Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ – дійство, побудоване на фундаменті культурної спадщини Чернівців, продукт генної та історичної пам’яті його мешканців. Метою фестивалю є повернення Чернівців на культурну мапу Європи й розвиток діалогу між сучасними українськими поетами та їх зарубіжними колегами.

З вітанням Фестивалю виступила Марина Кирилюк,  секретар Чернівецької міської ради.

Модератори заходу: Святослав Померанцев, президент літературної корпорації «Meridian Czernowitz»; Євгенія Лопата, директорка Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Перкладач: Оксани Матійчук, голова Українсько-німецького культурного товариства м. Чернівців, заступник директора Центру німецькомовних студій при центрі Gedankendach ЧНУ.

Директорці фестивалю Євгенії Лопаті вручили медаль за заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина. Нагороду передала представниця відділу культури посольства Німеччини Катаріна Шаупп-Карманн.

Святослав Померанцев звернув увагу на те, що Чернівці перше в рейтингу у конкурсі на звання «Книжкової столиці України – 2022», оголошеного Українським культурним фондом.

Дякуємо за позитив зустрічей  першого фестивального дня! Фестиваль продовжується…

Більше фото з відкриття фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях стартував XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стали відомі результати Національної премії України імені Тараса Шевченка-2020. У номінації «Література» переможцями стали:  Тарас Прохасько зі збіркою есеїв «Так, але…» та Маріанна Кіяновська з книгою поезій «Бабин Яр. Голосами».

Збірка есеїстики «Так, але…» побачила світ у 2019 році у Meridian Czernowitz. За словами видавця, президента Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz Святослава Померанцева, ця книга не проста, вона з секретом.

«Окрім Тараса, над нею працювала команда митців та менеджерів. Спеціально до цієї книжки київська художниця Олена Придувалова написала серію картин – великих та малих. Керівником візуальної частини стала відома продюсерка та кураторка мистецьких проєктів Тетяна Швед-Безкоровайна. Літературний редактор книжки – Олександр Бойченко, відповідальна редакторка – директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата».

Про що книжка Тараса Прохаська «Так, але…»? Вона про одне й те саме: про майбутнє, яке було давно, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема – про такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, бабінтон і зельбсферштендліх тощо. А також про те, що спати треба уважно, снідати – по-своєму, а дивитися – зміщуючи візир. Так, але не це тут головне. Бо головний тут – тип оповіді, в якому рефлексії стають елементами сюжету й оприявнюються не як написані постфактум, а як проговорені в момент народження. І тому ніякі це не шкіци й не есеї, а оповідання в найстрогішому значенні цього слова.

Запис Тарас Прохасько отримав Шевченківську премію за книжку, яка вийшла у Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

фото promin.cv.ua

–  Вперше я приїхав у Чернівці, здається, у січні 1996-го, і першим побачив Сергія Пантюка, – пригадує на наше прохання харків’янин. – Пантюк тоді саме жив тут, і на його запрошення приїхали ми – група письменників. Ми були молодими авторами, у нас щойно вийшли перші книги у видавництві «Смолоскип»… Було холодно, темно, лежали замети на вулицях, приміщення також були холодні… Я не згадаю зараз, де саме ми тоді виступали – але це був великий зал, і там усі сиділи в шубах. Та тоді, власне, вся Україна така була. У Харкові теж тоді літературні вечори були такими…

Після того Ви регулярно бували в Чернівцях. Які враження від змін у місті?

Безперечно, це позитивні зміни. Як на мене, стороннього спостерігача (бо звісно, я не можу бути повністю об’єктивним, бо тут не мешкаю і багато чого не знаю), місто міняється тією мірою, якою міняється вся країна – тобто, у позитивний бік.

Берете участь у різних фестивалях, які проходять у різних містах. Порівнюєте їх?

Вони різняться – і рівнем підготовки, рівнем задіяності туди капіталу, інвесторів. З іншого боку, є така проблема українських фестивалів – вони доволі одноманітні в плані лайн-апу. Всюди виступають одні і ті самі музиканти, і всі наші фестивалі – вони такі… доволі «всеїдні». Тобто робиться музичний фестиваль, і запрошуються ті, кого можна запросити.

А як організатори фестів мають підбирати учасників? Адже, окрім творчості, ті демонструють зі сцени і свої переконання. Так має/може бути, чи митці мають бути аполітичними?

Зрозуміло, що організатори не можуть виставити митцеві вимогу «не говори це, а говори це». Але з іншого боку, вони мають розуміти, що несуть відповідальність за те, що відбувається на сцені. Ну а як же ж…

Коли я організатор, я розумію: якщо зі сцени хтось закликатиме до братання з Путіним, то відповідальність не лише на тому, хто це говорив, а й на мені як на організаторі – це ж очевидно. І як людина, яка сама постійно щось організовує, я це розумію. Слід керуватися якимись принципами здорового глузду, запрошувати людей, яким довіряєш, яких знаєш…

Ви свої вірші кладете на музику, але це не є традиційні пісні. Це або рок – або щось інше, як-от Ваш проект «Лінія Маннергейма». Це абсолютно різне. Так ви орієнтуєтеся на різного глядача-слухача, це мають бути різні люди – чи одні і ті самі, але з різним настроєм?

Ну я взагалі скажу: я не орієнтуюся на глядача-слухача, я просто роблю те, що мені цікаво. Якщо це резонує з читачем-слухачем – то добре, а ні – ну… буває. Так, я бачив, що частина людей учора вийшла з залу, де ми презентували «Лінію Маннергейма», але, послухайте, це ж специфіка фестивалю. Вхід вільний. Захочу – зайду, захочу – вийду. Коли це робиться за квитки – то зазвичай не приходять люди, яким це нецікаво, і якщо людина вже прийшла, то вона лишається. Тому я до цього ставлюся по-філософськи.

Як підбираєте команду для таких проектів?

Намагаюся працювати з людьми, яким довіряю, з якими перебуваю «на одній хвилі». Бо інакше – нецікаво. Ми ж це не робимо заради заробітку.

Вас знають, люблять, читають напам’ять вірші, Вам вірять… Як воно – бути кумиром?

фото Василя Салиги

Ну, я постійно закликаю не вірити (сміється – авт.) Сумніватися. Мені здається, що кумир мав би закликати до сумнівів і до пере-перевірки інформації. Та нє, якщо ти себе починаєш відчувати якимось гуру, месією – очевидно, що тобі краще зайнятися чимось іншим… Піти в політику, наприклад. В церкву…

До речі, не збираєтеся в політику?

Нє-нє, мені добре тут, так що «туди» я не хочу.

І от питання про наболіле. От є в нас Андрухович, Прохасько – також, певною мірою, кумири… А є інші люди, які також люблять Україну, боронять її і віддають життя. І вони російськомовні.  Дуже хочеться їм усім сказати щось таке мудре, щоби їх примирити. Чи маєте Ви щось таке мудре для тих і тих?

Чогось особливо мудрого у мене нема… Мені здається, що достатньо просто бути законослухняним громадянином. У нас є Конституція України, де все прописано. У нас є державна мова. Що тут можна ще вигадувати?

А в побуті?

У Конституції також вказано – що мають забезпечуватися права людей. Там не написано, що тих, хто в побуті розмовляє російською, треба розстрілювати.

Я розумію, про що Ви говорите, і багато разів висловлювався з цього приводу, і отримував дуже багато критики… Коли ти говориш, що любити Україну можна і російською мовою – це в багатьох українців викликає ненависть, лють. І я розумію реакцію цих українців: вони в такій заяві передусім бачать спробу захистити російську мову. Не громадян України, не наших співвітчизників, не людей, з якими ми разом, які часто з тобою перебувають на якійсь одній людській позиції (вони теж за незалежну, вільну, демократичну соборну Україну), а бачать в цьому лише бажання підтримувати і розвивати російську мову. Знаєте, я слідкував за усім, що відбувається, читав усі ці реакції, яких дуже багато, які дуже страшно непримиримі і страшно радикальні, і мені здалося, що єдиний висновок, який можна зробити: учасники цієї псевдо- чи квазідискусії висловилися. Кожен сказав щось своє. Сказав один, сказав опонент, кожен сказав щось, що йому болить – а насправді, мені здається (і це страшенно симптоматично, і я намагався говорити це на відкритті фестивалю) – що ми, на превеликий жаль, не можемо зійтися цією мовою, якою б ми говорили між собою. У нас саме слово «діалог» викликає сьогодні просто алергію, за цим відразу бачиться зрада, далі бачиться спроба порозумітися з Путіним… а йдеться насправді, як на мене, про речі значно важливіші. Що ми не можемо домовитися між собою. Між тими, хто в принципі підтримує Україну, хто хоче бачити її вільною, незалежною, без сепаратистів, без п’ятої колони і так далі. Не можемо домовитися тому… не знаю я, чому ми не можемо домовитися! Це питання значно складніші. Чому так багато розумних людей, які висловилися за останній місяць з цього приводу, не почули своїх візаві, своїх опонентів – а лише намагалися показати свою травму, свою рану, свій шрам, свою вавку…

Чи не то саме зараз відбувається і з Законом про освіту?

Там, думаю, питання в самих трактуваннях термінів – «нацменшин», «корінного населення» тощо. Та що казати – Україна 26 років мовчала, 26 років боялася говорити сама про себе і боялася називати речі своїми іменами. Зараз пробує і, очевидно, це не завжди виходить. Але – ну не виходить зараз – вийде завтра. Говорити-то треба. Від того, що сказані якісь речі і когось образили – ну да, когось образили.  Хтось сприйняв це як образу. Але багато ж хто так думає, і треба проговорити це. Що робити в цій ситуації? Взяти і спалити всі книжки Андруховича? Чи навпаки, стати грудьми за Андруховича і доводити, що він правий у кожному своєму слові… Одним словом, я думаю, треба любити, як то кажуть,  «театр в собі, а не себе в театрі».

І саме такі фестивалі, очевидно, цьому сприяють…

Безперечно.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Сергій Жадан: «На превеликий жаль, ми не можемо домовитися між собою» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бруно Шульц (1892–1942) – польський письменник і художник єврейського походження з українського міста Дрогобича.

Писав польською та німецькою мовами.
Навчався у Львівському політехнічному інституті та Віденській академії мистецтв (стажувався в Парижі, Варшаві).
У 1924–1941 роках працював учителем малювання та ручної праці у державній чоловічій гімназії ім. Короля Владислава ІІ Ягайла в Дрогобичі. Одним з його учнів був Анджей Хцюк, який залишив теплі спогади про свого вчителя.
На початку 20-х років Бруно Шульц працював над циклом малюнків «Книга ідолопоклонництва», брав участь у колективних експозиціях у Варшаві та Львові. Тоді ж він у Закопаному ознайомився з письменниками В. Риффом та Деборою Фоґель. Листування з цими однодумцями склали основу першої книги Бруно Шульца «Цинамонові крамниці», яку йому вдалося видати за сприяння відомої письменниці Зофії Налковської. Дебют Шульца став сенсацією в Польщі.
Після виходу у світ «Цинамонових крамниць» Бруно Шульц переживав найактивніший період своєї творчості: працював над книжкою «Санаторій під клепсидрою», перекладав «Процес» Франца Кафки. Як митець, Бруно Шульц формувався під впливом філософських ідей Карла Ґустава Юнґа та Франца Кафки.
На початку листопада 1942 р. всіх євреїв Дрогобича переселяють до ґетто. 19 листопада 1942 р., маючи потрібні документи, Бруно Шульц мав тікати. Того самого дня, пізніше названого «чорним четвергом», у ґетто виникла стрілянина, під час якої Бруно Шульц був убитий двома пострілами в голову шарфюрером СС Карлом Ґюнтером. Місце поховання невідоме.
Інформація з Вікіпедія

Головна ознака фестивалю Бруно Шульца – відчуття безпосередньої участі в ньому. Тут немає відстороненого чи випадкового глядача, гостя.
Не уявляю собі, як в усій складності дуже щільної на різні події програми, організатори чітко скеровують  мистецькі траекторії.

Це моя друга подорож до Дрогобича. До Бруна Шульца – художника, письменника. Для мене – саме у такий послідовності. Художник Олег Любківський колись відкрив мені світ художника Бруно Шульца, Фестиваль у Дрогобичі – світ письменника Бруно Шульца. А Леонід Гольберг – що є таке чудове місто Дрогобич і незрівнянні дрогобичани.

Планувала поїхати на фестиваль давно, хоча б на один день. Але остаточно взяла квитки на потяг лише в понеділок, 26 травня, коли відбулися вибори.

Слово «фестиваль» у будь-якому сенсі контрастує із поняттям війни. Та несвідомо, раптом виникають деякі асоціації з тими драматичними подіями, що переживає зараз Україна. Бруно Шульца вбили через те, що від був євреєм. В Україні вбивають за те, що ти – українець. На український землі вбивають за прапор України… І це не страшний сон, це – дійсність. Незбагнений абсурд… І вже страх перед страхом…

«Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду – вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі…»
Бруно Шульц. «Цинамонові крамниці». Переклад Ю. Андруховича

Дрогобич привітний, сонячний, уквітнений. Городяни вже зранку занурюються у свої буденні справи на тлі духмяних квітів, акації та жасмину.

Відвідала Дрогобич 28 травня. Це  був уже третій день фестивалю.
Велика кількість текстів – монологів, діалогів. Головне – правильно вибрати з пропонованого. Адже повтору у програмі не буває.
Побувала на авторській зустрічі з письменниками.
На Віллі Б’янки представлена виставка малярства Юрка Коха (м. Львів) «Територія Бруно Шульца».
У синагозі експонується виставка «Весна» художника Бартоломея Міхаловського (м. Люблін, Польща).
А вже ввечері дивилася  виставу Лєшека Мондзіка «Дзеркало» Театру Сцена Пластична Люблінського Католицького Університету.

Багато зустрічей, спілкування, емоцій, вражень.

– Що для Вас особисто, пані Наталіє, є Фестиваль Бруно Шульца?
– Для мене Фестиваль Бруно Шульца – це нагода ще раз побачити напрочуд близьке місто Дрогобич та поспілкуватися з друзями. Це місто кілька років тому подарував мені Леонід Гольберг. Цьогоріч я взяла із собою сина, щоб він теж мав змогу зануритися в мистецьку, одухотворену атмосферу, послухати цікавих, непересічних людей, побачити живопис і театр. Дрогобицький фестиваль – дуже сконцентрована подія, з можливістю потрапляння не тільки в творчу реальність власне Шульца. Завдяки йому вдається збагнути певні глибинні речі, до яких у повсякденному житті просто не доходить думка чи уява. Простір Шульца – настільки відкритий і різноманітний, що потрактувати його образи чи образи Дрогобича вдається найприроднішим для себе шляхом. До того ж для мене – мешканки Києва – дуже важливо осягнути саме карпатський, західноукраїнський дух, якому в інших місцевостях України немає відповідників.

ДРОГОБИЧ

…час із других рук
Бруно Шульц

Долоня міста досконала
Чи втримає зболілий цвях:
Людину, що в собі гуляла –
Як той сновида по дахах?
Все обірвалось. Чорні сходи
Намацує воєнна лють,
І невідтворені пригоди
У горлі руба їй стають.

Є другі руки – щоб вловити,
Відкритися на спогад слів.
Зникомі пальці-белемніти
З навколошульцевих часів –
Чиї долоні їм стискати
В міжріччі вулиць, в ліхтарях,
У місті, де такі стигмати
Лишає безпритульний цвях?

Наталія Бельченко

Зустрічі з письменниками

Авторська зустріч з письменниками відбулася у міській бібліотеці імені Вячеслава Чорновола.

Богдан Задура – польський поет, прозаїк і літературний критик. Був редактором квартальника «Акцент», а від 2004-го – головний редактор польського часопису «Творчість». Від дебюту в 1960-х видав уже 25 збірок віршів і 7 книжок прози.

Коли у залі побачила постать Богдана Задури, зразу пригадався вірш «HOTEL UKRAINA». Вперше «Готель «Україна»» прочитала на сторінці у фейсбуці поета Андрія Любки.

…
krzyczą
chwała Ukraini Herojam chwała
nikt do nich nie wychodzi
nikt im nie otwiera
dziwi mnie
że wybrali tylko
dwie pierwsze klatki
zupełnie nie zainteresowani
tą w której mieszkam
budzę się w warszawskim mieszkaniu
słyszę te same głosy co we śnie
na ekranie telewizora
prjama translacja z Majdanu
*
wstyd mi kochani
że tym bardziej
jestem z wami
im bardziej nie słyszę
waszych przywódców
i wszystkich
którzy mówią
do was ze sceny
również po polsku…

Bohdan Zadura
…
***
з лівого боку екрану напис:
НАЖИВО: криваві сутички в Києві
заходжу на espreso.tv/
чи точніше на його ретрансляцію
постріли
барикади
палаючі шини
море голів
з готелем “Україна” в тлі
промови
які час від часу
заглушує
реклама зубної пасти…

«Нічне життя» Богдана Задури – збірка вибраного з чотирьох авторових видань: «Питання часу», «Усе», «Нічне життя» і «Воскресіння пташки» (2005–2012).

Авторська зустріч з Ігорем Бєловим

Ігор Бєлов, поет, перекладач (Росія). Переклади з польської, украінської та білоруської поезії – в журналах «Новый мир», «Дружба народов», «Воздух», «Сибирские огни», «Интерпоэзия», «ШО», «TextOnly» тощо.

Русский глобус

открытка из Вильнюса
картонная бабочка выпорхнула из рук
и растаяла в воздухе хлопнув дверью
нержавеющий ливень молча стоит вокруг
и теряет время

я никогда не узнаю – настолько почерк размок –
где теперь тебя носит словно письмо в бутылке
и в каком кафе цеппелина свинцовый бок
распорот ножом и вилкой

под какими звездами дыхание затая
за тобой наблюдает уже полвокзала
а из динамиков льется через края
первый весенний гром со вкусом металла

я тебя буду помнить даже когда умру
так вот они и звучат на улице и в квартире
чайкам не обломившиеся слова на морском ветру
и не поймешь что в записи а не в прямом эфире

к северу от границы крутят песню о двух мирах
заткнувшую глотку морю и антициклону
это вильнюсский поезд несется на всех парах
жемайтийского самогона

Игорь Белов

Дорогой россиянин, битву у гастронома
ты проиграл заранее, не выходя из комы.
Поздно глаза заливать, колотить витрины –
нет у тебя ни родины, ни тем более Украины.

Ты не стоял неделями на ледяном Майдане,
а разлагался заживо, корни пустив в диване,
олимпиадой тешил рецепторы недалекие,
снегом ее искусственным горло забив и легкие.

Тебе твои паханы по самое сердце вдули,
которое ты ни разу не подставлял под пули.
В сны твои не ломились кубометры огня и дыма –
что ж, ковыряй своей вилкой червивую мякоть Крыма.

Льется с экрана мед, только тебе не сладко –
двинула по зубам тебе киевская брусчатка
там, где над зимней площадью, над баром и магазином,
круглые сутки горело солнце в парах бензина.

А ведь когда-то ты был битником и бродягой,
ангелом-разнорабочим с неупиваемой флягой,
срать бы не сел в одном поле с хозяевами домена,
поверившими, что им море Черное по колено.

Ну, а теперь, будучи вдвое старше,
ты рукоплещешь пехоте родной на марше.
Вечный студент, онанирующий в потемках,
что ты оставишь возлюбленным и потомкам?

…Всё это я говорю себе, в зеркало на ночь глядя:
тени, как трупные пятна на водной глади,
молча лежат на развалинах человека,
вышедшего в тираж в самом начале века.

Выдумкам и мечтам, песням и разговорам
я затыкаю рот скомканным триколором,
и только держу равнение, потому что
в жилах моих струится портвейн «Алушта».

Если из моды выйдут прогулки строем
прежде, чем каждый из нас дома умрет героем,
кончится всё – терпение, деньги, время,
дождь, валидол, строчки в чужой поэме.

А коли так – трезвея, с иглы слезая,
окна больших мониторов протрем слезами,
и наш пароход – конечно же, философский –
пустит на дно подлодка «Иосиф Бродский».

Ігорь Белов

Авторська зустріч з Олександром Бойченком і Тарасом Прохаськом

Письменники говорили про різні форми реальності, про інших  писменників через власні відчуття і сприйняття, про інтонації, голос споминів,  самоцензуру,  про рішучі моменти історії, белетристику, псевдоесеїстику, способи розповіді,  особисті переживання та емпіричність світосприйняття…

Продовження нотаток – за посиланням:
http://versii.cv.ua/kultura/shultsfest-2014-notatki-z-festivalyu-prodovzhennya/28991.html

Тетяна Стрільчик, фото автора,
Чернівці – Дрогобич

Запис Шульцфест – 2014. Нотатки з фестивалю спершу з'явиться на Медіа-Версії.