Керівництво Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської разом з художньою радою театру зважилося на цікавий і, можна сказати, сміливий експеримент: самостійну постановку довірили акторові театру Дмитру Леончику. Скажу одразу: особисто для мене нічого дивного в такому рішенні не було: дивилася успішну випускну виставу курсу дитячої студії. Педагогом курсу та її постановником саме й був Дмитро Леончик.

– Дмитре, звичайно, ти розумієш, що постановка дитячої казки і драматична вистава, нехай лише з двома актрисами, – різні речі, та й режисер у театрі – це зовсім інша професія. Чи готовий ти до таких змін?

– Тепер уже (сміється) немає вибору. Але я вірю в свої сили, коли за щось беруся. Керівники нашого курсу у Харківській академії культури Олександр Васильєв та Ангеліна Філіппова передали нам величезну базу знань і навичок, яка допомагає не лише в акторстві, але й у режисурі. На жаль, наразі немає можливості отримати другу освіту. Але ж є книги! Сьогодні моя настільна книга, наприклад, – Борис ЗАХАВА. Майстерність актора і режисера». Та й взагалі, я з дитинства звик про все дізнаватися з книг. Я ж сільський хлопець…

– От з цього місця, як кажуть, із подробицями…

– Я народився й виріс у селі Новопілля Дніпровської області. Та, мабуть, починалося все набагато раніше. Моя бабуся була акробатка, непрофесійна, просто чудово виконувала акробатичні трюки. Навіть був момент коли її зманювали поїхати з пересувним цирком, та вона відмовилася. Дід співав у церковному хорі, дуже гарний голос мав. Я теж люблю співати. Мабуть, у мене це в крові…

Чесно кажучи, до шкільної науки особливого старання не прикладав. Не стільки уваги школі, як позашкільному часу. У мене була компанія друзів, як можна тепер назвати, однодумців. Клуб, різні гуртки, всі постановки та концерти на різні свята… У шкільні роки коливався між професіями актора і…лікаря. Отакий непростий вибір. А коли настав час поступати, зрозумів, що в медінститут я не поступлю: знань не вистачить. А от на акторський можна спробувати. І поступив. Тепло згадую, як підтримали мене шкільні друзі: їздили зі мною до Харкова. Учителька української мови порадила мені для іспиту монолог з п’єси Карпенка-Карого «Сто тисяч». Ніби учора все це було.

Уже пізніше, долаючи ази акторської професії, збагнув: ми, актори, – чарівники. Ми можемо бути ким завгодно. В тому числі й лікарем…

В акторському колі

– І от ти потрапив до Чернівецького театру, пройшов певний шлях становлення і зажив тут собі репутацію саме комедійного актора. Як же ти зважився на такий серйозний матеріал для першої самостійної постановки?

– Це все завдяки Тамарі Дмитрівні (народна артистка України Тамара Дмитрівна Кільчицька – авт.). Вона наполягла на худраді: «Я хочу, щоби ти був режисером цієї постановки». І вона ж вибрала матеріал – новелу Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» – і навіть почала писати інсценізацію. Я вже потім до цього процесу приєднався, тож інсценізація наша спільна. На сцені вона отримала назву «Вір або Невір». Ми позиціонуємо її як містичну драму…

– Чи не боїшся, що досвід Тамари Дмитрівни позбавить тебе самостійності?

– Тепер уже можу сказати, що ні. Хоча на перших репетиціях долоні були мокрими від хвилювання. І додати треба, що в Тамари Дмитрівни не лише досвід, але й велика відповідальність у всьому, що вона робить на сцені, до дрібниць. Вона космічна особа, з неймовірною інтуїцією.  Працювати з нею насправді дуже комфортно. Хоча інколи й справді доводиться відстоювати й власну позицію. Але все це – на користь постановці.

Тамара Кільчицька і Ольга Кільчицька-Дутка

– У виставі зайнята ще Ольга Кільчицька-Дутка. Тобі не заважає цей сімейний дует?

– Знову-таки – ні. Я думаю, що Ольга трохи засиділася на ролях другого плану. А тут вистава будується на діалозі й взаємодії двох жінок – старшого віку й молодої. Практично вони обидві головні героїні. Різний вік дозволяє відкрити Жінку. Ольга дуже ретельно працює над кожним моментом, буквально кожну ситуацію пропускає через себе. І вона відкривається тут як драматична актриса.

З Ольгою Кільчицькою-Дуткою

– В чому бачиш своє завдання як режисера?

– Мабуть, вам доводилося дивитися різні постановки однієї п’єси? Вони ж різняться між собою?  У кожній ролі для актора є своє надзавдання: що ти хочеш і можеш сказати. А в мене як режисера своє, умовно кажучи, над-надзавдання. Знайти власний голос, власний погляд. Для мене в конкретному випадку – захистити маленьку людину. Не терплю хамства, не терплю, коли людину ображають. Гідність у людині – найголовніше. Я – адвокат маленької людини.

– Чи не відчуваєш себе зараз на роздоріжжі? Яким бачиш своє майбутнє…

– Роздоріжжя… Я завжди пам’ятаю, що я актор. Хоча навіть не рахую, скільки разів останнім часом мені про це нагадували. Причому, з різних міркувань… Від акторства не відмовлюся. Але не буду лукавити: режисура захопила, хоча б іншим поглядом на сцену. Іншими засобами самовираження. Чи зможу поєднувати? Час покаже.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Дмитро ЛЕОНЧИК: «Я тепер каюся перед усіма своїми режисерами, скільки я їм крові попсував!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

–Тамаро Дмитрівно, як Ви почуваєтеся у прем’єрно-ювілейну пору?

– Повірте, немає коли голову підвести, не те що зважувати вік і здобутки. Репетиції, репетиції, репетиції… Хвилююся лише про одне: як усе вийде. Стільки вистав зіграла, а кожного разу – як уперше: а раптом…

– Що ми побачимо на Вашому бенефісі?

– Це буде комедія. І це буде кохання! Разом з художнім керівником театру і режисером-постановником Людмилою Скрипкою ми вибрали п’єсу «Тустеп і різний «мотлох». Американський драматург Річард Байєр нібито спеціально написав її для мене.

П’єса про те, що кохання можливе у будь-якому віці, воно або є, або його нема.

– А хто – Він?

– Граємо з Богданом Мартиновичем Братко. Він дуже надійний партнер. І ще мені подобається оформлення, яке зробила художниця Наталя Руденко-Краєвська. Весь «мотлох» між яким ми пробираємося по сцені – ніби символ довгого життя з усіма набутками і забобонами, сподіваннями і втратами…

Перша роль – «тінь зайчика»

– Читачам цікаво дізнатися, як Ви стали актрисою…

– Тут кілька точок відліку. Найперша – моя мама. Так сталося, що вона, викладач німецької, пішла працювати до дитячого садочка. Там мама створила театр тіней: сама зробила екран з підсвічуванням, контури персонажів. І показувала діткам казки.  Я приходила до мами і дуже кортіло взяти ту чи іншу фігурку. А мама сварила: «Не чіпай!». Але одного разу бачу, що мамі не вистачає рук на всіх героїв, тоді я схопила зайчика і сказала його репліку. Мама здивувалася: «Дивися, все правильно зробила!».

Згодом  записалася до драматичного гуртка у міському Палаці піонерів. А керувала ним чудова актриса й неймовірно хороша людина Валентина Володимирівна Безпольотова. Гурток визначив усе життя: і перша акторська школа, і досвід, і мистецьке виховання… Сестра моя теж займалася у Безпольотової, тепер актриса Луганського драмтеатру.

Дуже жалко було покидати гурток, коли виповнилося п’ятнадцять: за правилами Палацу піонерів я була вже переростком.

До театру увійшла з парадного входу

– Я вирішила йти до драмтеатру: проситися на роботу. Навіть не знала тоді, що в театрі є службовий вхід, підходжу до парадного, а вахтер запитує: «Чого тобі, дівчинко? – Я прийшла на роботу! – Це тобі на службовий вхід треба». Пішла туди, знову кажу, що хочу в театрі працювати. Мені й покликали… коменданта, а той пропонує мені на вибір: прибиральницею або гардеробницею. «Та ні, кажу, я хочу артисткою!». І тут на прохідній нагодився тодішній головний режисер  Кость Григорович Артеменко: «Актрисою, кажеш? А що ти вмієш? А скільки тобі років?».  Відповіла, а він питає: «А як твоє прізвище? – Артеменко, – кажу. – Ну, як Артеменко, то мушу тебе прослухати!». І запросили мене на художню раду. Сидять за столом поважні метри: Козаковський, Міхневич, Янушевич  – і Безпольотова з ними. Я приготувала на прослуховування вірш, байку, але Валентина Володимирівна наказала мені зіграти уривок з драмгуртківської вистави, сама репліки мені подавала. Треба сказати, що вона мене й відстояла на тому прослуховуванні: взяли мене до театру! У 15 років!

Зимня відвезла на навчання

– Тепер я думаю, що той ранній успіх трохи зіпсував мене: я вирішила, що вже готова актриса і вчитися далі мені не треба. І тут маю бути все життя вдячною Валентині Іванівні Зимній: коли вона залишила Чернівці і перейшла на викладацьку роботу в Києві, переконала мене, що треба отримати освіту і буквально за ручку відвезла до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.  І узяли б, але потрібен був атестат, а я лише в останньому класі школи навчалася.  Нічого не вдієш, довелося закінчувати школу і вже наступного літа мене прийняли на курс Валентини Зимньої і Володимира Неллі.

– Виходить, цього року маєте ще й 45 років на сцені?

– Так, але не всі тут, у Чернівцях. Після закінчення театрального інституту розподілили мене до Дніпропетровська. Багато грала й ролі були хороші, але тягнуло додому, до свого першого театру…

– А можете  сказати, чого Ви навчилися за усі ці роки?

– Може, найголовніше, – слухатися режисера. Ви ж бачите, яка я активна й уперта: часто хотілося щось переінакшити, доходило до конфліктів! Тепер я точно знаю, що треба слухатися режисера і трохи притамовувати свій темперамент.

– А з ким з режисерів Вам найкраще було працювати?

– Важко всіх назвати, бо ж ролей зіграно – навіть перелічити не беруся. Працювала і з Пивоваровим, і з Колісником… До речі, ніяк не можу потрапити до нього на виставу в «Голос», все якісь причини Петро висуває…

Але, найбільше,мабуть, запам’яталася робота з Анатолієм Литвинчуком. От він був, як то кажуть, моїм режисером.

Хоча було б справедливо назвати в цьому ряді і Людмилу Скрипку: вона надзвичайно талановита, має, крім бездоганного смаку, ще й художнє чуття: адже коли читаєш Марію Матіос, здається, що її вишукана проза зовсім не лягає в драматургічний твір. І який точний вистріл в десятку з виставою Скрипки!

Ще маю згадати Андрія Романова. Я грала Фрекен Бок у його постановці «Карлсона». Це надзвичайне задоволення – і серйозна, без скидки на дитячу виставу, режисура.

Білорус побачив на виставі

– А як у Вас із «тилами»? Знаю, що донька теж актриса…

– Колись стара циганка мені напророчила: «Долі своєї не шукай, вона тебе сама знайде!».

Так і вийшло. Майбутній чоловік підійшов до мене після вистави на гастролях у білоруському Могильові. Сказав, що він архітектор і що я йому дуже сподобалася. Тоді мені навіть на думку не спало, наскільки це всерйоз. Згодом, уже в Чернівцях, отримала від Віктора листа, просив дозволу приїхати. І вже добігає кінця третій десяток років, як ми разом. Вже тут в Україні Віктор отримав звання Заслуженого архітектора. Тепер ще й  доцент ЧНУ, відколи відкрилася підготовка архітекторів. Доньці нашій Ользі – 26. Вона теж актриса, Кільчицька-Дудка. І маємо онука, Юліана Петровича. Щоправда, він ще не визначився: або театр, або штанга. Та ж йому 3 роки, ще має час!

– А шити, вишивати, пироги пекти?

– На домашні справи часу не маю. Мій чоловік – чудовий, він усе взяв на себе. А я приходжу додому після вистави чи репетиції напівмертва. А на ранок – усе спочатку. І дуже щаслива, що

це коло не зупиняється!

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Запис Тамара КІЛЬЧИЦЬКА: Монологи не при рампі спершу з'явиться на Медіа-Версії.