Сто років тому практично всі вони були маловідомими і у себе на батьківщині, і в інших країнах. Лише Перша світова війна виштовхнула цих осіб на авансцену політичного життя і створила умови для їхньої подальшої кар’єри.

А чим вони займалися останнього довоєнного року? Спробуємо з’ясувати – і почнімо з того, іменем якого донині клянуться залишки колись могутніх, багатомільйонних комуністичних партій.

Володимир Ульянов (Ленін)

Народжений 1870 року, він розпочав революційну діяльність наприкінці ХІХ ст. Після поразки першої російської революції 1905-1907 рр. змушений емігрувати. Осів неподалік від кордону Австро-Угорщини із Російською імперією, щоби легше спілкуватися з колегами-революціонерами, які приїжджали з Росії. Жив у Кракові, влітку з дружиною і тещею відпочивав у Карпатах, в курортній місцевості Закопане. Дружині Леніна зробили операцію з приводу базедової хвороби, і лікарі рекомендували їй гірське повітря. Подружжя знімало будинок у Білому Дунайці біля містечка Пороніно, де проживали переважно поляки. Влітку 1913-го в цьому будинку Ленін провів Поронінську нараду ЦК РСДРП. Тоді вождь більшовиків навіть не сподівався на те, що через кілька років зможе повернутися до Росії.

Ленін 1913 року багато писав. У Кракові є бібліотека Ягелонського університету, яка дозволяла йому знаходити необхідні для роботи матеріали. Маючи добру освіту, Володимир Ілліч вільно володів німецькою, французькою, англійською мовами, знав польську. Екстерном він отримав диплом Петербурзького університету, був фаховим юристом.

Лев Бронштейн  (Троцький)

На відміну від Леніна, інший майбутній вождь більшовиків – Троцький – вищої освіти не здобув.

Лейба (так його називали батьки) народився 1879 року на Херсонщині, в родині заможного орендатора. У дитинстві розмовляв українською та російською, а не ідиш (єврейською). Вчився в училищі святого Павла в Одесі, потім у Миколаєві. Відзначався особливими здібностями до навчання, особливо цікавився громадсько-політичним життям. Рано зайнявся революційною діяльністю, був заарештований. Свій псевдонім (Троцький) узяв за прізвищем тюремного наглядача. Після першої російської революції 1905-1907 рр. змушений був емігрувати, у Відні видавав газету «Правда». Дуже обурювався, коли 1912 року Ленін заснував свою газету з такою ж назвою, і навіть назвав його «паразитом» у листі до іншого революціонера. А Ілліч повісив на Лейбу ярлик «політичної проститутки»…

Троцький мав неабиякий талант журналіста, читачі його цінували. Коли спалахнула Перша балканська війна, газета «Киевская мысль» відправила його туди кореспондентом. З фронтів Першої та Другої балканських воєн у 1912-1913 рр. Троцький відправив понад 70 репортажів. Це було його перше знайомство з війною та армійським життям, що згодом допомогло майбутньому творцеві Червоної армії у формуванні «робітничо-селянських збройних сил».

Сам же Троцький до військової служби був зовсім не придатний: лікарі діагностували в нього епілепсію – хворобу, яку в народі називають «падучою». Займатися журналістикою та політикою вона не заважала, як і вдосконалювати ораторську майстерність. Згодом виступи Троцького набули величезної популярності: він міг запалити словом маси людей.

Такого блискучого таланту природа не дала майбутньому найголовнішому ворогові Троцького – Йосипу Сталіну. Спільним у цих двох діячів була відсутність вищої освіти і проблеми зі здоров’ям, які не дозволяли служити в армії. Втім, життя парадоксальне – один із них створив Червону армію, а другий очолив її в роки Другої світової війни.

Йосип Джугашвілі (Сталін)

Ровесник Троцького, він народився у грузинському містечку Горі. На відміну від сина статського генерала і поміщика Ульянова, або сина власника кінного заводу Бронштейна, Йосип Джугашвілі походив із соціальних низів. Родина шевця Віссаріона Джугашвілі жила у злиднях: батько безпробудно пив, удома не вистачало найнеобхіднішого. Мати намагалася влаштувати долю сина, якого хотіла бачити православним священиком. Але для навчання в Горійському духовному училищі потрібно було знати російську мову, а Йосип із дитинства володів лише грузинською. Опанувати мову навчання Російської імперії йому допомогли діти священика, що дозволило хлопчикові поступити в училище. Правда, російською він до смерті говорив з помітним акцентом.

Після завершення училища хлопець поступив до православної Тифліської духовної семінарії, де проявив неабиякі здібності. Його вірші грузинською мовою знайшли поціновувачів серед місцевої інтелігенції. Але семінарист все більше поринав у підпільну революційну діяльність, через що був виключений з навчального закладу.

Від 1901 р. – професійний революціонер, нелегал. Організатор збройних нападів на банки, здобуті з них гроші йшли до партійної каси. Від 1902 до 1913-го шість разів був заарештований і засланий, чотири рази тікав. Для конспірації неодноразово міняв псевдоніми, і від 1912 року користувався псевдонімом «Сталін». Серед більшовиків вважався спеціалістом зі складних кавказьких питань, за що його цінувало партійне керівництво. А царська охранка полювала на нього як на небезпечного бойовика-експропріатора. У березні 1913 р. Сталіна заарештували у черговий раз і заслали у Туруханський край. До осені 1916 р. він перебував на засланні.

Тож ми бачимо: майбутні провідні «архітектори і будівничі» тоталітарного більшовицького режиму у 1913 р. не перебували в центрі уваги світової громадськості. А що робили тоді засновники інших тоталітарних режимів – нацистського і фашистського?

Адольф Гітлер

Народжений 1889 р. в австрійському Браунау у шлюбі близьких родичів, він з дитинства відрізнявся психічною неврівноваженістю і спалахами ненависті. З часом вони перейшли у крайній антисемітизм. Вчився Гітлер у реальному училищі, хоча мав здібності до малювання. Батько – виходець із селян, зміг стати митним чиновником і прагнув для сина такої ж кар’єри. В училищі Адольфу погано давалася французька мова, проте згодом він її підтягнув: під час Першої світової війни вільно спілкувався французькою з коханкою-француженкою. А ще до війни переїхав з Австро-Угорщини до Німеччини, де в Мюнхені жив за рахунок продажу своїх акварелей. На самому початку 1914 р. пройшов медичну комісію, яка звільнила його від служби в армії через крайнє виснаження.

Інакше складалася тоді доля засновника фашизму Б. Муссоліні.

Беніто Муссоліні

Народився він у родині сільського коваля та вчительки 1883 року. Батько за переконаннями був антиклерикалом-соціалістом і навіть не охрестив сина. Адольф Гітлер, скажімо, охрещений у римо-католицькому обряді, Володимир Ленін – у православному. А нехристь Беніто відрізнявся важким характером, непокірливістю і вередливістю. Проте йому легко давалися іноземні мови. Закінчив Болонський університет, отримав фах викладача французької мови. У 1902-1903 рр. емігрував у Швейцарію. Там познайомився з Анжелікою Балабановою, соціал-демократкою родом з Чернігова, яка захопила його читанням соціалістичної літератури і не тільки. У Швейцаріїі Муссоліні спілкувався і з Леніним.

Повернувшись до Італії, Беніто став відомим лівим публіцистом, від 1912 року – головним редактором соціалістичної газети «Аванті!». Писав також художні твори, а 1913 року видав популярну книгу про Яна Гуса і гуситів.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У 1913-МУ ЇХ МАЛО ХТО ЗНАВ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях сто років тому виходило чимало газет різними мовами. Старі підшивки зберігаються в архівах і бібліотеках. Коли сучасний дослідник починає гортати пожовклі сторінки, перед його очима оживають картини минулого.

Більшість городян володіла тоді німецькою. Значну частину населення Чернівців складали євреї, які розмовляли мовою ідиш, близькою до німецької. Тривалий час її навіть вважали «жаргоном німецької». Натомість дотепні чернівчани жартували: навпаки, буковинській варіант німецької є «жаргоном єврейської». Ідиш нерідко використовували у буковинській пресі, хоча журналісти, звичайно, намагалися писати літературною німецькою.

У краї виходили не лише німецькомовні газети. Буковинські українці мали пресу рідною мовою. До того ж, виходили й газети так званим «язичієм» – сумішшю церковнослов’янської, української, російської та польської мов. Цей мовний покруч використовували москвофіли, орієнтовані на Росію. Вони вважали, що існує «єдиний руській народ від Карпат до Тихого океану», частинами якого є «великороси, малороси й білоруси». З москвофілами запеклу боротьбу вели «народовці», які чітко ідентифікували себе з українською нацією, що формувалася на великих просторах від Слобожанщини й Наддніпрянщини до Галичини, Буковини й Закарпаття. Протистояння народовців і москвофілів послаблювало українські позиції на Буковині.

Значно згуртованішою була в нашому краї румунська громада, яка чимало газет видавала своєю рідною мовою. Сильними були позиції її представників і в низці німецькомовних газет Буковини. Єврейська ж громада видавала власну пресу німецькою, ідиш  та давньоєврейською мовами. А буковинські поляки мали «Ґазету польську», яка видавалася у 1883-1913 рр.  Періодичних видань різними мовами виходило чимало: деякі з них існували десятиліттями, а інші зникали після виходу кількох номерів.

Серед буковинських українців особливою популярністю користувалася газета «Буковина», заснована 1885 року. Редагувати її запросили Юрія Федьковича, а працювали над газетою такі видатні діячі української громади, як Омелян Попович, Степан Смаль-Стоцький і Єротей Пігуляк. Ця газета мала великий вплив на буковинців, але її випуск припинили 1910 р. Хоча 1912-1915-го виходила «Нова Буковина», рупором народовців став «Народний Голос», із яким за симпатії українського селянства  конкурував орган буковинських радикалів «Громадянин», який виходив у 1909-1914 рр. А ліві ідеї пропагувала соціал-демократична партія, яка видавала газету «Боротьба». У номері від 18 листопада 1913 р. вона писала: «Зорганізувати пролетаріят, освідомити його про його положення й задачі, зробити його фізично й морально здібним до боротьби й держати його таким, отсе властива ціль соціял-демократичної партії».

Звичайно, подібні загальні фрази не цікавили масового читача. Відтак журналісти насамперед збирали конкретні матеріали. Зі старих газетних сторінок можна дізнатися про те, що насправді хвилювало буковинців сто років тому. Чимало тодішніх проблем подібні до нинішніх. Люди скаржилися на дорожнечу, неякісні товари, на корумпованих чиновників і зловживання поліції. Особливе невдоволення спричиняли священики, що намагалися здерти з бідних людей чималі гроші за похорони, хрещення, вінчання. Хоча Крайове управління Буковини офіційно затвердило перелік треб, плата за які була  прийнятною, деякі попи вимагали набагато більше. Газета «Народний Голос» у липні 1913 р. розповіла про священика Давида Мунтяна з Мигового, який займався поборами, змушував селян безкоштовно працювати на своєму полі, знущався над людьми. Наприклад, він питав батька новонародженого: «як будеш хрестити дитину – по-християнськи, чи по-жебрацьки?». Міг кілька діб не ховати покійника, якщо селянин не мав достатньо грошей.

Проте писали газети не лише про гострі проблеми. У Чернівцях напередодні Великої війни вирувало культурне життя, тож у газетах друкувалися театральні рецензії, репортажі з концертів, художніх виставок. Міська преса чимало уваги приділяла світському життю. Наприклад, німецькомовна «Чернівецька загальна газета» у номері від 11 січня 1912 р. вмістила велику статтю про «представницький бал буковинських євреїв», на якому був присутній весь чернівецький бомонд. Особливу увагу кореспондент приділив вбранням великосвітських дам, запрошених на бал. «Пані баронеса Фюрт: розкішний чорний оксамитовий корсаж з гагатовими перлинами і мереживом, спідниця оторочена справжнім скунсом, у волоссі прекрасна маленька заколка «чапля». Дружина радника Кніпфера: чорне оксамитове плаття з вишитою золотом накидкою, на корсажі комбіноване мереживо з блідо-блакитним бантом, який увінчувався букетом прекрасних троянд. Дружина віце-бургомістра Вайсельберґера, пані Вайсельберґер: вишукане, комбіноване з чорного ґазу і біло-блакитного смугастого крепу та китайського шовку плаття, корсаж зі справжнього мережива, на плечах розкішна горностаєва накидка». І так далі, і тому подібне…

Панство веселилося, навіть не підозрюючи, що свята невдовзі завершаться. Відносини Австро-Угорщини й Росії вже загострювалися, і в обидвох державах розпалювалася шпигуноманія. Як писала москвофільська «Православная Русь» у листопаді 1910 р.:  «шпионство в Австрии и России процветает. Тут арештуют русских подданных. А там австрийских подданных». Наближалася кульмінація шпигунського скандалу на Буковині.

Напередодні війни лідером москвофілів у краї був Олексій Геровський, який 1910 року заснував у Чернівцях газету «Русская правда». Її видання таємно фінансувала Росія, а газета посідала виразно антиавстрійські позиції. Тож австрійські власті завдали раптового удару: 5 січня 1914 р. було проведено обшук в редакції «Русской правды», а групу пов’язаних з нею осіб заарештовано. У чернівецькій тюрмі опинилися Олексій Геровський разом із братом Георгієм. Але російські спецслужби виділили кошти на їхню втечу. Було підкуплено наглядача і в його супроводі брати вільно вийшли з в’язниці й спустилися до театру. За театром чекало таксі, на якому група поїхала в напрямку Добринівців, до кордону з Росією. Не доїжджаючи до нього, Геровські із спільником вийшли з автівки й лісом попрямували у напрямку кордону. Невдовзі вони вже мило розмовляли з чинами російської прикордонної охорони. Операцію було успішно завершено.

А Чернівці гули, як потривожений вулик. Але недовго чернівчани обговорювали сенсаційну новину: на них насувалися події куди масштабніші, ніж втеча братів Геровських з чернівецької тюрми.

І місцевим журналістам слід було готуватися до опису великих потрясінь, які знищили «старий добрий світ», затишний і зрозумілий для багатьох його сучасників.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

Запис БУКОВИНСЬКА ПРЕСА СТОРІЧНОЇ ДАВНИНИ: спершу з'явиться на Медіа-Версії.