Перед відкриттям концертного сезону Академічного камерного оркестру «Capriccio» його керівник Павло ЧЕБОТОВ переконаний, що артисти нашої філармонії могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. «Треба бути трохи сміливішими і нічого не боятися», – стверджує народний артист України.

– Камерний оркестр «Капріччіо» розпочав сезон. Дещо несподіваним для мене чином, бо я планував інші програми і проекти. Та коли до мене звернувся керівник симфонічного оркестру Йосип Созанський і запропонував узяти участь у заходах з нагоди 100-річчя Буковинського віча й повернення до Чернівців творчості Євсевія Мандичевського, я дізнався нові для мене музичні імена!

В коло друзів Мандичевського входило кілька видатних людей, серед них віденець Фукс і пражанин Гржімали (відомо, що Гржімали жив і працював у Чернівцях). І обидва написали по серенаді для струнного камерного оркестру. Коли я почув цю музику, зрозумів: це ж наш репертуар, наш хліб! Кому ж це грати, як не нам! Так, я не знав, хто такий Фукс. Про Гржімали дещо чув, але не про Адальберта, а про його брата, теж музиканта. Коли почали розучувати ноти, зрозумів, що це музика, яку можна не лише зіграти, а й мати в репертуарі. Оскільки я – патріот цього міста, для мене дуже важливо копнути музичну історію Чернівців, дізнатися, що було колись…

Ми зіграли в тому проекті у Мармуровій залі ЧНУ дві серенади, і це справило сильне враження на слухачів. Це був не відкритий концерт: прийшли люди за запрошеннями. Тож просто гріх, щоби чернівчани не почули музику, яку слухали їхні предки.

Ідея нинішнього проекту – не лише екскурс у минуле, а й порівняння, звіт для себе: що було тоді – і що є сьогодні.

А сьогодні також є! Відомий чернівецький лікар, музикант, композитор і поет Євген Воєвідко, у доробку якого опера «Берестечко», естрадно-симфонічний мюзикл «То лише казка…», симфонічна кантата «Пам’яті героїв Небесної сотні», написав дві концертні п’єси, які присвятив своїм донечкам. Це твори для двох скрипок зі струнним оркестром. І я подумав: чому б не звести в концерті цю музику – давню і нинішню. Ми це зробили і тепер повторимо – 14 жовтня в Органному залі.

П’єси Воєвідка – не перший випадок, коли композитори пишуть саме для нас. Ми вже виконували створені спеціально для «Капріччіо» твори Леоніда Затуловського,  Олександра Гоноболіна. Це все якісна музика, гідна виконання. Адже і давня, і сучасна – вона чернівецька!

Узагалі вважаю, що в Україні нині творять найсильніші композитори колишнього СРСР. Щодо Росії, Білорусії, Казахстану не можу назвати жодного імені світового значення, які є в Україні – Скорик, Станкович, Сильвестров, яких ми із задоволенням виконували торік у великому проекті «Три С».

Цьогоріч, сподіваємося, чернівчан захоплять інші запропоновані нами автори. Скажу чесно: я навіть не підозрював, що в цій музиці може бути така глибина! У повільній частині у Гржімали – спочатку оперна арія, далі речитатив! Так зачіпає, по-дорослому! А Фукс – викладач Віденської консерваторії – теж дуже глибокий композитор, який мав вплив на кілька поколінь музикантів… Щоправда, ми дещо скоротили програму, для того, щоби не дуже затягувати концерт – сподіваюся, це буде безболісно.

Одне з найбільших задоволень – грати для чернівецької публіки. Тут є інтерес, дуже добре, співчутливе ставлення до митців – як музикантів, так і художників. Чернівці ж – непросте місто, тут є свій дух. Звісно, значно змінився склад населення – і не тільки за час, відколи я тут, а взагалі за останні 130 років – але шанобливе ставлення до мистецтва залишилося. На День міста ми давали концерт, у якому звучали Моцарт і Шуберт. Не те щоби ми не сподівалися такої публіки – просто День міста, більша увага до інших заходів, масових. А наша музика – для знавців, для її сприйняття потрібна хоча б мінімальна підготовка. Тим не менш, пів залу було і це не були випадкові люди.

Можна багато говорити, ходять чи не ходять люди на класичну музику, подобається їм чи ні, чи є пропагування високого мистецтва, чи нема… Та треба усвідомлювати, що все-таки це музика не для всіх. Є театр – а є цирк, є класика – а є естрада. Люди за суттю своєю не тільки різні, а ще й інертні. Буває, що не йдуть і квитки не беруть. Адміністратор мало не за вуха тягне, вмовляє квитки купити – а потім вони дякують!

Пам’ятаю, як років 30 тому в мене виникла ідея створити «клуб любителів класики» при Центральному палаці культури (тодішня «текстилка»), коли директором був Остап Савчук. Я поділився з Остапом Васильовичем своєю думкою, і він погодився: робіть. Щомісяця ми видавали нову програму. Я сам був ведучим, запрошував різних музикантів. Починали з 7-8 глядачів у залі. А закінчилося тим, що на «Пори року» Вівальді мусили перейти до великого залу – зійшлося до 400 людей! Та зважте: на це пішло 8 років роботи.

Людина має прийти і почути щось для себе, і захотіти ще раз прийти, і розповісти друзям. Тільки такий шлях, іншого нема. Трохи дивує інше: в місті є училище мистецтв, музична кафедра в університеті, а на концертах я рідко бачу викладачів. Хоча саме вони мали б привчати дітей до музики – а відповідно, й самі ходити на концерти. Розумію, що, може, ми комусь уже і «приїлися», але ж  ми ніколи не граємо одне і те ж. Хоча місто наше маленьке, всі всіх знають, тут живе неймовірна кількість студентів. І можна зробити так, щоби вони через це місто проходили, як через «культурну лабораторію». А можна працювати для туристів – теж живі гроші!

Зрештою, у Чернівцях все добре – якщо не є, то буде. Сьогодні музичне життя Чернівців цікавіше, ніж кілька років тому. У філармонії колективи дуже високого рівня. Навіть є проблема у приміщеннях! Ділимо репетиційний зал між симфонічним та камерним оркестрами і камерним хором! І це значно краще, ніж коли приміщення чудові, а в них нікого немає і народ просто відсиджує свої робочі години. Єдине, чого бракує філармонії, артистам і місту – європейського розмаху. Вони могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. Треба бути просто сміливішими і нічого не боятися.

Не знаю, скільки життя відпущено – намагаюсь використати себе по максимуму, побільше зіграти, щоби люди побільше почули…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Павло ЧЕБОТОВ: «Єдине, чого бракує чернівецькій філармонії, її артистам і цілому місту – європейського розмаху» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серед найбільш цікавих і певною мірою загадкових художників Чернівців початку ХХ століття виокремлюється ім’я Саломона Лернера, 1890 (за деякими даними 1886)-1963.

Соломон Лернер. Чернівці. Фото 1928 року.

До нашого міста він потрапив після навчання у Київському художньому інституті. Працював тут  близько двадцяти років, входив до кола чернівецьких митців та інтелектуалів на чолі з відомим письменником Е. Штейнбаргом. Мешкав по вулиці Регіни Марії, 4 (нині вул. Головна між площами Центральною та Соборною).

У пресі 1920-х років зустрічаються лише поодинокі відгуки про твори художника та згадки про його участь у виставках. Провідні теми – мотиви містичних хасидських легенд та єврейського побуту. В творчому доробку багато, крім того, портретів, натюрмортів і пейзажів. Творчість цього живописця є надзвичайно оригінальною, а виразне письмо позначене рисами постімпресіонізму.

У наші дні творчість С. Лернера призабута, та й інформація про нього край обмежена. Є згадки про те, що кілька його полотен перебуває у музеях Ізраїля та США: в Музеї мистецтв у Тель Авіві, в одному з перших художніх музеїв країни у кібуці Ein Harod, а також у музеї Хіршхорна у Вашінгтоні (Hirshhorn Museum).

Чернівецькі музеї, на жаль, полотен Лернера не мають.

Донедавна ми могли скласти уяву про його творчість, маючи лише дві тоновані репродукції у раритетному Єврейському альманасі 1922-23 років, який експонується у нашому Художньому музеї – портрети «Весняне пробудження» та «Ревний рабин». Вони вражають глибоким відтворенням образів і яскравою виразністю характерів.

Портрет літньої жінки. Полотно, олія. 1923 р.

Але при вивченні творчого шляху митця мені випала щаслива можливість познайомитися із портретом видатної поетеси Рози Ауслендер, яка народилася та тривалий час жила у Чернівцях. Цей твір Саломон Лернер написав 1928(?) року. Він репродукований у статті про уславлену чернівчанку в енциклопедії «Єврейські жінки». Нещодавно кольорову репродукцію портрета вперше розмістили в інтернеті. На ньому зазначені підпис автора та дата створення  (сайт блогу вихідця з Чернівців Едгара Хаустера з Нідерландів «Czernowitz Art Gallery»). На цьому сайт, також у кольор, поданий твір Лернера «Портрет літньої жінки». Із вдячністю до Е. Хаустера за публікацію  зазначимо, що це дає нам можливість познайомитися із живописною манерою художника та відчути своєрідність його палітри, в якій переважають зелені та рожеві кольори. Там же дізнаємося, що чотири його твори репродуковані у виданні на івриті «Комуна Ліпкани. Книга пам’яті» (1963).

Порттет Рози Ауслендер. Полотно, олія. 1928(?) р. 

Доля творчого доробку майстра є доволі драматичною. Відомості про його творчість та й самі твори загубилися у вирі подій і розлетілися світом. Адж, крім Чернівців, тривалий час він жив у Парижі (1930-ті роки), Гавані на Кубі (1940-1943) та Нью-Йорку (1943-1962). Останній рік свого життя він прожив у Тель-Авіві.

У Парижі та Гавані митець активно творив, брав участь у виставках. Є відомості, що на Кубі С. Лернер долучився до організації мистецької творчої групи разом з відомим кубинським художником та письменником Самуелем Фейхоо (Samuel Feijóo). Цього часу там працював і чернівецький скульптор Бернар Редер, з яким вони 1943 року вирушили до Сполучених Штатів Америки.

У Нью-Йорку Саломон Лернер оселився на Манхеттені. Він і далі багато працював, утримуючи родину з продажу картин. Тож виставкова активність митця згасла. Однак 1960 року життя художника несподівано змінилося – з ним стався нещасний випадок. Під час прогулянки в нього влучив бейсбольний м’яч, що вилетів з майданчика, повз який він саме проходив. Лернер отримав важкий струс мозку і був змушений кілька місяців лікуватися. Відтак живопис митця втратив колишню виразність і силу.

1962 року він виїжджає до Тель-Авіва разом з усіма своїми творами. Наступного року Саломон Лернер помер. Після смерті митця всі його роботи, за ініціативи Міністерства освіти та культури, розподілили по різних установах країни та сільськогосподарських комунах (кібуцах).

Підпис С. Лернера

За різними оцінками, за своє життя художник створив від тисячі до двох тисяч живописних композицій. Врятувати творчість Лернера від забуття взявся благодійний Фонд Мехнера у Нью Йорку (The Mechner Foundation), який започаткував проект «Саломон Лернер». Головним завданням проекту є «пошук творів народженого в Україні живописця з метою привернення уваги мистецької спільноти до його творчості». Заплановані також видання альбому репродукцій та виставки творів Лернера в різних країнах, де він працював.  Френсіс Мехнер звернувся до світу із проханням надсилати йому відомості про митця та його твори.

Сподіваймося, що цей заклик знайде відгук і в Чернівцях. Дуже хочеться вірити, що в нашому місті ще й тепер можуть знайтися полотна славного чернівчанина Саломона Лернера, на яких він зазвичай ставив свій підпис «S.Lerner» і дату.

Ведуча рубрики –Тетяна ДУГАЄВА

Мистецтвознавець, культурний діяч Буковини, автор багатьох розвідок, монографій, каталогів і буклетів. Свого часу науковий співробітник Львівської картинної галереї, директор Чернівецького обласного художнього музею. Нині на творчій роботі. Член Національної спілки художників України. В її доробку: «Митці Буковини», енциклопедичний довідник, т. 1, у співавторстві, 1998; «Таланти Чернівців. «Усім, чим я є, я зобов’язаний Чернівцям» (2008): творчі біографії митців різних країн, життя яких пов’язане з Чернівцями.

До речі, прочитати про колишню нашу землячку, яка живе нині за кордоном, тепер можна у Вільній електронній енциклопедії «Вікіпедія»

Запис Драматична доля спадщини художника спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пісні на вірші Валерії СЄРОВОЇ входять до репертуарів Лайми Вайкуле і Таїсії Повалій, Олексія Глизіна і Миколи Баскова, Оксани Білозір і Каті Бужинської, Павла Зіброва й Віталія Козловського, Ауріки Ротару й Оксани Пекун. Одне слово, легше перелічити тих, хто не співає на її слова, ніж тих, хто обирає її пісні.

Кор. : – Зіркова поетеса з Києва, авторка понад 300 творів, чимало з яких стали шлягерами та принесли визнання своїм виконавцям, раптом поміняла автора музики своїх пісень. Уже, напевно, більше року ваші тексти кладе на музику не киянин Олег Харитонов, який, до речі, родом з буковинського Новодністровська, а латиш Раймонд Паулс. Чому?

Сєрова: – З одного боку – доля, з іншого – щасливий випадок.

З Олегом ми розлучилися. Та нами написано стільки пісень, що стане на десятиліття. Сподіваюсь, усі вони ще знайдуть свого виконавця.

А загалом моє життєве кредо таке: що не робиться, все на краще. Коли людина щось втрачає, то обов’язково знаходиться нове. Уже рік як я співпрацюю з Лаймою Вайкуле. Прекрасна артистка і дуже приємна людина, скажу вам. А з Раймондом Паулсом ми написали 7 чи 8 пісень. Диск ще не видали, але готуємо. Це буде диск Лайми Вайкуле. Туди ввійде і пісня «Огоньки», яку Лайма виконала у Москві, – й та стала «Піснею року 2012».

…Співпраця почалася з дуже цікавого випадку. Я стояла на касі в «Сільпо» в Києві, коли мені зателефонував Володимир Бебешко і сказав, що Лайма хоче, але терміново, ось таку-то пісню про друга. Я кажу: «Дай мені хоч би вийти з магазину та дійти додому!». Назавтра Вайкуле вже мала пісню. Так ми й познайомилися з нею. А чому я казала, що це був щасливий випадок? Бо ця непересічна й красива жінка дуже рідко допускає до себе людей. Не тому що вона зіркова, просто вона… людина в собі, така її особливість.

– Марічка «Скриня», чи то пак Лобурак, казала щось про ваше прибалтійське коріння…

– Так, бабуся, яка мене виховувала разом з дідусем, литовка, а прабабуся – полька. Тому, мабуть, я дуже добре розумію Вайкуле, навіть тоді, коли вона мовчить. Я відчуваю її, тому, ймовірно, мені для неї дуже легко писати.

З Раймондом Паулсом познайомилася пізніше, коли вже були написані пісні для Лайми Вайкуле. Зустрілися ми з ним  нинішнього року в Юрмалі на «Новій хвилі».  Незважаючи на свій вік, він дуже моторний і веселий, а також гуморний.  А як він сварився через те, що його виставляють і змушують під фанеру «видригуватися». Бо для Раймонда найбільший жах – виступати під фанеру. Але не мав куди подітися – такі закони телебачення.

А я, до речі, до Юрмали їздила не від України, а від Латвії, була в команді Вайкуле. Зрештою, Україна мені не оплатила б проживання в готелі Чернівців. А попри це, я ще мала такий бейдж, що був пропуском куди завгодно.

– А можете порівняти Україну з Латвією чи іншими країнами з огляду на шоу-бізнес?

– Я патріотка, тож мені здається, що таких голосів і таких музикантів, як в Україні, ніде більше немає.

– А як, до речі, живеться людям у Прибалтиці?

–  Я часто буваю в Литві та Латвії, обидві країни в Євросоюзі. І не можу сказати, що їхні люди з того дуже радіють. Від них я почула таку думку: коли раніше ними керувала Москва, то нині керує Брюссель. Отож там є чимало своїх підводних течій, які не влаштовують пересічних громадян.

– Валерія, а як ви почали писати пісні?

– Якщо чесно, то ніколи не думала, що буду писати вірші. Коли мені виповнилося 8 років, ми з бабусею і дідусем переїхали до Києва. У школі я не зачитувалася поезією. Зате вчилася на «відмінно» в музичній по класу акордеона. Але пізніше вже ніколи акордеон до рук не брала. Після школи вступила до музичного училища ім. Глієра на диригентсько-хоровий відділ. А щодо пісень, то спочатку була музика. Я писала її на вірші Ліни Костенко. Моя ж кар’єра співачки  кар’єра поета-пісняра почалися з того, як я вийшла заміж за композитора, який тоді теж не був композитором. Справа в тому, що ми з Олегом Харитоновим працювали в театрі «Колесо», який роз’їжджав містами України. І з’ясувалося, що нам треба писати для гастрольних виступів якісь пісні. Я почала писати вірші, а Олег – музику. Вдень – вистава для дітей, увечері – для дорослих. І все це було живцем, а не під фонограму. А за півроку ми вже видали ці пісні на українському радіо. І так потрошки-потрошки розкрутилися і зрозуміли, що можна пісні писати ще для когось, а не тільки для себе.

– Маєте якісь секрети натхнення?

– Я сприймаю свою творчість як роботу і ставлюся до неї як до роботи. Це не натхнення, яке приходить уночі, коли треба зриватися з ліжка, щоби записати рядки. Втім, я працюю вночі, якщо це потрібно. Та не чекаю натхнення. Бо загалом я трудоголік і без роботи зовсім не можу. Радію, коли маю замовлення, коли хтось просить щось написати. Я маю постійну потребу працювати, але для цього натхнення не треба.

– А задоволення?

– Мала величезне задоволення цими днями, коли була в гостях у дуета «Скриня». Під час Володиного ювілею їхня учениця Настя Подлєсна виконала мою пісню на музику Харитононва «Дівчинка білява». Пісня прозвучала дуже по-буковинськи. Я отримала таке задоволення, якого, скажу щиро, не завжди отримую від виконання відомих зірок.

Найулюбленіше місце, де мені найкраще пишеться, – це кухня. Особливо вечері, коли ніхто не заважає.

А загалом я отримую задоволення від самого процесу праці.

– Валеріє, ви ж знаєте, що чутками світ повниться. Так ось, у Чернівцях кажуть, що ви подарували Володимиру прем’єрну пісню, написану спеціально для нього. І, мовляв, його дружина, коли слухала, буквально плакала, а зал потім довго аплодував, стоячи…

– Так, було таке. Хоча це звичайнісінька побутово-сімейна лірика. Пісня називається «Такі слова».

– Всі мріють писати для зірок. Як вам удалося прихилити до себе майже всіх відомих виконавців?

– Мені поталанило: я, мабуть, почала писати у потрібний час. Зараз дуже важко пробитися молодим авторам. Хоча з іншого боку це їх загартовує і вони здобувають бійцівські риси. Хоча ми зі своїми піснями не бігали за виконавцями із проханням: візьміть нашу пісню, візьміть нашу пісню! Нам щастило: до нас приходили й замовляли. Загалом набагато легше писати пісні, коли знаєш, для кого. Зрештою, ми майже ніколи не писали просто так – завжди для певного співака. Інша справа, коли було кілька пісень і якась не підходила. Тоді ми пропонували ще комусь…

Коли мене просять написати щось продюсери, то я запитую: для кого? Хлопчик чи  дівчинка, який вік та  імідж? Я повинна знати, що то за особистість. Коли й після цього не виходить, прошу Бога: Боженька, дай мені слова…

А найулюбленіше місце, де мені найкраще пишеться, – це кухня. Особливо ввечері, коли ніхто не заважає.

– Раніше Ви й самі співали… Чому покинули сцену? 

– Напевне, переросла. Людина досягає віку, коли починає розуміти, що для неї важливіше. Я й зараз виходжу на сцену, але як ведуча, як режисер, а коли треба, то і співаю. Та я не сумую за сценою як співачка. Ще 5-10 років тому все було б інакше. Мені б не вистачало сцени. А зараз усе якось саме по собі вирішилося. Я зрозуміла, що зараз моя робота в іншому, і вона мені подобається.

Борщагівка, 14 вересня – місце зустрічі змінити не можна. Всі артисти цього дня саме там.

Я режисер масових свят і шоу-програм. Цього року, приміром, як головний режисер запрошувала дует «Скриня» до нашого «Царського села», де мешкають відомі артисти – у Борщагівку під Києвом. На Семена, тобто 14 вересня, там храм. Кияни знають і завжди приїжджають. Уже 12 років поспіль проводжу це святкове шоу, яке триває 8 годин. Відбувається воно на місцевому стадіоні, де ставлять сцену. Мені приємно, що саме я його  режисер і сценарист. Адже це своєрідне продовження контрактових осінніх ярмарок, які завершували «бабине літо» і починали осінь з її гульками, весіллями, женінням (одруженням) свічки, танцями й виставами…

– Ви багато чого досягли у житті. Може, ще про щось мрієте?

– Мої мрії завжди конкретні і поступові. Наразі я мрію добудувати свій будинок. Я загалом люблю створювати і, зокрема, мені подобається будувати…

– Це, мабуть, у вам передалося по спадковості?

– А ви звідкіля знаєте? Марічка «Скриня» розповіла? Так, мій прадід у Паланзі, де він жив, збудував більше половини старої частини міста. Мені родичі показували всі ці будинки. Це було курортне містечко, все з дерева. Коли він помер, то в місті все закрилося, бо його ховали. Прізвище прадіда Вілкас, що литовською означає «вовк». Моя бабуся саме з цієї родини. А мій дід – Степан Андрійович Лавренюк, який пройшов війну авіаційним техніком, а потім став юристом, буквально причарував, а точніше, завоював мою бабусю і вивіз її з Прибалтики. Вони обоє – надзвичайні люди! Усім завдячую їм.

– Але ж, Валерія, ви й на кухні знана господиня? Для кого готуєте?

– Для сім’ї. Для своєї донечки. В листопаді їй буде 14 років. Для друзів готую. Загалом дуже люблю готувати! І дуже не люблю ресторани. Віддаю перевагу природі, лісові. Зустрічі на природі завжди дарують позитив. А я вчуся сприймати життя виключно позитивно. Якщо вранці встав, а сонце світить, то як не усміхнутися і не сказати: «Дякую Боже, що я живу, що я здорова і маю улюблену працю, за яку ще й гонорари отримую. Дякую за те, що маю друзів». Якщо людина повторюватиме це собі щодня, то такий позитивний меседж залишиться у підсвідомості і запрограмує її на щастя і  добро.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Яблучний пиріг за 30 хвилин від Валерії Сєрової

Склянка борошна, 3 яйця,100 гмасла, півсклянки цукру, гашена оцтом сода  чи розпушувач, кориця чи ванілін, яблука (не менше 5-ти, а можна більше).

Відділяємо білки від жовтків. До них додаємо масло кімнатної температури, борошно, трохи солі для кращого смаку, цукор, гашену соду, корицю і добре все вимішуємо. Тісто має бути як пластилін. Викладаємо його на маленьку деку, зверху – чищені й порізані на скибочки яблука, присипані цукром. Ставимо в духовку на 20 хвилин.

Виймаємо і заливаємо збитими білками, до яких можна додати 2 ложки сметани. Це буде шикарний крем. І на 5 хвилин  знову в духовку.

Пиріг дуже смачний і легкий у виконанні. Його спече навіть той, хто ніколи не брався за тісто.

Запис Зіркова поетка-піснярка Валерія Сєрова співала в «Автографі» на 50-річчі Володі Лобурака з дуету «Скриня» спершу з'явиться на Медіа-Версії.