На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Метою пленеру була популяризація творчості великого майстра Іоанна Георга Пінзеля. В пленері взяли участь художники з України та країн Прибалтики – Литви, Латвії та Естонії. В притаманній кожному особистій манері митці відтворили побачене в подорожі мистецькими шляхами Пінзеля. Це, зокрема, зображення замків, монастирів, церков Львова і Львівщини, Бучача, Годовиці та інших міст, пов‘язаних з іменем Пінзеля і його діяльністю.

Постать І.Г. Пінзеля стала відомою широкому загалу завдяки Борису Григоровичу Возницькому – багаторічному директору Львівської картинної галереї (зараз – галереї мистецтв), музейнику-подвижнику, Герою України. Він довгий час відшукував і збирав часто напівзруйновані шедеври скульптора. Тому проект і виставка є також даниною пам‘яті про цю непересічну особистість.

Міжнародний живописний пленер був ініційований і організований благодійним фондом «Відродження історико-культурної спадщини України» ім. героя України Б.Г. Возницького (м. Львів, президент – Олександра Лісаковська), Рівненською обласною організацією Національної спілки художників України. Куратором виставки є Гінтарас Біла (Литва).

Дякуємо організаторам за виставку, а художникам за унікальні роботи, які відобразили історико-культурну спадщину Західної України, зокрема місць, де жив і творив геніальний скульптор XVIII століття Іоанн Георг Пінзель.

Більше фото з виставки за посиланням – ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ «МИСТЕЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ ПІНЗЕЛЯ» У ЧЕРНІВЦЯХ .
©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка живопису «МИСТЕЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ ПІНЗЕЛЯ» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього року виповнилося 120-років від дня народження Бруно Шульца та завтра, 19 листопада – 70 років від дня його трагічної загибелі.

Бруно Шульц (1892–1942), польський письменник і художник єврейського походження з українського міста Дрогобича. Його оповідання, опубліковані у збірках «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою», перекладені на понад 40 мов світу та постійно з’являються їх нові переклади.
1992 рік ЮНЕСКО проголосила роком Бруно Шульца.

Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року в Дрогобичі, який на той час був тихим провінційним містечком Австро-Угорської імперії. Він був наймолодшим з дітей Якуба Шульца, власника крамниці тканин, і Гендель-Генрієтти Кухмаркер, яка походила з родини дрогобицьких торгівців лісом. В родині Шульців було ще двоє дітей — Ізидор та Ганя.
«На одному із світових перехресть культур та релігій, у Дрогобичі на Галичині наприкінці століття та великого правління кайзера Франца Йосифа І, в народі вічних подорожніх торгівців та мудреців — євреїв року Божого 5652 чи 12 липня 1892 року за Григоріянським календарем в очікуванні на щось незбагненне і передчуване народилося звичайнісеньке немовля. Ім’я принесло собі само — 12 липня саме іменини Бруно».
Тарас Возняк, «Бруно Шульц. Повернення».

Бруно Шульц загинув 19 листопада 1942 року. Його застрелив на вулиці шарфюрер СС Карл Гюнтер.

19 листопада 2012 року у Дрогобичі Полоністичний науково-інформаційний центр імені Ігоря Менька, ДДПУ імені Івана Франка, студентський театр „Альтер” запрошують вшанувати пам’ять Бруно Шульца у 70-ті роковини його загибелі.
Об 11 годині відбудеться спільна молитва на місці загибелі Бруно Шульца.

З 6 до 12 вересня у Дрогобичі проходив V Міжнародний фестиваль Бруно Шульца. Стартував фестиваль в залі Львівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича. Відкрили Шульцфест міністр культури України, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Києві Хенрик Літвін, Генеральний консул Польщі у Львові Ярослав Дрозд.
Фестиваль Бруно Шульца – це фестиваль зустрічі кількох культур, приклад міжнаціонального, міжрелігійного  та міждержавного порозуміння.
Фестиваль складався з двох частин: перша – від 6 до 9 вересня –  концерти, виставки, театральні вистави та інші мистецькі заходи; друга – від 10 до 12 вересня – мала літературно-науковий характер. Ювілею письменника було присвячено також і одну з основних програм Форуму видавців у Львові – фестиваль «Бруно Шульц у Львові», який поєднав  виставки, кіно і театральні покази, літературні дискусії, книжкові презентації.

Символічний світ Бруно Шульца…

Він і конфіденційний, магічний, з різними настроями, символами – цей простір уяви…
До моєї поїздки у Дрогобич розуміння Шульца було досить наближеним, так мені здавалося, але не осягненим.
Що змінилося після Дрогобича?
Поза всяким сумнівом – світ Бруно Шульца мене полонив та спантеличив.
Але настільки, наскільки я змогла його зрозуміти, відчути і, знов таки ж, тільки наблизитись…
Осмислення реальності і складових часу, що ніби зупинився, як сон, який є правдою…

… затемнений зал малої сцени  з театральним перформансом від Беатрис Альгазі та  колективу Scène Infernale(Париж),
потяг, що приїжджає у Львів рано,
«Зодіак Міста або історія однієї весни»,
Дрогобицький костел святого Бартоломія,
чоловічий вокальний гурт «Kairos» із Любліна під батутою Бориса Cомершафа,
вілла Яроша,
палац Мистецтв – «Вілла Б’янки»,
Дрогобицька хоральна синагога,
муніципальний хор «Легенда» під батурою Ігоря Циклінського,
ніч у готелі з дивною назвою «Тустань», яка розпочалася пізно вночі, точніше о першій чи другій годині ночі. А о 9 годині ранку ми вже були на площі Ринок і дивились новий театральний проект театру «Альтер»,
мистецькі виставки Влодзімежа Фінке,  Ізабелли Ціхонської, Пйотра Луціяна,  Бартоломія Міхаловського, Олега Любківського, Бенка Гомзюка, Олі Чигрик, Станіслова Ожуга,
фотографії Ервіна Шенкальбаха,
виступ музикантів групи „X-Project” (Дрогобич),  рок-групи „Bruno Schulz” (Лодзь) та  етно-групи „ДахаБраха” (Київ),
Віра Меньок, організатор Міжнародного Шульц-фесту у Дрогобичі,
Ґжеґож Юзефчук, художній директор Фестивалю,
дрогобицька Інтернет-газета «Майдан»,
«Жінки з оточення Бруно Шульца» від  Анни Кашуби-Дембської з Кракова,
прогулянка красивими, затишними вулицями Дрогобича…

Та це ще не все…
Насправді , ці два дні у Дрогобичи на V Міжнародному Фестивалі Бруно Шульца «АРКА УЮВИ БРУНО ШУЛЬЦА» – це дуже особисті і емоційні враження, незабутні, але й такі, про які хочеться говорити і не втрачати з ними зв’язок. Так само, як хочеться перечитувати-передивлятися, занурюватися у світ оповідань, есе, малюнків Бруно Шульца. Я можу заплющити очі і навіть до хвилин в деталях пригадати окремі, як кадри у кіно, фрагменти фестивалю.
Вразили й люди, митці, художники, музиканти, письменники, поети, історики, які організували фестиваль «АРКА УЮВИ БРУНО ШУЛЬЦА». Я їм заздрю і захоплююсь…

А завтра, 19 листопада, я теж помолюся і пригадаю Бруно Шульца і тих людей, які загинули…
Того чорного четверга 1942 року у Дрогобичі гітлерівці винищили 265 євреїв…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS,
Чернівці-Дрогобич-Львів-Чернівці…

Запис Символічний світ Бруно Шульца… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники зустрічі спитали  Тараса Возняка  стосовно минулорічної публічної дискусії на тему «Навіщо Україна?». Дійсно, досить провокаційна тема і запитання. Але іноді завдяки таким запитанням аспекти істинності нам відкриються зовсім іншими і несподіваними.
Час переформатування українського суспільства  продовжується. 25-30 сімей олігархів, які володіють майже всіма статками України, 15%-20% – зародковий середній клас, а всі решта – злидні, розграбований український народ. Таке співвідношення не може довго продовжуватися…
А ось чи надовго мораторій продажу землі в Україні ніхто не міг однозначно відповісти. До 2013 року поки ще діє, але чи на довго? А взагалі: чи продаж землі чи України?…

Також присутні чернівчани позаздрили західній столиці стосовно культурного, літературного та мистецького життя Львова. І пригадали Богдана-Ігоря Антонича, Генрика Збєжховського, Івана Франка, Іоана-Георга Пінзеля, Бруно Шульца, Зигмунта Гаупта, Василя Пачовського… А чого тільки вартує словник львівської ґвари…І львівське богемне життя видається чернівецьким провінціалам утаємниченим, але яскравим і виразним. І книги, які купуються, або друкуються у Львові, мають обов’язково пахнути львівською кавою. І ми розмовляли про те, як має бути оформлена книга, чим вона пахне, чим приваблює. В старовинних книгах є взагалі щось міфічне: папір з водяними знаками, шкіряна палітурка, золочений зріз книжкового блоку, назви шрифтів та письма – курсив, унціал, устав, півустав, рустика, бастарда, версали, фрактура…

“…Те, що Чернівці створені чотирма культурними елементами – австрійським, гебрайським, українським і румунським – дуже відрізняє місто від сусідніх галицьких міст, що постали на польському, гебрайському та українському первнях. Це призвело не тільки до виділення Буковини ще за Австрії в окрему адміністративну одиницю Герцогство Буковина (Herzogtum Bukowina), але й розділило долю Галичини й Буковини аж до сталінської окупації і врешті незалежності України.
Між розпадом імперії та українською незалежністю було сімдесят років трагічної европейської історії, які докорінно змінили етнокультурну карту цілого краю. У Чернівцях і Львові витворилися доволі відмінні політичні культури. І часом це призводило до різних політичних наслідків. Якщо у Львові чи Станиславові відносини між етнічними групами і їхніми політичними нуртами були доволі жорсткі, що призвело до кривавих міжетнічних зіткнень і взаємних депортацій українців та поляків, то ситуація у Чернівцях була набагато м’якшою. Попри загальне невдоволення румунським пануванням, вона залишала певний люфт…”
Тарас Возняк, “Чернівці. Дух дихає там, де хоче”, часопис “Ї”, №56,
ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ

У свою чергу Тарас Возняк з не меншим захопленням говорив про Чернівці, про його мистецьку спадщину і сьогодення. На Буковині величезна літературна школа: Пауль Целан, Елієзер Штейнбарг, Роза Ауслендер, Ольга Кобилянська, Дмитро Загул, Георг Дроздовський… А зараз в Чернівцях є сильні постаті: Петро Рихло, Олександр Бойченко.
– Петро Рихло – чи не Іван Франко наших днів?…
Коли я прийшла додому після зустрічі з Тарасом Возняком, то взялася перечитувати «Загублену арфу» Петра Рихла.
Зараз читаю і часопис «Ї» № 65 – «Франц Йозеф І. Приватно», який я придбала у «Літературному кафе». Тепер із лаконічним підписом Тараса Возняка. Бо після зустрічі відбулася автограф-сесія.
Художник-графік Олег Любківський поцікавився продовженням чернівецької теми часопису «Ї».
– Чи не з’явиться №56 частина 2 “ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ”   ?
– Справа у коштах.
Олег Любківський зголосився ілюструвати новий чернівецький часопис.
Сподіваюся і вірю, що знайдуться кошти на все інше…

Незалежний культурологічний часопис “Ї” –
http://www.ji-magazine.lviv.ua/index.htm .

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Семантичне гніздо, журнал «Ї» та живе спілкування не тільке блогерів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.