Як стати радянським розвідником

Ян Черняк народився 1909 року в Чернівцях, у сім’ї середнього торгівця. Батьки згинули безвісти у вирах Першої світової, хлопчик потрапив до сирітського притулку.

1927-го, по закінченню школи вступив до Празького вищого технічного училища, де був у числі найкращих учнів. Особливо давалися мови: до 20 років він знав їх 7. Російську вивчив пізніше. Після училища працював на електротехнічному заводі, але через кризу залишився без роботи. Вирішив вчитися далі у Німеччині, де вступив до Берлінського політехнічного коледжу.

Політичні погляди Черняка формувалися ще в шкільні роки, коли він став членом  Соціалістичної спілки молоді. У Берліні 21-річний Черняк вступив до лав Комуністичної партії Німеччини. Тоді ж потрапив у поле зору радянської військової розвідки. У червні 1930-го став її співробітником.

Як уродженець Чернівців, Черняк підпадав до призову в румунську армію, де, маючи технічну освіту, став діловодом у штабі артилерійського полку і отримав доступ до секретних документів. Почав передавати Центру військову та військово-технічну інформацію стосовно Німеччини та її союзників. До 1934 року створив окрему резидентуру.

До Швейцарії через Москву

1935-го провалився один з інформаторів Черняка. Яна Петровича поспіхом відкликали до Москви у розпорядження начальника розвідки РСЧА Яна Берзіна. Спеціальну підготовку проходив під керівництвом Артузова, колишнього керівника Закордонного відділу НКВД, а на той час – заступника начальника IV розвідуправління Генштабу. Щоправда, на вивчення російської часу не вистачило: після розвідшколи довелося вирушати до Швейцарії під виглядом кореспондента ТАРС (оперативний псевдонім – «Джек»). Симпатичний та комунікабельний, він легко знаходив людей, готових працювати на Радянську Росію. Серед його «джерел» опинилися секретар міністра, очільник дослідницького відділу авіаційної фірми, офіцер розвідки, високий чин у штабі, відомий банкір, донька начальника конструкторського бюро танків – на загал 20 осіб. Відповідно, інформація, яку «журналіст» відправляв до Центру, була дуже цінною.

Інформація теж буває марною…

У жовтні 1938-го після Мюнхенських угод Черняк нелегально переїжджає до Парижа. Обстановка там була гранично напруженою, тож перед німецькою окупацією Франції Ян Петрович завбачливо перебрався до Цюріха, згодом далі, до Британії. Члени його резидентури перед нападом Німеччини на СРСР посідали в Рейху значні позиції й інформація від них отримувала найвищу оцінку Москви. Жоден з агентів Черняка не був викритий гестапо!

Навіть зараз про цих людей практично нічого не відомо. Дещо розкрив розвідник Серго Гегечкорі. За його словами, «джерелами» НКВС були, скажімо, кінозірки нацистської Німеччини Ольга Чехова та Маріка Рьокк. Але після виходу книги Гегечкорі «Мій батько – Лаврентій Берія», вже далеко після війни, ГРУ заявило, що ці зірки були членами групи Черняка!

12 червня 1941 року Черняк роздобув і передав до Москви секретний наказ Головкомандувача сухопутними військами Німеччини про терміни, головні цілі та сигнали про напад на Радянський Союз у рамках плану «Барбароса». Як відомо, радянське керівництво до таких повідомлень ставилося як до провокацій, через що втратило значний час для відмобілізації своїх збройних сил.

22 червня Німеччина розпочала війну проти СРСР в обстановці, коли обороноздатність армії була значно знижена: особовий склад західних військових округів відправлений у літні табори, льотний склад без літаків – на запасних аеродромах, штатний боєзапас артилерії та танків до передових частин не надійшов…

Розшифрувати не вдалося…

Після нападу Гітлера на СРСР «Крона» – нелегальна резидентура Черняка, що працювала у Німеччині, Італії та деяких інших європейських країнах, не лише не припинила роботу, але й стала джерелом найважливішої інформації. Є відомості, що Черняк мав 35 агентів, деякі з них – у керівництві вермахту, гестапо та абверу, а один – безпосередньо у ставці фюрера. І якщо «Червону капелу» Леопольда Треппера («Отто) та «Червону трійку» Шандора Радо («Дора») німецька контррозвідка зрештою спромоглася ліквідувати (першу 1942-го, другу – 1944-го), то про нелегальну групу Черняка могла тільки здогадуватися через перехвачені але не розшифровані радіограми. Хоча від цієї групи до центру йшли не просто коротенькі радіограми, а цілі стоси технічної документації та креслень: дані про системи протиповітряної та протичовнової оборони Рейху, новітні технології та матеріали для літакобудування, бойові параметри та особливості німецької військової техніки та апаратів зв’язку, стан оборонних галузей промисловості, запаси стратегічної сировини та успіхи у створенні Фау-1 тощо…

Участь у Ядерному проекті

Радянській розвідці було ще від серпня 1941-го відомо, що на Британських островах розпочалися роботи зі створення новітньої зброї – ядерної бомби.

У першій половині 1942-го Черняк ( тепер вже «Джен») отримав завдання залучити до роботи на радянську військову розвідку співробітника секретної Каведишської лабораторії Кембріджа, доктора фізичних наук Аллана Нанна Мея. Свого часу він учився у Кембріджі з майбутнім радянським агентом Дональдом Макліном («Гомером»). Це був серйозний, трохи відлюдкуватий фізик, який співчував комуністичному руху і СРСР. У квітні 1942 року його запросили до участі в британській ядерній програмі «Тьюб Еллойз».

Ян Петрович успішно виконав завдання Центру. Він спромігся переконати Мея, що передаючи відомості про англійський атомний проект, той надасть значну допомогу СРСР у боротьбі з фашизмом. До кінця 1942-го Черняк отримав від Мея («Алека») документи про головні напрямки науково-дослідних робіт з уранової проблеми, відомості про установки з відділення ізотопів урану, опис процесу отримання плутонію, креслення уранового реактора та опис принципів його роботи. У січні 1943-го Мея перевели до Монреальської лабораторії Національної науково-дослідної ради Канади і контакти з Черняком тимчасово призупинилися.

Ядерна бомба і особиста катастрофа через «незручну» чесність

Одразу після падіння Берліна Черняка перекидають до Штатів із головним завданням – розвідка з «манхеттенського проекту». Бо радянський віськовий атташе в Канаді Микола Заботін (паралельно розвідник «Грант») із великим скандалом був викритий місцевою контррозвідкою. Замінивши Заботіна, Черняк перебудував роботу агентури, відновив контакти з Меєм, і незабаром Центр отримав від нього першу інформацію – масштабну доповідь про хід робіт зі створення ядерної бомби з матеріалами Фермі та переліком науково-дослідних об’єктів США та Канади.

Але тут сталася подія, наслідки якої були катастрофічними і для радянської розвідки, і для особистої долі Яна Черняка. Прихопивши секретні документи, шифрувальник радянського посольства в Канаді Ігор Гузенко («Кларк») разом з дружиною 5 вересня 1945 року попросив політичного притулку. Він видав 19 радянських агентів, 9 з яких отримали великі терміни ув’язнення.

В лютому 1946-го викрили й Алекса-Мея і засудили до 10 років ув’язнення, з яких відсидів неповних сім. Лише на початку 60-х Мею пощастило повернутися до ядерної фізики – в одному з африканських університетів. Забігаючи наперед, слід відзначити великий внесок Мея у створення ядерного паритету в світі і те, що він ніколи не шкодував за свій вибір.

Але тоді, 1945-го, Москва прийняла рішення про негайне виведення Черняка з гри. У січні радянський військовий корабель, який відвідав Америку з візитом доброї волі, доставив Черняка до Севастополя. Про це доповіли особисто Сталіну. Спеціальна комісія з розслідування втечі Гузенка визнала винуватим в усьому Миколу Заботіна. Він сам, його дружина й син були заарештовані й перебували в таборах до смерті Сталіна.

Через втечу Гузенка Сталін особисто відмовив у присвоєнні Яну Петровичу звання Героя Радянського Союзу. Від того часу Черняк перебував в опалі. Єврейські автори зазвичай загострюють увагу на «незручній» національності розвідника.

Відповідь на те, чому агент такого високого класу у неповні 40 років був відсторонений від справ, можна знайти в енциклопедичному словникові «Розвідка та контррозвідка в особах» (Москва, 2002): «Багато його агентів були нагороджені високими урядовими нагородами, але сам він не був нагороджений через те, що не погодився із покаранням полковника Заботіна і висловив негативне ставлення до суперництва між ГРУ та НКВС».

Доля Резидента: повернутися – і до табору

Біографії багатьох радянських розвідників свідчать про те, що Вітчизна не надто поспішала віддячити своїм синам, які з ризиком для життя служили їй. Той же Шандор Радо після війни був звинувачений у зраді, вивезений співробітниками НКВС до Москви і відправлений за грати. На волю «Дора» вийшов аж 1955-го. Цілком реабілітований, до смерті проживав у Будапешті…

Після повернення до СРСР був репресований і керівник «Червоної капели» Леопольд Треппер – «Отто». Його звільнили 1954-го. Від 1957-го проживав у Польщі, згодом йому дозволили виїхати до Франції, звідки вже перебрався до Ізраїлю.

Складніше було з Анатолієм Гуревичем: його долю вирішила помилка радянського шифрувальника, який чомусь не помітив у шифровці Гуревича умовної позначки «працюю під контролем». Гуревича засудили за зраду Батьківщині й він провів у таборах 12 років. Повторно був заарештований у вересні 1958-го і відбував покарання до 1960-го. Повністю реабілітований аж у липні 1991-го.

На відміну від інших розвідників-нелегалів, Ян Черняк залишився на свободі. Це приписують його неймовірному розуму та певному гіпнотичному дару.

Нагороди осідали на кітелях у кабінетних керівників

Від 1946-го Черняк працював референтом у ГРУ, від 1950-го – перекладачем у ТАРС. Час від часу його залучали до розвідувальних завдань у Європі, він також викладав. Ще один парадокс: керівнику успішної резидентури з широкою агентурною мережею не присвоїли офіцерського звання, він так і залишився службовцем ЗС – із відповідною пенсією.

За вказівкою керівництва ГРУ він зустрічався з письменником Юліаном Семеновим, коли той створював образ Ісаєва-Штірліца. Розповідають, що сам Ян Петрович називав коллізії книги – а згодом і фільму – абсолютно фантастичними.

…Дітей у Черняків не було. Мешкали в Москві удвох із дружиною в однокімнатній квартирі. Вітчизна і тут не віддячила людині, економічний ефект від діяльності якої, на думку експертів, вимірюється сотнями мільйонів доларів! Його жодного разу не нагородили. Тоді як у його керівників з московських кабінетів не було вільного місця на кітелях… І лише 14 грудня 1994 року Черняку присвоїли звання Героя Російської Федерації. Золоту Зірку Героя Росії №99 прибули вручати за десять днів до його смерті, коли легендарний розвідник (якому на той момент йшов 86-й) лежав у комі. Ця Зірка так і залишилася в нього єдиною нагородою, про яку сам герой так і не дізнався.

Коли долею незвичайної людини зацікавилися московські журналісти, у ГРУ  відмовилися надати фото Черняка. Навіть некролог у «Красной звезде» вийшов без фото. Та кореспонденту «Известий» Віктору Литовкіну вдалося здобути фото хитрощами – в архіві відділу кадрів ТАРС. Бо знав, що там Ян Петрович працював під справжнім прізвищем, яке знали лише Сталін, Берія і ще кілька вищих начальників з ГРУ. Документи щодо діяльності Черняка досі перебувають на особливому зберіганні: гриф секретності з них знімуть не скоро. Агентура, започаткована ним, працює й досі…

За матеріалами Інтернет-сайтів

Від редакції: Зважаючи на бум перейменувань вулиць обласного центру, пропонуємо увічнити і прізвище уродженця Чернівців Яна Черняка, оскільки він є однією із найяскравіших зірок світової розвідки та ще й прототипом улюбленого кіногероя. Легенда, пов’язана з його життям, приваблюватиме туристів.

Запис Наш земляк – Штірліц-Черняк – чи не єдиний серед своїх колег, хто уникнув репресій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1988 р. Лихо об’єднує людей

Після Чорнобильських подій 1986 року на Буковині виникли численні екологічні рухи та громадські організації екологічного спрямування. Першою такою організацією у Чернівцях було товариство «Оберіг», засноване поетом Миколою Бучком і журналістами газети «Молодий буковинець», серед яких була і Людмила Чередарик. Це була перша громадська організація, яка активно почала роботу з відродження культури краю, нового осмислення його історії та зробила вагомий внесок в питаннях екології.

А потім 1988 року трапилося нещастя – алопеція. Невідома хвороба, що супроводжувалась масовим облисінням дітей. Звісно, влада старалася замовчувати, але все ж інформація про хворобу просочилася в пресі. Першими журналістами, що почали висвітлювати це лихо, незважаючи на небезпеку, були Людмила Чередарик і Віктор Фреліх. Після цих страшних подій люди вимагали від влади інформації, почалися мітинги, акти непокори. Громадяни згуртовувались, особливо молодь. І саме на цій хвилі студенти Чернівецького університету вирішили у грудні 1988 року створити громадську екологічну організацію «Зелений Рух Буковини». Це була наймасовіша громадська організація і за участь в ній ми могли поплатитися не тільки кар’єрою та посадою, а й волею і, можливо, життям.

У грудні в одній з аудиторій Чернівецького національного університету студенти зібралися для створення, як ми тоді говорили, «незалежної громадської організації». Прийшли тодішній ректор університету професор Степан Костишин, секретар парткому Петро Пацурківський і, звісно ж, я. Коли пішла мова про те, щоб створити незалежну організацію ректор запитав: «Від кого незалежну?». На що я з місця відповів: «Насамперед від вас, Степане Степановичу, і від вас, Петре Станіславовичу».  Цього було досить, щоб мене обрали головою оргкомітету, а потім і головою незалежної екологічної організації, яку назвали «Зелений рух Совєтської Буковини».

1989 р. Терпець уривається…

Алопеція стала останньою краплею, що переповнювала чашу терпіння людей. Народ настільки зненавидів комуністичну владу, що готовий був на все. Стримував тільки страх перед цією владою. Та в натовпі страх зникає. А тому ті, хто свій страх подолав або був готовим пожертвувати своєю свободою і навіть життям заради ідеї, збирали багатотисячні мітинги.

Та для остаточної перемоги потрібна була організація. За такої високої політичної активності людей створити її було неважко. 26 серпня 1989 року у Чернівцях в приміщенні ПТУ №8 відбулися установчі збори Народного руху України. Після зборів в етнографічному музеї просто неба розпочався багатотисячний мітинг. Вели мітинг Володимир Старик і я в присутності тодішнього голови міськвиконкому Павла Каспрука. Я добре пам’ятаю той день, бо це був день народження моєї дружини. Настрій у людей був святково піднесений. Та не таким він був у моєї дружини: їй цілий день безперервно телефонували «доброзичливці», запевняючи, що «твій довго не проживе». Десь після другої години мітингу Каспруку передали записку, у якій йшлося про те, що під трибуною закладено бомбу з часовим механізмом. Та паніки, на яку розраховували автори записки, не відбулося, бо я попросив людей, не пояснюючи причини, розійтися, починаючи з крайніх рядів.

Потім комуністи розпочали шалену атаку на Рух та на мене як його голову. Всі районні газети публікували «листи трудящих» з вимогою позбавити мене повноважень народного депутата СРСР. У виразах газети не стримувались. Довелося притягнути до судової відповідальності за образу честі й гідності одну з них, «Будівника комунізму» – орган бюро райкому партії Глибоцького району. На суді були журналісти з московського та київського телебачення, а також кореспонденти «Комсомольської правди» та «Ізвєстій». Суд я виграв.

Потім був фарс із ДКНС (Державним Комітетом з надзвичайного стану). В той час я був на Буковині. Вранці 19 серпня 1991 року про те, що у Москві щось трапилося, мені розповів племінник. Пізніше про все я почув з телевізійних новин. Зі свого рідного села Козиряни терміново поїхав до Чернівців. Прийшов на телебачення і попросив дати мені можливість виступити. В прямому ефірі я назвав ДКНС комітетом державних злочинців. Щоправда цей момент в ефір не пустили.

Після краху ДКНС я поїхав до Києва. Настав момент проголошення незалежності України. Нарешті, у результаті волевиявлення  на всенародному референдумі українці отримали омріяну державу, владу, яку потім віддали… її лютим ворогам, вчорашнім комуністам.

1991 р. Така довгоочікувана незалежність?

Найбільше щастя для українця – бути причетним до відродження своєї держави. Мені випало щастя і велика честь написати разом із Левком Лук’яненком Акт проголошення незалежності України.

Ми одразу домовилися, що цей документ має бути коротким, а його зміст таким, щоби за нього проголосувало 239 комуністів, які тоді були у парламенті. Опісля Левко витягнув нотатника із заготовками – він певно готувався до цього моменту усе життя. Спершу він хотів назвати цей документ Універсалом, але я заперечив. Сказав, що тоді він буде діяти на комуністів як «червона ганчірка». Вони не проголосують за Універсал, а от Акт – це урочиста разова дія. Левко погодився зі мною. Саме так і виник Акт проголошення незалежності України.

Нам до сих пір дорікають, чому ми не проголосували одразу за відродження держави, тобто продовження Української народної республіки. Таке питання стояло, але за це комуністи точно не проголосували б, адже для них Грушевський та УНР були «буржуазними націоналістами», ворогами українського народу.

Написання документу зайняло десь півдня, кожне слово слід було обдумати. Потім акт відредагував та вніс свої поправки Дмитро Павличко.

Ідея проведення референдуму виникла у Леоніда Кравчука та голови Народної ради Ігоря Юхновського. Я тоді агітував за прийняття Акту про незалежність “групу 239” – комуністів. Їх офіційно очолював Олександр Мороз. Секретарем ЦК тоді був Станіслав Гуренко. В своїй промові він наголошував (звичайно, російською мовою), що не можна допустити до влади цих націоналістів. Тоді я кажу йому: «Розумію вашу стурбованість, але давайте спрогнозуємо, що буде далі. Якщо ви не приймете цей документ, не вийдете звідси живими. Погляньте у вікно – на вулиці сотні тисяч людей. А якщо проголосуєте за, то зумієте бодай працівників «Арсеналу» вивести на знак протесту». (У радянські часи усе робилося волею трудящих. Як правило, на мітинги виводили київський завод «Арсенал». Виходили вони у спєцовочках, із військовою виправкою робітника та казали, що йдуть за бажанням трудящих, які вимагають підвищення зарплати чи ще там чогось).

Комуністи стверджували, що акт приймається без згоди українського народу. Тоді я сказав (хоча офіційно це запропонував Ігор Юхновський) винести його на референдум.

Після цього я попросив Леоніда Кравчука, щоби Акт зачитав Левко Лук’яненко. Однак його зачитав сам Кравчук. Кажу йому, людина 25 років відсиділа у в’язниці. Той мовчить. Тоді я йому: «Він же писав цей документ». Знову мовчанка. «Та у нього ж сьогодні День народження. Зробіть людині подарунок». Тут він зривається і каже: «Та пішли ви!». Отак мене відправив за відомою адресою перший президент Незалежної України. А, оскільки була вже демократія, то я пішов туди, куди хтів.

2013 р. Майбутнє твориться просто зараз

Я впевнено можу стверджувати: те, що ми робили – було недаремним. Сьогодні студенти вийшли на Майдан і вони не розчаруються. Україна має майбутнє, адже його творять молоді активні люди. Думаю варто створити громадську організацію «Майдан», яка при активних діях може вийти на мітинг і здобути перемогу в 2015 році.  Якою буде мета цієї організації? Першим і найголовнішим пунктом має бути відставка цієї влади та контроль над владою, що прийде на зміну старій.

Руслан КОЗЛОВ, Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Леонтій Сандуляк: «Не мовчіть і вас почують!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

­­­

27 жовтня о четвертій годині за київським часом скасовується літній час шляхом переведення годинників на одну годину назад. Про це повідомили в Міністерстві економічного розвитку й торгівлі України.

Перехід на зимовий час і навпаки регулярно здійснювався в СРСР та Україні від 1981 року. Хоча час від часу це спричиняло дискусії лікарів, педагогів, економістів, психологів тощо і бурхливі обговорення на засіданнях Верховної Ради.
Першою у світі стрілку годинника перевела Велика Британія – 1908 року, обгрунтувавши це завданням економії і більш раціонального розподілу електрики протягом доби. Сьогодні сезонний час використовується майже у 80 країнах світу.

Запис Українці переходять на зимовий час спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Григорій Рибак, колишній чернівчанин, був першим сексопатологом на Буковині й одним із перших в Україні. Та невдовзі мине вже майже 2 десятки років, як він  живе й працює в Німеччині.

 У ті ж  далекі 70-ті Григорій Веніамінович займався сімейно-шлюбними відносинами, сексопатологією, психотерапією та андрологією.

У Радянському Союзі сексу не було, тож і сексопатологи не були потрібні

– Зараз ніхто напевне не повірить, що у далекі 70-ті роки минулого століття я намагався організувати сексологічну службу, – згадує п. Григорій. –  Це було непросто. Бо, якщо пригадуєте, на одному з перших телемостів між СРСР та США, одна з його учасниць, сидячи у московській телестудії і відповідаючи на запитання когось із американців, зауважила, що «у нас сексу немає». Аудиторія завмерла по обидва боки океану.

Тому ми довго боролися за організацію сексологічної служби та за посаду лікаря-сексопатолога, – продовжив співрозмовник. – Пригадую ще один кумедний випадок. Щоправда, це він тепер мені здається таким, а тоді я дуже обурився недалекоглядністю однієї з чернівецьких газет. Вона відмовилася у статті друкувати мою посаду, яка тобі звучала наступним чином – лікар-сексопатолог, а залишила у підписі тільки слово лікар. Я з пересердя забрав публікацію, відмовившись її друкувати. А ви собі навіть не уявляєте, яким запущеним було тоді сексуальне виховання. Люди нічого не знали про планування сім’ї, про запобігання вагітності. За кількістю ж абортів Союз лідирував у світі. Цієї жахливої ситуації треба було позбутися. І багато журналістів це розуміли, та боялися допомогти. Та я зустрів однодумця в особі відомої тоді буковинської журналістки, яка на той час працювала в «Молодому Буковинці», а нині головного редактора газети «Версії», – Людмили Чередарик.  Ми багато писали з нею про сімейні стосунки й ці статті розповсюджувалися по всьому Союзі, бо я був першим спеціалістом-сексопатологом в Україні й дуже тісно співпрацював з головним сексопатологом Мінздоров’я СРСР.  Ці публікації мали важливе значення для статевого виховання та розвитку сімейно-шлюбних відносин. Потім у нас з Людмилою була свою програма на ТВА. Підсумком цієї співпраці стала книга «Записки сексолога».

Сьогодні Григорій Веніамінович – доктор медичних наук, очолює відділ університетської психіатричної клініки в Німеччині, займається проблемами судової психіатрії та, перш за все, діагностикою та лікуванням статевих розладів і відхилень у цій сфері. Він зауважив, що галузь сексуальної медицини в Україні посідає гідне місце в Європі, а він, зокрема, регулярно відвідує всі конференції, конгреси та з’їзди українських сексопатологів.

Психози атакують Європу

Однак фахівець займається не тільки сексуальними проблемами, а й небезпечними злочинцями, які страждають на важкі психози. Лікар Рибак частенько присутній на затриманні злочинців, бо входить до комісії зі звільнення заручників.

– Ця проблема, звісно, пов’язана з наркотиками та політоксикоманією. Такі пацієнти мають, як правило, комбіновані розлади, вони дуже небезпечні, бо надагресивні, часто кидаються на людей без видимої на те причини.

Та найбільша проблема людства сьогодні, на переконання спеціаліста, це ускладнення неврологічних розладів, особливо у мешканців великих міст. Кількість неврозів у світі різко зменшується, а кількість важких особистих розладів навпаки зростає. Раніше це називали психопатією. Такі люди дуже агресивні, часто вони зловживають наркотиками.

– На жаль, суспільство викидає цих людей на узбіччя, – зазначає фахівець. – Ці хвороби формуються від народження дитини, передусім у сім’ї, коли родичі мало приділяють уваги дітям та їхньому вихованню. Неповна сім’я, матеріальні проблеми родини теж відіграють не останню роль у цьому ланцюжку.

Григорій Рибак: – Коли в Україні кажуть, що ми прямуємо в Євросоюз, мені смішно, бо Україна, а в першу чергу – Чернівці, вже давно перебувають у Європі. Україна – це європейська держава, а місто Чернівці – європейське місто. Тому дуже важливо наблизитися до Європи всередині України.

Депресія – хвороба, що важко лікується

Нестабільність будь-якого суспільства, в тому числі й на Заході, призводить до розвитку значної кількості психічних недуг. Одне з перших місць серед них посідають депресивні стани. Вони дуже небезпечні, бо можуть супроводжуватися психічними симптомами, з галюцинаціями і манією переслідування тощо.

– Депресії, до речі, дуже важко лікувати, – зауважує Григорій Веніамінович. – Ця хвороба часто стає причиною самогубств. – Наскільки мені відомо, в Україні кількість депресій теж зростає. Але їм чомусь приділяють дуже мало уваги. Я погоджуюся, що підхід до лікування депресій доволі складний і комбінований. Часто, особливо на перших етапах, його треба проводити у стаціонарі. Існують навіть спеціальні відділення, де лікують депресію.

Перш за все у лікуванні, за словами п. Григорія, застосовують поведінкову терапію, яка базується на глибокій психології. Відповідно, вона дає можливість у комбінації з антидепресивними препаратами спершу стабілізувати стан, а далі взагалі усунути депресію. Як правило, через 6 місяців людина знову повертається до цього стану, тому потрібна профілактика…

Багато людей займаються самолікуванням, що категорично протипоказане. У хворих, які не лікуються в медиків, депресія прогресуватиме. Тому слід довіряти лікарям і не занедбувати свій стан, який не є безнадійним.

Умови лікування повинні бути кращими

– Українські лікарі, зокрема лікарі-психотерапевти, – є висококваліфікованим спеціалістами, – стверджує Григорій Веніамінович. – Недарма ж багато з них працює в Європі – у Німеччині, Голландії, Бельгії та інших країнах. Зате умови лікування  і лікарської праці бажають кращого. Тож багато українських медиків, як мені відомо, виїжджають на роботу за кордон. Загально відомий факт: у Чехії лікарям, які пропрацювали там рік і мають бажання залишитися й працювати далі в цій країні, надають громадянство. Звісно, робота за кордоном покращує не тільки кваліфікацію, а й матеріальний стан, що теж суттєво.

Якщо Ви лікар, розмовляєте німецькою і бажаєте працювати в Німеччині, місце собі ви обов’язково знайдете. В Інтернеті є багато посилань на конкретні німецькі лікарні, з якими ви можете домовитися про працевлаштування. Громадянам ЄС дозвіл на роботу лікарем видається одразу довічно, лише на підставі диплома про медичну освіту. Нашим громадянам доведеться збирати цілий пакет документів, щоби отримати дозвіл на 1-2 роки. Якщо після цього терміну ви й далі захочете працювати в Німеччині, доведеться скласти спеціальний іспит. 

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Якої хвилини секс стає лікувальним?

Проаналізувавши біохімічні процеси, що відбуваються в організмі людини під час статевого акту, науковіці дійшли висновку, що від 31-ї хвилини секс стає лікувальним.

Він допомагає організму боротися з вільними радикалами, які активують хімічні реакції, що сприяють виникненню різних захворювань.

За результатами хімічного аналізу, гормони, що утворюються під час статевого акту, завдають удару вільним радикалам уже через 30 хвилин.

У цілому заняття сексом три-чотири рази на тиждень покращують кровообіг та удвічі знижують ризик розвитку серцевих недуг. Науковці довели також, що під час статевого акту жінка стає джерелом біологічно активних речовин і електромагнітних коливань, які позитивно впливають на її партнера.

Сексуальний серпень

або Коли чоловіків та жінок найбільше тягне до сексу

Британські дослідники визначили місяць, коли нам найбільше хочеться сексу. Саме у серпні підвищується рівень тестостерону, який спонукає до активності в ліжку.

Вчені, провівши дослідження, з’ясували, що серпень – найсприятливіший місяць для статевих ігор, повідомляє «The Russian Times». Зростання сексуальної активності в серпні проявили як пари, в яких щойно почалися стосунки, так і досвідчені подружжя з великим сімейним стажем.

А от холодної пори року, запевняють науковці, чоловікам не хочеться сексу, бо в них виникають апатія та депресія. Це спричиняється значним рівнем мелатоніну – гормону, який активно виробляється взимку.

Запис Григорій Рибак: «За кількістю абортів Союз лідирував у світі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні він не виступає, але занять музикою не припиняє. Займається нею не задля комерційної вигоди, а лише тому, що музика є невід’ємною частиною його життя.

Про те, як усе починалося

Я  – музикант-любитель, займаюся музикою з юності. Закінчив музичне училище по класу баяна. Батько був професійним музикантом, навчав у музучилищі грі на духових інструментах. Він і заохотив мене до музики. Граю на кількох  інструментах – трубі, гітарі, барабанах, клавішних. Але за фахом я – інженер-конструктор, нині займаюсь підприємницькою діяльністю. Було багато різних захоплень, окрім музики: фотографія,  радіоелектроніка, автомобілі, винаходи. Але з часом музика посіла перше місце в моєму житті.

Після смерті батька почав писати пісні. З часом виникло бажання їх виконати й записати. У мене немає особливих вокальних  даних, але з урахуванням того, що я автор-виконавець, думаю, мені пробачають деякі помилки.

Організував студію, почав розшукувати музикантів для співпраці. Врешті-решт щось почало виходити. На сьогодні випустив сім авторських альбомів, готується до виходу восьмий.

Моє музичне хобі не має комерційної мети, на замовлення нічого не пишу, все тільки від душі і за натхненням.

Про Анатолія Євдокименка та ЕМО

З Анатолієм ми навчалися водночас у текстильному технікумі. Щоправда, на різних курсах. Там ми грали в духовому оркестрі. Його керівником був Олександр Молдавер, який заохотив і мене, і Анатолія до труби. Потім ми грали з ним в ЕМО (естрадно- молодіжному оркестрі), керівником якого був Леонід Косяченко. Це був один із перших музичних колективів Чернівців, що виконував джазову музику. І ніхто нам не забороняв грати джаз, як пишуть у деяких ЗМІ. Нині важко це уявити, але наш колектив збирав свого часу переповнені зали.

Про знайомство із Софією Ротару

З Софією Ротару ми познайомилися в ЕМО. Щодо багатьох деталей її особистого життя я не в курсі, але про те, як вона починала естрадну кар’єру, знаю достеменно. В СРСР проводилися районні, міські, обласні та республіканські огляди художньої самодіяльності, на яких і знаходили таланти. Саме на одному з таких оглядів у Будинку офіцерів виступала Софія Ротару з фольклорним репертуаром. Там її помітив Леонід Косяченко, запропонував їй прийти в ЕМО і спробувати себе в якості естрадної співачки. Вона погодилася.

В її репертуарі переважали пісні румунською мовою, які, як зараз кажуть, були «злизані» з румунського радіо. Але були й дві українською – «На долині туман» і «Намалюй мені ніч».

Саме з нашого оркестру Софія почала свою естрадну кар’єру. Там вона познайомилася зі своїм чоловіком – Анатолієм Євдокименко.

Про музичні напрями та співану поезію

Музика, як і будь-яка діяльність, прагне розвитку. І в будь-якому розвитку є безвихідні напрямки. Якщо їх не спробуєш – не переконаєшся, що зайшов у глухий кут. Існують різні жанри і в них працюють різні музиканти. Наприклад, я не можу сказати, що захоплююсь рок-музикою, ставлюся до неї прохолодно. Але відчуваю глибоку пошану до цих музикантів, бо вони виконують її вживу. Свого часу я захоплювався джазом, зараз слухаю його менше, перевагу надаю ліричній пісні. Коли ж запропонував Іво Бобулу одну зі своїх пісень, той сказав: «Едуарде, так це ж шансон. Я таке не виконую». На що я відповів: «Ну який же це шансон. Це просто лірика». Хоча шансон – так шансон… Йому видніше… (посміхається)

Я не зараховую своєї творчості до конкретного жанру. Напрямок, в якому працюю,  називаю музичною поезією. Тобто, беру вірші відомих поетів нашого краю, скажімо, Тамари Севернюк, і кладу їх на музику. 2004 року з моєю композицією на вірш буковинця Георгія Шевченка Тетяна Шпорта завоювала друге місце на Всеукраїнському фестивалі сучасного романсу.

Про стан музики у Чернівцях

Чернівці – музичне місто, і не захопитися музикою в 60-70-ті було просто неможливо. Чернівці по праву вважалися кузнею музичних талантів» в Україні. Пізніше цей статус перетягнув на себе Львів, але в нього не було таких досягнень. Кількість зірок, що вийшла з Буковини, – величезна. На жаль, нині Чернівці втратили ці позиції. Ще мені дуже шкода, що ми загубили такий фестиваль як «Червона Рута». Свого часу, спілкуючись з місцевою владою, я пропонував створити в місті Всеукраїнський фестиваль ліричної пісні, який проходив би хоча б раз у два роки. По-перше, це було би вигідно і в комерційному плані, адже збільшився би потік туристів. На жаль, ніхто до мене не дослухався. Хоча не все так погано, і молоді люди беруть на себе ініціативу. Скажімо,  почали відкриватися арт-кафе, арт-паби, куди запрошують виступати музикантів з різних міст. А я з цією ідеєю ще 2002-го оббігав безліч ресторанів і розважальних закладів міста…

Про заборону джазу в СРСР

Часто в ЗМІ мусується міф про заборону джазу в СРСР. Шкода, що ця дурість багаторазово повторюється і ніхто не обтяжує себе об’єктивною оцінкою. Я почав грати джаз десь 1963 року, грали його майже на всіх танцмайданчиках, під джаз танцювали. Ніхто його не забороняв. Звучав і репертуар «Бітлз» та інших рокових колективів. Особливо не стимулювали, але й не забороняли.

Забороняла не влада, а конкретна людина в конкретному місці. На одному з тацмайданчиків, де ми виступали, директору Будинку культури не подобався шейк і, щойно починали танцювати його, він, сидячи на балконі, вмикав прожектор, направляв його на танцюючих, зупиняв музику і викликав дружинників. На всіх інших майданчиках шейк танцювали вільно. Послужливі ідіоти були завжди і будуть при будь-якій владі.

Про художню самодіяльність в СРСР

Цікаво виходить: зараз, коли начебто все загальнодоступно, яскравих виконавців і музикантів – одиниці. Таких зірок як Діма Білан (і йому подібних) я взагалі не розглядаю, сіра мишка рівня провінційного ресторану. Більшість зірок в СРСР вийшли з художньої самодіяльності, яку стимулювала держава.

Мій друг і колега, чернівецький трубач-віртуоз Агашкін (Авраам Фельдер) – із самодіяльності, у 80–ті роки за підсумками джазового фестивалю в США увійшов до десятки найкращих джазових трубачів світу. Софія Ротару і Анатолій Євдокименко теж із самодіяльності. Відома українська пісня «Червона Рута» написана автором з художньої самодіяльності і виконана самодіяльним ансамблем «Смерічка» з районного центру в Карпатах.

Художня самодіяльність заохочувалася і фінансувалася державою на кожному підприємстві, в установах, навчальних закладах. За рахунок профспілок закуповувалися музичні інструменти та апаратура. У магазинах вони були в дефіциті, але підприємства купували з баз. Щоправда, був присутній ідеологічний компонент. Але проблеми в цьому, як правило, не було. Все легко вирішувалося. Ми грали і співали практично все, що хотіли. Граючи в духовому оркестрі технікуму, ми переграли значну частину репертуару «Бітлз». Безумовно, щоби пробитися в лідери на оглядах, в репертуарі мала бути патріотика і фольклор. Але це не було проблемою.

З руйнуванням СРСР зруйнувалася і система художньої самодіяльності – нічого іншого не створено. Гроші вирішують усе … Чи добре це? Зараз знайти дійсно професійного музиканта чи яскравого виконавця – проблема, з якою я особисто стикався… На жаль…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Едуард КАЧАНОВ: Ностальгійний монолог у стилі джаз спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли 2008-го тріснула мильна бульбашка фінансового благополуччя, чимало людей сподівалося, що невдовзі наступить черговий економічний підйом, а їхній життєвий рівень знову почне зростати. Проте сподіваного не сталося. Кризові явища тільки поглиблюються, у країнах ЄС зростає безробіття, уряди скорочують витрати бюджету, що виводить на вулиці тисячі невдоволених. Загальмувався навіть розвиток Китаю, а днями там обвалилася фондова біржа. Важкі проблеми існують і в американській економіці.

Тривожні економічні процеси обіцяють вилитися у масштабні соціальні протести, у загострення міжнародних конфліктів.

Все більше людей починає розуміти, що невпинне зростання економіки, а разом з ним і споживання, припинилося назавжди. Ресурси планети не безмежні, а їхнє вичерпання змушує людство змінити орієнтири свого розвитку: більшості варто замислитися над власним духовним удосконаленням, а не матеріальним збагаченням. Проте духовна сфера занепадає, храми порожніють. Чимала доля відповідальності за це лежить на духовних особах. Католицька церква багато втратила через корумпованість своїх ієрархів і поширення педофілії серед священиків. А любов Московського патріархату до «немилосердної розкоші» днями спричинила нещадну критику навіть з боку протодиякона Андрія Кураєва – відомого православного інтелектуала, авторитетного мислителя.

У погоні за матеріальними благами людство втрачає ті чесноти, які колись вважалися основою його існування. Філософія гедонізму, грунтована лише на прагненні до насолод, веде до прірви. Поширення наркоманії, алкоголізму, наймерзеннішого розпутства є свідченням глибокої духовної кризи людства. Втративши справжні орієнтири, люди блукають манівцями. Не перший раз у своїй історії і не останній. Вихід знаходився завжди, але він ніколи не був вічним: нові підходи швидко застарівали, а для вирішення небачених раніше проблем необхідно шукати щось нестандартне.

От і виникали ззовні привабливі ідеології, які при втіленні в життя поверталися жахливим боком. На початку ХХ ст. мільйони повірили у справедливість соціалізму. Випробували різні його форми: від м’якого «демократичного соціалізму» скандинавського типу, аж до тоталітарного націонал-соціалізму в Німеччині й «розвиненого соціалізму» в СРСР. Крайнощі згодом зникли, а м’яка форма нині переживає кризу. Альтернативою соціалізму проголосив себе американський лібералізм, фетишем якого стали права людини. Їх довели до абсурду, що і підтвердив Сноуден. Людство мусить шукати нові орієнтири, якщо хоче вижити у швидкозмінному світі.

Ігор БУРКУТ

Запис ЛЮДСТВО ВТРАТИЛО ОРІЄНТИРИ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наш постійний читач Валерій Крушницький розповідає історію родини своєї матері, Лідії Костянтинівни з дому Польових:

Солдатську нагороду Костянтину Польовому вручав сам цісар Франц-Йосиф І.

«Мій дід по матері Костянтин Григорович Польовий народився 1893 року в багатодітній селянській сім’ї, у Костинцях (тепер це Сторожинецький район Чернівецької області). Прадід Григорій теж був родом звідси. Навіть їхнє прізвище – Польові – дуже пасує селянському, хліборобському роду. Дід показував мені місце, де стояла їхня хата, у якій всі вони народилися. Як звали мою прабабусю, не знаю, бо тоді не спитав, а тепер вже немає в кого…

На початку Першої світової війни Костянтина Польового призвали до австро-угорського війська. Високий, майже двометрового зросту, він швидко дослужився до сержанта. Воював спочатку в Карпатах, де уже 1914-го отримав перше поранення, а згодом потрапив до Італії, де теж був поранений, а після одужання отримав нагороду з рук самого цісаря.

Коли дід розповідав, як цісар Франц-Йосиф, нагороджуючи, поклав йому на плече руку, мені, малому, було цікаво: наскільки заважка була рука імператора…

Дід Костянтин вільно володів німецькою, а ще єврейською, може, тому, що на нашій вулиці мешкало багато євреїв.  Дуже любив співати і голос мав сильний та дзвінкий.

Малим я заслухувався його розповідями «за Австро-Угорщини»: як учився в школі, яка була жорстка дисципліна. За найменший непослух учителі били учнів, ставили колінами на зерно із піднятими догори руками – на годину або дві.

У важкий повоєнний період шукали навіть не щастя – заробітку – в далекій Канаді чи Америці. На одному з пароходів, що найдешевшим чином, у набитих трюмах, везли заробітчан через Атлантику, був і мій дід. Бо зростала сім’я – а з нею росли борги. От, щоби вийти з них, і рушив мій дід до Канади. Його молода дружина і майбутня моя бабуся, Домка, залишилася вдома. (Я ніколи її не бачив: вона померла ще до мого народження).

Заокеанський рай насправді обернувся на пекло. Заробляти було дуже важко. Костянтин Польовий брався за будь-яку роботу: один період працював аж на 4 роботах… Високої кваліфікації не мав, тож копав землю, підносив будматеріали. Зате навчився вільно розмовляти англійською.

Чотири довгих роки пробув дід Кость на чужині. Згодом розповідав нам, онукам, про цей період дуже стримано: «Важко було». Додому треба було щось послати та ще й самому якось прохарчуватися. Тож який мій дід був щасливий, коли повернувся до Костинців з тієї каторги і купив 8 гектарів поля!

Працювали радо, нарівні з найманими працівниками: то ж своє. Згодом і ділянку лісу прикупили. Коли прийшли «совєти», все кровно зароблене забрали – і поле, і ліс… А самого Костя Польового, коли Гітлер напав на СРСР, відправили на примусові роботи аж на Донеччину. Робота на тамтешньому заводі теж була каторгою, але без можливості заробити.

Після війни дід повернувся додому і ще багато років працював у колгоспі. Нагорода була «дуже високою»: спершу отримував 12 рублів пенсії, згодом підняли до 20. А були ж часи, коли селяни взагалі не отримували пенсії, і жодних прибутків не було, окрім «палочок» за трудодні. Тоді дід їздив кіньми до Чернівців, возив на продаж сир, сметану, молоко – з того й жили.

В односельців Костянтин вважався людиною мудрою й миролюбною, міг погасити будь-який конфлікт.

Баба Домка була на 10 років молодша за діда, діточок у них народилося двоє: 1933-го – син Ілля, а донька Лідія, моя майбутня мама – 1941-го. У маминого брата Іллі дітей було троє: Світлана 1966-го, Костянтин, мій ровесник, 1969-го, і найменша – Діана, 1977-го. А я в мами залишився один, бо двоє братиків померли ще малими від хвороб.

Сільські сім’ї зазвичай бувають великими, тож відгалужень від роду Польових назбирується багато, і не лише в рідному селі: нащадки прадіда Григорія та його 9-ти дітей проживали в кількох селах на Сторожинеччині. Мамина двоюрідна сестра Єленка, 98-ми років, і досі живе у Старих Бросківцях.

У Верхніх Петрівцях, скажімо, є ціла вулиця Польових: дідові брати переїхали туди, бо в Петрівцях землі були кращими…

Я доволі тривалий час не знав цього всього: майже все життя вважав, що після батьків залишуся один на всьому світі, а коли два роки тому побував у Петрівцях разом із мамою та батьком (нині покійним) на похороні маминої двоюрідної сестри Євгенії, – дізнався, що список рідні не вміщається на стандартному аркуші. Від зливи почуттів у мене руки тряслися. За столом зібралося понад два десятки рідних. А згодом вони приїздили – бусом! – до нас у Костинці. Ми всі ходили на місце, де народився прадід… заспівали за сімейним столом улюблених дідових пісень.

Рідня наша уся роботяща, і багато чого досягала у житті. Наприклад, моя троюрідна сестра Катерина Григорівна Гоцуляк ( по чоловікові) свого часу працювала першим заступником голови Сторожинецької райдержадміністрації. А чоловік її, Тодор Тодорович Гоцуляк – колишній заступник голови обласної ради.

Цього року виповнюється тридцять років, як не стало мого діда. Тут у Костинцях він і похований. Сподіваюсь, наші нащадки збережуть пам’ять про коріння нашого роду.

Від редакції: Колектив газети вітає свого постійного читача Валерія КРУШНІЦЬКОГО, який 25 років працює в медицині, із Днем медичного працівника й водночас із днем народження. З роси й води!

Запис Сімейна сага: Польові – родом з Костинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 травня, середа

11:30

ауд. 33

факультет історії, політології та міжнародних відносин

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

м. Чернівці (вул. Кафедральна, 2)

Відкриття архівів в Україні стало унікальною можливістю для науковців усього світу подивитися на функціонування тоталітарного режиму зсередини, опираючись на його ж документи. «Із архівів КГБ ми можемо довідатися про історію, яку понад 70 років приховували, зрозуміти місце нашої держави не тільки в історичному контексті, але й в сучасному політичному та економічному. Окрім, цього ці архіви відкривають великий пласт приватної історії родин репресованих в Україні окупаційними та тоталітарними режимами. Цілковите відкриття архівів КГБ і доступ до них дозволять утвердити демократичні цінності в українському суспільстві», — каже Ігор Дерев’яний.

Також на заході відбудеться презентація довідника «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» та нещодавно відкритого Електронного архіву українського визвольного руху http://avr.org.ua/.

Організатори заходу: Центр досліджень визвольного руху та Студентське наукове історичне товариство при Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича в рамках проекту «Знати як: розробка концепції забезпечення відкритого доступу до архівів карально-репресивних органів СРСР» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху:
history@cdvr.org.ua
тел./факс: +380 32 247-45-22, +380 63 628-68-69

Запис Публічна лекція у Чернівцях: «Про що розповідають архіви КГБ?» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Радянські солдати-визволителі носили трофейні годинники на обох руках…

Німці крали все: від чорнозему й музейних раритетів – до шмаття

Перш, ніж розповісти про привезене переможцями, згадаймо про ставлення до трофеїв самих переможених. Від початку війни до Німеччини потягнулися ешелони з усім, на що наклали око окупанти. Навіть рядові солдати в окупованих землях отримали право регулярно відправляти посилки сім’ям. Тож хапали все, що являло собою хоч якусь цінність. Якщо в мирного населення країн Західної Європи можна було поживитися різними коштовними речами, то в СРСР після двадцятирічного панування більшовиків більшість людей жила бідно. Проте і тут гітлерівці примудрялися знайти чимало цінного. З України відправляли, в основному, продовольство, якого в німецькому тилу в роки війни не вистачало. Але тягли й різні речі, відібрані у наших людей – до предметів одягу включно.

Рядовий солдат чи унтер-офіцер не мали значних можливостей для грабунку. А от один з вищих керівників «Тисячолітнього Райху», райхсмаршал авіації Герман Геринг, розгорнув бурхливу діяльність з розкрадання музеїв і палаців на захоплених землях. Картини, скульптури, гобелени, дорогі килими, антикварні меблі – все це ешелонами везлося до Німеччини. Крали все. Німецькі трофейні команди вилучали кольорові метали, потрібні для виробництва зброї та боєприпасів. Серед них опинилося чимало бронзових скульптур, які на думку німецьких експертів «не мали художньої цінності». Пам’ятники історії інших народів залишали їх байдужими: нацисти тут бачили лише метал, з якого можна робити снарядні гільзи. Загарбники накладали око на те, до чого дотягалися їхні руки. До Райху ішли навіть ешелони з краденим у нас чорноземом!

Радянські офіцери привезли з Німеччини чимало велосипедів

Рядовим дозволялися посилки до 8 кг – маршали й генерали везли добро ешелонами

Спочатку трофеї стягалися з усієї Європи до Німеччини. А потім, коли наприкінці 1944-го Червона армія підійшла до німецької території, розпочався зворотний процес.. Якщо до того мародерство у військах каралося, то в Німеччині радянським  військовослужбовцям дозволили брати трофеї з «безгосподарного майна». Рядові солдати отримали право раз на місяць відправляти додому одну посилку вагою до 8 кг. Офіцерам же дозволялося відправляти ящики, вага яких не обмежувалася – лише визначалися стандартні розміри ящиків. Радянські люди вважали справедливим отримати компенсацію за те, що в них забрала війна, розв’язана противником. До того ж після вітчизняних злиднів вони побачили справжню розкіш. Рекордсменом тут був маршал Жуков – віз ешелонами. Та й не лише він. Дотепер у деяких сім’ях зберігаються речі, вивезені з Німеччини в останній період війни чи після неї. А трофеї вивозилися аж до 1 січня 1954 р., коли на території радянської зони окупації на повну силу почав функціонувати державний апарат Німецької Демократичної Республіки.  

Протягом 8 років вивозили трофеї з Німеччини до СРСР  

Переможці ділили майно, що дісталося їм за правом війни. Раніше в Радянському Союзі приватні автомобілі були величезною рідкістю, їх могли дозволити собі хіба що вищі посадовці, лауреати Сталінської премії, видатні актори чи провідні науковці та конструктори. А власний транспорт хотіли мати й інші люди. Війна відкрила таку можливість. У Німеччині генерали та офіцери захоплювали автомобілі й користувалися ними для своїх потреб. Щоправда, нерідко вищі командири відбирали кращі машини у підлеглих, тож установилася певна субординація: найпрестижнішими марками («Хорьх», «Мерседес», «Опель-Адмірал») послуговувався генералітет, машини класу «Опель-капітан» і відповідні їм належні були полковникам і майорам, а старшим лейтенантам і капітанам ліше інколи діставалися «Опель-кадети» чи «Опель-Олімпії». Найчастіше ж командири з нижчими званнями змушені були їздити на трофейних мотоциклах.

Все як завжди: Страждання – народу, здобутки – номенклатурі

Повертаючись на батьківщину, генерали отримували право безкоштовно вивозити автомобілі представницького класу. Полковники за вивезену машину платили чисто символічну ціну. Інші могли вивезти хіба що мотоцикл. Щоправда, знаходилося чимало спритників, які особисті речі вивозили під маркою військового майна, уникаючи тим самим їхньої конфіскації на кордоні: біноклі, фотоапарати тощо. До того ж, у СРСР завозили багато всякого добра централізовано. Сучасні російські історики підрахували, що з Німеччини у вигляді трофеїв було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних та підлогових годинників. У відкритий продаж в СРСР усе це не надходило. Куди ж воно поділося? А його за копійки викупило з баз партійне, військове, чекістське та інше начальство в різних куточках Радянського Союзу – номенклатура сповна скористалася плодами перемоги, досягнутої ціною величезних страждань простого народу.

Серед тієї ж публіки розподілялося й різноманітне барахло, вивезене з Німеччини. Так, до СРСР було доставлено 1 млн. 200 тис. чоловічих і жіночих пальт, 1 млн. головних уборів. Привезли від німців і тисячі вагонів вина, смаку якого простолюду скуштувати не довелося. А рядовому громадянину дісталося лише те, що він сам чи його близький родич приніс у солдатському «сидорі» – речовому мішку – на власних плечах. Хустина для матері чи дружини, забавка для дитини, а для себе – наручний годинник, портсигар, німецька бритва та губна гармошка, красива запальничка, зручна ложка з нержавійки та інші дрібнички. Привозили трофейні пістолети, через які постраждало багато людей, та мисливські рушниці. Останні могли собі дозволити лише генерали та офіцери. Везли і коштовності:

генерал НКВС Сєров, наприклад, привіз понад 30 кг золота.

Багато з’явилося тоді в СРСР німецьких акордеонів, особливо цінувалася марка «Вельтмайстер». Привезли й чимало велосипедів, у тому числі й раніше небачених мопедів. Офіцери намагалися розжитися високоякісним одягом, особливо шкіряним. Кому поталанило, зміг довезти до своєї домівки німецьке шкіряне пальто або таку ж куртку, високоякісне взуття, жіночі сумки та інші аксесуари «красивого життя». Але не всім удавалося перевезти речі через контрольно-пропускні пункти. Адже розжитися небаченими «дивами» хотіли й прикордонники, і співробітники НКВС, які не потрапили на німецьку територію. Тепер вони вилучали з солдатських «сидорів» усе, що їм сподобалося. А тих, хто не хотів віддавати, карали – іноді досить суворо.

Тільки фіни розрахувалися за репараціями повністю

Трофеї брали не лише в Німеччині, але й у країнах, чиї армії воювали на боці Гітлера. Першою відчула це Фінляндія: вже 1944-го вона змушена була вийти з війни, уклавши перемир’я з СРСР. Однією з умов наступного миру стала сплата Фінляндією репарацій Радянському Союзу в сумі 300 млн. доларів США за збитки, які завдала участь фінської армії в бойових діях проти радянських військ. Для початку фіни мали повернути рухоме майно та трофеї, які вони встигли вивезти з територій, що передавалися Радянському Союзу. Далі їх змусили за безцінь продати за безцінь радянській стороні панцерник берегової оборони «Вяйнемейнен». Це був перший в історії світового кораблебудування надводний корабель з дизель-електричною силовою установкою та газотурбінним наддуванням дизелів. Введений в експлуатацію 1932 року, він закінчив службу як морський монітор «Виборг» ВМФ СРСР 1966-го.

Переможені мали віддати радянській стороні фінляндське нерухоме майно у Таллінні й Ленінграді та невеличкий шматок території поруч з переданим СРСР Петсамо. А далі сплати здійснювалися фінськими товарами. Головним чином – металопродукцією, але не лише нею. Після війни в багатьох радянських гарнізонних містечках для проживання командирських родин будувалися так звані «фінські будиночки» – дерев’яні, зручні. У розібраному вигляді їх привозили з Фінляндії й збирали там, де було потрібно. З фінських верфей до радянських портів направлялися невеликі риболовецькі та учбові вітрильники – шхуни й баркентини – ними фіни також розраховувалися за збитки, завдані їхньою армією Радянському Союзу. Передавалися також рейдові та морські буксири, частина тральщиків. Вони відзначалися високою якістю.

Фінляндія – єдина країна, яка повністю розрахувалася з СРСР за репараціями. Це сталося восени 1952 р. А на зайнятих Червоною армією фінських територіях ще під час війни радянські солдати розжилися різноманітними красивими й зручними дрібничками. Особливо цінувався фінський посуд, інструменти, деякі предмети одягу – надто теплого. Чимало трофеїв у чемоданах привезли  переможці і з Австрії.

Через трофеї – до корупції

Не слід забувати, що внаслідок Другої світової війни територія СРСР значно зросла. Долучили Галичину, Волинь, Полісся, Бессарабію та північну частину Буковини, Закарпаття, частину Фінляндії, частину Східної Пруссії. А на Далекому Сході – Курильські острови й Південний Сахалін. Усі ці землі заселяли радянськими людьми й туди спрямовувався потік військових і цивільних осіб. Вони займали найкращі помешкання разом з усім, що не встигли вивезти попередні мешканці. Майно стало «трофейним», воно  дісталося чималій кількості громадян СРСР. Їхня психологія через це почала змінюватися: на зміну довоєнному аскетизму прийшла тяга до «буржуазної розкоші», значно поглибилися соціальні відмінності між привілейованими номенклатурними верствами та бідним простолюдом.

Воєнні трофеї сприяли й швидкому зростанню корупційних процесів у суспільстві. Мабуть, саме в «Країні Чемоданії» слід шукати початки того розкладання, що поступово з’їдало величезну радянську імперію. Гонитва за матеріальним багатством остаточно підірвала комуністичну ідеологію, зруйнувала віру в можливість повної соціальної рівності. А солдати-переможці, що осіли на щойно долучених до СРСР нових землях, уже не повернулися до рідних російських сіл. Серце Росії – так зване Нечорнозем’я – катастрофічно вимирало. Остаточно перетравити все поглинене імперія не змогла, вона почала важко хворіти й врешті-решт загинула.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Країна Чемоданія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пальне закінчилося – до Відня не доїхали

Особливо тут «відзначився» Вермахт. Нацисти й починали світову війну, щоби захопити «життєвий простір», тому розглядали чужі землі як власні воєнні трофеї. Природні та людські ресурси Німеччини були досить обмеженими, і для їхнього значного збільшення нацистська правляча верхівка розпочинала загарбницькі походи. Ще до формального початку війни гітлерівці у 1938 році оволоділи всіма ресурсами Австрії та Чехословаччини.

А лише в чеських арсеналах гітлерівцям дісталося 1,2 млн. гвинтівок та понад 62 тис. кулеметів, що підвищило силу Вермахту. Так само, як і вдалий чехословацький танк зразка 1938 р., виробництво якого продовжувалося у Празі в роки німецької окупації. Всього німці  отримали близько 1400 таких танків. На його шасі випускалися й самохідні гармати –  понад 1,5 тис.

Чималі трофеї захопили гітлерівці восени 1939 р., розгромивши Військо Польське. Згодом вони використовували трофейні польські танкетки ТК-3 в антипартизанських операціях, а бронепоїзди – на фронті. Німецькі військові моряки, особовий склад військ СС та поліції отримали на озброєння польські пістолети «ВІС». Багато трофеїв гітлерівцям дісталося у 1940 році, коли вони захопили Францію, Данію, Нідерланди, Бельгію та інші країни Західної Європи. Довго можна перераховувати трофейні системи озброєння, які  згодилися гітлерівцям на різних фронтах. Але хотілося б наголосити на іншому. Командування Вермахту особливу увагу приділяло моторизації  частин, тому у війська передавалися трофейні автомобілі, тягачі, мотоцикли. Рухомість армії значно зростала, але виникали серйозні проблеми в обслуговуванні різноманітних марок машин, постачання запчастин.

І ще одна проблема заважала німцям швидко механізувати свою армію – нестача пально-мастильних матеріалів. На території Німеччини немає великих покладів нафти, тому палива було обмаль. Для прикладу: у 1938 р. під час приєднання Австрії чимало німецьких автомобілів не змогли доїхати до Відня, бо скінчився бензин. Коли вдавалося захопити стратегічні запаси палива у противника, то Вермахт міг продовжувати бойові дії безперешкодно. До 22 червня 1941 р. вирішувати паливну проблему допомагав Гітлеру Радянський Союз. Він не лише постачав Німеччині власну нафту, але й пропускав через свою територію значну кількість палива, закупленого Берліном в країнах Азії. Морем перевезти його було неможливо, бо британський флот топив танкери, що прямували до німецьких портів.

Радянська техніка «вмирала» від німецького синтетичного бензину

Захоплювали гітлерівці й великі запаси іншої стратегічної сировини, що дозволяло масово виробляти зброю і боєприпаси в період війни. Трофеями вони намагалися розпоряджатися раціонально. Так, окупантам дісталися запаси обмундирування та взуття розбитих армій. У нього одягли і взули підрозділи колабораціоністів, які формувалися на підмогу Вермахту. І озброювали їх часто трофейною зброєю. Чужі людські ресурси, озброєні трофеями й одягнені в чужий одяг, пішли на службу до Гітлера.

Після нападу на СРСР гітлерівці захопили величезні запаси Червоної армії, сконцентровані поблизу державних кордонів. Лише радянських танків їм дісталося 14500. Але на озброєння своїх частин вони взяли всього трохи більше 300 штук, оскільки техніку радянського виробництва було непросто обслуговувати, до того ж у ній не можна було використовувати німецький синтетичний бензин. Доля деяких трофеїв виявилася химерною. До війни в СРСР випустили 61 п’ятибаштовий танк Т-35. Майже всі вони на початку бойових дій опинилися в руках противника. Один екземпляр відвезли на експериментальний полігон під Берліном. Коли весною 1945 р. туди підійшла Червона армія, німці кинули проти радянської піхоти це броньоване чудовисько. Але червоноармійці його тут же зупинили пострілом з трофейного фаустпатрона. Трофей проти трофею…

Гітлерівці широко використовували трофейну радянську артилерію. Дотепер побутує легенда, що їм не вдалося захопити жодної «катюші» – установки реактивної артилерії. Та це не відповідає дійсності. Німці навіть організували виробництво реактивних снарядів типу М-8 на чеському заводі «Шкода». Радянські спеціалісти дійшли висновку, що німецький варіант мав помітні переваги над своїм прототипом через вищу культуру виробництва.

Трофейні команди

Червона армія також використовувала чимало трофеїв, захоплених у противника. Так, цінувалися у військах німецькі пістолети-кулемети, які радянські солдати називали «Шмайсерами», але у Вермахті їх позначали як МП-40. Коли РСЧА перейшла у наступ, серед її трофеїв опинилася велика кількість німецьких танків. На їхній базі в СРСР розгорнули виробництво самохідних гармат: у війська їх передали близько 1200 штук. Широко використовувався й трофейний німецький автотранспорт –  мотоцикли, тягачі, трактори. Великої уваги радянські тиловики надавали збиранню металобрухту, в тому числі  розбитої ворожої техніки. Його використовували для виробництва своєї зброї, військової техніки та боєприпасів.

Для збирання та збереження трофеїв у Червоній армії створювалися спеціальні трофейні команди. Недостатньо було зібрати трофеї, їх ще треба було відсортувати і розподілити. Цим займалися на збірних пунктах трофейного майна. Там його оглядали спеціалісти, які й приймали рішення щодо подальшої долі захопленого. Адже ворог міг спеціально підкинути отруєні медикаменти, продовольство чи фураж, або пальне, яке при використанні виводило двигуни з ладу. Тому на збірних пунктах діяли лабораторії, в яких ретельно досліджували якість трофеїв.

Якщо майно виявлялося доброякісним, ним постачалися фронтові частини. Те, що не можна було використати на місці, евакуйовувалося у тил. Досить значні запаси трофейної зброї та боєприпасів опинялися на радянських складах. А чимало їх відразу застосовувалося на фронті. Так, німці скопіювали радянські міномети калібру 120-мм, й їхні міни можна було використовувати і у вітчизняних мінометах. Лише необхідно було ознайомити своїх мінометників з особливостями німецького маркування, яке відрізнялося від радянського.

Трофейною зброєю користувалися головним чином при наступі, коли захоплювалися чималі запаси патронів та снарядів до неї. А в обороні боєприпаси швидко кінчалися і нових надходжень не було, тому зброя перетворювалася на звичайне залізяччя. Але й їй знайшли ефективне застосування. Трофейні гвинтівки, автомати і кулемети літаками перекидалися партизанам, а ті у сутичках з противником «розживалися» відповідними боєприпасами. Передавалася ця зброя також тим союзним арміям, де вона застосовувалася раніше. Наприкінці війни союзниками СРСР стали, зокрема, Болгарія та Румунія, які до 1944 р. воювали на боці гітлерівської Німеччини. Чимало трофеїв від СРСР отримала також Югославська Народна Армія. Але у противника захоплювали не лише зброю.

400 тис. вагонів майна, майже 3 тис. заводів, 96 електростанцій…

Трофейні команди повертали на Батьківщину величезну кількість майна, вкраденого гітлерівцями на радянській території. Серед нього було багато музейних цінностей, в тому числі й таких, яким і ціни не скласти. На жаль, частина загинула у полум’ї війни. А скільки осіло на Заході, невідомо: досі остаточно не врегульоване питання реституції культурних цінностей.

Після капітуляції Німеччини з неї почали вивозити майно, щоб компенсувати втрати, спричинені розв’язаною гітлерівцями війною. А вона завдала СРСР колосальних збитків, які  оцінюють щонайменше у 128 мільярдів американських доларів. Агресор мав за це платити. З Німеччини насамперед поверталися додому вивезені нацистами матеріальні цінності, які загарбники вважали своїми «трофеями». Але вивозилося і багато німецького майна: Радянський Союз отримав понад 400 тис. вагонів з ним.  Було відправлено 2885 німецьких заводів та 96 електростанцій. До середини 1946-го вивезли 123 тис. станків та іншого промислового обладнання. Значною виявилася їхня роль у відродженні зруйнованого війною народного господарства. Широко застосовувалася і праця військовополонених у відбудові знищеного: близько 3 млн. осіб працювали у промисловості, сільському господарстві СРСР та будівництві. Робіт ними було виконано на 50 млрд. руб., що частково компенсувало втрати від руйнувань.

«Москвич – 400» – це «Опель-кадет».

Завдяки трофеям в СРСР почали виробляти балістичні ракети, реактивну авіацію тощо. Відразу після війни у Москві розпочали випускати легковий автомобіль «Москвич – 400» – копію німецької машини «Опель-кадет». Радянський пасажирський і торговий флоти поповнилися німецькими суднами, що отримали нові імена. Дизель-електрохід «Патрія» став «Россией», пасажирський лайнер «Берлін» – «Адмиралом Нахимовым», теплохід «Магдалена» – «Победой» тощо. На Чорному морі з’явився новий учбовий корабель-вітрильник зі старою назвою «Товариш». Чотирищогловий барк з такою назвою затонув під час війни, йому на зміну прийшов трищогловий корабель того ж класу, взятий як трофей у Німеччини. Збудований 1933 року у Гамбурзі, барк «Горх Фок» пробув «Товаришем» з 1949 до 2003 рр., нині він викуплений в України німцями, повернувся додому і знову носить ім’я знаменитого німецького письменника-мариніста.

Багато трофеїв потрапило в СРСР, по-різному склалася їхня доля. Величезні склади німецького обмундирування згодилися, коли військовий одяг вдалося продати Афганістану. Довго ще афганські солдати доношували сірі німецькі мундири. Трофейна зброя різними каналами потрапляла в «гарячі точки» планети, де розгорялося полум’я національно-визвольних воєн. А старі німецькі мотоцикли з коляскою БМВ їздили нашими дорогами ще у 60-70-х рр. У колекціонерів вони перебувають на ходу й досі. Як і деякі автомобілі того часу, що нагадують про події минулого. На істориків же ще чекає точне визначення ролі трофеїв у швидкій відбудові СРСР після війни: за радянських часів подібні дослідження, м’яко кажучи, не віталися.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис ВОЄННІ ТРОФЕЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І все ж у такому нав’язуванні США досягли значних успіхів. Вони мають добре відпрацьовані технології інформаційних воєн і застосовують їх там, де активно реалізують свої цілі. Щоправда, на пострадянському просторі останнім часом їхній наступ різко загальмувався, а в контрнаступ перейшла Москва. А театром особливо запеклих інформаційних воєн стала Україна. Росія має тут значні переваги, намагаючись мобілізувати у власних інтересах російськомовне населення, і контролюючи більшість українських засобів масової інформації. Все виразніше експлуатується ностальгія за СРСР, яка помітно зміцніла на фоні провалів нинішньої влади в усіх сферах життя. Українські телеекрани заполонили старі радянські кінофільми, причому перевага віддається пропагандистським стрічкам про війну – різної якості. Мабуть, намагаються виховати у молодого покоління якийсь сурогат «радянського патріотизму». Хоча молодь таке практично не дивиться.

Тож молодим українцям агресивно нав’язують сучасну російську попсу, блатний шансон. Майже на всіх вітчизняних телеканалах йдуть безконечні російські серіали про «справедливих ментів», сучасних «доблесних російських солдатів – героїв» чеченських війн та військової операції проти Грузії. Українці в них є негативними персонажами. З нашого життя намагаються витіснити все українське і замінити його своїм продуктом. Типова інформаційна війна, яка передує іншим формам боротьби, мета яких – остаточний перехід України під контроль Кремля. Режим Путіна поступово втрачає масову підтримку всередині Росії, тому робить ставку на отримання переконливої зовнішньої перемоги. А такою в очах пересічного росіянина може стати включення України до Митного союзу. Якщо вдасться зігнати під крила двоголового орла Білорусь, Казахстан та Україну, Москва зможе розпочинати будівництво нової імперії.

До речі, днями з’ясувалося: у державному архіві Білорусі безслідно зник оригінал документа, за яким у Біловезькій пущі 1991 року проголошено розпуск СРСР. Немає його й в архівах Москви та Києва. Прибічники відродження Радянського Союзу отримали козир: як немає документу, то й розпуск недійсний! В інформаційній війні подібні речі особливо цінуються. Правда, документ цей ратифікований парламентами трьох держав, тому діє. А нам слід замислитися над тим, що очікує Україну в найближчому майбутньому, і бути готовими до всього. Адже на війні як на війні.

Ігор БУРКУТ

Запис ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нині особливо «дістають» простих людей злидні, безробіття, панівна несправедливість. Декому здається, що повернення в радянські часи дозволить їх подолати. Та спочатку слід зрозуміти, чому СРСР відійшов у небуття. Найпростіше пояснення – його розвалили темні сили: американський імперіалізм, масони, зрадники та агенти ЦРУ й «Моссад». А гроші на розвалення дала міжнародна банкірська мафія, яка контролює таємний «всесвітній уряд». Прибічникам цієї версії чомусь не муляє ока відсутність будь-якої конкретики в таких умоглядних побудовах. Де ж «адреси, паролі, явки», як казав нинішній російський президент Путін?

Радянський Союз був однією з двох супердержав світу з могутніми спецслужбами. Чому ж висококваліфіковані чекісти не зуміли попередити його розпаду і не викрили всіх тих агентів-негідників? Тому, що за величним фасадом ховалися гниль і трухлявина. Казками про загальну рівність та соціальну справедливість правляча номенклатура маскувала зростання власного багатства, різноманітні привілеї за рахунок суспільства.  Під час зарубіжних візитів керівники партії та уряду бачили, як розкішно живуть арабські шейхи чи президенти «бананових республік». Й самим кортіло такого ж. А зажерливість радянських начальників спричиняла зростаючий гнів простолюду, і це підточувало систему зсередини. Коли ж неефективна економіка СРСР не змогла забезпечити елементарні потреби основної маси населення, процес розпаду став невідворотним.

На поверхню вигулькнули всі невирішені проблеми, починаючи з національної. Тоді найхитріша частина номенклатури збагнула: розвалу не зупинити – тож і сама очолила цей процес. А зовнішні сили лише користалися слабістю прогнилої системи, спрямовуючи процеси у вигідне для себе річище. «Доблесні» чекісти замість захисту СРСР почали масово перебігати на Захід, щоби комфортно влаштувати особисту долю. Там же опинилися діти, онуки, племінники провідних правителів СРСР – Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Суслова, Андропова, Горбачова. Наприклад, головний радянський ідеолог післясталінських часів М. Суслов вважався ортодоксальним патріотом. А його донька Майя Сумарокова з родиною ще 1990 року переїхала до Австрії. Син М. Хрущова Сергій багато років живе у Сполучених Штатах. Для чого шукати руйнівників СРСР десь за морями й океанами? Вони жили в Радянському Союзі, розкладаючи його зсередини своєю брехнею та зажерливістю, а їхні нащадки згодом із нагарбаним перебралися за кордон. Згнилий труп до життя не відродити.

Ігор БУРКУТ

Запис ХТО РОЗВАЛИВ СРСР? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У внутрішніх паспортах громадян СРСР існувала графа «Національність», де позначалося етнічне походження людини, і за порядковим числом вона була п’ятою. Після Другої світової війни в країні набирала обертів антисемітська кампанія, тому євреї із сумом називали себе «інвалідами п’ятої графи». Не лише вони були жертвами дискримінації на цій основі: значних обмежень зазнавали кримські татари, чеченці, інгуші, німці… 

Не дивно, що після розпаду Радянського Союзу в нових державах, що виникли на його руїнах, дискримінаційну графу паспортів скасували. Проте з’ясувалося, що існує чимало прибічників відновлення цього запису. На останніх парламентських виборах в Україні ВО «Свобода» отримала достатнього голосів для проходження до Верховної Ради і формування у ній власної фракції. Однією з її перших парламентських ініціатив є відновлення сумнозвісної п’ятої графи. І тут свободівців підтримують комуністи: ретрогради раді будь-якому відродженню символів минулої епохи. Це може бути і пам’ятник Сталіну, і запроваджена за сталінською вказівкою пресловута графа «національність». Чого доброго, захочуть відродити і статтю Кримінального кодексу, що карала за «антирадянщину», і навіть сумнозвісні «трійки», які виносили смертні вироки поза судовою системою!

Але чого свободівцям так полюбився один із найгірших символів радянської епохи? Кажуть – так підкреслюють свою гордість за те, що належать до української нації. Можна зрозуміти, коли українці пишаються власними здобутками на професійній, творчій чи якійсь іншій ниві. Але як пишатися записом у паспорті? Й кому цей запис рядовий громадянин показує? Найчастіше – міліціонеру, який перевіряє документи, або чиновнику при оформленні документів, довідок тощо. Важко збагнути, для чого простому громадянинові потрібна п’ята графа. Проте вона потрібна владі, коли та готується до масових репресій на етнонаціональній основі. Недарма в тому ж СРСР запис «національність» у паспортах запровадили напередодні хвилі репресій проти цілих народів.

Звертає на себе увагу той факт, що і в Росії нині, синхронно з нашими законодавцями, тамтешні думці розглядають аналогічне питання. Щоправда, громадяни РФ можуть не відповідати на питання про власне етнічне походження, тоді їм в паспорти запишуть «безон». Це не назва тварини з помилкою, канцелярською мовою це означає «без определенной национальности». Взагалі російський «канцелярит» полюбляє подібні абревіатури. Наприклад, «бомж» – «без определенного места жительства». Цьому словесному покручеві відповідає українське «безхатченко». А «безону» відповідатиме, мабуть, «безбатченко»?

Україна все глибше поринає у системну кризу. Замість термінових заходів, спрямованих на її порятунок, новий склад парламенту переймається обговоренням п’ятої графи чи забороною вживання образливих слів «жид», «москаль», «хохол»: такий проект підготував відомий законописець-«язичник» Колесниченко.

Економіка країни летить у прірву, демократія згортається, корупція зростає, а народні обранці активно підтверджують свій статус «інвалідів розумової праці», займаючись  далеко не першочерговими справами. Невже забули, що Радянському Союзові не допомогли зберегтися ні «п’ята графа», ні заборона вживання національно-образливих слів?

Ігор БУРКУТ  

Запис Інваліди п’ятої графи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У СРСР за 1941-1945 рр. депортували за національною ознакою представників 61 народу.

Під час Другої світової у країнах – учасницях війни за різними приводами відбувалося переселення цілих народів. Процес розпочався ще до вересня 1939-го, коли з гітлерівської Німеччини після прийняття в ній расистських законів почали масово виїжджати євреї, яких позбавили всіх громадянських прав. Чимало з 500 тисяч німецьких євреїв врятувалося завдяки вчасній еміграції, бо невдовзі гітлерівці розпочали фізичну ліквідацію євреїв. У січні 1942 р. Гітлер затвердив план «остаточного вирішення», за яким європейські євреї були приречені на повне знищення. А ще 1941 року розстріляли єврейське населення Києва: людиноненависницька ідеологія нацизму позбавила права на існування цілий народ. Таку ж долю гітлерівці призначили і для ромів (циган).

Зачистка українських територій – для альпійців

Нацисти здійснювали також масове виселення слов’янського населення з територій, призначених для колонізації німцями. Зокрема, на Житомирщині готувалися райони для заселення вихідцями з альпійських місцевостей, і тут використовувалися варварські методи для «звільнення» земель від їхнього споконвічного населення. Німецькі льотчики й танкісти «тренувалися» на мирних селах, вдосконалюючи свої професійні навички. Після авіаційних бомбардувань і «прасування» хат гусеницями танків, гітлерівські карателі виганяли рештки населення, відправляючи його у глухі місцини.

Традиції варварства для нелюдів

Вивезення людей за національною ознакою – не вигадка ХХ ст. До нього вдавалися й раніше. Але саме у ХХ столітті воно набуло тотальності. Більше того, така практика існувала навіть у країнах, які претендують бути взірцем демократії: доля американських індіанців відома. А під час Першої світової війни У Канаді запроторили до концтаборів підданих Німеччини й Австро-Угорщини, проти яких воював цей британський домініон. За колючим дротом опинилося чимало галичан і буковинців, які при в’їзді до Канади реєструвалися «австрійцями».

Подібну депортацію використали США після того, як у грудні 1941 р. японська авіація завдала несподіваного удару по американській військово-морській базі Перл-Харбор. На тихоокеанському узбережжі США проживало 120 тис. японців, яких вивезли «про всяк випадок» до концтаборів. Щоправда, після війни американський уряд вибачився перед ними і компенсував матеріальну та моральну шкоду. Але не всі вибачалися: Москва – ні.

Репресії на національному ґрунті СРСР розпочав давно. В середині 30-х він готувався до війни з Польщею та Фінляндією. З прикордонних районів депортували поляків, фінів, інгерманландців. Коли різко загострилася ситуація на Далекому Сході, то прикордоння з Кореєю у 1937 р.«очистили» від корейців. У 30-х роках вивозили персів, курдів, естонців, латишів, китайців тощо. А 1939-1940 рр. до Сибіру потягнулися ешелони з виселеними з Галичини й Буковини «класовими ворогами»: поляками, західними українцями, румунами, євреями. За ними повезли «класово ворожих» прибалтів. А до Німеччини виїжджали німці зі щойно долучених до СРСР територій. Хоча тут був елемент добровільності й репатріація зумовлювалася спільними радянсько-німецькими документами.                          

Виселяли навіть родини фронтовиків

Після нападу Німеччини на СРСР примусове виселення народів набуло особливо великих масштабів. Першими зрушили з місць свого компактного проживання до Казахстану й Сибіру радянські німці, яких 28 серпня 1941 р. з Поволжя виселили на Схід, ліквідувавши їхню автономну республіку. Радянським людям пояснили, що на території Автономної Республіки німців Поволжя висаджено гітлерівський десант і місцеві німці надають допомогу ворогові. Це була пропагандистська вигадка: німці не мали літаків, здатних подолати відстань до Волги й повернутися назад.

А  наприкінці 1941 р. розпочалася депортація німців з УРСР і Криму – йшлося про сотні тисяч людей. З німцями вивозили угорців, болгар, фінів – представників тих націй, етнічні батьківщини яких вступили в союз з Німеччиною. До середини 1942 р. їх вивезено в основному до Сибіру, Комі АРСР, Алтаю, Казахстану, Середньої Азії. Жодних вибачень і компенсацій виселенці після війни не отримали, а додому змогли повернутися лише після смерті Сталіна – і то не всі. Німцям, наприклад, дозволили повернутися в Україну лише 1972 року, а в Поволжя – ні.

Нова хвиля депортацій здійнялася під час битви за Кавказ. Щоби пояснити власний провал в організації оборони стратегічно важливого регіону, Сталін переклав відповідальність на цілі народи, оголосивши їх «народами-ворогами»: мовляв, вони «відкрили фронт німцям». У 1943 р. були виселені калмики та карачаївці, їхні автономні утворення ліквідовані. Виселяли навіть родини фронтовиків, які мужньо билися із загарбниками. Депортовані потрапляли і в казахстанський степ, і на заліснену Північ. Калмики звикли кочувати зі своєю худобою неозорими степами, жити в юртах. А в тайзі їм доводилося зовсім сутужно, чимало людей померло від хвороб та виснаження.

Вижив один новонароджений – Джохар Дудаєв

На початку 1944 р. з Кавказу на Схід знову потяглися товарняки з виселенцями. Надійшла черга балкарців, чеченців та інгушів. Війська та органи НКВС вже здобули чималий досвід депортації та працювали, як добре налагоджена машина. Вночі аул щільно оточували кільцем військ і вранці всіх його мешканців піднімали, даючи дві години на збори. Потім підганяли автомобілі, найчастіше – ленд-лізівські «Студебекери», куди завантажували депортованих із їхнім нехитрим скарбом. Відвозили до залізничної станції, де вже чекали ешелони – і починалася хресна путь страждальців. У переповнених вагонах для перевезення худоби без елементарних зручностей везли людей у невідоме. Не вистачало їжі, води. Помирали масово, на зупинках охорона викидала трупи на узбіччя, навіть не всіх закопували.

Найгірше доводилося породіллям і новонародженим. Без допомоги й догляду вони мерли масово. Чеченці вважають, що серед народжених у ті страшні зимові місяці 1944 року живим залишився тільки один хлопчик. Звали його Джохар Дудаєв. Саме він на початку 1990-х років очолив боротьбу за незалежність Чеченської Республіки Ічкерії та загинув у кривавій російсько-чеченській бійні. Жахливим виявилося відлуння тієї злочинної депортації…

Заслали сім’ю й двічі Героя

А масове вивезення тривало. Виселяли ногайців, лазів і греків Причорномор’я. У 1944 р. Червона армія викинула гітлерівців та їхніх союзників з Криму, але воєнні випробування для багатьох кримчан не закінчилися. Під нацистською окупацією півострів утратив майже все своє єврейське населення, а також переважну більшість кримчаків і караїмів: гітлерівці знищували їх за приналежність до іудаїзму. Гинули й цигани. Якщо нацисти втілювали в життя свої расистські догми за допомоги масових страт, то радянське керівництво розпочало масове виселення за етнічною ознакою, звинувативши цілі народи у «пособництві гітлерівцям».

Насамперед постраждали кримські татари: у травні 1944 р. близько 200 тис. представників цього народу депортували на Схід. Репресовані не лише родини тих, хто насправді служив у сформованих окупантами збройних підрозділах або працював у окупаційній адміністрації: таких було чимало. Виселяли й родини червоноармійців, а також радянських партизанів і підпільників – таких було ще більше. Доки двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан Султан на фронті особисто збивав 30 ворожих літаків, і ще 19  – у групових боях, його родину в нелюдських умовах вислали як злочинців. Весь народ звинуватили у злочинах окремих представників кримсько-татарської спільноти. Групова відповідальність робить сотні тисяч людей заручниками діянь конкретних осіб. Тому сучасне право визнає тільки персональну відповідальність: кожний відповідає лише за власні дії та вчинки.

Доки двічі Герой Радянського союзу Амет-хан Султан збивав ворожі літаки, його родину вислали як злочинців

З Криму водночас із кримськими татарами депортували греків, болгар, вірменів. Усіх їх звинуватили у «пособництві ворогові». А в листопаді 1944 р. з Кавказу виселили турків-месхетинців, хемшинів і курдів. Їхня «вина» полягала в тому, що представники цих народів проживали біля кордону з Туреччиною і були споріднені з турками етнічно та релігією. А Кремль вважав, що Анкара готується до нападу на СРСР, хоча турки тоді вже вели переговори з антигітлерівською коаліцією про вступ у війну проти Німеччини. Напасти на СРСР вони збиралися в 1942 р., коли німці наступали на Кавказі. Не вийшло, Сталінград завадив. А за їхній старий гріх відповіли зовсім інші невинні люди.

Близько 40 тис. турків-месхетинців мужньо билося в лавах Червоної армії, половина з них загинула. Вісім представників цього народу стали Героями Радянського Союзу, троє – повними кавалерами орденів Слави. Їм дали довоювати, а потім 2665 солдатів і офіцерів цієї національності депортували туди ж, де вже страждало 120 тис. їхніх одноплемінників.

На заключному етапі Другої світової війни та одразу ж після її закінчення були силою переселені ще мільйони людей. Так, СРСР і Польща обмінялися населенням: одним з етапів цього обміну була сумнозвісна операція «Вісла», коли українців змусили покинути рідні місця в Польщі. Москва і Варшава поділили Східну Пруссію, виселивши звідти всіх німців. Вивезли також німців з чеських Судет до Німеччини, як і з сербського Банату. А на Далекому Сході депортували японців з Курильських островів і Південного Сахаліну, які відійшли до СРСР. Із Західної України вивозили родини вояків УПА.

Геноцид – рана, що не рубцюється

Скільки людських трагедій принесли всі ті виселення! Від голоду, холоду, хвороб і знущань люди гинули масово, деякі депортовані народи втратили до половини своєї довоєнної кількості. В їхні будинки вселялися інші люди, їхнє майно переходило до нових власників. Нерідко ним користуються й досі, а нащадки тих, хто виселяв депортованих і ділив їхнє майно, і далі поширюють вигадки про «зраду» цілих народів. Дехто пишається бойовими нагородами, що їхні діди отримали не на фронті, а під час виселень і конвоювання нещасних. Маршал Берія, наприклад, був нагороджений престижним орденом Суворова І-го ступеня, який до нього давався лише полководцям за успішно проведені фронтові операції. А діти й онуки виселених ще й досі не можуть пробачити кривдників. І невідомо ще, до чого призведе ця ненависть. Чечня показала всю небезпеку подібних настроїв.

Сучасний світ засуджує масові депортації, хоча і в новітніх конфліктах вони присутні, наприклад, у кривавих війнах на руїнах соціалістичної Югославії. На жаль, люди не бажають вчити історію, натомість прагнуть якнайшвидше забути її страшні сторінки. І жити солоденькими казочками, в тому числі й про гуманний «соціалістичний інтернаціоналізм», який нібито панував у СРСР. Тоді як насправді там існувала депортація народів, антигуманна за своєю суттю.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Варвари ХХ століття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. У розповідях історика те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

 Війна принесла багато нещасть сотням мільйонів людей. Важко доводилося дорослим, ще важче – дітям. Особливі труднощі випали на долю сиріт, яких у роки війни з’явилося дуже багато. Втративши батьків, вони наодинці залишалися з чужим і ворожим світом. Інколи добрі люди пригрівали сиротинку, але значно частіше голодний та озлоблений люд відштовхував від себе цих маленьких беззахисних істот. Мовляв, і своїх проблем вистачає.

                       Яка на смак дитяча кров?..

На окупованій же території гітлерівці намагалися використовувати дітей як «видатковий матеріал». Наприклад, заганяли дітлахів за колючий дріт, де нелюди у білих халатах викачували з них кров для поранених солдатів Вермахту та військ СС. Старовинні казки про вампірів бліднуть на фоні цієї жахливої правди. Коли під час наступу переможці побачили знесилених примусовим донорством малюків, то бувалі солдати не могли стримати сліз. У них з’являлося нестримне бажання помститися за такий нелюдський злочин, і сучасним критикам «варварства червоноармійців на території Німеччини» варто замислитися – звідки взялася така чорна ненависть у вчорашніх мирних колгоспників і робітників. Що їм довелося пережити до того, як радянські танкісти, в’їхавши до Східної Прусії, розчавили на бетоні німецького автобану машини з сиротами загиблих есесівців. Адже спочатку самі есесівці спалили хати і повбивали дітей багатьох червоноармійців, висмоктали кров з наших сиріт, а лише потім жахлива помста прийшла до них додому. Перш ніж засуджувати когось, треба його зрозуміти…

Та гітлерівці не тільки випивали дитячу кров, вони намагалися вкрасти й дитячі душі. На окупованій території діяли групи нацистів, що відбирали малечу «арійської» зовнішності, вивозили її до Німеччини та віддавали бездітним сім’ям. Там маленьким нетямам давали німецькі імена й починали виховувати з них «представників вищої раси». Душокради розгортали активну діяльність і в іншій сфері, намагаючись позбавити маленьких українців, білорусів чи росіян їхньої справжньої суті, закладеної у дітях рідними батьками. Співробітники нацистських спецслужб підбирали сиріт й готували з них своїх розвідників та диверсантів. Дітей піддавали інтенсивній психологічній обробці, щоби позбавити їх любові до власного народу, замінюючи її «відданістю фюрерові».Потім закидали через лінію фронту і чекали розвідувальної інформації або доповіді про вчинений диверсійній акт, скажімо, отруєні криниці біля червоноармійських кухонь.

               В Україні спалили 1377 сіл разом з людьми

У блокований Ленінград ворог засилав дітей із завданням агітувати захисників міста здатися гітлерівцям. За наказом Сталіна їх нещадно розстрілювали: шкода від такої агітації була величезна. Нацисти чудово знали, яка доля чекає засланців, але безжально відправляли на вірну смерть все нові і нові партії дітей, жінок, старих, інвалідів. Життя «унтерменшів» для них нічого не вартувало. Нерідко під час наступу вони гнали перед собою натовп жінок і дітей, ховаючись за їхніми спинами від радянських куль. А скільки населених пунктів разом з мешканцями вони спалили на окупованій території! Лише в Україні знищили 1377 сіл, де разом з дорослими гинула маса ні в чому невинних дітей. Не слід забувати, що понад тисячу із цих населених пунктів спалили карателі з числа радянських громадян – військовополонених, яких окупанти використали для найбрудніших справ. Етнічних росіян примушували палити українські села, українців – білоруські.

Непростим було життя і тих, кого обійшло найстрашніше лихо. Постійне недоїдання, важка праця на полі чи біля худоби – сільським дітям не залишалося часу на відпочинок і дитячі розваги. У місті вистачало своїх бід – нерідко разом з матерями діти шукали якогось заробітку, щоби мати свій кусень хліба. Втім, на окупованій території працювали і школи, але у Райхскомісаріаті Україна освіту українські діти отримували мінімальну. Нацисти вважали, що «діти рабів» повинні лише вміти читати, писати, рахувати і розуміти накази панів, віддані німецькою мовою. Все інше – зайве, бо знання виховують людську гідність, зовсім «непотрібну рабам».

           Від захисту до садизму – один крок

Але чимало дітей таку гідність не тільки мали, але й прагнули її відстоювати. Вони потрапляли в партизанські загони або допомагали підпільникам у боротьбі з окупантами. Радянська література чимало розповіла про «піонерів-героїв», де серед пропагандистських вигадок були і зерна правди.

Діти брали зброю до рук і йшли вбивати. Тут необхідно підкреслити: незріла дитяча психіка неготова до подібних складних випробувань і нерідко вона їх не витримувала. Відомий партизанський письменник, професійний чекіст Овідій Горчаков якось розповів про чотирнадцятирічного партизана, який вражав всіх неймовірною жорстокістю. Коли хлопець загинув, партизани… полегшено зітхнули, бо розуміли, що у мирному житті цей садист став би страшним злочинцем. Післявоєнна міліція мала з такими справу.

Війна примушує будь-яку людину розкритися повністю, витягаючи на поверхню як найкращі, так і найгірші людські якості. Це ж стосується і дітей. Недарма у сучасному світі міжнародним правом заборонено залучення дітей до участі у бойових діях зі зброєю в руках. Але у Другій світовій війні на це не зважали. З того часу лишився вираз «діти полків». Солдати підбирали голодних і обдертих хлопчиків і знаходили їм роботу у своїх частинах. Як правило, намагалися тримати дітей при кухнях: вони носили воду, рубали дрова, чистили овочі. Але хлопчача романтика штовхала їх на передову, або навіть за лінію фронту. З цих дітей виходили першокласні розвідники. Якщо потрапляли до рук ворога, шансів вижити практично не мали. Але ж діти – це майбутнє країни і вони потрібні були живими. Від 1943 року «синів полку» почали відправляти на навчання у щойно створені суворовські та нахімовські училища. Такі навчальні заклади нагадували кадетські корпуси царських часів і призначалися для навчання та виховання дітей загиблих на війні радянських людей. До цих закладів спочатку приймалися діти з 10 років, які знаходилися там на повному державному утриманні. Їм давали середню освіту та первинні військові знання, необхідні для наступного оволодіння професією офіцера. Можна вважати, що майбутнє цих дітей було визначено.

                             Робота у голоді й холоді

Значно складніше було багатьом їхнім ровесникам у цивільному житті. Важко було не лише на окупованій території: у радянському тилу більшості жилося несолодко. Тоді як у Поволжі, на Уралі, в Сибіру та у Центральній Азії опинилися мільйони евакуйованих з України. Їхали туди сім’ями, разом з дітьми. Обживалися на новому місці з величезними труднощами. Нерідко в одну кімнату селили по декілька різних сімей. Барак вважався ще досить пристойним помешканням: багатьом довелося починати нове життя у землянках чи навіть наметах. Дехто всю сувору зиму 1941-1942 рр. прожив під брезентовим дахом, намагаючись хоч якось зігріти холодний намет за допомогою саморобної пічки з металевої бочки.

Евакуйовані робітники, інженери і техніки працювали на виробництві. У голому степу могли встановити станки й починати випуск продукції, одночасно зводячи стіни вже працюючих цехів. Робочої сили не вистачало, тож до станків ставали підлітки й навіть діти 12-14 років. Якщо маленький робітник не дотягався до важелів та рукояток, йому під ноги прилаштовували ящик. «Все для фронту, все для перемоги», – під цим гаслом працювали люди в тилу. Нерідко й спали поруч зі станками, щоб не губити час на дорогу. Запізнення на роботу каралося суворо. Виконати норму було непросто і дорослому, а що вже казати про підлітків! Працювали у холоді,  ще й голодні. Їжі не вистачало, її нормували й пайки були мінімальними.

                       За місячну зарплату – кіло м’яса

Ще у липні 1941-го в країні ввели карткову систему, за якою можна було придбати хліб, крупи, трохи жирів. Норми споживання у порівнянні з довоєнними впали майже втричі. Існував і «чорний ринок», але ціни на ньому були захмарними, а тому недоступними для більшості. За офіційними даними, середня зарплата в СРСР у 1943 р. складала 573 карбованця. Кілограм м’яса на «чорному ринку» коштував 300-500 крб., жиру – 750-1000 крб. За кілограм хліба треба було дати 50 крб. Ціни у різних місцевостях і в різний час були далеко не однаковими. Можна порівняти їх з тими, що  у вересні 1943 р. встановилися в окупованому німцями Донбасі. Кваліфікований робітник, крім пайка, отримував там 400 крб. місячної зарплати. Кілограм хліба або крупи можна було купити за 75 крб., тваринного масла – за 500 крб., сала – за 800 крб.

Важко було всюди, діти війни пройшли через великі страждання.

                         Потопили малих плотогонів

У радянському тилу працюючим дітям видавали робітничу норму продовольства, яка була вищою за ту, що призначалася утриманцям, тобто частині населення, яка не працювала. Та все одно наслідки недоїдання давалися взнаки. Якщо людина губила продовольчі картки або в неї їх крали, то примара голодної смерті виглядала із-за плеча досить серйозно.

Від голоду та непосильної праці люди вмирали і на селі, серед померлих було чимало підлітків – їхні організми росли і вимагали їжі, якої не вистачало. Гинули діти і через недбалість дорослих, що покладали на дитячі плечі непосильні завдання. Зовсім недавно став відомим жахливий факт масової загибелі висланих у тайгу дітей поволзьких німців. Про нього розповіла одна з учасниць тієї трагедії, яка дивом врятувалася.

Ліспромгоспівське начальство вирішило за допомоги цих дітлахів виконати свої виробничі завдання – відправити до населених пунктів вирубаний ліс і накошене сіно. Збили плоти, на них поставили копиці сіна і посадили дітей, щоби вони сплавили вантаж вниз по річці. Майже ніхто з малечі не доплив до найближчих сіл: налетіла буря і діти загинули. Їхні тільця ще довго потім витягали з води далеко від місця трагедії. Ніхто не відповів за таке варварство – «пролетарським інтернаціоналістам» було начхати на долі дітей «народу-ворога». Загалом про страждання висланих дітей і дітей спецпереселенців написано мало. А їм довелося перенести найбільш жахливі страждання: саме на їхню долю випало те, що не може навіть уявити звиклий жити у комфорті наш сучасник.

Кожен з дітей війни має власну історію, нерідко унікальну. Часто вони згадують школу, де писали на полях газет соком бузини чи розчином сажі – чорнил не було, як і зошитів. Згадують не лише про труднощі, але і про людяність та взаємовиручку своїх близьких і далеких. Народженим після війни варто розпитати дідусів і бабусь про той час. Треба знати їхнє життя і вчитися у них, як долати неймовірні труднощі. А головне – як зберегти свою безсмертну душу в нелюдських умовах. Вони зберегли. А ми?

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Трагедії дітей війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чимало старших людей любить фільм «Кубанські козаки», що вийшов на екрани 1950 року. Після жахів війни та голоду 1946-47 рр. ця стрічка повинна була переконати радянських громадян, що все найстрашніше лишилося позаду, а країна вступає у прекрасний період свого розвитку. Красива казка багатьом дала можливість відволіктися від життєвих труднощів, повірити у покращення життя найближчим часом. Нині функцію психологічної розрадки від бід і жахів сучасного лихоліття бере на себе ностальгійна туга за ідеалізованим минулим.

Дискутувати з жертвами ностальгії немає сенсу: їм це почуття дозволяє зберегти психічне здоров’я й остаточно не впасти у відчай. Вони подумки поринають у власну юність, у світлий період надій та мрій. Які, на жаль,  не збулися, але залишили по собі теплі спогади. Погане тут одне – ностальгійними настроями порядних людей намагаються скористатися політикани, що переслідують брудні цілі. Двадцять років тому вони перехопили гасла незалежності, під прикриттям яких поділили колишню загальнонародну власність, перетворившись на олігархів-мільярдерів. Нині прагнуть зберегти й примножити награбоване, бо відчувають зміну суспільних настроїв, вкрай небезпечну для себе. Тому намагаються осідлати популярні ностальгійні настрої й нещадно експлуатують тугу простих людей  за розвіяною вітрами історією радянських часів. Будь-яка революція, навіть така дивна, як «Помаранчева», неминуче завершується контрреволюцією та реакцією. Україна вступає нині у завершальну фазу цього процесу.

Розчаруванню мільйонів у надіях, що не справдилися, хазяї сучасного життя намагаються надати ностальгійного забарвлення. Скучили за СРСР? От вам проект надання державного статусу російській мові! У мас-медіа все ширше пропагується сталінська версія Великої Вітчизняної війни, а ідейні нащадки бабусі–КПРС з кожним місяцем  все голосніше розповідають казки про народовладдя, яке нібито існувало в Радянському Союзі. «Повернемо державу народу!», – закликають вони, готуючись до виборів. Хіба можна повернути те, чого не було? Краще боротися за виконання діючої Конституції, яка називає народ «єдиним джерелом влади». Доки правлячі олігархи ще не протягли інший варіант Основного Закону для закріплення свого панування навічно. А бажання повернутися в СРСР лише відволікає чесних людей від пекучих проблем сьогодення, тому грає на руку правителям України, які стрімко втрачають опору в суспільстві.

Запис Порятунок від ностальгії: Назад у СРСР спершу з'явиться на Медіа-Версії.