Це уперше в цьому проекті ми звертаємося до характерної для міста постаті, людини відомої і навіть не одному поколінню й у різних колах чернівчан, коли героя цієї розповіді вже немає серед нас. Але привід був серйозний: Володимиру Петровичу БОРИСОВУ цієї неділі, 14 квітня, виповнилося б 95. І замість інтерв’ю з Володимиром Петровичем розповідає про нього донька, відома в Чернівцях співачка Лариса Белова (Борисова).

Яке воно, місто на горбах?

Десь на початку 1946-го на перон Чернівецького вокзалу вийшов з поїзда молодий стрункий чоловік із рудою кучмою волосся, ба більше – зовсім ще парубок, йому лише навесні мало виповнитися 22 роки. Звично взяв у руки немудрящу поклажу й пішов пішки вгору, розглядаючи вивіски магазинів обабіч вулиці, заглядаючи у стрімки повороти бічних вулиць і провулків. Подорожній звик до змін у своєму житті й ще не знав, що місто це стане його містом аж на 70 років життя й на роки після нього…

А перед цим був фронт, і не один: Володимир устиг пройти дві війни – з Німеччиною та з Японією, перед тим як отримав призначення до Чернівців. Військова спеціальність – розвідник, бо перед війною встиг закінчити технікум фізичного виховання і школу розвідки, а у військо потрапив, не маючи ще й  18-ти.  43-го був поранений, довго лікувався, але все ж повернувся до своєї частини, до своїх друзів-розвідників. Дійшов до Берліна, а в той самий день, коли Німеччина підписала Капітуляцію, всіх розвідників, разом із Борисовим, перекинули до Праги, де війна ще тривала… У серпні – знову перекинули, тепер уже на Далекий Схід.. Борисов жартував інколи, згадуючи все це: «Де та Японія, і де Чернівці?»

Згадує Лариса Володимирівна: «Я думаю, що оця військова розвідка сформувала його на все життя уважним, відповідальним, зібраним, із чудовою реакцією. Я впевнилася в цьому не один раз, коли тато брав мене із собою в походи до Карпат. Особисто навчав своїх підопічних усіх потрібних у горах навичок. Усе було продумано, сплановано, аж до підготовленої заміни для себе, якщо доведеться на якийсь час залишити групу. А причиною такого, на моїй особистій пам’яті, став, наприклад, напад апендициту в одного з учасників походу – і тато організував негайний спуск хворого з гори й доставку до лікарні».  

А ще раніше, 1937-го, втратив батька – саме так, як багато хто в ті роки втрачав рідну людину. Невдовзі померла мама. З рідних залишилася одна тітка, яка підтримувала хлопця, скільки могла. Краснодару, де народився, зовсім не пам’ятав. І мало не як сон, від якого раптово збудили, згадувався родинний дім – в Іркутську, куди батька, кадрового військового високого рангу перевели до Управління Забайкальського військового округу. Родина була інтелігентна, мама свого часу навчалася в Смольному інституті в Петербурзі. Вивчилася вона на лікаря, але залишилася з нею музика, вона чудово грала на фортепіано. Лариса Володимирівна навіть бабусею й дідусем називає татових батьків із запинкою: той сталінський    вир затягнув їх ще зовсім молодими. Але сам Володимир Петрович чудово знався на оперному мистецтві, почувши якусь арію, безпомилково називав оперу, атора й співака-виконавця. Сам не співав, не маючи слуху. Але потяг до музики перейшов у наступне покоління, до доньки Лариси.

У Чернівцях Володимир оселився не одразу, спершу його направли уповноваженим від обласної влади до Кіцманя. Практично все життя він був на відповідальних посадах, коли доводилося дбати не лише про роботу, але й про людей. Для людини молодої це також було суворим випробуванням, але як виконував він свої обов’язки, можна судити навіть за дитячими спогадами доньки:

«До нас ще багато років приїздили вдячні люди з родин, яких Борисов буквально врятував від голодної смерті… Привозили курку, ще якісь немудрящі подарунки, але тато нічого не брав: мені нічого не потрібно, але дякую, що заїхали!».

Сільські стадіони, спортмайданчики і перші футбольні команди…

Непосидючий Володимир Петрович збирав навколо молодь і дітей, заражаючи їх своїм спортивним ентузіазмом. У Чернівцях ще не було футбольної команди – а в Кіцмані вже була! Якийсь час Володимир Петрович викладав фізкультуру в Кіцманській школі, і це озвалося своєрідним відгоміном вже під час роботи у Чернівецькій міській раді, де зустрівся із Омеляном Канюком – колишнім своїм учнем. Люди обізнані часто повторюють: «Та скільки там тих Чернівців!», знаючи: коли йдеться про людську вдячність, вона розширює світи… А вдячних було й було: скількох повоєнних парубків та підлітків спорт урятував від кривої доріжки!. Лариса Володимирівна шкодує, що, може, пам’ятає не все, а батько розповів би більше…

1947 року Борисов організував і провів першу в області спартакіаду сільських спортсменів. Подія вийшла грандіозною: окрім усього обласного начальства, ще й візиту Хрущова, удостоїлися – він тоді був членом військової ради ПрикВО, що базувався у Чернівцях.

З Кіцманя Борисов виїхав уже «солідною», одруженою людиною. Дружина стала працювати в обласній раді з фізкультури й спорту бухгалтером, згодом головбухом. 1948 року народилася перша донька. 1949-го подружжя отимало першу свою квартиру на вулиці 28 червня, 50.

Хоча часто бувати вдома Володимиру Петровичу не доводилося: тепер його напрямком, як працівника ОблОНО, стали Вижниця й Путила. І туди вже він став брати малу Ларису, адже мама мало не цілодобово пропадала на роботі: тоді ж не було в бухгалтерів комп’ютерів з пограмами, навіть арифмометри з’явилися не одразу, спершу все на рахівницях підбивали…

 «Не пам’ятаю, аби колись тато сидів без діла. Він увесь час – і вдома, і на роботі, був зайнятий. Все життя. Приїжджаючи до сільських шкіл, не шукав недоліків, хоча  й вони були, а намагався допомогти. У районах він організовував футбольші команди, шкільні спортивні секції. Він брав участь і у створенні першої футбольної команди в обласному центрі. Тоді вона називалася «Авангард», на «Буковину» перейменували значно пізніше. Щоправда, й влада йшла йому назустріч: де стадіон підремонтують, де інвентар закуплять…».

Піонерське літо – як вставна новела

У літні місяці Володимир Петрович очолював піонерський табір профспілки працівників держустанов. Першим місцем його дислокації – протягом кількох років – був колишній панський маєток у с.Оршивці Кіцманського району. Крім панського будинка. там добудували літній корпус та організували їдальню на критій веранді. Навколо ж розкошував парк на схилах, а з двох боків від центрального майданчика фруктовий сад…

Авторку цих рядків п’ятирічною дівчинкою матуся привезла туди на літо, раніше так надовго з батьками не розлучалася, до дитячого садочка не ходила, тож було сумно й слізно. Ми з мамою сиділи на величезному пні збоку від корпусу й обидві плакали, хоча біля воріт уже сигналила вантажівка: автобусів рейсових не було ж… І підійшла  до мене доросла тьотя, щось сказала мамі (згодом дізналася. що вона просто відправила її додому!) – узяла за руку й повела до діток. Там я вже трохи підбадьорилася, бо побачила дівчинку ще меншу, теж Ларису. Щоправда, меншу всі звали «Лариса-Бориса». Набагато пізніше я дізналася, що це дочка начальника табору Володимира Петровича. Бо Володимир Петрович доньку серед інших дітей ніяк не виділяв.. Наступного літа ми зустрілися вже як «старожили». Походи, ігри, спортивні змагання, свята,  карнавал, величезна ватра на відкритій галявині наприкінці табірної зміни…  Багато з тих дітей зберегли дружні стосунки на все життя. А скільки всього ми навчилися за ті роки: танцювати, робити карнавальні костюми, бинтувати рани й виносити пораненого, випилювати лобзиком чи випалювати узори, вишивати  стебельком… І команда вихователей та вожатих їздила з Володимиром Петровичем з року в рік, з невеликими змінами. А донька Лариса вже студенткою  працювала у тата в піонерському таборі – і так само без найменших «преференцій»…

Кузня українських фінансистів у середмісті Чернівців

Після ОблОНО Володимир Борисов 1954 року перейшов працювати до фінансового технікуму. І працював там до самої пенсії. Викладав фізвиховання, був заступником директора. У доволі зрілому віці закінчив Торгово-економічний інститут (нинішній КНТЕУ) і став викладати економічні дисципліни. Технікум цей був унікальний для таких закладів – саме своїми напрямками, яких більше не було ніде. Приїздили сюди вчитися з усієї України. Спортивний зал містився у будівлі чоловічого гуртожитку технікуму на вул Челюскінців  (нині Р.Кайндля). А хто поступав до фінансового технікуму з хлопців? Слабі та маломобільні, яким у чоловічих професіях важко було б працювати. Саме їх Володимир Петрович намагався у рамках доступності долучити до спорту, свято вірячи, що це здоров’я. Щоранку приходив на підйом до «своїх хлопців»: зарядку проводили на відкритому повітрі у дворі…

 «У вихідні й на свята заходив до гуртожитку. Ті, в кого домівка була поблизу Чернівців, їхали додому. Але були й студенти з Полтавської, Донецької, Волинської областей… Тато збирав тих хлопців і телефонував мамі: «Став сковорідку». А сковорідка була величезна, мало не метрова, на всю плиту (газових тоді ще ж не було). І поки вони приходили, на столі стояла картопля, тарілка з капустою, в кращому разі сало – інших «смаколиків» у нас тоді не було…».

З цього технікуму повиходили відомі фінансисти, міністри  та їхні заступники. У Чернівцях так само багато працювало багато колишніх татових учнів, Наприклад, брати Охрімовські. Старший з них, Георгій, очолював фінансове управління міської ради, потім був радником міського голови з фінансово-економічних питань… Студенти через багато років згадували, що Володимир Петрович обов’язково цікавився при зустрічі, чи їв того дня студент. І навіть якісь гроші «підкидав» – поїсти…

 «Про роботу з майбутнім першим президентом тато мав власний спогад. Вони удвох з Леонідом Макаровичем приїхали до Хмельницького, щоби вранці їхати в один з районів на нараду. Розташувалися в готелі, попросили чергову розбутити їх о шостій, аби встигнути на автобус. А та змінилася й забула… Прокинулися мало не о дев’ятій, автобус давно поїхав. На автовокзалі підійшли до каси: чим можна доїхати? А працівники автовокзалу якось дивно на них дивляться й нічого не кажуть…Навіть черговий по вокзалу підійшов. А потім їм розповіли, що автобус, на який вони запізнилися, потрапив у серйозну аварію, багато постраждалих: «Ви в сорочці народилися». Борисов із Кравчуком узяли шампанське й торт, дізналися, де живе та чергова й пішли їй подякувати за те, що вона про них забула»…

«Червоний ліхтар – це не завжди про Голландію»

Володимир Петрович займався фотографією все життя. Скажімо, авторка цих рядків практично ні разу не бачила його за довгі роки без фотоапарату: змінювалися лише камери й технології виготовлення світлин. У давні вже роки проявити плівку й надрукувати фотографії було серйозною справою, особливо коли з’явилася кольорова фотографія. Треба було знати все про проявники та закріплювачі , температурний режим та ще багато чого премудрого. Лабораторій, куди можна було віддати відзняту плівку й отримати готові фотографії, тоді ще не було.

 «У нашій квартирі був відгороджений невеличкий закуток для фотолабораторії, куди ніхто не мав права заходити, й де тато «чаклував» над знімками при світлі червоної лампочки. Ми жили доволі скромно, але тато завжди прагнув мати хороший фотоапарат і опановував усі види фототехніки. Вже далеко за 80 він опанував комп’ютер і фотошоп, навчився працювати з «цифрою».

Після виходу на пенсію Борисову запропонували стати штатним фотографом міської ради. І він далі займався улюбленою справою: ходити й фотографувати. Усі хоч трохи значні події життя міста потрапляли до його об’єктива.Залишається лише дивуватися, де він браві стільки енергії. А після того, як Федорук пішов з посади мера, Володимир Петрович попрацював ще з півроку й теж пішов. Нові часи – нові пісні… Але камеру до архіву не здав.

А колись у басейні була вода…

Коли в останні дні життя Володимира Петровича донька Лариса сиділа біля нього, а з вікна палати відкривався вид на закинутий басейн, вона з гіркотою думала про те, що тато в комі й хоча б не побачить цей сором…

Створенню цього басейну Володимир Петрович віддав багато сил та здоровֹ’я у ті роки, коли працював головою міського комітету у справах спорту. Вдома не біло спокою від дзвінків: бетон, фарба, щебінь, кафель, труби, насоси… На все була рознарядка, але просто купити практично нічого було неможливо: все треба було «діставати». Але басейн таки збудували. Які змагання тут проводилися! Зі школи олімпійського резерву тренуватися приїжджали. Всі школи та ВНЗ водили сюди учнів та студентів, молодь масово навчалася плавати.

При Борисові ж  почали реконструювати стадіон, який перестав бути схожим на колгоспне футбольне поле, а став сучасним на той час спортивним комплексом.

«Скільки  праці, скільки енергії вкладено – і не однієї лише людини. Команда в Борисова була справжня: працьовиті безсрібники трудилися так злагоджено: коли б у президента була така команда, Україна давно процвітала би!».

Пам’ять старого міста

Володимир Петрович пам’ятав усіх своїх учнів і значних чернівецьких спортсменів – до кінця життя й на імена. Коли він, окрім фінансового технікуму, викладав ще фізкультуру в 9-й школі , серед його учнів був легенда чернівецького – і не тільки – спорту Даниїл – Дусик – Тубеншлак (помер торік у Нью-Йорку – ред.) Разом зі своїм дружком Василем Безродним (теж відомим спортсменом і теж нині покійним) вони були найбільшими «збитошниками» в усій школі. І саме серйозні заняття спортом зробили з них людей.   

У Борисові все життя жив дух непосидючого організатора.

«Тато щиро вважав, що всі дурні думки – від неробства. Коли його забирали з інсультом до лікарні, з якої вже не вийшов, лікарка «швидкої» попросила його медичну картку. А у тата її просто не було! Він ніколи ні від чого не лікувався – до своїх 92 років. Лікарка не повірила».

Дуже часто Володимира Петровича можна було зустріти в центрі міста, біля кінотеатру «Чернівці», де торгують книгами… Часто бачила його зустрічі з учніми, студентами, колегами… І всі такі теплі: люди буквально кидалися йому на шию…

Не лише Чернівці  стали рідними для Володимира Петровича, але й він був якоюсь особливою прикметою міста.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

На знімках:

Володимиру Борисову вручають грамоту за підсумками областної спартакіади 26-27 вересня 1948 року

Кіцманська футбольна команда. 1947 рік.

Запис Чернівці Володимира БОРИСОВА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тарас Кияк – людина, яка послідовно і жертовно наближала Українську незалежність. Вчений-мовознавець, громадський та політичний діяч, доктор філологічних наук, професор. На початку 1990-х років очолив чернівецький осередок Демократичної партії України. Як її представник балотувався на виборах до Верховної Ради України в 1994 та 1998 роках. Один із засновників науково-дослідного Центру буковинознавства, голова Чернівецької обласної організації товариства «Просвіта» (1990–1995 рр.). І це віхи лише його «буковинської» біографії. А він же ще й  завідував кафедрою теорії та практики перекладу з німецької мови Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, був почесним доктором Інституту придунайських країн та Центральної Європи у Відні, народним депутатом Верховної ради другого скликання, координатором групи «Конституційний центр», головою міжпарламентської групи «Україна-Німеччина» Верховної Ради України (1995–1998 рр, головою Українського термінологічного товариства (від 2002 року), одним із членів-засновників Демократичної партії України (1990–2003 рр.). Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Автор статті 10 (про мову) Конституції України.

Днями в інтерв’ю «Версіям» Тараса Романовича тепло згадував журналіст Василь Бабух. Цей момент не увійшов у публікацію (див. «Версії», ч.3 від 17 січня 2019р.), але сьогодні він дуже  доречний – цей яскравий і показовий спогад про Тараса Кияка людину з витонченим чуттям слова і почуттям гумору.

«Це було під час відкриття органного залу в Чернівцях (18 серпня 1992р. – ред.), – пригадує Василь Бабух. – Внизу – Український народний дім, вище – Вірменська церква. Між ними зібралося море людей, мітинг. Кияк – один з фундаторів Руху (Народного Руху України – ред.) – став на сходи і сказав потрясаючу фразу: «Дорогі буковинці! Час óрганів минув. Настав час оргáнів!»

Довідково.  18 серпня 1992 р. урочисто відкрили зал органної та камерної музики, присвятивши подію 1-й річниці Дня Незалежності України. Першою виконавицею стала органістка Світлана Бардаус.

Зал органної музики відкрили у приміщенні вірменської церкви св. апостолів Петра і Павла, збудованої упродовж 1869 – 1875 рр. за проектом відомого чеського архітектора Йозефа Главки і освяченої 9 жовтня 1875 р.
До 1940 року церква була діючою, а після 1944 року вже не відкривалась, у ній був склад. У 80-х роках ХХ століття методом народного будівництва розпочали її реставрацію, у 1992-му споруда пережила друге народження і церкву передали Чернівецькій обласній філармонії не тільки як пам’ятку архітектури, але й як зал органної та камерної музики. Орган для органного залу був виготовлений на фірмі Rieger-Kloss (м. Крнов, Чехословаччина). Орган має три мануала і педаль, 38 регістрів, з яких 5 — мікстури та 4 — язичкові регістри. Регістрова трактура — електрична, клавіатурна трактура — механічна. Нині у церкві відправляються і богослужіння.

Запис Людина, яка руйнувала «час óрганів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Між Вікном і Чернівцями

Для тих, хто тоді відкрив для себе Чернівці і надовго (чи й назавжди) з ними поріднився, цим поєднанням став університет. Для Бабуха ще й не з першої, спроби. Тоді для вступу до вузу важливим був стаж роботи, тож Василь спочатку працював комбайнером, а згодом учителем у сусідньому селі Онут (без вищої, нагадаємо, освіти). Викладав учням половину предметів (і фізкультуру, і малювання, і навіть класне керівництво мав). Не мав, каже, жодних знань про методику викладання, тож вигадав свою. Знаючи, що сільським дітям після уроків не надто є коли вчитися, не вимагав учити правила напам’ять. Вимагав лише розуміння та вміння пояснити своїми словами. Багато хто потім вибився в люди і дякував учителеві, що не відбив охоту до навчання і змушував «шурупати власною головою»… Зрештою, 1961-го студентом став і Василь Бабух – й дуже швидко його забрали «до войська». Після армійської служби в Грузії, у полку урядового зв’язку, повернувся на рідний філфак. І там Бог звів з майбутніми відомими поетами Віталієм Колодієм, Володимиром Вознюком, журналістами Юрієм Тироном, Володимиром Михайловським, Анатолієм Масловським, Антоном Чорнопиським… Разом вчилися, разом збирали фольклор у рідних та сусідніх селах, захоплювалися віршуванням.

«В університеті мені пощастило на гарних вчителів, – розповідає Василь Іванович. – Серед них – Михайло Григорович Івасюк, тато Володі Івасюка. Він керував літоб’єднанням філфаку і всіх, хто щось трохи писав, кликав туди. А коли Володя також почав щось писати, стало очевидно, що йому не вистачає текстів. Тоді прийнято було спочатку творити мелодію, а вже на неї поет мав написати вірш. Та ще й для Володиної музики не пасували такі вірші, які доти писали. потрібне було щось нове, свіже, нестандартне… Тож я познайомився з Володею Івасюком, і ми пробували щось творити разом. Приходили в тодішній Будинок народної творчості (нині це Український народний дім), замітали брудну підлогу (чомусь вона там завжди така), Володя сідав за старе фортепіано на сцені, починав награвати. Рахує мені, віднаходимо ритм… він добре розумівся на тому – батько прищепив. Схопив кілька рядків… А перед Олімпійськими іграми в Москві зателефонував:  «Старий, завтра маю виступати перед будівельниками олімпійських об’єктів, там є багато буковинців, заспіваю їм нашу пісню». Названого дня я увімкнув передачу з Останкіна. І там пролунало, що «для своіх зємляков ісполніт пєсню Владімір Івасюк. Музика Владіміра Івасюка, слова Васілія Бабуха, «Світ без тебе»!

Тепер з тих, хто писали для Володі на Буковині, лишилися тільки я і Володимир Вознюк…»

Чернівецька коляда у радянські часи

«Сьогодні, коли Буковина дзвенить колядою, я згадав про першу університетську коляду. Це було, якщо не помиляюся, 1969-го. Викладачів тоді було багато приїжджих, а ректором – Корній Матвійович Леутський, вчений світового рівня. Жив він на вул. Сковороди. І саме тоді дозволили колядувати – в комуністичні часи це було заборонене. Тож зібралися ми (я, Василь Дуган, ще кілька хлопців) і йдемо до ректора. Відкриває двері наймичка, проходимо, колядуємо «Нова радість стала» – ректор аж заплакав! Калачі, вино, кільце ковбаски дає нам із собою…

Далі  прийшли до одного з викладачів – він на прізвище Чернець, а дружина його –  Бикова, росіянка. Пригостили нас варениками з маком. Сидимо за столом, точаться балачки, а ми не можемо надивитися в їхні очі – посткомуністичні, захоплені…»

«Світло-писання»

«Коли  працював у газеті «Радянська Буковина», захопився фотографією. А що таке фотографія? Фотос+графос, світлописання! Це зараз можна наклацати безліч фоток, але справжнє мистецтво – це вміти «писати світлом»! Якщо нема доброго світла на фотографії – це просто карточка.

В ефірі чернівецького телеканалу ТВА

З досвіду знаю, що найкраще світло – м’яке, розсіяне, яке буває після дощу. Пригадую, мав щастя спілкуватися з оператором Юрієм Гармашем, який багато років працював з Іваном Миколайчуком. Якось треба було відзняти буковинський пейзаж. Ми їхали полем. Був силенний туман, його відтіняла чорна рілля. І раптом розсіюється туман – а по ріллі ходять лелеки… Ці чудові кадри стали справжнім дарунком долі! До речі, свого часу Юрій Гармаш у краєзнавчому музеї виставив серію фотографій Миколайчука. Розкішні світлини, особливо де Іван у крислатому капелюсі…

Звісно, не було в мене грошей на достойну фотокамеру, та й самі фотоапарати були дефіцитом. Та в одному фотомагазинчику на Головній працювала моя  родичка Орися Чоботар. Я часто туди заходив, дивився на техніку. Знав: щось більш вартісне «чекало» своїх заможніших покупців «під прилавком». Якось Орися сказала, що їм надійшла до продажу фоторушниця. І я оформив покупку на виплату… Це була моя перша фотокамера! Фотографував пташок, тварин – і захопився цим на все життя, навіть через багато десятиліть видав книжку «Побачене в дорозі».

Одна із “побачених в дорозі”  Василем Бабухом (з його сторінки у фейсбук)

Ще маю готову до друку книжку про природу Буковини «Солов’ї в неволі не співають»: сподіваюся, що цьогоріч вона вийде.

До «Буковини» тоді приходило багато фотографів-євреїв. Хтось краще фотографував, хтось гірше… Але що мені дуже подобалося – ці майстри не приховували своїх секретів. Один старий чернівецький майстер навчив мене, як знімати картини (коли ще не було можливості робити гарні репродукції): спалах націлити на стелю, і з неї йтиме слабкий потік світла, достатній, щоби видно було картину. Ще пам’ятаю, ніяк не вдавалося добре проявити кольорову плівку. І латиський єврей Фрейманіс порадив мені підняти температуру проявлення на 2 градуси. Усе вийшло! Я дивувався: «А навіщо Ви мені це відкрили?». «А я що, у гріб ці знання понесу?» – відповів. За цим принципом і я намагався жити.

Перший зарубіжний гонорар отримав за фото в американському журналі – знімок мами космонавта Леоніда Каденюка з котом біля хати у Клішківцях. Цікава була історія, коли до неї приїхала ціла делегація, у складі якої була космонавтка індуського походження Калпана Чавла, з Коламбії. Приїхали в Клішківці, а за хатою Каденюків була лозниця на 4-х кілках («решітка» зі свіжої лози, де димком обдували чорнослив, від чого він ставав надзвичайно смачним). Мама Каденюка дала покуштувати їй цього чорносливу, і космонавтка задоволено сказала: «Харашо!» Я це згадав, бо саме в ті часи влада взялася піднімати виробництво «товарів для населення» – і наша чернівецька кондитерська фабрика виготовляла найсмачніші бомбони «чєрнослів у шоколадє»!

«Дивовижні були люди…»

«Газета «Радянська Буковина» була тоді певним осередком культури в місті. Першим її редактором був Кузьма Демочко. В редакції працювали потрясні за рівнем таланту люди: Віктор Кушнір (сам з Кельменецького району, віршував, і не просто рими підбирав, а писав у різних формах і системах віршування), Володимир Якович Дячков – знавець, критик.

В.Бабух і газета “Радянська Буковина”. Фото з інтернет-сторінки газети “Час”

Пам’ятаю, коли працював завідувачем відділу капітального будівництва, у редакційний двір часто приходив тато Еміля Крупніка – відомого нині виконавця шансону. Якось приводить сина: «Ето мой синок, он пробуєт пісать…» Дивлюся – є там рядки чудові! «Буде з нього людина», – кажу! Але додаю, що треба приходити в газету, крутитися тут, набиратися від творчих людей ідей. Так і сталося.

А поруч в іншому відділі працював Саша Ягольник, а його хлопець, також Саша став потім шоу-меном. Наш Саша був дуже скромний, навіть трохи боязкий. Коли чоловіки йшли після роботи «на порційку», він ішов додому. То дружина його якось підходить до мене, дає жмутик грошей і каже: «Бєрітє Сашу с собой, єму нє хватаєт мужской компанії…» А син, бачте, вже не боїться публічності…

Часто приходив Богдан Ступка. Після спілкування з цим колом він просто хапався за голову: «Ви просто не уявляєте, яких талановитих людей маєте поруч із собою!» Коли вперше привіз спектакль «Тев’є-молочар», то чернівецькі євреї на знак вдячності за те, як він грав Тев’є, принесли йому (до нас, в «Буковину», бо він у нас потім був) смачнющих наїдків, ікри… Ступка був ошелешений: «Що будемо з цим робити?», – питає. – Та що, – кажу, – споживати…»

До війни у Чернівцях мешкали 50 тис. євреїв. Творили ауру міста, визначали економічний – і не тільки! – його бік.

Василь Бабух (з фотоапаратом) і чернівчани: Володимир Килинич, Сергій Гакман, Арсеній Анциперов (зліва направо стоять), Ігор Буркут, Броніслав Тутельман (справа наліво сидять). Фото зі сторінки в фейсбук.

Досі спілкуюся з Мойсеєм Фішбейном. Колосальний публіцист, сильний поет. Народився у Чернівцях, його мама була вчителькою української мови – і передала ці знання і чуття мови синові. І він не лише визначний поет, а й прекрасний перекладач: його переклади Рільке, як на мене, значно глибші і потужніші за переклади Бажана чи навіть Стуса, які робили це раніше за Фішбейна.

Від «Сайгона» до «Білочки»

«Звісно ж, окрім роботи, ми знаходили час і на «порційку». Найбільш популярною точкою був «Сайгон» на вул. Кобилянської, де подавали каву і коньяк і де сходилися і викладачі, і студенти. Офіційна назва закладу була інша, але комусь стрельнуло в голову називати це кафе «Сайгоном». Іван Миколайчук любив там бувати, коли приїжджав на зйомки… Поруч, до речі, було фотоательє, де свого часу зробили блискучу світлину Лесі Українки з Ольгою Кобилянською. Я колись пропонував зробити там «музей однієї фотографії», але так ця ідея і не була втілена…

Нижче, навпроти, розташувався дуже популярний ресторан «Дністер», де створений відомий салат «Дністер»: я через багато років десь вичитав, що його вважали цілим «кулінарним ізобрєтєнієм», яке «роділось в Черновцах». А виник він з цілком прозаїчних причин! Коли приходили ті, кому просто хотілося швидко випити і закусити. Їх заводили до бічної  кімнатки, наливали і на закуску подавали цей салат: нарізаний соломкою сервелат, до якого додавався зелений горошок, посипалося це зеленою цибулькою і поливалося майонезом. Випив, закусив – і звільнив місце для наступного охочого.

Під рестораном «Дністер» відкрили бар «Полонина» (згодом – «Ватра»). Там готували комплексні обіди, а заодно й випити можна було. Грав оркестр єврейських музикантів, які давно живуть по нью-йорках – як відомий джазмен Агашкін (Аврахам Фельнер), а Іво Бобул тоді не мав роботи і стояв біля сцени, коли оркестр грав. Іноді вони його запрошували до співпраці, і тут Іво вправлявся. До «Полонини» також було доволі складно потрапити, вона трохи «розвантажувала» «Дністер». Але ми мали знайомих офіціанток, нам давали приставні крісла і ми приєднувалися до компаній, які там відпочивали. Там збиралися художники, часто бували футболісти «Буковини», яку очолював тоді Юхим Школьніков. Пам’ятаю, якось опинилися біля Яноша Габовди, 9-й номер «Буковини» (колись грав за «Карпати»). Високий такий, ставний. Кажу йому: «Янош, тебе львівська преса дуже критикує». А він мені у відповідь задер сорочку і показав корсет, яким був підперезаний. М’язи спини в нього були геть надірвані, а вболівальники ж цього не знали…

А на Котовського (зараз Доброго) у підвалі була перша чернівецька чебуречна. Чебуреки з м’яском, зеленою цибулькою, при тобі смажили. А в тупику стояв буфет, де старий єврей швидко наливав. Не один журналіст «зникав» там перед кінцем робочого дня… А на пиріжках «Білочки» (на розі Руської та Української) виросли цілі покоління чернівецьких студентів. Завжди свіжі – з картоплею, горохом, лівером, а запивали їх какао (тоді кави майже не було). Першим бізнесменом, який викупив це приміщення, був Іван Боднар. Зараз він робить кури-гриль в іншому місці, смачнющі. Саламахою поливає…»

«Чернівці» у Чернівцях

«Дочка Івана Боднаря свого часу робила перші проби пера в газеті «Чернівці», де я тоді працював уже редактором. Дуже непогані проби, скажу я вам! Нею опікувався поет Микола Бучко. Дуже гарна дівчина, з чудовою вимовою, згодом закінчила інститут журналістики в Києві, освоїла телевізійну справу, зараз десь у Європі працює. Вона носила довгу косу. А я тоді міркував, як змінити нашу першу сторінку: газета ж була органом міської ради, перенасичена офіціозом… Вирішили давати на цілу сторінку маленький текст і велике фото гарної дівчини. І ми поставили фото цієї красуні! Всі були в захват.і

На жаль, ця газета була більше офіційним органом, під тотальним контролем влади. Убивав нас друк офіційної документації. Деякі обов’язкові для оприлюднення постанови мали до 20 друкованих аркушів, мусіли додавати сторінки. А це втрата читабельності, коштів… Ніяк не вдавалося вмовити владу навіть на вихід окремих додатків.

У газеті «Чернівці» була невелика літературна студія, ми тоді на цьому грунті скомпонувалися з Семеном Цідельковським. Марія Матіос колись щемно про це написала, що «хотіла би повернутися в пору своєї юності»… А з Цідельковським нас пов’язувала  велика дружба. Семен створив Клуб творчої інтелігенції, коли почалися демократичні процеси в країні. Міський голова Микола Федорук забезпечив ремонт у Будинку естетики і дозвілля на вул. Шепетівській, очолюваному Цідельковським. Це був ще один осередок культури в місті. Ми ту «Шепетівку» називали ще «село Цідельківка».

«З вовком – на прогулянку Кобилянською»

«Мало хто пам’ятає, але в чернівецькому парку був зоокуточок. Там навіть бенгальський тигр жив! Опікувався цим куточком дуже цікавий чоловік  Олександр Шевченко. Він мешкав на Моріса Тореза. Мав звіринець на перед хаті. Вовка приручив настільки, що брав на ошийник і прогулювався з ним Кобилянською. Навколишні пси аж заходилися від гавкоту. Він умів ладнати з тваринами. Колись у зоокуточку навіть вибрав занозу з лапи тигра: взяв плоскогубці, смикнув, залив рану потрійним одеколоном… Тигр ревів, але йшов до цієї людини, розумів, що то його порятунок! А чоловік цей, виявляється, свого часу працював у ленінградському цирку.

Колись люди принесли туди лелеку зі шматком стріли у боці: летів із вирію, і його, мабуть, десь в Африці, підстрелили з лука. Так і літав, але постарів і вже не мав сил. Пішов до людей… Годували його, жабок носили… А якось прийшов в зоокуточок Іван Миколайчук, шукав білого птаха для фільму «Білий птах з чорною ознакою». Саме цей птах і йде там полем у кадрах, коли родина засіває поле…

Не Миколайчуковий “білий птах з чорною ознакою” , але закарбований  Василем Бабухом (з його сторінки у фейсбук)

Щоразу актор, як бував у Чернівцях, приходив до свого птаха. А якось прийшов – а птаха немає. «Де мій бузьок?» – питає. А коли сказали йому, що бузьок помер, заплакав, узяв свій плащ і пішов геть…»

«Спав на підлозі в редакції»

«Спочатку я не мав де жити в Чернівцях. І, працюючи в «Буковині», спав просто в одному з кабінетів на підлозі. Водночас став на чергу на квартиру. Чекав, бо був ще неодруженим, а хтось уже по троє дітей мав, тож їм було потрібніше. Потім уже одружився і далі чекав.

Перед інтерв’ю – у Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського. У бібліотечний затишок часто заходять чернівчани погомоніти – ось і цього дня завітала колишня заступниця чернівецького міського голови Галина Федорівна Сологуб. Зустріч була випадковою, спонтанною, але, як виглядає, приємною.

І от телефонує мені завідувач квартирним відділом міськради Василь Леонович Лаю. Каже: від післязавтра я не працюватиму у квартирному відділі, та хочу завершити твою справу. І пропонує мені дві квартири на вибір. Я порадився з дружиною, і ми погодилися на квартиру на Проспекті – біля «Спорттоварів». Там ми жили якийсь час, і це також був дуже цікавий досвід. У нашому під’їзді жив заступник керівника товариства сліпих Василь Марчук. Він був незрячим, але завжди точно знав, із ким у під’їзді зустрічається: вітався по імені, знав усі свіжі новини. Я захоплювався ним і його родиною – який там був порядок, які чемні були діти!

У будинках поруч жили колеги – в тому числі по комсомольській роботі. Сходилися в нашому дворі, телефонували: виходь на хвилинку. А в нас був підвал, де тримав ящики з яблуками, які я привозив з села. Там же зберігав і «порційки» на такі випадки…

Згодом з’явилися діти, і ми отримали право на розширення житлової площі, посприяв нам тоді Валерій Кирилович Євдокименко – тодішній секретар міськкому КПРС, брат Анатолія Євдокименка – чоловіка співачки Софії Ротару. Так і отримали квартиру на вул. Джамбула…»

Місто як місто

Дивною вийшла розмова про Чернівці. Не стільки про місто, скільки про насправді дивовижних, неймовірних, видатних людей, які його формували. І це були не тільки чернівчани – а безліч людей звідусіль, з багатьох куточків Чернівецької області, та й далеко з-за її меж.

Розмова під пильними поглядами Тараса Григоровича Шевченка і Анатолія Миколайовича Добрянського

Коли зауважила це Василеві Івановичу, він абсолютно з цим погодився! «Місто не залежить від кількості населення, від походження його мешканців чи від розвинутості інфраструктури. Місто визначається рівнем інтелігентності тих, хто його творить. Немає інтелігентності – немає й міста». Саме тому Василь Бабух започаткував (і ми віримо, що обов’язково завершить цю роботу!) серію нарисів про унікальних самородків Буковини – винахідників, диваків, які є інтелігентами незалежно від освіти і місця народження чи проживання: «Самоуки – майстри на всі руки». Бо вони змінюють світ на краще.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Василь Бабух: «Місто визначається рівнем інтелігентності. Немає інтелігентності – немає й міста» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 10-річчя від дня смерті видатного українця і вченого Корнія ТОВСТЮКА (22.03.1922, Мамаївці на Кіцманщині – 16.09.2004, Львів) у Чернівцях на буд. №6 по вул. Грушевського, де він тривалий час мешкав, відкрито меморіальну дошку. На відзначення такої події на Буковину прибули зі Львова його доньки, онук, колеги та учні зі «Львівської політехніки». Взяли у ній участь і науковці Чернівецького національного університету, громадськість.

Ось лише кілька витягів зі спога­дів, що прозвучали на імпрезі.

Степан МЕЛЬНИЧУК, про­фесор, ректор ЧНУ, учень Товстюка: «Корній Денисович створив школу українського матері­алознавства. Це був фізик від Бога, із колосальною інтуїцією. До слова, його учні мають уже свої школи. Він писав вірші, знав іноземні мови, мав крутий норов і складний характер. Існував навіть такий римований жарт: «Як не знаєш Товстюка натуру, не вступай в аспірантуру».

Павло МАР’ЯНЧУК, про­фесор, учень Товстюка: «Але це був тільки жарт, бо стосунки з ас­пірантами в Корнія Денисовича були дивовижні. Принаймні, всі, хто потра­пляв під патронат Товстюка, ставали видатними вченими. І саме він створив першу в СРСР проблемну лабораторію з фізики напівпровідників».

Корнелія ТОВСТЮК, донь­ка, доктор фізико-матема­тичних наук: «Назву кілька при­чин, з яких на цьому будинку має бути пам’ятна дошка. По-перше, його стіни бачили плеяду відомих учених, серед яких Дошкалюк, Приходько, Боголюбова, Бонч-Бруєвич і багато інших. По-друге, саме тут зародилася і розвивалася фізика напівпровідників.

А серед 56 його учнів-однодумців був 21 доктор наук, інші – кандидати. По-третє, це помешкання каталізатора відкриття усіх найсучасніших заводів на Буковині. Батько постійно їздив у відрядження до Москви, пробиваючи для Чернівців потужну промисловість. Мама навіть жартувала: «У вас у роду циганів не було? Ти ж не тримаєшся хати!..». А ще – сонячні батареї! (Якби нам удалося зберегти їхнє виробництво. на «Кварці» та «Гравітоні», ми зараз за­кидали б ними всю Європу – ред.). Крім усього, Корній Денисович був великим правдивим патріотом, державним чоло­віком, який дуже любив свою землю…» .

…Богдан СЕРЕДЮК, онук: «Дивовижно, але я ніколи не відчував вікового бар’єру між дідусем і собою. Любив сідати за його величезний, як мені тоді здавалося, стіл. Але він ніколи не зганяв мене, а сідав поруч, і ми вели з ним дуже цікаві розмови.

…Коли я їхав в аспірантуру за кор­дон, дідусь лише обійняв мене і сказав на дорогу: – Люби Україну!»

Віктор ПАВЛЮК, громад­ський діяч і колега: «Я працював під його орудою у відділенні Інституту проблем матеріалознавства. Спочат­ку це було Чернівецьке відділення Інституту напівпровідників АН УРСР. Там працювали дві великі проблемні лабораторії – Міністерства оборонної промисловости СРСР та Міністерства Авіапромисловості СРСР, де й заклада­лася наукова основа нових технологій фотоелектроніки та електроніки. Саме цей науковий поступ і дав поштовх до організації електронної промисловості в Чернівцях: були створені 4 заводи. Як відомо, 1973-го наукову діяльність Тов­стюка відзначено Державною премією УРСР у сфері науки і техніки.

Особисто мене дивувало в ньому те, що він не мав стереотипів «совка». Мислив широко і вільно. Тож зрозу­міло, що виступив проти фальшивої офіційної талієвої версії алопеції – не­відомого захворювання дітей з обли­сінням. Екологічне лихо 1988 року й виступи Корнія Денисовича послужи­ли зручним приводом для усунення його з посади. Хоча саме Товстюк і співробітники відділення доклали значних зусиль для з’ясування при­чини захворювання дітей і отримали експериментальні дані, якими пізніше користувалися токсикологи. Приємно констатувати, що Академія наук не по­годилася із рішенням обкому партії про звільнення Корнія Денисовича. І 1991 року Товстюк переїхав до Львова, де очолив Львівське відділення від­новлювальних джерел струму ІПМ АН УРСР, а викладав на кафедрі напівпро­відникової електроніки Державного університету «Львівська політехніка».

Василь БОЙЧУК, фізик, політик, громадський діяч, учень: «Корній Денисович завжди ходив з українським прапором – тобто у вишитій сорочці. І дуже часто повто­рював: «Вишиванка – це наш прапор». Він ніколи не був комуністом, а от в Українську республіканську партію вступив. Пригадую, як 1989 року він сказав нам: «Я виходжу з 50-річного підпілля ОУН». Бо, як відомо, під час ІІ Світової він був членом ОУН Мель­никівського спрямування. До слова, своїм учням він закладав підвалини патріотизму».

Багато щемних і теплих слів. При­міром, професорка філології Людмила ТКАЧ відзначила неймовірний педаго­гічний талант Товстюка і його любов до української літератури та мови.

Там познайомилася з сусідкою Корнія Денисовича Людмилою Васи­лівною КОЛЕСНИК. Коли запитала, чому вона не скаже кілька слів про людину, з якою стільки років прожи­ла на одному поверсі, вона сказала: «Не зможу говорити, буду плакати. Але те, що він був Людиною – це правда».

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис УЧЕНИЙ, ЯКИЙ СЛУЖИВ УКРАЇНІ, НАУЦІ ТА ГРОМАДІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.