Як стати радянським розвідником

Ян Черняк народився 1909 року в Чернівцях, у сім’ї середнього торгівця. Батьки згинули безвісти у вирах Першої світової, хлопчик потрапив до сирітського притулку.

1927-го, по закінченню школи вступив до Празького вищого технічного училища, де був у числі найкращих учнів. Особливо давалися мови: до 20 років він знав їх 7. Російську вивчив пізніше. Після училища працював на електротехнічному заводі, але через кризу залишився без роботи. Вирішив вчитися далі у Німеччині, де вступив до Берлінського політехнічного коледжу.

Політичні погляди Черняка формувалися ще в шкільні роки, коли він став членом  Соціалістичної спілки молоді. У Берліні 21-річний Черняк вступив до лав Комуністичної партії Німеччини. Тоді ж потрапив у поле зору радянської військової розвідки. У червні 1930-го став її співробітником.

Як уродженець Чернівців, Черняк підпадав до призову в румунську армію, де, маючи технічну освіту, став діловодом у штабі артилерійського полку і отримав доступ до секретних документів. Почав передавати Центру військову та військово-технічну інформацію стосовно Німеччини та її союзників. До 1934 року створив окрему резидентуру.

До Швейцарії через Москву

1935-го провалився один з інформаторів Черняка. Яна Петровича поспіхом відкликали до Москви у розпорядження начальника розвідки РСЧА Яна Берзіна. Спеціальну підготовку проходив під керівництвом Артузова, колишнього керівника Закордонного відділу НКВД, а на той час – заступника начальника IV розвідуправління Генштабу. Щоправда, на вивчення російської часу не вистачило: після розвідшколи довелося вирушати до Швейцарії під виглядом кореспондента ТАРС (оперативний псевдонім – «Джек»). Симпатичний та комунікабельний, він легко знаходив людей, готових працювати на Радянську Росію. Серед його «джерел» опинилися секретар міністра, очільник дослідницького відділу авіаційної фірми, офіцер розвідки, високий чин у штабі, відомий банкір, донька начальника конструкторського бюро танків – на загал 20 осіб. Відповідно, інформація, яку «журналіст» відправляв до Центру, була дуже цінною.

Інформація теж буває марною…

У жовтні 1938-го після Мюнхенських угод Черняк нелегально переїжджає до Парижа. Обстановка там була гранично напруженою, тож перед німецькою окупацією Франції Ян Петрович завбачливо перебрався до Цюріха, згодом далі, до Британії. Члени його резидентури перед нападом Німеччини на СРСР посідали в Рейху значні позиції й інформація від них отримувала найвищу оцінку Москви. Жоден з агентів Черняка не був викритий гестапо!

Навіть зараз про цих людей практично нічого не відомо. Дещо розкрив розвідник Серго Гегечкорі. За його словами, «джерелами» НКВС були, скажімо, кінозірки нацистської Німеччини Ольга Чехова та Маріка Рьокк. Але після виходу книги Гегечкорі «Мій батько – Лаврентій Берія», вже далеко після війни, ГРУ заявило, що ці зірки були членами групи Черняка!

12 червня 1941 року Черняк роздобув і передав до Москви секретний наказ Головкомандувача сухопутними військами Німеччини про терміни, головні цілі та сигнали про напад на Радянський Союз у рамках плану «Барбароса». Як відомо, радянське керівництво до таких повідомлень ставилося як до провокацій, через що втратило значний час для відмобілізації своїх збройних сил.

22 червня Німеччина розпочала війну проти СРСР в обстановці, коли обороноздатність армії була значно знижена: особовий склад західних військових округів відправлений у літні табори, льотний склад без літаків – на запасних аеродромах, штатний боєзапас артилерії та танків до передових частин не надійшов…

Розшифрувати не вдалося…

Після нападу Гітлера на СРСР «Крона» – нелегальна резидентура Черняка, що працювала у Німеччині, Італії та деяких інших європейських країнах, не лише не припинила роботу, але й стала джерелом найважливішої інформації. Є відомості, що Черняк мав 35 агентів, деякі з них – у керівництві вермахту, гестапо та абверу, а один – безпосередньо у ставці фюрера. І якщо «Червону капелу» Леопольда Треппера («Отто) та «Червону трійку» Шандора Радо («Дора») німецька контррозвідка зрештою спромоглася ліквідувати (першу 1942-го, другу – 1944-го), то про нелегальну групу Черняка могла тільки здогадуватися через перехвачені але не розшифровані радіограми. Хоча від цієї групи до центру йшли не просто коротенькі радіограми, а цілі стоси технічної документації та креслень: дані про системи протиповітряної та протичовнової оборони Рейху, новітні технології та матеріали для літакобудування, бойові параметри та особливості німецької військової техніки та апаратів зв’язку, стан оборонних галузей промисловості, запаси стратегічної сировини та успіхи у створенні Фау-1 тощо…

Участь у Ядерному проекті

Радянській розвідці було ще від серпня 1941-го відомо, що на Британських островах розпочалися роботи зі створення новітньої зброї – ядерної бомби.

У першій половині 1942-го Черняк ( тепер вже «Джен») отримав завдання залучити до роботи на радянську військову розвідку співробітника секретної Каведишської лабораторії Кембріджа, доктора фізичних наук Аллана Нанна Мея. Свого часу він учився у Кембріджі з майбутнім радянським агентом Дональдом Макліном («Гомером»). Це був серйозний, трохи відлюдкуватий фізик, який співчував комуністичному руху і СРСР. У квітні 1942 року його запросили до участі в британській ядерній програмі «Тьюб Еллойз».

Ян Петрович успішно виконав завдання Центру. Він спромігся переконати Мея, що передаючи відомості про англійський атомний проект, той надасть значну допомогу СРСР у боротьбі з фашизмом. До кінця 1942-го Черняк отримав від Мея («Алека») документи про головні напрямки науково-дослідних робіт з уранової проблеми, відомості про установки з відділення ізотопів урану, опис процесу отримання плутонію, креслення уранового реактора та опис принципів його роботи. У січні 1943-го Мея перевели до Монреальської лабораторії Національної науково-дослідної ради Канади і контакти з Черняком тимчасово призупинилися.

Ядерна бомба і особиста катастрофа через «незручну» чесність

Одразу після падіння Берліна Черняка перекидають до Штатів із головним завданням – розвідка з «манхеттенського проекту». Бо радянський віськовий атташе в Канаді Микола Заботін (паралельно розвідник «Грант») із великим скандалом був викритий місцевою контррозвідкою. Замінивши Заботіна, Черняк перебудував роботу агентури, відновив контакти з Меєм, і незабаром Центр отримав від нього першу інформацію – масштабну доповідь про хід робіт зі створення ядерної бомби з матеріалами Фермі та переліком науково-дослідних об’єктів США та Канади.

Але тут сталася подія, наслідки якої були катастрофічними і для радянської розвідки, і для особистої долі Яна Черняка. Прихопивши секретні документи, шифрувальник радянського посольства в Канаді Ігор Гузенко («Кларк») разом з дружиною 5 вересня 1945 року попросив політичного притулку. Він видав 19 радянських агентів, 9 з яких отримали великі терміни ув’язнення.

В лютому 1946-го викрили й Алекса-Мея і засудили до 10 років ув’язнення, з яких відсидів неповних сім. Лише на початку 60-х Мею пощастило повернутися до ядерної фізики – в одному з африканських університетів. Забігаючи наперед, слід відзначити великий внесок Мея у створення ядерного паритету в світі і те, що він ніколи не шкодував за свій вибір.

Але тоді, 1945-го, Москва прийняла рішення про негайне виведення Черняка з гри. У січні радянський військовий корабель, який відвідав Америку з візитом доброї волі, доставив Черняка до Севастополя. Про це доповіли особисто Сталіну. Спеціальна комісія з розслідування втечі Гузенка визнала винуватим в усьому Миколу Заботіна. Він сам, його дружина й син були заарештовані й перебували в таборах до смерті Сталіна.

Через втечу Гузенка Сталін особисто відмовив у присвоєнні Яну Петровичу звання Героя Радянського Союзу. Від того часу Черняк перебував в опалі. Єврейські автори зазвичай загострюють увагу на «незручній» національності розвідника.

Відповідь на те, чому агент такого високого класу у неповні 40 років був відсторонений від справ, можна знайти в енциклопедичному словникові «Розвідка та контррозвідка в особах» (Москва, 2002): «Багато його агентів були нагороджені високими урядовими нагородами, але сам він не був нагороджений через те, що не погодився із покаранням полковника Заботіна і висловив негативне ставлення до суперництва між ГРУ та НКВС».

Доля Резидента: повернутися – і до табору

Біографії багатьох радянських розвідників свідчать про те, що Вітчизна не надто поспішала віддячити своїм синам, які з ризиком для життя служили їй. Той же Шандор Радо після війни був звинувачений у зраді, вивезений співробітниками НКВС до Москви і відправлений за грати. На волю «Дора» вийшов аж 1955-го. Цілком реабілітований, до смерті проживав у Будапешті…

Після повернення до СРСР був репресований і керівник «Червоної капели» Леопольд Треппер – «Отто». Його звільнили 1954-го. Від 1957-го проживав у Польщі, згодом йому дозволили виїхати до Франції, звідки вже перебрався до Ізраїлю.

Складніше було з Анатолієм Гуревичем: його долю вирішила помилка радянського шифрувальника, який чомусь не помітив у шифровці Гуревича умовної позначки «працюю під контролем». Гуревича засудили за зраду Батьківщині й він провів у таборах 12 років. Повторно був заарештований у вересні 1958-го і відбував покарання до 1960-го. Повністю реабілітований аж у липні 1991-го.

На відміну від інших розвідників-нелегалів, Ян Черняк залишився на свободі. Це приписують його неймовірному розуму та певному гіпнотичному дару.

Нагороди осідали на кітелях у кабінетних керівників

Від 1946-го Черняк працював референтом у ГРУ, від 1950-го – перекладачем у ТАРС. Час від часу його залучали до розвідувальних завдань у Європі, він також викладав. Ще один парадокс: керівнику успішної резидентури з широкою агентурною мережею не присвоїли офіцерського звання, він так і залишився службовцем ЗС – із відповідною пенсією.

За вказівкою керівництва ГРУ він зустрічався з письменником Юліаном Семеновим, коли той створював образ Ісаєва-Штірліца. Розповідають, що сам Ян Петрович називав коллізії книги – а згодом і фільму – абсолютно фантастичними.

…Дітей у Черняків не було. Мешкали в Москві удвох із дружиною в однокімнатній квартирі. Вітчизна і тут не віддячила людині, економічний ефект від діяльності якої, на думку експертів, вимірюється сотнями мільйонів доларів! Його жодного разу не нагородили. Тоді як у його керівників з московських кабінетів не було вільного місця на кітелях… І лише 14 грудня 1994 року Черняку присвоїли звання Героя Російської Федерації. Золоту Зірку Героя Росії №99 прибули вручати за десять днів до його смерті, коли легендарний розвідник (якому на той момент йшов 86-й) лежав у комі. Ця Зірка так і залишилася в нього єдиною нагородою, про яку сам герой так і не дізнався.

Коли долею незвичайної людини зацікавилися московські журналісти, у ГРУ  відмовилися надати фото Черняка. Навіть некролог у «Красной звезде» вийшов без фото. Та кореспонденту «Известий» Віктору Литовкіну вдалося здобути фото хитрощами – в архіві відділу кадрів ТАРС. Бо знав, що там Ян Петрович працював під справжнім прізвищем, яке знали лише Сталін, Берія і ще кілька вищих начальників з ГРУ. Документи щодо діяльності Черняка досі перебувають на особливому зберіганні: гриф секретності з них знімуть не скоро. Агентура, започаткована ним, працює й досі…

За матеріалами Інтернет-сайтів

Від редакції: Зважаючи на бум перейменувань вулиць обласного центру, пропонуємо увічнити і прізвище уродженця Чернівців Яна Черняка, оскільки він є однією із найяскравіших зірок світової розвідки та ще й прототипом улюбленого кіногероя. Легенда, пов’язана з його життям, приваблюватиме туристів.

Запис Наш земляк – Штірліц-Черняк – чи не єдиний серед своїх колег, хто уникнув репресій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сто років тому практично всі вони були маловідомими і у себе на батьківщині, і в інших країнах. Лише Перша світова війна виштовхнула цих осіб на авансцену політичного життя і створила умови для їхньої подальшої кар’єри.

А чим вони займалися останнього довоєнного року? Спробуємо з’ясувати – і почнімо з того, іменем якого донині клянуться залишки колись могутніх, багатомільйонних комуністичних партій.

Володимир Ульянов (Ленін)

Народжений 1870 року, він розпочав революційну діяльність наприкінці ХІХ ст. Після поразки першої російської революції 1905-1907 рр. змушений емігрувати. Осів неподалік від кордону Австро-Угорщини із Російською імперією, щоби легше спілкуватися з колегами-революціонерами, які приїжджали з Росії. Жив у Кракові, влітку з дружиною і тещею відпочивав у Карпатах, в курортній місцевості Закопане. Дружині Леніна зробили операцію з приводу базедової хвороби, і лікарі рекомендували їй гірське повітря. Подружжя знімало будинок у Білому Дунайці біля містечка Пороніно, де проживали переважно поляки. Влітку 1913-го в цьому будинку Ленін провів Поронінську нараду ЦК РСДРП. Тоді вождь більшовиків навіть не сподівався на те, що через кілька років зможе повернутися до Росії.

Ленін 1913 року багато писав. У Кракові є бібліотека Ягелонського університету, яка дозволяла йому знаходити необхідні для роботи матеріали. Маючи добру освіту, Володимир Ілліч вільно володів німецькою, французькою, англійською мовами, знав польську. Екстерном він отримав диплом Петербурзького університету, був фаховим юристом.

Лев Бронштейн  (Троцький)

На відміну від Леніна, інший майбутній вождь більшовиків – Троцький – вищої освіти не здобув.

Лейба (так його називали батьки) народився 1879 року на Херсонщині, в родині заможного орендатора. У дитинстві розмовляв українською та російською, а не ідиш (єврейською). Вчився в училищі святого Павла в Одесі, потім у Миколаєві. Відзначався особливими здібностями до навчання, особливо цікавився громадсько-політичним життям. Рано зайнявся революційною діяльністю, був заарештований. Свій псевдонім (Троцький) узяв за прізвищем тюремного наглядача. Після першої російської революції 1905-1907 рр. змушений був емігрувати, у Відні видавав газету «Правда». Дуже обурювався, коли 1912 року Ленін заснував свою газету з такою ж назвою, і навіть назвав його «паразитом» у листі до іншого революціонера. А Ілліч повісив на Лейбу ярлик «політичної проститутки»…

Троцький мав неабиякий талант журналіста, читачі його цінували. Коли спалахнула Перша балканська війна, газета «Киевская мысль» відправила його туди кореспондентом. З фронтів Першої та Другої балканських воєн у 1912-1913 рр. Троцький відправив понад 70 репортажів. Це було його перше знайомство з війною та армійським життям, що згодом допомогло майбутньому творцеві Червоної армії у формуванні «робітничо-селянських збройних сил».

Сам же Троцький до військової служби був зовсім не придатний: лікарі діагностували в нього епілепсію – хворобу, яку в народі називають «падучою». Займатися журналістикою та політикою вона не заважала, як і вдосконалювати ораторську майстерність. Згодом виступи Троцького набули величезної популярності: він міг запалити словом маси людей.

Такого блискучого таланту природа не дала майбутньому найголовнішому ворогові Троцького – Йосипу Сталіну. Спільним у цих двох діячів була відсутність вищої освіти і проблеми зі здоров’ям, які не дозволяли служити в армії. Втім, життя парадоксальне – один із них створив Червону армію, а другий очолив її в роки Другої світової війни.

Йосип Джугашвілі (Сталін)

Ровесник Троцького, він народився у грузинському містечку Горі. На відміну від сина статського генерала і поміщика Ульянова, або сина власника кінного заводу Бронштейна, Йосип Джугашвілі походив із соціальних низів. Родина шевця Віссаріона Джугашвілі жила у злиднях: батько безпробудно пив, удома не вистачало найнеобхіднішого. Мати намагалася влаштувати долю сина, якого хотіла бачити православним священиком. Але для навчання в Горійському духовному училищі потрібно було знати російську мову, а Йосип із дитинства володів лише грузинською. Опанувати мову навчання Російської імперії йому допомогли діти священика, що дозволило хлопчикові поступити в училище. Правда, російською він до смерті говорив з помітним акцентом.

Після завершення училища хлопець поступив до православної Тифліської духовної семінарії, де проявив неабиякі здібності. Його вірші грузинською мовою знайшли поціновувачів серед місцевої інтелігенції. Але семінарист все більше поринав у підпільну революційну діяльність, через що був виключений з навчального закладу.

Від 1901 р. – професійний революціонер, нелегал. Організатор збройних нападів на банки, здобуті з них гроші йшли до партійної каси. Від 1902 до 1913-го шість разів був заарештований і засланий, чотири рази тікав. Для конспірації неодноразово міняв псевдоніми, і від 1912 року користувався псевдонімом «Сталін». Серед більшовиків вважався спеціалістом зі складних кавказьких питань, за що його цінувало партійне керівництво. А царська охранка полювала на нього як на небезпечного бойовика-експропріатора. У березні 1913 р. Сталіна заарештували у черговий раз і заслали у Туруханський край. До осені 1916 р. він перебував на засланні.

Тож ми бачимо: майбутні провідні «архітектори і будівничі» тоталітарного більшовицького режиму у 1913 р. не перебували в центрі уваги світової громадськості. А що робили тоді засновники інших тоталітарних режимів – нацистського і фашистського?

Адольф Гітлер

Народжений 1889 р. в австрійському Браунау у шлюбі близьких родичів, він з дитинства відрізнявся психічною неврівноваженістю і спалахами ненависті. З часом вони перейшли у крайній антисемітизм. Вчився Гітлер у реальному училищі, хоча мав здібності до малювання. Батько – виходець із селян, зміг стати митним чиновником і прагнув для сина такої ж кар’єри. В училищі Адольфу погано давалася французька мова, проте згодом він її підтягнув: під час Першої світової війни вільно спілкувався французькою з коханкою-француженкою. А ще до війни переїхав з Австро-Угорщини до Німеччини, де в Мюнхені жив за рахунок продажу своїх акварелей. На самому початку 1914 р. пройшов медичну комісію, яка звільнила його від служби в армії через крайнє виснаження.

Інакше складалася тоді доля засновника фашизму Б. Муссоліні.

Беніто Муссоліні

Народився він у родині сільського коваля та вчительки 1883 року. Батько за переконаннями був антиклерикалом-соціалістом і навіть не охрестив сина. Адольф Гітлер, скажімо, охрещений у римо-католицькому обряді, Володимир Ленін – у православному. А нехристь Беніто відрізнявся важким характером, непокірливістю і вередливістю. Проте йому легко давалися іноземні мови. Закінчив Болонський університет, отримав фах викладача французької мови. У 1902-1903 рр. емігрував у Швейцарію. Там познайомився з Анжелікою Балабановою, соціал-демократкою родом з Чернігова, яка захопила його читанням соціалістичної літератури і не тільки. У Швейцаріїі Муссоліні спілкувався і з Леніним.

Повернувшись до Італії, Беніто став відомим лівим публіцистом, від 1912 року – головним редактором соціалістичної газети «Аванті!». Писав також художні твори, а 1913 року видав популярну книгу про Яна Гуса і гуситів.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У 1913-МУ ЇХ МАЛО ХТО ЗНАВ спершу з'явиться на Медіа-Версії.