«Ти можеш вилізти ген наверх по трупах, але це не успіх»

Чи можна називати успішну людину щасливою людиною? Що таке успіх і чи буде Україна успішнішою? На відкритій зустрічі в Українському католицькому університеті єпископ Української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк поділився власними міркуваннями про успіх. «Радіо Свобода» побувало на цій зустрічі і записало п’ять думок Владики, які змушують замислитися.

Про вміння давати життя.«Термін «успіх» – досить піднесений. Він популярний, вважається стандартом, мірилом. Молодим людям часто пропонують успіх: «Я тобі покажу, як стати успішним, послухай мене». Я не знаю, чи слово «успіх» є у Святому Письмі, не пам’ятаю, щоб Ісус говорив щось про успіх.

У біблійному і духовному сенсі успіх – це жити. Бог хоче нашого життя, щоби ми жили повно. Жити і давати життя. Кожний з нас покликаний вічно жити. Ви про це замислювалися? Я призначений добре жити і давати життя, встигнути дати багато життя, бути життєдайним».
Про олігархів. «Навіть за коротке життя можна встигнути дуже багато. Скільки уваги, зусиль, баталій, боротьби, скільки нищівного суперництва є у бізнесі. Є дуже добрий бізнес, але ми знаємо про розвиток бізнесу нищівного.
Днями я спілкувався з жінкою, у якої вбили чоловіка, інших людей навколо теж повбивали, бо відбувалося захоплення бізнесу. І як багато наших олігархів збагатилися, коли навколо них було багато вбивств. Скільки в політиці є моментів: щоби стати на вищий щабель, обов’язково треба стояти «на комусь» – скільки ж там є пустого! Це називають успіхом. Я думаю, що ми відчуваємо, що це не те».
Про переживання. «Майже кожний переживає на іспитах. Сьогодні я говорив з 70-літнім священиком, який пригадував з усмішкою, як дуже добре вчився, а на випускних іспитах дістав оцінку «добре» замість «дуже добре». Він це пам’ятає навіть через 50 років, хоча воно не має жодного значення, воно не вплинуло на його життя.
Ми переживаємо за оцінки: що інший думає про мене, яким є рейтинг, скільки кілограмів, плюс чи мінус – ми дуже багато міряємо. Коли ми свідомі того, що покликані жити вічно, це змінює перспективу: страх падає. Ми навіть, за святим Павлом, можемо сказати: «Смерте, де твоє жало? Ти мене не можеш вкусити. Я знаю, що я буду жити вічно». Навіть смерть наших рідних, навіть драми, трагедії, хоча й болісно, але воно нас не вбиває, бо ми знаємо, що ми покликані жити вічно. І з цією гарантією успішності, що ми встигнемо жити у вічності, все виглядає інакше.
І вся наша віра, молитва, спілкування, любов, надія наповнені переконанням про цей вимір. У цьому вимірі питання успіху набирає іншого значення. Він дуже «усвободжує», міняє парадигму. Кожний з нас у своєму маленькому житті може жити в мирі. Я знаю, що зі мною Господь, він подолав смерть, і мені покликано жити вічно».
Про пам’ять. «Хто з вас знає, хто такий Володимир Щербицький? Він у гробі перевертається, бо ви не знаєте, хто він! Він був на найвищому щаблі влади (10-й Перший секретар ЦК КПУ). Ти можеш вилізти ген нагору, по трупах, але ж це не успіх. Навіть якщо ти насиллям, тюрмами, НКВД, КДБ давиш людей і змушуєш  їх бути під твоєю владою. Але правда прийде. Молодими людьми Щербицький абсолютно забутий. А він був при владі від 1972 і до 1989 року.
Він садив Мирослава Маринович, садив Калинців, Сверстюка в тюрму садив. І все, нема, його майже ніхто не знає. А ті, які були в темному тунелі, де не було виходу, які віддали життя за любов, правду, Бога, ближнього… Хто успішний? Той, хто дає життя; хто вірить».
Про Європу. «Я не великий експерт у політичних питаннях. Я думаю, що Україна є в Європі, Україна – це Європа. Тільки спільнота країн має це визнати, і ми маємо це зрозуміти. На моє переконання, це не тільки наше минуле, це і наше майбутнє. І я вважаю, що ми дозріємо від страху до гідності. Ми почали «бігти» у 2013-2014 році, коли зрозуміли, що ми йдемо до Європейського Союзу з місією.
Ми йдемо, бо ЄС потребує людей, які несуть життя. Я думаю, Україна може цю віру в життя посилювати, підтримувати, відновлювати. Але ми мусимо з вами вірити у це життя. І я думаю, що ми віримо».

Запис П’ять думок Бориса ҐУДЗЯКА: «Ми йдемо в ЄС, бо там потрібні люди, що несуть життя» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щоби створити дитину, багато розуму не треба. Створити з дитини Людину – потрібно багато творчості та знань, а ще терпіння та любові

Призначення людини… Це питання постає зрештою перед кожним з нас. Але, на превеликий жаль, як правило наприкінці життя, коли нічого вже не зміниш. Тоді хочеться передати досвід, знання, усвідомлення цього життя дітям, онукам. Бо так багато тобі стає відомо. Ти майже розумієш, що і як працює у цьому світі. Як правильно жити, що і як робити. Ти розумієш ілюзії, якими нас завантажує середовище, мас-медіа: марення успіхом – швидким і нетривалим, марення грошима – такими могутніми і такими безпомічними, марення коханням – таким солодким і таким трагічним та безглуздим…

Для чого ми тут? На цій Землі? Яка мета нашого існування усіх разом та кожного окремо? Чи можна досягти справжнього успіху в житті, коли ти не знаєш його справжньої мети? Ілюзії, ілюзії, ілюзії… Усі прагнення людини за тисячоліття сучасної історії досягти розуміння суті життя виявилися марними.

Інстинкти і ще раз інстинкти?

У нас є певні соціальні цінності. Власне вони ґрунтуються на моралі, завданням якої є забезпечення безперешкодного і неперервного продовження людського роду. Отак банально. Звичайне продовження роду людського. Для цього потрібна соціальна організація, щоби піклуватись про ті родини, які здатні розмножуватись, але не здатні себе прогодувати. Для цього потрібно військо, щоби захищати тих, хто не здатен на це самотужки. Для цього потрібні купці (бізнесмени), щоби доставити до нас те, що ми невзмозі доставити до себе самі. Для цього потрібні ремісники та хлібороби, щоби забезпечити людям матеріальні, речові та харчові потреби. Для цього потрібні науковці, щоби подовжити життя тим, хто здатен давати нащадків, але не здатен самотужки долати хвороби, стужу, спеку, інші шкідливі чинники зовнішнього середовища. Для цього потрібні мудрі (на справді дуже мудрі не потрібні) керівники, щоби організувати усіх вище перелічених, створити з нас суспільство, основна мета якого – згідно інстинктам активно розмножуватись. І у цьому ми досягли успіху! Нас вже сім мільярдів! За якихось три тисячі років, починаючи (орієнтовно) з ери заліза, нас з 50 мільйонів стало 7 мільярдів (http://www.everyday.com.ua/world/pops.htm). Не важко прослідкувати, що активність розмноження людей припадає на періоди освоєння нових технологій, відкриттів та заселення нових територій. Тобто, як тільки з’являється можливість безперешкодно розмножуватись та забезпечити потомству таке-сяке існування, ми це робимо, ми активно розмножуємося, не думаючи про наслідки. Висновок з цього мікродослідження простий – ми є рабами інстинктів. Отже – ми не зовсім розумні істоти?! Нами керують наші бажання, жага відчуттів… Всупереч нашому досвіду (на рано буде боліти голова; потім я буду відчувати себе хтивою дурепою; мене ж поб’ють боляче!!!) ми, всупереч здоровому глузду ідемо назустріч відчуттям, отримуємо короткочасне задоволення і страждаємо. Хто ранок, хто декілька днів, хто – усе своє безглузде життя.

Чому найщасливіші афганці?

Чому так? Чому ми не здатні визначити пріоритети нашого життя? Як взагалі визначитися – що є насправді моїм майбутнім фахом, хто має бути моїм майбутнім чоловіком, дружиною, які саме знання допоможуть саме мені досягти успіху?

Часто нам радять досвідчені люди не напружуватись. Брати те, що ближче лежить, що легше дістати. Мовляв, матеріальний достаток (де він узявся – питати неввічливо!) забезпечить спокійне життя. Але ж не забезпечує!

Проблема суспільства, сучасного суспільства (останні шість тисяч років), полягає у тому, що у жертву виживання спільноти приносяться інтереси окремих особистостей. Проблема ж окремих особистостей сучасного суспільства (останні шість тисяч років), полягає у тому, що вони вважають суспільство або зобов’язаним їм допомогти, або ж принаймні не втручатися в їхнє життя.

У давні часи люди розуміли, що усі ми різні. Різні за розумом, силою, можливостями, що походження, кров (сьогодні – гени) – мають вирішальне значення. Люди розуміли, що коли людина, чоловік, гарного походження (генетичного, культурологічного), лишить дитину людині, жінці, поганого походження (погана спадковість, відсутність необхідного рівня культури) – це добре для роду жінки. Коли людина, чоловік, гарного походження, бере за дружину жінку поганого походження – це погано для його роду. В першому випадку генофонд роду посилюється, у другому – послаблюється, деградує… Це брехня? Але чому тоді люди, які займаються розведенням елітних порід тварин, відбраковують тих, які утворились не від собі подібних, елітних тварин? Чи ніхто не бачив дворових псів, які паруються як попадя і ніколи не досягають розмірів та шляхетності породистих собак?

Результати опитування, проведеного міжнародною компанією WIN-Gallup International (http://society.puls.kiev.ua/in_world/76680.html) показали, що на відчуття щастя впливають не гроші та власний економічний стан та стан своєї країни зокрема, а статус людини у суспільстві. Віруючі (за винятком чомусь православних християн) щасливіші за атеїстів. У США рівень щастя складає 33%, а у Афганістані 34%! Ніби багата країна, США…

Короля робить почет, а сам він часто голий…

Переважна більшість з нас оцінює себе, свій статус у порівнянні з іншими. А на кого ж іще рівнятись? Тут легко отримати високу самооцінку – спілкуйся з тими, хто трошки нижче тебе за інтелектом, можливостями і ти вже гарно почуваєшся. Однак при цьому ти не розвиваєшся… Є керівники, які вважають, що розумніше, обізнаніше, впливовіше за них немає бути нікого в їхньому оточенні. Вони старанно виживають усіх, хто може скласти їм хоча б найменшу конкуренцію у будь-якій сфері. Це забезпечує їм спокій, насолоду від безперешкодної влади і … деградацію. Власну й очолюваного ними колективу посередності. Пам’ятаєте анекдот про трьох папуг? Один вміє говорити англійською, другий англійською та німецькою, але найдорожчий – третій, який нічого не вміє, але вони називають його шефом… В оточенні розумних людей, які працюють на вас, з якими ви товаришуєте, робить вас вагомішим у суспільстві, навіть попри невеличку вашу базову підготовку у порівнянні з вашими підлеглими. Короля робить почет…

Як знайти своє місце у світі?

Щодо цього є різні рекомендації. Наприклад, у дитинстві, поки ви ще не навчилися мавп’ячим звичкам (копіювати поведінку інших людей та прагнути до їхніх цінностей), у вас щось непогано виходило, якась діяльність. Згодом, під тиском переконливих обставин, ви відхилилися від ваших прагнень. Спробуйте знову те, що вам подобалось у дитинстві. Бо, зазвичай, те, що насправді «наше» завжди виходить краще за те, що «не наше». У когось є хист до роботи з «паперами». Ними можна займатись скрізь. Тим паче, що мало людей люблять «паперову роботу». У когось добре виходить щось ремонтувати. Хтось здатний піднімати настрій і дух людей. Комусь вдається організовувати справи. Не робити, а саме організовувати їхнє виконання. Це звичайні, відомі критерії. Загалом, кожна людина народжується з певним хистом. Щоби його розпізнати, треба прислуховуватись до себе, до своїх реакцій на ту чи іншу діяльність.

…Сину мого колеги сподобалася дівчина. Гарна, струнка, з вдалим макіяжем і цікавими захопленнями, головне з яких – відвідування різних вечірок та товариств з метою розширення кола спілкування. Складно було пояснити хлопцеві, що ця дівчина, м’яко кажучи, не його формат. І тато знайшов вихід: він влаштував сина на літо «вишибалою» до заміського нічного клубу. Хлопець надивився на «веселі вечірки» та на дівчат, які їх відвідують, у різних ракурсах – не дуже тверезих, розслаблених та неперебірливих у розвагах. Хлопець зрозумів, що хотів сказати йому батько…

Чому я про це? Бо не варто шукати розваг і веселощів. Шукайте відповіді на ваші питання, опановуйте фах, який для вас не є тяжким, а є зрозумілим і бажаним. Опановуйте ним творчо. Бо тільки творчість приносить справжнє задоволення. Але творчість може бути не тільки у шоу-бізнесі. До речі, там її найменше, бо створення видовищ не потребує творчості, а потребує епатажності на межі скандалу. Опановуйте вміння вчитися та розв’язувати життєві задачі.

Твори себе, працюй над собою

До творчості схильні всі люди. Не суттєво, що саме ви робите. Творчим процесом може бути копання траншеї, оскільки треба знайти спосіб копати так, щоби зробити це швидко і не перевтомившись. До будь-якої справи можна і потрібно підходити творчо – вишукуючи нові, інноваційні підходи до рішення конкретної задачі.

Отже, призначення людини. Воно у творчості та навчанні. Створити дитину багато розуму не потрібно. Створити з дитини Людину – потрібно багато творчості та знань, а ще терпіння та любові. Оце, власне і є порада у питанні як визначитися зі своїм призначенням у житті. Ваше призначення – це ваша дитина. Обрати призначення не складно. Тут можуть допомогти батьки, друзі, уподобання дитинства… Важливіше інше – як ви будете розвивати ваше призначення. Так, саме розвивати ваше призначення, ваші вміння для максимальної реалізації вашого призначення. Для цього потрібна творчість, терпіння та любов до обраного призначення. Ми створюємо себе, а не обставини. Обставини вимагають від нас плисти за течією. І так робить той, хто вважає, що призначення – це аналог вбрання. Якщо вдасться обрати «правильне» вбрання (правильне призначення) – на тебе звернуть увагу. Так, звернуть. Але після того, як звернуть увагу, захочуть, як мінімум, поговорити. А тут, у більшості людей, виникають проблеми, оскільки говорити немає про що, крім побутових тем. У Новому Заповіті сказано, що важливо не те, що входить до тебе, а що виходить з тебе: мається на увазі практично усе – від духовних цінностей до фізіології.

І ще. Подібне тягнеться до подібного. Спілкуйтеся з тими, хто, принаймні, встав на стежину опанування обраного призначення шляхом творчості, любові та терпіння, бо це є шляхетні чесноти.

Як що є питання – поспілкуємося!..

Запис Твоє призначення – це не твоє вбрання або Чому треба копати траншею творчо спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ось хто скаже, яка людина в нашій державі користується повагою? Можна сформулювати по-іншому: за якими показниками визначаємо її статус. Ну-ну, не соромтеся, перелічуйте. Отже – посада (крісло), розмір зарплати і доходу, будинок, машина, вдяганка, місце, де вона відпочиває тощо.

У цьому переліку, на жаль, немає найголовнішого – справжньої людської суті. Адже значно важливіше те, чи користується людина повагою чи, навпаки, є останнім лайном, яке всі ненавидять, але в очі світять. Отож не йдеться ні про її порядність, ні про моральність, ні про професійність. Тоді як поза межами України (до уваги не беріть пострадянські держави) ситуація кардинально інша.

Звернімося до досвіду Німеччини, Голандії, Щвеції. За що там поважають людину? Найперше, за чесну працю і професіоналізм у своїй справі та за те, чого вона досягла завдяки цьому. Скажімо, сумлінний прибиральник, прекрасний продавець, умілий пекар, талановитий лікар чи юрист. За повагою вони на одному щаблі.

… Одна з моїх найближчих подруг – жінка інтелігентна, розумна, зі знанням кількох мов – виїхала до Данії. Попервах, щоби допомогти сім’ї, яка тут залишилася, прибирала в будинках багатих данців. Була подивована тим, як до неї ставилися. Залишали їй ключі від квартири і машини, щоби від зупинки могла добратися до будинку. Коли ж були вдома, то спочатку пригощали кавою, із задоволенням спілкувалися англійською. А пізніше були вражені тим, що вона могла посперечатися з ними стосовно творчості художників, чиї картини прикрашали помешкання. І безмежно були вдячні за якісне прибирання. Чи можна подібне уявити собі тут у нас?

До речі, вже навіть в Італії трохи по-іншому. Хоча там все одно наші остарбайтери мають, за їхніми, до речі, твердженнями, більший захист, ніж у себе вдома. Італійці дещо доброго перебрали від євросоюзу. Але не все. Чи не тому вони зараз на межі кризи?

А де ми? У шопі! Бо довкола ростуть лише супермаркети. Два на підході. І це теж, як на мене, черговий український парадокс. Грошей заробляти ніде, зате є море місць, де їх витрачати. Мене особисто подібне не влаштовує. Візьму на себе сміливість заявити, як і більшість українців.

І ми всі разом можемо таку ситуацію змінити. Для цього багато не треба – варто лише називати речі своїми іменами. Порядних людей – порядними, а негідників, хабарників і злодіїв – негідниками, хабарниками і злодіями. Біле визнавати білим, а чорне – чорним. Тоді в нашому житті й буде більше порядку та справедливості. А ми ж за ними так скучили!

Запис Парадоксальні… українці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Існує чотири джерела Богопізнання: вроджене моральне почуття, споглядання природи, Святе писання та логічні висновки (умовиводи).

Коли мене запитують, чи можна робити те і те напередодні чи після свята, а не в саме свято, я раджу запам’ятати принцип: свято – це лише засіб для переведення наших почуттів і думок від земного до небесного, від тимчасового до вічного. Бо ми перебуваємо в часі, а Христос, Богородиця, святі – у Вічності.

Свято, як і будь-яка інша дія, повинне бути підготовлене. Тому церковне свято складається з передсвята, самого свята і віддання свята. Чому ми говоримо про Єдиний Принцип? Тому, що Закон універсальний. В інструментальній музиці є прийоми підготовки кисті, корпусу, інструменту. Інакше потрібного звуку не буде. Є підготовча «атака» звуку в методиці звуковидобування голосу. І щоби «увійти в Храм», потрібна була підготовка. Коли Євангеліє коротко описує нам подію, як Діва Марія народила Ісуса Христа, передбачається, що цьому передувала підготовка. І ця підготовка звершувалася в тайні, вона була сокровенною.

Існує три джерела Богопізнання: вроджене моральне почуття, споглядання природи і Святе писання. Але є ще одне – це умовивід або логічний висновок . Як він виглядає? Якщо канонічне Євангеліє пише, що Діва Марія народила Ісуса Христа, то логічно припустити, що вона колись померла, і тоді логічним буде Успіння Божої Матері, хоча про нього ні слова не написано в Євангелії. Тому обгрунтовані, логічні висновки входять до віровчення, а нелогічні, необгрунтовані підлягають обережному відхиленню і перевірці.

Ап. Іван наголошував у Євангеліє, щоби читати його, достатньо увірувати, що Ісус із Назарету був Христос, Спаситель. Але коли виникає інша мета, тоді перед віруючими постає запитання про додаткові джерела пізнання. Саме тому, крім канонічного тексту Євангеліє, існують ще неканонічні, апокрифічні збірники. «Апокрифічний» у перекладі буквальному означає «відречений», «заборонений», а друге значення – «скритий», «таємний». Ці тексти мають у собі певні заборонені (до якогось часу) знання, як висловлюються сьогодні, езотеричні знання. Було те, що передавалося через Писання, а було те, що, за словами Кирила Єрусалимського та Івана Золотоустого, не довірялося паперу, а передавалося із уст в уста, від досвіду до досвіду. І це називалося Святим переданням, лише інколи частину його записували і друкували. І сьогодні ця духовно-містична традиція існує всередині християнства.

Подія Введення Богородиці у Храм описана тільки в апокрифічному Євангелії від Якова, «Першоєвангелії». Це означає, що Православна Церква не відкидає апокрифічних текстів.

Апостол Яків, як ми пам’ятаємо, брат Ісуса Христа за плоттю, згідно логіки, найбільше знав про сімейство. Тільки ап. Яків пише про родичів Діви Марії, Якима й Анну, і про те, що вони були безплідними. Через що вони дуже страждали. Ми бачимо, який щирий психологічний біль звучить у молитвах Анни: «Горе мені, хто породив мене? Яке лоно привело мене на світ? Адже я стала прокляттям у синів Ізраїлю, і з насмішками мене відкинули від храму…».

У ті часи безпліддя вважалося прокляттям, яке Бог накладав на людину чи подружжя. Бувало, що в такого подружжя у храмі не приймали жертву. Яким і Анна були щирими у своєму стражданні і молитві до Бога. А коли людина щиро молиться, вона має гарантію почути Божественну відповідь. З’явився Анні «Ангел Господній і сказав: «Анно, Анно, Господь вислухав твою молитву, ти зачнеш і народиш, і про потомство твоє будуть говорити в усьому світі». І Анна сказала: «Живий Господь Бог мій! Якщо я народжу дитя…, віддам його у дар Господу моєму, і воно буде служити Йому все своє життя». І Господь посилає їм дитятко, і вони народжують дочку Марію.

Ми забуваємо, що є Промисел Божий у кожній окремій людині, сім’ї, суспільстві. І якби ми брали на себе відповідальність брати участь у Божественних задумах, ми тоді, можливо, більше би і благословень отримували.

Я думаю, що одна з причин того, чому в нашому житті є хвороби, втрати, горе, безпліддя – це те, що ми з вами забуваємо і не відчуваємо, що весь світ стоїть на жертві. Ми не вміємо жертвувати собою. Ми не вміємо приносити Богові обітниці про те, що беремо на себе зобов’язання брати участь у Божественному процесі. Ми самовідхиляємося від тих цілей, яких Бог досягає в історії і в житті, в тому числі і через людей, через державний, суспільний, сімейний устрій. Ми забуваємо, що є Промисел Божий у кожній окремій людині, сім’ї, суспільстві. І якби ми брали на себе відповідальність брати участь у Божественних задумах, ми тоді, можливо, більше би і благословень отримували. Через це нам дається перевірка нашої мотивації.

Святе письмо стверджує, що народження дітей є заміщенням ангельських душ, що відпали від Бога. Третя частина ангелів пішла за Денницею. Небеса спустіли на третину. І Бог так влаштував, що люди, які народжуються на землі, при правильному проходженні небесного покликання, ідуть на місце Ангелів, що стали демонами.

Ми дуже рідко згадуємо про те, що наш тілесний організм, його органи і функції – це святиня, доручена нам Богом на тимчасове користування з відповідною метою. Ще у Старому Завіті древні пророки і мудреці стверджували, що людина, котра не залишила після себе потомства, ні фізичного, ні духовного, не буде мати місця в Небесному Царстві. І це було однією з причин, чому безплідні сім’ї вважалися відкинутими Богом.

У три роки (вдумайтеся тільки!) маленьку Марію приводять до храму і віддають на служіння. Важко припустити, що в цьому віці дитина здійснює свідомий вибір. Це була батьківська жертва.

Роль батьків важлива! У Івана Золотоустого є страшні слова: «Батьки, котрі нехтують вихованням і навчанням своїх дітей, і, саме виховання християнським, беззаконніші від дітовбивць. Бо дітовбивці тіло з душею розлучають, а ці батьки і тіло, і душу вкидають у геєну вогняну. Вони позбавляють людину знання про вічне спасіння». Тому батьки, котрі не піклуються, чи мало піклуються прохристиянське виховання своїх дітей, прирівнюються до вбивць вічної душі! І ми повинні подумати, який великий приклад залишили нам родичі Діви Марії. І яка у нас із вами велика роль і обов’язок у вихованні своїх дітей, щоби вони були не тільки фізично народжені, але й духовно. Навчання і виховання дітей у святині християнських знань – це обов’язок батьків, котрі називають себе християнами. І якщо ми цей обов’язок не виконуємо, то з нас запитають. З духовних батьків Бог запитає ще суворіше. Написано: «Він загине, а кров його Я візьму з твоїх рук». Це не треба розуміти буквально.
Але це будуть пекельні муки, коли, наприклад, батько опиниться у вищих сферах буття, заслуживши вічне спасіння, а йому буде показано, що діти його у нижчих сферах, у стражданнях. Це і буде пекельна мука – вічний біль співчуття. Тому треба сьогодні думати, чи потрапимо ми в одну сферу буття і чи трудимося ми сьогодні в одному напрямку?

Маленька Марія повела себе у храмі так, як у рідному домі, нічого не злякалася, як буває з дітьми в незнайомій обстановці. І, що цікаво, пішла високими, як для неї, сходинками попереду батьків, попереду людей до священика, туди, де він стоїть, загороджуючи шлях у Святая Святих, у вівтар, у найсокровенніше. Сам первосвященик тільки раз у рік заходив у Святая Святих і промовляв молитви, і споглядав, як у Ковчезі Завіту зберігається Закон Божий і Херувими крилами накривають і охороняють цю святиню.

Віра, якщо вона справжня, – це здатність зробити крок далі від установлених норм.

Це важливо відзначити, що в зовнішній історичний храм батьки проводять трирічну дитину, яка в майбутньому стане Живим Храмом, у якому народиться Спаситель. Це дуже важливий момент всієї священної історії людства, тому що до цього моменту було розділення зовнішнього і внутрішнього. Зовнішні храми, зовнішні ритуальні дії, зовнішня релігійність, масова, історична, національна, народна – візьміть навіть радянську «Історію релігій» і ви прочитаєте, що ранні форми релігії так і називаються «племінні культи». На особистість ніхто уваги не звертав. Але тоді, більше, ніж дві тисячі років тому, почав визрівати зовсім інший підхід до цінності особистості.

Ви знаєте, що подвижники, які в лоні Старозавітної релігії працювали над собою, були, в основному, чоловіки. До сьогоднішнього дня ортодоксальний юдей починає день з молитви: «Дякую Тобі, Господи, що Ти не створив мене жінкою». Але Бог уже тоді почав ламати стереотипи, що склалися, і готувати зовсім інший підхід. Новий Завіт, фактично, почався з цієї події – введення у храм хоч і маленької, але істоти жіночого роду – другої половини людини. А ми знаємо, що без половини немає цілого, а істина – це цілісність. Служіння чоловіків є половинчастим, не дає цілісності. Це надзвичайно важлива ідея! Але тоді людство не було ще готове до її сприйняття й осмислення.

Досі жінок не пускають у вівтар. І в Уставі церковному ви можете прочитати, що коли жінка чи собака (в одному ряду!) зайде у вівтар, то він вважається оскверненим і потребує освячення. Виявляється, ми досі не подолали те, що Бог почав долати і чого почав навчати на прикладі Якима і Анни, первосвященика і Самої Діви Марії. Але треба сказати, що введення Марії у Святая Святих – це винятковий випадок, особливо для того часу. Віра не потребує повного пізнання. Віра, якщо вона справжня, – це здатність зробити крок далі від установлених норм. Я так думаю, що саме віра допомогла цьому первосвященику сприйняти Божественне одкровення. Йому, очевидно, було відкрито зсередини, що треба допустити юну Діву Марію у вівтар.

Довідка

Віктор Олексійович Веряскін – митрополит Київський та всія України апостольної православної церкви, завідувач кафедри релігієзнавства Сімферопольського економіко-гуманітарного інституту, декан теологічного факультету Кримського інституту ноосфери, доктор богослов’я, професор духовної академії.

Відомий спеціаліст у галузі наукового релігієзнавства і конфессійної теології, народився 1953 року. За свої переконання у радянські часи відчув на собі залізні лещата системи. Тюрма підірвала здоров’я, але зміцнила дух.
Він автор понад двох десятків книг тощо. Як диригент церковних хорів, Веряскін є лауреатом фестивалів і конкурсів. Нагороджений орденами Святого Архистратига Михаїла, св. Володимира, Христа-Спасителя тощо.

Усе сутнє – за Єдиним Принципом, який пронизує всі знання, всі процеси на всіх етапах розвитку суспільства

До кожної події ми підходимо з трьох рівнів. Я не випадково згадав, що Марії тоді було три рочки. Переведемо це на духовний рівень. Чому Христос навчав три роки Апостолів у видимому Своєму образі? Бо це певний строк – і буквальний, і символічний. Тому і ап. Павло казав: «Я не міг говорити з вами, браття, як з духовними. Я говорив з вами, як з немовлятами у Христі. Бо ви були ще не в змозі приймати тверду їжу. І тому я вас годував молоком». Три роки – це термін, упродовж якого людина повинна засвоїти езотеричні, першопочаткові знання і принципи Євангелії та пройти «дитячий» період, відірватися від «грудей» першопочаткового харчування «буквою» і перейти на більш тверду «їжу». У «Притчах Соломона» написано, що тверда їжа – це… масло. А його отримуємо шляхом збивання молока. Ріденька «їжа», якою нас годують на першому етапі, по мірі зростання повинна ускладнюватися.

Зверніть увагу, що Діва Марія у школі при храмі навчалася 12 років: у три роки Її віддали, а в п’ятнадцять вона була готова до місії. Дванадцять апостолів, дванадцять років навчання, дванадцятибальна система оцінок… Цікаво, як всі ці «дрібниці» починають нанизуватися одна на другу і співпадати. Це саме свідчить, що є певний Єдиний Принцип, який пронизує всі знання, всі процеси на всіх етапах розвитку суспільства, тільки ми його не бачимо або бачимо частково. В усій повноті він нам відкривається тільки на якомусь етапі.

На іконах, картинах, фресках, де зображено Введення Діви Марії, є сходинки, які Вона долає. На картині-фресці Тиціана сходи розділені майданчиком на сім і сім щаблів. І не випадково. Усі цифри у Святому Письмі і Переданнях мають символічне значення. Саме сходження – це посвячення. А посвячення потребує повноти пізнання, очищення, досконалості.

Сім’я (сім Я), сім днів тижня, сім нот, сім кольорів веселки – символічні знаки досконалості, повноти і довершеності

Сім’я є одним із символічних знаків досконалості, повноти і довершеності: сім днів тижня, сім нот, сім кольорів веселки, сім Дарів Духа Святого – це не випадково. Піднімання сходами – поступове зростання людини в дусі, у вірі, у благодаті, в енергіях. Іноді підйом може розділяти певний період «застою». І хто знає, скільки ти протопчешся на горизонталі, доки знову почнеш підніматися. Іноді кілька рухів назад є трампліном для руху вперед. А зупинка – не програш, а закономірне явище на шляху, щоби ми не боялися, а вчилися з усього брати урок і через це зростати і просуватися вперед. Діва Марія, храм і сходинки при духовно-містичному розгляді – це наша душа, яка жіночого роду і в чоловіка, і в жінки, і яка щабель за щаблем підіймається у Небесний Храм. Ми повинні розуміти і буквальний, і морально-повчальний, і духовно-містичний рівні у єдності та йти далі. А святі отці, при певному зростанні духовному, пропонують нам від семи до дванадцяти рівнів і значень розгляду.
Хотів би звернути вашу увагу на те, про що рідко і мало говориться. Я знайшов у Гр.Палами, у проповіді на свято Введення у Храм Богородиці, думку про те, що Діва Марія була першою подвижницею ісихастського напряму. Ісихія у перекладі з грецької означає спокій, безмовність, а також мовчазний, сокровенний молитовний подвиг. Діва Марія здійснила цей подвиг стовпництва, мовчання, зосередженої духовної праці. Ось чому вона виявилася готовою до того, щоби послужити народженню Спасителя, народженню Бога.

«Царство Боже зусиллями береться». Зусилля – частина подвижництва, частина праці над собою.

Ми часто поспішаємо отримати результат, не пройшовши всіх етапів навчання, всіх щаблів духовного подвижництва. Я не буду наполягати, що нині обов’язково проходити всі 12 років. Я кажу про принцип ретельності подвижницького просування. «Царство Боже зусиллями береться». Зусилля – частина подвижництва, частина праці над собою.

Дехто каже: «Та що нам зовнішні досягнення! Ми вже всередині досягли такого!..». Ап. Яків у канонічному тексті говорить нам: «Я покажу свою внутрішню віру зі справ моїх. А ти покажи мені свою внутрішню віру без діл!». «Віра без справ мертва». Досягнення пізнаються за плодами. Якщо людина стверджує, що вона подвижник і всього досягла, а плоди її – чвари, дратівливість, гнів, то нехай вона заявляє про що завгодно. Все дарма ми плутаємо плоди і дари. Дари даються для служіння, інколи даються неготовим, можливо, на наш погляд, недостойним. Плоди вирощують готові і достойні. Тому Христос навчав розрізняти не за дарами, а за плодами.
Цікаво відзначити, що батьки посвятили Діву Марію Богові, але і вона віддала Богові кращу частину свого єства. Яка це частина, як ви думаєте? Дехто каже: «Душа, серце…». А Гр. Палама пише: «Розум». Нам може це не подобатися, але Гр. Палама і все православне богослів’я стверджує: Ангели – це Небесні Уми. Ангельський спосіб життя – це розумне діяння. Тобто Богові треба присвятити перш за все найчистішу частину нашої душі – дух, який по-грецьки, «ноос» – «розум». Саме він і є найчистішою частиною нашої душі. Не вся душа чиста. Але ум, в даному випадку, це не раціоналістичний розум, не інтелект. Це щось більш глибоке, повне і цілісне, про яке ми говоримо, що він у собі акумулює і з’єднує у правильній пропорції і раціо, й емоціо, й інтуіціо, й акціо – це певний цілісний Розум з великої літери, що стоїть над повсякденним розумом та інтелектом.

Ми звикли називати Діву Марію «Купиною Неопалимою». А Гр. Палама, кажучи про неї образно-символічною мовою, називає Її «Кліщами», «Щипцями». Це незвично. Але нам треба усвідомити, що в ужитку слово означає одне, а в духовному сенсі набуває інших, священних рис. Цей процес переведення терміну в більш піднесену сферу здатний преобразити і термін, і душу, і розум. У хімії, якщо прочитаєте «возгонка», «сублімація» – це «перепалювання», на рівні матеріальному, хімічному. Але сублімація може відбуватися і на рівні енергетичному, на рівні моральному і духовно-містичному. Це перетворення енергій грубих, нижчого порядку в енергії тонкі, вищого порядку.

Звідки «кліщі»? Згадайте «Книгу пророка Ісайї», де намальовано картину Небесного Світу, що відкрилася пророкові-боговидцю. Він побачив престол високий, піднесений, на престолі – старця «ветхого днями». Архангел чи Серафим узяв з пательні щипцями жарину пломеніючу і торкнувся вуст цього пророка. Це символ! Цим спалюванням нечистоти пророка підготували, освятили для несення пророчої місії. Марія готувалася 12 років до подвигу. Пророче служіння теж потребує підготовки ретельної, глибокої, часто – драматичної. Пам’ятаєте, як у Пушкіна в його вірші «Пророк». «Духовной жаждою томим, в пустыне мрачной я влачился, и шестикрылый Серафим на перепутье мне явился… И он к устам моим приник, и вырвал грешный мой язык… И он мне грудь рассек, и сердце трепетное вынул, и угль, пылающий огнем во грудь отверстую воздвинул… Как труп в пустыне я лежал…». Тільки після таких «операцій», тільки після такої підготовки йому було сказано: «Восстань, пророк, и вождь, и внемли, исполнись Волею Моей (а не своєю!), и, обходя моря и земли, глаголом жги сердца людей». Так ось вони, «кліщі» і «вугіль». Це та ж символічна мова, що й у Гр.Палами. Через Діву Марію невидимий Бог був створений, зітканий Від неї взяв тілесну форму і втілився у видимій реальній особистості Ісуса Христа із Назарету. Вона була «кліщами», здатними тримати «жарину», Купиною, що горить і не згорає.

Людина має призначення стати живим храмом живого Бога

Ми з вами звикли цінувати зовнішню красу, блиск, багатство, хоча про хибність цього нас постійно попереджують пророки і поети. Гр.Палама пише, що золото в убранстві храму Єрусалимського меркне перед духовно-моральною цнотливістю Діви Марії. Я хочу навести вам цитату з проповіді О.Шмемана, присвячену цьому святу, яка і засвідчує, що зміст події полягає в тому, що «віднині храмом стає людина, віднині не камені і не вівтарі, а людина – її душа, її тіло і все її життя – ось священний і божественний центр світу, ось його «Святая Святих». Один храм – живий і людський – входить в інший, кам’яний, матеріальний, і зсередини завершує його смисл і призначення.

Переміщується центр релігії, більше того – переміщується центр тяжіння життя. У світ входить вчення, яке не ставить нічого вище за людину, бо Сам Бог приймає людський образ. Адже призначення людини, покликання її – Божественне… Сам світ для неї – дар Божий, даний їй для виконання божественної долі своєї».

Зверніть увагу, храм не вищий за людину. Храм – допоміжний засіб для її духовного виховання. В ім’я побудови зовнішнього храму, навіть якщо це Храм Христа Спасителя, не можна приносити у жертву людину з її потребами. Ми згадували, що Блаженний Августин похвалив Івана Золотоустого за те, що він священні посудини із храму продав, аби допомогти живій людині. Ці світочі християнства розуміли, що немає нічого вищого, ніж людина, вічна душа і вічні інтереси спасіння особистості людської! На превеликий жаль, сьогодні цих пропорцій не відчувають, не дотримуються і не розуміють. Храм став вищим за людську особистість, а це не християнське ставлення ні до храму, ні до людини. Людина має призначення стати живим храмом живого Бога.

«З того часу, як увійшла Діва Марія у Святеє Святих, саме життя стало храмом. І коли святкуємо ми свято Введення у Храм, ми святкуємо божественний смисл людини, висоту і світло її покликання», – так пише О.Шмеман. Ось один із смислів цього великого свята.

Варто замислитися: а ми подолали старозавітне ставлення до храму, ритуалів, обрядів? Я не кажу, що не треба ходити до зовнішнього храму. Христос ходив до храму, але Він не вважав за самоціль ходити до храму чи сам храм. Він сформулював: «Не людина для суботи, а субота для людини». Не людина існує для виконання обрядів, а обряди, пости і молитви встановлені для блага людини. Вони можуть сприяти її духовному зростанню, а можуть перешкоджати.

…ми помилково вважали, що тоді не було наук, освіти і Діва Марія була неосвіченою!

Ми підійшли до дуже важливої теми нашої розмови. Гр. Палама у своїй проповіді вживає термін «автохеротонітос», що по-грецьки означає «самопосвячення». Як правило, хтось когось посвячує на служіння. А тут – самопосвячення! Гр. Палама каже, що своєю внутрішньою позицією, прагненням чистоти і служіння, Діва Марія сама себе рукоположила, посвятила на високу місію. Дуже цікавий шлях для жінки! Ви знаєте, що до сьогоднішнього дня ніхто не визнає можливості рукоположення жінок. А тут йдеться про саморукоположення на високе служіння! І ви знаєте, як це служіння оцінено: «Чесніша від Херувимів і незрівнянно славніша від Серафимів!». Це було містичне, духовне самопосвячення!

Далі Гр. Палама написав, що Діва Марія старанно вивчала кожен вид доброчесності. Як сказане в Законі, так і набуте в усній традиції. «А також вивчала предмети з числа головних наук». А ми вважали, що тоді не було наук, освіти і Діва Марія була неосвіченою! «Вона сама прокладає собі кращий і досконаліший шлях!». Які слова! Той, хто мріє, лежачи на дивані, що він духовно зростає, той даремно називає себе подвижником, ще й ісихастом, чого доброго. «У мене внутрішня робота, що мені зовнішня!». Ми протиставляємо зовнішнє і внутрішнє якраз у силу того, що не набули цілісності. Так у роздвоєності й лежимо. А Діва Марія не лише «сама прорубає ліпший і досконаліший шлях», але й виконує, і передає іншим людям вище вміння споглядати. А «споглядання» по-грецьки «теорія». Виявляється, вона не лише практику, але й теорію передає нам у спадок! І, головне, те, як їх об’єднати!
Далі Гр. Палама каже: «Я повідаю вам цю науку». Цікаво, що науку, а не релігію! Варто подумати про це! Православний подвижник Гр. Палама, погляди якого, за визначенням Константинопольського Собору, адекватно виражають православне віровчення, був науково освіченою людиною. В його проповідях ми побачимо цитати з Платона, Арістотеля, Філона Олександрійського та багатьох інших. Гр. Палама мав широкий світогляд, з яким ішов вузьким шляхом спасіння. А ми, вважаючи себе православними, часто звужуємо свій шлях до сектантської позиції. Але не лише наука, філософія, логіка нам потрібні, але й риторика, красномовність, щоби висловити адекватно, переконливо і гідно своє знання. Якщо хтось має намір тільки володіти знаннями, не передаючи їх іншим, повинен подумати, а для чого тоді існують школи, в тому числі і духовні? Одного «підключення» до невідомо якого «каналу», гадаю, що малувато для православ’я і подвижництва.

Ми даремно ображаємося на телевізор, який надміру показує насилля, секс… Центр управління, що все вмикає і вимикає, у нас в голові.

Гр. Палама називає органи чуттів «вікнами», через які в душу вливаються зовнішні враження. І потрібна велика духовна пильність, щоби через ці «вікна» не проникало те, що може завдати шкоди душі. Піст для того і встановлюється, щоби ми зрозуміли, які з наших «вікон» відкрити, а що закрити зовсім, щоби навчилися регулювати, а заодно і перевіряти, хто нами керує – ми самі, чи не ми. Даремно ображаємося на телевізор, який нам надміру показує насилля, секс… Центр управління, який все вмикає і вимикає, у нас в голові. Тож з царем ми в голові чи без? Тому про Богородицю написано: «Вся слава Дщери Царевий внутрь». Богородиця – це образ нашої особистості. І вся «слава» нашої духовної особистості всередині нас перебуває. Зсередини виходять усі спонукання та керування.

Гр. Палама пише, що «розуму властиво перебувати в активності». Апатія – явище негативне, що розслабляє й умертвляє. Йдеться про Вище Знання, яке базується не на роботі мозку, а поза ним і розглядається як стан благодаті, як знання по той бік знання, тобто зверхзнання. Він каже, що це знання – «Світло над Світлом», результат наближення до Бога. І говорити про нього можна лише символічною мовою. Не випадково він згадував Платона і Арістотеля, які казали про Логоса, про Єдиний Смисловий Принцип, що пронизує всю матерію, всю світобудову, всю свідомість, увесь дух. Як сказав Тейяр де Шарден, «космогенез співпадає з Христогенезом». Від Альфи до Омеги йде нарощування розуму. «Цефалізація» на латині, зростання розуму з маленької літери до Розуму з великої літери, до Божественного Розуму.
«Введення», по-латинськи «ініціум» – звідси «ініціація» – «посвячення». Це було першим посвяченням Богородиці на служіння Богу, посвяченням її у Божественні таїнства. Подальші етапи передбачають свої посвячення.

«Істинно шанує Діву Марію не той, хто її славословить і співає піснеспіви на її честь, а хто наслідує її практично у житті», – це слова Гр. Палами. Коли в Діву Марію увійшов Дух Святий, відбулася зустріч і народження Бога в душі і тілі. І у нас немає іншого шляху, ніж поступового і пощабельного сходження та народження в собі Бога.

Віктор ВЕРЯСКІН, митрополит Київський і всея України АПЦ
Переклад українською Людмили ЗЮЗЯК

Запис Свято Введення у Храм Пресвятої Богородиці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бо хто б і що не казав, а наші люди вже давно опанували європейські цінності, зрозумівши, що найважливішим у світі є людина та її життя.

І давно із заздрістю поглядають на захід, відзначаючи самоповагу й самодостатність внутрішньої політики сусідніх держав, де чиновники уважно прислухаються до думки людей. Але одна справа – споглядати, хотіти і заздрити, а інша – могти.

Тому досі і залишається головною місію мережі центрів європейської інформації в Україні, яка об’єднує 16 відповідних регіональних інформаційно-просвітницьких ресурсних центрів, формування такого суспільства в Україні, яке могло б, базуючись на європейських цінностях не на словах, а на ділі, позбутися азіатчини у вигляді корупції та хабарництва.

Можливо, презентований і виданий у Чернівцях довідник «Європейська інтеграція на початку нового тисячоліття» за результатами спільної роботи Товариства «Український Народний Дім у Чернівцях», Інституту Європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького університету та мережі Центрів європейської інформації України додасть чернівчанам сміливості, завзятості та знань у боротьбі за своє майбутнє.

Довідник складається з двох частин та орієнтований на користувачів Центрів європейської інформації, учнів, студентів, усіх, хто цікавиться європейською тематикою і, зрештою, для тих, хто хоче жити у Європі…

Запис Чернівчани вже давно євроінтегрувалися спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Людина-енциклопедія з магнетичною привабливістю та дивовижною скромністю, щедро допомагає всім охочим у пошуках істини. Його бесіди про святе Письмо і про зміст життя однаково захоплюють як росіян з Москви, українців з Києва, так і мешканці з Чікаго й Торонто…

Людей дивує й окрилює сучасний погляд священика на науку і релігію, як дві частинки однієї цілосної істини.

Довідка

Віктор Олексійович Веряскін – митрополит Київський та всія України апостольної православної церкви, завідувач кафедри релігієзнавства Сімферопольського економіко-гуманітарного інституту, декан теологічного факультету Кримського інституту ноосфери, доктор богослов’я, професор духовної академії.

Відомий спеціаліст у галузі наукового релігієзнавства і конфесійної теології, висококваліфікований викладач, популярний лектор і проповідник народився 1953 року. За свої переконання у радянські часи відчув на собі залізні лещата системи. Тюрма підірвала здоров’я, але зміцнила дух.

Він автор понад двох десятків книг, численних курсів лекцій, збірників статтей, духовних бесід, публікацій у ЗМІ та виступів по радіо і телебаченню.
Як диригент церковних хорів, Веряскін є лауреатом фестивалів і конкурсів.
Нагороджений орденами Святого Архистратига Михаїла, св. Володимира, Христа-Спасителя тощо.

Ми – не раби, ми – радість Божа, Його діти

Таку ідею проповідує услід за святим чудотворцем Серафимом Саровським, отець-монах Веряскін. Вперше почула про це від нього навесні цього року у Вижниці, де він виступав перед працівниками культури. До речі, вже тричі Віктор Олексійович навідувався до нашої карпатської красуні. Минулого ж тижня горяни передали естафету Чернівцям. Тут, у палаці Академічному він зустрівся зі студентами-медиками та всіма охочими, хто прийшов минулої середи на його лекцію. А ввечері спілкувався з кандидатами і докторами наук, членами науково-практичного семінару «Енергоінформаційні процеси: природа та методи захисту». Так ось вчені мужі теж звернули увагу на цю, я б сказала, сонячну тезу.

Раб Божий, за словами Веряскіна, – це людина без вибору. А всі ми, натомість, володіємо певною свободою. І розумом також.

Релігійність, на його переконання, поділяється на гуманістичну й тоталітарну. У гуманістичній Бог виступає отцем, а люди – його дітьми. Ставлення ж батька до дітей – зрозуміле. Зате тоталітарна, засади якої викладені у Старому завіті, передбачає, що ми, себто люди, – раби, а Господь – наш повелитель.

Оскільки релігійність не є тотожною духовності, то всі довкола намагаються її використати. Нині активно експлуатується політичний аспект релігійності. А ще ж є і соціальна користь. На чому, зокрема, наголошував Вольтер, кажучи, що коли б релігії не було, то її мали б вигадати.

Ще під час весняного візиту Віктора Олексійовича до Вижниці поцікавилася, як він ставиться до приїздів патріарха Кирила в Україну. На це російськомовний Веряскін відповів, що візити мають виключно політичну мету. І наголосив при цьому, що священик, як і релігійність, не є тотожними ні поняттю духовності, ні поняттю моральності. Адже відомо, що перша особа московського патріархату є власником багатьох горілчаних та алмазовидобувних виробництв.

Ваше Боголюбіє, змініть предмет накопичення

З такою порадою звернувся Серафим Саровський до купця Мотовилова, коли той поскаржився йому на те, що має все, крім щастя.

– Ваше Боголюбіє, ви – на правильному шляху. Бо ваша мета – стяжательство. І Вам, Ваше Боголюбіє (вже у ті часи Саровський нікого не називав Рабом Божим, а лише так – Ваше Боголюбіє), залишається тільки змінити предмет накопичення. Стяжайте, накопичуйте в собі благодатну енергію Святого Духа і будете щасливі.
Але виникає запитання – як? Потрібні технології, чи не так?! І тут на допомогу приходить практика. І наука. Бо широкий шлях до гріха, а вузький – до спасіння.

Істину ж, як правило, не люблять і нею не цікавляться. Скільки разів церква накладала анафему, відлучаючи від себе своїх святих. Серед них і Ян Златоуст, і афонський монах Григорій Полома, які дуже багато зробили для розвитку людства, збагативши науку, і релігійну зокрема. Показово у цьому сенсі, що навіть перші ікони Рубльова були визнані церквою неканонічними. Лише пізніше з‘явилася вказівка писати ікони на кшталт Рубльовських.

Але до істини, яка на глибоке переконання Веряскіна, як і краса та добро, є долею виключно героїв та святих подвижників, потрібно постійно рухатися. А цей рух, найперше, вимагає чесності перед собою. Ми, як правило, прикидаємося не тільки на людях, а й у середині себе. І ця нещирість – головна причина людських невдач. Бо будь-яка неправда є гріхом, особливо озвучена перед собою.

Окремо хотілося б сказати про неймовірно душевно-толерантну і щиро-сердечну тональність виступів Веряскіна. Кожне слово – від самого серця. Недарма ж, мабуть, архиєпископ св. Лука, відомий в миру як доктор медичних наук, хірург Валентин Войно-Ясенецький, вважав, що людська душа знаходить свій прихисток у людському серці.

Поради людини духовної

Віктор Веряскін – православний священик з розумом ученого. Він належить до тих, хто допомагає іншим у пошуках істини через роздуми над змістом Святого письма та сучасними філософськими течіями. До речі, з його вуст Вічна книга стає близькою й зрозумілою. І дуже корисною на щодень.

Якщо тезисно назвати за Біблією джерела пізнання істини та її критеріїв, то їх буде шість, але за однієї умови – цілісного, системного та органічного підходу.

Отже, найперше, істина пізнається через Природу, яка є Живою Книгою творіння. А критерій – це природня доцільність.

По-друге, вроджене моральне почуття. Бо совість – це Божий голос в людині. Критерій простий: те, що моральне є правильним. А неморальне не може бути істинним.

Третя позиція є подарунком людині від Бога – це логіка, раціональність, розум. Критерій – порядок і закономірність. Недарма Енштейну належить вислів: «В істині є краса». А в Абсолюті – єдність добра, розуму і краси.

На четвертому місці сама Біблія, на п’ятому – історія християнства, на шостому – містичний досвід і практики святих і подвижників.

З висловів Веряскіна

Держава – і тодішня, і нинішня – виховує лицемірів і фарисеїв. У семінарії вчилися Сталін і чимало його поплічників. Закон Божий вивчав Ульянов-Ленін, маючи з цього предмету відмінно. Але це їм не завадило громити церкви і храми, розстрілювати священиків. І саме семінарист Нечаєв написав 1860 року «Катехизис терориста», яким користувалися народовольці, серед яких були і брат Леніна Олександр Ульянов, Віра Засуліч і Софія Перовська, і Желяб’єв та багато інших, які швидко перейшли від просвіти народної до терору, відправивиши на той світ чимало невинного люду, який випадково опинявся там, де скоювалися напади. Отож, я б сказав, що викладати у школі потрібно не Закон Божий, а, швидше, Благодать Божу, – наголошує Віктор Олексійович.

Цілісність – це повнота інформаційно-енергетичного союзу. Бо знання без сили, тобто Святого Духу, – ніщо. Саме тому апостол і відрікся тричі від Христа, що не мав на той час у собі ще сили, тобто Божественної енергії. …Людина тільки відкриває вуста, а Бог їх наповнює.

Бог виливає з Неба потоки сили, благодаті, енергії. Але тільки на тих, хто відчуває спрагу. Тому одні сприймають ці потоки, а інші – ні: з цього й починається свобода вибору. Але є люди, мов ті горщики, що їх перевернули до гори дном. Через це вони не можуть наповнитися благодаттю. Їм треба повернутся до Бога і відкритися душею, щоби благодатні потоки потрапили в них. Але при цьому «горщик», себто душа, має бути чистим і… порожнім, без нальоту «смальця». Гріхи перешкоджають. А ще потрібно Бога попросити про допомогу. Бо без вашого рішення він нічого не зробить.

Особистість – це людське Я, що користується всіма трьома складовими: тілом-душею-духом. Через тіло забезпечуються потреби. Душа – це психіка та емоції. А дух – високі цінності та ідеали. Саме вони визначають життя душі та тіла. І коли зовнішня людина з часом затухає й гасне (старіє), то внутрішня людина, навпаки, оновлюється і міцніє.

Апокаліпсис – умовний постулат. У перекладі «апокаліпсис» означає одкровення, пророцтва Бібілії. Та наголошу: вони – умовні. Бо є попередженням про те, що від нас вимагається тільки правильний вибір.

Віра без справ – мертва. Щоби зрозуміти, куди треба йти, на що перетворюватися, треба провести ревізію всередині себе і дуже чесно відповісти на запитання: з чого складається моє життя? До якого світу я належу?

Віра – різновид знань. Ми живемо у дивовижний, неймовірно складний і цікавий час, коли людина отримала шанс доторкнутися розумом до ідеї Творця. Як тільки вона наближається до розуміння причин і законів Всесвіту, її життя з хаотичного перетворюється на осмислене.

Сьогодення опирається на минуле і це формує майбутнє. Бо умови проявлення нашого світу – це час і простір. Енергія часу тече з минулого до нинішнього та майбутнього. З яких енергій складається нинішнє, куди спрямовані думки, туди й потече енергія, формуючи завтра. Ми обираємо маршрут і голосуємо тим, хто ми є, по суті, на сьогоднішній день. Які цеглинки минулого ми візьмемо за основу, в такому будинку і будемо жити завтра.

Доведеться впасти на самісіньке дно. Бо тільки звідти можна розпочати поступовий рух угору. – Так відповів Віктор Веряскін на запитання про наслідки морального розкладу українського, та й не тільки, суспільства, в якому споживацтво і бажання тіла отримати насолоду заполонили всіх.

P.S. Вчені з’ясували, що в світі мікроорганізмів по-справжньому шкідливих видів дуже мало. Як, до речі, і корисних. 80% вичікують. Вони не вдаються до жодних дій, доки не побачать, що перемогу починають отримувати добрі чи погані, а потім приєднуються до сильніших. Це дуже схоже на те, що відбувається в людському суспільстві, де зовсім небагато тих, які можуть і хочуть зробити світ кращим. Відчуваючи своє покликання, вони втілюють силу своєї свідомості у діях або ж молитвах.

На чиїй стороні ми?

Запис Нещирість – причина людських невдач. І будь-яка брехня є гріхом, особливо неправда із собою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І тим не менш, варто вивчати історію, щоб усвідомити примітивність того, що нас об’єднує. З цією думкою, впевнений, мало хто погодиться, а я спробую довести.

Ціни на електрику та життя

96-го року в ЗМІ досить часто стали з’являтися звернення з проханнями про допомогу на лікування дитині. Чомусь саме того року. Подібне за радянських часів просто неможливе. Адже за сучасне лікування, як з’ясувалося, треба платити. Читачі вникали у всі деталі вад перетинок серця Іри К. або перебігу лейкозу в Аліни М..

Допомагали, до речі, активніше, ніж зараз, коли вже звикли. Приходили з грошима просто до батьків. Але мало хто обтяжував себе думками, чому держава, якій сплатили податки десятки мільйонів громадян, має гроші на танки, на вілли для чиновників, на міжнародні поїздки, але не на врятування життя дитини.

Тобто, на особистому рівні люди проявляли людське, співчували. Але на рівні суспільному людей об’єднувала байдужість. Величезний молох бюрократичної машини не здригнувся ні від дитячих, ні від материнських сліз.

Звітували, як завжди – монументально, спокійно. Мало хто був стурбований тим фактом, що тепер в омріяній незалежності дитина може померти просто тому, що не вистачило грошей. І це, очевидно, не тому, що у нас чиновники ненормальні. Весь смак ситуації в тому, що вони нормальні.

Скільки померло таких дітей за ці роки? Чи виходив хтось на демонстрації з цього приводу? А через ціни на електрику відбулися тисячі пікетів. Що ж нас насправді об’єднує?

Час опричника

Новий час породив старе явище – опричнину. У розширеному сенсі це значить, що життя суспільства керувалося не законами, які заздалегідь неможливо було виконувати, а власною сваволею будь-якого керівника. Лікарі, вчителі, міліціонери, лісники місяцями не отримуючи зарплату, почали заробляти посадою, збирати свої податки, встановлювати свої правила.

«Вона здирає з нас, повірте, останню сорочку, руками наших же дітей. Тільки прийшла, то впровадила, щоб діти обдаровували вчителів та її дорогими подарунками на кожне свято. І на школу здирає безкінечно, то штори, то шафи треба. Обвішали стіни квітами з базару по 400-800 тисяч. Ото все і не опишеш. Розпочався навчальний рік – вона одразу розпочала здирство. По 1 мільйону на музику йоніку. Отож уявіть, приходять діти зі школи сумні і нібито чогось бояться. Ми, батьки, це помічаємо і допитуємося. Вони плачуть і кажуть, що треба гроші в школу. Знаючи про те, що в нас грошей нема, бояться сказати, ну і бояться йти без грошей до школи».

Таку скаргу на «опричнину» в школі знайшов в одному з буковинських видань 1996 року. Гадаю, ситуація знайома багатьом. Тому що де-не-де вона зустрічається й досі. Але якби йшлося тільки про школу. Лікарям держава запропонувала такі ж правила гри.

Мій знайомий в ті часи робив операцію на варикоз. Він зайшов до кабінету хірурга і просто спитав: «Скільки?». Той уважно оглянув пацієнта і сказав: « Двісті доларів». Мій знайомий поцікавився: «А як ви знаєте ціну?». Лікар просто відповів: «По мештах…». На цьому місці розповіді мій знайомий починав матюкатися. Виявляється, що ці мешти він взяв у брата міліціонера, щоб виглядати солідніше. Тому що його черевики були надто старі і подерті.

Щодо міліціонерів, то статті про їхню опричнину – справжній хіт 1996 року. Вони зрозуміли, що з пістолетом можна достатньо багато заробити. І не треба чекати місяцями тієї жалюгідної зарплати. Щоправда, їхній бізнес виглядав надто кривавим і примітивним. Більш вишуканим він був у інших дітей держбюджету.

Лише в одному повідомленні 1996 року я прочитав, як директор районного Глибоцького відділення Ощадбанку прокручував банківські оборудки, голова Кліводинської сільради збирав гроші на свято і влаштовував його собі, а 22(!) особи з ОДА і Кіцманського райвиконкому «шльопали» фіктивні посвідчення для лжечорнобильців.

Навіть працівники Дністровського гідровузла знайшли, що взяти на робочому місці. Та ще й до цього запустили турбіну без інженерів, яка, зрозуміло, одразу зламалася. Не знаю, що вони збиралися робити з турбіною – здати в металолом чи щось іще? Але чомусь їх зупинили. Все це лише в одному інформаційному повідомленні!

Чи варто говорити про «опричнину» митників, які вважали державний кордон своєю власністю, або інших силових структур. І це при тому, що в 1996-му опричників ще виявляли. За радянською звичкою. Так що ж нас більше об’єднує? Християнські цінності, патріотичні почуття, громадянська позиція? Ні, опричнина! Вона, рідна.

І щось оптимістичне

Попри невеселі узагальнення, варто відзначити, що 96-й рік був початком малопомітного підйому. Маленькі кроки до побутового прогресу мали великі наслідки.

У 96-му чернівчани отримали можливість користуватися мобільним зв’язком і вперше почули про «UMC». Передавальну антену встановили на готелі «Черемош». Щастя безперервного зв’язку коштувало тоді від 1540 до 2150 доларів. Це була ціна контракту, за яким надавався номер, телефон ( їх пропонували близько ста модифікацій) та гарантія на три роки. Своєрідні «карточки» поповнення коштували 20, 50 і 100 доларів. Причому оплачувалися і вхідні, і вихідні. І коштували вони від 20 центів до півдолара!

Ще одна прикмета прогресу: місто підписало угоду з фірмою «Альтфатер». Відтоді залізні радянські смітники змінюють на пластмасові. Чернівецькі хулігани з’ясовують, що вони непогано горять. Утім, Чернівці виявилися все ж містом більш-менш європейським. До смітників швидко звикли і залишили їх у спокої.

Техніка з манливими написами «Панасонік», « Соні», «Філіпс», «Грюндік»,« Самсунг» тощо, яка в радянські часи була ознакою приналежності до «вищого» класу, стає цілком звичайною. Іншої майже і нема. Щоправда, стає важливим ще одне слово – «зборка». Яка буває європейська, тайванська, сінгапурська. Як з’ясувалося, достатньо важлива деталь.

Але по-справжньому дивовижним витвором прогресу 1996-го став «тамагочі». Звісно, його придумали не в Чернівцях. Але Чернівці, як і увесь світ, ця епідемія не оминула. Це було щось на кшталт електронної тваринки, за якою весь час треба було доглядати. Те, що об’єднує, буває напрочуд дивним.

Призначення

У 96-му Україна робить крок від демократії до «керованої» демократії російського типу. На заході таку систему іноді простодушно називають «диктатура». Губернатор більше не обирається, його призначають.

Перший призначений Кучмою губернатор Буковини – Георгій Філіпчук. Офіціозні сторінки повідомляють то про зустріч п. Філіпчука з В’ячеславом Чорноволом, то розміщують фото з блаженними обличчями буковинської делегації, що приймає на Буковині Павла Лазаренка. І блудливі іронічні думки про обнімання зі злодієм, про розкол Руху, одним із учасників якого, як відомо, був Георгій Георгійович, про антикучмівську діяльність кучмівського губернатора вешталися у свідомості.

А потім подумав: «Чого причепився до людини? Ну чим він відрізняється від будь-кого з депутатів, політиків? Якщо б не міняв команд, не змінював курс, то був би винятком. Тоді його шлях було б варто досліджувати як аномалію. А так, він як усі. Він нормальний».

Що ж об’єднує наших нормальних політиків. Щось високе? Філософські думки, політичні концепції? Життєве призначення? Здається – щось примітивне… Але я не наполягаю.

Неєгипетські піраміди

Міжнародні контакти – модна тема. Чернівці і Рязань більше не міста-побратими. Чернівці братаються з польським містом Коніном і, що є знаковим, з містом, з яким варто побрататися. Бо це ізраїльське місто Назарет.

Розмах міжнародних стосунків стає все більшим. До Чернівців навіть прибуває голова австрійського парламенту Гайнц Фішер. Газети стверджують, що ніяких зазіхань на відновлення Габсбурзької імперії. Просто заїхав подивитися на цікаве українське місто.

Однак австрійські зв’язки породжують не тільки ностальгічні почуття. Виявляється, «піраміди» бувають не тільки в Україні. Таємничий клуб ІСС – клуб міжнародних контактів для бізнесменів постсоціалістичного простору привертає увагу громадськості.

Схема до сліз знайома. Ти сплачуєш за членство 550 доларів. І отримуєш картку. Потім ти продаєш такі ж картки іншим, отримуючи 18 відсотків від її вартості. Для фірм картка коштувала більше 1000 доларів. На презентації клубу в новому тоді ресторані «Шарм» говорили, що таким чином бізнесмени отримують можливість кар’єри (?).

За кілька місяців до цієї презентації була у буковинській пресі замітка, де відомий чернівецький підприємець і депутат Володимир Дідух дуже розхвалював клуб. Мовляв не клуб, а янгольське зібрання: діловиті, за здоровий спосіб життя, оптимісти і кар’єристи. Теж точка зору. Щодо мене, я не знаю, що зазвичай об’єднує бізнесменів різних країн. Але цих, здається, об’єднала дурість і розрахунок на дурість іншого. І було їх чимало.

(У наступному числі продовжимо досліджувати, що ж нас об’єднує.)

Ведучий рубрики Сергій ВОРОНЦОВ

Запис Позбавлення ілюзій. 96-й: Епоха опричнини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Аліна Гринчук, 21 рік. Навчається в ЧНУ на факультеті іноземних мов. Від 2008 до 2010-го роки жила у Франкфурті. Знається на політичній аналітиці, європейському праві, цікавиться міжнародними відносинами.

Гідність понад усе

Протягом перших днів перебування у Франкфурті все здавалося дуже незвичним. Вельми здивувалася, побачивши людей, які ночують в підземних переходах у спальних мішках. В Україні таких би давно порозганяли як бомжів. Дістала фотоапарат, щоби зняти це явище, але відразу підбіг полісмен і пояснив, що це порушення людської гідності. Вони – громадяни Німеччини, тож мають право жити, як їм заманеться.

Перш за все, європейська модель розвитку спрямована на побудову світу справедливості, заснованого на принципі цілісності людської гідності. Бурхливий та суперечливий розвиток Європи, її поліетнічність сприяли тому, що європейські цінності сформувалися як продукт кількох великих релігійних і філософських традицій. Жорстокі війни та катаклізми викристалізували гуманістичний підхід до людини, людського життя й здоров’я. Секрет такої популярності всього «європейського» у тому, що найважливішою цінністю європейського суспільства стала людська гідність, людина як особистість та індивідуум.

Толерантність не «на папері»

У будинку, де я винаймала квартиру, хтось постійно викидав сміття з вікон. Порожні пляшки, диски, папір… Оскільки я була наймолодшою мешканкою, мені прийшов лист із проханням не смітити. З обуренням пішла за адресою, зазначеною в листі, і «гнівно» пояснила, що такого роду попередження беззмістовні, бо не я смітила. Того дня почула стільки вибачень, що стало ніяково. Без жодних звинувачень мене перепросили і запевнили, що таке більше не повториться.

Безумовно, гарантом дотримання гуманістичних цінностей і стандартів є демократія, що забезпечує рівність, мир, соціальну справедливість, безпеку громадян, відкритість, відповідальність. Її важливими складовими є плюралізм, толерантність, повага до чужої точки зору, визнання свободи совісті, гарантованого права на власність інших осіб. Важливими умовами демократичного суспільства є громадянська освіченість, компетентність, виховання поваги до прав людини, вміння знаходити компроміс. Люди повинні знати свої права та обов’язки, мислити критично й незалежно.

Демократія – не панацея!

Однак, попри всю важливість демократії, її не можна ідеалізувати чи вважати панацеєю. Вона не створює гарантії щасливого та безтурботного життя, не є достатньою передумовою безконфліктного розвитку, а лише дає шанс на те, щоби вижити у співпраці з іншими народами світу. Демократія – це не універсальна модель суспільного устрою, це, перш за все, розмаїття національно-культурних форм життя, які базуються, як на мене, на відмінностях менталітету народів.

Екологічний бум?

Для мене стало відкриттям, що європейці просто схиблені на здоровому харчуванні. Переважна більшість людей, з якими я знайомилася, вела здоровий спосіб життя і вживала лише біо-продукти.

Характерною рисою європейської моделі є опікування навколишнім середовищем. Хоча Європа не єдиний регіон, який зіткнувся з екологічними проблемами, вона є єдиною політичною зоною, де ці проблеми сьогодні взяті до уваги. Повага до навколишнього середовища, ощадливе ставлення до природи проявляється як на побутовому, так і на глобальному рівнях.

«Ринковий» компроміс

Європейською цінністю є також ідеал вільного ринку, який дозволяє забезпечити максимально високий рівень життя населення. Ця модель, яку часто описують як соціально-ринкову економіку, пропонує чесний компроміс між свободою та соціальною справедливістю, між виробництвом і перерозподілом, між ринком і державою.

Однак, попри значні здобутки, європейські цінності мають низку недоліків. З історії відомо, що іноді демократія перетворюється на вседозволеність, яка тягне за собою спочатку кризу морально-етичних, релігійних ідеалів, а згодом веде до розчарування та появи ідеї «сильної руки»…

Цивілізація з наркотиками та гомосексуалами

Одразу попереджу, що в Європі проблему наркоманії та гомосексуалізму ніколи б не поставили поряд, бо одностатеві стосунки там не вважаються аномалією. До геїв і лесбіянок ставляться толерантно, нарівні з гетеросексуальними парами.

На тлі демократизму й толерантності в європейському суспільстві процвітає гомосексуалізм, формується терпиме ставлення до «легких» (і не дуже) наркотиків… Можна по-різному ставитись до цих явищ, дискутувати щодо них, однак, чи не несуть вони загрози здобуткам європейської цивілізації, чи не підривають її зсередини?

Попри все, я вважаю, що європейські цінності – це важливий здобуток не лише Європи, а й усього людства. Тому орієнтація на європейські стандарти за високої національної самосвідомості сприятиме істотному цивілізаційному успіху нашого суспільства. Адже європейські цінності – унікальне явище, найбільш досконале на сьогодні вираження філософського, релігійного та морального розвитку різних епох і народів, ґрунтоване на загальнолюдських ідеалах і прагненнях.

Аналітичний погляд зсередини на європейське життя

Багаті допомагають бідним. Чим приваблює Європейський Союз? Найперше, він поставив перед собою благородну мету: не допустити на майбутнє на Європейському континенті воєн, які в минулому не раз роздирали його на шматки.

По-друге, розбудовою економічно сильних держав. Більшість країн Центрально-Східної Європи може пишатися своїм міцним демократичним устроєм і чітко відрегульованою економікою. Їм було на кого рівнятися – на стабільні держави Західної Європи. Рівняння на кращого – одне з важливих надбань ЄС. Як і те, що більш заможна країна допомагає менш заможній досягти успіху. Це зрозуміло: багатий господар почувається комфортніше, коли поруч з ним проживає хоча й менш заможний, але не злиденний сусід.

Комфорт понад усе. Крім того, ЄС демонструє й привабливу перспективу: широкомасштабний ринок збуту продукції, економічний та фінансовий комфорт, спільну валюту євро, безвізове пересування громадян усередині ЄС, комфорт психологічний, а також співпрацю у сфері правосуддя, одним словом, комфорт соціальний та психологічний. Усе це об’єднує спільна політика, а відтак і безпека.

Кажуть, усі біди від бідності. Як же в такому разі живуть багаті? Скажімо, у Фінляндії, де рівень безробіття сягає 5-6%, багатодітні безробітні живуть не бідніше за тих, що мають роботу. За обслуговування в системі охорони здоров’я фінни платять лиш 10% від реальної ціни. Кожна молода людина, досягнувши повноліття, може отримати однокімнатну квартиру, сплативши символічну повну ціну або частинами. І все це стало можливим, навіть незважаючи на те, що Фінляндія після розвалу Союзу втратила майже половину свого експорту. Але буквально через три роки вона цілком відновила свій експортний потенціал і більше ніж удвічі скоротила безробіття.

Пенсії – не тягар

У Німеччині особлива увага – пенсіонерам. Крім державної пенсії, яка нараховується в розмірі 70-73% від платні, пенсіонер отримує ще й так звану виробничу, тобто з місця роботи, де він працював перед виходом на відпочинок. Якщо роботодавець не в змозі або відмовляється платити, то пенсія нараховується зі спеціально створеного фонду.

За рахунок пенсійного страхування пенсіонер ФРН може відпочивати й лікуватися на курортах, підвищувати кваліфікацію, отримувати нову професію, якщо це йому потрібно.

Частка соціального забезпечення в Німеччині досягає 30% ВВП, тоді як в Україні – соромно казати…

Польща за рівнем ВВП випереджає Україну в 5 разів, хоча на початку 90-х за цим показником відставала від неї удвічі. Польща зуміла за порівняно короткий термін так реформувати свою економіку, а відтак і соціально захистити своїх громадян, що 2004 року потрапила до числа країн, які приєдналися до Євросоюзу.

Найщасливіша нація – голландці

У деяких європейських країнах соціальний захист громадян сягнув дивовижних результатів. Коли, приміром, у Голландії провели соціологічне опитування, аби дізнатися, чого їм бракує в плані соціальному, так би мовити «для повного щастя», то понад 80% не змогли назвати таких явищ. Тобто рівень життя відповідає потребам громадян.

Отже, чому «там» краще? По-перше, тому, що країни Європи ніколи не будували соціалізм. По-друге, не малювали в уяві комуністичний ефемерний «ріг достатку», з якого будуть, як у казці, сипатися всілякі наїдки, а просто жили і працювали за законами ринкової економіки.

Звісно, що й у цих країнах далеко не завжди лунали сурми перемог. І далеко не всім були задоволені ті чи інші верстви населення. Страйки, про які колись майже зловтішно писали радянські ЗМІ, теж були і, мабуть, будуть.

Але капіталісти вміють рахувати: страйки обходяться державі в кілька разів дорожче, ніж виконання вимог страйкарів, тож верховна влада намагається не доводити справу до протестів. Адже страйки — це нестабільність економіки й неспокій серед населення.

Другий бік медалі

А втім, як свідчать економісти та соціологи, ринкова економіка має два головні недоліки – безробіття й бідність. Саме вони створюють напругу в суспільстві. І коли перше якось ще можна контролювати, то бідність, спричинену як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, долати важко. Хоча два ці недоліки теж взаємопов’язані.

Щоби працювати в умовах ринкової економіки, як окремій людині, так і країні треба ставити перед собою конкретну мету. Мета – це свого роду модель, на яку впливають історичний чинник, географічне розташування (місце проживання) і, врешті-решт, менталітет народу (характер людини). Кінцевий результат будь-якої моделі – соціальний захист населення.

Нині, як свідчать соціологи, у світі існує чотири моделі такого захисту. До однієї з них – системи Беверіджа (Англія, Ірландія), за якою кожний громадянин охоплений соціальною страховою допомогою (в разі хвороби, виходу на пенсію, смерті, народження і т. ін.), за спостереженням фахівців, тяжіє й економіка України. Чи зуміє наша влада створити таку систему – покаже час.

Аліна ГРИНЧУК, «Версії»

Запис Чому я хочу до Європи? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Порушено кримінальну справу за незаконне переміщення холодної зброї (ч.1 ст. 201 Кримінального кодексу України).

Запис Потяг контра-спокуси спершу з'явиться на Медіа-Версії.