«Хто володіє східною Європою, той володіє серцем світу» – цей вислів навів у своїй монографії «Велика шахова дошка: Володарювання Америки та його геостратегічні імперативи» Збігнєв Бжезинський. Найлютіший ворог Радянського Союзу та найпотужніший політолог-аналітик другої половини ХХ століття, чиї наукові пророцтва справджувалися завжди, написав цей твір для своїх студентів ще у квітні 1997 року. У 1998-му її переклали російською, тож ознайомитися з монографією можна в Інтернеті в розділі «Міжнародні стосунки».

Майже 20 років тому американський професор блискуче передбачив те, що нині відбувається між Україною та Росією. Ще тоді він назвав Євразію шаховою дошкою, де розгортається боротьба за світове панування. І ця боротьба зачіпає геостратегію – стратегічне управління геополітичними інтересами.

Що це означає мовою пересічних громадян? А те, що США зробить усе для того, щоби на політичній арені Євразії не з’явився суперник, здатний там панувати, а отже й кинути виклик Америці. Таким візаві наразі виступає Росія. Та без України її шанси на успіх значно менші.

З цього мало би випливати, що, будучи зацікавленою в Україні, Росія повинна була б демонструвати стосовно неї толерантність і повагу, а також докладати всіх зусиль, щоби між нашими двома країнами встановилися дружні та взаємовигідні стосунки. А що робить Росія? Нахабно втручається у внутрішні справи сусіда, «відкусює» ласий шматок його землі та, продовжуючи експансію, диктує свої умови. Хіба так мають поводитися брати-слов’яни? Та й чи брати вони після цього?

Утім, це питання риторичне, бо агресивні імперські зазіхання Росії є наслідком того, що вона є державою тоталітарною, в якій одна людина-тиран тримає в покорі мільйони. Ми вже це проходили. Та українці від цього вже відвикли. Натомість зашореність росіян вражає. Я спеціально дивлюсь їхні новини – і це справляє на мене, як на професіонала, що працює у засобах масової інформації майже 40 років,  дуже сумне враження. Бо їхня подача матеріалу – це зовсім не новини, а чистої води пропаганда і зомбування. Сам підбір інформації, заміна відеоряду, себто чистої води підтасовка і брехня, емоційність подачі, якої не повинно бути в новинах, тощо. Недарма ж Путін нагородив понад 200 журналістів відзнаками, що передбачають мало не міністерські пенсії. Ну а оплата праці та умови проживання провідних брехунів Росії – з віллами на морях, певно, вразила тих українців, які бачили інтерв’ю з ними. Українські журналісти так не живуть. Зрештою, може, це одна з причин того, що Україна програла інформаційну війну Росії?!.

А тепер кілька слів про те, чому ні в українському, ні в російському суспільствах немає одностайності. Річ у тім, що доволі значна частина людей зберігає патерналістські, себто батьківські, настрої. Можна сказати й по-іншому – рабські. Бо рабам легше, ніж вільній людині. За них усе вирішує цар, президент, губернатор, сільський голова, батько. Натомість людина вільна бере відповідальність за все на себе.

Людмила ЧЕРЕДАРИК      

Збігнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ «Велика шахова дошка: Володарювання Америки та його геостратегічні імперативи» (витяг)

«Найбільше вразливим моментом для Росії стала втрата України. Поява незалежної  держави Україна не лише змусила всіх росіян переосмислити характер їхньої  власної   політичної та етнічної приналежності, але й окреслила велику геополітичну невдачу Російської держави. Зречення більш ніж 300-річної російської імперської історії означало втрату потенційно багатої індустріальної та сільськогосподарської економіки й 52 млн. осіб, етнічно та релігійно найтісніше пов’язаних з росіянами, які здатні були перетворити Росію на справді потужну й упевнену в собі імперську державу.  Незалежність України позбавила також Росію її домінуючого положення на Чорному  морі, де Одеса служила життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор’я і цілого світу.

Втрата України стала геополітично важливим моментом, який істотно обмежив геостратегічний вибір Росії. Навіть без прибалтійських  республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, могла би спробувати зберегти за соборю місце лідера в євразійській імперії та підпорядкувати своїй волі неслов’янські народи південного і південно-східного регіонів колишнього Радянського  Союзу. Проте без України з її 52-мільйонним слов’янським  населенням будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію сприяла б, очевидно, тому, щоу гордій самотності  Росія заплуталася б у затяжних конфліктах з неслов’янськими  народами  які піднялися б на захист своїх національних  і релігійних інтересів. Війна з Чечнею є, ймовірно, першим тому прикладом. Більш того, зважаючи на зниження рівня народжуваності в Росії та буквально вибух народжуваності в республіках Середньої Азії, будь-яка нова євразійська держава, що базується виключно на владі Росії,  без України неминуче з кожним рокомставатиме все менше європейською й усе більше азіатською.

Втрата України явилася не лише центральною геополітичною подією, вона стала також геополітичним каталізатором. Саме дії України – оголошення нею незалежності в грудні 1991 року, її наполегливість у ході важливих переговорів у Біловезькій пущі про те, що Радянський Союз слід замінити вільнішою Співдружністю Незалежних Держав, і особливо несподіване нав’язування, схоже на переворотукраїнського командування  над підрозділами Радянської Армії, розміщеними на українській  землі, – перешкодили  СНД стати просто новим найменуванням більш федерального СРСР. Політична самостійність України приголомшила  Москву і стала прикладом, слідами якого, хоча спочатку і не дуже впевнено, потім пішли інші радянські республіки. І Росія, яка до недавнього часу була творцем великої територіальної держави і лідером ідеологічного блоку держав-сателітів, територія яких тягнулася до самого центру Європи і навіть свого часу  до Південно-китайського моря, перетворилася на стурбовану національну державу, що не має вільного географічного доступу до зовнішнього світу і потенційно уразлива перед лицем конфліктів на всіх флангах. Лише непридатні для життя і недосяжні  північні простори, майже постійно скуті льодом і покриті снігом, є нині безпечними в геополітичному плані».

Запис Хто володіє Східною Європою, той володіє серцем світу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гадаю, більшість чернівчан не заперечуватиме, що Нік Вуйчич – відома у світі людина, яка щодня, щохвилини  своїм життям достойно відповідає на жорстокий виклик долі. Якщо ж хтось не знає історію життя цієї Людини,  зазирніть у Гугл, вчитайтеся у його книги або ж перегляньте фільм «Цирк метеликів»…  

На відміну від Ніка Вуйчича, мені поталанило значно більше: у мене хворі тільки ноги. Більше того, лікарі допомагають долати хворобу. Однак після операції у мене в руках з’явилися милиці. І, коли набравшися сил, я вийшла на прогулянку, одразу постало багато проблем. Найпершою була якість чернівецьких тротуарів і доріг. І тут я збагнула, що, окрім сил, мені потрібні ще й неабиякі хоробрість і майстерність..

Утім, навіть без милиць не так то легко пройтися нашими навіть центральними вулицями без проблем, не кажучи вже про другорядні вулички чи провулочки. На превеликий смуток і сором, уже в історичній  частині нашого міста, що веде до перлини ЮНЕСКО, лише інколи трапляється «нормальний» тротуар. Здебільшого тут плитка, яка не тільки від контакту з милицями чи палицею, а й навіть з модерновими підборами розбігається в різні сторони. Чиясь байдужа рука, керована скупою головою та безсердечною душею, виготовляла цю плитку, а інша байдужа і водночас непрофесійна рука непродумано викладала її аби як. І не важливо, що такими дорогами не можна ходити! Головне, що гроші за таку псевдороботу вже розпирають чиїсь кишені.

Щоправда, подекуди в нашому місті є залишки асфальту, покладеного, мабуть, ще за радянської доби. Однак дефілювати ним не менш небезпечно, ніж неслухняною плиткою. Ось пройшов дощ, утворилася калюжа, а в ній швидко виник мул. І як тільки милиця чи паличка торкаються цієї ковзкої маси, миттєво втрачається рівновага, а про те, що далі, – краще й не думати.

Повірте (та в жодному випадку на собі не перевіряйте!) – це не дрібнички, а справжній виклик тим, кому важко ходити. Будь-які нерівності завдають нестерпний біль при пересуванні, а іноді й спричиняють нові переломи.

Хоча взимку всі ці нерівності зникають. Натомість утворюються трампліни, які не кожна здорова людина готова «взяти». А ще – безкоштовні ковзанки, ніби всі чернівчани – професійні ковзанярі. На жаль, особисто знаю городян, які, маючи проблеми з опорно-руховим апаратом, минулої зими упродовж 4-х місяців не виходили на вулицю.

Ще одна проблема постає, коли такому горе-пішоходу, як мені нині, заманеться перейти на інший бік вулиці. Тепер проблемою стає висота тротуарів, яку не кожна й здорова нога готова здолати.

Хтось поцікавиться: силою якого божевілля тебе на милицях понесло на вулицю? Сиди собі вдома – цілішою будеш. Може й так, якщо не брати до уваги самотність, яка додає до фізичного болю ще й моральні страждання. Може й так, ти ж не Нік Вуйчич… А він, на його щастя, мешкає не тут.

Ті ж, хто проживають в нашому місті і за посадами мали би дбати про нього, швидше за все не ходять розбитими тротуарами Чернівців, тому ці проблеми їм, мабуть, просто не зрозумілі, більше того – вони їх не дістали, не допекли!!!

Тому й пишаються тим, що наше місто носить статус одного з найкомфортніших міст країни. Однак комфорт має бути справді комфортом, а не метафорою, яка стає викликом, щойно з’являється людина з особливими фізичними потребами. На жаль, ми на очах втрачаємо статус справді гарного, вишуканого і, головне, – толерантного й гуманного міста. Навряд чи зможуть безпроблемно прогулятися нашим містом у найближчому майбутньому Нік Вуйчич чи бабуся з паличкою…

Чернівчанка, яка не з власної волі блукала містом на милицях

(у редакції є прізвище й адреса автора)

Довідка «Версій»

Нік Вуйчич— християнський проповідник, мотиваційний тренер і директор неприбуткової організації «Життя без кінцівок».

Народився 4 грудня1982 року в Брісбені (Австралія) в сім’ї сербських емігрантів і мав рідкісну патологію: у хлопчика були відсутні кінцівки — обидві руки і обидві ноги. Частково мав одну стопу із двома пальцями, що дозволило хлопчику в подальшому навчитися ходити, плавати, кататися на скейті, грати на комп’ютері і писати.

Він об’їздив понад 45 країн, виступаючи у школах, університетах та інших організаціях. Бере участь у телешоу і пише книги. Його перша книга «Життя без обмежень» вийшла 2010 року, а 2012-го була перекладена російською.

Нині проживає в Каліфорнії, США. 12 лютого 2012 року одружився на Канае Міяхарі, а 14 лютого 2013 року в них народився син.

Офіційно

Мільйон гривень – уже під ногами:

у центрі Чернівців знову перекладатимуть бруківку

У Чернівцях триває ремонт тротуарів… «Вже проведені ремонтні роботи на вул. Коцюбинського та Емінеску, частково замінена тротуарна плитка на ділянці проспекту Незалежності та вулиці Червоноармійській, – повідомляє сектор інформації та зв’язків із громадськістю міської ради. – Наразі завершуються ремонтні роботи на розі вулиць Садова-Головна».

– Цього року в ремонт тротуарів вкладено вже понад мільйон гривень, – зауважив Віталій Михайлішин, секретар міськради. – Усі роботи виконуються сумлінно, з використанням якісної плитки та бордюрів. Найближчим часом розпочнуться роботи і на інших вулицях Підкови і Ткачука.

– У найближчих планах – завершити ремонт на ділянці вул. Головної від вул. Садової до Соборної площі, – розповідає Дмитро Сірман, директор департаменту житлово-комунального господарства міської ради. – Там, де роботи виконані з дотриманням норм, плитку не зніматимемо, замінимо її лише на проблемних ділянках. Плануємо ремонтувати не тільки центральну частину міста, а й околиці.

Запис Мої прогулянки на милицях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У спільній колоні протестувальників проти «фашизації» українського суспільства, які цими днями пройшли вулицями Одеси, об’єдналися комуністи, прогресивні соціалісти, одеські козаки-антифашисти(!) та члени різних громадських організацій. Вони демонстративно розірвали портрет Степана Бандери, але портрет Адольфа Гітлера пронесли неушкодженим. Весь запал протесту спрямовувався проти ОУН, УПА та ВО «Свобода», яким інкримінували «фашизм».

На жаль, політичне життя сучасної України демонструє, що подібні звинувачення найчастіше висуваються без серйозних аргументів. Українці ще не забули, як у 2004 році Донецьк завішали портретами Ющенка зі свастикою. Ще одного «фюрера» знайшли!

Нинішні одеські «борці з фашизмом» у черговий раз повторили вигадку про вручення Шухевичу Залізного хреста самим Гітлером. Уже український суд спростував цю примітивну брехню, але ряжені «антифашисти» від неї не відмовилися. Інакше їм доведеться говорити правду на кшталт того, що Залізні хрести 2-го та 1-го класу у 1944 р. отримав командир 5-го Донського козачого полку Іван Кононов з рук свого командира Гельмута фон Панвіца. У квітні 1945-го Кононов уже був власівським генерал-майором, а фон Панвіц – групенфюрером СС, командиром XV козачого кавалерійського корпусу СС.

Нинішнім одеським козакам варто би за співпрацю з гітлерівцями засудити тодішніх російських козаків. Але саме цього вони і не зроблять, бо ж виступають не проти фашизму, а проти українського націоналізму.

Нацизм же з націоналізмом свідомо змішують комуністи: це їхня давня пропагандистська фішка.

Що ж об’єднало в єдиній колоні козаків та комуністів – нащадків більшовицьких комісарів, які свого часу залили Дон, Кубань і Терек козачою кров’ю? Відповідь проста – російський великодержавний шовінізм, густо замішаний на українофобії.

Варто якомусь недоумкуватому українському ультра-патріоту бовкнути щось ксенофобське, як великодержавні шовіністи відразу ж здіймають галас на весь світ про «український фашизм». Більшість українських ЗМІ контролюють з Москви, тому подібну істерію роздмухують і телеканали, і газети-таблоїди.

А українські націонал-демократи, як завжди, щось мляво мурмочуть у відповідь. Лише радикальні націоналісти намагаються здійснити дієвий опір.

Великодержавний шовінізм перейшов у рішучий наступ. Його стратегічна мета – контроль над ресурсами України і повна асиміляція українців. Кількість етнічних росіян у Російській Федерації від 1989 року скоротилася на 9 мільйонів – і це при тому, що мільйони громадян РФ – уроджених українців, білорусів, представників народів Поволжя за цей час записалися росіянами! Порятунок від власної демографічної катастрофи кремлівські стратеги вбачають у поглинанні українців та білорусів «російським морем». Для цього мобілізують свою «п’яту колону» в Україні.

Радикалізація російського великодержавного шовінізму в Україні неминуче тягне радикалізацію українського націоналізму. На фоні зростаючого соціального невдоволення це створює дуже небезпечну суміш. Запас традиційної толерантності в суспільстві вичерпується. А далі що? Стінка на стінку?

Ігор БУРКУТ

Запис Шовінізм проти націоналізму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як пояснив координатор проекту Іван Мафейчук, у рамках проекту «З мікросвіту в макросвіт» навчальні семінари на теми толератності проводяться для медичних працівників міських поліклінік, для журналістів місцевих ЗМІ, для юристів, урядових та неурядових громадських організацій, а також для психологів:

– Та найбільший акцент під час цих заходів ми робимо на толерантне ставлення до представників ЛГБТ-спільноти.

Довідка:

ЛГБТ – це спільнота, до якої входять  геї, лесбійки, бісексуали та трансгендери. За різними оцінками, у світі налічується від 5 до 10% представників, як їх ще називають, «сексуальних меншин».

І навіть розуміючи, що таке толерантне поводження, важко не відчути: таке акцентування йде саме від нашої внутрішньої неготовності до толерантності.

Усім переліченим в їхній повсякденній праці доводиться спілкуватися з різними людьми. І лізти в проблему «як ведмідь на пасіку» означає наробити ще більшої шкоди. Адже ми вже«проходили» це з євреями, ромами, інвалідами тощо, коли завдяки психологічній безпомічності таких агітаторів проблема лише загострювалася. Хоча засади, здавалося б найпростіші, як сформулювала їх Ніна КОПЕЛЬЧУК, голова правління Чернівецької обласної громадської організації «Люди Буковини»:

– Треба чітко зрозуміти, що гомосексуальні люди нічим не відрізняються від гетеросексуальних людей. Не треба по-особливому ставитися до них, треба дати їм можливість жити такими, якими вони є. Треба зрозуміти, що гомосексексуальність – це не хвороба.

Так, розвиток толерантності є об’єктивною потребою сучасного демократичного суспільства. І робити це варто не кампанійно, а поступово й повсякденно. Адже неупереджене й толерантне ставлення до ЛГБТ та дотримання прав людини в нашому суспільстві не виникнуть ні самі по собі, ні через газетні публікації.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Люди Буковини – усі однакові та рівні. Але є однаковіші? спершу з'явиться на Медіа-Версії.