Поетичний фестиваль «MeridianCzernowitz» цього року святкує свій перший ювілей – 5 років. Протягом трьох днів у Чернівцях дискутуватували про культуру, літературу й музику, відвідували театральні вистави, концерти, виставки і презентації книжок. Тут багатьма мовами звучала література: до міста приїхали німецькі, данські, польські, австрійські, французькі та українські літератори. Цими днями Чернівці здійснили подорож у часі і повернулися до золотої пори свого найбільшого культурного піднесення.

НОСТАЛЬГІЯ ЗА «СВІТОМ, ЩО ПОТОНУВ»

У рамках фестивалю чернівецькі письменники й культурні діячі вирішили зібратися разом і поринути в ностальгію за старими Чернівцями. Ігор Померанцев, Броніслав Тутельман, Борис Брикер, Анатолій Вишевський, Галина Пелепюк, Маріанна Гончарова, Володимир Килинич, Сергій Воронцов і Юрій Андрухович на вулиці Ольги Кобилянської презентували книгу «Чер­новицкие рассказы», в якій поділилися своїми юнацькими спогадами про місто.

– У 20-30-ті роки в Чернівцях, як стверджує легенда, підмітали тротуари трояндами, було багато книгарень та кав’ярень. Роза Ауслендер називала ті часи «світом, що потонув». Коли деякі її сучасники пізніше приїжджали до Чернівців, вони казали, що цей світ є для них абсо­лютно чужим. Це вже зовсім інший світ, – розповів один зі співавторів книги, Борис Брикер.

До написання «Черновицких рассказов» долучився і Юрій Андрухович. Хоча він не є корінним чернівчанином, але проходив у нашому місті військову службу і частенько сюди навідується у гості.

«МІС СВІТУ» ЗАСПІВАЛА ПРО РОСІЯН

Ексцентричний поет з Данії Нільсен став уже традиційним гостем фестивалю «Meridian Czernowitz». Цього року він презентував книгу «Нільсен. Всесвітня історія ХХІ-го століття», в якій повідав про свої мандри Афганістаном, Іраном, Іраком, Єгиптом упродовж 2004-2010 років, періоду масових революцій і заворушень, так званої «арабської весни». У травні 2014-го Нільсен, одягнений у білу сукню зі стрічкою «Miss World», мандрував Україною, намагаючись збагнути, що призвело до тих карколомних подій, які сколихнули і нашу країну, зокрема. Один із розділів книги присвячений саме його відвідинам України.

У Чернівцях поет в образі Міс Світу під акустичну гітару виконав кілька пісень соціальної тематики. На вечорі були присутні також перекладачі Катерина Бабкіна та Юрій Андрухович, які зачитали свої інтерпретації поезії Нільсена. До прикладу, Катерина Бабкіна розповіла, що зробила переклад однієї пісні Нільсена, яка в оригіналі має назву «Roma people» (від англ. «цигани»), але з наголосом на українські реалії, й назвала її «Росіяни». У вірші йдеться про народ, який нахабно вдирається туди, куди його не просять. Пізніше Нільсен, виконуючи цю пісню, замінив слова оригіналу «Roma people» на «Russian people» (росіяни).

ПОЕЗІЯ ДЛЯ ЖИВИХ І МЕРТВИХ

Поезія може лунати будь-де. Навіть на цвинтарі. Єврейське кладовище є одним із най­давніших місць Чернівців, саме тому організатори фестивалю обрали його як одну з локацій для поетичних читань. У старій синагозі на території цвинтаря свою творчість представили 6 поетів з Австрії, Франції, Швейцарії й України.

Поетичні читання розпочали австрійська поетеса Евелін Шлаг і Філіп Бек із Франції. Поезію Швейцарії представляли Драґіца Райчич та Андреас Неезер. Рідною мовою для співвітчизників вірші декламували відомий український поет і есеїст Андрій Любка та поетеса Катерина Бабкіна.

ЄВРЕЙСЬКІ ДНІ У ЧЕРНІВЦЯХ

Тема єврейських Чернівців буквально пронизувала усі три дні поетичного фестивалю. І звісно ж цьогорічний «Meridian Czernowitz» просто не міг відбутися без уже традиційної за­пальної єврейської музики у виконанні оркестру під керівництвом Льва Фельдмана. Буквально з перших акордів музиканти зосередили навколо себе натовп з кількох сотень чернівчан різного віку. Чимало з них не втрималися і почали витанцьовувати під «Хава Нагілу». Адже єврейська музика – це музика, яка не старіє. Вона відчувається в маленьких провулочках, стареньких двориках міста і, якщо припасти вухом до чернівецької бруківки, можна почути її ритми, що долинають до нас зі старовини.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії», фото автора

Запис «Meridian Czernowitz»: подорож до золотих часів культурного піднесення спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецькі товари експортують до 42 країн світу. Впродовж цього року чернівецькі бізнес­мени експортували товарів більш, ніж на 300 млн. грн., передає інформаційно-комунікаційний відділ ДПІ у м. Чернівцях. Зокрема, до країн ЄС найчастіше експортуються лісоматеріали та де­ревообробна продукція, верхній чоловічий одяг та жіноча білизна, сигналізаційні та електронні прилади. У країни СНД відправляють продукцію машинобудування та деревообробки, сигналі­заційні та сповіщувальні пристрої, засоби гігієни, ковдри тощо. Чернівецькі термоелектричні модулі користуються попитом у Ізраїлі та Америці, гумові калоші – в Афганістані. До США також експорту­ють ліки, лікарські рослини, господарське мило та віники для лазні. А чернівецькі весільні сукні знаходять своїх покупців у Південній Африці та Австралії.

Запис Світ полюбляє буковинські товари спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Просто й зрозуміло. Народ скаже, як зав’яже. Адже й людина на 70 відсотків складається з води, і на Земній кулі переважає не суша, а водна гладь. Зрештою, саме життя зародилося у первісному океані. Та, попри те, що життя без Н²0 просто немислиме, вода й досі залишається найзагадковішою субстанцією, брак якої на землі вже починає суттєво відчуватися…     

Запаси обмежені, а попит зростає

Якби 20 років тому чернівчанам сказали, що вони купуватимуть… воду, ніхто б не повірив. А того, хто висловив би таке дике припущення, просто висміяли б. Та нині ми платимо по 40 коп. за літр води з цистерн – і нам не до сміху. Бо ми, по-перше, не впевнені в якості привозних вод, а по-друге, нам ніде дітися: з крану вода ще гірша. Обеззаражена хлоркою, вона негативно впливає на людський організм. Принаймні, у Європі вже давно відмовилися від такого виду знешкодження органіки у питній воді, віддавши перевагу значно дорожчому, зате безпечному озонуванню.

Питання ж кількості та якості питної води рік від року стає для людства все більш актуальним. За прогнозами вчених, до 2025 року більше третини жителів планети зіткнуться із проблемою нестачі чистої прісної води. Та вже сьогодні багато жителів Землі, причому не тільки в країнах, що розвиваються, відчувають дефіцит хорошої питної води.

Усвідомлюючи, що цей життєвий ресурс не нескінченний, ООН 1993 року ініціювала проведення щороку 22 березня Всесвітнього дня водних ресурсів, щоби нагадати людям про важливість прісної води та водних ресурсів в цілому для життя людини і всіх живих істот, про необхідність охорони води, її правильного використання та справедливого розподілу.

Вода, харчі, енергія – новітній «Бермудський трикутник»

Тема цьогорічного Дня водних ресурсів – Вода та Енергія. Вода потрібна для вироблення майже всіх відомих видів енергії. Енергія необхідна на всіх етапах добування води, її підготування й розподілу.

Постійне зростання населення світу та його урбанізація потребують все більше енергії, води та продуктів харчування. І, щоби задовольнити зростаючі потреби людства, ці ресурси вже не можуть розглядатися окремо, адже спроби забезпечити один з них часто негативно відбиваються на інших.

Приблизно 75% усіх промислових водозаборів використовуються для виробництва енергії. Водночас вода необхідна нам для життя й побуту, що, своєю чергою, потребує витрат енергії на її очистку й постачання, а ще значна кількість енергоресурсів потрібна для очищення стоків.

Вода та енергія – чинник кардинальної боротьби з бідністю.

1,3 млрд. людей з найбіднішого населення планети терміново потрібний доступ до води, санітарних послуг та електрики. 768 млн. мешканців Землі не мають доступу до покращених джерел води і 2,5 млрд. – не мають доступу до покращених сантехнічних об’єктів.

Гідроенергетика Буковини – монстр, без якого важко обійтися

Як стверджують у Дністровсько-Прутському басейновому управлінні водних ресурсів, що опікується збереженням і розподілом водних ресурсів у нашому краї, промисловий гігант, яким є Дністровська ГЕС, відіграє вагому роль у забезпеченні населення питною водою та потреб промисловості, у виробленні електроенергії, зрошенні сільськогосподарських угідь, риборозведенні, запобіганні повеням і паводкам, а також для задоволення рекреаційних потреб.

До складу гідрокомплексу входять: 1. Дністровська ГЕС – руслового типу, де встановлено 6 гідроагрегатів потужністю по 117 тис.кВт кожен. 2. Буферне водосховище і гребля, створені для вирівнювання скидів основної ГЕС, а поруч збудована невелика ГЕС, на якій встановлені три агрегати потужністю по 15,5 тис.кВт. 3. Дністровська ГАЕС – одна з найпотужніших гідроакумулюючих станцій світу Для її будівництва відвели 890 га землі. 70% із них – це присадибні ділянки, пасовища, лісові угіддя, сади. Людей, які мешкають на території, відведеній для станції, відселяють. Основним завданням ГАЕС є покриття добових піків енергоспоживання.

Статистика катастрофи: Варто замислитися

Півмільйона українців помирає щорічно від хвороб, пов’язаних з вихлопними газами, а життя ще 3-х мільйонів землян щорічно забирають хвороби, які передаються  через воду. 48 кг різних канцерогенних речовин на рік вдихає житель мегаполісу. На 70% знизився вміст вітамінів і мікроелементів в овочах і фруктах за останні 100 років через виснаження ґрунтів, ГМО й забруднення. Усе це – прояви екологічних проблем. Нині вони «постукали» до помешкання кожної сім’ї.

+ Середній легковик викидає в рік стільки вуглекислого газу, скільки важить сам.

+ У викидах автотранспорту міститься 280 найменувань шкідливих речовин.

+ Кількість міст, у яких перевищені допустимі показники забруднення, встановлені Всесвітньою організацією охорони здоров’я, перевищує 50%.

+ За останні 40 років кількість прісної води на кожну людину в світі зменшилася на 60%. Протягом наступних 25 років передбачається подальше зменшення ще удвічі.

+ Щоби виростити кілограм пшениці, потрібно 1 тис. л і  15 тис. л – щоби отримати 1 кг яловичини. 70-80% усієї споживаної людьми прісної води витрачається в сільському господарстві.

+ В Україні воду для пиття аналізують за 28 параметрами, тоді як у Швеції – мінімум за 40 (там тривалість життя – 82 роки), а в США – загалом за 3-ма сотнями параметрів!

+ За даними екологів, один житель України створює в середньому 0,5 кг сміття на день, тобто 182,5 кг за рік. 46 мільйонів українців залишають щорічно після себе 8 млн тонн сміття! У нас 11 млн звалищ, які займають понад  260 тисяч гектарів, –більше, ніж площа держави Люксембург!

+ На розкладання паперу в природному середовищі потрібно до 10 років, консервної банки – до 90 років, поліетиленового пакета – до 200 років, пластмаси – до 500 років, скла – до 1000 років. Згадайте про це, перш ніж кинути в лісі поліетиленовий пакет або папірець.

+ На розкладання фільтрів сигарет треба від 5 до 15 років. За цей час вони можуть опинитися в шлунках риб, птахів і морських ссавців.

+ За 50 років на третину скоротився перелік видів рослин і тварин на планеті. У Європі за останні 20 років зникло близько 17 тисяч видів.

+ Земля втрачає 30 тис. видів живих організмів щорічно. 

За таких темпів настане час зникнення й людини, якщо їй не вдасться згадати про те, що вона – homo sapiens, тобто людина розумна  

Греблі – «за» і «проти»

Надмірне будівництво їх негативно впливає на якісний стан річок, скорочуючи  водні й рибні запаси. Однак це дуже важливий ресурс відновлюваної енергії з низьким рівнем вуглецю, засіб для розвитку зрошуваного землеробства. Варто тільки відмовитися від «великих проектів» і повернутися до розвитку малої гідроенергетики, як це роблять, скажімо, у Швейцарії. Однак навіть «грінпісівці» з цієї благополучної країни, які років зо два тому приїжджали в Карпати, побачивши красу наших рік, переконували українських журналістів берегти як зіницю ока гірські потоки. Бо коли на них з’являться міні-ГЕС, вони втратять свою первозданну цноту й красу. І це попри те, що у Центральній  Європі практика будівництва ГЕС демонструє дружні для довкілля рішення. У нас, як правило, ситуація дещо інша. Тому очікуєо на таку інноваційну та прагматичну національну політику, яка призведе до виникнення більш ефективних та економічних систем надання водних й енергетичних послуг.

Ліка МІЗУН, «Версії»

Що їмо й що будемо їсти?

Чи можуть українці сподіватися на екологічно чисті продукти?

Важко знайти людину,  яка не нарікала б на якість продуктів харчування. І молоко, і сир, і масло, а також картопля, яблука й сотні інших наїдків і напоїв тепер не ті, що були колись. Спеціалісти твердять: споживання сучасних продуктів харчування шкодить здоров’ю  людини. А чи може бути інакше?

Буковинці вже в проекті, та харчі все одно шкодять їхньому здоров’ю

Чи здатні сучасні продукти харчування підтримувати здоров’я людини на належному рівні? Що треба зробити, аби вирощене на ланах і в садах містило менше шкідливих хімічних речовин? Про це йшлося на презентації проекту «Доступ до інформації про Екологічно Чисті Продукти в транскордонному регіоні», яка відбулася у стінах Чернівецької міської ради нещодавно. Проект охоплює прикордонні області України, Румунії і Молдови.

Отже, ми вже у проекті, та його подання переконало, що ми навіть не знаємо, які продукти можна вважати екологічно чистими. На хлопський розум, можемо сказати так: екологічно чисті продукти (ЕЧП) – це ті, вживання яких протягом тривалого часу не зашкодить нашому здоров’ю. Втім, як на мене, коректнішою була б назва «Екологічно безпечні продукти».                   

Запитань – море, а відповідей – крапелька

Із питань, озвучених на презентації, – а це і вартість продукції, і  відповідальність виробника за порушення якості ЕЧП, і, чи не головне, хто ж ініціюватиме вдосконалення законодавчої бази щодо вирощування екологічно безпечної сировини та їхнього виробництва – можна зрозуміти: в Україні мало переймаються проблемами екологічно чистих продуктів. Адже поки що в нас майже ніхто практично не виробляє ЕЧП. Та представники виконавців проекту запевнили, що проблеми та відповіді на них будуть озвучені протягом найближчого часу на телебаченні. Буде видана також брошура та створений сайт на цю тему.             

Купуй продукти безпечні для здоров’я! Та чи є такі?

Доступ до інформації про екологічно безпечні продукти – вельми важлива новація, яку слід вітати й підтримувати. Бо це засіб, з допомогою якого ми, споживачі, зможемо свідомо вибирати в торгівельних закладах те, що не шкодитиме нашому здоров’ю. Тож у перспективі буде створена можливість впливати на виробника й спонукати його до вирощування екологічно безпечної сировини для якісних продуктів харчування.

Але пересічний громадянин хоче вже сьогодні їсти здорову їжу. Як можна зробити це вже тепер? Дехто радить самому вирощувати сільськогосподарську продукцію, худобу. Але це нереально.           

Хочеш жити – вчися вибирати харчі

Все ж існує таки кілька дієвих способів харчування безпечними продуктами. По-перше, купувати харчі у відомих виробників. Хоча не всім громадянам це по кишені. По-друге – навчитися читати інформацію, розміщену на упаковках харчових продуктів. Частина з виготовлених в Україні мають позначку державної сертифікації (див. мал.), а це означає, що товар відповідає визначеним параметрам якості. Скептик скаже: позначку державної сертифікації можна купити. Можна. Але я вірю в те, що здоровий глузд, відповідальність виробника й порядність все ж таки переважать. Фахівці стверджують, що 95% продукції відповідає маркуванню. Чималий відсоток продуктів харчування відповідає вимогам Державного стандарту України (ДСТУ).

Ми з вами, ознайомившись із комплексом маркування товарів, можемо оцінити їхню відповідність термінам споживання, склад продукції, екологічну безпеку складників та відтак свідомо вибирати продукцію в ринкових умовах.

Ярема ТЕВТУЛЬ, професор, член Національної спілки журналістів

Купуючи продукти, звертайте увагу на позначки державної сертифікації!

Позначки державної сертифікації країн:

1. Європейського співтовариства; 2.України; 3. Росії; 4. Білорусії; а) знак відповідності продукції Міжнародному стандарту якості

Життя у борг:

або Чому споживацьке суспільство – суспільство мертвих

Людство не загине в атомному кошмарі, воно задихнеться у власних відходах, – пророкував Нільс Бор. А сучасний фізик Джон Баттон окреслив уже проблему більш рішуче: «Людству необхідно якомога швидше вирішити дилему: або воно зробить так, що в біосфері буде менше забруднювальних речовин, або біосфера розвиватиметься таким чином, що в ній стане менше людей».

Схоже на те, що ми обрали другий варіант – про що свідчать численні катастрофи та хвороби основної маси людей. Хоча ще видатний український вчений зі світовим ім’ям, засновник Української анадемії наук Володимир Вернадський, – 130-річчя від дня народження якого ми відзначали торік, а наступного буде 70 років від дня його смерті – попереджав, що людство стало геологічною силою. А це означає лише те, що люди вже  створюють простір довкола себе. І якщо робитимуть це по-варварськи, то просто знищать себе і Землю.

На жаль, доводиться констатувати, що вже тривалий час ми живемо в умовах екологічної кризи, яку спричинив, в основному, прогрес суспільства тотального споживання. Жорстоке вбивство тварин, знищення лісів, колосальні викиди шкідливих речовин у воду, повітря, землю, руйнування світового океану й глобальної екосистеми планети – найяскравіші прояви цього «поступу». А вперше людство перевищило норму споживання ще чверть століття тому, 1986 року. А сьогодні ми вже мало не за півроку споживаємо все те, чим мали би користатися протягом 364-днів. Отож, беремо ресурси в борг у Природи. А це може закінчитися не інакше як катастрофою. Вернадський, до слова, не припускав такого розвитку подій, покладаючи великі надії на людський розум. Адже саме з допопогою цього «інструмента», себто людського розуму, еволюціонувала біосфера в ноосферу. Та ми, на жаль, досі не перетворили екологію на основну науку. Тоді як наші успіхи у споживанні природних ресурсів залежать від пізнання законів природи і розумного використання їх. Людство як частина Природи може існувати тільки в постійній взаємодії з нею, бо саме вона дає нам усе необхідне для життя.

Людмила ЧЕРЕДАРИК

 «Людство не може робити все, що йому заманеться. Воно обмежене у своїх діях, бо людська історія – не сума випадків. В головних своїх рисах вона закономірна й спрямована. У геологічній історії біосфери (період ноосфери) перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення»  

                                                                                                         В.І.Вернадський.

Мільйон євро вкладає Європа в реконструкцію очисних споруд Чернівців

Місце, де вода з очисних споруд обласного центру впадає у Прут, не вельми приємне для прогулянок. Там завжди смердить, хоча довкола буяє зелень. Причина – у старих очисних спорудах, які продукують неякісно перероблені каналізаційні води. Триває ж ця сумна для людей і річки ситуація вже упродовж багатьох десятків років. Та через 22 місяці вона кардинально зміниться.

– Мабуть, так було б і далі, коли б не вигідне розташування Чернівецької області, – каже Ярослав КИРПУШКО, головний менеджер проекту транскордонного співробітництва «Покращення екологічної ситуації в басейнах річок Прут і Дністер через покращення систем очистки стічних вод у Чернівцях і Дрокії», який презентували чернівчанам минулого тижня. – Води наших рік стікають у Румунію, Молдову, тобто в зону Європейського Союзу, який зацікавлений у покращенні екологічного становища.

Ярослав Кирпушко – виконавчий директор Буковинського центру реконструкції і розвитку, який займається проектним менеджментом. Іншими словами, розробляє різні проекти, що покращують життя в області. У нинішньому проекті, – а в ньому беруть участь три країни, Україна, Румунія та Молдова, – центр виступає партнером №1.

А головна мета проекту, за словами Кирпушка, – таке  очищення стічних вод, за яке не буде соромно перед мешканцями тих міст, які живуть на місцевостях, розташованих нижче за течією:

– Водночас ми впораємося ще з одним завданням, – наголошує п. Ярослав. – Коли стічні води перестануть забруднювати річки, вони оздоровляться.

Покращення ж очищення стоків відбудеться завдяки реконструкції двох горизонтальних пісколовок на очисних спорудах у м. Чернівці та побудові нових очисних споруд за технологією інтенсивної біологічної очистки, яка діє в молдовському місті Дрокія.

Окрім цього, в ході реалізації проекту проведуть тренінг для працівників ЖКГ і представників органів місцевого самоврядування Чернівців і Дрокії в Сучаві (Румунія) з ефективного управління стічними водами. Вивчатиметься також зарубіжний досвід використання нових технологій для очищення стічних вод, будуть проведені Тижні збереження навколишнього середовища та раціонального водокористування у Чернівцях, Сучаві та Дрокії. Бюджет проекту становить 1 млн. 159 тисяч євро, з них майже 90% –фінансування ЄС.

Аплікантом проекту, тобто юридичною особою, яка подає на конкурс проектну пропозицію, є Чернівецька міська рада в особі її секретаря Ярослава Кушнірика.

До слова, Буковинський центр реконструкції та розвитку має в роботі 10 проектів. «Ми розробляємо першочергово ті проекти, які фінансуються Євросоюзом, – наголошує виконавчий директор центру. – Тільки за останні 6 років залучили до Чернівецької області близько ста мільйонів гривень. Проекти виконуємо на конкурсних засадах. До прикладу,  брали участь у проекті «Чисті споруди», якому виділили майже 20 мільйонів євро. Конкурс стосувався екологічних проблем транскордонного регіону. Європейці ж серйозно ставляться до екології, тому й звикли вкладати гроші в її покращення. Саме тому на наші проекти є хороша реакція».

Наталя ГРЕНЬ, студентка ЧНУ

Запис Хочеш жити? – Дихати свіжим повітрям, пити чисту воду і споживати безпечну їжу? – Піклуйся про довкілля спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародний день рідної мови. Це свято було проголошене на Генеральній конференції ЮНЕСКО 17 листопада 1999 року.

Нашу планету населяють носії 6000 мов, які на сьогодні зафіксовані в світі. Рідна мова для кожної людини є важливим елементом культурної свідомості. Вона накопичує традиції й досвід попередніх поколінь і дозволяє передати їх нащадкам. Однак багато мов нині перебувають на межі повного зникнення. В деяких мов не залишається живих носіїв, відтак одним з методів порятунку лінгвістичного багатства планети експерти називають вивчення іноземних мов.

Як сказав генеральний директор ЮНЕСКО, пан Коіхіро Мацуура, «Рідна мова дорога кожному з нас. Рідною мовою ми вимовляємо наші перші слова і найкраще висловлюємо наші думки. Вона є базою, на якій усі люди розвивають власну особистість від першого подиху, і вона є тим, що підтримує нас протягом цілого життя. Вона є засобом навчати повазі до самого себе, до своєї історії, до своєї культури і, головне, до інших людей з усіма їхніми особливостями».

Головна декларована мета Міжнародного дня рідної мови – сприяння мовній різноманітності світу і стимулювання вивчення іноземних мов населенням різних країн. ЮНЕСКО виступило також за зближення культур і їхню активну взаємодію, зокрема в мовних питаннях, оскільки саме мови є важливим інструментом розвитку духовної спадщини планети.

Українська мова пройшла нелегкий шлях. Однак, попри всі перешкоди, для мільйонів людей вона була і є рідною, мовою їхніх дідів, батьків і буде мовою їхніх дітей. Ми щиро віримо, що краса і сила української мови пригорне до себе серця мільйонів інших людей.

В Україні це свято відзначається з 2002 року, коли на зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку і використанню мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українську мову назвали рідною 67,5% населення України. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Частка інших мов, зазначених як «рідна», склала 2,9%.

Ігор БУРКУТ, історик, кандидат історичних наук, політолог:

– В Україні до минулого року діяв закон про мови ще Української РСР, прийнятий 1989 року. Минулого ж року, як усі знають, прийнятий «закон Ківалова-Колісніченка», за яким установлені поняття регіональних мов і мов нацменшин.

Згідно з цим законом, українська мова є державною, а в місцях компактного проживання представників інших етносів їхні мови отримують певний статус. Наприклад, у місцях проживання румуномовного населення Чернівецької області румунською ведеться документація у сільських радах, а також у районних органах Глибоцького району, де румуни складають понад 90% населення. В деяких населених пунктах Сторожинецького району, де компактно проживає польське населення, певні права отримує польська мова. Цього раніше не було. Крім усього іншого, назви населених пунктів, окрім української, можуть бути мовою того етносу, який там проживає. Те ж стосується назв вулиць.

Закон діє і не становить якоїсь серйозної загрози державності української мови, як вважалося раніше.

А найголовніше, чого не спромоглися домогтися його автори, а хотіли, – за допомоги цього закону російську мову зробити фактично другою державною. Цього не сталося. Статус української мови й надалі зберігається як державної, єдиної в Україні. Використанню мов національних меншин на місцевому рівні він не загрожує, поки що не загрожує й українській мові. Але, тут можливий такий розвиток подій: оскільки закон не продуманий, а практика його застосування остаточно не склалася, можливий такий варіант, що люди в місцях компактного проживання національних меншин можуть відчути себе у певному мовному гетто. Це найгірше, що може бути.

А державну мову громадянам України все-таки треба знати, бо володіння нею дозволяє отримувати повну якісну освіту і працювати державним службовцем, викладачем – та в багатьох інших сферах, де потрібне вільне володіння державною мовою.

Лев КЛЕЙМАН, голова Єврейської громади Буковини:

– Я з дитинства живу на Буковині. І всі місцеві євреї розмовляли між собою на ідиш, оскільки це мова наших предків. А у п’ять років, живучи в Новоселиці, я вже спілкувався двома мовами – ідиш і молдавською. Коли ж почали мене готувати до школи, додалися російська та українська.

Та головною для мене, точніше, моєю рідною, була, є й буде мова ідиш. Я дуже люблю цю мову, я її пропагую, скрізь, де тільки можна. Та, на жаль, зараз немає в Чернівцях навіть десяти людей, які могли би спілкуватися на ідиш.

Коли створили державу Ізраїль і почали вирішувати, яка мова повинна бути державною, то обрали за державну мову іврит. Тобто вирішили відновити іврит, історичну мову наших предків, синів Ізраїлевих, якою була написана Біблія, крім Тори. Сучасні євреї розмовляють на ідиш, це європейська єврейська мова. До прикладу, у нас на Буковині теж не чистий ідиш: це суміш єврейської, німецької, румунської, молдавської, української, російської тощо.

В єврейській школі Чернівців діти вивчають іврит. Ми хотіли ще раніше, і зараз я цього дуже хочу, щоби ввели хоча би факультативні заняття з ідиш. Плануємо також відновити видання єврейської преси на Буковині та радіопрограми, які раніше вже виходили. Ми плануємо знову їх запустити в ефір на державному радіо.

З тими людьми, які розуміють ідиш, я стараюся розмовляти цією мовою. У першу чергу, щоби не забути її: тренування повинне бути. І по-друге, щоби вона звучала, моя рідна мова: вона дуже красива. Ідиш мені подобається більше, ніж іврит. Я івриту не знаю, скажу більше, я його принципово не вивчаю, бо вважаю, що моя рідна мова – ідиш.

Якщо хтось бажає вчити ідиш, у Чернівцях є недільна школа, де її можна вивчати. Іврит вивчається тільки у школах. А вдома нею не спілкуються, бо батьки івриту не знають. Якщо й знають єврейську, то ідиш. На Буковині вже, на жаль, немає сім’ї, де спілкувалися б на ідиші чи івриті.

Наша рідна мова наразі вимирає, навіть у Ізраїлі, де її всіма можливими способами намагаються зберегти та відновити…

ХАРШІЛЬ ШАН, індус, студент-медик БДМУ, 23 роки:

«Якби українська мова була такою, як українська дівчина, то я не вивчив би її – це точно»

В Україні за звичних, життєвих ситуацій послуговуємося здебільшого рідною мовою. У гуртожитку живемо всі разом: він окремий для іноземців, тому усі 100% «гуртожитського» життя пов’язані зі «своїм» мовним середовищем і системою культурних кодів. Тож умов більше ніж достатньо, аби й своє не забути, і чиєсь пізнати. Окрім побуту, щовесни організуємо Дні індійської культури. Цього року, як і зазвичай, у квітні-травні виступатимемо у Палаці Академічному, демонструючи весь спектр індійської культури: від національного одягу до співів з танцями.

В Індії я мешкаю в Центрально-західному регіоні Гуджрад. У нас понад  30 цілком самостійних «говірок», які у вас назвали б діалектами. Але, якщо я поїду, припустимо, на північ, не зможу порозумітися з тамтешніми людьми. У цьому головна відмінність між українським та індійським поняттям «діалектів»…  Але я виховую в собі терпимість і толерантність до інших, відкидаючи несприйняття лише тому, що люди чимсь відрізняються від мене.

Думаю, що володіти мовою країни, в якій живеш, обов’язково треба. Коли ти на місяць приїхав, це менш суттєво, та якщо маєш намір прожити тут 6 років, навчаєшся, – ти просто зобов’язаний. У телефоні, ноуті в мене налаштування англійською – я так звик ще до приїзду в Україну, але й української вже не боюся. Розуміти, що навколо мене говорять, почав десь через рік перебування в Україні, а наприкінці другого курсу сам почав розмовляти.

Вивчаю українську насамперед для адаптації в середовищі, далі – для спілкування з новими друзями, ну і звісно для навчання. Опановувати мову найлегше, переглядаючи кінофільми в перекладі цією мовою. Також допомагають пісні. І аж потім – підручники (сміється – авт.) Викладачі дуже добре ставляться до нашого прагнення опанувати мову.

Складне питання, який в української мови «характер» – чоловічий чи жіночий. Я, блін, навіть не знаю… Українська, якщо чесно, для мене не важка, і при бажанні освоїти її реально. Але це радше «чоловік», бо якби це була така мова, як українська дівчина, то я б не вивчив – це точно.

А от взяти за дружину українку – зміг би. Якби знайшлася така, як моя подруга Тоді (сміється – авт.). Коли б людина, перш за все, мене розуміла, підтримувала, любила – і це зі взаємністю і повагою з обох боків.

Після повернення додому відчуватиму ностальгію. Я набув тут гарного досвіду спілкування і співжиття з чимсь кардинально відмінним, незнайомим мені раніше. Дуже подобається мені спокійність міста і приємність стосунків. Тут дуже доцільний мій життєвий девіз: «Simple living high thinking» (Живи просто – думай високо).

Крім того,у нас немає цієї вашої  традиції взаємин і співпереживання. Так, і голубці у вас смачні теж…

Геннадій ПАН, президент Чернівецької обласної організації «Центр корейської культури»:

У Чернівцях живу від 1997-го. Народився в Туркменістані, куди мої предки були депортовані з Далекого Сходу страшного 37-го. Там, у Середній Азії, закінчив російську школу. Рідну мову пам’ятаю, але ще ту, давню… Мова ж – жива, вона розвивається, змінюється. А ні я, ні мої діти вже не є в контексті цих змін. Це можна порівняти з тим, як говорять рідною мовою українці з Канади: їхня мова як «законсервована», вона дуже відрізняється від сучасної української. Так само сучасна мова Південної Кореї вже давно не така, яку знаю я. Мав нагоду переконатися в цьому 2007-го, коли зініціював у Чернівцях фестиваль корейської культури, на який, серед інших, прибули й артисти-учасники, і дипломати з Південної Кореї. Тоді був і консул, і радник посла – на жаль, сам посол не зміг приїхати через сімейні обставини. То ж я з ними спілкувався переважно через перекладача.

Корейська громада в Чернівцях стає все менш численною. Адже вона складалася переважно з мігрантів, які шукали роботу. Вони й далі шукають кращої долі, чимало з них виїжджають, поодинці й сім’ями – в тому числі, й до Південної Кореї. Але я залишаюся тут. Подав заявку до Посольства Південної Кореї з пропозицією прийняти в Чернівцях корейця-волонтера, носія мови, який би міг навчати нас корейської. Знаю, що такі волонтери працюють  і в сусідніх областях – на Хмельниччині та Тернопіллі , та й у великих містах – як-от Києві, Харкові.

А особисто я більше, ніж рідною, користуюся російською та українською. З державною навіть мав казус. Свого часу для отримання громадянства намагався підтвердити своє знання української мови на рівні спілкування. З’ясувалося, що в Чернівцях з такою проблемою зіткнулися вперше, тож важко було знайти організацію, яка мала б повноваження прийняти в мене іспит і уявляла, крім того, якої форми довідку потрібно про це надати. Я побував і в школах, і в університеті, і в міліцейських підрозділах – ніде не знали, як правильно підтвердити моє знання державної мови. Зрештою, це зробив мовний коледж «Пріоритет».

Василь БИКУ, голова обласного Товариства румунської культури ім. М. Емінеску:

«Від рідної мови ми йдемо до інших мов»

Як етнічний румун, для пропагування і збереження рідної мови насамперед нею розмовляю – і в сім’ї, і на роботі, і за іншої нагоди. І діяльність товариства, яке я очолюю, спрямована саме на це: пропагування рідної мови, традицій, культури. 2 березня збираємося удвадцяте провести весняний фестиваль «Мерцішор». Так само протягом двох десятиліть проводимо дитячий  різдвяно-новорічний фестиваль «Флорілє далбє»(Білі квіти). Святу рідної мови, яке навіть у Румунії проводять на державному рівні тільки вдруге, наступного року виповниться 25-років.

Щороку до днів народження і смерті генія румунського народу Міхая Емінеску – 15 січня і 15 червня – ми проводимо низку заходів на його вшанування. Багато є подій і меншого масштабу: виставки, презентації книжок, проектів співпраці з товариствами Румунії, Молдови, України. Як завжди, з радістю візьмемо участь у концерті в філармонії, разом з польським, німецьким та іншими товариствами.

У державі, де ти не є представником титульної нації, декому бракує можливості для вдосконалення рідної мови. Але я сказав би, що можливостей багато і ними треба користуватися: румунські школи, газети, кафедра румунської та класичної філології в університеті. Звертаємось і до відповідних закладів Румунії. Тож вивчити мову, вдосконалити її за бажання можна.

Я був школярем ще в часи СРСР, вивчав російську, а мої діти добре володіють українською. Можна сказати, що від рідної мови ми йдемо до інших мов. Я сам, окрім рідної та російської, вивчив українську, вивчав французьку, іспанську… Двомовність, а краще, багатомовність – нормальне явище сучасного світу. Наприклад, знаючи румунську, я можу без проблем подорожувати до країн з романськими мовами, знання слов’янських мов забезпечує комфорт у мандрівках від європейських сусідів аж до Владивостока…

Цікаво, що одна і та ж мова в різних країнах зазнає різних впливів, тож за вимовою можна навіть здогадатися, звідки приїхав її носій.

Ми маємо гарні стосунки з українцями з Сірету, вони теж розмовляють двома мовами. Я колись запитав: – Хлопці, знаєте чим ми відрізняємось один від одного? І пояснив: – Я говорю: «Еу ме дук ла автовокзал», а ви кажете «Я йду до аутогари». Тобто по різні боки кордону мови впливають одна на одну. Або буває, що при перекладі вживаєш слова не того семантичного забарвлення, яке притаманне оригіналові, і виходить курйоз. Як в анекдоті про те, що румун з Буковини поїхав до Москви на заробітки і якогось дня відмовився працювати, посилаючись на релігійне свято. Коли запитали, що за свято, він не придумав нічого кращого, як сказати «Пєтя-турист», хоча йшлося насправді про Св. Пантелеймона, якого в народі називають  Мандрівником…

Антоніна ТАРАСОВА, заступник голови правління Товариства польської культури ім. Адама Міцкевича:

«Мій син – більше поляк, ніж я»

– Я полька тільки десь на чвертку. Мій батько був справжнім росіянином-сибіряком, але при цьому я відвідувала українську школу: батько був далеким від національних питань. Бабця була наполовину німкенею і наполовину полькою. І часто вдома влаштовувала мені «польські» або «німецькі» дні – коли говорила зі мною тільки однією з цих мов і навіть не відповідала, якщо я зверталася до неї іншою. При цьому на вулиці і в школі я не повинна була говорити німецькою, адже в повоєнні роки німецька мова вважалася мовою фашистів… Нині вдома говоримо українською, чоловік мій українець. Але син – більший поляк, ніж я (усміхається – авт.). Він, Пьотр Жуковскі, стажувався в Краківському університеті, викладає польську мову в Польському домі.

Коли 180 років тому поляки їхали на Буковину, вони шукали заробітку. Франц-Йосиф давав їм у користування землю на 10 років без податку. У Старій Гуті (нині Стара Красношора) був цех із виробництва скла, яке продавалося навіть у Відні.

Тепер на Буковині трохи більше 5 тисяч етнічних поляків. Маємо Товариство польської культури ім. А.Міцкевича, яке свого часу, на початках української незалежності, заснувала відома громадська діячка Ядвіга Кучабінська. Зараз його очолює багаторічний голова Владислав Струтинський. Досвід науковця дозволяє йому налагоджувати потужні проекти з обміну студентами та викладачами.

У правлінні Товариства гарно налагоджена робота щодо шкільництва – цим опікується пані Люція Ушакова.  Минулого  року відзначали 20-річчя польської недільної школи при гімназії №3, на базі якої зараз створено культурно-освітній центр. Водночас з цією подією відсвяткували 130-ліття «Газети польської Буковини» (яку я редагую) і 15-ліття ансамблю «Квяти Буковини» при гімназії, на наше запрошення прибули консули польських консульств з різних міст України. Маємо дитячий конкурс польського шлягера «Буковинські мальви». Щороку беремо участь у Дні рідної мови, маємо свято поезії Юліана Тувіма, готуємося до 200-ліття Тараса Шевченка – влаштували конкурс, на якому читали вірші Кобзаря польською мовою.

Пишаємося тим, що в Чернівцях у видавництві «Букрек» вийшла книга «Антологія для позакласного читання для 5-6 класу для шкіл з польською мовою викладання». Автор-укладач – учитель зі Старої Красношори Томаш Калуські. Це варшав’янин, який приїхав понад півтора десятки років тому на Буковину, і наш край став для нього другою батьківщиною. За цією книгою навчаються і долучаються до польської літератури як діти в Україні, так і в Польщі. До речі, рівень викладання в польських школах на Буковині нічим не поступається рівневі викладання в Польщі. А учні недільної школи – це дуже зацікавлені діти і студенти, успішні і в інших предметах. І це не обов’язково етнічні поляки.

Запис Вона унікальна… Твоя мова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зліва направо: Сергій Даскалеску, Віталій Бранашко, Інна Яковлєва, Олексій Астахов та Олексій Пшеничний

– Наша команда розробила програмно-апаратний комплекс «Access Violation», – розповідають хлопці. – Це мобільна, оснащена сенсорами машинка, що розвиває швидкість до 35 км/год. Вона управляється штучним інтелектом або з пульта керування за допомоги «Wi-Fi». На пульт управління передаються координати GPS, рівень освітленості, температура, вологість повітря, покази сенсора прискорення. Машинкою можна керувати за допомоги радіо пульту, або з мобільного телефону, або з комп’ютера, водночас спостерігаючи на моніторі те, що знімає камера в режимі реального часу.

Участь у цьому конкурсі молоді винахідники беруть уже втретє. На першому конкурсі організатори роздали учасникам однаковий комплект запчастин і поставили завдання створити робота. Чернівчани тоді впоралися з цим найкраще і посіли перше місце. Наступного року вони приготували удосконалений варіант тієї ж платформи. Судді відзначили технічне виконання, сказали, що чернівецька модель має найбільш довершений вигляд і готова до фабричного випуску, але тут раптово виникли певні технічні проблеми –  наша команда вони посіла, як і цього року, третє місце. До слова, це дуже високе досягнення, бо «золото» дісталося цілому науковому співтовариству, яке виконувало державні замовлення з кількасоттисячним фінансуванням (у доларах, до речі).

Цікавлюся, чи брали хлопці участь ще в якихось робототехнічних змаганнях?

– Торік їздили на міжнародний конкурс «Hard’n’Soft», що відбувався в Румунії. Він суттєво відрізняється від того ж «Rovera». До початку конкурсу учасники не знають, яке перед ними стоятиме завдання, і в них є лише три дні, щоб його виконати. Нашим завданням було керування з Raspberry Pi – це комп’ютер на базі ОС Linux – радіокерованим гелікоптером і розпізнавання з його допомогою геометричних фігур. На жаль, ми не перемогли, але судді віддали нам приз за найкраще технічне рішення.

– Питання окремо до кожного учасника команди. Як ви захопилися робототехнікою, і програмуванням взагалі?

Сергій Данилеску: – Для мене знайомство з технікою почалося з комп’ютера, який зібрав мій батько. Там була одна гра, в якій треба було малювати якісь фігури, і мені стало цікаво, як все зроблено. А вже в університеті, коли дізнався про змагання «Earth Rover», захопився робототехнікою.

Олексій Астахов: – Мій брат працює програмістом. У дитинстві я багато часу проводив біля нього, коли він працював над чимсь чи просто грав у комп’ютерні ігри. Мені було цікаво, чого він постійно дивиться в той екран, і я на якомусь інтуїтивному рівні перейняв від нього це захоплення. Зрештою я зрозумів, що теж хочу бути програмістом, як і мій брат. Досі часто звертаюся до нього за порадою. А роботами зацікавився після знайомства з Олексієм Пшеничним – нашим першим учителем. Він постійно підбадьорює нашу команду, пояснює, що і як потрібно робити.

Олексій Пшеничний: – Знайомство з технікою для мене почалося ще в глибокому дитинстві. Батьки розповідали, що якось зачинили мене одного в кімнаті. Коли повернулися, побачили, що я повністю розібрав годинника на деталі без жодних інструментів. З дитинства тягнув додому все, що бачив – різноманітні детальки, залізячки. Бабуся мене постійно сварила за це. Потім був радіогурток. Скільки себе пам’ятаю, постійно щось збирав, скручував, паяв.

Я захворів на комп’ютер у сьомому класі. Мені показали, як його увімкнути і, щоб запустити гру, треба натиснути тут і ще ось тут. Так уже в школі я зрозумів, що моє життя буде пов’язане з комп’ютерами. А безпосередньо робототехнікою почав займатися вже в університеті.

– Окрім техніки вас ще щось цікавить?

– С.Д.: – Більшу частину часу займаюся програмуванням. А ще захоплююся музикою, граю в комп’ютерні ігри.

– О.А.: – Я граю на гітарі, але програмування стоїть на першому місці.

– О.П.: – У вільний час також слухаю музику, граю в комп’ютерні ігри. Наразі я працюю на кафедрі комп’ютерних систем і мереж відділу комп’ютерних технологій при Інституті фізико-технічних і комп’ютерних наук. Окрім основної роботи, займаюсь ремонтом і обслуговуванням комп’ютерної техніки.

– Які бачите перспективи на майбутнє?

– Зараз ми працюємо над машинкою для міжнародних змагань з робоперегонів «Roborace». Вона повинна їхати без керування ззовні, рухатися чорно-білими смугами й оминати перешкоди.

– А, може, є глобальніші плани? Розкрийте свої секрети…

– Взагалі-то в нас є одна ідея, яку плануємо втілити в майбутньому. Це буде великий неповороткий робот, усередині якого буде міститися маленька машинка-розвідник, яка розшукуватиме якісь ресурси: метали, кольорові камінчики… Плануємо також встановити на цю ж платформу квадрокоптер, з якого можна буде транслювати відео в режимі реального часу й управляти ним через Інтернет з будь-якої точки світу.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Роботи заполоняють світ

Роботи – частина майбутнього високих технологій. У галузі робототехніки відкриття трапляються мало не щотижня. Роботи рятують людей, працюють в екстремальних умовах, підтримують живе спілкування, досліджують планети Сонячної системи і ще багато чого іншого. Роботи розвиваються надзвичайно швидкими темпами. Цікаво, чи не перетворяться колись люди з господарів цих розумних машин на їхніх слуг?

Проект «Аватар»

Американське оборонне агентство з передових досліджень, або DARPA, має репутацію організації, яка створює майбутнє. Те, про що раніше можна було тільки читати у творах письменників-фантастів, цієї миті вона перетворює на реальність.

Агентство, що працює під патронатом Міністерства оборони США, відповідає за розробку нових технологій для військових. Головне його завдання – тримати стан оборонної техніки на передовому рівні, щоби в разі нападу США перебували «на гребені технологій». З подачі DARPA з’явився Інтернет, який розроблявся як локальна військова мережа зв’язку. Нині тут розробляється інтерфейс, що дозволить військовим керувати напівавтономними двоногими машинами, немов «сурогатними солдатами». Нічого не нагадує? Саме цю ідею подав Джеймс Камерон у фільмі «Аватар».

2013 року DARPA виділила 7 млн. доларів на цей проект, в результаті чого створять робота, який захищатиме військових у небезпечних бойових ситуаціях.

Атлант – робот-рятувальник

Нещодавно DARPA офіційно презентувала людиноподібного робота, який отримав назву Atlas (Атлант). 190 см на зріст і вагою 136 кг, він є одним з найперспективніших проектів, створених за останній час, чудово орієнтується в просторі, має 28 гідравлічних суглобів, безліч сенсорів і передову систему управління. Робота планують використовувати для надання допомоги нарівні з екстреними службами, серед іншого і в ході пошуково-рятувальних операцій.

Робокіт і робопес

«WildCat» і «BigDog» – чотириногі безголові роботи, створені для того, щоби ходити, бігати і переносити важкі вантажі через потенційно небезпечну місцевість, полегшуючи життя військовим. DARPA уклало контракт з «Boston Dynamics» на їхню розробку у військових цілях.

«BigDog» має 91 сантиметр завдовжки та 76 сантиметрів заввишки. Робот, за розмірами з невеликого мула, здатний перевозити 181 кілограм корисного вантажу і пересуватися пересіченою місцевістю з ухилом до 35 градусів.

«WildCat», однак, рухливіший та надійніший. Робот може рухатися стрибками на пласкій поверхні зі швидкістю до 25 км/год. і є складовою діяльності DARPA з розробки роботів, які допомагатимуть людям виконувати різні наземні місії.

Трансформери – літаючі авта

Проект DARPA «Трансформер» спрямований на розробку літаючого броньованого автомобіля.

Наразі розробка цього транспортного засобу дійшла до вертикального зльоту й посадки, а також до польоту на 400 кілометрів з одним паливниму баком. Зрештою, ці літаючі танки можна буде використовувати для нанесення раптових ударів, рейдів, операцій проти повстанців, розвідки, медичної евакуації та постачання.

Інтерфейс «мозок-машина»

Уявіть, що ваш мозок спілкувався би думками із зовнішнім пристроєм, наприклад, керованою за допомоги мислення механічною рукою чи пристроєм для відновлення зору. Дослідники DARPA шукають потенційні шляхи від людського мозку до машини, щоби посилити або виправити людські пізнавальні або сенсорно-моторні функції.

Дослідження так званих мозко-машинних інтерфейсів почалося ще в 70-х роках минулого століття. Тоді дослідники DARPA зосередилися на нейропротезах, які повинні були компенсувати пошкоджений зір, слух або рух. Один з проектів інтерфейсу DARPA – «Proto2», керований думкою протез руки. «Proto2» складається зі спритних пальців і долоні, які можуть виконувати 25 різних, окремих і комплексних, рухів.

Роботи-поштарі

Відома американська компанія, що здійснює продаж товарів через Інтернет – «Amazon» – розробляє безпілотні літальні апарати для доставки посилок своїм покупцям. На реалізацію проекту поштового дрона (керованого апарату), який перебуває в розробці, треба ще 4-5 років.

На сьогодні Федеральне авіаційне агентство (FFA) забороняє комерційне використання дронів. Навіть місцеві правоохоронці, які побажали використовувати безпілотники як допоміжний засіб для затримання правопорушників, отримали відмову.

«Amazon» доведеться знайти переконливі аргументи, щоби довести FFA й захисникам приватного життя свою правоту і зиск від дронів. Наразі Вашингтон розглядає законопроект, який обмежуватиме використання дронів. Багато інших штатів пішли таким же шляхом. Прийняття відповідних законів може ускладнити реалізацію проекту «Amazon».

Сексоботи – серед нас

Компанія «Betabeat», яка спеціалізується на розробці роботів для побуту, нещодавно заявила про розробку цілої лінійки сексоботів.

Вже 2010-го на виставці товарів для дорослих «Adult Entertainment Expo» в Лас-Вегасі, штат Невада, була продемонстрована модель жінки-робота Роксі, призначена для любовних утіх. Звісно, вона не здатна прибиратися й готувати їжу, як більшість роботів-жінок з кіно, зате з успіхом робитиме все інше.

В процесі створення Роксі були використані найсучасніші напрацювання в галузі робототехніки й штучного інтелекту. Ціна «гаджета» становить 7000 доларів.

Зріст Роксі – близько 170 сантиметрів, а вага приблизно 54 кілограми. Тіло виготовлене з м’якого гіпоалергенного силікону, а «шкіра» тактильно нагадує людську. У «серці» робота встановлений мотор, який ганяє його тілом потоки нагрітого повітря, відтак «вона» тепла, як жива людина.

Сенсори, вбудовані в руки і в геніталії Роксі, роблять її схожою на справжню жінку, а голосом вона реагує на маніпуляції і навіть «вміє» імітувати оргазм.

Волосся у Роксі натуральне, а найретельніше виготовлені її очі. На жаль, вона поки не може самостійно рухатися, хоча і над цим уже працюють розробники, натомість здатна прийняти практично будь-яку природну позу. Тож навіть зблизька її не надто легко відрізнити від живої людини.

Працює «секс-машина» на акумуляторних батареях, повної зарядки яких вистачає майже на 3 години.

А ще Роксі вміє розмовляти, відповідати на запитання і навіть підтримувати бесіду.

Біоробот Френк нагадує людину, щоправда, без мізків

Нещодавно в музеї Смітсонівського інституту (Вашингтон) продемонстрували біоробота Френка. Для його створення використано 28 штучних людських органів від 17 виробників з цілого світу. Так, у Френка є легені, нирки, серце, а також набір датчиків і сенсорів для взаємодії з навколишнім світом. Зріст цього робота – 1,83 м, вага – 77 кг. На все це витрачено приблизно 1 млн. доларів. Керує роботом оператор за допомоги комп’ютера.

Як зазначають винахідники, для науковців це – наступний крок у створенні повноцінного людського організму. На шляху до появи таких людей-роботів лише одна перешкода – відтворення мозку. Адже навіть у цілком реального Френка замість мозку – мікросхема.

Запис Студенти ЧНУ створять велетенського робота-розвідника спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Я не зовсім пам’ятаю дитинство. Можливо, тому, що дитяча психіка намагається заглушити негативні спогади. Моє дитинство пройшло у Полтаві. Після того, як я залишився без батька, ситуація законсервувалася. Років до 14-ти я вів рослинний спосіб життя. Але зараз, аналізуючи пережите, розумію, що це був якийсь своєрідний досвід накопичення відчуттів.

фото з сайту http://donbass.ua

Пам’ятаю, опинився у театральній студії. І хоча ситуація лякала і насторожувала, але просторово-часові зміни, які можуть відбуватися лише в театрі, мене зацікавили. Поки я там навчався, треба було доводити, що я «не верблюд». Але гострих відчуттів і подій вистачало. А ось зараз я знаходжуся на такій стадії життєвого і творчого розвитку, коли хочу накопичувати сили для того, щоби все встигнути сказати. Тому, що потім я буду старий…

Не розумію, чому все так влаштовано: колись мені казали «Ні, ні, ти ще молодий. Ти погуляй, поки». Але, мені здається, тоді я мислив цікавіше, ніж зараз. Можливо, це природній хід подій людської історії: у тебе є  час, коли воно повинно в тобі перебродити. А потім вже як вино: повинно зіграти. Але завжди треба доводити, що ти щось можеш, що тобі можна довіряти.

Ну, старість… І Бог з нею!

…Чого боятися старості? Ну, старість –  і Бог із нею! Я думаю, що у будь-якому віці є певні плюси і мінуси. У дитинстві я думав, що колись буде 2000-ий рік і мені буде 30 років. Ой! Який я буду старий! Ну нічого, 2000-ий рік уже давно минув, зараз 2013-ий. Я не думаю, що я вже зовсім старий. Усе нормально ніби. Не думаю, що старість мене сильно злякає. Просто до всього треба ставитися по-філософськи. А ще думаю, що більшість людських проблем полягає в тому, що ми хочемо чогось неможливого, не вимірюваного, того, чого не можна виконати.

фото з сайту http://donbass.ua

Є хтось, хто все це затіяв

…Я вірю, що Бог є. Однозначно є хтось, хто все це затіяв. Я абсолютно впевнений, що цей «Хтось» абсолютно не такий, яким нам намагаються його представити. Він, мабуть, якийсь інший – це зовсім не вузький образ. Це щось значно істотніше, значно глобальніше, значно багатоплановіше. Я думаю, що і життя після смерті теж, мабуть, якесь таке, яке не вписується у те, що ми можемо собі уявити, вигадати, намалювати. Тому навіщо про це замислюватися? Прийде час – і ми все побачимо. Навіщо раніше часу підглядати у відповіді? Думати про це, звичайно, треба. Куди ми подінемося? Але не думаю, що все ось так банально закінчиться: світ влаштований не так банально і примітивно, як іноді здається.

Бугорок відповідає за інтуїцію

…Я живу виключно своєю інтуїцією. А як можна по-іншому? Причому, моя інтуїція не підводила мене ще ніколи. Я не завжди до неї прислухаюся, бо вона іноді радить те, що взагалі-то нелогічне – не побутове, не житейське. Але без цього ніяк.

І в житті, і в творчості, і в ставленні до людей треба прислухатися до внутрішнього голосу. От десь тут, на потилиці є анатомічний бугорочок. Це, звісно ж, дурниці, але кажуть, що він відповідає за інтуїцію.

Як мавпа: не знаю, куди бігти

…Я давно говорю і люди про це знають: я талановитий художник, але абсолютно бездарна людина. І я вже змирився з цим. Тобто, у побутовому розумінні людини – я бездарний. Я не вмію влаштовувати своє особисте життя, я практично не вмію спілкуватися з людьми, коли мені не потрібно це для роботи. І якщо у випадку роботи й творчості є якісь підказочки і допомога, то в особистому я весь час наражаюся на стіну.

Я щиро вважаю, що є таке поняття – «не дано». От мені  – не дано. Я вважаю, що мені і так багато дано. От якби я ще був такий гарний, як Міккі Рурк чи Леонардо ДіКапріо, і при цьому ще був такий талановитий, яким я є… Ну і щоб це було? В одні руки все одразу – це не добре. Одні талановиті, інші – гарні. А то як та мавпа – не знаю, куди бігти. Розумні наліво, а гарні – направо? А я – хоч розірвись…

Спілкування з людьми – це талант

…Ситуація самотності мені не знайома. Я живу у своїй аурі. Мене ніколи нічого не бентежить. І я думаю, що я завжди зможу знайти для себе якийсь світ, навіть якщо опинюся в повній самоті. Думаю, що цього навчили мене мої величні педагоги. Мені пощастило бути учнем Данила Лідера. А це, у першу чергу, був величний філософ, а потім вже величний сценограф, людина з важкою долею. І ставлення до життя, до професії, до світу – це також певна школа. Це певна втіха, уникнення реальності. І це моя власна реальність, я в ній живу, мені комфортно, я почуваюся зручно. А людей я не завжди розумію. Мені дуже важко з людьми. Я можу зрозуміти, що закладено у п’єсі, можу зрозуміти, що залишив інший художник чи архітектор минулих епох, а з людьми, які мене оточують, мені непросто. Це талант, якому або треба вчитися, або з цим народитися. Я не маю такого таланту, але й не страждаю від цього.

Любить спостерігати за нічними залізничними вокзалами. Колекціонує живопис, графіку, костюми, тканини, ялинкові іграшки, скульптури, фарфор і кераміку.

«Нахалінчик» на ранок

…Треба бути нахабнішим. Це дуже хороша риса. Але ми не зовсім правильно розуміємо значення цього слова. Один мій товариш мігрував до Канади. І він писав мені листи, в яких розказував, що проходив співбесіду на роботу і його запитали, чи він нахабний. Він спочатку хотів образитися. Адже у нашому розумінні нахабність – негативна якість. Насправді ж, мали на увазі зовсім інше. Отож, не завжди треба бути скромним – нічого доброго там немає – іноді певна частина нахабності повинна бути.  Тому раджу молодим «нахалінчику» побільше приймати кожен ранок.

Любов ПЛАХІНА, спеціально для “Версій”

Запис Андрій РОМАНЧЕНКО: театральний художник і сценограф спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Привид дефолту блукає Штатами

Бюджетна криза виникла через конфлікт між демократами та республіканцями в Конгресі. Перші, прихильники Обами, виступають за прийняття реформи охорони здоров’я, а інші – проти, мовляв, її фінансування призведе до банкрутства уряду, оскільки бюджет просто не витримає такого фінансового навантаження. Через те, що Конгрес не може прийняти бюджет, федеральне відомства США від 1 жовтня не отримує фінансування. Білий дім дав їм вказівку призупинити діяльність.

Така ситуація  вже неодноразово виникала в історії США. Уперше – 1995 року за правління президента Клінтона, коли уряд припинив свою діяльність на 21 день. Загалом за історію штатів органи державної влади призупиняли свою роботу 18 раз.

Експерти американської консалтингової компанії «IHS Global Insight»  підрахували, що лише за перші шість днів після призупинення роботи уряду збитки склали близько 1,6 млрд. доларів США. Наслідки відчувають різні сфери економіки. Скажімо, компаніям, пов’язаним з туризмом, нанесені збитки через припинення субсидіювання національних парків та інших природоохоронних об’єктів.

Зменшився й обсяг держзамовлень, які отримують американські фірми. Приміром, аерокосмічна корпорація «Lockheed Martin» змушена була відправити у примусову відпустку близько 2,4 тисячі своїх працівників через призупинення реалізації низки державних проектів.

Вплив бюджетної кризи поки що мінімальний, але в міру наближення 17 жовтня – дати виплат за американським державним боргом – експерти прогнозують зростання істерії на світових ринках. Якщо США допустять не технічний (з простроченням термінів виплат), а повноцінний дефолт (з повною відмовою від погашення боргів) – обвалу курсу долара у світі не уникнути.

Аналітики «Bloomberg», одного з найавторитетніших ділових агентств,  вважають, що відмова уряду США від виплати зовнішнього боргу призведе до катастрофічних наслідків на всіх фінансових ринках від Бразилії до Цюріха: зупинки кредитного механізму на 5 трильйонів доларів США, який залежить від державних облігацій Америки, обвалу долара й світової економічної кризи.

Натомість експерти міжнародного рейтингового агентства Moody’s стверджують, що ймовірність дефолту США незначна і навіть якщо конгресмени не підвищуватимуть «стелю» боргу, казначейство зможе проводити пріоритетні платежі.

– Якщо настане дефолт, як він вплине на світову та насамперед українську економіку? – з цим питанням звернувся до Євгена ТКАЧА, кандидата економічних наук, доцента кафедри фінансів Чернівецького національного університету.

– Подібного роду ситуація виникає вже не вперше. Невідомо скільки вона ще буде повторюватись, оскільки рівень державного боргу США зростає. Попередньо їхній уряд виходив з ситуації шляхом реструктуризації боргу, тобто перегляду умов його обслуговування – відсотків, суми, строків повернення. Та проблема не стільки вирішувалась, скільки відтерміновувалась. Якщо звернути увагу на динаміку макроекономічних показників США, то вони перебувають за порогом безпечності. Якщо рівень державного боргу по відношенню до ВВП не повинен перевищувати 60%, то в Штатах цей показник однозначно вищий.

До чого це може призвести? Оскільки США займають значний сегмент фінансового ринку, то бюджетна криза вплине на погіршення ліквідності (можливості швидкого переводу активу в готівку без істотної втрати його вартості та здатності своєчасно розраховуватися за своїми зобов’язаннями) у фінансовій системі загалом і банківському секторі насамперед.

– А як проблема з ліквідністю позначиться на українській економіці?

– Коли виникає проблема ліквідності на фінансових ринках, відбувається відтік капіталу з країни. І, зрозуміло, що він буде виходити в іноземній валюті. Як наслідок – виникає дефіцит іноземної валюти, вона зростає в ціні, що призводить до девальвації національної грошової одиниці (зниження її курсу щодо золота, срібла чи певної іноземної валюти). Та все ж думаю, що нинішня ситуація не позначиться суттєво на погіршенні ліквідності й уряд США знайде спосіб реструктурувати чи рефінансувати свої борги. Але знову ж таки це не може тривати довго. Тож прогнозувати якусь довгострокову перспективу наразі  складно.

Справа в тому, що усі світові ринки взаємопов’язані. Є така байка. Пливе по воді черепаха і везе на своїй спині змію. Черепаха думає: «От втоплю я змію, а вона мене вкусить і я потону разом з нею». Змія ж думає: «Вкушу я черепаху, але вона потоне і я разом із нею». Отак вони й не можуть одна одну втопити. Так само і в економіці: якщо виникає криза на ринках США, то виникає криза і на європейських, і на азійських ринках, що призводить до девальвації їхніх валют.

– Що можете порадити українцям: чи час їм позбуватися валютних заощаджень?

– Українцям хотілось би порадити переводити  іноземну валюту в гривню і цим самим зменшувати мультивалютність економіки. Якщо зменшиться частка іноземної валюти в обігу, це призведе до зростання попиту на національну валюту. Але я особисто радив би не заощаджувати, а інвестувати. В будівництво, в підприємницьку діяльність і тим самим стимулювати національного товаровиробника. У нас більше 60% малого бізнесу орієнтовано на імпорт. Склалася ситуація, парадоксальна з точки зору здорового глузду, але закономірна з точку зору економіки. Підвищення добробуту населення стає причиною його погіршення в середньостроковій перспективі. Зі зростанням рівня доходів населення починає скуповувати різноманітні блага – будинки, техніку, автомобілі. Але іноземного походження, оскільки у нас немає національного товаровиробника. В результаті це призводить до зростання імпорту, збільшення попиту на іноземну валюту, девальвації національної валюти, що веде до погіршення добробуту населення. Вихід з цієї ситуації один – підтримувати національний бізнес.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Чи «вкусить» американський дефолт українців? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому возити людей невигідно? З цим вирішили розібратися депутати постійної комісії обласної ради з питань будівництва, архітектури, транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства та надзвичайних ситуацій (голова комісії – Василь БІЧЕР), до яких зі скаргами на неякісне обслуговування транспортом, а то й на повну відсутність такого обслуговування, звертається чимало буковинців. І тому останнє, сьоме, питання порядку денного засідання профільної комісії саме так і звучало: «Про стан надання послуг з перевезення пасажирів на території Чернівецької області». Інформував присутніх заступник директора департаменту інфраструктури, містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства – начальник управління інфраструктури Андрій ПАВЛЮК.

У депутатів до нього одразу ж виникло досить суттєве запитання: чому директор департаменту Дмитро Павел звертався до комісії за згодою на підняття тарифів на перевезення, а прозвітувати про покращення для громадян, що відбулися у наданні послуг внаслідок цього здорожчання, забув. Як зауважили депутати, людський негатив і невдоволення цим рішенням впали саме на них. Натомість їх не інформують ні про проблеми у сфері перевезень, ні про їхнє вирішення. Втім, щодо вирішення – сказано занадто гучно. Приміром, член комісії Руслан МЕЛЬНИК намагався з’ясувати, чому й досі – а це мало не 2 роки – немає сполучення між селом Червона Діброва та райцентром Глибокою. Про цю проблему, до слова, неодноразово писали «Версії»  (№№7,17 за 14 лютого та 25 квітня 2013 р. відповідно)

Невеличкий відступ, у якому пояснимо читачу, що ж означає відсутність цього маршруту. Крім усього, Червона Діброва не має власного поштового відділення: його просто закрили. Тож бубусям і дідусям доводиться ходити за пенсією до сусіднього села – пішки. Діти не мають чим їздити на заняття до Глибоцького професійного ліцею, а вчителі Червонодібровського НВК, які мешкають у Глибокій, мусять щодня їздити на роботу на таксі – на це і йде їхня зарплата. «Школа й дитячий садок можуть зовсім залишитися без учителів біології, математики, початкових класів, музики, трудового навчання, психолога. А ще у школі немає автобуса, а доводиться ж часто возити учнів на олімпіади, конкурси, спортивні змагання – і все це на таксі, за рахунок батьків і вчителів», – з листа жителів села до депутата облради Руслана Мельника.     

 

Андрій Павлюк пояснив, що за результатами проведеного конкурсу, право на обслуговування автобусних маршрутів «Чернівці – Червона Діброва» та «Чернівці – Корчівці»,  виставлені в пакеті – прибутковий і неприбутковий, виграла ТДВ «Денисівка». Однак через те, що дорога на Червону Діброву в жахливому стані, перевізник їздити туди відмовився.

Скориставшись понеділковим брифінгом Дмитра Павела, присвяченого інфраструктурі, кореспондент «Версій» поцікавився в чиновника, чому департамент не вирішує проблему з транспортним сполученням до Червоної Діброви – села, в якому немає не тільки транспорту, газу, поштового відділення, а ще й телефони працюють вряди-годи…

Як пояснив керівник одного з найвідповідальніших департаментів ОДА –  інфраструктури, містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства, – вплинути на перевізників вони не спроможні. Цитуємо п. Павела: «Є лише одна вимога, коли забороняється виконувати маршрути загального користування – коли виникає загроза життю та здоров’ю пасажирів. Дорога перебуває в аварійному стані і змусити перевізника їздити по ній ми не можемо. Якщо в селі знайдеться водій із власним автобусом, ми надамо йому графік для виконання тимчасового маршруту. Але поки що бажаючих немає».

Ось так розписався у власній некомпетентності або ж небажанні змінювати на краще життя нещасних «робінзонів» з Червоної Діброви очільник найповажнішого департаменту виконавчої влади краю. Перечитаймо уважно ще раз його відповідь. З’ясовується, що коли знайдеться охочий возити односельців, то аварійний стан дороги і загроза життю й  здоров’ю пасажирів – уже не перешкода. Така ось логіка у молодого керівника.

Зрештою, і члени комісії, заслухавши пояснення заступника департаменту п. Павлюка,  зауважили, що для того, щоби відремонтувати аварійну дорогу, існує Облавтодор. Коли ж останній ігнорує свої обов’язки, на допомогу приходить ДАІ. Своїми приписами ця організація в змозі змусити автодорівців відремонтувати шлях. Та й комісія могла б у повному складі виїхати на цю дорогу для її обстеження. А Василь Бічер, голова комісії, запропонував розділити маршрут до Червоної Діброви на дві частини – до Глибокої та до Сторожинецького району. Одне слово, було би бажання, а вихід завжди знайти можна.

Без відповіді залишилося й досить гостре, але справедливе запитання Героя України, члена профільної комісії Георгія БЕРЕЗОВСЬКОГО до чиновника, який відповідає за транспортне сполучення в області. «До Червоної Діброви, що на Глибоччині, автобуси курсували кілька разів на день. У Сторожинецькому районі через Чудей до Красношори теж їхав автобус. Але так було за Радянського Союзу. А тепер, у незалежній Україні автобусів нема! То для чого ви там сидите?!»

Натомість Андрій Павлюк почав розповідати про рейди, які вони проводять, та про те, що на Буковині вартість проїзду найдешевша серед областей Західної України. І раптом, підсумовуючи, (може, хотів вразити присутніх?) сказав: «Наші приватники потроху загинаються».

– Як це так? – обурилися в один голос депутати, – В усьому світі перевезення – бізнес прибутковий. А в нас він на ладан дихає. Чому?

– Мабуть, йому «допомагають» – висловили депутати припущення – і  бажання розібратися, що коїться з перевезенням пасажирів у нашому краї. Коли менеджери з Будинку з левами розписуються у власній безпорадності, процес рятуватиме представницька влада. І найперше, що для цього потрібно, – зробити прозорими як тендерні процедури, так і схеми відшкодувань за пільгові перевезення. Адже, за словами присутніх, одним перевізникам відшкодовують близько 25 тис. гривень на рік, а іншим – понад 400 тис.  Зрозуміло, такі розмови не сподобалися заступнику директора департаменту, і він зауважив, що депутати не мають права брати участь у тендерних комісіях. Розгорілася дискусія, підсумки якої резюмував голова комісії Василь БІЧЕР: «Ви працюєте, та не на користь людям». Саме тому комісія вирішила знову зібратися в кінці вересня й заслухати всі причетні до перевезень пасажирів служби. Адже пояснення п. Павлюка депутати визнали незадовільними. Бо, як з‘ясувалося, жодного письмового звернення до служби автомобільних доріг департамент не направляв, не звертався й до ДАІ щодо аварійних відрізків доріг. Натомість дав у відповідь на депутатський запит доручення самому ж депутату Руслану Мельнику звернутися «безпосередньо до уповноваженого органу, що здійснює функції контролю у сфері пасажирських перевезень – Управління Укртрансінспекції у Чернівецькій області (м. Чернівці, вул. М. Тореза, 64-А, тел. (0372) 556-899, (0372) 556-897 та управління інфраструктури та туризму обласної державної адміністрації (так раніше називався департамент – Л.Ч.)», щоби з’ясувати, чому до Червоної Діброви не їде транспорт.

– За що ж тоді працівники департаменту отримують зарплати, якщо перекладають свою роботу на інших? – поцікавився депутат Р. Мельник і запропонував ще й розглянути на наступному засіданні комісії якість виконання департаментом своїх службових обов’язків.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Перевезення в усьому світі – бізнес прибутковий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Греція, Сербія, Італія, Іспанія, Франція… У цих країнах колектив брав участь у фестивалях неконкурсного характеру. В Румунії учасники «НЕОГАЛАКТики» вже змагалися у конкурсі: вперше посіли друге місце, а вдруге – перемогли!

Ось  і це інтерв’ю «Версіям» хореограф-постановник колективу Ольга Галак давала просто з фестивалю в Іспанії, де вона сама як танцівниця дорослого колективу бере участь у конкурсі.

– Отже, як долаються бюрократичні перепони на шляху дитячих колективів на зарубіжні фестивалі?

– Зазвичай дирекція фестивалю надсилає запрошення на колектив і бронює готель. Далі розпочинається спілкування з консульством. Звісно, у таких випадках виникає безліч запитань, але в консульствах відповідають неохоче, коротко, і кладуть слухавку. Перші поїздки до консульств у нас були найважчими. Після збору пакету документів, бувало, чогось бракувало, тож треба було довозити в Київ.
Найбільше проблем – з дітьми, один з батьків яких перебуває за кордоном. Адже потрібен дозвіл на вивезення дитини, а батько, наприклад, десь в Європі заробляє гроші… Але ми знайшли вихід: батько пересилав письмовий дозвіл. Та це займає час, і якщо поїздка за місяць-два, то лист може і не встигнути. Бувало, що діти через це просто не могли поїхати – а це для них психологічна травма. Або ще гірше – якщо батьки в розлученні або в поганих стосунках, і батько просто «з принципу» не давав нотаріального дозволу на виїзд дитині. Загалом, чим більше займаєшся оформленням документів, тим простіше.

– Що пропонують подібні фестивалі учасникам, окрім виступів?

– Можливість побачити іншу країну й активно відпочити. Купання в морі, загоряння на пляжі, прогулянки на катерах, відвідування аквапарків… Чудове дозвілля – за однієї умови: якщо до нього гарно підготуватися і правильно оформити всі документи для подорожі.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Як вивезти дитину за кордон. На відпочинок
– Консультує завідувач сектору інформаційних технологій Управління ДМС України в Чернівецькій області Оксана Мотозюк 

З батьками – у батьківському паспорті

При оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон та одночасному внесенні даних про дітей до закордонного паспорту батьків необхідно написати відповідну заяву, в якій потрібно вказати про внесення даних про дітей.При цьому до органу ДМС подається свідоцтво про народження дітей і квитанція про сплату за  послуги. У разі, якщо неповнолітній, дані якого вносяться до паспортного документу батьків, вже отримав паспорт громадянина України, це документ також подається. За бажання батьків можна не лише внести дані про дитину, а й вклеїти їхні фото. Органи міграційної вклеюють фотокартки дітей у віці від 5 до 18 років. Тому, якщо ваші діти саме такого віку, необхідно також додати до документів фотокартки розміром 35 х 45 мм.

Якщо паспорт для виїзду за кордон у вас уже є  й потрібно лише внести дані дитини та вклейку фотографії дитини, це обійдеться у 18,63 гривень за послуги та 8,5 гривень держмита (за умови формлення документу у звичайному режимі, протягом календарного місяця) та 37,26 гривень плюс 17 гривень держмита (за термінове виготовлення документу впродовж 10 робочих днів).

Якщо ви одночасно оформляєте закордонний паспорт та замовляєте внесення даних про дітей та вклейку фотографії дитини у звичайному режимі, необхідно сплатити 18,63 гривень за послуги, в разі термінового оформлення – 37,26 грн.

Дитина перетинає кордон без батьків

Проїзний документ дитині видають строком на три роки, він має чотири сторінки для проставляння віз і відміток при перетині кордону. Фотографії вклеюють у документ, незалежно від віку дитини, в обов’язковому порядку. Окрім фото дитини, її свідоцтва про народження, квитанцій про сплату держмита і послуг, слід надати ще нотаріально засвідчену згоду обох батьків на видачу документу. Оплата проїзного документу дитини складається з вартості послуг – 30,35 грн і вартості бланку – 19,74 грн.  У разі термінового (впродовж 10 днів) оформлення вартість послуг – 60,70 грн, і вартість бланку – 19,74 грн.

Вибір документа – за батьками

Що обрати – проїзний документ або просто внести дані в батьківський паспорт?  Якщо ваша дитина подорожуватиме світом без вас, то їй потрібний окремий проїзний документ, якщо ж тільки з вами – просто занесіть її дані до свого паспорту. Можна також вчинити і те, й  інше.

Запис Подорож дитячого колективу за кордон: найважче – вперше спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Книга Анни Поповчук не прочитується на одному диханні, а вимагає серйозного й вдумливого підходу. Чи не кожні 2-3 сторіночки повертаєшся до попереднього тексту, який збуджує бажання відповісти, поспілкуватися. Мало не з першої сторінки відчуваєш авторку, яка вже на перших кроках свого творчого життя ні перед ким не поступиться. Вона така, яка є, і не прагне «в світі бути іншою».

Саме так у поезії формується особистість, із якою не можна не рахуватися:

«Твори себе щодня,

бо в цьому –  висота.»

*Поповчук Анна. Бо – люблю: поезії/Анна Поповчук.– Чернівці, Букрек,2012.– 240 с.

Запис Анна ПОПОВЧУК: «БО – ЛЮБЛЮ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї  новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.

На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.

Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі  вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.

Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.

Ігор БУРКУТ

Запис ЩЕ НЕ НАВОЮВАЛИСЯ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

… Безрукі-безногі герої вмирати забутими   

Мільйони життів – на олтар перемоги: Сталінські маршали солдатів не берегли

Чому люди загнали себе в такий глухий кут? Бо війни ХХ століття перетворилися на тотальні, всеосяжні. В них брали участь уже не тільки професійні армії, а й весь народ. Тотальна мобілізація відправляла на фронт усіх, здатних тримати зброю. Інші в тилу день і ніч виробляли зброю, яка безперестанно перемелювала людські життя. Воюючі сторони завдавали смертельних ударів не лише по лініях оборони противника, але й знищували його міста і села, щоби позбавити ворога ресурсів та підірвати його волю до перемоги. А головною метою тотальної війни стала перемога будь-якою ціною. Не компроміс з противником, а його повна й беззастережна капітуляція перетворилася на єдино бажаний результат кривавої бійні.

Хоча формально існують правила ведення війни, які забороняють знищувати мирне населення, воюючі сторони все менше звертали увагу на гуманність. Мета виправдовує засоби – такий  принцип став панівним. Він сформульований у словах популярної радянської пісні: «Нам нужна победа – одна на всех, мы за ценой не постоим!». Таке визначення ціни перемоги є найстрашнішим, що несе тотальна війна. Звідси й бажання завалити противника трупами власних солдатів, коли людських ресурсів одна сторона має значно більше, ніж інша. Але найкращі полководці в історії завжди намагалися берегти своїх солдатів і вигравати битви меншими жертвами, ніж противник. Сталінські ж маршали у більшості своїй сповідували зовсім інший принцип: перемога будь-якою ціною.

Скалічені герої були у кожному селі і міста      

Статистика, як завше, приблизна: ніхто й досі не знає точних втрат – ні військових, ні мирного населення

А Друга світова, підкреслимо ще раз, була тотальною війною. Крім військовослужбовців, величезних втрат у ній зазнало мирне населення. Досі невідоме точне число жертв цієї війни. Відомо лише, що воно обчислюється десятками мільйонів і найбільше своїх громадян втратив Радянський Союз. Дослідники називають цифри, що значно відрізняються одна від одної. Так, нерідко йдеться про 55 млн. загиблих і 35 млн. поранених у всіх країнах, охоплених війною. Проте, за іншими підрахунками, число загиблих солдатів визначається у майже 24,5 млн. чол., а мирних громадян – понад 46 млн. – тобто, разом 70,5 млн. Поранених військовослужбовців за цією методикою налічують понад 37 млн., цивільних же – невідомо.

Неможливість точних підрахунків пояснюється багатьма чинниками. Для прикладу візьмемо Червону армію. Під час бойових дій фронтові частини отримували маршові поповнення. Чимало солдатів маршових батальйонів не встигали офіційно зарахувати у списки частини, а ті гинули у жорстоких боях. Не встигали внести у списки і мобілізованих у прифронтових районах, втрати ж серед них були великими. А серед загиблих мирних мешканців далеко не завжди відомим було число жертв каральних акцій, що здійснювали окупанти, і неможливо було підрахувати втрати цивільних людей в районах бойових дій. У 1941-1942 рр., в умовах катастрофічних поразок РСЧА та швидкого просування гітлерівців на Схід точні підрахунки жертв радянською стороною були фізично неможливими.

Ситуація дзеркально повторилася для німецької сторони у 1944-1945 рр. Якщо раніше її статистики ретельно занотовували всі втрати на фронті та в тилу, то після розгрому Вермахту на фронті й зростанні безладу в німецьких містах під час бомбардувань про якусь точність вже не можна було говорити. Гинуло все більше людей – військових та цивільних, й навіть нікому було фіксувати їхню загибель. Невипадково кількість пропалих без вісті за роки війни у світі обчислюється в мільйони людей.

«Вдячна Вітчизна»вивезла безруких і безногих героїв на Соловки, де вони і вмирали забутими.

Недоліком статистики є те, що до числа жертв війни не потрапляли ті, хто згодом помирав від ран. Адже чимало їх відійшло з життя вже після завершення бойових дій, але внаслідок отриманих поранень. Цинічні гітлерівські генерали висловили таку думку: краще не вбити противника, а так його покалічити, щоби він не лише повністю втратив працездатність, але й потребував постійного догляду за собою, відволікаючи трудові ресурси від роботи на потребу фронту. Хоча медицина докладала значних зусиль для повернення поранених у стрій, все ж близько десяти відсотків з них доводилося комісувати. І серед інвалідів чимало було зовсім безпорадних, їхні долі виявилися дуже сумними. У СРСР після війни багатьох безруких-безногих, непотрібних родичам, силою вивезли з великих міст на Соловки та в інші «віддалені місця». Герої вмирали забутими «вдячною Вітчизною». 

Кому – війна, кому – мать родна: США отримали головний приз переможців

Тотальна війна потребувала колосального напруження сил. У ній брала участь 61 країна, де проживало 80 відсотків населення тогочасного світу. До діючих армій було мобілізовано 110 млн. людей, які відволікалися від створення матеріальних і духовних цінностей, натомість зайнялися руйнуванням та вбивством собі подібних. Результатом такої діяльності були не лише людські жертви, але й колосальні матеріальні втрати. За підрахунками економістів, людство втратило у 1939-1945 рр. понад 2 трильйони доларів США, і найбільше – СРСР. Майже третину свого національного багатства не дорахував Радянський Союз внаслідок війни. А в окупованих областях знищено дві третини матеріальних цінностей. Для порівняння: за роки війни матеріальне багатство Англії зменшилося на 0,8 відсотка, Франції – на 1,5 відсотка. Сполучені Штати Америки матеріальних втрат фактично уникли: бойові дії на їхній території не велися. А за свою ленд-лізівську зброю й техніку США отримували чималу матеріальну компенсацію від союзників. Відтак і багатіли швидко.

Отже, можна констатувати: по-справжньому виграли від війни саме США. Якщо бойовий внесок Радянського Союзу у спільну перемогу Антигітлерівської коаліції виявився найбільшим, то Сполучені Штати отримали головний приз переможців.

Через воєнні втрати відбувся біологічний занепад народів і стара Європа здала позиції  

Страшні людські втрати СРСР та європейських держав у цілому заклали підвалини майбутнього біологічного занепаду більшості європейських народів. Демографічні процеси у сучасній Європі та деяких пострадянських країнах (насамперед Росії) свідчать: на зміну їхньому корінному населенню поступово приходять вихідці з Азії та Африки. Загинули освічені європейці, носії високої технічної і побутової культури. Серед них були люди різного етнічного походження, але особливо великих втрат у відсотковому відношенні зазнало європейське єврейство – близько 6 млн. осіб. У більшості своїй це були мешканці міст, інтегровані в європейське суспільство. Гітлерівці з особливою люттю знищували асимільованих євреїв, вбачаючи у них небезпеку для своєї расової маячні.

Після війни на зміну жертвам нацистського геноциду прийшли вихідці з африканських та азіатських колоній, які селилися компактними громадами і не інтегрувалися в оточення. Великі ісламські громади у Франції, Німеччині та інших європейських державах у наш час все більше визначають лице старовинних міст, у яких зароджувалася і формувалася велика європейська культура. Сумний жарт: «Мечеть Паризької Богоматері».

Європейський континент у результаті Другої світової війни втратив провідні позиції у світі, які утримував упродовж багатьох століть. Ця роль остаточно перейшла до США. А європейські держави внаслідок війни загубили свої колоніальні імперії й вимушені були відмовитися від головної ролі, яку давно грали у світовій історії. Занепад старої Європи супроводжується всесвітнім наступом ісламу, у тому числі й агресивного ісламізму, і це також один із наслідків кривавої бійні 1939-1945 рр.

Злиденне життя переможців влада підсолоджували словесним звеличуванням «солдатів Перемоги» та ювілейними медальками, які щедро роздавалися до знаменних дат.        

Але далекого 1945 року світ ще не знав усієї справжньої ціни, заплаченої за найстрашнішу війну в історії людства. Радянські люди раділи перемозі, сподіваючись на значне покращення свого життя. Сталінське керівництво відчувало глибоке задоволення від того, що зуміло реалізувати чимало своїх зовнішньополітичних планів. СРСР не лише долучив до себе нові території, він зміг поставити під власний контроль значну частину Європи та Азії. Колись самотня «Країна Рад» внаслідок війни опинилася в оточенні держав-сателітів, названих спочатку «країнами народної демократії», а потім і «світовою соціалістичною системою». Радянський Союз вийшов на провідні позиції у світі, перетворившись у наддержаву, що поступалася за могутністю лише Сполученим Штатам Америки. Декому здавалося, що невдовзі вдасться реалізувати найфантастичніші плани комуністів і збудувати суспільство соціальної справедливості й загального щастя. Але замість цього з роками все сильніше відчувалися негативні наслідки війни.

Радянське керівництво не зрозуміло нових викликів часу і не знайшло на них адекватної відповіді. У суспільстві зростала майнова нерівність, поглиблювалися ознаки гниття й масового розчарування в комуністичній ідеології. Натомість офіційна пропаганда і далі повторювалаи звичні гасла, сподіваючись за їхньою допомоги згуртовувати суспільство навколо компартії. З часом центральним міфом пропаганди стає культ «Великої Вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників». Злиденне життя переможців влада підсолоджувала словесним звеличуванням «солдатів Перемоги» та ювілейними медальками, які щедро роздавалися до знаменних дат. Проте проблеми ветеранів не вирішувалися.

Альтруїсти приречені на загибель, егоїсти ж уміють рятувати свою шкуру. Їхня філософія життя стала панівною у післявоєнному світі.

Людські втрати по-справжньому так і не вдалося компенсувати. Хоча післявоєнна народжуваність виявилася дуже великою (говорили навіть про «бебі-бум», тобто рекордну появу дітей), та кількість не змогла компенсувати якості. Адже війна забирає найкращих. Гинуть найбільш відповідальні й порядні, які не ховаються за чужі спини, а першими піднімаються в атаку або кидаються ціною власного життя рятувати своїх товаришів. Альтруїсти приречені на загибель, егоїсти ж уміють рятувати свою шкуру. Їхня філософія життя стала панівною в післявоєнному світі, і нинішня глибока моральна криза суспільства породжена не в останню чергу тим, що дві світові війни знищили у ХХ столітті цвіт людства. Надто дорогу ціну заплатили народи за перемогу у тотальній війні. Цього не можна забувати, тим більше – ідеалізувати «священну війну», перетворюючи трагедію на культ. Інакше торжествуватиме «побєдобєсіє», як його називають молоді росіяни.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Ціна тотальної війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ми будемо пропонувати поетам чи перекладачам, які перебуватимуть в квартирі-студії, спілкуватися з громадськістю, читати лекції для студентів, виступати з читаннями, – розповіла директор Міжнародної літературної корпорація «Meridian Czernowitz» Ірина ВІКИРЧАК. – У світі існує ціла низка подібних резиденцій для митців. Проте в Україні така стипендія є першою!

Отож вже четвертого березня у рамках «Міжнародної стипендії для поетів і перекладачів поезії з української мови німецькою» до Чернівців приїде німецький поет Рон Вінклер. Допоки ж німецький митець ще «в дорозі» до нашого чудового міста, тутешню квартиру «на собі» перевіряв відомий український письменник, поет, перекладач Юрій Андрухович.

Віднині щороку в наше місто приїжджатимуть 8-10 поетів з Європи. Протягом місяця, вислуховуючи ранішні сварки своїх нестерпних сусідів, вони натхненно писатимуть вірші і творитимуть нові чернівецькі міфи…

– Я як піддослідний кролик, тестовий стипендіат без стипендії, пробув тут дві ночі, – зауважив Юрій Андрухович, який став першим офіційним гостем квартири-студії. – Перевіряв, як буде сидіти на своєму робочому місці, що він буде бачити за вікном, як в нього буде діяти інтернет, як йому загалом буде тут працюватись. Зауважу, що за результатами моєї «перевірки», найскладніший момент для майбутніх стипендіатів полягатиме в тому, що вони повинні будуть дуже рано прокидатися, біля сьомої ранку. Що невластиво для творчих людей… Тому що сусіди за стіною починають сваритися. І з цим якось треба буде собі давати раду… Навряд чи засновники програми настільки всемогутні, щоби виселити цих сусідів…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Запис Ці сварливі Чернівці… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проте слухати півгодинну дискусію про збитошництво славнозвісної чернівецької тьоті Соні аж ніяк не був готовий. Зрештою, чи «блюде» тьотя Соня вірний напрямок, чи трохи з нього збочує – я так і не зрозумів… Еротична крамниця «У тьоті Соні» (а саме про неї йдеться) розташована зовсім поруч із науковою бібліотекою – а теперішні студенти знаєте які? Їм же тільки палець покажи, не те що!.. Та й мешканці житлового будинку, що на всі свої чотири поверхи хвацько настовбурчився над підвальним приміщенням крамнички, мабуть, сплять неспокійно: в рожевих рольових снах кошмарять їхні думки про різні цікаві гумові штурхенції, наручники та пльоточки…

З іншого боку, досі крамничка – 17 років, перша подібна у місті! – проблем жодних нікому не створювала: клієнт тут, хай і специфічний, та миролюбний, продукція – сертифікована… Коротше, колізія: без кількох юридичних департаментів навіть такій високоповажній комісії законослухняних чиновників-моралістів отак одразу, з першого наскоку, вірного та взаємозадовільного рішення з такого дражливого питання – ну аж ніяк не прийняти!

Отож, дорадчий акт трохи затягнувся… проте так і не відбувся. Втім, – зловив я себе пізніше за кволу думку, – протягом засідання – жодного слова про корупцію! Нагадаю, за даними найсвіжішого дослідження міжнародної громадської організації Transparency International щодо рівня корупції у світі, Україна посіла 144-те місце з-поміж 176 країн. Подібний результат, з погляду Transparency International, вважається «ганьбою для нації». Але Буковини те, певне, не стосується. Корупція – поза межами комісійної моралі?

P.S. Як і те, наприклад, що, окрім проституток і сутенерів, у Чернівцях «ганяють» ще й директорів книгарень та кінотеатрів. Але це вже інша чудернацька чернівецька історія.

Ігор КОНСТАНТИНЮК

Запис К О Н С Т А Т А Ц І Ї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Найкращі документальні фільми на тему прав людини в рамках фестивалю побачили мешканці понад 120 міст і містечок України. У Чернівцях демонстрували чотири фестивальних стрічки неігрового кіно.

Зокрема, фільм «Тілом і душею» французького режисера Матьє Брона про життя мозамбікців із обмеженими фізичними можливостями збурив хвилю емоцій в аудиторії. Адже серед глядачів були й буковинці на візках. Вони, до речі, абсолютно переконані: проблеми людей з особливими потребами – однакові в усьому світі, незалежно від країни проживання чи кольору шкіри. Це завжди двобічна боротьба – і з суспільством, і, першочергово, з самим собою. По-друге, всі дійшли висновку, що небайдужість будь-кого, яка проявиться хоча б у найпростіших вчинках, може кардинально змінити цю ситуацію.

Показовим виявився факт, що глядачів на візках на перегляд фільму організатори доставили… на руках. Адже обласна універсальна наукова бібліотека ім. М.Івасюка не обладнана пандусами! Тому на другий поверх, де в залі іноземної літератури власне й відбувався перегляд, вони не могли дістатися без сторонньої допомоги. Тож у ході обговорення стрічки спонтанно виникла ідея звернутися до обласної влади, яка мусить опікуватися громадським закладом, з вимогою облаштувати вільний доступ людям на візках до бібліотеки. Звісно, що годі вимагати доступу до бібліотеки, коли такі люди  не мають можливості добратися ні до лікарень, ні до крамниць, ні навіть до органів влади. Але цей малий крок – облаштування пандусу до бібліотеки – може стати поштовхом до зміни свідомості чернівчан і початком нового етапу у підтвердженні міфу про «толерантну Буковину».

Окрім цього, учасники дискусії зійшлися на тому, що кожний буковинський «візочник» має свою яскраву і неповторну історію, яка могла би стати унікальним і емоційним матеріалом для документальної стрічки. Тож робота французького режисера про мозамбікських людей з інвалідністю народила ідею організувати конкурс документальних стрічок на крайовому рівні.

Тепер ідеї мають перерости у дії. Люди на візках, як засвідчила дискусія, до цих дій готові.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії» 

Запис Як француз із мозамбікцями буковинців розворушили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стіна Олени Афанасьєвої

Чернівецькі імпрези Арт-студії відвідую більш-менш регулярно. А від заснування студії 1999 року, крім Чернівців, студійці «засвітилися» понад десяток разів. За ці роки дівчата (в нинішній  виставці – лише вони) виросли – як митці, як особистості. Колись вони ще зовсім дітьми потрапили «до рук» Олени Михайленко – так разом і зростали під пильним оком наставниці, якій вистачило мудрості не формувати юних художниць «під себе» (на що часто грішать художники-педагоги), а леліяти кожну в її творчому злеті.

На відміну від великого іспанця, чий «сон» породжував монстрів, картинки, запозичені одинадцятьма учасницями в їхніх «снах», світлі, барвисті, схожі лише спільним настроєм – бажанням ділитися своїм радісним сприйняттям світу денного – відкритого і прихованого – нічного.

Переказувати зміст картин – невдячна річ, поділюся лишень кількома враженнями.

Урочиста ніч, з темним фоном у золотавих зірочках… Незабутні враження від чужих міст… Це гратографії Яніни Фотокакіс. Не описуватиму процесу виконання цих робіт, але враження неповторне: свято ночі, суцільне Різдво, запрошення у казку, але цілком реальну, яка присутня в нашому світі.

Дерева й квіти буяють пастозними, майже чоловічими мазками – поруч симпатичні фігурки дітей (янголів?), змальовані тонкою лесировкою. У Крістіни Карвацької це поєднання виглядає цілком органічно.

Відвідувач замилувався картиною Дар’ї Сєдової

У різних техніках працює Ольга Легусова, але впадають в очі не так її філософські етюди зі снів, як рудий бешкетник-кіт: живе, ненадумане диво.

Відкрита і беззастережна у світі кольорових снів Даша Сєдова, її «Квітковим ярмарком» хочеться пройтися!

Наталія Гаврилець не стільки розповідає свої сни, скільки намагається показати, що відбувається в місті, коли усі сплять…

Сни чи мрії, реальність чи ілюзія, космічні мандри чи рідна земля? Широкий вибір на картинах Ольги Кушпетюк. А Інна Халай запросить вас на чудернацьку прогулянку снами.

І ви не зможете не затриматися біля розкішної пави Юліани В’юги. Це ж нічого, що в природі самочка павича – сіра й непоказна. Уві сні вона – горда цариця птахів.

Із превеликим гумором і без жодної містики сприймаються самоіронічні картинки любительки поспати Галини Кравченко: недаремно ж найкращий день для неї – субота!

І отак рухаючись «по сонцю» вздовж стін, навмисне насамкінець залишила собі Олену Афанасьєву. Мені завжди здавалося, що вона не давала собі часу на розгони та дебюти, завжди ставлячись до себе вимогливо й прискіпливо. Це біля її картин підслухала розмову дорослих художників: вони стверджували, що Олена пише як чоловік, на відміну від «дамського живопису»… Я сформулювала б інакше: Олена пише як… художник.

Лариса ХОМИЧ, «Версії», фото Ігоря Константинюка

Запис Грайливі сни білого дня в музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від насінини до прилавку

Анджеліна Джолі та Бред Пітт – чи не найвідоміші шанувальники та популяризатори органіки в світі. Адже це питання не лише особистого вибору, а й активної громадської позиції. Бо дотримання відповідних стандартів передбачає не лише контроль екологічності продукту і не тільки на всіх стадіях його виготовлення – «від насінини – до прилавку».

Органічні продукти харчування не містять ГМО, консервантів, барвників, емульгаторів, стабілізаторів і зроблені з сировини, вирощеної в екологічно чистих районах без застосування хімії: пестицидів, гербіцидів, хімічних добрив, стимуляторів росту тощо. Так, звичайні овочі та фрукти для захисту від шкідників оприскують спеціальними препаратами – інсектицидами та фунгіцидами. Червоний барвник використовують, щоб надати м’ясу апетитного кольору. А жовтий колір курячого жовтка досягається добавками, якими годують курей. та це не зазначається на жодній етикетці.

Органічна продукція – це й турбота про навколишнє середовище. Наприклад, більшість сільськогосподарських робіт виконують вручну, щоби не пошкодити рослини. Для боротьби зі шкідниками застосовують фізичні й біологічні методи: ультразвук, шум, світло, пастки, температурні режими. Окремі вимоги встановлені навіть до утилізації продукту. Так, матеріал, який використовують для упакування екологічно чистого продукту, повинен бути з натуральної сировини, яку можна використовувати повторно і яка розкладатиметься, не забруднюючи навколишнього середовища.

Органічні продукти – корисні, але і дорожчі за звичайні. Проте, наприклад, у заможних країнах Євросоюзу висока ціна не зупиняє покупця, попит на органічну продукцію невпинно зростає. В Україні ж ринок органічних продуктів лише почав розвиватися. За словами Марії Порчук, регіонального координатора проекту GIZ, зі 140 сертифікованих «органічних» підприємств України на Буковині діє лише одне – «Галс ЛТД», яке цього року розширило асортимент своєї продукції виробництвом органічного березового соку.

2009 року уряди України та Німеччини започаткували проект «Сприяння економічному розвитку та зайнятості». За дорученням Федерального міністерства Німеччини з економічного співробітництва та розвитку (BMZ), Німецьке товариство міжнародного співробітництва (GIZ) розпочало впровадження проекту разом з партнерськими організаціями України. Чернівецька область, разом із Донецькою та АР Крим, стала одним з регіонів, у яких стартував пілотний проект. Зокрема, в його рамках для буковинських журналістів організували одноденний прес-тур «Свій до свого по своє – органічно чисте», в рамках якого розповіли та показали, де і як у нас виготовляють органічну продукцію.

– Цього року ми виготовили 120 т органічного березового соку – абсолютно чистого натурального продукту, збереженого найбільш наближеними до природи натуральними методами, – каже Андрій Мартинюк, комерційний директор «Галс ЛТД». От тільки цей сік… доводиться експортувати до Євросоюзу. Адже вітчизняний покупець не хоче платити на кілька гривень більше і купує сік звичайний – з домішками та консервантами.

– Окрім органічного соку ми виготовляємо і звичайний – 500 т на рік. Адже на внутрішньому ринку ще немає чіткого розуміння споживача, що є органічне. Він не розуміє його переваги, що йдеться про безпеку, здоров’я, максимальну кількість вітамінів… Тому попит на органічний березовий сік в Україні не такий високий, як за кордоном, – каже Андрій Мартинюк.

За словами Андрія Мартинюка, майбутнє української органіки – за різноманітними об’єднаннями селян, які традиційно вирощують «здорову продукцію» на власних полях. Подібним шляхом рушили наші івано-франківські сусіди – і не прогадали!

Невідомий цукор та «псевдогриби»

Село Спас, що на Івано-Франківській області, знане в Україні своїм унікальним міжнародним фестивалем автентичної карпатської кухні «Смачний Спас». А місцевий кооператив «Чиста флора» – відомий популяризатор виробництва органічно чистої продукції та розробки великого Карпатського бренду чаїв. Тож здорова їжа та смачні наїдки – тут не дивина.

– Власне, «Чиста флора» розташована на моєму батьківському обійсті, – зізнається її керівник Михайло Стовп’юк, який за сумісництвом є також головою асоціації виробників органічної продукції. Він охоче демонструє реліквії з сімейного музею травника та ділиться тонкощами ведення органічного бізнесу.

– Цією лопаткою викопували зілля багато поколінь зільників… А от цей коштурик з громового дерева, заклятий мольфарами, – відлякує змій… Бачите, скільки тут зілля? Можу з нього виготовити хоч сотню комбінацій! – каже Михайло Стовп’юк. За його словами, зільництву його навчили батьки та франківські Карпати, а освіту він здобув у Чернівецькому університеті, на біологічному факультеті.

Відрізнити органічні продукти можна за маркуванням. На імпортованих з ЄС продуктах найчастіше зустрічається напис «Organic Farming». А продукція українських виробників органіки представлена марками «Чиста Флора», «Пан Еко», «Верховина», «Жменька», «Галка-Карпати», «Харківнатурпродукт», «Славута». Органічні продукти цих марок продаються майже в усіх супермаркетах. Це передовсім крупи, сиропи, гриби, чаї, сухофрукти.

Переорієнтуватися на ековиробництво місцевим селянам було неважко. «Бо ми так робимо, як у себе вдома», – кажуть вони.

– Я тут, певно, вже сім років, – каже Любов Тулубяк, працівниця «Чистої флори». – Коли мала більше здоров’я, працювала в цеху, «стояла на лєнті», – фасувала чаї. Тепер вчулася трохи в меншій силі… Директор поважає мене, ми вчилися разом, то він перевів мене на легшу роботу. От бачите – перебираємо ягоди. Миємо їх, кладемо у банки, варимо сироп, готуємо, стерилізуємо, закриваємо (консервуємо).

– А що ви до них ще додаєте? – хитро допитуються журналісти.

– Воду. І цукор, – знизує плечима пані Люба.

– У чорниці власний сік – солодкий, треба лише вичавити його і виготовити черничний правдивий сироп. До решти продукції мусимо додавати звичний цукор. І ось тут – проблема. Бо люди зазвичай не знають, що за цукор купують, з яких буряків. В Україні виробників органічного цукру немає. Тому нам доводиться замовляти та експортувати спеціальний цукор, – інструктує журналістів Михайло Стовп’юк.

Значна частка продукції «Чистої флори» йде на експорт: до Канади та США, країн Прибалтики та Європи, зокрема, Німеччини. Тобто, тих країн, де органічний рух давно розвинений і така продукція користується там попитом. В Україні ж її найбільш охоче купують… туристи в рекреаційно-курортних зонах («Буковель», «Трускавець», «Яремча», «Моршин» тощо).

Проте головну увагу  підприємство приділяє виготовленню трав’яних чаїв, які, що їх і сотні років тому, збирають високо в Карпатах.

– Для того, щоби лікарська сировина була якісно заготовлена й висушена, існують заготівельні бригади. Стихійно сировина не збирається. В тому і переваги органічного виробництва, що він передбачає чіткий контроль руху сировини: від збору рослинки – до її продажу в магазині, – каже пан Михайло. – У звичайної продукції немає гарантії, звідки береться сировина. Бо на сьогодні сфера бізнесу часто-густо домінує над людськими цінностями, багато різних видів сировини може надходити з тих зон, які мають певні забруднення.

І для наприкладу, Михайло Стовп’юк розповів журналістам про карпатські «псевдогриби».

– Ми знаємо, коли в Карпатах неврожай. Тому дивуємося: звідки раптом з’явилася на продаж велика кількість грибів? А вони, з’ясувалося, з Херсону. Але продають їх як Карпатські. Привезуть сюди, посушать… Але вони відрізняються. Наш карпатський – великий, росте поміж смереками, а тому чистенький херсонський пробуєш – і пісочок відчуєш, бо зростають вони з вітром і піском, –  каже голова «Чистої флори» Михайло Стовп’юк.

Хитромудрі маркетингові ходи та рекламні маніпуляції недобросовісних виробників – не дивина для українського покупця. На прилавках українських супермаркетів рябить у очах від написів «екологічно чистий», «біо», «натуральний», «без консервантів» та, звісно ж, «без ГМО». Проте чи завжди відповідний напис і вища ціна означають, що продукт насправді відповідає певним стандартам якості? Звідси й недовіра покупця.

У свою чергу виробники органічної продукції нарікають на недолуге українське законодавство, брак державної підтримки та необізнаність покупця. До того ж, придбати натуральні фрукти та овочі, якщо у вас немає власної грядки чи знайомих, які вирощують продукти без хімічних добрив, у Чернівцях, наприклад,  важко. Адже у нашому місті і досі немає спеціальних магазинів органічних продуктів. Однак, якщо ринок виробників органічної їжі й далі зростатиме, вони зможуть потіснити виробників захімізованої продукції. А це означає, що на наші столи частіше потраплятиме справді здорова та корисна їжа.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Земля на експорт

– Природа створює сантиметр гумусу за 150-200 років, а ми – за 3 місяці, – стверджує Аурел Присакар, керівник «Верміхаусу». Ця компанія є найбільшим в СНД виробником біогумусу та рідкого екстракту з нього – «Біоліту». Керівник новоселицької компанії стверджує: відновити можна навіть мертві землі – достатньо 3-4 тон біогумусу на гектар.

– Єдиний спосіб відновити виснажені землі – внесення біогумусу. Без нього земля мертва, на ній нічого не росте, – стверджує Аурел Присакар. – Наприклад, у звичайному гною – 25-30% корисних речовин, в нашому ж біогумусі – усі 100%. Ми пробували вносити біогумос на різні поля, вирощувати на ньому різні культури – усюди приріст урожайності складав 70-100%.

Чорнозем із гною та органічних відходів «виробляють» червоні каліфорнійські черв’яки, придбані десяток років тому у фірми «Відродження».

– Забрали останніх черв’яків, і от вони живуть з нами, – посміхається пан Аурел. – Звичайні наші гнійні черв’яки харчуються, зариваючись в ґрунт згори вниз, а ці навпаки – знизу вверх.  Тобто, ми тримаємо їх на голодному пайку, а потім зверху на ложу досипаємо кілька сантиметрів їжі – вони усі і піднімаються нагору.

Тоді черв’яків збирають і переносять на нове місце. Після них у ложі залишається чистий біогумус. Зокрема, одна ложа черв’яків (50-60 тис. ос.) переробляє тонну гною чи органічних відходів протягом місяця-півтора…

– Рентабельність нашого бізнесу – 250-300%, – стверджує Аурел Присакар. – Проблема в реалізації. Бо люди нищівно ставляться до землі, виснажують її, натомість нічого навзамін в неї не вкладаючи…

П’ять років тому на підприємстві розробили 3-річну програму відновлення земель району біогумусом. У влади на подібні ініціативи забракло коштів…

Попит на біогумус, звісно, є. Підприємство активно співпрацює з київським «Клубом органічного землеробства», різними квітковими магазинами. Проте більшість «черв’якової продукції» іде на експорт: Польщу, Прибалтику, Молдову, Азербайджан… 

Запис Органічна їжа: примха чи необхідність?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Існує чотири джерела Богопізнання: вроджене моральне почуття, споглядання природи, Святе писання та логічні висновки (умовиводи).

Коли мене запитують, чи можна робити те і те напередодні чи після свята, а не в саме свято, я раджу запам’ятати принцип: свято – це лише засіб для переведення наших почуттів і думок від земного до небесного, від тимчасового до вічного. Бо ми перебуваємо в часі, а Христос, Богородиця, святі – у Вічності.

Свято, як і будь-яка інша дія, повинне бути підготовлене. Тому церковне свято складається з передсвята, самого свята і віддання свята. Чому ми говоримо про Єдиний Принцип? Тому, що Закон універсальний. В інструментальній музиці є прийоми підготовки кисті, корпусу, інструменту. Інакше потрібного звуку не буде. Є підготовча «атака» звуку в методиці звуковидобування голосу. І щоби «увійти в Храм», потрібна була підготовка. Коли Євангеліє коротко описує нам подію, як Діва Марія народила Ісуса Христа, передбачається, що цьому передувала підготовка. І ця підготовка звершувалася в тайні, вона була сокровенною.

Існує три джерела Богопізнання: вроджене моральне почуття, споглядання природи і Святе писання. Але є ще одне – це умовивід або логічний висновок . Як він виглядає? Якщо канонічне Євангеліє пише, що Діва Марія народила Ісуса Христа, то логічно припустити, що вона колись померла, і тоді логічним буде Успіння Божої Матері, хоча про нього ні слова не написано в Євангелії. Тому обгрунтовані, логічні висновки входять до віровчення, а нелогічні, необгрунтовані підлягають обережному відхиленню і перевірці.

Ап. Іван наголошував у Євангеліє, щоби читати його, достатньо увірувати, що Ісус із Назарету був Христос, Спаситель. Але коли виникає інша мета, тоді перед віруючими постає запитання про додаткові джерела пізнання. Саме тому, крім канонічного тексту Євангеліє, існують ще неканонічні, апокрифічні збірники. «Апокрифічний» у перекладі буквальному означає «відречений», «заборонений», а друге значення – «скритий», «таємний». Ці тексти мають у собі певні заборонені (до якогось часу) знання, як висловлюються сьогодні, езотеричні знання. Було те, що передавалося через Писання, а було те, що, за словами Кирила Єрусалимського та Івана Золотоустого, не довірялося паперу, а передавалося із уст в уста, від досвіду до досвіду. І це називалося Святим переданням, лише інколи частину його записували і друкували. І сьогодні ця духовно-містична традиція існує всередині християнства.

Подія Введення Богородиці у Храм описана тільки в апокрифічному Євангелії від Якова, «Першоєвангелії». Це означає, що Православна Церква не відкидає апокрифічних текстів.

Апостол Яків, як ми пам’ятаємо, брат Ісуса Христа за плоттю, згідно логіки, найбільше знав про сімейство. Тільки ап. Яків пише про родичів Діви Марії, Якима й Анну, і про те, що вони були безплідними. Через що вони дуже страждали. Ми бачимо, який щирий психологічний біль звучить у молитвах Анни: «Горе мені, хто породив мене? Яке лоно привело мене на світ? Адже я стала прокляттям у синів Ізраїлю, і з насмішками мене відкинули від храму…».

У ті часи безпліддя вважалося прокляттям, яке Бог накладав на людину чи подружжя. Бувало, що в такого подружжя у храмі не приймали жертву. Яким і Анна були щирими у своєму стражданні і молитві до Бога. А коли людина щиро молиться, вона має гарантію почути Божественну відповідь. З’явився Анні «Ангел Господній і сказав: «Анно, Анно, Господь вислухав твою молитву, ти зачнеш і народиш, і про потомство твоє будуть говорити в усьому світі». І Анна сказала: «Живий Господь Бог мій! Якщо я народжу дитя…, віддам його у дар Господу моєму, і воно буде служити Йому все своє життя». І Господь посилає їм дитятко, і вони народжують дочку Марію.

Ми забуваємо, що є Промисел Божий у кожній окремій людині, сім’ї, суспільстві. І якби ми брали на себе відповідальність брати участь у Божественних задумах, ми тоді, можливо, більше би і благословень отримували.

Я думаю, що одна з причин того, чому в нашому житті є хвороби, втрати, горе, безпліддя – це те, що ми з вами забуваємо і не відчуваємо, що весь світ стоїть на жертві. Ми не вміємо жертвувати собою. Ми не вміємо приносити Богові обітниці про те, що беремо на себе зобов’язання брати участь у Божественному процесі. Ми самовідхиляємося від тих цілей, яких Бог досягає в історії і в житті, в тому числі і через людей, через державний, суспільний, сімейний устрій. Ми забуваємо, що є Промисел Божий у кожній окремій людині, сім’ї, суспільстві. І якби ми брали на себе відповідальність брати участь у Божественних задумах, ми тоді, можливо, більше би і благословень отримували. Через це нам дається перевірка нашої мотивації.

Святе письмо стверджує, що народження дітей є заміщенням ангельських душ, що відпали від Бога. Третя частина ангелів пішла за Денницею. Небеса спустіли на третину. І Бог так влаштував, що люди, які народжуються на землі, при правильному проходженні небесного покликання, ідуть на місце Ангелів, що стали демонами.

Ми дуже рідко згадуємо про те, що наш тілесний організм, його органи і функції – це святиня, доручена нам Богом на тимчасове користування з відповідною метою. Ще у Старому Завіті древні пророки і мудреці стверджували, що людина, котра не залишила після себе потомства, ні фізичного, ні духовного, не буде мати місця в Небесному Царстві. І це було однією з причин, чому безплідні сім’ї вважалися відкинутими Богом.

У три роки (вдумайтеся тільки!) маленьку Марію приводять до храму і віддають на служіння. Важко припустити, що в цьому віці дитина здійснює свідомий вибір. Це була батьківська жертва.

Роль батьків важлива! У Івана Золотоустого є страшні слова: «Батьки, котрі нехтують вихованням і навчанням своїх дітей, і, саме виховання християнським, беззаконніші від дітовбивць. Бо дітовбивці тіло з душею розлучають, а ці батьки і тіло, і душу вкидають у геєну вогняну. Вони позбавляють людину знання про вічне спасіння». Тому батьки, котрі не піклуються, чи мало піклуються прохристиянське виховання своїх дітей, прирівнюються до вбивць вічної душі! І ми повинні подумати, який великий приклад залишили нам родичі Діви Марії. І яка у нас із вами велика роль і обов’язок у вихованні своїх дітей, щоби вони були не тільки фізично народжені, але й духовно. Навчання і виховання дітей у святині християнських знань – це обов’язок батьків, котрі називають себе християнами. І якщо ми цей обов’язок не виконуємо, то з нас запитають. З духовних батьків Бог запитає ще суворіше. Написано: «Він загине, а кров його Я візьму з твоїх рук». Це не треба розуміти буквально.
Але це будуть пекельні муки, коли, наприклад, батько опиниться у вищих сферах буття, заслуживши вічне спасіння, а йому буде показано, що діти його у нижчих сферах, у стражданнях. Це і буде пекельна мука – вічний біль співчуття. Тому треба сьогодні думати, чи потрапимо ми в одну сферу буття і чи трудимося ми сьогодні в одному напрямку?

Маленька Марія повела себе у храмі так, як у рідному домі, нічого не злякалася, як буває з дітьми в незнайомій обстановці. І, що цікаво, пішла високими, як для неї, сходинками попереду батьків, попереду людей до священика, туди, де він стоїть, загороджуючи шлях у Святая Святих, у вівтар, у найсокровенніше. Сам первосвященик тільки раз у рік заходив у Святая Святих і промовляв молитви, і споглядав, як у Ковчезі Завіту зберігається Закон Божий і Херувими крилами накривають і охороняють цю святиню.

Віра, якщо вона справжня, – це здатність зробити крок далі від установлених норм.

Це важливо відзначити, що в зовнішній історичний храм батьки проводять трирічну дитину, яка в майбутньому стане Живим Храмом, у якому народиться Спаситель. Це дуже важливий момент всієї священної історії людства, тому що до цього моменту було розділення зовнішнього і внутрішнього. Зовнішні храми, зовнішні ритуальні дії, зовнішня релігійність, масова, історична, національна, народна – візьміть навіть радянську «Історію релігій» і ви прочитаєте, що ранні форми релігії так і називаються «племінні культи». На особистість ніхто уваги не звертав. Але тоді, більше, ніж дві тисячі років тому, почав визрівати зовсім інший підхід до цінності особистості.

Ви знаєте, що подвижники, які в лоні Старозавітної релігії працювали над собою, були, в основному, чоловіки. До сьогоднішнього дня ортодоксальний юдей починає день з молитви: «Дякую Тобі, Господи, що Ти не створив мене жінкою». Але Бог уже тоді почав ламати стереотипи, що склалися, і готувати зовсім інший підхід. Новий Завіт, фактично, почався з цієї події – введення у храм хоч і маленької, але істоти жіночого роду – другої половини людини. А ми знаємо, що без половини немає цілого, а істина – це цілісність. Служіння чоловіків є половинчастим, не дає цілісності. Це надзвичайно важлива ідея! Але тоді людство не було ще готове до її сприйняття й осмислення.

Досі жінок не пускають у вівтар. І в Уставі церковному ви можете прочитати, що коли жінка чи собака (в одному ряду!) зайде у вівтар, то він вважається оскверненим і потребує освячення. Виявляється, ми досі не подолали те, що Бог почав долати і чого почав навчати на прикладі Якима і Анни, первосвященика і Самої Діви Марії. Але треба сказати, що введення Марії у Святая Святих – це винятковий випадок, особливо для того часу. Віра не потребує повного пізнання. Віра, якщо вона справжня, – це здатність зробити крок далі від установлених норм. Я так думаю, що саме віра допомогла цьому первосвященику сприйняти Божественне одкровення. Йому, очевидно, було відкрито зсередини, що треба допустити юну Діву Марію у вівтар.

Довідка

Віктор Олексійович Веряскін – митрополит Київський та всія України апостольної православної церкви, завідувач кафедри релігієзнавства Сімферопольського економіко-гуманітарного інституту, декан теологічного факультету Кримського інституту ноосфери, доктор богослов’я, професор духовної академії.

Відомий спеціаліст у галузі наукового релігієзнавства і конфессійної теології, народився 1953 року. За свої переконання у радянські часи відчув на собі залізні лещата системи. Тюрма підірвала здоров’я, але зміцнила дух.
Він автор понад двох десятків книг тощо. Як диригент церковних хорів, Веряскін є лауреатом фестивалів і конкурсів. Нагороджений орденами Святого Архистратига Михаїла, св. Володимира, Христа-Спасителя тощо.

Усе сутнє – за Єдиним Принципом, який пронизує всі знання, всі процеси на всіх етапах розвитку суспільства

До кожної події ми підходимо з трьох рівнів. Я не випадково згадав, що Марії тоді було три рочки. Переведемо це на духовний рівень. Чому Христос навчав три роки Апостолів у видимому Своєму образі? Бо це певний строк – і буквальний, і символічний. Тому і ап. Павло казав: «Я не міг говорити з вами, браття, як з духовними. Я говорив з вами, як з немовлятами у Христі. Бо ви були ще не в змозі приймати тверду їжу. І тому я вас годував молоком». Три роки – це термін, упродовж якого людина повинна засвоїти езотеричні, першопочаткові знання і принципи Євангелії та пройти «дитячий» період, відірватися від «грудей» першопочаткового харчування «буквою» і перейти на більш тверду «їжу». У «Притчах Соломона» написано, що тверда їжа – це… масло. А його отримуємо шляхом збивання молока. Ріденька «їжа», якою нас годують на першому етапі, по мірі зростання повинна ускладнюватися.

Зверніть увагу, що Діва Марія у школі при храмі навчалася 12 років: у три роки Її віддали, а в п’ятнадцять вона була готова до місії. Дванадцять апостолів, дванадцять років навчання, дванадцятибальна система оцінок… Цікаво, як всі ці «дрібниці» починають нанизуватися одна на другу і співпадати. Це саме свідчить, що є певний Єдиний Принцип, який пронизує всі знання, всі процеси на всіх етапах розвитку суспільства, тільки ми його не бачимо або бачимо частково. В усій повноті він нам відкривається тільки на якомусь етапі.

На іконах, картинах, фресках, де зображено Введення Діви Марії, є сходинки, які Вона долає. На картині-фресці Тиціана сходи розділені майданчиком на сім і сім щаблів. І не випадково. Усі цифри у Святому Письмі і Переданнях мають символічне значення. Саме сходження – це посвячення. А посвячення потребує повноти пізнання, очищення, досконалості.

Сім’я (сім Я), сім днів тижня, сім нот, сім кольорів веселки – символічні знаки досконалості, повноти і довершеності

Сім’я є одним із символічних знаків досконалості, повноти і довершеності: сім днів тижня, сім нот, сім кольорів веселки, сім Дарів Духа Святого – це не випадково. Піднімання сходами – поступове зростання людини в дусі, у вірі, у благодаті, в енергіях. Іноді підйом може розділяти певний період «застою». І хто знає, скільки ти протопчешся на горизонталі, доки знову почнеш підніматися. Іноді кілька рухів назад є трампліном для руху вперед. А зупинка – не програш, а закономірне явище на шляху, щоби ми не боялися, а вчилися з усього брати урок і через це зростати і просуватися вперед. Діва Марія, храм і сходинки при духовно-містичному розгляді – це наша душа, яка жіночого роду і в чоловіка, і в жінки, і яка щабель за щаблем підіймається у Небесний Храм. Ми повинні розуміти і буквальний, і морально-повчальний, і духовно-містичний рівні у єдності та йти далі. А святі отці, при певному зростанні духовному, пропонують нам від семи до дванадцяти рівнів і значень розгляду.
Хотів би звернути вашу увагу на те, про що рідко і мало говориться. Я знайшов у Гр.Палами, у проповіді на свято Введення у Храм Богородиці, думку про те, що Діва Марія була першою подвижницею ісихастського напряму. Ісихія у перекладі з грецької означає спокій, безмовність, а також мовчазний, сокровенний молитовний подвиг. Діва Марія здійснила цей подвиг стовпництва, мовчання, зосередженої духовної праці. Ось чому вона виявилася готовою до того, щоби послужити народженню Спасителя, народженню Бога.

«Царство Боже зусиллями береться». Зусилля – частина подвижництва, частина праці над собою.

Ми часто поспішаємо отримати результат, не пройшовши всіх етапів навчання, всіх щаблів духовного подвижництва. Я не буду наполягати, що нині обов’язково проходити всі 12 років. Я кажу про принцип ретельності подвижницького просування. «Царство Боже зусиллями береться». Зусилля – частина подвижництва, частина праці над собою.

Дехто каже: «Та що нам зовнішні досягнення! Ми вже всередині досягли такого!..». Ап. Яків у канонічному тексті говорить нам: «Я покажу свою внутрішню віру зі справ моїх. А ти покажи мені свою внутрішню віру без діл!». «Віра без справ мертва». Досягнення пізнаються за плодами. Якщо людина стверджує, що вона подвижник і всього досягла, а плоди її – чвари, дратівливість, гнів, то нехай вона заявляє про що завгодно. Все дарма ми плутаємо плоди і дари. Дари даються для служіння, інколи даються неготовим, можливо, на наш погляд, недостойним. Плоди вирощують готові і достойні. Тому Христос навчав розрізняти не за дарами, а за плодами.
Цікаво відзначити, що батьки посвятили Діву Марію Богові, але і вона віддала Богові кращу частину свого єства. Яка це частина, як ви думаєте? Дехто каже: «Душа, серце…». А Гр. Палама пише: «Розум». Нам може це не подобатися, але Гр. Палама і все православне богослів’я стверджує: Ангели – це Небесні Уми. Ангельський спосіб життя – це розумне діяння. Тобто Богові треба присвятити перш за все найчистішу частину нашої душі – дух, який по-грецьки, «ноос» – «розум». Саме він і є найчистішою частиною нашої душі. Не вся душа чиста. Але ум, в даному випадку, це не раціоналістичний розум, не інтелект. Це щось більш глибоке, повне і цілісне, про яке ми говоримо, що він у собі акумулює і з’єднує у правильній пропорції і раціо, й емоціо, й інтуіціо, й акціо – це певний цілісний Розум з великої літери, що стоїть над повсякденним розумом та інтелектом.

Ми звикли називати Діву Марію «Купиною Неопалимою». А Гр. Палама, кажучи про неї образно-символічною мовою, називає Її «Кліщами», «Щипцями». Це незвично. Але нам треба усвідомити, що в ужитку слово означає одне, а в духовному сенсі набуває інших, священних рис. Цей процес переведення терміну в більш піднесену сферу здатний преобразити і термін, і душу, і розум. У хімії, якщо прочитаєте «возгонка», «сублімація» – це «перепалювання», на рівні матеріальному, хімічному. Але сублімація може відбуватися і на рівні енергетичному, на рівні моральному і духовно-містичному. Це перетворення енергій грубих, нижчого порядку в енергії тонкі, вищого порядку.

Звідки «кліщі»? Згадайте «Книгу пророка Ісайї», де намальовано картину Небесного Світу, що відкрилася пророкові-боговидцю. Він побачив престол високий, піднесений, на престолі – старця «ветхого днями». Архангел чи Серафим узяв з пательні щипцями жарину пломеніючу і торкнувся вуст цього пророка. Це символ! Цим спалюванням нечистоти пророка підготували, освятили для несення пророчої місії. Марія готувалася 12 років до подвигу. Пророче служіння теж потребує підготовки ретельної, глибокої, часто – драматичної. Пам’ятаєте, як у Пушкіна в його вірші «Пророк». «Духовной жаждою томим, в пустыне мрачной я влачился, и шестикрылый Серафим на перепутье мне явился… И он к устам моим приник, и вырвал грешный мой язык… И он мне грудь рассек, и сердце трепетное вынул, и угль, пылающий огнем во грудь отверстую воздвинул… Как труп в пустыне я лежал…». Тільки після таких «операцій», тільки після такої підготовки йому було сказано: «Восстань, пророк, и вождь, и внемли, исполнись Волею Моей (а не своєю!), и, обходя моря и земли, глаголом жги сердца людей». Так ось вони, «кліщі» і «вугіль». Це та ж символічна мова, що й у Гр.Палами. Через Діву Марію невидимий Бог був створений, зітканий Від неї взяв тілесну форму і втілився у видимій реальній особистості Ісуса Христа із Назарету. Вона була «кліщами», здатними тримати «жарину», Купиною, що горить і не згорає.

Людина має призначення стати живим храмом живого Бога

Ми з вами звикли цінувати зовнішню красу, блиск, багатство, хоча про хибність цього нас постійно попереджують пророки і поети. Гр.Палама пише, що золото в убранстві храму Єрусалимського меркне перед духовно-моральною цнотливістю Діви Марії. Я хочу навести вам цитату з проповіді О.Шмемана, присвячену цьому святу, яка і засвідчує, що зміст події полягає в тому, що «віднині храмом стає людина, віднині не камені і не вівтарі, а людина – її душа, її тіло і все її життя – ось священний і божественний центр світу, ось його «Святая Святих». Один храм – живий і людський – входить в інший, кам’яний, матеріальний, і зсередини завершує його смисл і призначення.

Переміщується центр релігії, більше того – переміщується центр тяжіння життя. У світ входить вчення, яке не ставить нічого вище за людину, бо Сам Бог приймає людський образ. Адже призначення людини, покликання її – Божественне… Сам світ для неї – дар Божий, даний їй для виконання божественної долі своєї».

Зверніть увагу, храм не вищий за людину. Храм – допоміжний засіб для її духовного виховання. В ім’я побудови зовнішнього храму, навіть якщо це Храм Христа Спасителя, не можна приносити у жертву людину з її потребами. Ми згадували, що Блаженний Августин похвалив Івана Золотоустого за те, що він священні посудини із храму продав, аби допомогти живій людині. Ці світочі християнства розуміли, що немає нічого вищого, ніж людина, вічна душа і вічні інтереси спасіння особистості людської! На превеликий жаль, сьогодні цих пропорцій не відчувають, не дотримуються і не розуміють. Храм став вищим за людську особистість, а це не християнське ставлення ні до храму, ні до людини. Людина має призначення стати живим храмом живого Бога.

«З того часу, як увійшла Діва Марія у Святеє Святих, саме життя стало храмом. І коли святкуємо ми свято Введення у Храм, ми святкуємо божественний смисл людини, висоту і світло її покликання», – так пише О.Шмеман. Ось один із смислів цього великого свята.

Варто замислитися: а ми подолали старозавітне ставлення до храму, ритуалів, обрядів? Я не кажу, що не треба ходити до зовнішнього храму. Христос ходив до храму, але Він не вважав за самоціль ходити до храму чи сам храм. Він сформулював: «Не людина для суботи, а субота для людини». Не людина існує для виконання обрядів, а обряди, пости і молитви встановлені для блага людини. Вони можуть сприяти її духовному зростанню, а можуть перешкоджати.

…ми помилково вважали, що тоді не було наук, освіти і Діва Марія була неосвіченою!

Ми підійшли до дуже важливої теми нашої розмови. Гр. Палама у своїй проповіді вживає термін «автохеротонітос», що по-грецьки означає «самопосвячення». Як правило, хтось когось посвячує на служіння. А тут – самопосвячення! Гр. Палама каже, що своєю внутрішньою позицією, прагненням чистоти і служіння, Діва Марія сама себе рукоположила, посвятила на високу місію. Дуже цікавий шлях для жінки! Ви знаєте, що до сьогоднішнього дня ніхто не визнає можливості рукоположення жінок. А тут йдеться про саморукоположення на високе служіння! І ви знаєте, як це служіння оцінено: «Чесніша від Херувимів і незрівнянно славніша від Серафимів!». Це було містичне, духовне самопосвячення!

Далі Гр. Палама написав, що Діва Марія старанно вивчала кожен вид доброчесності. Як сказане в Законі, так і набуте в усній традиції. «А також вивчала предмети з числа головних наук». А ми вважали, що тоді не було наук, освіти і Діва Марія була неосвіченою! «Вона сама прокладає собі кращий і досконаліший шлях!». Які слова! Той, хто мріє, лежачи на дивані, що він духовно зростає, той даремно називає себе подвижником, ще й ісихастом, чого доброго. «У мене внутрішня робота, що мені зовнішня!». Ми протиставляємо зовнішнє і внутрішнє якраз у силу того, що не набули цілісності. Так у роздвоєності й лежимо. А Діва Марія не лише «сама прорубає ліпший і досконаліший шлях», але й виконує, і передає іншим людям вище вміння споглядати. А «споглядання» по-грецьки «теорія». Виявляється, вона не лише практику, але й теорію передає нам у спадок! І, головне, те, як їх об’єднати!
Далі Гр. Палама каже: «Я повідаю вам цю науку». Цікаво, що науку, а не релігію! Варто подумати про це! Православний подвижник Гр. Палама, погляди якого, за визначенням Константинопольського Собору, адекватно виражають православне віровчення, був науково освіченою людиною. В його проповідях ми побачимо цитати з Платона, Арістотеля, Філона Олександрійського та багатьох інших. Гр. Палама мав широкий світогляд, з яким ішов вузьким шляхом спасіння. А ми, вважаючи себе православними, часто звужуємо свій шлях до сектантської позиції. Але не лише наука, філософія, логіка нам потрібні, але й риторика, красномовність, щоби висловити адекватно, переконливо і гідно своє знання. Якщо хтось має намір тільки володіти знаннями, не передаючи їх іншим, повинен подумати, а для чого тоді існують школи, в тому числі і духовні? Одного «підключення» до невідомо якого «каналу», гадаю, що малувато для православ’я і подвижництва.

Ми даремно ображаємося на телевізор, який надміру показує насилля, секс… Центр управління, що все вмикає і вимикає, у нас в голові.

Гр. Палама називає органи чуттів «вікнами», через які в душу вливаються зовнішні враження. І потрібна велика духовна пильність, щоби через ці «вікна» не проникало те, що може завдати шкоди душі. Піст для того і встановлюється, щоби ми зрозуміли, які з наших «вікон» відкрити, а що закрити зовсім, щоби навчилися регулювати, а заодно і перевіряти, хто нами керує – ми самі, чи не ми. Даремно ображаємося на телевізор, який нам надміру показує насилля, секс… Центр управління, який все вмикає і вимикає, у нас в голові. Тож з царем ми в голові чи без? Тому про Богородицю написано: «Вся слава Дщери Царевий внутрь». Богородиця – це образ нашої особистості. І вся «слава» нашої духовної особистості всередині нас перебуває. Зсередини виходять усі спонукання та керування.

Гр. Палама пише, що «розуму властиво перебувати в активності». Апатія – явище негативне, що розслабляє й умертвляє. Йдеться про Вище Знання, яке базується не на роботі мозку, а поза ним і розглядається як стан благодаті, як знання по той бік знання, тобто зверхзнання. Він каже, що це знання – «Світло над Світлом», результат наближення до Бога. І говорити про нього можна лише символічною мовою. Не випадково він згадував Платона і Арістотеля, які казали про Логоса, про Єдиний Смисловий Принцип, що пронизує всю матерію, всю світобудову, всю свідомість, увесь дух. Як сказав Тейяр де Шарден, «космогенез співпадає з Христогенезом». Від Альфи до Омеги йде нарощування розуму. «Цефалізація» на латині, зростання розуму з маленької літери до Розуму з великої літери, до Божественного Розуму.
«Введення», по-латинськи «ініціум» – звідси «ініціація» – «посвячення». Це було першим посвяченням Богородиці на служіння Богу, посвяченням її у Божественні таїнства. Подальші етапи передбачають свої посвячення.

«Істинно шанує Діву Марію не той, хто її славословить і співає піснеспіви на її честь, а хто наслідує її практично у житті», – це слова Гр. Палами. Коли в Діву Марію увійшов Дух Святий, відбулася зустріч і народження Бога в душі і тілі. І у нас немає іншого шляху, ніж поступового і пощабельного сходження та народження в собі Бога.

Віктор ВЕРЯСКІН, митрополит Київський і всея України АПЦ
Переклад українською Людмили ЗЮЗЯК

Запис Свято Введення у Храм Пресвятої Богородиці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зрештою, як наголошує Гавриїл ШУРПІН, керівник «Витоків» – чернівецької філії Української академії цілительства і член Ученої ради УАЦ, – як ми думаємо та що робимо, те й маємо…

– Лікуючи людей, Ви вчите їх правильно мислити, а точніше, переосмислювати своє життя і вчинки. Отже, ми щось робимо не так?

– Безперечно, бо все, що складає наш світ – і духовний у тому числі, – ми поставили на рейки матеріального.

– А як інакше? Особливо ж людям, яким нині по 30-40 років: у них діти, яких треба годувати, утримувати, вчити…

– Саме так – вчити! Але цього чомусь ніхто не робить! Скажете, не вистачає часу? А хворіти місяцями можна? На жаль, люди просто не розуміють головного – наскільки трагічно закінчується духовна сліпота і глухота. Їм цього ніхто не пояснює: ні сім’я, ні церква, ні школа, ні медицина. Хіба ще окремі бабусі розкажуть малюкам казочки, в яких закладена велика мудрість. А далі що? Та нічого, хоча дітей треба знайомити з обміном енергій у світі від першого класу. А в 14 років підлітки повинні вже усвідомлювати найголовніше – мету свого життя.

– І в чому вона?

– Ми приходимо на Землю для відкриття духу, щоби стати космічними істотами. Для цього треба й жити за Космічними законами справедливості. А коли люди переймаються тим, яку машину купити, замість того, щоби спрямувати свою духовність на сім’ю, людей і Землю, яка теж є живою істотою, добра не чекай. Зрештою, людство гине через матеріальне…

– Я б сказала, що це вада верхівки. А пересічні люди просто виживають…

– Повірте, коли б ці бідні люди були сповнені духовності, вони не були б нещасними та ницими. А верхівка є завжди і скрізь. Навіть на Олімпі, серед богів. Коли йдеться про верхівку, то варто говорити про те, що вона робить для людей. Її завдання – дбати про народ і робити все для того, щоби йому жилося краще і радісно працювалося…

– На олігарха?

– І на олігарха, і на державу. Але за умови, що той олігарх дбає не тільки про своїх робітників, а й про їхні родини, дітей. І допомагає також набувати істинних знань. До речі, найміцнішою є традиція поколінь і сімейна традиція продовження професії. Та коли дитина чує, як скаржиться батько, що його змушують працювати від 8-ї ранку до 8-ї вечора, а зарплату не піднімають, то навряд чи ця дитина ставитиметься згодом до роботи позитивно.
Одне слово, ми вже догралися: на землян очікує зачистка. Ті, хто не розуміють Світла й Простору, тобто Бога, будуть знищені. А ті, що залишуться, житимуть процвітаючи. Хоча колапс, звичайно, відбудеться: вся складна техніка вийде з ладу. Про це говорять і вчені.

– На 2000-ий рік обіцяли вихід з ладу комп’ютерних мереж. Але, слава Богу, обминуло…

– Тепер не обмине. Розпочалася нова епоха Водолія. Перехід станеться у листопаді 2012 року. А поки що Бог нас попереджає, посилаючи передвісників – різні катаклізми: землетруси, цунамі, паводки, зміну погодніх умов тощо. Зараз, як відомо, тануть льодовики, піднімається рівень води в океанах. І це не просто так, а для того, щоби потім ця вода погасила енергетичний удар, який очікуєтся на Землі. А про те, що США та Англія підуть під воду, пишеться й говориться давно. Така доля чекає на всі метрополії, які мали колонії. Але ця вода, як я вже казавговорив, візьме на себе 40% енергетичного удару.

– А що буде з тими, хто залишиться?

– Вони піднімуться у свідомості. Життя буде подароване виключно особистостям з високою духовністю.

– Ми ще маємо трохи часу, щоби підготуватися до часу Х… Що треба робити, аби врятуватися? Гадаю, не тільки заготовляти дрова та копати криниці?

– А чом би й ні? Принаймні, значно легше буде тим, які мають власні будинки з пічками чи котлами на газо-твердому паливі та криницями у дворі. І я переконаний, що про це треба говорити з людьми, оскільки попереджений – значить, не переможений.

Але річ у тім, що йдеться не про астероїд, який впаде на Землю. Відбудеться різке збільшення енергетичного потоку, що його випромінює Простір. Але це буде не звичайний енергетичний потік і не магнітні бурі, а інформаційний потік Свідомості, що відкриє людству подальший шлях розвитку. Усі дізнаються, як жити далі і куди прямувати.

– А хто загине?

– Загинуть не всі, а лише ті, які закриті духовно. Енергія, що спрямовуватиметься на людину зверху, не зашкодить, якщо матиме вихід. А для цього треба мати всі чакри відкритими. Бо духовність – це відкритість чакр. Древні українці називали їх чарами. Тож саме відкритість чар дозволяє Божественній енергії проходити крізь Людину, збагачуючи її вищими знаннями. Нова свідомість «пробиватиме» людину, якщо у неї закриті чари, і від цього вона згорятиме.

– Яким чином?

– Клітини буквально рватимуться у слабкому, тобто хворому місці. Спочатку вони зростатимуть, набрякатимуть, а потім станеться щось подібне на свинячий грип. Кілька днів – і людина згоріла.

– Не інсульти та інфаркти?

–Ні. Хоча й вони теж. Якщо в людини хворі легені, то постраждає легенева тканина, якщо нирки, то ниркова тощо. Це буде нестерпно і болісно.

– А чому не миттєво?

– Миттєвих смертей не буває. Душа залишається, пам’ятаючи своє життя та його підсумок. Але, на жаль, належачи грішнику, вона не відкрилася, не усвідомила своєї провини. Бо усвідомлена провина не вважається гріхом. Чим безгрішніша людина, тим легше вона перенесе новий потік енергії.

– А діти?

– Діти до 7-ми років перебувають під захистом Бога. Залишаться також усі діти індиго, незалежно від віку. Бо вони прийшли не для спокути гріхів цього світу, а для його пізнання.

Єдиний шлях порятунку і спасіння – підняти свою духовність, відкритися.

– Як це можна зробити?

– Дотримуватися 10 заповідей. Працювати над собою, отримувати знання, наповнювти свідомість божественним, але не астральним. До листопада 2012 року ще маємо час…

– Як на мене, у нас дуже мало високодуховних людей. А, може, це не так і я їх просто не бачу?..

– Світ і люди у ньому стали настільки жорстокими, що вони вже навіть соромляться добрих почуттів. Та все ж потреба у добрі й красі – це суто людська потреба.

Цими днями під час прийому 19-річний хлопчина з Путильщини розповів, як він дивився на квіти і почувався щасливим, хоча друг смикав його і торочив про гроші, які можна заробити на них. Після цього випадку їхні шляхи розійшлися і він не розуміє, чому. А мене ця розповідь розчулила і потішила. Не так все погано в данському королівстві…

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Запис Земля, 2012-ий – перезавантаження: виживуть люди духовні. А свинячий грип був лише репетицією… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фінансова криза змінює звички у найрізноманітниших сферах життя. Раніше шукачі роботи вдягалися яскраво, щоби показати свою індивідуальність і привабити роботодавця. Сьогодні кадрові агенції випустили застереження для претендентів на місце не ризикувати і вдягатися строго. Чоловікам вони пропонують надягати строгий темний костюм та білу сорочку, жінкам – спідницю середньої довжини, блузку та жакет, повідомляє «Reuters».

Державна програма допомоги безробітним розрахована на 10 млн. фунтів і передбачає до 300 фунтів на покриття «деяких витрат»: йдеться про новий костюм, у якому пошукач місця виглядатиме пристойно на співбесіді. Фінансову допомогу можна витратити також на догляд за дитиною, проїзд транспортом, купівлю нових інструментів чи продовження прав водія – все те, що допоможе звільненим знайти нову роботу.

Від початку квітня кожний безробітний може прийти до центру з працевлаштування і отримати свій «бонус», – і не виключено, що його розмір може перевищити обіцяні 300 фунтів, коли співробітники центру вирішать, що це допоможе конкретному клієнту знайти роботу.

Сьогодні рішення про прийом на роботу прийматимуть найбільш досвідчені керівники, яким пощастило уникнути звільнення. А вони, швидше за все, захочуть мати підлеглими серйозних та надійних співробітників, які зможуть подолати прийдешні труднощі.

Коли таку програму допомоги безробітним запустили в дію, магазини одягу звернули увагу саме на лінію економічних костюмів. Перша така вдяганка з’явилася в «George at Asda» і коштувала вона 19 фунтів ($28). Далі були«Tesco», «M&S» та «Sainsbury». До того ж власники універмагів відзначають значне зростання продажу білих чоловічих сорочок, передає «Reuters».

У США певним чином на офіційну моду впливають Барак та Мішель Обама. Обидва вдягаються дуже консервативно, у найкращих традиціях старих часів.

До того ж, криза диктує не лише моду, а й… ціни на одяг. Про це свідчить нещодавній винахід британського дизайнера Себастіана Ерразуриса. Він розробив спеціальну антикризову сукню, аби жінкам-модницям не доводилося надто часто міняти гардероб. Сукня зроблена зі… 120 застібок-«блискавок» і може перетворюватися на 100 різних варіантів – від вечірньої сукні до футболки звичайним розстібуванням чи застібуванням.

Варто додати, що в нас усі товари навпаки злетіли в ціні до захмарних висот.

Запис Безробітному клерку – білу сорочку спершу з'явиться на Медіа-Версії.