної Росії. Навіть після більшовицького перевороту у Петрограді (так званої «Великої Жовтневої соціалістичної революції») британці й французи продовжували підтримувати росіян – противників більшовиків, так званих «білих», які висували гасло «єдиної й неділимої Росії». Тож, коли червоногвардійці рушили на Україну, щоби встановити тут владу більшовиків, Центральна Рада змушена була звернутися по допомогу не до Антанти, а до Німеччини і Австро-Угорщини, запустивши їхні війська на свою територію. Для подальшої долі української незалежності такий поворот мав фатальні наслідки. Адже Україна опинилася у союзниках Центральних держав, які менш ніж через рік війну програли…

А як могло бути, якби Антанта підтримала Україну

Біда України полягала в тому, що її дуже погано знали на Заході й сприймали лише як частину Росії, де до влади прийшли «сепаратисти». Підтримуючи білогвардійців в їхній боротьбі за «єдину неділиму Росію», Антанта водночас визнавала право поляків, фінів, латишів, литовців та естонців на самостійне державне існування. Польські політики упродовж війни 1914-1918 рр. не «складали всі яйця до одного кошика»: частина з них орієнтувалася на Антанту, частина ж – на Центральні держави. Хто б не переміг у війні, а поляки всюди мали би друзів і союзників. Тим більше, що їхню боротьбу за незалежність Франція підтримувала здавна.

Готуючись до відродження своєї держави, польські політики не стримували своїх апетитів, бажаючи бачити нову Річ Посполиту «від моря до моря». А це означало, що вони прагнуть приєднати до Польщі більшість українських земель. Лише набагато пізніше до польського маршала Юзефа Пілсудського дійшло, що без «вільної України неможлива вільна Польща». Але до того за допомоги Заходу поляки забрали українські Волинь, Полісся, Східну Галичину… Чуже забрали, а себе – не збагатили, лише послабили. Коли Сталін і Гітлер 1939 року почали ділити Другу Річ Посполиту, з’ясувалося, що чимало українців, білорусів і литовців, насильно включених до складу цієї держави, не надто рвалися захищати її від агресора. А ще 1920-го, під час радянсько-польської війни, Україна та Польща були пов’язані союзною угодою і українські воїни пліч-о-пліч з польськими союзниками відбили більшовиків від Варшави.

Антанта недалекоглядно роздавала українські землі сусіднім країнам, проте лише прискорила цим наступну світову війну і втрату державності деякими з них, а не збагатила своїх союзників. Чехословаччина отримала Закарпаття, а вже 1938 року її саму почали ділити сусіди. Румунія за результатами війни удвічі збільшила свою територію і населення, проте 1940 року значну частину цих надбань у неї відібрали.

Нині ця держава урочисто відзначає 100-річчя створення «Великої Румунії» – і лише окремі історики критично оцінюють цю подію. Адже, крім етнічних румунських земель, які за правом націй на самовизначення увійшли до складу Королівства Румунії, Антанта визнала за цією державою чимало земель з іншомовним населенням, яке зовсім не прагло під владу Бухареста. Буковинські українці ще 3 листопада 1918 р. пропонували буковинським румунам поділити край за етнічною ознакою і висловлювали бажання приєднатися до України. Однак офіційний Бухарест проігнорував їхню волю і відправив війська, щоби долучити заселені українцями території до своєї держави. 1940-го ці землі в Румунії відібрали, а спроба маршала Антонеску в союзі з Гітлером повернути їх, ще й з додатком у вигляді «Трансністрії», завершилася ганьбою і величезними втратами.

Нині від апологетів «Великої Румунії» можна почути на адресу буковинських та бессарабських українців: ви повинні бути вдячними Румунії за те, що 1932-1933 року не стали частиною радянської України, інакше вимерли би від Голодомору. Ми ж заперечуємо: якби ваші предки 1918-го разом з предками сучасних поляків не загарбували українські землі, а об’єднали би свої сили з українськими, то жодної «радянської» України не було б, а існувала би нормальна європейська держава під назвою «Україна». Причому дружньо налаштована і до Польщі, і до Румунії, разом із якими входила б до спільної оборонної системи проти червоної Москви.

Утім, що сталося тоді, то вже сталося. Але сумний досвід минулого врахований у сучасності. Під час розпаду СРСР Захід не повторив помилки столітньої давності й визнав незалежність України, а нині допомагає нам протистояти російській агресії. Тепер дуже важливо, щоб і самі українці не повторювали помилок минулого. А тоді їх наробили дуже багато. Ліві політичні сили України сто років тому повторювали марксистську маячню і шукали дружби з більшовиками. Натомість гетьман Скоропадський намагався створити федерацію з білогвардійцями – також шлях у «нікуди». А українське селянство 1921 року повірило в «ленінську нову економічну політику» й не довело до логічного кінця боротьбу проти червоної Москви. За це отримало Голодомор, який підірвав їхні сили до опору. Робітництво ж загалом нерідко підтримувало червоних й допомагало їм створювати «радянську Україну» – фантом, яким на деякий час Москві вдалося обдурити значну частину українців й використати їх у власних інтересах.

Нинішня Москва не шкодує величезних ресурсів на те, щоби повернути Україну під свій протекторат. Вона намагається «переграти» історію, щоби відродити свою імперію. Але ми вже вміємо грати за власними правилами і пам’ятаємо, що гра за правилами московськими означає загибель мільйонів людей і втрату майбутнього для тих, хто виживе у подібних ігрищах. Для того й потрібно вивчати минуле, щоб уникати манівців і виходити на широкий шлях, яким рухається вся цивілізована частина людства.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ІСТОРІЮ ПЕРЕГРАТИ МОЖНА! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Польща стурбована через можливий відтік українців-заробітчан до Німеччини

Сергій Паламар — Tue, 30 Oct 2018 10:59:48 +0000

У Польщі заговорили про можливий відтік українських заробітчан до Німеччини. Як пише газета “Rzeczpospolita”, наслідки такого явища можуть бути драматичними, передає УНН.

“Наслідки цього явища (відтоку українців до Німеччини — ред.) можуть бути драматичними. Можливо, на початку наступного року наші західні сусіди ширше відкриють свій ринок праці для працівників ззовні ЄС. Згідно з результатами опитування, що його було проведено рекрутинговою фірмою Work Service, з Польщі може виїхати навіть 59% українців”, — йдеться у статті.

Як зазначає видання, це величезна загроза для польської економіки.

“Протягом двох-трьох місяців дефіцит персоналу може збільшитися зі 165 тисяч до більш ніж півмільйона вакансій”, − каже голова служби працевлаштування Кшиштоф Інґльот.

Видання наголошує, що експерти пропонують або різко збільшити зарплату для українських працівників, або, дійсно, запрошувати людей з Індії та Бангладеш.

Нагадаємо, у 2017 році в Європейському Союзі громадянам, які не являються членами ЄС, було видано понад 3,1 мільйонів посвідок на проживання.

Так, з понад трьох мільйонів, українці отримали більше 20% — 661 874 посвідок, майже втричі випередивши Сирію. Найбільше посвідок — 88% від усіх дозволів на проживання, українцям видавала Польща (585 тисяч посвідок). Близько 18,8 тисячі посвідок видали українцям у Чехії, 7,8 тисячі — в Угорщині.

Запис Польща стурбована через можливий відтік українців-заробітчан до Німеччини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ПІД ЧУЖИМ КОМАНДУВАННЯМ, ЗА ЧУЖІ ІНТЕРЕСИ: ПОЧАТОК… (частина 16)

Ясницька Валерія — Sun, 23 Sep 2018 19:53:32 +0000

Улітку 1914-го міжнародна ситуація загострилася до межі. Великі держави лише шукали приводу для широкомасштабної війни, за допомоги якої намагалися вирішити серйозні проблеми, які накопичилися в їхньому житті. Хоча найбільші суперечності існували між Німеччиною і Великою Британією, привід був знайдений в іншому місці. Так, одним із театрів бойових дій у Великій війні відразу стала територія України, а українцям довелося вбивати один одного у складі чужих армій.

Жахлива ціна безвідповідальності

Не лише великі імперії готувалися до війни, мали плани зростання власної території й інші держави. Однією із таких була невелика за площею й кількістю населення балканська країна Сербія. Вона лише в останній третині ХІХ ст. стала цілком незалежною від Османської імперії, а від 1904-го в зовнішній політиці орієнтувалася майже цілком на Росію. У 1912-1913 роках серби були серед переможців двох Балканських воєн і приєднали до себе Косово та значну частину Македонії. Проте апетити сербської верхівки такі надбання лише розпалили. У фантазіях белградських правителів їхня держава мала простягатися від Адріатичного моря до Егейського, і стати гегемоном на Балканах. Головним же ворогом таких планів була Австро-Угорщина, яка сама хотіла панувати на Балканському півострові.

Сербська вояччина, сп’яніла від перемог у Балканських війнах, все ж розуміла, що австро-угорська армія сильніша за їхні збройні сили, тож розраховувала на могутню російську допомогу. Але в самій Росії навіть серед генералітету не було єдиної думки про «необхідність» війни з Австрією, хоча чимало військовиків і політиків виступало за те, щоби долучити до своєї імперії Галичину, Буковину і Карпатську Русь. У Белграді знали про такі настрої, тож вирішили спровокувати війну з Австро-Угорщиною і втягнути у неї Російську імперію. У Белграді хотіли скористатися нагодою, щоби захопити землі південних слов’ян, які входили до складу імперії Габсбургів.

Ще 1878 року австро-угорські війська окупували територію Боснії і Герцеговини, а 1908-го Відень анексував цю провінцію. Її населення складали здебільшого серби, хорвати і слов’яни-мусульмани (босняки). Влітку 1914-го на території Боснії розпочиналися маневри імператорсько-королівської армії, на які приїхав спадкоємець віденського престолу ерц-герцог Франц-Фердинанд. А 28 червня у місті Сараєво його вбив неповнолітній сербський терорист Гаврило Принцип. Виникла гостра міжнародна криза, якою скористалися прибічники війни в різних державах. Під тиском Німеччини австрійський імператор Франц Йосиф 28 липня оголосив війну Сербії. Росія почала мобілізацію до війська, що Німеччина розцінила як загрозу собі, і 1 серпня Берлін оголосив війну росіянам. До 12 серпня вже всі великі держави втягнулися у криваве протистояння. Так розпочалася всесвітня бійня небачених в історії масштабів.

Дотепер чимало західних європейців не приховують своєї нелюбові до сербів, звинувачуючи їх у тому, що саме представники цієї національності спровокували вибух Першої світової війни. Проте тут слід говорити про безвідповідальність багатьох тодішніх політиків різних держав, які не спромоглися правильно спрогнозувати розвиток наступних подій і замість збереження миру сприяли розпалюванню війни.

Спалах шовінізму

Війна почалася, та як пояснити простим людям її цілі й примусити їх вбивати один одного? У ХХ столітті вже існувало чимало засобів масової інформації, за допомоги яких формувалися суспільні настрої. Журналісти різних країн кинулися друкувати матеріали, покликані збуджувати ненависть до людей інших національностей, звинувачуючи їх у жахливих злочинах. Так, британські журналісти описували звірства «германських варварів» проти мирного населення Бельгії, особливо акцентуючи на убивствах дітей і знущаннях над беззахисними жінками. Такий метод є дуже ефективним, і його застосовують різні пропагандисти досі – варто згадати нещодавні вигадки російської пропаганди про «розіп’ятого украми-бандерівцями хлопчика у Слов’янську» чи «по-звірячому зґвалтовану ними хвору жінку-епілептичку».

В Австро-Угорщині спершу дісталося місцевим сербам: їх били, ображали, переслідували. А серби мешкали і в австрійській частині єдиної держави, і в угорській. Православні серби в Австрії підлягали юрисдикції митрополита Буковині і Далмації: саме в Північній Далмації компактно проживало сербське населення. Хвиля ненависті до них невдовзі спала, бо сербські полки австро-угорської армії непогано показали себе у боях з армією Сербського королівства. Натомість імперські шовіністи переключилися на західних українців, яких називали русинами, і чимало австрійців та угорців не відрізняли їх від росіян. Але детально про страждання русинів поговоримо пізніше.

У Російській же імперії ненависть скеровували головним чином на все німецьке, якого в житті імперії вистачало. Адже упродовж тривалого часу сюди переселялися мільйони етнічних німців у пошуках землі і роботи, отримуючи тут бажане. Що казати про людей простих – значна частина російської правлячої верхівки мала німецьке коріння. Не лише серед вищих чиновників були такі фігури як Нессельроде, Розен, Штюрмер, Вітте тощо. Чимало генералів, адміралів і офіцерів носили німецькі прізвища. Та й правляча династія Романових після Катерини ІІ (принцеси Софії-Фредеріки-Августи Ангальт-Цербстської) залишалася російською тільки за прізвищем. Сучасні історики вважають, що частка російської крові в імператора Ніколая ІІ складала лише одну сто двадцять шосту, а все інше отримане від німецьких предків. Його дружина не мала й такої мізерної частки, бо її предками були німці й данці. До речі, Велика Британія взагалі мала німецьку династію, яка із початком війни перейменувала себе на «Віндзорську», щоби не спричиняти «зайвих» запитань у своїх підданих.

А в Росії спалах шовінізму підняв хвилю погромів: натовп громив магазини, майстерні, різні заклади, на вивісках яких були німецькі (або схожі на німецькі) прізвища власників. Тоді постраждало чимало євреїв і людей інших національностей, яких п’яні чорносотенці прийняли за німців. Слід зазначити, що німецькими погромами сумно «відзначилася» Москва, а в українських землях такі ексцеси значного поширення не мали. Натомість тут чорносотенці всіляко переслідували свідомих українців, звинувативши їх у «мазепинстві» й зв’язках із «австрійською розвідкою».

Санкт-Петербург перетворюється на Петроград

Хвиля антинімецьких настроїв у Росії здіймалася все вище, а столиця імперії і далі носила німецьку назву. Правда, Петро І назвав свою нову столицю не німецькою, а голландською мовою, яку опанував, коли вчився кораблебудування у Голландії. Ця назва звучала трохи інакше: «Санкт-Пітербурх». Згодом її наблизили до німецької вимови, хоча літературною німецькою вона мала би писатися «Санкт-Петерсбург», що означає «місто святого Петра».

Росіяни дуже люблять міфи і легенди, наприклад, про те, що Петро І заснував майбутню столицю на порожньому місці. Як писав Пушкін: «На берегу пустынных волн…». Проте і хвилі там були не «пустинні», і берег раніше заселений. Ще далекого 1300 року шведи на цьому місці збудували фортецю Ландскрона. А 1611 року – фортецю Нієншанц, навпроти якої побудували торгове місто Нієн (тобто Нева) із тисячами мешканців, кам’яними будівлями, двома лютеранськими кірхами. Під час Північної війни з росіянами 1702 року місто спалили, а наступного року Петро заснував тут свою столицю. Будували її тисячі підневільних людей, серед яких значною була частка українських козаків. У ці ж болота кинули й чоловіче населення заснованого шведами ще 1293 року Виборга, коли 1710-го Петро І приєднав це місто («споконвічне російське», на думку сучасних росіян) до своєї імперії.

І от столиця імперії, збудована на кістках людей різних національностей, 18 (31) серпня 1914 року була перейменована на Петроград. Замість святого Петра вона отримала ім’я царя, якого росіяни-старообрядці вважали «антихристом» через його розбещений спосіб життя і переслідування «розкольників». Та й чимало вірних Російської православної церкви, які знали про розгнуздане пияцтво, розпусту і бісексуальні уподобання імператора, ставилися до нього дуже критично. Перейменування міста на Петроград фактично відкрило шлях для наступних його перейменувань: вже за десять років воно стало Ленінградом.

Чужа війна вимагає української крові

Від перших днів війни бойові дії розгорнулися на українських землях. Кордон між Австро-Угорщиною і Російською імперією проходив головним чином по річках: Галичина відділена від Поділля Збручем, а Буковина частково Дністром. Проте був кордон і на суходолі: місто Новоселиця, наприклад, поділялося на російську та австрійську частини. Село Онут сучасного Заставнівського району також поділялося невеличким потічком на дві частини, які перебували в різних імперіях. Тож односельчани, навіть близькі родичі опинилися у різних арміях і мусили стріляти один в одного.

За часи Першої світової війни в Росії було мобілізовано до війська майже 15 мільйонів чоловік і серед них – дуже багато українців. У Австро-Угорщині українців проживало значно менше, ніж в імперії Романових, тож і в цісарсько-королівському війську їхній відсоток був менший, ніж у російській імператорській армії. Спеціальних військових частин лише з українців до цієї війни не створювали ні в одній, ні в іншій армії. Австрійські полки формувалися за територіальною ознакою, і якщо в деяких з них переважали рядові солдати-українці, то унтер-офіцерами та офіцерами були головним чином або німецькомовні австрійці, або поляки. Військова служба у чужій армії не мала особливоі популярності в галичан і буковинців, тож здобувати офіцерські звання вони не надто поспішали. Правда, отримавши вищу освіту, українці мали право пройти спеціальне навчання, здати іспити і стати офіцерами. Таких було значно менше, ніж серед поляків або чехів. Генеральські чи адміральські звання в Австро-Угорщині отримали з українців узагалі одиниці.

Натомість в російській армії було чимало офіцерів і генералів з числа етнічних українців, здебільшого русифіковані особи, а свідомі українці серед офіцерів, як правило, лише ті, хто отримавши пристойну освіту, набував і перше офіцерське звання. Хоча були й винятки, які проявилися пізніше. А поки російська та австро-угорська армії вступили в бої, що розгорнулися на українській землі, і від яких відразу почали страждати не лише солдати, але й мирні люди. Та про це – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ПІД ЧУЖИМ КОМАНДУВАННЯМ, ЗА ЧУЖІ ІНТЕРЕСИ: ПОЧАТОК… (частина 16) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗА ЗЕМЛЕЮ – НА ЧУЖИНУ (частина 15)

Ясницька Валерія — Mon, 20 Aug 2018 19:18:06 +0000

Українці по-особливому ставляться до землі. Хліборобська нація знає їй справжню ціну, тож вміє шанувати землю, плекати її. Природа наділила наш народ найкращими у світі чорноземами, проте упродовж багатьох століть на них, із певним успіхом, зазіхали чужинці. Поміщики-іноземці захоплювали найкращі землі, а українським селянам залишалося її все менше та менше. Відтак багато селян їхало з України на чужину, де вони сподівалися отримати землю й завести власне господарство.

Початок еміграції селян з Карпат

Перше масове переселення українських селян на нові землі відбулося у XVIII ст. у межах Австрійської імперії. Габсбурги після перемог над Османами приєднали до своїх володінь значні території над Дунаєм, які входять нині до складу сербської Воєводини і, частково, Хорватії. Історично ці землі носили назву Бачка, Срем і Славонія. Офіційний Відень організував переселення туди католиків – німців, угорців, словаків тощо. Взяли участь у цьому й русини з Карпат – греко-католики за віросповіданням.

Орної землі у Карпатах мало, більшість населення займалася там відгінним скотарством, рубало ліс і сплавляло деревину на південь гірськими річками. Жили у горах лемки, бойки та гуцули. Серед них виявилося чимало охочих відправитися над Дунай, щоб створити там власні господарства. Більшість переселенців складали саме лемки. До них долучалася й невелика громада гуцулів, у тому числі з території тодішньої Речі Посполитої. Готуючись до далекої дороги, вони рубали ліс і збивали його у плоти. Далі вантажили на них своє майно, худобу і, разом з усією родиною, сплавляли ці «дараби» або «бокори» – місцеві назви плотів – гірськими річками до Тиси, що впадає в Дунай.

Як русини на мадярів перетворювалися

За 1745-1787 роки тисячі русинів таким важким і довгим шляхом потрапили до омріяних земель над блакитним Дунаєм. Допливли не всі: частина вичерпала дорогою свої запаси харчів і змушена була приставати до берега, де наймалися на роботу, щоби прогодувати родину. Дехто так і залишився у Трансільванії. А ті, хто дістався на місце, чекали від угорських властей, коли їм нададуть документи на поселення та оренду землі. Чиновники, користуючись неписьменністю селян, намагалися примусово мадяризувати їх. Русинові на прізвище Пастух у документах записували угорський відповідник цього прізвища – Югас; Шульга ставав Балогою, Великий – Надем тощо. Коли ж прізвище не могли перекласти, нерідко писали просто Орос, тобто «Руський».

Отримуючи землю, вихідці з Карпат намагалися селитися разом. Так виникли села Руський Керестур і Коцур, де й донині нащадки карпатських русинів становлять більшість. Звідти переселялися вже до інших сіл. Переселенці створювали міцні господарства, у сусідів-німців переймали ефективні методи господарювання. Дотепер у тих місцях проживають нащадки давніх переселенців з Карпат, хоча під час розпаду Югославії на початку 1990-х рр. у місцях їхнього розселення ішли найзапекліші бої сербсько-хорватської війни, в якій місцеві українці виявилися найбільш постраждалою національною громадою…

Замість турків – до північної Європи

В австрійські часи уродженці Західної України у пошуках землі переселялися ще в одну частину Балканського півострова. 1878 року Австро-Угорщина ввела свої війська до Боснії та Герцеговини, які перебували до того під владою Туреччини, й почала витісняти звідти турків. На їхнє місце завозили католиків з різних земель своєї монархії. Починаючи з 1890 р. і до Першої світової війни серед них були греко-католики з Галичини і частково з Буковини. Цей процес переселення організував Андрей Шептицький, який спершу був епіскопом Станіславським, а далі став Митрополитом Галицьким. Правда, українцям у Боснії землі дісталися найгірші – кращі вже поділили між собою перші переселенці. Українська громада утворилась там відносно невелика, та й вона під час розпаду Югославії зазнала значних втрат. Нині українським центром у Боснії є місто Прнявор, навколо нього в селах живуть українські селяни, здебільшого досить бідно.

Через увесь Сибір – на Схід Російської імперії

Більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. мешкала в Російській імперії, переважно у дев’яти наддніпрянських губерніях. І тут теж відчувалося велике аграрне перенаселення. Якщо в Англії на 100 гектарів орної землі припадало 79 селян, а у Франції – 84, то в шести українських губерніях – аж 150! Здавна у пошуках землі й волі українські селяни тікали на Дон і Кубань, заселюючи чималі території. Царат боровся з утікачами і намагався повертати їх назад, не бажаючи позбавляти російських поміщиків робочої сили. А сама Росія майже безперервно вела загарбницькі війни, приєднуючи до себе все нові й нові території. Їх також треба було заселяти, і поставало питання – ким? Коли казати про начальство – у царя чиновників вистачало. Проте на щойно долучених територіях відчувався гострий брак тих, хто мав обробляти землю, вирощувати і збирати врожай. Після скасування кріпацтва 1861 року в Європейській частині імперії почався процес майнового розмежування селянства, частина якого залишилася взагалі без землі. Тоді Санкт-Петербург прийняв рішення дозволити переселення українських селян на Схід.

Переселенцям надавалися певні пільги, що дозволяло діставатися до нових країв, обраних для життя. Йшлося про переїзд до Казахстану, Сибіру, на Далекий Схід. Від 1896 до 1914 року туди переїхало аж 1 мільйон 600 тисяч українських селян, головним чином з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та Харківщини. Українці й тут намагалися селитися компактно, створювати свої села і містечка. Між ними існували тісні зв’язки, і згодом місця компактного поселення українців на чужині навіть отримали прикметні назви: Сірий Клин у Казахстані й Зелений Клин на Далекому Сході. Люди зберігали рідну мову, шанували свої давні традиції. Та асиміляційний тиск на них посилювався. Якщо в Австро-Угорщині українським переселенцям на Балкани протистояти подібному тискові допомагала своя греко-католицька церква, яка відрізнялася від православної сербської і римо-католицької хорватської, то в Російській імперії українці знаходилися під юрисдикцією московської церкви. А вона послідовно викорінювала все українське, чим послаблювала опір денаціоналізаторським процесам.

І ще далі – до Китаю

Наприкінці ХІХ ст. царизм розпочав підготовку до поступового завоювання Китаю.У його планах було перетворити Маньчжурію на так звану «Жовторосію». Для цього прокладено Китайсько-Східну залізницю (російська абревіатура – КВЖД) і Південно-Східну залізницю (ЮМЖД). Центром «Жовторосії» став Харбін, довкола якого оселяли вихідців з Російської імперії, серед них і українців, які займалися сільським господарством. Потрапляючи в нові місця, українські селяни насамперед уважно придивлялися, що і як вирощує місцеве населення. У сусідів-китайців вони навчилися сіяти такі невідомі їм раніше культури, як гаолян і сою. Переймали від місцевого населення і деякі агротехнічні заходи, що дозволяли збирати великі врожаї. Наприклад, на Далекому Сході через особливості клімату частину сільськогосподарських культур доводиться вирощувати на високих грядках – і українські селяни почали застосовувати таку технологію.

Далеко від Батьківщини життя дуже різнилося від того, яке вели предки переселенців. Поступово вони втрачали певні елементи традиційної культури, натомість заміняли їх на інші. Процес асиміляції посилювався – і чимало нащадків колишніх українців записані нині росіянами. А в Маньчжурії виникали змішані українсько-китайські родини, вихідці з яких вже китаїзувалися. Землю вони отримали, а батьківщину предків втратили назавжди. Як і їх втратила назавжди мати-Україна…

За землею – навіть за океан

Нашого цвіту – по всьому світу, – говоримо ми нині. І тут немає жодного перебільшення. Про вуйка з Канади чи Сполучених Штатів з дитинства чули чимало західних українців. А коли вихідці з Галичини та Буковини вперше вирушили за океан у пошуках вільних земель? У діаспорі є легенда, що першим українцем у США був Іван Макогон із села Залісся біля Чорткова. Мовляв, він швидко розбагатів на своїй фермі й на зароблені гроші став власником готелю у Денвері, штат Колорадо. Ще й змінив своє прізвище на Мак’Огон. Скільки тут правди, дізнатися важко.

Великий потік мігрантів з Галичини, Буковини і Закарпаття рухався до США у 1877-1914 роках, коли туди виїхало близько півмільйона українців. Точні підрахунки неможливі: наші земляки не часто записувалися українцями, значно частіше – русинами (американські чиновники нерідко робили їх «росіянами», австрійцями, угорцями, словаками, поляками. До речі, з Російської імперії до США від 1899 до 1910-го виїхало всього 1034 українці. Далеко не всі українці отримали американські землі – більшість мусила працювати наймитами, прислугою, робітниками на шахтах, заводах і фабриках.

Канада для українців гостинніша за Штати

Натомість у Канаді українці землю отримували без особливих перешкод. Першими з українців дісталися туди селяни із с. Небилів на Прикарпатті – Іван Пилипів та Василь Єленяк, які прибули до канадського порту Галіфакс 7 вересня 1891 р. Загалом же від 1891 до 1914 рр. до Канади прибуло майже 170 тисяч вихідців із західноукраїнських земель, які осіли переважно у трьох степових провінціях – Альберті, Саскачевані та Манітобі. Саме українців вважають у Канаді народом-засновником бурхливого розвитку цього степового регіону.

До Бразилії за крон-принцем

Австро-угорський уряд був занепокоєний масовою еміграцією українського селянства за океан і намагався всіляко перешкоджати їй. Адже підривалися мобілізаційні можливості армії: виїжджали перш за все молоді здорові хлопці, а також ті, хто ще недавно мав досвід служби в армії. Проте зупинити потік було майже неможливо. А тут ще з’явилися вербувальники з Бразилії: у цій країні відчувалася величезна нестача робочих рук, яку намагалися зменшити за рахунок завезення селян з Галичини. Вони дурили народ фантастичними історіями, у які неписьменні селяни легко вірили.

Серед українців Австро-Угорщини великою популярністю користувався син імператора Франца Йосифа кронпринц Рудольф, якого вважали заступником пригнічених. У Чернівцях ім’я кронпринца носила площа, яка нині зветься площа Філармонії. Але 1889 року він у віці 30 років скінчив життя самогубством разом зі своєю коханкою, баронесою Марією Вечера. Українські селяни не повірили у версію самогубства, серед них розповсюдилася зовсім інша: буцімто Рудольф поїхав до «Розилії» (Бразилії, як догадуєтеся, – авт.), де заснував велику імперію й запрошує туди «своїх улюблених русинів» – щоби наділити їх землею. А земля там особлива: сіяти не треба, лише збирай собі врожай. Повсюди ростуть молочні дерева, досить зробити надріз – і з них тече молоко. Тож не треба тримати корів і доглядати за ними. А обтяжливу домашню роботу роблять вчені мавпи, яких і годувати не треба – вони зривають і їдять фрукти, що ростуть повсюди. До цього «раю земного» вирушили перші переселенці з Галичини.

Замість раю, вони потрапили до справжнього пекла, де їх відразу примусили тяжко працювати на плантаціях у незвично-спекотному кліматі. Тропічні хвороби косили людей. Виявилося, що в Бразилії ще гірше, ніж у рідній Галичині, і потік переселенців туди швидко обмілів. Більше поїхало до Аргентини, проте і там селяни не знайшли омріяного «раю». А 1914 року в Європі вибухнула велика війна, яка згодом отримає назву Першої світової. Вона поклала край масовій селянській еміграції, але започаткувала еміграцію політичну. Утім, це вже зовсім інша історія.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗА ЗЕМЛЕЮ – НА ЧУЖИНУ (частина 15) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗВІДКИ В УКРАЇНІ ВЗЯЛАСЯ «НОВОРОСІЯ»? (частина 14)

Ясницька Валерія — Tue, 14 Aug 2018 19:47:51 +0000

Про витоки пропагандистського міфу

Починаючи 2014-го бойові дії на Донбасі, російські агресори вигадували різні пояснення цієї війни. Одне з них – «визволення Новоросії від київської хунти». На запитання ж «Що таке Новоросія?» кремлівські пропагандисти відповідали: «Це споконвічна назва території Північного Причорномор’я, яку Росія визволила від Османської імперії, а також незаселеного Дикого Поля, яке заселили росіяни». Та українці мають інший погляд на історію заселення земель південно-східної України, ніж у московських міфотворців. Спробуємо ж розібратися, як на українських землях з’явилася «Новоросія» і коли це сталося.

Як землі запорожців перетворювалися на «Новоросію»

Південноукраїнські степи – це частина Великого Євразійського Степу. У стародавні часи вони належали Київській Русі і через них на Русь вдиралися орди кочовиків, від яких руські воїни боронили свої землі. Та після монгольської навали татарські рейди з Криму призвели до того, що постійного населення в цих степах майже не залишилося. Правда, запорожці почали заново освоювати ці неосяжні території.

Відтак степові території отримали назву «землі Вольностей Війська Запорозького Низового». Заселяли ж їх українці, вважаючи, зрозуміло, ці землі своїми. Проте російські царі дивился на це інакше. Їхні війська через запорозькі землі прямували на Крим і на Північне Причорномор’я, яке перебувало тоді під владою Османської імперії. Запорожці разом із росіянами громили турків, але перемогу здобували не собі. Захоплені причорноморські землі росіяни долучили до своєї імперії і до них же приєднали землі Вольностей Війська Запорозького Низового та слабко заселені території так званого «Дикого Поля».

1764 року з усіх цих земель утворили Новоросійську губернію, яка включала території нинішніх Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, більшої частини Херсонської, Кіровоградської, Одеської областей, частини центральної Луганщини, Південної Харківщини, від 1775-го – Запоріжжя, а згодом – весь Крим. Саме тоді на карті уперше з’явилася назва «Новоросія», яку нині оголошують «споконвічною». Причому назва суто географічна, а не політична, тим більше – не етнонаціональна. Не було такого народу – «новороси», а мешкали у новій губернії люди різного етнічного походження. Про них ми ще поговоримо, а зараз підкреслимо: перша Новоросійська губернія проіснувала до 1783 року. На деякий час її ліквідували, а 1796-1802-го створили знову. Друга Новоросійська губернія охоплювала землі сучасної південної України.

А від 1822 до 1874 року існувало Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. Тоді «Новоросією» називали Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Бессарабську, Ставропольську губернії, Кубанську область і область Війська Донського. Нині ці землі перебувають у складі України, Молдови та Російської Федерації. Як бачимо, штучна назва і штучні кордони, які влада міняла довільно. Навіть частина сучасної Чернівецької області – тоді Хотинський повіт Бессарабської губернії – була зарахована до міфічної «Новоросії». Хто ж населяв це штучне утворення?

Заселення «Новоросії»

Ще до появи цієї назви почалася колонізація земель, які згодом увійшли до складу новоутворення. На території сучасної України царська влада селила біженців з Османської імперії: сербів, болгар, молдаван, греків, албанців. Так виникли Нова Сербія і Слов’яносербія, які разом із Новослобідським козачим полком, Українською лінією та Бахмутською провінцією 1764 року були включені до Новоросійської губернії. Російські чиновники проводили тут свою політику, не звертаючи уваги на місцеве українське населення. Царизм боявся, що українці створять гайдамацькі загони у відповідь на посилений наступ властей на їхні права, а до гайдамаків приєднаються запорожці.

Відповідальним за колонізацію краю призначили князя Потьомкіна. Колишні запорозькі землі роздавалися російським поміщикам, які завозили сюди кріпаків з центральної Росії. Утім, кріпацька праця була малопродуктивною, і цариця Катерина ІІ, німкеня за походженням, запрошувала відомих своєю працелюбністю німецьких селян на родючі українські чорноземи. Переселенцям держава давала значні «підйомні» кошти, на довгий час звільняла від сплати податків і від обов’язкової служби. Надавалися їм також привілеї у торгівлі й ремеслі. Натомість місцеве українське населення нічого такого не мало, тож витримувати конкуренцію з новоприбулими колоністами йому було дуже важко.

Переселялися сюди й садівники та винороби з Балкан, навіть зі Швейцарії. Згодом колоністи обживалися, створювали заможні господарства. Тоді влада починала поступово обкладати їх податками, отримуючи все більші прибутки від земель, приєднаних до імперії. Переселенцям вільно надавали російське підданство, навіть агітували їх ставати підданими санкт-петербурзьких імператорів. Тут переслідувалася ще одна хитра мета: заманюючи німців на свою територію, позбавляли Пруссію мобілізаційних ресурсів, що у випадку війни з нею давало б Росії відчутну перевагу.

Населення «Новоросії» швидко зростало. Особливої уваги влада приділяла повному забезпеченню російських поміщиків робочою силою, тож завезення кріпаків з Росії лише віталося. Та все ж більшість населення «Новоросії» складали зовсім не міфічні «новороси», а справжні господарі старих запорозьких земель – українці. Навіть у другій половині ХІХ ст., за даними видатного російського географа Семенова-Тянь-Шанського, в краї налічували 42,4% українців, і 31,8% росіян. Але російське населення зростало швидше, особливо відтоді, коли тут почала розвиватися промисловість і бурхливо зростали міста.

Міста «Новоросії»

Сучасні прибічники ідеї «Новоросії» особливо наголошують на тому, що саме завдяки Росії в цьому краї засновувалися нові міста, які ставали промисловими, освітніми і культурними центрами. Зупинімося на цьому детальніше. Почнімо зі столиці краю, яка нині носить назву Дніпро, а ще донедавна була Дніпропетровськом.

Офіційною датою заснування міста називається 1776-й, коли його заснувала цариця Катерина ІІ на лівому березі Дніпра і місто отримало назву Катеринослав. Через кілька років його будівництво перенесли на протилежний берег Славутича, а 1797 року перейменували на Новоросійськ і зробили головним містом другої Новоросійської губернії. Коли йдеться про заснування міста, ми уявляємо собі, як у чистому полі починають зводити перші будівлі майбутнього міста, далі виникають перші міські квартали. А починається все від нуля…

З Катеринославом же ситуація зовсім інша. Ще далекого 1635 року на місті майбутньої столиці Новоросії французький інженер Г.Л.Боплан спорудив фортецю Кодак. Її руйнували і відбудовували, а у період Нової Січі 1734-1775 років слобода Кодак була центром Кодацької паланки. Не на порожньому місці будувалася майбутня новоросійська столиця! А як промисловий центр вона розвивалася лише від 80-х років ХІХ ст., головним чином завдяки іноземним інвестиціям.

Одеса – перлина у моря: Не менш цікавою є й історія «заснування» Одеси Катериною ІІ, культ якої підтримується серед проросійськи налаштованої частини одеситів. Поселення на місці майбутньої Південної Пальміри вперше згадується 1415 року, його заснував подільський магнат Коцюба-Якушинський, і назвали українці це поселення Коцюбіїв. Татари називали його Качибей, турки Хаджибей. Поруч із Хаджибеєм турки збудували 1765-го фортецю Єні-Дунья, залишки якої збереглися до нашого часу, вони ж побудували й пристань. А Катерина ІІ 1795 року лише перейменувала місто на Одесу. Справжній розвиток міста розпочався 1802 року, коли його очолив французький герцог, тобто «дюк» французькою мовою, Рішельє, особистий друг російського імператора Олександра І. Він хотів збудувати ідеальне «місто Сонця» й по праву заслужив любов одеситів.

Саме Рішельє запропонував імператору надати Одесі статус «порто-франко», тобто місця, де іноземні товари не обкладаються митом. Реалізувати ж це особисто він не встиг: після розгрому Наполеона герцогу запропонували очолити уряд Франції й він виїхав на батьківщину. Бажаного статусу Одеса набула 1817 року. В місті почали обертатися величезні кошти, й воно багатіло й розросталося на очах. З одеських вулиць зникли жебраки, а одеські биндюжники (предки сучасних вантаж-перевізників) демонстративно прикурювали від рублевих асигнацій. Процвітала контрабанда, наживалися на ній усі, хто тільки міг. Могли без огляду митників перегнати отару овець, у вовні яких ховали дорогі мережива, і за один «рейс» стати справжніми багатіями.

В Одесу звідусіль понаїхало різного люду, серед якого нерідко зустрічалися кримінальні злочинці. Саме в Одесі зародилася «блатна феня» – особлива мова професійних кримінальників. Слова «ботати по фені» походять від двох давньоєврейських слів «бітуй беофен», тобто «висловлюватися» і «спосіб». В етнічному відношенні Одеса була надзвичайно строкатою, та у цій новій столиці «Новоросії» жодних «новоросів» помітити неможливо було. Українці та росіяни, греки та євреї, поляки й німці, французи й молдавани – усі робили свій внесок у процвітання Одеси. Одесити створили й свою неповторну говірку, де російські та українські слова мішалися з єврейськими та грецькими, фрази будувалися за правилами мови ідиш, і нерідко можна було почути молдавські вирази. Хоча статус «порто-франко» був втрачений 1858-1859 років, місто розвивалося швидко: у 1860-го в Одесі мешкало 113 тис. чол., а у 1914-му – вже 669 тис. Одеський порт був другим в імперії за обсягом переміщених через нього товарів після санкт-петербурзького, а Одеса належала до четвірки найбільших міст країни.

1865-го року Рішельєвській ліцей, заснований ще 1817-го, перетворили на Новоросійський університет в Одесі. Його завданням було готувати кадри не лише для «Новоросії», але й для російської експансії на Балкани. На протидію таким планам, 1875 року в Чернівцях заснували університет ім. Франца Йосифа: австрійці мали власні інтереси у балканських країнах. Одеса підтримувала й економічні відносини з Буковиною: в будівництві одесити широко застосовували буковинську деревину, яку з Карпат сплавляли на південь. Отримували в Південній Пальмірі й сільськогосподарську продукцію з Буковини та Галичини. Через Одеський порт до Західної Європи йшло зерно з Бессарабії, Поділля, Півдня України. Чимало сільгосппродукції перероблялося і в самому місті: промисловість тут розвивалася швидко. А в ХІХ ст. на території сучасної України виник новий промисловий район загальноімперського значення – Донецький.

Донбас і «Новоросія»

Слово «Донбас» виникло пізніше, ніж «Новоросія». Це скорочення виразу «Донецький бассейн» – йдеться про кам’яновугільний басейн. Вважається, що перше родовище кам’яного вугілля у тих місцях відкрите 1721 року на річці Кундрючій. Його почали використовувати як паливо, і видобуток вугілля розгорнувся в районі Бахмута. Добували примітивними методами й дуже мало. Значення кам’яного вугілля значно зросло лише тоді, коли воно почало широко використовуватися у промисловості і на транспорті. Розповсюдження парових машин, які працювали на вугіллі, стимулювало його видобуток і пошук нових родовищ. Широко застосовувалося кам’яне вугілля і в металургійній промисловості.

Упродовж 1864-1870 років геологи уважно досліджували територію басейну, створювали відповідні карти, за допомоги яких можна було розгортати видобуток вугілля. Перша шахта збудована 1895 року в Лисичанську, далі будівництво їх широко розгорнулося. Розвивалося тут і металургійне виробництво. Усе це відбувалося не на порожньому місці, а на землях, де здавна жили українські селяни й успішно займалися сільським господарством. Та на їхню землю прийшли нові господарі й край почав перетворюватися на індустріальний.

До Витоків: …Запорозькі козаки в XVI ст. заснували фортецю Кальміус, на базі якої виросло місто Павловськ. Туди переїхало чимало грецьких переселенців, і на їхнє прохання місто було перейменоване на Маріуполь. Ще від XVII ст. існувала в краї слобода Олександрівська, і недалеко від неї – хутір Овечий, заснований запорожцями. 1869 року на їхньому місці засноване робітниче селище Юзівка, назване так за прізвищем підприємця з Уельсу Дж. Юза, який збудував тут металургійний завод: Росія потребувала тоді багато рейок для нових залізниць. Згодом Юзівка перетворилася на головне місто Донбасу, якому 1924 року надали ім’я «Сталіно», а 1961-го його перейменували на Донецьк. Взагалі у тому краї населені пункти перейменовували часто: їхнє населення мінялося, а нові люди не відчували прив’язаності до старих назв. Формування добрих традицій було там ускладнене через певні об’єктивні фактори.

Промисловий розвиток потребував багато робочої сили, і на Донбас їхали ті, хто шукав роботу. Здебільшого потреба була в шахтарях, чорноробах, вантажниках, тобто фізично найважчих професіях, які не потребували освіти. Шахтарям доводилося працювати у темних й задушливих шахтах, довбаючи вугілля так званим «обушком». На шахтах ставалися обвали, вибухав газ – робота була дуже небезпечною. Щоби зняти сильну психологічну напругу, чимало шахтарів після зміни пило горілку – й алкоголізм підточував їхні організми. Професійні захворювання, важкі умови життя та праці були причиною невисокої тривалості життя гірників. А шахти потребували все нових і нових робітників.

Відтак на них часто брали людей без документів, навіть таких, що переховувалися від закону. У цьому середовищі цінувалися фізична сила, брутальність, уміння нав’язати свою волю іншим. До інтелігентності та доброї вихованості ставилися з презирством, авторитетом користувалися ті, хто вже відсидів у тюрмі чи відбув на каторзі. Таких називали «харцизяками», й на їхню честь на Донбасі виникло місто Харцизьк. Переважна більшість харцизів розмовляла примітивним варіантом російської мови, перенасиченим брутальною лайкою й непристойностями. Саме в такому середовищі формувалися ті, кого можна назвати «новоросами за національністю». Адже вони не належали до жодної культури – російської, української чи будь-якої іншої. Люди без минулого, сучасного і майбутнього, які живуть однією миттю, із надзвичайно примітивними інтересами.

Звісно, на Донбасі було багато й зовсім інших людей. Промисловість потребувала не лише чорноробів і кочегарів, а й інженерів, техніків, висококваліфікованих робітників. У краї відкривалися освітні заклади, створювалися бібліотеки, заклади культури. Ще 1878 року в Маріуполі створили російський драматичний театр, а в радянські часи на Донбасі відкрили вищі й середні спеціальні навчальні заклади. Серед них – політехнічний інститут і університет у Донецьку, металургійний інститут у Маріуполі та чимало інших спеціальних навчальних закладів. Викладання у них велося російською, а в період українізації – й українською мовами. Загалом 1926 року на Донбасі українці становили 61,6% населення, а росіяни – 24,6 %. Згодом питома вага росіян через масову смертність українського селянства у період Голодомору1932-1933 років, а також свідомого переселення вихідців з Росії на Донбас, значно зменшилась.

Майбутнього в «Новоросії» немає

Варто підкреслити, що за радянських часів назву «Новоросія» на Донбасі не використовували, її витягли з архівного пилу московські пропагандисти, коли почали готуватися до удару по Україні. Щоби вкорінити її у свідомість донеччан, почали всіляко фальсифікувати історію, вигадуючи міфи про «споконвічність» цієї назви, розповсюджуючи її на різні українські землі, та особливе місце серед них відводячи Донбасу. В цьому краї вдалося сформувати своєрідний регіональний патріотизм, ґрунтований на міфі про те, що «Донбас годує всю Україну», що на Донбасі сформувалася якась окрема спільність людей, які вимагають, щоби всі «почули Донбас», і нікому не дадуть «поставити Донбас на коліна».

Коли 2014 року розпочалася російська агресія проти України, пропагандистський міф про «Новоросію» не спрацював на переважній більшості територій, де агресори намагалися його використати. Лише в окремих районах Донецької та Луганської областей знайшлися охочі підтримати цей фантом. Та спроба об’єднати штучно створені Донецьку та Луганську «Народні республіки» в єдину «Новоросію» не дала очікуваного результату. І не дасть, адже територіальна цілісність України визнана міжнародно й Кремлю годі очікувати, що його «новоросійські» фантазії знайдуть справжню підтримку у світі. Як виникла колись ця штучна вигадка на нашій землі, так і відправиться вона на давно заслужений смітник історії.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗВІДКИ В УКРАЇНІ ВЗЯЛАСЯ «НОВОРОСІЯ»? (частина 14) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сумна статистика: Половина українців-заробітчан у Польщі планує залишитися там назавжди

Ясницька Валерія — Tue, 07 Aug 2018 11:06:30 +0000

59% українців, які живуть у Польщі, пов’язують своє майбутнє з цією країною. Три четвертих мають постійну роботу, кожен третій працює за своїм фахом. Майже всі користуються послугами польських операторів мобільного зв’язку, а дві третини мають банківські рахунки у польських банках. Майже половина планує придбати нерухомість у Польщі.

Про це свідчать результати соцопитування, проведеного ARC Rynek i Opinia, повідомляє TVN24.

Українці стають щоразу більшою частиною польського суспільства і, таким чином, важливою групою споживачів. За різними оцінками, у Польщі працює близько мільйона українців.

Соцопитування, проведене ARC Rynek i Opinia, свідчить про те, що чотири п’ятих українців (82%), які перебувають у Польщі, працюють, а 75% з них мають постійну роботу. Згідно з опитуванням, 33% працюють відповідно до своєї професії.

Працівники з України зайняті у різних галузях польської економіки – велика частина з них (26%), працює у промисловості, далі йдуть такі галузі, як будівельно-ремонтна, а також готельно-ресторанна (15%).

Лише 45% українців висилають гроші додому
Майже три чверті українців, які працюють у Польщі (72%), заощаджують частину грошей, які вони заробляють, і майже половина (45%) фінансують свої сім’ї в Україні. Аж 47% опитаних отримують зарплатню готівкою. Лише кожен третій (30%) тримає зароблені гроші у банку, а 67% зберігають готівку вдома.

Продукти харчування українці найчастіше купують в дискаунтерах (магазинах, що торгують за зниженими цінами) (52%), а також у гіпер- та супермаркетах (38%).

Головним чинником, що впливає на вибір місця покупки, є ціна та часті знижки. Громадяни України витрачають на харчування у середньому 473 злотих на місяць (близько 3400 гривень).

Половина українських заробітчан планує купити квартиру в РП
Рахунок у банку Польщі має 68% опитаних. Окрім банківських карток, українці рідко користуються іншими банківськими послугами. Майже всі респонденти (93%) мають мобільні телефони, 92% з них користуються послугами польських операторів.

Як зазначено у соцопитуванні, 5% українців за останні п’ять років купили нерухомість у Польщі, а 45% планують купити квартиру. Крім того, з цією метою 65% людей з цієї групи планують взяти кредит у Польщі. Зараз найбільший відсоток респондентів (40%) орендують будинок або квартиру, і кожен четвертий орендує кімнату в квартирі або будинку.

Дослідження проводилося з використанням методу CAWI (он-лайн опитування) та методу інтерв’ю. Загалом проведено 532 інтерв’ю.

Польща добре, але Німеччина – краще
Це не єдине соціологічне дослідження, що стосується українців у Польщі, яке з’явилося в останні дні.

Згідно зі соцопитуванням «Ставлення громадян України до польського ринку праці», підготовленим Work Service, майже 8 з 10 громадян України задоволені умовами роботи в Польщі настільки, що аж 84% з них заявляють про готовність рекомендувати роботу у цій країні родичам та друзям.

З іншого боку, 59% респондентів визнають, що вони покинуть Польщу, коли їм відкриється ринок праці у Німеччині.

Запис Сумна статистика: Половина українців-заробітчан у Польщі планує залишитися там назавжди спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: У МАЛОРОСІЙСЬКОМУ БОЛОТІ (частина 13)

Ясницька Валерія — Sun, 08 Jul 2018 14:58:24 +0000

Після ліквідації залишків української автономії Санкт-Петербург уніфікував адміністративно-територіальний устрій долучених українських земель із іншими частинами Російської імперії. Було створено дев’ять губерній, населення яких складали здебільшого етнічні українці: на Гетьманщині – Чернігівську і Полтавську, Слобожанщині – Харківську; Запоріжжі – Катеринославську і Херсонську; у Криму та землях між Дніпром і Дністром – Таврійську. А землі, що до поділів Польщі 1793 і 1795 років входили до складу Речі Посполитої, стали частиною Київської губернії, а також Волинською і Подільською губерніями. Всі ці території у царській Росії називалися «Малоросією». Чимало українців проживало на території Донського і Чорноморського козацтва, на півдні та півночі Бессарабської губернії, крім цього – на Берестейщині та Холмщині.

Царизм із підозрою ставився до слова «українець», замість нього офіційно вживали інше – «малоросс». В імперії панувала думка, що існує єдиний «русскій народ», який складається з великоросів, малоросів та білорусів.

Як козаків перетворювали на «малоросів»

Влада багато зробила для того, щоб викорінити в українців навіть згадку про колишні козацькі вольності, про переваги автономії. Частині козацької старшини надали російське дворянство, але для його підтвердження треба було зібрати багато документів. Відтак на початок ХІХ ст на Лівобережжі мали. дворянство близько 24 тис. чол., а на Правобережжі власті розглядали справи про надання російського дворянства 22 тис. українських шляхтичів. Натомість 260 тис. польських шляхтичів цей статус отримали відразу. А дворяни в Російській імперії мали суттєві привілеї.

Дворянин користувався недоторканністю особи і майна; мав право станового суду; його звільняли від обов’язкової державної служби, сплати податків і квартирування військ; він отримував законну владу над кріпаками у власному маєтку. Звісно, такі привілеї виглядали дуже привабливо, проте шлях до них був закритий для сотень тисяч рядових козаків і козаків-підсусідків.

Певна кількість козаків залишилася в козачому стані, але більшість перетворилася на державних селян. У цієї категорії була можливість виїхати з села, і нею скористалося чимало державних селян. Частина їх, зовсім незначна, перебралася у міста, де зайнялася ремеслом і торгівлею. А майже 57 тис. у першій половині ХІХ ст. емігрувало на Кубань та в інші прикордонні зони. На Кубані опинилося і Чорноморське козаче військо, до нього приєднали Прикордонне військо, що складалося з донських козаків. Так утворилося Кубанське козаче військо, друге за кількістю в імперії після Донського.

Переважна більшість українців жила на селі, і питома вага кріпаків серед них була чималою: на Правобережжі вони складали три чверті всього селянства. А у Таврійській губернії – лише близько шести відсотків всього населення. З Лівобережної України велика кількість кріпаків тікала на Дон і Кубань, перетворюючи ці регіони на українські за етнічним складом. Там вони почувалися значно вільнішими, ніж у панських маєтках, які належали російському дворянству, польській шляхті чи зрусифікованій колишній козацькій старшині.

А українці втратили національну еліту. Отримавши російське дворянство, більшість колишньої козацької шляхти швидко вросла у нове соціальне середовище, перейшла з української на французьку та російську мови, а чимало її представників переїхало в імперську столицю і зробило там карколомні кар’єри. Наприклад, князь Олександр Безбородько став імперським канцлером, а князі Віктор Кочубей, Петро Завадовський, Дмитро Трощинський, Олексій та Андрій Розумовські – міністрами імперського уряду. Вони вже представляли «єдиний русскій народ» (його малоросійську частину), а зовсім не українців.

РПЦ як інструмент знищення українства

«Малоросійство» активно пропагувала Російська православна церква. Українська мова у ній не використовувалася, лише російська та церковнослов’янська, причому російського ізводу – тобто, з типовим московським «аканням» та «іканням». Греко-католицька церква в Російській імперії була скасована, її храми та монастирі забрало московське православ’я. Втратили українці й власну школу –українською мовою не можна було здобути освіту навіть початкову. 1856 року в дев’яти українських губерніях навчалися лише 0,5 відсотка потенційних учнів. У селах Наддніпрянщини на початку ХХ ст. було від 91 до 96 відсотків неписьменних. Влада робила все, щоб якомога глибше занурити українців у малоросійське болото, перетворити їх на безправну і малу частину «русского народа».

«Прокляття українського чорнозему»

У другій половині ХІХ ст. в кількох українських губерніях швидко розвивалися міста, зароджувалися великі промислові центри. Вони потребували значної кількості робочих рук, і туди переселялося все більше людей. Проте етнічні українці складали меншість у містах самої України. В чому причини такого парадоксу? Їх кілька, та варто зупинитися детальніше на одній. Традиційно в Україні побутує думка, що наші люди настільки прив’язані до землі, що не бажали покидати її й переселятися до міст.

Утім, сучасні історики знайшли інше, зовсім не романтичне пояснення цього явища. Вони використали парадоксальний вислів «прокляття українського чорнозему», який вимагає пояснень. Аби його зрозуміти, треба поновити у пам’яті те, що ми вчили колись на шкільних уроках історії. Багатьом запам’яталося, що кріпаки в царській Росії зобов’язані були на користь пану виконувати трудові повинності – панщину – та платити гроші, це називалося іншим словом – «оброк».

Чимало російських губерній розташовано на землях, які не відрізняються родючістю. До того ж погодні умови там не дуже сприятливі для ведення рентабельного сільського господарства. Тому поміщики намагалися відправляти своїх кріпаків на оброк, який давав більший прибуток, ніж праця на полі. Наймаючись на заводи і фабрики, селяни поступово оволодівали робочими спеціальностями, деякі з них набували справжньої майстерності і ставали фахівцями з пристойною оплатою їхньої праці. Саме таких підприємці намагалися залучити до роботи на щойно збудованих фабриках і заводах в українських губерніях. Міське населення швидко зростало за рахунок таких переселенців, а також торгівців, серед яких було багато євреїв і греків (особливо на півдні України).

Якщо в російських землях поміщики надавали перевагу оброку, то в українських – панщині. Адже родючі українські чорноземи забезпечували великі врожаї зерна, яке мало значний попит на світовому ринку. А від панських маєтків до чорноморських портів відстань була невеликою, відтак вирощування і продаж пшениці виявилися надзвичайно вигідною справою. Експорт збіжжя був головним джерелом іноземної валюти, наявність якої дозволяла купувати за рубежем як нові сільськогосподарські знаряддя, так і престижні предмети розкоші. От пани і тримали переважну більшість своїх кріпаків на панщині, намагаючись витиснути з їхньої праці якомога більший прибуток. У деяких маєтках панщина доходила до шести днів на тиждень, що дуже виснажувало кріпаків. Хтось може побачити у такій праці «особливу любов українців до землі», а хтось – «прокляття українських чорноземів». Істина ж, як найчастіше буває, розташована посередині.

Міста як осередок русифікації

У містах розміщувалися адміністративні установи й військові гарнізони. І в діловодстві, і в армії панувала російська мова, відтак саме вона найчастіше лунала на міських вулицях. Навчальні заклади теж були російськомовними. Навіть у Києво-Могилянській академії з 1765 року всі предмети викладалися російською (окрім церковнослов’янської, латини та грецької мови). Сама академія, яка давала повноцінну світську і духовну освіту, була перетворена на лише духовну, переважна більшість її випускників вже приймали духовний сан.

Перша половина ХІХ ст. ознаменувалася відкриттям в українських землях Харківського (1805 р.) і Київського (1834 р.) університетів. У Харківському викладання спочатку велося латинню, французькою та німецькою мовами, пізніше запроваджено російську. Його створювали для підготовки адміністративних кадрів, які мали забезпечити ефективне функціонування імперської влади в українських землях. А Київський університет царська влада відразу створювала для повного витіснення польських впливів з Правобережної України та її дієвої русифікації.

Санкт-Петербург був дуже стурбований польськими повстаннями 1830-1831 та 1863-1864 років. Для попередження подібних виступів у майбутньому на Правобережжі здійснювалися русифікаційні заходи. Російську мову посилено запроваджували в систему освіти, а польську з неї витісняли. 1831-го був закритий знаменитий серед поляків Кременецький ліцей, а його матеріальну базу передали до Києва, де засновували російськомовний університет Святого Володимира.

Наприкінці ХІХ ст. етнічні росіяни складали 34% населення в українських землях. Їм належали найвищі адміністративні посади у дев’яти українських губерніях, дуже високою була питома вага росіян серед власників фабрик і заводів. Та й промислові робітники переважно були росіянами або русифікованими представниками інших національностей. Швидко русифікувалися євреї, які мешкали у великих українських містах. Серед російськомовного населення міст України поширювалися антиукраїнські настрої, розповсюджувалися шовіністичні погляди на «хохлів-малоросів» як людей другого сорту.

Найчастіше висміювали «малоросійську хитрість і жадібність». Полюбляли просторікувати і про «хохляцьку тупість», про якусь «особливу грубість цих селюків». Чимало розповідали про «хохляцьку жорстокість і підступність». Часто українців називали «зрадниками», навіть слово вигадали для їхнього означення – «мазепинці». Згодом, як ми побачимо, таке ставлення великодержавних шовіністів до українців принесло доволі сумні результати його носіям і проповідникам.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: У МАЛОРОСІЙСЬКОМУ БОЛОТІ (частина 13) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК ВДАВИТИСЯ ШМАТКОМ УКРАЇНИ (частина 12)

Ясницька Валерія — Sun, 01 Jul 2018 08:51:23 +0000

Українці не спромоглися зберегти власну Козачу державу. Московія та Річ Посполита у 1667 і 1686 роках поділили Україну між собою. До того ж, від 1672 до 1699-го частина українських земель – Поділля, Брацлавське та південь Київського воєводств перебували під владою Османської імперії. Наприкінці XVII ст. Річ Посполита повернула собі ці землі, але відновлення польської влади на Правобережжі України відбувалося повільно, триваючи аж до 1714 року, коли Московія, Туреччина і Річ Посполита повністю замирилися і Варшава відновила контроль над Правобережжям.

Згаяні можливості

Національно-визвольна війна українського народу показала Польщі, що українці не бажають жити в державі, де їх позбавлено елементарних прав. Варшава мала зробити висновки із цього сумного досвіду і переглянути своє ставлення до України. Виник цілком реальний варіант перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох рівноправних держав – Польщі, Литви й України, але через егоїзм польських магнатів і шляхти його навіть не спробували втілити у життя.

Польща могла б узагалі відпустити українців на волю й сконцентруватися на власному розвиткові. Залишивши за собою тільки власні етнічні землі, поляки могли за голландським зразком перейти на них від архаїчної феодальної системи до широкого запровадження найманої праці, розвитку мануфактурного виробництва і швидкого всебічного розвитку. Проте магнати і шляхта не бажали втрачати своє привілейоване становище у суспільстві і всі сили віддавали на консервацію наявних порядків.

Коли люди не вміють вчитися на власних помилках, вони приречені раз за разом повторювати шлях в нікуди. У XVIII сторіччі Річ Посполита наступила на ті ж українські граблі, які так боляче вдарили її по лобі в сторіччі попередньому. Замість кардинальних змін, спрямованих на суттєве покращення становища українського населення Правобережжя, Варшава знову відновлювала там величезні панські маєтки-латифундії, в яких селяни мусили працювати на панів, причому їхні повинності весь час зростали. А відтак зростала їхня ненависть до тих, хто нещадно витискав із селян останні соки. Досвід же збройної боротьби українці мали чималий.

Різке послаблення центральної влади у Речі Посполитій

На родючі українські землі поверталися польські магнати, які значно розширювали власні маєтки. Крім старих магнатських родів, виникали нові, що швидко багатіли, заселяючи захоплені землі селянами з перенаселеної Галичини і навіть польських етнічних земель. Величезні фільварки Потоцьких, Лянцкоронських, Тишкевичів, Чарторийських та інших найбільш потужних магнатів нагадували цілі держави, а їхні власники – всевладних монархів-правителів. Недарма поляки називали їх «крулев’ятами», тобто «маленькими королями».

Кожен з них для захисту своїх володінь створював приватну армію, добре озброєну і навчену. На Київщині, Поділлі та східній Волині такі власні війська почали називати «козачими». Головним їхнім завданням було утримання у покорі закріпаченого селянства, а також захист магнатської власності від зазіхань ненаситних сусідів. Спираючись на такі війська, магнати намагалися нав’язувати свою волю польським королям – а саме найбагатші й найвпливовіші магнатські роди були представлені у польському Сенаті і обирали королів. Шляхта ж контролювала Палату послів варшавського Сейму і мала можливості блокувати прийняття невигідних для себе рішень. Шляхетська демократія тут досягла крайньої межі: досить було одному шляхтичеві вигукнути на засіданні Сейм сакраментальне «Нє позвалям!», як важливе рішення відхилялося.

Королівська влада в такій системі перетворилася на номінальну. А Росії це було дуже вигідно, і вона все частіше втручалася у польські справи. Одним із приводів для втручання був «захист православного населення». А православним у Речі Посполитій доводилося-таки терпіти важкий релігійний гніт. На Правобережжя повернулася римо-католицька церква, яка знову посіла тут привілейовані позиції. Православних же змушували переходити у греко-католицтво, що спричиняло опір багатьох українців. Зростав і національний гніт.

Облуда «сарматизму»

Серед польської шляхти у цей час поширювалася ідея «сарматизму». Шляхтичі оголосили себе прямими нащадками стародавніх сарматів і привласнили роль «серцевини польської нації». Справжні сармати були родичами скіфів і займалися кочовим скотарством ще задовго на нашої ери і до поляків не мали жодного стосунку. Але їх згадували античні автори, у тому числі й «батько історії» Геродот, тож польська шляхта хотіла потішити власний гонор вигаданою «древністю» свого походження.

Ці «нащадки сарматів» заявляли, що виконують важливу історичну місію – «захищають християнство». Для них «справжнім християнством» був лише римо-католицизм, а всі інші конфесії шляхтичі заперечували і намагалися їх побороти. Крайня релігійна нетерпимість супроводжувалася також ксенофобською ненавистю до всіх, хто відрізнявся від польської шляхти своєю мовою, культурою, соціальним становищем.

Відтак українцям довелося зіткнутися ще з більшими проблемами у відносинах з польською шляхтою, ніж це було до Хмельниччини. Наступ на православ’я виявився дуже потужним, одна за одною православні єпархії переводилися на греко-католицькі. Останньою прийняла унію Луцька єпархія 1702 року, після чого в Речі Посполитій не залишилося жодної православної єпархії. Ті ж православні храми, що залишилися, підлягали Переяславському єпископату, розташованому на території, підконтрольній Москві. А вона використовувала таку можливість для постійного втручання в польські справи, проголошуючи себе «захисником православ’я».

Опришки та гайдамаки

Українці не бажали терпіти гніт польських магнатів і шляхти. Періодично на Правобережжі вибухали повстання гайдамаків, а на заході України ширився рух опришків. У Карпатах опришки об’єднувалися у групи, нападали на панські маєтки, а частину захопленого майна, яку не могли унести з собою, роздавали селянам. Тому в народі до них ставилися добре, а найпопулярнішого ватажка опришків Олексу Довбуша дотепер вважають народним героєм.

На Правобережжі повсталих селян і козаків називали гайдамаками, вони повставали на боротьбу проти польських панів та панських помічників – орендарів-євреїв. Православні гайдамаки не щадили також римо-католицьких ксьондзів і греко-католицьке духовенство. Гайдамацькі повстання вибухали періодично, найбільші з них відбулися у 1734, 1750 та 1768 роках. Сучасні західні історики розглядають гайдамацький рух як типово партизанський, який підточував зсередини владу магнатів і шляхти.

Серед гайдамаків існували наївні сподівання на допомогу Росії у боротьбі проти польського панства. Проте царський уряд ставився до повстанців як до розбійників, хоча періодично й використовував їх для послаблення Речі Посполитої. Під час повстання 1734 р. царські агенти обіцяли повсталим допомогу російської армії, але й не думали її надавати. Навпаки, допомогли полякам у придушенні повсталих. А у найбільшому повстанні 1768 р. російські війська нанесли гайдамакам черговий підлий удар в спину.

Особливої сили гайдамацькі повстання набували тоді, коли до селян долучалися козаки, у тому числі «надвірні» з військ польських магнатів. Повстання 1734 р. очолив Верлан, сотник надвірних козаків князів Любомирських у місті Шаргороді. А одним із керівників повстання 1768 р., так званої Коліївщини, був Іван Гонта – сотник надвірних козаків магнатів Потоцьких у місті Умані. Ще один ватажок гайдамаків під час Коліївщини – Максим Залізняк – був запорозьким козаком.

Нинішнього року виповнюється 250 років від початку Коліївщини, тому про це гайдамацьке повстання з’являється чимало матеріалів у засобах масової інформації. Оцінки йому даються різні. Більшість українських істориків акцентує визвольний характер повстання. Польські ж та особливо єврейські історики підкреслюють жорстокість гайдамаків, які знищували польських панів, католицьких священиків і єврейське населення територій, де діяли повстанці. Лише в Умані були вбиті майже дві тисячі поляків, євреїв та уніатів.

Водночас із Коліївщиною на Поділлі відбувалося повстання польських магнатів і шляхти проти проросійського короля Польщі Станіслава Понятовського. Невдоволені ним магнати утворили так звану Барську конфедерацію, до якою долучалася шляхта, налаштована проти Росії. А царські війська вирушили на придушення цього повстання. Знищивши Барську конфедерацію, вони вдарили по гайдамаках. Разом з поляками російські солдати знищили від 5 до 7 тисяч українців і багатьох узяли у полон. Понад 900 полонених повстанців передали полякам, а 250 гайдамаків засудили до смертної кари.

Поділи Польщі 1772, 1793 і 1795 років

Коліївщина підтвердила, що Польська держава неспроможна самостійно придушити визвольний рух українців на своїй території. Росія 1768 р. ввела свою армію на Правобережжя і залишила її там на постійній основі. Стурбована цим Пруссія вирішила зайняти частину польської території і звернулася до Австрії із пропозицією теж узяти участь у поділі Польщі. У 1772 р. ці три держави дипломатичним шляхом забрали у Польщі частину земель.

Польща спробувала опиратися, провела політичну реформу й прийняла Конституцію 3 травня 1791 р. Поляки повстали проти російської та прусської окупації, але зазнали поразки. Переможці 1793 р. забрали собі у поляків ще нові землі. А 1795 року Польську державу ліквідували остаточно. Українські землі поділили між собою росіяни та австрійці.

У царській Росії з’явилися Київська, Волинська і Подільська губернії. А у складі Австрії ще 1772 року – Королівство Галичини і Лодомерії, до якого 1774 р. було приєднана Буковина, вилучена у Молдавського князівства. Австрійські імператори водночас були угорськими королями, тож у складі їхньої імперії від XVII ст. перебувало Закарпаття, яке угорці підкоряли ще від ХІ століття.

Таким чином, підкорення частини українських земель Речі Посполитій після загибелі Козацької держави Польщу не підсилило, а лише суттєво послабило. Можна образно сказати: цим шматком української землі Річ Посполита вдавилася. Вона не змогла здолати опір українців новому закабаленню, натомість сама була поділена жадібними сусідами. Сучасні українці по-справжньому співчувають полякам, які втратили власну державу, бо знають, наскільки болюча ця втрата. Недарма полонез Міхала Клеофаса Огіньського «Прощання з батьківщиною» збурює такі сильні почуття в українській душі. А якби Польща поставилася до України як до рівної собі і на основі взаємної поваги і вигоди побудувала з нею відносини, історія наших народів склалася би зовсім по-іншому.

Загарбання українських земель не принесло щастя ще жодній державі. Вдавилися ними і Австро-Угорщина, і Російська імперія, і Радянський Союз. Вдавиться українським Кримом і Донбасом і путінська Російська Федерація. Історичний досвід невблаганний, ігнорувати його не можна. На українські граблі краще не наступати, і шматки України не варто ковтати: застрягнуть у горлі обов’язково!

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК ВДАВИТИСЯ ШМАТКОМ УКРАЇНИ (частина 12) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТЯЖКА АГОНІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ (частина 11)

Ясницька Валерія — Fri, 29 Jun 2018 08:22:58 +0000

Наступницею Козацької держави Богдана Хмельницького стала Гетьманщина. Вона мала статус автономії у складі Російської імперії, але мусила весь час боронити свої автономні права. Під владою Росії були також Слобідська Україна і Запоріжжя, яких Санкт-Петербург першими позбавив навіть залишків автономії й цілком долучив до своєї імперії. На Слобожанщині існувало п’ять козацьких полків і проживало понад 600 тисяч українців. Імператорським указом 1765 року козацькі полки перетворені на уланські та гусарські, а козацькій старшині надані російські офіцерські чини й дворянські права. Запорозькі землі царизм роздавав своєму дворянству або заселяв колоністами – сербами, болгарами, молдаванами, греками, німцями. А 1775 року остаточно ліквідував автономію Запоріжжя, як до того зробив із Слобожанщиною. Лихо впритул насунулося на Гетьманщину.

Спроба українців визволитися з-під царської влади

Після смерті Богдана Хмельницького його держава зазнала важких випробувань, які отримали назву Руїни. Ситуацію спробував стабілізувати гетьман Іван Мазепа, який почав правити 1687 року. Його влада розповсюджувалася лише на Лівобережну Україну, а Правобережжя залишалося під управлінням Речі Посполитої. За перші кільканадцять років свого правління Мазепа чимало зробив для наведення порядку на Гетьманщині. Зокрема, він законодавчо обмежив селянські повинності, проти зростання яких селяни повставали кілька разів.

А на Гетьманщині замість польських панів уже панували свої – спадкова козацька шляхта і православні монастирі, які примушували селян працювати на себе. Мазепа встановив, що панщина не повинна перевищувати два дні на тиждень. Гетьману довелося витримати важку боротьбу за булаву з конкурентами, які намагалися скинути його з посади. Як уроджений інтриган, він вміло сварив своїх противників і спирався на цілковиту підтримку царя Петра І, який вважав Мазепу своїм вірним другом. На вимогу царя гетьман відправляв козаків будувати фортеці та на війну з турками, а згодом і шведами – 1700 року Росія вступила у Північну війну за контроль над узбережжям Балтійського моря.

Мазепі вдалося розгромити польських союзників шведського короля на Правобережжі й узяти під свій контроль Київське та Брацлавське воєводства, де від 1705 р. установлено українську адміністративну систему. Під владою гетьмана опинилася майже вся територія колишньої Козацької держави Богдана Хмельницького. Та на початку 1708 р. шведський король Карл ХІІ рушив на Московщину через українські землі. Мазепа звернувся до Петра із проханням надати допомогу військами, але той відмовив. Гетьман сприйняв таку відмову як грубе порушення Переяславської угоди й вирішив перейти на бік шведського короля. На його думку, українсько-шведський союз допоміг би йому звільнитися з-під царської влади, яка не виконала своєї функції захисту України. Тодішнє західне право дозволяло васалові відмовлятися служити сюзерену, який не виконав власного обов’язку захистити своїх підлеглих від ворогів.

Перехід гетьмана на бік Карла ХІІ для більшості українців був незрозумілим і підтримки з їхнього боку не зустрів. А цар по-звірячому помстився, знищивши гетьманську столицю Батурин разом із її населенням. Після поразки шведів під Полтавою у 1709 р. гетьман відправився у вимушену еміграцію, де невдовзі й помер. А його зовсім не підготовлений перехід на шведський бік не приніс Україні визволення від московської влади. Навпаки, царська адміністрація посилила наступ на автономні права, щоб їх зовсім ліквідувати й остаточно підкорити Україну. Петро І переніс гетьманську столицю до Глухова, аж під російський кордон. Його представник був призначений для контролю над діяльністю гетьмана, а полковників цар призначав уже особисто. Козаків кинули на важкі роботи з будівництва каналів та фортифікаційних споруд.

Малоросійська колегія проти України

На Гетьманщині гарнізонами стояли полки регулярної російської армії. Вони мали не лише суто військові функції, але фактично намагалися підміняти тут собою органи гетьманської влади. З України до імперської столиці надходила велика кількість скарг на старшинську сваволю й прохання «навести лад». 1722 року царський уряд створив у Глухові «Малоросійську колегію», до складу якої увійшли шість офіцерів російських полків і прокурор, а очолив цей орган бригадир (по-сучасному – бригадний генерал) Вельямінов. Як завжди, російська влада вдалася до чергової облуди, розповідаючи наївним українцям, що новий орган створено для «їхнього захисту». Мовляв, козача старшина незаконно закріпачує селян, суди продажні й судять лише за гроші, а державна скарбниця не отримує достатньо податків, бо старшина розкрадає ці гроші.

На жаль, егоїзм спадкової шляхти та козачої старшини й насправді виявився безмежним. Демократичні традиції Козачої держави були занехаяні цілком, повсюдно запанувала сваволя українського панства. Недарма українці здавна кажуть: «Не дай Боже з Івана пана!». Під час визвольної війни велика маса селянства покозачилася, з тих козаків дехто вибився нагору і отримав реальну владу. Владою ж дехто скористався не для розвитку України, а лише для власного збагачення. Фактично безконтрольно ці люди закріпачували селян, захоплювали вільні землі й створювали великі маєтки. Опиняючись на суддівських посадах, виносили несправедливі вироки й перетворили суди на розсадник корупції. Невдоволення таким станом речей швидко поширювалося в українському суспільстві, чим і скористався цар. Малоросійська колегія отримала такі повноваження: 1) розглядати скарги місцевих козаків і селян на дії Генерального суду і старшини, приймаючи відповідні рішення; 2) контролювати фінанси; 3) перешкоджати гнобленню старшиною рядового козацтва і селянства. Але реальне життя завжди вносить корективи у будь-які гарні задуми.

Замість наведення ладу, Малоросійська колегія перетворилася на ще одну корумповану структуру, яка зводила нанівець залишки автономних прав, що ними могли користуватися українці. Чужі люди отримали можливість правити Україною, чим і скористалися для набивання власної калитки. Створили якусь попередницю нинішніх ДНР/ЛНР, встановивши повний контроль над Гетьманщиною. Нічим іншим заклики до «царя-батюшки прийти і врятувати від українських крадіїв і хабарників» завершитися й не могли. Натомість, на додаток до своїх, отримали прийшлих злодіїв, хабарників, до того ж, ще й катів…

Українці швидко розібралися у справжній меті цих «правозахисників», і невдоволення діями Малоросійської колегії зростало. Але Росія почала готуватися до нової війни з Османською імперією і 1727 року скасувала Малоросійську колегію – для захоплення нових земель потрібна була кров українських козаків. Натомість гетьманом було обрано Данила Апостола, який розробив кодекс з 28 статей для врегулювання стосунків між Гетьманщиною та Росією. Цей документ був чинним до скасування автономії Гетьманщини.

Ліквідація автономії Гетьманщини

Останнім гетьманом 1750 року було обрано Кирила Розумовського – молодшого брата фаворита імператриці Єлизавети. У віці 18 років прекрасно освічений в Європі Кирило став президентом Імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі. Сучасним українцям важко уявити собі такого молодого академіка, адже нині Національну Академію наук України очолює Борис Патон, якому нинішнього року виповнюється сто років. Він є ровесником самої Академії наук України…

Та повернімось до Кирила Розумовського. Здебільшого перебував він у Санкт-Петербурзі, а Гетьманщиною правила старшина. Вона намагалася відновити ту адміністративну систему, яка існувала в Речі Посполитій, – усю владу сконцентрувати в руках шляхти. А царський уряд надавав старшині все нові привілеї, наближаючи її до російського дворянства – привілейованої верстви суспільства. За кінцеву мету царизм ставив повну ліквідацію автономії України – і при цьому спирався на українську шляхту.

Останнього удару Гетьманщині завдала імператриця Катерина ІІ, назавжди скасувавши 1764 року посаду гетьмана. До речі, останній гетьман брав активну участь у перевороті 1762 року, завдяки якому Катерина взяла всю владу в імперії. На знак подяки вона надала Кирилові Розумовському чин генерал-ад’ютанта й звання сенатора. А через два роки, позбавляючи гетьманського титулу, водночас зробила його генерал-фельдмаршалом. Здається, він був цим задоволений.

Дворянські титули згодом отримала й українська старшина, яка погодилася з повною інтеграцією Гетьманщини в Російську імперію. На момент скасування Гетьманщини в ній налічувалося зо три сотні представників давньої православної аристократії, і понад дві тисячі – нової козацької шляхти. Це приблизно 0,2% всього населення Гетьманщини, та саме їх царська влада вважала своєю опорою в Україні. Задля відчутних привілеїв ця соціальна верства фактично пішла на змову з царизмом і обміняла на власне сите й розкішне життя українську державність, задля досягнення якої було пролито стільки людської крові.

Старшина отримувала привілеї, а становище козаків-хліборобів лише погіршувалося, їхній стан наблизився до стану селянського. 1781 року було скасовано українську адміністративну систему, натомість було створене Малоросійське генерал-губернаторство. Через два роки замість козачих полків сформували 10 кавалерійських полків регулярної армії. І 1783 року завершене закріпачення українського селянства, якому різко обмежили свободу пересування.

Царизм роздавав українські землі російським офіцерам і чиновникам, а ті завозили сюди кріпаків-росіян з півночі. Селилися тут й іноземні колоністи, переважно з Балкан. У містах торгівлю перебирали в свої руки купці з Росії, а також греки та євреї. Деякі євреї прийняли православ’я і навіть покозачилися. Роди вихрестів Марковичів, Крижанівських і Герциків зайняли помітне місце в козацькій адміністрації. А народ створив пісню «Вража баба, Катернино, що ти наробила…»

До Європи малоросам – зась?

Ліквідація Гетьманщини віддалила українські землі від Європи. Навіть торгівля з європейськими країнами через штучні обмеження різко занепала. Її було перетворено на придаток російської торгівлі. Санкт-Петербург здійснював шалений наступ на все українське, намагаючись повністю інтегрувати Україну в свою імперію. Процес цей був дуже складним і наштовхувався на опір декого з українців. Для русифікації використовувалися різні інструменти, одним із найбільш ефективних виявилася православна церква. Ще 1686 року православну Київську митрополію було передано з відання Вселенського патріарха під юрисдикцію патріарха Московського. Після скасування Гетьманщини наприкінці XVIII ст. православну церкву в Україні перетворили на частину Російської православної церкви.

Українцям не вдалося утримати навіть залишків територіальної автономії – і в духовному житті вони опинилися під повним контролем чужого патріархату. Свідомий опір русифікації ставили лише окремі інтелектуали, насамперед козацькі літописці. І прості люди, зберігаючи рідну мову, народні звичаї й традиції, не давали чужинцям повністю перекроїти українське житті на свій лад. Хтось перетворювався на малоросів, а хтось намагався зберегти свою справжню сутність. Для українства наставали важкі часи.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТЯЖКА АГОНІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ (частина 11) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: втрачений шанс козацької держави (частина 10)

Ясницька Валерія — Fri, 15 Jun 2018 14:37:33 +0000

Українське козацтво формувалося з різних соціальних верств, здебільшого із селянства й шляхти. Воно об’єднувало протилежні соціальні стани з різними інтересами, але спромоглося виробити спільні риси й перетворитися на нову силу, яку нинішні історики порівнюють із англійськими джентрі. Іншими словами, в українських землях зародилася власна буржуазія – нова соціальна сила, якій належало майбутнє розвинутих європейських держав. У нашій історичній пам’яті особливе місце належить подіям середини XVII століття, які істориками названі були «національно-визвольною війною українського народу», а народ назвав її коротким ім’ям «Хмельниччина».

Реєстрові козаки були не лише вояками, вони провадили успішну господарську діяльність. Не менш успішно господарювали й городові козаки, які мали менше прав, але домагалися від польської влади самоврядування, незалежності від місцевої адміністрації, вільного господарського розвитку. Козаки боролися за право володіти землею, вести вільну торгівлю, створювати власні промисли, «курити горілку» тощо. У господарстві заможних козаків широко використовувалася наймана праця, яка була значно продуктивнішою від праці кріпаків у магнатів і багатої шляхти.

Національно-визвольна війна і масове покозачення

Зі шкільного курсу історії українці пам’ятають, що 1648-го вибухнуло повстання проти влади польських панів, на чолі якого став Богдан Хмельницький. Про цю подію зняті популярні кінофільми, написано чимало художніх творів і наукових монографій. Для одних Хмельницький – найбільший український політик за всю нашу історію, для інших, навпаки, – невдаха, що віддав Україну московським тиранам і катам.

Оцінки можуть бути різними, та професійних істориків насамперед цікавлять факти: що вдалося зробити гетьману й чого не вдалося. Глибокі дослідники підкреслюють: Богдан Хмельницький зумів створити могутню армію, яка досягала переконливих перемог над сильним противником. Він спромігся також в умовах бездержавної нації сформувати державний апарат, і під його владою було створено нову державу під назвою «Військо Запорозьке». Незважаючи на назву, її формували не стільки воїни-запорожці, скільки козаки-хлібороби.

Це був новий соціальний клас, який на Заході Європи носив назву «фермерства». І козацька держава мала захищати інтереси лицарів-хліборобів. А в ході національно-визвольної війни сотні тисяч українських селян узяли зброю в руки і проголосили себе козаками. Недарма в багатьох зарубіжних державах тогочасних українців називали «нацією козаків». На очах українські землі перетворювалися на державу, яка рішуче поривала зі старою феодальною системою і створювала умови для вільного розвитку своїх мешканців.

Кріпосники-феодали свавільно розпоряджалися своїми кріпаками, нещадно витягаючи з них останні сили. А в козацькій державі робилися спроби захистити законом вільних виробників, що сприяло економічному розвиткові України. Покозачене селянство завзято працювало на себе, чим збагачувало не лише власні родини, але і цілу державу. Сучасні дослідники нашої минувшини підкреслюють: в умовах жорстокої війни населення козачої держави не зазнавало масового голоду, а гетьманові вистачало грошей на утримання великої армії. У цьому українські землі вигідно відрізнялися від своїх європейських сусідів, у яких за період Тридцятирічної війни 1618-1648 років значна кількість населення вимерла від недоїдання й епідемій.

Приклад козачої держави засвідчив, що вільна праця є найпродуктивнішою, а вільний фермер захищає свою свободу не за страх, а за совість.

Особливості управління козачою державою

Створена ще XVI століття Запорозька Січ була певним зародком демократичної держави, у якій існувала виборність керівництва. За її зразками Богдан Хмельницький будував свій державний апарат. Гетьман був верховним головнокомандувачем, очільником держави, найвищим суддею і генеральним підскарбієм (тобто, розпоряджався державними фінансами). Правда, замість виборної, Хмельницький хотів перетворити гетьманську посаду на спадкову й передати її одному зі своїх синів. За своєю суттю така влада була би монархічною, хоча не самодержавною, як царська влада у Росії, а обмеженою. На вищому рівні значні владні повноваження мали також представники генеральної старшини – вісім осіб. Найважливіші питання мали вирішуватися генеральною військовою радою й радою старшин.

Польську адміністративну систему воєводств було скасовано, натомість запроваджено полкову. На території полку керував полковник, якого обирали козаки, а йому допомагала полкова старшина. Спочатку було створено шістнадцять полків, згодом їхнє число змінювалося. Кожний полк поділявся на сотні, кількість яких залежала від розміру полкової території (на практиці – від одинадцяти до двадцяти трьох). Управляли сотнями сотники і сотенна старшина. Влада полковників і сотників була як військовою, так і цивільною.

Новий державний апарат попервах засвідчив свою ефективність, дозволяючи вирішувати складні проблеми мобілізації ресурсів, створення системи оборони тощо. Та не варто його ідеалізувати: досить швидко чимало урядовців починали «хворіти на корупцію». А така біда є характерною для державного апарату багатьох держав, і подолати її дуже непросто…

Покозачене селянство було соціальною опорою гетьмана, бо в його владі воно бачило гарантії збереження своєї власності на землю і особистої свободи. Але козача держава не мала повної незалежності, вона залишалася автономією у складі Речі Посполитої, а згодом Московського царства. Такий статус був небезпечним для подальшої долі України, що, власне, й призвело до сумних наслідків.

Зовнішній чинник

Держава Богдана Хмельницького формувалася в умовах війни з ворогом, який вважав козаків «бунтівниками» й розправлявся з ними найжорстокішими методами. Для того, щоби пристояти сильному ворогові, потрібні сильні союзники. Відтак гетьман шукав їх, де тільки міг. Він вважав, що найкращим варіантом була б широка коаліція у складі Московського царства, князівства Молдови, Османської імперії, Кримського ханства, Трансільванії тощо. Створити таку коаліцію він не спромігся.

Час від часу козаки отримували допомогу від Кримського ханства, але за неї доводилося платити чималу ціну. Союз пропонував і турецький султан, проте віри османам у переважної більшості українців не було і козацтво виступало проти такого союзу.

А православне духовенство пропонувало Богданові Хмельницькому укласти союз із православною Москвою, виходячи з її «єдиновірства». Гетьман розумів небезпеку такого союзу, та мусив рахуватися з тим, що власні сили поступово вичерпувалися. А московський цар Олексій Михайлович відчував себе достатньо сильним, щоби вступити у боротьбу з польським королем за українські землі. У січні 1654-го в місті Переяславі була укладена Переяславська угода. Навколо цього документа й дотепер точаться гострі дискусії, сенс яких зводиться до того, який же статус отримала тоді за ним Україна.

Сучасні українські історики вважають, що це був політичний союз двох держав, який можна було переглядати, доповнювати і змінювати. Натомість російські історики підтримують оцінки документу, дані ще царем Олексієм Михайловичем. А той вважав, що український гетьман повністю йому підкорився і передав свої землі до складу Московського царства.

Відтак Москва вже невдовзі розгорнула наступ на традиційні козацькі вольності, і поступово автономні права українців згорталися. Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. його держава, що отримала назву Гетьманщини, все більше залежала від Москви. Поступово в усіх значних містах України з’явилися російські військові залоги (гарнізони). А запорожці існували окремо під назвою «Війська Запорозького Низового». Козацька держава так і не отримала повної незалежності й зрештою відійшла в історію.

Який шанс утратили наші предки?

У середині XVII ст. Європа пережила великі зміни. На її крайньому Заході й крайньому Сході майже водночас тривали революції, наслідки яких виявилися справді історичними. На Заході перемогла Англійська революція, яка поклала початки швидкому розвиткові і зростанню Британської імперії – упродовж тривалого історичного періоду наймогутнішої держави світу. Там перемогла буржуазія, почав бурхливо розвиватися капіталізм.

А на Сході українська революція після перших перемог поступово вичерпала свій потенціал, і створена в її ході Козацька держава опинилася під владою відсталої самодержавної Московії. Можна порівняти Україну з тими європейськими державами, де перемогли перші буржуазні революції. Скажімо, із Нідерландами. Високий життєвий рівень громадян, захищені права людини, спокійна і доброзичлива атмосфера життя. Все це могли би нині мати й ми, якби Козацька держава цілком скористалася сприятливим шансом для розвитку. Та він був утрачений.

Нині в українському суспільстві зростає критика дій Богдана Хмельницького, якого звинувачують у тому, що він віддав Україну на поталу дикій Московії. Ще 1954 року, на 300-річчя Переяславської угоди, місто, де був підписаний документ про союз із Москвою, отримало назву «Переяслав-Хмельницький». А нині ставиться питання про повернення давньої назви – щоби не згадувати зайвий раз про «возз’єднання України з Росією».

Варто замислитися над історичними паралелями: 1654 року почався процес поглинання українських земель Московією, що загальмувало наш розвиток на кілька століть. А 2014 року українці зробили спробу вирватися з московських «обійм» – і отримали справжню війну. Москва прагне законсервувати архаїчне минуле й назавжди позбавити нас шансів на вільний розвиток. Лише перемога в цій війні дозволить українцям зробити ривок уперед і хоча б цього разу скористатися сприятливим шансом вільного розвитку.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: втрачений шанс козацької держави (частина 10) спершу з'явиться на Медіа-Версії.