Фізики впевнені, що душа не вмирає, вона залишається жити після смерті тіла, інформує 1NEWS.

Вчені з Університету Арізони заявили, що після смерті душа людини продовжує жити в квантовій реальності. Вони впевнені, що нещодавно відкритий мікроорган – мікротрубочки, які містять білок, структурний компонент клітин, утримують інформацію про квантовий стан організму на субатомному рівні, а після смерті вивільнюються.

Після загибелі органу, на думку доктора Хамероффа, квантова інформація рівномірно розсіюється у Всесвіті. Якщо ж пацієнта реанімували, вся інформація повертається на своє місце. Квантову інформацію, що зберігається в мікротрубочках, не можна повністю знищити.

Дослідники з Інституту фізики Макса Планка в Мюнхені погоджуються з цим і стверджують,  що фізичний всесвіт, у якому ми живемо – це тільки наше сприйняття. Щойно вмирає тіло, душа людини далі існує у квантовій реальності за межами матеріального світу.

Вчені вважають також, що існування душі нескінченне, відтак можна вважати, що людина не вмирає – вона перетворюється на квантове поле.

Відтак кожна людина, по суті, безсмертна.

Запис Наука і ми: Що таке безсмертя душі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поліну Оскарівну кореспонденти «Версій» знайшли… в лікарні. Вона впала і зламала ногу, лежить на витяжці. Такій рухливій людині, як Поліна Оскарівна, це важко, бо належить до тих, хто, так би мовити, хати не тримається. Лежати їй ще місяць. Але жодної зневіри на її обличчі не має. Та й яка може бути печаль, коли навколо – люди, яких пані Поліна так любить. А під подушкою – фотографії, що тішать світлими спогадами.

Переглядаємо світлині з-під подушки: орденоносиця Поліна Кричмар виступає перед молоддю, юна Поліна – в дівоцтві Бешацька, красива пара – Поліна і Семен…

–          Мого Сьому забрали в армію за місяць до війни. Я теж того часу отримала мобілізаційний листок. Того ж таки 41-го отримала на чоловіка похоронку…До війни я жила в Бессарабії, там отримала фах медика. Воювала. Спочатку була в госпіталі в Тирасполі, потім – на фронтах по всій Україні, пройшла Польщу, Румунію, Німеччину… Війну закінчила капітаном. І до листопада 1945-го брала участь у процесі репатріації військовополонених. Демобілізувалася до Львова, а вже звідти як медик отримала направлення до Чернівецької області. Працювала у  Припрутті, Садгорі, а найдовше – в Чернівецькому пологовому будинку.    

Найбільше і згадує саме про цей період у житті.

–          Бувало, що досвідчені лікарі остерігали приймати рішення під час пологів, а я зважувалася. От був випадок у мене: жінка народжувала, а дитинка неправильно йшла – ніжкою.  Часу на роздуми не було: доки кликали головного лікар, я взялася допомагати. Знайшла другу ніжку, перевернула дитинку всередині. Коли головний лікар добіг, малюк уже побачив світ. Я пояснила лікареві, що трохи затрималася з допомогою, бо важко було знайти навпомацки другу ніжку дитини, але лікар лише засміявся: «Переможців не судять».

Тоді я допомагала багатьом. Було дуже важко, особливо по селах. Грошей не було, люди не мали за що купувати ліки. Я видавала їм медикаменти безоплатно, рятувала і дітей, що народжувалися недоношеними, і матерів.

Про війну Поліні Оскарівні досі згадувати важко, хоча минуло більше півста літ. Навіть про численні бойові нагороди розповідає неохоче:

–          Та там багато всього… Ордени – Перемоги І ступеня, ІІ ступеня, Орден Богдана Хмельницького… Війна – це важка праця. Медики, бувало, цілодобово оперували,  перекушуючи на ходу, ледь опустивши марлеві маски з обличчя. А якось  у Красному Лучі госпіталь розташувався поблизу сквера. Ввечері туди привезли лазне-пральний апарат. Зібралося багато дівчат попрати, помитися. Чоловіків там майже не було. І чи цигарку хтось закурив, чи ще якось помітили це місце ворожі літаки – скинули бомбу. Стільки людей загинуло…

Поліна Оскарівна на хвилину змовкає і витирає сльози. Вона й сама отримала серйозне поранення в голову, має інвалідність першої групи. Але сльози її – за іншими.

І зараз у лікарняній палаті травматології пацієнтки-посестри по нещасних випадках відгукуються про пані Поліну з захопленням. «Уявляєте, вона має півстоліття стажу! Все життя в медицині!», – ділиться одна. «Їй 95 років, а вона така грамотна, що нам до неї далеко», – додає друга.

На тумбочці біля ліжка нашої героїні – ваза з букетом білих тюльпанів.

–          Це мені батюшка подарував,– розповідає. – Тут його матушка лежала, то він постійно приходив, а до мене був дуже уважний. Ще велику таку різдвяну пампушку подарував, на всю палату вистачило. Питав, чи нічого мені не треба – але що мені треба? Я матеріально забезпечена, маю пенсію.

Серед фотографій пані Поліни – запрошення на вибори, протестантські брошурки про Євангеліє. На запитання, як Поліна Оскарівна почувається в такому різношерстному колі спілкування – іудеї, православні, протестанти – відповідає до геніальності просто:

–          Я до всіх релігій ставлюся з повагою. Бо жодна релігія не вчить поганого. Як і жодна національність. Тому – всіх поважаю.

Поки ми спілкувалися з Поліною Оскарівною, до неї прийшов ще відвідувач – помічник одного з депутатів міськради. Він не випускає пані Поліну з поля уваги, бо знає, яка вона невгамовна. Цікавиться здоров’ям, обговорює свіжі новини, питає, що принести. Пані Поліна щиро тішиться і просить тільки свіжих газет.

Почувши, що прийшов хтось «від депутата», сусідки-пацієнтки почали жваво обговорювати несправедливість розмірів пенсій, зайшла мова про суворі вимоги Міжнародного валютного фонду… Пані Поліна з завидною мудрістю, вартою, аби з неї брала приклад держава, поцікавилася:

–          А навіщо ми позичаємо стільки грошей???

На запитання, як вдається зберегти стільки енергії у такому віці, відповідає щиро:

–          Я завжди любила людей, любила працювати – тому Бог мене так і зберіг.

Тридцять років Поліна Оскарівна прожила з другим чоловіком. Дев’ять років уже живе без нього – відійшов у кращий світ.  «Але то вже минуле…», – каже вона. Сьогодення її громадсько активне – рада ветеранів при 5-му ЖРЕПові, зустрічі в благодійному фонді «Хесед-Шушана». Навіть 95-річний ювілей відзначала в клубі Хеседа. Мала поважних гостей, серед яких – секретар міськради, тодішній потенційний нардеп Віталій Михайлішин. Після виборів, у лікарні, він її поки що не відвідав. Мабуть, просто ще не встиг. А от Поліна Оскарівна точно встигла би. Вона все встигає. За місяць одужає – побачите.

Маріанна АНТОНЮК, Ігор КОНСТАНТИНЮК (фото), «Версії»

Пацієнтки 6-ї палати відділення травматології Чернівецької лікарні швидкої медичної допомоги на вулиці Фастівській висловлюють вдячність усім лікарям відділення і завідувачу Дмитру Васильовичу Яким’юку за фаховість і уважність до пацієнтів.

Запис Переможців не судять – у них вчаться спершу з'явиться на Медіа-Версії.