Попри очікування такої формальності, як оголошення остаточного рішення ЦВК щодо результату нинішніх виборів, уже очевидно: вибори відбулися, Україна має Президента, а Чернівці – мера (і це вже офіційно). Обидва перемогли конкурентів із великим відривом. Хоча процес виборів не був безпроблемним для кожного з них.

Що було

Петро Порошенко виринув, як і свого часу Сергій Тігіпко на минулих парламентських, з небуття і зіграв на «ефекті новизни». Попри те, що він практично «завжди був»: на різних посадах за різних президентів та урядів, донедавна він не розглядався обивателями як майбутній президент, бо в цьому ракурсі видався електорату чимось геть незнайомим. Але це не єдина причина його перемоги.

Новим для виборців був і, скажімо, Ярош. Але й він, і радикальний Тягнибок, попри війну і всіх залякуючу російську пропаганду, набрали ледве по одному відсоткові, що підтвердило: попиту на радикалізм у суспільстві вже немає. Є попит на мир, і гнучкий (аж подекуди до прогинання) Порошенко з миром асоціюється більше, ніж тендітна і жіночна, але міцна духом і войовнича Тимошенко. На невтримному бажанні миру і зіграла команда Порошенка, переконуючи виборця, що «вибори в один тур» – це прискорення миру.

Вміло зіграли політтехнологи і на такій ірраціональній властивості електорату, як «вибіркова пам’ять». Як і чому вона працює – невідомо, але працює. В Україні не люблять Путіна і пам’ятають, що Тимошенко, як глава уряду, час від часу з Путіним зустрічалася і навіть про щось домовлялася. А те, що Порошенко в принципі не заперечував проти підписання з Путіним катастрофічних Харківських угод – народ якось забув. І коли йому нагадують – відмахується. Як і від безлічі інших неприємних відомостей про Петра Олексійовича, які вважає за доцільніше загнати у підсвідомість. Що буває після таких маніпуляцій з власними «ід его – супер его» – знають психологи і особливо психотерапевти, які потім лікують людей від неврозів і психозів. Але то в індивідуальному порядку. А в колективному, українському – приблизно раз на десять років усе витіснене в підсвідомість вихлюпується в Майдан. Але то – згодом…

«Технологією Каспрука», якщо можна так сказати, стала практично відсутність технологій. Обставини складалися для майбутнього мера так сприятливо, що йому залишалося з ними хіба що погоджуватися. Старше покоління асоціювало Олексія Павловича з його батьком – доволі непоганим головою міської ради переломного з радянського на незалежний періоду. Інша частина «старших» орієнтувалася на екс-мера Федорука, усунутого в результаті депутатських інтриг із посади після всегромадського обрання. Федорук відкрито підтримав Каспрука, а позиція Федорука для багатьох є серйозним орієнтиром. Молодшому поколінню імпонував демократичний стиль спілкування Каспрука. Можна казати й про вивищення інтелектуала Каспрука над «качком» Михайлішиним – хоча, розум, як часто показує досвід, для українців, на жаль, не завжди є тією ознакою, за якою обираються «слуги народу».

Що буде

Якими будуть очільники держави й міста для українців і чернівчан – покаже час, а варіантів розвитку подій – як позитивних, так і не дуже – не бракує.

Оптимістичний варіант. Звісно, було б ідеально, якби новообрані очільники негайно після інавгурації взялися виконувати всі обіцянки, в країні закінчилася війна, а дороги в Чернівцях за місяць вирівнялися. Але так не буде.

Песимістичний варіант.  В умовах війни і порожньої казни – як державної, так і міської – усе певний час ще котитиметься за інерцією, а кінцевою точкою стане прірва.

Реальність буде десь посередині. «Заграница нам поможет», але не тільки «заграніца». І в Україні, і в Чернівцях спостерігається сплеск громадської активності. І це проявляється не лише у протестах з будь-якої нагоди, а й у спробах активістів самоорганізуватися, увімкнути колективний розум і видати владі алгоритми рішень на безліч болючих питань. І в нової влади немає іншого виходу, як дослухатися і брати напрацювання активістів на озброєння. Бо якщо доведеться тонути кораблеві «Україна» і шіфі «Чернівці» – порятунку не буде нікому. Тож рятуючи себе, владники змушені рятувати й народ. Принаймні – намагатися.

Чим серце заспокоїться

Гарним чи негарним буде Порошенко президентом – але аж таким поганим, як Янукович, не буде. Хоча неприхована підтримка Фірташа залишає до нього багато питань. Утім, повноваження президентські тепер суттєво-таки обмежені, а влада в Україні є не абсолютною, а лише системою взаємних врівноважень. Найближчим часом він змушений буде рахуватися з людьми, які довели, що мають сили вщент знести несправедливу владу. Тим більше він муситиме рахуватися із опозицією, у якій тепер йому не пощастило мати Юлію Тимошенко. Тож попервах він старатиметься. А там і п’ятирічний термін спливе.

Гарним чи негарним буде Каспрук мером – за будь-яких умов кращим, ніж зовсім без мера, як було в Чернівцях упродовж майже трьох років. А його термін узагалі короткий: за півтора роки Чернівці знову обиратимуть міського голову.

Тож – усе минуще, мине і це. Для країни і міста лише важливо – ЯК.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис …І до ворожки не ходи Перемога технологій і Каспрука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Буковинська сотня» vs «Буковинської сотні»

Як активісти Майдану не поділили назву

Революція породила безліч різноманітних громадських утворень. І це добре, бо саме так формується громадянське суспільство. «Правий сектор», «Самооборона», «Буковинська сотня», «Майдан»… Здається, усі вони мають схожі шляхетні цілі, та, на жаль, не завжди знаходять між собою порозуміння.

Приміром, на Буковині вже діють дві «Буковинські сотні», які не можуть поділити між собою назву. Одна з них – офіційно зареєстрована громадська організація, яку очолює Юрій Аксенин, син загиблого героя Майдану, буковинця Василя Аксенина. Друга – підрозділ «Самооборони», який готує документи на реєстрацію – але вже як «Буковинська сотня за свободу».

Як заявили на прес-конференції керівники «Буковинської сотні самооборони» Іван ХРАПКО, Іван ГРИНИК та Іван ПОПАДЮК, активісти їхнього підрозділу брали безпосередню участь у подіях на Майдані і саме вони є справжньою Буковинською сотнею. Але зараз, за їхніми словами, виникають нові організації, які «користаються плодами революції й отримують свої дивіденди». Прямо на ГО «Буковинська сотня» не вказували, але натякнули, що її голову Юрія Аксенина використовують нечесні люди.

Як заявив на прес-конференції сотник і за сумісництвом голова Новоселицької районної «Свободи» Іван ПОПАДЮК, організація є аполітичною. Попри те, що до її складу входять багато свободівців, та й сам захід, як оголошувалося в прес-релізі, відбувався за сприяння Чернівецької обласної організації ВО «Свобода». Мабуть-таки наші люди ще не вміють розрізняти політичні проекти від громадських організацій.

Після цього в кулуарах журналісти питали одне одного: «Самооборона» сама взялася за розум чи керівник СБУ з ними домовився?

Як засвідчує історія становлення громадянського суспільства на Заході, там теж колись відбувався «зорепад» громадських організацій. Але між ними не було боротьби за місце під сонцем, бо всім вистачало грошей, підтримки держави й громадян. У нас усе це відбувається трохи – а, може, й добряче – по-іншому. І, що головне, кредит людської довіри зберегти дуже важко. Та й для цього організації мусять ще продемонструвати свої активні дії на користь громади…      

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Хто isWho серед революційних об’єднань?

Наразі цікавимося у представників майданівських організацій, які завдання вони ставлять перед собою після того, як відлунали постріли революції,  та як звичайному обивателю розрізнити такі подібні за назвами об’єднання?

Володимир РЯСОВ, керівник Правого сектору Буковини, голова обласної організації  ВО «Тризуб» ім. С.Бандери:

– «Правий сектор» здійснює свою діяльність у двох площинах – як політична партія та як громадська організація. Відомо, що наш лідер Дмитро Ярош висунув свою кандидатуру на пост президента України, тож наразі у нас триває виборча кампанія:  підбираємо кандидатів до дільничних комісії, проводимо інформаційну роботу. Як громадська організація, ми працюємо в сфері захисту інтересів пересічних громадян. Зокрема, це стосується створення громадських рад при державних органах влади – прокуратурі, податковій, маємо певні домовленості з СБУ. До нас постійно надходять звернення, прохання про допомогу від простих громадян. По суті більшу частину цієї роботи мали би виконувати не ми, але люди більше довіряють нам, аніж тій же прокуратурі чи міліції.

У нас добрі стосунки з іншими громадськими організаціями – з «Автомайданом», «Самообороною» (хоча, на жаль, їх є кілька – замість однієї структурованої), ГО «Майдан», люстраційною комісією при облраді. Певною мірою наші завдання схожі, але, якщо подивитися глибше, то «Правий сектор» є ідейною організацією.

Наша діяльність виходить першочергово з потреб української нації і базується на програмі реалізації національної ідеї державотворення. Жодна влада від початку незалежності України не пропагувала такої ідеї. Хоча будь-яка держава має будуватися на фундаменті національної ідеї. Робота будь-якого чиновника, правоохоронця, громадянина України має виходити з цієї ідеї і коригуватися в інтересах держави. Не так як зараз: прийшла влада, яка має свої політичні вподобання, свій план – і вся країна йде цим шляхом. Змінюється влада – і все довкола змінюється. Так не повинно бути.

З огляду на останні події на сході України Дмитро Ярош оголосив мобілізацію всіх структурних підрозділів «Правого сектору». Частину людей ми вже відправили на навчальні бази до Києва. Наразі там залишилися тільки найбільш підготовлені.

Олексій КОЛОМІЄЦЬ, голова ГО «Автомайдан»:

– По-перше, «Автомайдан» не бере участі в жодних радикальних акціях. Ми працюємо відкрито, без масок. Співпрацюємо з громадянами, ветеранськими організаціями, здійснюємо благодійну діяльність. Автомайдан активно співпрацює з правоохоронними органами, СБУ, прокуратурою: виловлюємо браконьєрів у лісі, проводимо рейди з податковою міліцією проти нелегального розповсюдження алкогольних напоїв тощо. Здійснюємо контроль над діяльністю правоохоронних органів, але особисто до їхньої роботи не втручаємося. Зараз, коли постала загроза цілісності держави, ми спільно патрулюємо наші рубежі, починаючи від Новодністровська.

Після Майдану «Автомайдан» призупинив співпрацю з іншими революційними організаціями, але контакти підтримуємо, за потреби приєднуємося до тієї чи іншої акції.

Юрій ІВАШИН, голова виконавчої ради ЧОГО «Майдан»:

–Наша громадська організація була створена безпосередньо на Чернівецькому майдані і саме там сформувалися її керівні структури, Рада Майдану.  Ми відрізняємося й тим, що в нас на першому місці стоїть членство громадських організацій як колективних членів. До складу ЧОГО «Майдан» входять більше 40 об’єднань краю.

Після завершення революції ми вирішили не припиняти діяльності. Тільки зараз ми беремо участь у громадських справах. У Раді Майдану функціонують 12 профільних комісій, покликаних забезпечувати постійний громадський контроль та співпрацю із органами місцевого самоврядування, державними структурами, приватними підприємцями.

При ОДА створені 4 профільні комісії, вони вивчають стан справ у різних галузях народного господарства, зокрема, у фінансовій сфері, земельних питаннях і ремонті доріг тощо. До них входять як представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, так і члени Ради «Майдану».

Ми співпрацюємо з усіма організаціями, що виникли у період Революції Гідності. Нам немає що ділити.

Юрій АКСЕНИН, «Буковинська сотня»:

– Всі ми стояли на Майдані для того, щоби нам, рядовим мешканцям держави,  стало легше жити. Ми стояли за зміни в країні, за подолання корупції. Тож по суті діяльність «Буковинської сотні» нічим не відрізняється від інших революційних організацій.

Зараз ми готуємо звернення до органів влади, щоби брати участь у роботі перевірних комісій, впливати на них і бачити, що коїться довкола.

Щодо конфлікту зі «Свободою», то досі я не мав жодних претензій до них: які можуть бути претензії до побратимів. Але зараз ми зауважили, що й серед простих людей, які стояли на Майдані, відбувається той же «дєльож» крісел. Це для мене незрозуміло і дуже прикро. Певно, добряче зіпсувала нас система… Адже мета у нас спільна!

Сергій ЛАЗАРЄВ, керівник штабу Чернівецької Самооборони:

– Народна Самооборона області – це громадське формування з охорони громадського порядку. Тобто ми патрулюємо місто, проводимо спецоперації разом з підрозділами міліції, ДАІ. Спільна риса з іншими революційними організаціями в тому, що ми залучаємо до своєї роботи громадськість. Якщо є спільні заходи, то беремо участь.

Особливість наша в тому, що ми – єдиний офіційно зареєстрований підрозділ Самооборони. Є ще, приміром, «Буковинська сотня» Самооборони. Але вони до нас не належать, бо це партійна структура, до того ж, поки що офіційно не зареєстрована. Я  рекомендував би всім організаціям, які офіційно реєструються, уникати слова «самооборона» у своїй назві, щоби не виникало в подальшому якихось непорозумінь. Усі решта підрозділів Самооборони мають формуватися відповідно до рішення її міської ради.

Слово експертам:

Багато громадських організацій – добре чи погано?

Ігор БАБЮК, політолог: «Конструктивна діяльність не проглядається, зате партійні вуха стирчать»

– По-перше, кожний громадянин має право, закріплене Конституцією, утворювати будь-які організації і ставити перед собою будь-які цілі, які захищають інтереси членів об’єднання або інтереси тих чи інших верств населення. Тому всі ці революційні організації мають право на існування.

Спільне ж у них те, що їхня мета ( і це правильно!) полягає у повному контролі за органами влади. Та особливої різниці між ними я не бачу. Хіба що в тому, що одні підтримують певного посадовця, інші його не підтримують. Маю на увазі історію з начальником СБУ Кіцулом. На жаль, якоїсь особливої конструктивної діяльності не помічаю. За окремими з них, звісно, стоять політичні партії. Так, за однією з «Буковинських сотень» стоїть «Свобода», за «Автомайданом» – партія «Удар». І це природно, що партії використовують громадянське середовище для своїх цілей. Але, на моє глибоке переконання, громадські організації мають бути незалежними від політичних сил.

 

Ігор ГАВРАДА, політолог: «Координація – так, а нездорова конкуренція заведе в нікуди»

Оскільки Євромайдан був дуже неоднорідним, то закономірною є й поява численних організацій, які з’явилися завдяки цьому неординарному явищу. Вони різняться як кількістю учасників, так і розумінням шляхів подальших змін. Організації, народжені Революцією Гідності, стануть більш ефективним чинником змін, коли зможуть чітко координувати свою діяльність. Так вони принесуть значно більшу користь суспільству. Якщо ж будуть намагатися, свідомо чи мимоволі, побороти одна одну – це шлях в нікуди.

Матеріали підготував Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Народжені революцією спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Представники ЄС висловили готовність «на місці вивчити економічну і фінансову ситуацію» та разом із українською стороною визначити нагальні потреби у невідкладній фінансовій допомозі, яка може бути додатково надана Україні, крім уже затвердженої допомоги ЄС у розмірі 610 млн. євро.

Місія МВФ в Україні, яка оцінюватиме поточну економічну ситуацію, триватиме упродовж 4-14 березня.

Вл.інф.

Запис Голова НБУ домовився про фінансову підтримку з ЄС та МВФ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Частина 1. «Ми є складовою геополітичної карти»

Про передчуття громадянської війни

Три місяці тому я передбачав початок масових виступів і те, що ситуація може перейти зі стану суспільного спокою в більш активне річище. Тоді мені мало хто вірив. Але було очевидно, що є надзвичайно велике незадоволення та суспільна напруга. І так воно, за великим рахунком, і сталося. Єдине, чого я не міг уявити, – що все це перейде в такий кривавий вектор, перетвориться на неймовірно жорстоке збройне протистояння. Мені здавалося, що влада має бодай натяк на якийсь здоровий глузд, якісь соціальні гальма й обмежувачі, щоби не допустити до кривавого розв’язання. 

Про суспільство терористів

Мирного шляху вже немає. От ми зараз з вами говоримо, а в цей час гинуть люди. Причому, люди, які не мають у руках вогнепальної зброї. Їх розстрілюють снайпери, автоматники. Якщо людина хоче вижити і на неї нападають зі зброєю, в неї залишається тільки один варіант – захищатися. Влада розпочала брутальну цинічну війну з населенням. Просто розстрілюють громадян у присутності журналістів, під прицілом телекамер, абсолютно не ховаючись і при цьому максимально перекручуючи ситуацію, називаючи цих людей фашистами, екстремістами, терористами. Фактично більшість громадян України є «терористами», бо вони не підтримують президента Януковича. Більшість країни засуджує криваві методи впливу на мітингувальників. Більшість країни виступає проти влади. Значить, на думку влади, ми не терористи. І тоді вони мають повне право всіх нас розстріляти з автоматів чи помпових рушниць.

Про зміну системи

Я не вважаю, що зміна влади автоматично призведе до зміни системи в цілому. Зовсім не обов’язково. Але зміна влади не може відбутися без початкової зміни системи. І почати треба зі зміни людини, яка вважає себе президентом. Це просто злочинець, який вийшов за межі легітимності, Конституції й будь-яких законів. А далі вже можна буде говорити про щось наступне.

Безперечно, це довгий і тяжкий процес  і немає якогось простого механізму вирішення всього комплексу проблем. Але цей президент і його оточення мають бути усунуті від влади і притягнуті до відповідальності. Для мене це речі беззаперечні. Якби ми з вами говорили три дні тому, я би сказав, що можливі якісь домовленості, перемовини, компроміси, такі гарантії, як перевибори. Сьогодні з ними про жодні перевибори не можна вести мову. Це злочинці, яких треба судити.

Про погляд на Україну з Європи

Нещодавно побував у Франкфурті, де мав спільні виступи з Юрієм Андруховичем, Юрком Прохаськом і Танею Малярчук, а потім виступав у Празі.

У німців, безперечно, є величезна стурбованість стосовно подій в Україні. Інша річ, що вони не завжди адекватно оцінюють реальну ситуацію. Для більшості з них це досі виглядає як романтична революція народу, який вийшов відстоювати якісь демократичні ліберальні засади на чолі з Віталієм Кличком. Натомість, деякі інші речі вони просто не помічають.

У Празі мені випало поспілкуватися з українцями, там більш адекватна оцінка, тому що це люди, які розуміють і бачать ситуацію зсередини. Знаєте, це трохи дивна річ, яку ми, можливо, звідси не помічаємо, але за останні три місяці в усіх країнах світ – і в Європі, і в Америці – збираються Євромайдани, збираються українці, які намагаються привернути увагу до подій, що відбуваються тут, у нас. Це важливо, бо це проблема вже не внутрішньоукраїнська.

Коли в центрі Європи політик, який має абсолютну владу в сорокамільйонній країні, несподівано втрачає адекватність і вдається до жорстокого пролиття крові, очевидно, це вже проблема не тільки цієї країни. Ми є частиною континенту, частиною політичної системи. Ми, так чи інакше, є складовою цієї геополітичної карти і на такі події не можна не реагувати.

Про світоглядний розкол між Заходом і Сходом

Нам треба досягнути розуміння в межах самого суспільства. І тут справа не в поділі на східняків чи західників, а в поділі на людей, які є лояльними до цієї влади, які приймають її як щось цілком легітимне, припустиме, і тією частиною суспільства, яка вважає, що співіснування з цією владою в принципі неможливе. І от саме за цією лінією проходить головний розподіл. І для того, щоби щось змінити, треба шукати точки порозуміння. Доки ми цього не знайдемо, у нас буде великий розкол. Він радше не територіальний, а світоглядний. Сьогодні, навіть попри те, що людей вбивають у Києві, є частина громадян, які вважають це цілком нормальним. Вони говорять, що тут вбивають фашистів-бандерівців. Навіть у Києві є багато людей, які вважають, що на Майдані стоять представники західних областей, які приїхали побомжувати на їхніх вулицях.

Про сталість

Не можна відмовлятися від тих речей, які ти відстоював, незалежно від політичної події. Які ти, скажімо, проговорював, які для тебе були важливими півроку тому, рік-два тому. Які для тебе будуть важливими після того, як ситуація вирішиться. А в тому, що вона вирішиться,  я не сумніваюсь.

Про солідарність як форму єдності

Нам зараз важливо відчувати підтримку один одного. Відчувати солідарність один з одним. Це теж такі речі, які, з точки зору трагічності ситуації, можливо, не важливі, але мені здається, що вони насправді дуже багато важать. Важливо бачити, що ми не самі, що не закинуті в оцей простір, не перебуваємо там сам на сам з оцією страшною картинкою, на якій – загиблі наші співвітчизники. Щоби ми розуміли, що є люди, які тримаються спільних поглядів, спільних принципів і спільної культурної парадигми.

Anarchy in the Ukraine

Мені близькі анархічні погляди. Вони полягають у неприпустимості надмірної централізації влади, неприпустимості диктату держави, у відмові від держави як головного чинника, що визначає твої дії, життя, поведінку. Чим більше в тебе свободи вибору, свободи дії, базованої на відповідальності, на усвідомленні якихось своїх прав і обов’язків, тим краще. І, навпаки, чим більше якихось державних системних обмежень, тим гірше. Людина здатна сама вирішувати свої проблеми і проблеми того соціуму, в якому вона перебуває.

Чи можна ці ідеї втілити в українських реаліях? Ні, це утопія. Утопія, якої можна прагнути і елементи якої можна реалізувати в нашому сьогоденні.

*****************************************************************

Частина 2. «Мистецтво дуже добре характеризує  загальний стан суспільства»

Про «Месопотамію» та Гамлета Харківського

«Месопотамія» – це дуже приватна, лірична книга. В ній йдеться про стосунки між чоловіками та жінками, між родинами, їхні історії та повір’я. І все це відбувається на тлі Харкова. Власне, вся «Месопотамія», весь цей відсил до Межиріччя стосується географії та ландшафтів Харкова. Адже відомо, що це місто розташоване між двома ріками. Я намагався вивести з цього певну міфологію. Наскільки в мене вийшло – судити читачам. Але для мене це особлива книга, яка відрізняється від попередніх.

У оформленні книги брав участь харківський художник Гамлет Зіньковський.  Він надзвичайно перспективний і оригінальний, займається Street-Artом, створює цілі композиції на стінах будинків. Тобто намагається влитися у міський ландшафт і видобути з цегли, бетону, заліза якийсь матеріал для художньої творчості. Спеціально для моєї книги він зробив кілька фотографій. Вони представлені тут у чорно-білому варіанті, але ми плануємо зробити його фотовиставку й представити оригінали. До того ж, він, як справжній художник,  має власний авторський шрифт, який ви можете побачити на обкладинці.

Про майбутні книги

Сталося так, що «Месопотамія» – не остання моя книга. Цими днями у Харкові, у видавництві «АБАБАГАЛАМАГА», вийшла збірка поезій «Динамо Харків». Але вона ще не потрапила до книгарень. До неї увійдуть як вірші, починаючи з 1992 року, так  і цьогорічні тексти. Мені також приємно говорити, що в цій книзі будуть – зараз я вас остаточно заплутаю! – вірші з моєї майбутньої книги, яка вийде орієнтовно в жовтні-листопаді цього року у видавництві «Meridian Chernowitz»  і до якої, крім віршів, увійдуть ще й есеї та переклади з інших авторів.

Якщо в Україні все буде добре, не введуть надзвичайного стану  і нас не постріляють, то ми з «Meridian Chernowitz» видамо ще одну книгу. Це книга перекладів віршів Пауля Целана з його останніх збірок, виданих посмертно. Тобто це пізній Целан, періоду його душевного психологічного затемнення, коли він фактично розпадався як особистість. Орієнтовно вона вийде десь у вересні.

Про співпрацю з редакторами

Працювати з Сашком Бойченком було легко. Його зауваження завжди конструктивні, а це дуже важливо… Я зараз скажу вам одну контрреволюційну штуку. Знаєте, що втратила українська література в пострадянський час? Радянську школу редакторів. Коли редактор виступав не просто коректором, не просто людиною, яка правильно розставляла крапки й коми, а фахівцем, який дійсно відчуває текст і намагається зробити текс стилістично кращим. І зазвичай редактори, які сьогодні працюють на видавництва, цього не роблять. По-перше, не знають як це робити. По-друге, не мають на це часу, а, по-третє, їм платять настільки мізерні гроші, що вони, свідомо чи підсвідомо, займаються саботажем.

Я розумію, що у нас в українській літературі є автори, що ігнорують послуги редакторів – і це не заважає їм видавати свої романи, отримувати за них премії, претендувати на Нобелівську премію. Маю на увазі Оксану Забужко. Але я так не звик. Мені дуже важливо мати якусь сторонню, строгу, незаангажовану людину.

Хоча бували моменти, коли я не погоджувався з редакторами. Пам’ятаю, як у Росії виходив мій роман «Депеш Мод». Редакторка після тривалої дискусії сказала: «Я прочитала усю цю порнографію, усі ці матюки і все це порушення граматичних норм. Звичайно, я не сприймаю все це, адже мені подобається Лєв Толстой,  а все решту я вважаю недолітературою». Це не дослівна цитата… Особливо про Льва Толстого… Але вона зробила свою роботу, адже вона професіоналка. Хоча й висловила свою позицію. І це чесно. Це правильно. Тому й поставився до неї з повагою.

Про Позицію

Мистецтво дуже добре характеризує  загальний стан суспільства, це є рівні конформізму, пристосуванства, продажності, рівень відстороненості і рівень аполітичності, яка видається за якусь позицію. Насправді вона є свідченням елементарної відсутності позиції, елементарного нерозуміння простих речей… насправді всі ці речі взаємопов’язані.

Про шоу-віз і нині там

Ну, ми ж розуміємо, що українського патріотизму як такого в «шоу-бізі»  немає. За рахунок чого живуть усі ці люди? За рахунок корпоративів. Хто замовляє корпоративи? Люди, які мають гроші. Хто має гроші? Люди, які є лояльними до влади. Всі вони пов’язані в цій системі, і треба бути дійсно фінансово, комерційно незалежним, як, наприклад, «Океан Ельзи», чи ж вільно ідейним як «Kozak System» чи Руслана.

Про бабусь як можливу аудиторію

Уляна РОМАНЮК: – Відомо, що Харків, окрім Добкіна і Кернеса, має ще й широку музичну складову. Чи не хотіли б Ви, приміром, віршовану частину «Месопотамії» поєднати з музикою. Можливо, у співпраці з харківськими музикантами – чи то з «Оркестром ЧЕ», чи з «Pur:Pur», чи скажімо, з Анною Чайковською зробити свого роду лайт-версію, не рокову, як «Собаки в космосі», а, можливо, акустичну?

Сергій Жадан: – Зрозумів, вам не подобаються  «Собаки в космосі».

– Ні, мені подобається, але я, власне кажучи, питаю про вихід на широку аудиторію.

– Я ж говорю, вам не подобаються «Собаки в космосі» (посміхається).

– Ні, особисто мені подобається, але моя бабуся…

– А, то вашій бабусі не подобаються «Собаки в космосі», зрозуміло.

– Бабуся не розуміє, наприклад, «Рвані берці – родичі в Америці». Припустимо, якщо бабуся почує якусь мелодію ритмічну, спокійну і скаже: «О, класно!»… Тобто, тут йдеться  про вихід на широку аудиторію.

– Ну, тоді треба звертатися не до «Pur:Pur» чи Анни Чайковської, яких я дуже люблю, а радше до Ані Лорак… А насправді я багато співпрацюю з харківськими музикантами. З тим же «Оркестром Че» збирався ще рік тому видавати цілий альбом на мої слова. Працював також і з Сергієм Бабкіним, з Lюkom… І, скажімо, ми робили такий «спокійний» проект, який очевидно сподобався би вашій бабусі (сміється), із гуртом «Ойра» і С. Кириченком. А спеціально взяти кілька віршів і розділити їх між музикантами…  Ні, мені це не приходило до голови, хоча я можу припустити, що якісь з цих композицій з’являться  у вигляді музичних речей.

Ми з друзями плануємо зробити такий триб’ют десь улітку: я буду урочисто святкувати своє сімдесятиріччя, ой, перепрошую, сорок років мені буде (сміється) і, якщо все буде нормально в цій країні, ми зробимо рок-фестиваль у Харкові.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії», Уляна РОМАНЮК, студентка-політолог

(інтерв’ю від 20.02.14)

Запис Сергій Жадан: «Більшість українців є «терористами»…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото Руслана Козлова

– Пане Віталію, чому власне закинули фах учителя?

– Набридло отримувати зарплату майонезом чи оцтом. Це був саме той час, коли заробітну платню платили бартером, а у мене на той момент уже була сім’я і підростав син. Захотілося почувати себе нормальною людиною, щось змінити.

Саме тоді почав займався розвитком спорту, мав власний клуб карате у Чернівцях. А згодом пішов працювати до «Молодого буковинця» (1998-2001), спробував себе у ролі журналіста. І знаєте, вийшло!

Я вів тему регіонів, працював тоді з нашими районними власкорами. Багато матеріалів написав під рубрикою «Випробувано на собі»: мене такі речі дуже вабили. Все хотілося випробувати на собі… І в труні встиг полежати, і з тарзанки стрибнути. А потім… потім поїхав до Бельгії, це був 2001 рік. Я власне вирішив залишатися у журналістиці, але хотів спробувати якийсь інший рівень. Тоді й почав працювати в емігрантській пресі, у російськомовних виданнях, які є в Західній Європі. Це «Європа експрес», європейський додаток до «Аргументів і фактів», а газети «Новини Бенілюксу» вже й не має.

Там я познайомився з теперішньою дружиною, та й так і залишився жити за кордоном…

– Одразу ж «осідлали» журналістику?

– Ні. Працював у металургії, потім в ядерній енергетиці… Завжди шукав чогось такого, що могло якимсь чином пов’язати мене з Україною. Та від мене й вимагали наводити якісь контакти з Україною. На жаль, це мені не вдалося, бо, приміром,  наша українська металургія, перебуває ще на якихось радянських рейках. Так, наприклад, доменні печі в Європі не працюють ще від 50-х років. Тут зовсім інші нові технології, а в нас вони й нині використовуються. Щодо ядерної енергетики, то тут був маленький прорив, в тому сенсі, що у нас в Україні сталася Чорнобильська аварія. Тож із бельгійською фірмою українці запроваджували якісь чорнобильські проекти. Та саме в цей час мені запропонували попробувати себе на Радіо «Свобода». Я спершу відмовлявся, казав, що я газетяр, що радіо не для мене… Та якось воно все ж таки вдалося.

– Чи існує різниця між нашою та європейською журналістикою? І, якщо так, у чому саме?

– Я не можу сказати, що українська журналістика погана. Українська преса протягом останнього десятиліття здійснила неймовірний ривок уперед. Та все ж її великим недоліком залишається те, що, так чи інакше, але відчувається якийсь патронат, тобто причетність до інформації того, хто диктує правила гри. Хто це – власник, завуальований редактор, цензура чи самоцензура – немає значення. Головне, що це відчувається. Зрозуміло, що це присутнє і в європейській журналістиці, але не так масово, як в Україні.

– Чи є щось у європейській журналістиці таке, що вам дуже імпонує і, навпаки, те, що не подобається?

– Якщо брати до уваги ті роки, коли я працював журналістом в Україні, тоді у журналістів був якийсь свій підхід до висвітлення тем – був потяг робити журналістику на зламі мистецтва. У Європі ж цього немає вже дуже давно, десь, може, з кінця XIX та початку ХХ-го століття. Там журналістика – ремесло. Суха подача інформації, жодних літературних візерунків тощо. Хоча саме це в українській журналістиці мені дуже подобалося.

– А не пробували себе в телебаченні?

– Я вже давно відійшов від твердження «я газетяр і тільки газетяр». Я журналіст, тож  пробував себе й у телевізійній журналістиці. Часом, якщо є така потреба, виходжу в ефір від «Голосу Америки». Так було, наприклад, нещодавно, коли у Вільнюсі, де я був присутній, вирішувалася доля України. Та й зараз Радіо «Свобода» – це не просто радіо, яке говорить, а ще й показує. Наш сайт, особливо в дні Майдану, став дуже популярним. Спитаєте, чому? Бо в нас було дуже гарне покриття відео – саме того, що відбувається на Майдані. Та й прямі ефіри, скажімо, стають доволі частим елементом моєї роботи.

– У викладанні себе не пробували?

– Доводилося. Розповідав студентам Вільного Британського університету, куди мене запросили мої українські друзі, що викладають там слов’янські мови, про те, як працюється зараз українсько-російськомовному журналістові в європейському середовищі.

– А як вам живеться в європейському середовищі?

– Не можу сказати, що на всі 100%, бо мені не вистачає моєї буковинської родини, її  тепла, відчуття присутності. Та водночас я вже тривалий час проживаю і працюю за межами України. 12 років – це термін…

– Що, власне, ви висвітлюєте на Радіо «Свобода»? Які теми вас цікавлять?                                

– Висвітлюю все, пов’язане з Україною, і те, як Європа дивиться на Україну, як вона її сприймає, які події, яка інформація йде з боку Європи про Україну. Скажімо так: це є Україна в європейському контексті і навпаки – Європа в українському контексті

– Як часто відвідуєте Батьківщину?

– Раз на рік я точно буваю в Україні. Нині це вдруге, коли я потрапляю на новорічні свята з надією побачити сніг… Але щось не складається. А зазвичай приїжджаю влітку, бо дуже люблю наші гори, коли вони в зелені.

Якщо говорити про те, що змінюється в Україні, то зізнаюся: щоразу приїжджаю з надією побачити суттєві зміни на краще. Втім, зміни безперечно є, люди стали менш агресивними. Мені здається, що в Україні вже пройшов той бум невизначеності, яка відбивалася на поведінці людей. Я кажу про 2-тисячні роки.

– Чи знають європейці про українців, Україну?

– Коли я казав, що я українець, десь 2003 року, то європейці запитували: «Це де, в Росії?». А зараз все інакше. Перший поштовх дала помаранчева революція. Та найбільше цьому сприяв минулий рік, кажу зараз про 2013-й, про Євромайдан. Нині, як відомо, дуже популярна тема у газетах аналізувати рік, що минув. Так ось українці, я вам скажу, потрапили до переліку найгучніших подій 2013 року.

Фото з архіву В. Єреміци

– Зважаючи на останні події, що відбулися в Україні, як ви розцінюєте наші «нові закони», які ставлять журналістів узагалі поза законом. По суті йдеться про заборону на професію. Чи не так?

– Я вважаю, те, що зараз відбувається в українському медіа-просторі та й загалом з українською демократією – неприпустиме для держави, яка претендує називатися

європейською. Нинішня влада разом із провладною більшістю в Раді нагадують мені такий собі бульдозер із п’яним водієм: рівняє й зносить усе, що було такими трудами збудоване за останнє десятиріччя. Такими «успішними» темпами Україна може перетворитися на пустир уже найближчим часом. Це все мені дуже болить… Та, на жаль, сподівань на те, що функціонуватиме нормальне громадське й демократичне суспільство, стає все менше. Хотілося, щоби люди жили по-людськи і щоби їх не мали за бидло, як це все більше виглядає звідси, з-за кордону…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії», фото Руслана Козлова

Запис Буковинець Віталій ЄРЕМІЦА, бельгійський журналіст: «Нинішня українська влада – це бульдозер з п’яним водієм…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це є наслідком повного відсторонення народу від політики. Адже власті приймають рішення, не радячись із суспільством, якому натомість пропонують телешоу з участю одних і тих же політичних акторів. От і живуть пересічні громадяни у міфологізованому світі, в якому домінують дві популярні, але взаємовиключні казки. Одна – про неминуче процвітання України у разі підписання нею асоціації з ЄС. Не менш ілюзорною є й казка про «розквіт України» у Митному Союзі. Правда, з Росією наша країна сотнями років жила разом і результати такого співжиття є зрозумілими для мільйонів українців. Особливо після сумних роковин Голодомору…

Політики розколюють суспільство, щоби зручніше маніпулювати масами. Саме масами, а не окремими особистостями, які мислять самостійно. Масовій людині можна нав’язувати будь-які стереотипи: вона не вміє критично сприймати сказане. Так, противники асоціації з ЄС стверджують: вона призведе до розвалу економіки України як неконкурентоспроможної. Але ж вона і так уже розвалена: господарі приватизованих підприємств нещадно експлуатують те, що їм дісталося від СРСР, не вкладаючи грошей в оновлення. Основні фонди зношені на 80-90 відсотків, технології безнадійно застаріли. Добивають нашу промисловість і конкуренти з Росії, купуючи українські підприємства, аби знищити їх, як зробили це зі Львівським автобусним, Луганським тепловозобудівним, Лисичанським нафтопереробним заводами тощо. Прибічники Митного Союзу чомусь цього «не бачать».

А прибічники асоціації з ЄС не люблять рахувати збитки, які Україна неминуче понесе у разі виконання всіх європейських вимог. Хто буде ці збитки компенсувати? Якщо цього не зробить Євросоюз, усі видатки українська влада перекладе, як завжди, на соціальні низи.

Суспільство нині стрімко розколюється, в ньому загострюється протистояння. На жаль, влада піклується лише про себе, а не про захист національних інтересів. Якби її цікавила доля України, то громадськість була б залучена до пошуку варіантів подальшого розвитку держави, з урахуванням позиції різних соціальних верств. Утім, зрілою країною можуть управляти лише висококваліфіковані спеціалісти, а не азаровські «професіонали».

Відтак Україна опинилася у кризовій ситуації. Особливої пікантності моменту надає той факт, що суспільство розчароване не лише у владі, але й у нинішній парламентській опозиції. Тому розвиток подій може набути різних форм, у тому числі й непрогнозованих. Адже за спиною народу влада веде торг з ЄС та Москвою, про який суспільство не знає нічого конкретного.

Ігор БУРКУТ

Запис РОЗКОЛ І ПРОТИСТОЯННЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як маленьких дітей лякають міфічним «Бабаєм», так і дорослих українців намагаються налякати «загрозою фашизму». А це вказує на те, що президентська кампанія-2015 розпочалася достроково. Вітчизняні політики-нездари, яким не вистачає здібностей вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні проблеми, використовують із року в рік одні й ті ж методи мобілізації своїх виборців: дискусійні питання історії, мовної політики, зовнішньополітичної орієнтації. Новим цього року є одне – Партія регіонів раптом поміняла вектор зовнішньої політики з євразійського на європейський і намагається поєднати його з традиційною антифашистською риторикою. Слід розуміти, що ярлик «фашистів» вона приміряє до своїх політичних опонентів…

А компартія незмінно й далі агітує за східний вектор української зовнішньої політики. Вона лякає українців «Гейропою». Недавно лідер КПУ з високої трибуни видав черговий «перл». Мовляв, якщо нас візьмуть до Європейського Союзу, то замість «Парадів Перемоги» в Україні проводитимуть гей-паради. Цікаво, який парад і якої перемоги зібрався проводити у Києві товариш Петро Симоненко? Адже справжній Парад Перемоги над нацистською Німеччиною пройшов у Москві 24 червня 1945 р., і для участі у ньому відібрали тих, хто заслужив такої честі своєю важкою ратною працею і чесно пролитою кров’ю. Перемога одна й парад один. Та й незрозуміло, яке відношення до славних переможців гітлеризму мають нинішні буржуїни з партквитками КПУ в кишенях костюмів від провідних кутюр’є Західної Європи? А новітні «паради перемоги» нардепів від КПУ кияни щоденно бачать у центрі столиці. Лідери цієї «захисниці гнаних і голодних» виходять з власних палаців, сідають у розкішні іномарки і при повному параді прямують до парламенту. Показують напівголодній черні власну перемогу над нею. Доки виборці звертатимуть увагу лише на слова, а не на конкретні справи політиків, доти їх можна дурити казками про «захист народу від великого капіталу». Або якимись «жахливчиками» про Бабая.

Що ближче вибори, то більше дзвінких слів говоритимуть політики. Проте суспільство вже втомилося від балачок. Коли людям затримують виплату заробленого, коли їхні доходи падають, слухати всіляку дурню відмовляється все більше виборців. Влада опинилася в складній ситуації. Поки що вона може відволікати громадськість розмовами про європейський вибір. А якщо угоду про асоціацію з ЄС не буде підписано? Невже відповідальність за це перекладуть на міфічних «фашистів»?

Ігор БУРКУТ

Запис Президентська кампанія розпочалась: «До Європи без Бабая!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серпень нинішній позначився конфліктом Росії з Україною. На кордоні заблоковані українські товари. Нам наочно продемонстрували: вступайте до Митного союзу, тоді й потрапите на російський ринок. Удар по українській економіці супроводжувався традиційними словами про «братерство» та «історичні зв’язки» між двома сусідніми країнами.Таке ще діє на стареньких, закоханих у все радянське, проте на ділових людей – уже ні.

Якби українським підприємцям було вигідно вступити до Митного союзу, вони це зробили би водночас з білоруськими та казахстанськими колегами. Але побачили, що справжню вигоду від об’єднання отримує лише російська сторона. Про це відкрито й різко заявив президент Білорусі, на це м’яко натякає і президент Казахстану. Але Москва посилює тиск на Україну, аби примусити її до вступу в майбутній Євразійський Союз, задуманий на противагу Європейському Союзу.

Російська правляча верхівка має на меті багато різного: вона намагається позбутися України як головного конкурента на зерновому ринку, але не хоче втратити величезний український ринок енергоносіїв. Нарешті, прагне скористатися чималими ресурсами України. Адже ми ще не втратили остаточно високоякісний людський ресурс – добре освічених і працьовитих людей. У нас залишаються острівці високотехнологічних виробництв, насамперед, в аерокосмічній галузі. Не слід забувати, що Україна має розгалужену транспортну мережу, яка потрібна Росії для повного контролю над зростаючим товарообігом між Європою і Азією.

Якщо восени Україна домовиться про зону вільної торгівлі з ЄС, будуть поховані російські мрії про Митний союз як початок глибокої євразійської інтеграції. Тому Москва різко активізує дії, спрямовані на зрив українського руху на Захід. Слід очікувати різноманітних провокацій аж до звичних для сучасної Росії масштабних операцій спецслужб. Намагатимуться дискредитувати прибічників європейської інтеграції з числа українських політиків, журналістів, науковців. Торговельними війнами вже підривається наша економіка. Частішатимуть спроби підкупу лідерів громадської думки, щоби зробити їх прибічниками орієнтації на Москву. Навіть на Заході російськими грошима стимулюються антиукраїнські сили – як це відбувалося у Польщі навколо річниці Волинської трагедії 1943 року. Або у випадку звинувачення українських громадян у «терористичній діяльності» на території Великої Британії, чи пособництві нацистам декількох уродженців України – нині глибоких старців. Проте посилення зовнішнього тиску лише стимулює опір усередині українського суспільства.

Російський народ колись народив мудре прислів’я: «Насильно мил не будешь». Кремлю не варто його забувати.

Ігор Буркут

Запис СИЛУВАННЯ ДО ІНТЕГРАЦІЇ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українська опозиція вкотре засвідчила свою безпорадність. Вона не зуміла скористатися масовими настроями та осідлати хвилю стихійних протестів. Щоправда, нині її критики стверджують, що штурми міліцейських відділків організовували опозиціонери, тісно пов’язані з криміналітетом. Мовляв, власники ринків намагалися такими діями поставити себе поза контролем міліції, а також не допустити переділу своєї власності. На жаль, в Україні політика і криміналітет настільки переплітаються, що відділити одне від іншого практично немає можливості.

Які попередні висновки можна зробити з недавніх подій? Головний із них: влада повертає контроль над ситуацією й тепер мусить засвідчити свою міць. Проте поваги народу до «покращувачів» немає, тож власну міць вони можуть утверджувати лише силою. А це означає, що активістів антиміліцейського руху каратимуть. Досвід тут є чималий. Адже у 50-70 роках у СРСР неодноразово спалахували антиміліцейські бунти, інколи багатотисячні і досить криваві. Щоразу влада вдавалася до цілого комплексу силових заходів, внаслідок яких натовп розсіювали, а його лідерів віддавали під суд. Найстрашнішим для можновладців під час бунту є поява лідерів, здатних ввести рух протесту в організовані рамки. Бо лише в такому випадку стихійні дії набувають раціонального змісту і можуть призвести до позитивного результату.

А неорганізовані бунти заздалегідь приречені на поразку. Вони дозволяють випустити пару, що накопичувалася в суспільстві, без вибуху самого соціального котла. Під час таких бунтів обов’язково страждають невинні, що випадково опинилися у вирі народного гніву. При штурмі міліцейських дільниць можливе розграбування запасів зброї та боєприпасів, що там зберігаються. А захоплені автомати й пістолети потім опиняються в руках злочинців, і вилучити їх дуже непросто. Тим більше, що серед натовпу, який іде на штурм міліцейської дільниці, завжди є люди з тюремним минулим,  зустрічаються й рецидивісти. У них свої рахунки з «мусорами», і міліціянтам пощади від них чекати не доводиться.

Силове протистояння може спровокувати широкомасштабний вибух насильства і призвести навіть до кривавого конфлікту. Недарма фахівці попереджають про реальну небезпеку громадянської війни. Суспільство розколоте, між соціальними полюсами зростає взаємна ненависть. Несправедливий поділ колишньої загальнодержавної власності не дозволяє мільйонам звичайних українців визнати «священне право приватної власності», без чого справді стабільне і демократичне суспільство побудувати неможливо. А на міліцейських кийках владі сидіти незручно, як і на армійських штиках. Потрібні глибинні зміни. Та чи здатна влада на них?

Ігор БУРКУТ

Запис Час розплати настав спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Обличчя влади – це завжди віддзеркалення реального життя суспільства. Будь-який корупціонер-податківець, продажний суддя, патологічний  збочинець-міліціонер чи депутат – нічим не гірші за учителя, робітника чи малого підприємця, які терплять їхні безчинства. Бо наявність поганої чи хорошої влади – наслідок «великого суспільного договору», коли кожен громадянин, незалежно від того олігарх він чи бомб, віддає частину своїх природних прав заради «спільного блага» та нормального співжиття в рамках однієї держави.

На сучасну владу, як і на її опозицію чекає забуття

Якби такого компромісу не було, то не мали б українці незалежності і навіть такої нехай і дебільної, але своє влади. Сама природа цієї влади передбачає постійний компроміс з громадянами. І влада про це знає, та, на жаль, про це забули громадяни.

Сучасна українська влада отримала від кожного з нас право розпоряджатися всім: надрами і природними ресурсами, інфраструктурою, що залишилася у спадок від совєцького режиму. Вони отримали можливість перерозподіляти наші податки, вчити і лікувати, захищати національні багатства від зовнішніх та внутрішніх загроз, вести справи з іншими елітами, вирішувати стратегічні питання розвитку країни. І кожен з нас свою частинку «великого договору» справно виконує. Суспільство віддає правлячій еліті все – за винятком права цю саму еліту змінювати.

А що зробила натомість правляча еліта?

Забезпечила щастя кожній конкретній людині? Аж ніяк. Саме тому, на сучасну владу і схожу на неї, як дві краплі води опозицію, чекає забуття. Пройде небагато часу і ми забудемо про них так само, як ми через декілька місяців забуваємо про апендицит, який до хірургічного втручання був невід’ємною частиною організму…

Саме поняття «національного щастя» (сума щастя всіх громадян держави)  настільки суб’єктивне і широке, що ця задача для будь-якої, більш-менш адекватної  правлячої еліти є здійсненна. Щасливими від тотального страху є північно-корейці, від своєї «імперськості» росіяни, від «демократичної месійності» американці  і т.д. Українська правляча еліта не робить щасливими переважну більшість українських людей.  Саме тому на сучасну владу і схожу на неї, як дві краплі води опозицію, чекає забуття. Пройде небагато часу і ми забудемо про них так само, як ми  через декілька місяців забуваємо про апендицит, який до хірургічного втручання був невід’ємною частиною організму…

Суть проблеми

Які б події в подальшому не відбулись, між суспільством і елітою повинен бути підписаний новий «суспільний договір». Головним і засадничим пунктом його повинне стати зобов’язання сторін не  втручатися в свій «життєвий простір».

Поняття «життєвий простір» ввів один з батьків геополітики Фрідріх Ратцель. В кінці 19 століття  він стверджував, що для свого існування великі держави повинні забезпечити себе достатнім «життєвим простором» (Lebensraum), вкладаючи у це поняття території інших держав, що є слабшими та недостойними управляти своїми землями та людьми. Через століття жахливих війн,коли прагненням до Lebensraum були освячені найбільші  Світові війни, ми плавно переходимо до нового, сучасного розуміння цього терміну . Тепер «життєвий простір» стоїть на межі національної  метафізики («національна ідея» ) і конкретних механізмів взаємодії еліти по відношенню до свого народу . Сьогодні, коли  держави незрушні в своїх кордонах, боротьба за «життєвий простір» ведеться між пануючим в державі класом та її суспільством, де вони постійно змагаються одне з одним. Якщо простіше, то в наші дні боротьба за Lebensraum це коли «умовний голова колгоспу» хоче засіяти поле ріпаком (бо так сказали «з району»), а  «умовний трудовий колектив» хоче  засіяти пшеницею (як завжди).

Що це значить практично ? Це значить, що всі значимі конфлікти зовсім недалекого майбутнього будуть розвиватися  між пануючими елітами та суспільством. Різними формами таких конфліктів стали «кольорові» та «мережеві» революції  та нинішня ситуація «некерованого хаосу» в Туреччині. Враховуючи різке загострення манії величі у немічної та невічної української влади, подібна ситуація можлива найближчим часом і у нас. Головне питання, яку країну ми отримаємо після війни за «життєвий простір» між владою та її громадянами ?..

Майбутнє

Песимістичні сценарії розвитку говорять нам про можливу повну або часткову втрату  державності Україною, зміну її унітарного статусу на федеральний, серйозний громадянський конфлікт …

Однією з альтернатив подібним похмурим сценаріям є новий «суспільний договір» між суспільством і владою. Суть цього договору в тому, що в рамках однієї держави суспільство і пануюча еліта ( найняті на роботу громадянами)  чітко вказують межі свого «життєвого простору», допустиму межу компромісу.

Правлячий клас не втручається в особисте життя громадян, не заважає їм займатися бізнесом, відкриває  повний доступ активній частині суспільства до контролю над перерозподілом спільних благ, забезпечує чесний суд, захищає громадян, слідкує за рівністю можливостей, не допускає посягання на власність громадян.

Суспільство, у свою чергу, віддає право правлячому класу збирати та розподіляти податки, визначати пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики, розробляти вузькоспеціалізовані галузеві стратегії та втілювати їх в життя, лікувати та вчити громадян, проводити реформи. Невід’ємним правом суспільства залишається лише право змінювати правлячий клас заради «загального блага».

Подібний «суспільний договір» може уберегти державу від внутрішнього конфлікту… або стати його наслідком.

Більшості буковинців , кожному з нас, по великому рахунку байдуже  якого кольору  будуть стяги  наступного «правлячого класу». Більшість цікавить своє маленьке «українське щастя». І воно можливе. Можливе, не як наслідок боротьби з корупцією, реформ, «покращення -справедливості», а як дотримання правил нового «суспільного договору», визнання його найвищою цінністю для всіх і кожного хто назвався українцем.  Ціна, яку доведеться заплатити за такий компроміс  дуже висока. Найчастіше це кров. Але, можливо, ми своєю історією, заплатили  наперед і «українське щастя», вчергове, впаде нам з неба …

Михайло ШМОРГУН, політолог

Запис Боротьба за життєвий простір спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Натомість позавчорашня дискусія «Громадські ініціативи контролю за владою та роль медіа. Як об’єднати зусилля?», організована в Чернівцях з подачі Internews (Владометр) та Інституту демократизації та розвитку (громадський портал Citizenjournal), продемонструвала незрілість як представників громадських організацій, так і журналістів. Адже більшість зійшлася на думці, що буковинці не потребують медійної платформи, спрямованої на розвиток ефективних форм громадського контролю за діяльністю влади. Уявляєте? Йшлося ж про об’єднання зусиль преси та громадськості. Більшість учасників заявили, що, мовляв, ЗМІ мають сапати на своєму полі, а ГО (громадські організації) – «підгортати» своє.

Така недалекоглядність і зашореність завдає великої шкоди нашому суспільству. Я б сказала, що усі ми уражені українським вірусом  під назвою «моя хата з краю», який є різновидом «жаби».  Тож подумалося: або наші окремі громадські діячі зовсім не знайомі з історією та не вміють аналізувати, або вони є кишеньковими ГО, створеними для обслуговування влади. Зрештою, поміркували би бодай над тим, що ідея медійної платформи – всеукраїнська. І що без залучення та взаємодії журналістів і громадськості створити громадянське суспільство практично неможливо. А саме його – цього гіпотетичного поки що українського громадянського суспільства – як вогню боїться наша влада. Бо тільки воно створює умови для функціонування нормальної демократичної держави. Не на папері, а в реаліях.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Розділяй і владарюй спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Принаймні для тих, на кого працюють слуги народу. Бо у самих слуг, як відомо, все о’кей. Недарма ж усі ЗМІ обійшла інформація про те, що на оздоровлення нардепів цього року виділили у 8 разів більше грошей, ніж на оздоровлення дітей усієї України. Але люди не хочуть здаватися. Ось і вчорашня позачергова ХІV сесія VI скликання Сторожинецької районної ради, на яку депутати зібралися, щоби обговорити стан доріг та заходи щодо його покращення,  розпочалася зовсім іншим питанням. Депутат Олександр Босович запропонував заслухати представників Михальчанської громади, які зранку пікетували «Білий дім». Як пояснили люди, вони хочуть повернути собі повноцінну лікарню, бо денний стаціонар, який уже кілька років діє у селі, їх не влаштовує.

Тодор ЗАЗУБИК, інвалід ІІ групи: – Я не годен ходити щодня на денний стаціонар, а в Сторожинці немає місця. Тож беру направлення в травматологію обласної лікарні. Але там – дорожче. Та довелося вже лежати там 4 рази…

Петро ОНИЩУК: – Як хроніку, мені доводится постійно лікуватися. Останнього разу, коли лежав у Сторожинецькій терапії, пішов додому завчасно, не зробив навіть усі процедури. Бо на моє ліжко вже претендував інший хворий – з Нових Бросківців. Я лежу, а він сидить поруч. Першим не витримав я… З місцями у терапії завжди сутужно.

Катерина ЗАЗУБИК, інвалід: – Був час, коли ми і дітей своїх родили у сільській лікарні. А тепер що?

Із 52-х депутатів райради, представників переважно місцевих громад, лише шістнадцятеро проголосували за пропозицію Босовича. Не вистачило двох голосів для досягнення третини, якої було б достатньо для прийняття позитивного рішення.

Натомість до депутатів звернувся голова райдержадміністрації Франц Федорович і  попросив присутніх переглянути своє рішення, бо, на його глибоке переконання, не можна позбавляти людей права довести власну думку до своїх обранців – депутатів.

Від громади виступив Олександр Москаль та сільський голова Захарій Шевчук Під час обговорення вирішили доручити профільній комісії розібратися нарешті з Михальчанською амбулаторією, бо ця історія, в якій дуже багато нюансів, тягнеться від 2010 року.

Попри те, що сесія продовжила свою роботу, до обурених людей на розмову вийшли головний лікар району Матвій Плєгуца, перший заступник голови РДА. Г. Пожога, голова депутатської профільної комісії та деякі окремі депутати.

Найперше, пікетувальники просили поміняти їм головного лікаря медзакладу, а далі… А далі вже ніхто нікого не чув…  Все як завжди.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії».

Запис Медична реформа на місцях: втрати чи здобутки? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулої суботи мешканці села Чудей, що на Сторожинеччині, вирішили зробити добру справу і за власним коштом полагодити одну з двох доріг державного значення, бо, як відомо, автодор неспроможний утримувати шляхи в належному стані.

Громадою дружно вийшли на роботу і… тепер їм «світить» шалений штраф. Перелякані чудейці на чолі із сільським головою Мануелою Долінською звернулися по допомогу до народного депутата Олександа Фищука та депутата обласно ради Русланан Мельника.

Про те, що з того вийшло, та як далі розвиваються події, читайте у наступному числі «Версій».

Запис Добрими намірами вимощена дорога до пекла? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Час від часу люди усвідомлюють, що дійшли до межі, й вибухають протестами. Так було в історії з Оксаною Макар, Павличенками тощо. Та відповідні служби й тут на чатах. Виникають «потрібні» сюжети, запускаються чутки. Одне слово, суспільну думку формують і скеровують згори… Як наслідок, між людей починають витати безвихідь та апатія, а отже  – небажання  протистояти несправедливості, захищати свою честь і гідність, своє достойне життя.

Вміння захищатися – це вже потім. Спочатку – бажання.

Та все ж у нас на Буковині є люди, які не хочуть мовчати й схиляти в покорі голову. Серед них –  Тамара БОРОВИК, керівник обласної громадської організації із захисту прав і свобод людини «На грані». Жінка запропонувала редакції вести на сторінках газети рубрику «Вчимося захищатися». Тут, на думку Тамари Іванівни, будуть розміщатися поради юристів, фахівців різних галузей на теми захисту прав громадян і підприємницьких структур, а також здійснюватиметься обмін досвідом.

Та насамперед варто пам’ятати:

Порада перша. Ніхто не захистить вас  краще, ніж ви самі. Адвокати, юристи лише допоможуть вам розібратися в хитросплетіннях законодавства. Та, головне, вам слід покладатися на власні сили.

Порада друга. Не закривайте очі на жодне порушення ваших прав. Якщо ви дозволите  вдарити чи принизити себе один раз, та ж сама особа вдарить і принизить вас  іще багато разів.

Порада третя. Розповідайте про порушення ваших прав знайомим, родичам, сусідам, пишіть про це до газет, до різних інстанцій, навіть до Президента. Запам’ятайте: хто стукає, тому відкриється.

Порада четверта. Звертайтеся за захистом ваших прав до судів. Незважаючи на процвітаючу там корупцію, за допомоги беззаперечних доказів і гласності все ж таки можна захистити свої права в судах.

Порада п’ята. Не лінуйтеся. Самотужки вивчайте законодавство. Тому що лише знанням законодавства можна поставити порушника ваших прав на місце.

P.S. У наступному числі Тамара Боровик розповість про…  Втім, коли дізнаєтеся, що  позови споживачів до надавачів послуг не обкладаються державним митом і судовими зборами, то, сподіваємося, більш активно себе захищатимете. Особливо у справах з монополістами, до яких належать і Водоканал, й Обленерго, і житлово-комунальні служби тощо.

Запис Вчимося захищатися спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Найкращі документальні фільми на тему прав людини в рамках фестивалю побачили мешканці понад 120 міст і містечок України. У Чернівцях демонстрували чотири фестивальних стрічки неігрового кіно.

Зокрема, фільм «Тілом і душею» французького режисера Матьє Брона про життя мозамбікців із обмеженими фізичними можливостями збурив хвилю емоцій в аудиторії. Адже серед глядачів були й буковинці на візках. Вони, до речі, абсолютно переконані: проблеми людей з особливими потребами – однакові в усьому світі, незалежно від країни проживання чи кольору шкіри. Це завжди двобічна боротьба – і з суспільством, і, першочергово, з самим собою. По-друге, всі дійшли висновку, що небайдужість будь-кого, яка проявиться хоча б у найпростіших вчинках, може кардинально змінити цю ситуацію.

Показовим виявився факт, що глядачів на візках на перегляд фільму організатори доставили… на руках. Адже обласна універсальна наукова бібліотека ім. М.Івасюка не обладнана пандусами! Тому на другий поверх, де в залі іноземної літератури власне й відбувався перегляд, вони не могли дістатися без сторонньої допомоги. Тож у ході обговорення стрічки спонтанно виникла ідея звернутися до обласної влади, яка мусить опікуватися громадським закладом, з вимогою облаштувати вільний доступ людям на візках до бібліотеки. Звісно, що годі вимагати доступу до бібліотеки, коли такі люди  не мають можливості добратися ні до лікарень, ні до крамниць, ні навіть до органів влади. Але цей малий крок – облаштування пандусу до бібліотеки – може стати поштовхом до зміни свідомості чернівчан і початком нового етапу у підтвердженні міфу про «толерантну Буковину».

Окрім цього, учасники дискусії зійшлися на тому, що кожний буковинський «візочник» має свою яскраву і неповторну історію, яка могла би стати унікальним і емоційним матеріалом для документальної стрічки. Тож робота французького режисера про мозамбікських людей з інвалідністю народила ідею організувати конкурс документальних стрічок на крайовому рівні.

Тепер ідеї мають перерости у дії. Люди на візках, як засвідчила дискусія, до цих дій готові.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії» 

Запис Як француз із мозамбікцями буковинців розворушили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чимало старших людей любить фільм «Кубанські козаки», що вийшов на екрани 1950 року. Після жахів війни та голоду 1946-47 рр. ця стрічка повинна була переконати радянських громадян, що все найстрашніше лишилося позаду, а країна вступає у прекрасний період свого розвитку. Красива казка багатьом дала можливість відволіктися від життєвих труднощів, повірити у покращення життя найближчим часом. Нині функцію психологічної розрадки від бід і жахів сучасного лихоліття бере на себе ностальгійна туга за ідеалізованим минулим.

Дискутувати з жертвами ностальгії немає сенсу: їм це почуття дозволяє зберегти психічне здоров’я й остаточно не впасти у відчай. Вони подумки поринають у власну юність, у світлий період надій та мрій. Які, на жаль,  не збулися, але залишили по собі теплі спогади. Погане тут одне – ностальгійними настроями порядних людей намагаються скористатися політикани, що переслідують брудні цілі. Двадцять років тому вони перехопили гасла незалежності, під прикриттям яких поділили колишню загальнонародну власність, перетворившись на олігархів-мільярдерів. Нині прагнуть зберегти й примножити награбоване, бо відчувають зміну суспільних настроїв, вкрай небезпечну для себе. Тому намагаються осідлати популярні ностальгійні настрої й нещадно експлуатують тугу простих людей  за розвіяною вітрами історією радянських часів. Будь-яка революція, навіть така дивна, як «Помаранчева», неминуче завершується контрреволюцією та реакцією. Україна вступає нині у завершальну фазу цього процесу.

Розчаруванню мільйонів у надіях, що не справдилися, хазяї сучасного життя намагаються надати ностальгійного забарвлення. Скучили за СРСР? От вам проект надання державного статусу російській мові! У мас-медіа все ширше пропагується сталінська версія Великої Вітчизняної війни, а ідейні нащадки бабусі–КПРС з кожним місяцем  все голосніше розповідають казки про народовладдя, яке нібито існувало в Радянському Союзі. «Повернемо державу народу!», – закликають вони, готуючись до виборів. Хіба можна повернути те, чого не було? Краще боротися за виконання діючої Конституції, яка називає народ «єдиним джерелом влади». Доки правлячі олігархи ще не протягли інший варіант Основного Закону для закріплення свого панування навічно. А бажання повернутися в СРСР лише відволікає чесних людей від пекучих проблем сьогодення, тому грає на руку правителям України, які стрімко втрачають опору в суспільстві.

Запис Порятунок від ностальгії: Назад у СРСР спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для відповідей на ці питання треба насамперед оцінити стан нинішнього  українського суспільства. На жаль, у ньому панує не право, а сваволя. Розмови про демократію і правове суспільство, що безперервно ведуться впродовж останньої чверті століття, мало впливають на реалії нашого життя. З радянських часів залишилася повсюдна неповага до закону і бажання вирішувати проблеми не через суд, а шляхом насильства, підкупу тощо. Більшість пострадянських держав знаходиться поза межами справжньої демократії – досить подивитися на центральноазіатські республіки з їхніми пожиттєвими президентами та феодально-байськими традиціями громадського життя. Туди ж рухається сучасна Росія, а білоруського президента давно вже називають «останнім диктатором Європи». На цьому ж шляху стоїть нинішня Україна.

Існує в нашій країні каста «недоторканих» та їхніх дітей-мажорів. Все їм сходить з рук, будь-яке порушення закону. Хіба що один «недоторканий» перейде дорогу іншому,місце якого у правлячій ієрархії вище, а можливостей для розправи більше. Тоді й доторкнуться до «недоторканого», ще й як! І реакція суспільства на такі дії зовсім не цікавить можновладців. А що їм зважати на біомасу? Загнати бидло у стійло, і порядок.

Але люди не хочуть вважати себе «бидлом» і «біомасою». Захищати свої права цивілізованими методами вони ще не навчилися, а на сваволю «недоторканих» реагують власною сваволею. Якщо можна тим, то чому не можна нам – така логіка членів незрілого суспільства. Але ж у руках влади є могутній апарат насильства і законне право застосовувати силу. Спроби самосуду вона каратиме нещадно, адже право карати і милувати – це  головне управлінське знаряддя в її руках. Якщо воно опиниться у кожного члена суспільства, то на зміну державі прийде повне безвладдя.

Людство у муках народило дієвий механізм, що дозволяє зберігати лад і порядок. Він полягає у розділенні влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову, причому вони взаємно контролюють одна одну. А загальний контроль над ними здійснює громадянське суспільство через цілу систему громадських організацій. Такий механізм сприяє розвиткові суспільства і попереджає його розклад. У нас же він майже не діє, відтак  зростають суперечності й визріває небезпека громадянського конфлікту. Сваволею її не ліквідуєш. Необхідний ефективний механізм попередження глибоких конфліктів і розв’язання вже існуючих. Він один: панування права, створення правової держави, яка користується повною довірою громадян.

Запис Сваволя замість права спершу з'явиться на Медіа-Версії.