– Іване Назаровичу, Ви родом з Бессарабії, яка до 1918 року належала до складу Російської імперії. А Буковина була під владою Австро-Угорщини. Коли Вас уперше зацікавила постать австрійського імператора Франца-Йосифа?

– Своє рідне гніздо я покинув 1946 року, під час великого голоду. Доля закинула мене в Чернівці, де в мене ще не було знайомих. Оселився в хаті старого чернівчанина пана Буковського, де на стінці висів гарний кольоровий портрет. Коли я спитав, чи зображений на портреті є родичем господаря, той розсміявся. «Ні, – відповів він. – Це наш цісар, австрійський імператор, при якому наше місто швидко розбудовувалося і ставало справді європейським». А далі пан Буковський розповів, що цісар правив понад 68 років, був дуже уважним до своїх підданих, умів вислуховувати людей і приймати зважені рішення. Франц-Йосиф докорінно реформував свою державу, наближаючи її до розвинутих держав Європи.

Особливо наголошував мій квартирний господар на тому, що цісар скасував смертну кару і за весь час свого правління не підписав жодного смертного вироку. Нововведення вплинуло й на чернівчан. Раніше в головному місті Буковини ставилися шибениці, на яких страчували злочинців. Але після скасування смертної кари зловісні знаряддя смерті прибрали. Натомість злочинців ув’язнювали, а за дрібні правопорушення практикувалися тілесні покарання: публічне шмагання прутом.

Розповіді про Франца-Йосифа мене дуже зацікавили, і я почав збирати матеріали про нього. Дізнався про те, що імператор двічі відвідував Чернівці.

Уперше він приїжджав сюди з дружиною, красунею Єлизаветою, яка невдовзі трагічно загинула від руки терориста. А 1906 року овдовілий цісар уже сам відвідав Чернівці. Тут він заклав наріжний камінь під адміністративний будинок, проте після розпаду Австро-Угорщини цей камінь був знищений новою румунською владою. Імператор оглянув не лише головне місто краю, але і подорожував Буковиною.

– Можливо, під час цієї подорожі сталися якісь цікаві випадки?

– Звичайно, і про один з них варто розповісти детально. Імператора повезли до Чорнівки, куди вела хороша дорога (до маєтку баронів Гормузаки), а у чорнівському лісі планувалося полювання: Франц-Йосиф любив таку розвагу. Кавалькада карет їхала в супроводі охоронців-кавалеристів, які першими побачили: на перехресті в Чорнівці стоїть юрба людей. Вершники поскакали туди і з’ясували, що з церкви після вінчання вийшло сільське весілля. Селяни зупинилися, аби дізнатися, хто ж там їде у каретах. Коли цісареві доповіли про це, він передав золоту монету для князя весілля (молодого). Посміхнувшись, імператор наказав уступити дорогу молодятам, промовивши: – Вони лише починають жити, а ми, старші люди, вже своє пожили.

– Іване Назаровичу, а що відомо про полювання Франца-Йосифа у Чорнівському лісі?

– Мені довелося спілкуватися з людиною, яка супроводжувала цісаря на тому полюванні. Імператор був особливим мисливцем, не схожим на інших. Зазвичай на полювання їдуть, щоби застрелити звірину. А він дичину не вбивав, лише спостерігав за мешканцями лісу. Цісар не дозволяв єгерям підганяти до себе тварин, але сам вистежував дичину і… стріляв у повітря, щоби та встигла втекти, врятуватися.

– Наскільки мені відомо, Вам довелося зустрічатися з людьми, які не лише бачили Франца-Йосифа, але і спілкувалися з ним. Що Вам особливо запам’яталося з їхніх оповідок?

– Я спілкувався з добрим десятком людей, які мали особисті враження від зустрічей з імператором. Серед них були й два охоронці цісаря. Тут варто нагадати ещо з історії. Правління Франца-Йосифа І розпочиналося дуже складно: у 1848-1849 роках Австрійську імперію охопила революція. Бурхливі події відбувалися в угорських землях, поляки підтримали угорців, до того ж повстали зайняті австрійцями італійські Ломбардія й Венеція. Чимало австрійців прагли приєднання до Пруссії. Вірність імператору зберегли лише частина хорватів, німецькомовних мешканців Штірії й тірольців, а також галицькі та буковинські русини – так тоді називали українців. За цю вірність русини отримали прізвисько «тірольців Сходу». Цісар називав їх «моїми улюбленими русинами», і серед його охоронців з’явилися наші земляки.

До речі, революційні події в Австрійській імперії вдалося придушити з допомогою російських військ, якими командував уродженець України генерал-фельдмаршал Іван Паскевич. А цісар Франц-Йосиф, за традицією, був шефом російського лейб-гвардії Кексгольмського гренадерського полку (австрійські імператори шефствували над цією частиною ще від 1814 р.) і отримав російський орден св. Георгія, який носив до Першої світової війни. Галицькі русини під час революційних подій сформували добровольчі частини для боротьби з повсталими угорцями, прапор для яких з написом «Вірність веде до перемоги» власноруч вишила мати Франца-Йосифа ерцгерцогиня Софія. Ця реліквія зберігалася у Львові в Народному Домі.

Охоронці цісаря згадували, що він завжди ходив у військовому мундирі, був дуже пунктуальним і ніколи без нагальної потреби не виходив з власного кабінету. Імператор дуже багато працював, займаючись державними та військовими справами. Буковинці-гуцули, які його охороняли, щоби підкреслити свій статус «тірольців Сходу», почали носити тірольські, закручені догори, вуса. Цю моду згодом прийняли й на Буковині. А сам Франц-Йосиф у зрілому віці носив бакенбарди, таким його зображували на портретах. Портрети імператора були в домах багатьох буковинців: до цісаря тут ставилися з повагою, він користувався великою популярністю. А про те, що дало людям його правління, – у наступній публікації.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис КУЛЬТ МОНАРХА СЕРЕД «ТІРОЛЬЦІВ СХОДУ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За радянських часів він залишався одним з небагатьох діючих храмів Буковини – і завдяки цьому тут збережені значні духовні та культурні цінності разом з неповторним інтер’єром.

Чернівецький орган – найкращий за тембром у Європі

Предметом гордості й безцінним набутком костелу є орган, вмонтований 1866 року.

Він суттєво відрізняється від сучасного, скажімо, від встановленого в Органному залі Чернівців. Старовинний орган складається з дерев’яних і металевих труб, кількість яких сягає кількох тисяч. Орган має дві ручні клавіатури – мандали. Педаль керує клавіатурою для ніг, яка нараховує 32 клавіші. Усі клавіші органу з’єднані з його трубами. За допомоги спеціальних перемикачів-регістрів можна досягати звучання різних інструментів духового оркестру. Легенями музичного інструменту є шкіряні міхи.

Старовинний орган вмонтовується у споруду храму «намертво» і стає з нею єдиним цілим. Кожний старовинний орган має власну душу і притаманний лише йому характер. Чернівчани мають змогу порівняти його, наприклад, із кам’янець-подільським.

Під музику органу відчуття небесного переплітається із живим сприйняттям земного. А коли мелодія закінчується й душа повертається до свого звичного стану, повною мірою відчуваєш очищення: людина стає добрішою й лагіднішою.

1873-го та 1878-го року орган костелу Воздвиження Святого (Всечесного) Хреста відзначений віденською та паризькою нагородами як один з найкращих за тембром у Європі

Як буковинці стали підданими Австрії

Під шумок завершення російсько-турецької війни і підписання Кючук-Кайнарджирського миру Австрія зайняла Буковину, Лише наступного, 1775-го, вона підписала з Росією відповідний протокол. До Чернівців увійшло австрійське військо. Усі представники правлячої династії Габсбургів – і їхні вірнопіддані – були переважно римо-католиками.

І хоча на Буковині найбільшу чисельність вірян завжди мала православна церква, у столиці краю за австрійського правління (1774-1918) католицька віра була домінуючою. 1778 року військові збудували для себе дерев’яний костел (швидше, каплицю) на місці сучасного скверу на розі вул. Головної та Шкільної. Того часу це був центр міста: саме тут розташувалися будинок губернатора і командування гарнізону з гауптвахтою. До військової каплички на службу приходили й місцеві католики.

Йосиф ІІ кроками виміряв місце для храму

Австрійський цісар Йосиф ІІ під час відвідин Чернівців 1786 року побачив, що гарнізонна капличка вже замала для парафіян. Монарх звелів збудувати мурований католицький храм, присвятивши його Воздвиженню Святого Хреста. Імператор особисто визначив місце для нового храму, власними кроками виміряв розмір майданчика й не пожалкував грошей на будівництво. Цісар і надалі надавав політичну й фінансову підтримку чернівецькій католицькій громаді, але через різні обставини будівництво костелу розпочалося тільки 1787-го і тривало до 1814-го. Перший годинник на башті з’явився 1818-го. Тоді ж бокову стіну (з боку теперішньої вулиці Бетховена) прикрасив сонячний годинник.

Храму не щастило: двічі обвалювалася вежа, а 1861 року тут сталася значна пожежа. Під час відновлення змінено форму даху.. Головний вівтар костелу замовлений 1896 року в Сан-Ільріке (Тироль).

Ікони промовляють до людей

Всередині храму царює таємнича напівтемрява, що відсторонює від метушні довколишнього світу. Вузенькі проблиски світла пробиваються крізь стрілчасті вікна…

Стиль інтер’єру називається єзуїтським. Йому підпорядковані живопис, скульптура, предмети церковного вжитку. Вишукані лінії, розкішні ліпні орнаменти, колоритно витримані фрески й розписи на біблійні теми.

Для ікон цього храму характерне дивне тепле випромінювання. Варто на якусь потрапити сонячному промінцеві – і раптом вона починає ніби світитися зсередини, промовляючи до людей.

На кожному з барвистих вікон-вітражів, розташованих високо під стелею – прізвища людей, які зробили великі пожертви на костел і розвиток духовної культури.

За матеріалами Марини ЛАШКЕВИЧ, екскурсовода

Храм Воздвиження Святого Хреста чепуриться до 200-літнього ювілею

Завершено розпочатий минулого року ремонт даху костелу. Спочатку була перекрита передня частина разом зі шпилем, згодом – і задня частина. Кошти на придбання покрівельної бляхи і власне на роботу збиралися і вірянами, і доброчинцями – до того ж, не лише з України. Буковинські парафіяни забезпечували їжу й житло для майстрів зі Львівщини, які працювали на 30-метровій висоті. 

Отець Марек Дроздзік, настоятель костелу Воздвиження Всечесного Хреста: «Наша велика мрія – відремонтувати костел до його ювілею. Громадою збираємо кошти. Якщо до свята вдасться відреставрувати хоча б передню частину біля вівтаря – будемо радіти і з того. Наразі майстри з Львівщини почали відновлювати стіни всередині. Вони здійснюють дуже філігранну роботу, оскільки йдеться про кожний сантиметр поверхні. Раніше ми вже здійснили дуже важливі роботи, які ззовні нібито й не помітні:  зміцнили стіни храму та балки купола упродовж 2008-2009 років.

У планах громади – відреставрувати й захристію, де готуються до Служби священики. Саме там розташовані портрети настоятелів, які в різні роки працювали у Чернівцях.

В нашому костелі є ще австрійські вітражі, а є й ті, що виготовлені у 20-30-х роках минулого століття польською фірмою Зеленських. Ця фірма й понині працює в Польщі і саме вона може відновити старі вітражі. До слова, на цих старих вітражах біля головного вівтаря внизу є написи – це прізвища благодійників, які пожертвували на них кошти. Кожний чернівчанин і сьогодні може стати благодійником та дати гроші на відновлення деталей архітектурної пам’ятки. Прізвища ж цих благодійників, як і колись, теж можуть бути записані на вітражах.

Отець Андрій Пеканець, вікарій: «Як католик і як богослов, я побував у багатьох храмах. Храм Воздвиження Всечесного Хреста, де я проходив практику в сані диякона і де отримав перше служіння як священик, справив на мене особливе враження. Тут є відчуття святості від самого приміщення, від того, що називають намоленістю. Я її не просто відчув, а, можна сказати, – побачив. Вочевидь тому, що тут в усі часи, безперервно тривало служіння, його не переривали, бо церква ніколи не закривалася.

Священик, який відповідає за храм, відповідає за художні цінності в ньому. Найперше – мусить не зашкодити їм, не знищити через некомпетентність та при потребі звертатися за допомогою до спеціалістів. Ми маємо зобов’язання перед історією.

Свого часу були модифіковані куполи храму, на нашу долю випало лише замінити покриття, аби зупинити протікання даху і пошкодження фресок. Зараз перейшли до внутрішніх робіт. Це чищення стін – від 80-літнього пилу, від потемніння, спричиненого свічками, якими освітлювався храм, поки в ньому не було електрики. Плануємо доповнити елементи, яких бракує, освіжити стіни. Роботу реставраторів тут можна порівняти з роботою стоматологів-дантистів, які відновлюють первинний вигляд об’єкта, і разом з тим зберігають його, продовжують життя.

Ремонту потребує вже й унікальний орган у храмі. Як професійний органіст (о. Андрій здобув музичну освіту в Інституті церковної музики в польському Перемишлі – авт.), відзначаю його своєрідність, здатність додати «смаку» літургії. Наразі, окрім мене, на цьому органі виконують літургії дві парафіянки і одна сестра-черниця – це їхнє служіння, вони свій талант покладають на добро парафії. Орган потребує ремонту, настроювання. Кілька голосів мають не такий чистий звук, як потрібно. Але такий ремонт теж вимагає професійності й чималих коштів, тож сьогодні пріоритетом лишаються внутрішні роботи».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівецький храм, збудований за вказівкою цісаря спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перша Калинівська

Якщо до 2007-го року метушня навколо Калинівського ринку була переважно закритою, кулуарною, то саме цього року вперше прихований глибинний конфлікт нарешті дійшов поверхні. Саме тоді з ініціативи тодішнього директора Калинівського постало питання передачі ринку в оренду товариству «Мегамаркет».

Таке повільне виповзання з комунального статусу мало б насторожити виборців, але їм цікаві, переважно, патріотичні назви вулиць і питання ямкового ремонту. Однак, мляві міські депутати відреагували несподівано жваво. І не захотіли подарувати такого щастя випадковому вчителю історії та правознавства (з цієї посади стартувала кар’єра Івана Ринжука). Так почалася перша Калинівська війна.

Цікава вона тим, що про те, хто насправді брав у ній участь, достеменно відомо тільки обраним. Але звіт депутатської комісії щодо роботи підприємства цікаво читати й нині. Знайти ж його достатньо просто на старій версії офіційного сайту міськради. Із свободою слова тоді було непогано. Погано було, що ніхто не хотів нею скористатися. Втім, як і зараз. Очевидно, бабло українській громадськості куди потрібніше за свободу.

А звіт депутатів був лютий. У ньому було і про непроведення акціонів з продажу контейнерів, і про непобудовану дамбу, про відсутність пожежних щитів, і навіть про туалети, які, цитую: «Протягом 2003-2004 рр. ринок орендував біотуалети у близьких родичів генерального директора КП МТК Ринжука І.І. – у фірми «Світанок» на суму 48 тис.грн. Оренда біотуалетів у різних приватних структур триває досі, що призводить до значних витрат коштів підприємства».

Історія з туалетами, мене, наприклад, приголомшила. Тобто, поки крутилися мільйони, керівництво ринку не забуло і про таку ласу і прибуткову дрібничку, як туалети. В цьому безліч повчальних моментів. По-перше, справжні багатії виходять з тих людей, хто доїдає до останньої крихти. А по-друге, ця риса багатьох і губить (див. рік 2011-й).

Той раунд змагань за ринок закінчився внічию. Комісія рекомендувала «зміцнити», «оптимізувати», «удосконалити», «одягти контролерів в уніформу». А головний пункт йшов передостаннім: «Вважати недоцільним передачу цілісного майнового комплексу КП МТК «Калинівський ринок» в оренду ВАТ «Мегамаркет». Треба сказати, що майже усі головні пункти йдуть передостанніми чи останніми. Це традиція чиновництва загалом, але чернівецького – особливо. Не знаю, як кого, але мене це іноді навіть милує. Зрештою, тема першої Калинівської війни гідна окремої статті. Але якось пізніше.

Бали

В українців поволі складається комплекс, що нібито наші «нові українці» – це бидло, а ось у Європі… Хоча недолік нашої буржуазії лише в тому, що це її перше покоління. І, повірте, перші покоління, скажімо, англійської буржуазії, були куди бидловатіші. Отже, формування нового стилю – по-справжньому серйозне завдання.

Одним з великих «починів» нової буржуазії стали… бали. Благодійний бал 2007-го запам’ятався щедрістю, яку, на жаль, так і не перевершили. Якщо вірити символічним збігам, це був найдобріший рік. Адже на потреби хворих дітей назбирали майже 400 тисяч гривень.

Я був на тому балу. Як і всі журналісти, не у ролі благодійника, а швидше у ролі хворої дитини. Стіл ломився від наїдків, жінки настільки самовіддано вжилися в роль, що бал виглядав по-справжньому. Все було, як і двісті років тому: жирні потилиці олігархів, амбітні кобіти на високих підборах, голодні музиканти і тендітні танцівниці.

У коридорі на виході зустрів суворого чоловіка, який тягнув жінку. Вона явно не хотіла покидати тепле товариство.  «Пойдєм дорогая. Тут не випіть, нє закусіть нормально не получітся», – говорив чоловік. Хоча від випивки ломилися столи. Очевидно, що перспектива після випитого тримати себе в руках його неабияк пригнічувала.

Інший бал запам’ятався своєю таємничістю… У мармуровому залі університету його проводив Лицарський орден Христа Спасителя. Чи не главою цього таємничого ордену виявився молодий чоловік, фірма якого у Чернівцях займалася виготовленням помпезних фотопортретів. Тоді його прізвище було Гак, а нині, судячи з Інтернет-джерел, він став Архо.

Організація ордену настільки дивна, що пропоную зайти читачам на його сайт www.rycar.org., щоби дізнатися, в що грають дорослі. Тим, хто не хоче заходити, скажу, що це щось монархічно-дворянське, орденоносне і мундирне. І ще пишніше за портрети, які виготовляв Гак для буковинської номенклатури (теж, до речі, цікава деталь). Наскільки ця пишнота важлива для ордену Христа(?), який дбав про простоту (Христос), можна дізнатися з вимог до кандидатів:

«кандидат повинен придбати необхідні атрибути та обладунки Рицаря Христа;
поручителі кандидата повинні внести до скарбниці Ордену відповідні внески та пожертви тощо.

До нобілітації, возведення не допускаються:

кандидати та особи які не відповідають вимогам допуску до посвяти; особи, що мають будь-які обов’язки або/та зобов’язання чи вади, які унеможливлюють перебування в Ордені; особи, що не пройшли таїнство хрещення або відлучені від церкви, або ж на них накладена анафема; кандидати, що мають заборгованість перед скарбницею Ордену;»… Тощо.

Ось такі цікаві організації квітли на буковинських і українських теренах. Програму того балу вів Василь Ілащук, який, щоправда, після заходу чомусь образився на організаторів.

Клани

Велика стаття про буковинські клани, що з’явилася 2007-го року спочатку в центральній, а потім у буковинській пресі, і яка мала б нажахати пересічного читача, чомусь викликала в нього якусь патріотичну гордість за «наших».

Пригоди Плужнікова, Зінченка, Москаля, Дмітрієва та інших читалися, як роман Дюма або просто авантюрний роман про таємні товариства. Без зайвих особистих рефлексій. Автор статті, очевидно, спробував донести думку, що все це одна мафія, розщеплена на три клани. Однак, сприймалося це, як заклик вболівати за «наших» проти «донецьких», «дніпропетровських» тощо.

Для гурманів невеличка цитата:

«Третя галузь «буковинського клану» розвивалася окремо від перших двох. Вона тісно пов’язана з ім’ям колишнього першого секретаря Чернівецького обкому партії Євгена Дмитрієва. Після того, як в 1991 році компартія опинилася під забороною, з’ясувалося, що Дмитрієв заангажований у бізнес-середовище.

Зокрема, Дмитрієву вдалося вийти на впливові бізнес-кола в Російській Федерації – кажуть, не без допомоги Олександра Зінченка й Ігоря Плужнікова. В Україні Дмитрієв активізувався в 1998 – 1999 рр.

В 1999 році Євген Дмитрієв – тоді ґенеральний директор заводу «Титан» у Криму – запросив на посаду заступника ґенерального директора колишнього першого секретаря Ленінського райкому комсомолу міста Чернівці Володимира Куліша.

У лютому 2003 року Володимир Куліш замінив свого земляка Арсенія Яценюка на посаді міністра економіки Автономної республіки Крим. Незабаром Віктор Ющенко призначає Куліша Постійним представником Президента в АРК»… Тощо.

Габсбург

У 2007-му на Буковині були не тільки бали, але й цісар. Онук імператора Отто, прямий нащадок і голова династії відвідав Чернівці саме 2007-го року. Старому було тоді 95 років.

Зустріч була настільки пафосною, що, гадаю, на Буковині так не зустрічали Президента. Якщо б цісар наполягав, то, можливо, закінчилося б співом гімну Габсбургів і відновленням імперії у межах Чернівецької області. Це бажання, схоже, випливало із підсвідомості буковинців.

На щастя, старий в основному говорив якісь банальні речі про євроінтеграцію України, чим нагадавував суто чернівецькі теревені. Коли в гості кличуть, але не чекають.

У «Черемоші» в ліфті цісарю затиснуло руку: організатори не на жарт перелякалися, адже 95 років – теж не жарт.Фон Габсбург, посміхаючись і масуючи руку, спитав: «Хто зробив цей готель. Угорці? Вони завжди були ненадійним елементом в імперії».

Втім, для всіх любителів старих «Czernowitz» і для мене особисто – це було свято. Однак, вдивляючись в аристократичні риси нащадка старовинного роду і в чернівчан, які з натхненними обличчями сиділи того дня в прекрасній університетській залі, мені раптом здалося, що у нас даремно не бояться аристократії. І той же фашизм, певною мірою, виник через ностальгуючих аристократів. Я не маю на увазі Отто фон Габсбурга. Це про аристократію та її прихильників загалом.

У сорокові роки ХХ століття це була звичайна думка: фашизм – це постаристократизм. Але сьогодні це доводиться пояснювати. Сьогодні ми любимо аристократів, тому що розчарувалися в пролетаріаті. І ця наша любов, і наше розчарування, за великим рахунком не мають жодного підґрунтя. Як і будь-які інші політичні прихильності.

…2007-й – спроба заснувати новий буржуазний стиль, інший стиль України.

Ющенко подорожує Україною з відомим французьким актором Депардьє і слухає нетрадиційного Елтона Джона, ми зустрічаємо у Чернівцях Габсбурга і американського посла як представника вашингтонського обкому. Буковинські історики роз’яснюють, чому НАТО – це клас. У книжковому супермаркеті на Соборній вперше одночасно з книгарнями Лондона відбувається презентація нового Гаррі Поттера. І в місті навіть знайшлося двадцятеро сміливців, які купили книгу англійською. І одночасно плани, економічні війни, політичні інтриги.

Але на що схоже це все? На «Ярмарку марнославства», « Корабель дурнів»? Вічний сон? Чи це те саме щастя, для якого народилися люди, за вченням Максима Горького та гламурних журналів?

P.S.: Ми не вклалися елегантно в ювілейну дату і не встигли пройти усіма 20-ма роками української незалежності саме до 24 серпня. Та навіть історикам не варто надто опікуватися датами. Радість у тому, щоби щось усвідомити на рівень глибше. Затриматися поглядом.

Не знаю, чи приніс я читачам дещицю задоволення, але робота над циклом цих статей мій світогляд змінила ґрунтовно. Еклезіаст, який писав про суєту і про те, що «нема нічого нового під місяцем», став близький до шкіри, як сорочка. Не біблійний пророк, а знайомий.

Наразі зустріч з наступними 4-ма роками ще попереду.

Запис 2007-Й: Бали, цісар, клани і перша Калинівська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наші люди з обох боків вклали в цей безглуздий мордобій стільки наснаги, ентузіазму, натхнення, що стало зрозуміло, що історія таки справді – отрута. Так сказав колись Герберт Уелс. Якраз напередодні другої світової війни сказав. Тоді так само всі захоплювалися історією, дуже вболівали за історичну справедливість, були патріотами, а потім почали ховати своїх дітей. Гадаю, гра не була варта таких свічок.

Але так думаю, що історія не тільки отрута, а ще й протиотрутою може бути. Тож я вирішив у першій частині свого Марлезонського журналістського балету пояснити, чому націоналістам було варто піти з пагорбу Слави за пивом. Друга частина буде про те, чому те ж саме треба було зробити комуністам.

Комусь червоні прапори нагадують про репресії, комусь про Перемогу, але насправді цей прапор підняли у Паризькій комуні в 1970 році прихильники комуністичної ідеї. Ідея, про яку в західній Україні нині склалося більше міфів, аніж в соціалістичній Україні про бандерівців. Про ці міфи хотілося б поговорити.

Перший з них, що комунізм є випадковістю у розвитку суспільства. Якоюсь примарою із Москви. Звісно, це побутова думка, абсолютно немає нічого спільного з реальністю. Явище це світове, отже випадковим бути не може.

Цікаво, що навіть наша провінційна Буковина колись, у тридцяті роки, була чимсь на кшталт форпосту комуністичних ідей у Румунії. Тут вони мали шалену популярність. Головними ж носіями ідеї соціальної справедливості, інтернаціоналізму та захисту прав трудящих у нашому краї були українці та євреї. Оскільки вони як раз потерпали і від націоналізму, і від соціальної несправедливості. Чи здавалися тоді комуністи злочинцями і кому? Чи не була комуністична ідея єдиним виходом із ситуації, що склалася у суспільстві?

Не хотілося б наводити якісь статистичні цифри. Нині люди не люблять навіть багато літер, не те що цифр. Просто хотілося б, щоб читач при нагоді зробив два невеличкі експерименти. Доволі приємні. Пропоную відвідати два чернівецькі музеї: архітектурний на Кемпінгу, під відкритим небом, і художній музей на Центральній площі.

В архітектурному він може подивитися на селянські хати, в яких не було комина. Дим з пічки йшов просто хатою. Лише сто років тому таких була переважна більшість на Буковині. Логічно думати, що якщо людина змогла побудувати хату, то комин їй також під силу. І дихати димом задоволення дуже сумнівне. Але виявляється, що наш улюблений цісар, пам’ятник якому крокує у скверику біля СБУ, так полюбляв своїх підданих, що ввів податок на комини. Притому такий, що середній буковинський селянин не міг його заплатити і змушений був душитися у диму в улюбленій імперії. Здавалося б дрібна деталь. Але тут все: і ставлення австрійської імперії, і зневага ситого до бідного (зараз лоха), справжній рівень бідності тодішніх селян.

Враженнями ж від відвідин музею художнього можу поділитися просто зараз: графічний малюнок відомого буковинського художника Копельмана (див. поряд) передає, що відбувалося у наших майже європейських селах.

Деякі гурмани насолоджуються високою культурою колишніх чернівчан. Серед цих гурманів і я. Але не варто забувати, що є й інші спогади про ту Буковину, де п’ятнадцятирічна дівчинка працює одинадцять годин на добу, шість днів на тиждень, укладаючи сірники до коробок, де вісім людей живуть в одній кімнаті тощо.

Невпевнений, що на Буковині широко відомі мемуари, наприклад, буковинки Пріве Фрідюнг, яка прожила сто років і з них вісімдесят була членом Комуністичної партії Румунії, СРСР, Австрії. На жаль, таких книг ніхто не популяризує нині. І це також показово. Ніхто не пише про епідемію туберкульозу, про врожаї сімдесяти центнерів пшениці з гектару, які б зараз навіть не збирали.

Якби у нас музеї колекціонували ще й милиці, які випустили після Першої світової війни для інвалідів, або фото спотворених цією війною хлопців, то чітко б зрозуміли, що у 1918 році мало у кого залишалися сумніви, що злочинним режимом є капіталістичний режим, який призвів до загибелі мільйонів молодих людей. Абсолютно безглуздої загибелі. Гадаю, ті ветерани просто б перевернулися у трунах, якби дізналися про пам’ятник цісарю. А ми – так нічого…

Тому популярність соціалістичних ідей в ті роки у світі і зокрема на Буковині, яка втратила десятки тисяч людей на імперіалістичній війні, щонайменше зрозуміла. Іншого виходу не було. Ніхто не збирався ділитися з найманими працівниками, ніхто не збирався вести себе по-людськи, ніхто не збирався зважати на такий-сякий гуманізм. Доки не припекло.

Цікаво, що коли говорять про злочини соціалізму, якось завжди забувають про злочини капіталізму. Ніби капіталізм щось гарантує в цьому сенсі. А злочинів капіталізму, повірте, захмарна кількість, якщо розпочати від колоніальних війн і закінчити якимсь В’єтнамом чи тим же Іраком.

І мало хто думає, що ще п’ятдесят років тому, вже після другої світової, цивілізовані мирні голландці, бельгійці воювали в Африці і Азії за колонії. Розстрілювали, вбивали, інтригували, організовували заколоти. Але через це ніхто не визнав капіталістичний режим злочинним. Ніхто не забороняє ці злочинні ідеї, за якими правий той, у кого більше грошей, той, хто вміє взяти більший хабар, той, хто вміє домовитися із податковою, пожежними, міліцією і обвести їх всіх навколо пальця.

«Прекрасний» відбір еліти за дуже важливими ознаками. Тої самої еліти, яка ганяється нині з бітами і рушницями за своїм улюбленим народом, про інтереси якого так дбає.

Натомість, зауважте, жодного буковинського депутата неможливо порівняти із Че Геварою. Та що там Че Геварою, якщо навіть ознайомитися із життям та долею буковинських комуністів, то волосся стає дибки від тих поневірянь і катастроф, які їм довелося пережити, при чому багато хто так і не відмовився від своїх ідей.

Наприклад, селянин з Волоки Манфред Штерн став генералом і провоював двадцять років свого життя за цей самий комунізм. В юності він збирався стати лікарем, але австрійці демобілізували його і примусили вбивати людей, які не зробили йому нічого поганого. А супротивники, звісно, в свою чергу спробували вбивати його. Непогану розвагу для молодих людей придумали в цивілізованих країнах! І Штерн так зненавидів капіталізм, що вирішив покінчити з ним. Погодьтеся, у нього були для цього підстави. Можливо, висновки і методи його були дуже невірні, але підстави були. Його так дістало, що він був готовий щоденно ризикувати життям, але щоб цього більше не було. За комунізм він воював у Китаї, Іспанії. Потім його арештували в СРСР за «троцькізм», він відсидів майже п’ятнадцять років і помер за кілька тижнів до кінця терміну. Однак був впевнений, що капіталізм – зло.

Порівняйте його, для прикладу, з нашими партійними діячами різних напрямків, які вітійствують з трибун, але заради ідеї пошкодують й гривню.

Харизма, очарування тодішніх борців за комуністичні ідеї були настільки великі, що мало хто залишався байдужим до них. Скажімо, відомий чернівчанин Пауль Целан зачитувався наприкінці тридцятих творами анархіста Петра Кропоткіна і марив соціалізмом. Але коли соціалізм прийшов на Буковину, то з’ясувалося, що крім красивих ідей, це нашестя Шарикових, апофеоз крадіїв і нездар, які моментально вносять в красиві ідеї свої життєві корективи.

Треба сказати, що це притаманно ленінському соціалізму, який чомусь вважав пролетарів за революційний клас. Хоча у пролетарів, як з’ясувалося, надто багато недоліків, щоб вважати їх авангардом. Але, певно, пересічний читач, здивується, коли усвідомить, що поглядів на соціалізм і втілень цих поглядів було дуже багато.

Був італійський і французький погляд на втілення комуністичних ідей, який не вимагав диктатури підозрілого пролетаріату. Де працювали поступово, в рамках парламентської демократії. І ми сьогодні заздримо Франції та Італії, їхнім найманим працівникам, воліємо їздити туди, щоб виконувати найбруднішу роботу. Чи хтось думає, що ті європейські бізнесмени і олігархи самі вирішили ділитися з найманими працівниками? Чи може їх змусили, переконали? А є ще Китай, де комуніст Ден Сяо Пін оголосив про мирне співіснування двох систем в одній країні. Комунізм, як не дивно, не обмежується Сталіним.

Власне, це якось підштовхує до висновку, що чистий комунізм, схоже, є жахливим, але чистий капіталізм – не менший жах. У нашій країні повно людей, які скаржаться на наглість олігархів, багатіїв, продажність буржуазних політиків і одночасно скандують «комуняку на гілляку». Чи не здається це «трішечки» нелогічним? І, можливо, Україна потребує домішку комунізму, не смішної декорації від товариша Симоненка, а того, що буде боротися за права найманих працівників.

Отже, на що більше підстав? Зрозуміти тих, хто помахує червоним прапором, або дати їм по пиці і розтоптати цей прапорець?

У другій частині свого Марлезонського журналістського балету обіцяв пояснити, чому треба зрозуміти націоналістів. Є ще і третя частина, найцікавіша, – чому вони всі не праві. А їхня простота та щирість, бува, гірша злодійства. Єдине, підозрюю, що усі ці мої пояснення викличуть справедливий гнів обох сторін. Що було б, як на мене, непоганим результатом. Це доводило б, що істина десь поряд.

Запис ДЛЯ СМАКУ – ДОДАТИ КОМУНІЗМУ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Місцеві вандали знову «приклалися» до пам’ятника культури

Цього разу «від важкого тупого предмета» постраждав австрійський цісар Франц Йосиф Перший, встановлений восени 2009 року у скверику навпроти Чернівецької гімназії №5. До речі, скверик цей віддавна відомий чернівчанам як місце толерантного співіснування школярів, працівників СБУ, Прокуратури та базару, релігійних проповідників, а також брудних, бородатих дядьків, котрим місцеві лавочки вже давно стали ліжками. Маємо тепер ще й хуліганів?

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Покоцали цісаря спершу з'явиться на Медіа-Версії.