…Я не зовсім пам’ятаю дитинство. Можливо, тому, що дитяча психіка намагається заглушити негативні спогади. Моє дитинство пройшло у Полтаві. Після того, як я залишився без батька, ситуація законсервувалася. Років до 14-ти я вів рослинний спосіб життя. Але зараз, аналізуючи пережите, розумію, що це був якийсь своєрідний досвід накопичення відчуттів.

фото з сайту http://donbass.ua

Пам’ятаю, опинився у театральній студії. І хоча ситуація лякала і насторожувала, але просторово-часові зміни, які можуть відбуватися лише в театрі, мене зацікавили. Поки я там навчався, треба було доводити, що я «не верблюд». Але гострих відчуттів і подій вистачало. А ось зараз я знаходжуся на такій стадії життєвого і творчого розвитку, коли хочу накопичувати сили для того, щоби все встигнути сказати. Тому, що потім я буду старий…

Не розумію, чому все так влаштовано: колись мені казали «Ні, ні, ти ще молодий. Ти погуляй, поки». Але, мені здається, тоді я мислив цікавіше, ніж зараз. Можливо, це природній хід подій людської історії: у тебе є  час, коли воно повинно в тобі перебродити. А потім вже як вино: повинно зіграти. Але завжди треба доводити, що ти щось можеш, що тобі можна довіряти.

Ну, старість… І Бог з нею!

…Чого боятися старості? Ну, старість –  і Бог із нею! Я думаю, що у будь-якому віці є певні плюси і мінуси. У дитинстві я думав, що колись буде 2000-ий рік і мені буде 30 років. Ой! Який я буду старий! Ну нічого, 2000-ий рік уже давно минув, зараз 2013-ий. Я не думаю, що я вже зовсім старий. Усе нормально ніби. Не думаю, що старість мене сильно злякає. Просто до всього треба ставитися по-філософськи. А ще думаю, що більшість людських проблем полягає в тому, що ми хочемо чогось неможливого, не вимірюваного, того, чого не можна виконати.

фото з сайту http://donbass.ua

Є хтось, хто все це затіяв

…Я вірю, що Бог є. Однозначно є хтось, хто все це затіяв. Я абсолютно впевнений, що цей «Хтось» абсолютно не такий, яким нам намагаються його представити. Він, мабуть, якийсь інший – це зовсім не вузький образ. Це щось значно істотніше, значно глобальніше, значно багатоплановіше. Я думаю, що і життя після смерті теж, мабуть, якесь таке, яке не вписується у те, що ми можемо собі уявити, вигадати, намалювати. Тому навіщо про це замислюватися? Прийде час – і ми все побачимо. Навіщо раніше часу підглядати у відповіді? Думати про це, звичайно, треба. Куди ми подінемося? Але не думаю, що все ось так банально закінчиться: світ влаштований не так банально і примітивно, як іноді здається.

Бугорок відповідає за інтуїцію

…Я живу виключно своєю інтуїцією. А як можна по-іншому? Причому, моя інтуїція не підводила мене ще ніколи. Я не завжди до неї прислухаюся, бо вона іноді радить те, що взагалі-то нелогічне – не побутове, не житейське. Але без цього ніяк.

І в житті, і в творчості, і в ставленні до людей треба прислухатися до внутрішнього голосу. От десь тут, на потилиці є анатомічний бугорочок. Це, звісно ж, дурниці, але кажуть, що він відповідає за інтуїцію.

Як мавпа: не знаю, куди бігти

…Я давно говорю і люди про це знають: я талановитий художник, але абсолютно бездарна людина. І я вже змирився з цим. Тобто, у побутовому розумінні людини – я бездарний. Я не вмію влаштовувати своє особисте життя, я практично не вмію спілкуватися з людьми, коли мені не потрібно це для роботи. І якщо у випадку роботи й творчості є якісь підказочки і допомога, то в особистому я весь час наражаюся на стіну.

Я щиро вважаю, що є таке поняття – «не дано». От мені  – не дано. Я вважаю, що мені і так багато дано. От якби я ще був такий гарний, як Міккі Рурк чи Леонардо ДіКапріо, і при цьому ще був такий талановитий, яким я є… Ну і щоб це було? В одні руки все одразу – це не добре. Одні талановиті, інші – гарні. А то як та мавпа – не знаю, куди бігти. Розумні наліво, а гарні – направо? А я – хоч розірвись…

Спілкування з людьми – це талант

…Ситуація самотності мені не знайома. Я живу у своїй аурі. Мене ніколи нічого не бентежить. І я думаю, що я завжди зможу знайти для себе якийсь світ, навіть якщо опинюся в повній самоті. Думаю, що цього навчили мене мої величні педагоги. Мені пощастило бути учнем Данила Лідера. А це, у першу чергу, був величний філософ, а потім вже величний сценограф, людина з важкою долею. І ставлення до життя, до професії, до світу – це також певна школа. Це певна втіха, уникнення реальності. І це моя власна реальність, я в ній живу, мені комфортно, я почуваюся зручно. А людей я не завжди розумію. Мені дуже важко з людьми. Я можу зрозуміти, що закладено у п’єсі, можу зрозуміти, що залишив інший художник чи архітектор минулих епох, а з людьми, які мене оточують, мені непросто. Це талант, якому або треба вчитися, або з цим народитися. Я не маю такого таланту, але й не страждаю від цього.

Любить спостерігати за нічними залізничними вокзалами. Колекціонує живопис, графіку, костюми, тканини, ялинкові іграшки, скульптури, фарфор і кераміку.

«Нахалінчик» на ранок

…Треба бути нахабнішим. Це дуже хороша риса. Але ми не зовсім правильно розуміємо значення цього слова. Один мій товариш мігрував до Канади. І він писав мені листи, в яких розказував, що проходив співбесіду на роботу і його запитали, чи він нахабний. Він спочатку хотів образитися. Адже у нашому розумінні нахабність – негативна якість. Насправді ж, мали на увазі зовсім інше. Отож, не завжди треба бути скромним – нічого доброго там немає – іноді певна частина нахабності повинна бути.  Тому раджу молодим «нахалінчику» побільше приймати кожен ранок.

Любов ПЛАХІНА, спеціально для “Версій”

Запис Андрій РОМАНЧЕНКО: театральний художник і сценограф спершу з'явиться на Медіа-Версії.