Між тим, сьогодні ще не кожний слідчий усвідомив, що не має права ставити жодного запитання, допоки до затриманого не прибув адвокат. Відтак на практиці все відбувається зовсім інакше: правоохоронці тримають підозрюваного без адвоката кілька годин, іноді навіть добу – і тільки потім повідомляють центр із надання безоплатної вторинної правової допомоги. А до того часу вже понаскладали безліч різних протоколів – і все намарно, бо за новим Кримінальним процесуальним кодексом (КПК) протоколи, складені без присутності захисника затриманого, в суді не братимуть до уваги.

І нехай у 95% підозрюваний – це злочинець, який має сидіти в тюрмі, та сидіти він повинен за правилами і порушувати їх, як зазвичай це роблять наші міліціянти, не можна.

Відтепер і правоохоронцям, і затриманим доведеться звикати до того, що, окрім сторони обвинувачення, представленої прокурором, слідчим, які діють від імені держави,  ще у процесі слідства сама держава обов’язково забезпечує захист для створення паритету сторін. Звісно, раніше теж існували адвокати, та їм треба було платити, а не в кожного затриманого є на це кошти. І якщо держава, з одного боку, наймає прокурора та слідчого, щоби когось звинуватити, то вона повинна, з протилежного боку, найняти людей, які повинні людину захистити.

До новацій призвичаюємося важко. Найбільше проблемних питань виникає саме з боку захисту. І найперше з них – вчасний доступ до обвинувачуваного чи підозрюваного.

Поки що час фактичного затримання часто (зі слів затриманих) не співпадає з часом, зазначеним у протоколі затримання, захисника не допускають до затриманої особи, порушується й право захисту на конфіденційне побачення із затриманим.

Отже, найперша адвокатська порада будь-якому затриманому: «І рота не відкривай без адвоката».

Про усі ці проблеми говорили учасники «круглого столу» на тему «Особливості практичної реалізації норм нового кримінального процесуального кодексу та Закону України «Про безоплатну правову допомогу» та зміни до ККУ в частині відповідальності юридичних осіб», проведеному за сприяння Адвокатського об’єднання «Юридична Компанія «Фортуна», Чернівецького регіонального відділення Асоціації правників України, адвоката Павла Боднара і за підтримки Чернівецького обласного Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Серед причин виникнення таких проблем, – наголосив директор центру Аркадій МУНТЯНУ, називали і психологічні стереотипи, і технічні збої в організації безоплатної правової допомоги. Хоча є й надія на поліпшення ситуації  з дотриманням законності в кримінальному провадженні в Україні.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис …І рота не відкривай без адвоката спершу з'явиться на Медіа-Версії.

19 липня цивілізований світ відзначає День програміста. А точка відліку в історії програмування і сучасних комп’ютерних наук розташована за 230 років до нашого сьогодення. І починається ця, без перебільшення, новітня цивілізація з конкретного списку операцій (алгоритму) для  обчислювальної машини, викладеному в листі Ади Августи Байрон Кінг видатному англійському винахідникові Чарльзу Беббіджу.

Якщо хтось побачить за цим повідомленням похмуру стару панну, яка, окрім сухих чисел, нічим не цікавилася, той глибоко  помиляється. Світ програмістів устиг обгородитися забобонами та міфами. Скажімо, вважають, що справа ця – виключно для чоловіків. На окремих програмісток, що потрапили до лав «просунутих» молодих людей, дивляться, як на дивачок. Та навіть найупертіші творці «софту» повинні пам’ятати, що біля джерел їхнього ремесла стояла… жінка.

Ада Августа Байрон Кінг, графиня Лавлейс народилася 10 грудня 1915 року в родині великого англійського поета Джорджа Гордона Байрона. Щоправда татусь покинув родину, коли Аді було 4 місяці. Дівчинка рано захопилася магією чисел, але окрім математичних знань, отримала цілком світське виховання, виросла красунею, вийшла заміж з любові, проводила разом з чоловіком світське життя, народила 4-х дітей – та у віці 37 років згоріла від раку…

І 20 років з цих 37 Ада Лавлейс співпрацювала із Чарльзом Беббіджем. Ідея машинного обчислення складних математичних операцій, що називається, витала в повітрі. Адже прогрес рухався, інженерні винаходи ставали все складнішими, і для обчислень наймали групи математиків, кожному з яких ставилося певне завдання. До речі, англійською ці математики-помічники називалися «комп’ютерами»!

Чарльз Беббідж першим вирішив об’єднати усі ці операції в роботі одного обчислювального агрегату і навіть збудував його, неодноразово вдосконалюючи згодом. Не повірите, але обчислювальна машина Беббіджа працювала на паровій тязі.

Не вистачало одного: як організувати роботу цієї машини, щоби вона працювала швидко й без помилок.

В історії не буває випадковостей. Так само невипадково шістнадцятирічна Ада Байрон

серед інших гостей завітала до оселі Беббіджа, аби подивитися на створену ним машину для обчислень… І поки цікаві гості роглядали це «диво», Ада розібралася в принципі роботи машини і відтоді почалася її співпраця з Беббіджем. Саме в листі вчителю від 19 липня 1843 року 28-річна аристократка написала першу в історії програму для аналітичної машини. Попутно вона ввела терміни «робочі ячейки», «цикл» тощо.

Вона бачила майбутнє сучасних комп’ютерів як багатофункціональних машин не тільки для обчислень, але для роботи з зображеннями та звуком. Її ім’ям названа одна з перших мов програмування – Ада.

Але й це не все. Скупа доля не дала Аді часу далі розвивати свій математичний талант. А сучасники (серед них Фарадей, Брюстер, Вітстон) характеризували її як Великого математика і дуже наполегливу людину. Її талант і праця вже змінили світ (важко уявити тепер його без комп’ютерів), але хто зна, якою дорогою пішла б математика, коли б Ада Лавлейс попрацювала б ще хоч років 10…

Підготував Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Марія Іванова, програмістка, Чернівці: 

8 Березня по-карпатськи

– Програмування – професія дуже цікава і обширна. Бо тут кожен знайде собі заняття до вподоби – від абстрактних моделей даних і до гламурних інтерфейсів для користувачів.

За статистикою, дівчата частіше займаються розробкою більш високорівневих додатків, часто роботою з UI (юзер інтерфейс). Та насправді жінки-програмістки є, напевно, в кожній сфері, просто в незначній кількості.

Я вчилась у фізико-математичному ліцеї. Програмування там було досить потужне, але для мене на той момент воно було швидше прикладним для розв’язання різних математичних задач. Потім, навчаючись в університеті (прикладна математика), здобула більше досвіду і зрозуміла, що це – моє. Тим паче, що студенткою вже пішла працювати на одну із IT-фірм Чернівців.

Програмую я на C#, Net, Web… Отримую завдання, які треба зробити (вони описуються в специфікації), сідаю, розбираюся, і реалізую. Трішки розводить цей «компот» спілкування із замовником (переважно англійською мовою) і робота в команді.

У чоловічих колективах почуваюся добре. Навіть дуже. Коли прийшла працювати в попередню команду, то на першому ж корпоративі хлопці підняли тост за те, що в їхній команді з’явився перший працівник-дівчина. Це актуальний приклад, бо найчастіше буває, що в команді 1-2 дівчини-програмістки серед десятка чоловіків.

Те, що програмісти – замкнені, самотні люди, – хибний стереотип. Насправді вони всі дуже різні. І багато серед них веселих і «шебутних».

Найулюбленіше  моє хоббі – походи в гори. Півтора місяці тому я повернулася з Гімалаїв. Їздила до Непалу. До речі, в нашій компанії половину складали програмісти з різних міст України. А ще займаюся танцями, трохи часу витрачаю на історичну реконструкцію тощо.

Минулих вихідних їздила на «Артполе», там теж весело, я полюбляю фестивалі й подібні заходи…

Запис Ада ЛАВЛЕЙС: донька Поезії – мати Програмування спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Складне й зарозуміле, нібито німецьке «вітапаркур» складається з латинського «віта» – життя і французького «паркур» – дистанція, смуга перешкод, а разом означає всього-навсього фітнес-стежку в парку. У Європі найчастіше використовується ефективна та відносно недорога швейцарська модель  стежки. Для всх охочих зайнятися паркуром всерйоз подаємо посилання: vtge.com/обучение_паркур.html

А Місто щастя  – це буквальний переклад  назви Глюкштадт у Німеччині, делегацію з якого приймали нещодавно в чернівецькому жіночому клубі «Сороптиміст». Німкені-сороптимістки завітали до нас для практичної допомоги своїм колегам-чернівчанкам. Серед багатьох соціальних проектів, спрямованих на здійснення в своїй країні, в своєму місті, в своїй місцевості, особливо зацікавив чернівчанок ініційований пані Маріанною Криловою та підтриманий членами українського та німецького клубів проект із створення першого на Буковині вітапаркуру.

Біг або ходьба заданим маршрутом, на якому виконуються гімнастичні вправи різного ступеня складності, принесуть найбільшу користь чернівчанам, якщо таке тренування відбуватиметься в парковій зоні. Саме про це йшлося під час робочої зустрічі німецьких та українських сороптимісток із начальником управління з питань фізичної культури і спорту міської ради паном Святославом Дяконюком, який запропонував спільними зусиллями звести його у парку «Жовтневий» вже до кінця цього року.

На 2-2,5 км маршруту в різних місцях мають бути установлені снаряди для тренувань:  турніки, бруси, кільця, пеньки, лави для віджимання та інші екологічні тренажери з деревини. Усі снаряди будуть пронумеровані і оснащені докладними інструкціями зі схемами вправ на різні групи м’язів.

Керівник німецької делегації пані Сибілла Лінденберг підтвердила зацікавленість у подальшій співпраці з чернівецькими колегами. У відповідь президент чернівецького клубу пані Людмила Якубович зауважила: «Різні мови, якими ми спілкуємось, не заважають нам об’єднатися навколо спільних благородних справ».

Довідка: «Сороптиміст» у Чернівцях входить до міжнародної організації «Сороптиміст Інтернешнл» і активно працює від квітня 2003 року. Серед його здобутків – десятки благодійних проектів на користь жіноцтва та дітей. Дружба та партнерство з німецькими колегами розпочалися в 2005 році укладанням відповідної угоди.

Аурелія ТРИНТУ, “Версії”

Запис Гості з Міста Щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для «юних чернівчан» нинішні «Маски Мельпомени» – вже другі. Перша поїздка була, так би мовити, вимушеною: на підтвердження звання зразкового театру. Презентували тоді виставу за твором Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс» і навіть повернулися з дипломами фестивалю.

Цього разу довелося їхати власним (батьківським!) коштом, бо міська рада не виділила грошей на поїздку. Однак хороші люди виділили 1200 доларів спонсорської допомоги. За  участь у фестивалі за кожного слід заплатити 980 грн, а ще дорога – 300 грн.
Прикметно, що від Західної України приїхали актори лише з нашого міста. Як підкреслює керівник театру, всі постановки були російською мовою: – У Харкові відчували себе іноземцями: лише наша вистава була українською.

Вже після виступу інші учасники хвалили за те, виступаємо рідною мовою.
«Юний чернівчанин» Влад Барінов: – Загалом ми задоволені поїздкою. Участь у таких фестивалях завжди є корисною. Ми не лише показували власні напрацювання, але й вчилися на помилках інших. Спектаклі всі різні – й кожен цікавий. Відзначив для себе кілька нових ідей. Напевно, найголовніше, це спілкування, обмін досвідом. Тут усе видно, як на долоні. Зростає бажання грати краще. Ми затоваришували з акторами з інших міст, що теж радує. Проводилися майстер-класи, розважальна програма включала в себе басейн та цікаві ігри. Хотів би поїхати ще.

Інна Даніліна: – Фестиваль є пізнавальним для наших вихованців. Адже в поїздці головне – спілкування та обмін досвідом. Ми затоваришували з киянами ще минулого разу, тож були дуже раді побачитися знову. Це наші друзі.
Після подібної поїздки завжди є стимул зростати в акторській майстерності. Відтак активно готуємося до нових висот. Вихованці середньої групи працюють над виставою за циклом дитячих оповідань Рєєти Неємелії «Скарби лісових ельфів» А молодші пристосовують до сцени «Пригоди в лісовій школі» Всеволода Нестайка. І старша група має в роботі виставу –  це «Тринадцята зірка» за В. Ольшанським.

Олена ДОРОШ, «Юнпрес»

Запис Театр юних чернівчан: У Харкові відчували себе іноземцями спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В  епоху невербального спілкування та соціальних мереж усе частіше молоду людину можна побачити перед монітором комп’ютера. Відірватися від нього, щоби в неформальній обстановці долучитися до сучасного мистецтва, можна у творчому об’єднанні «Тролейбус», яке уже два роки працює в Чернівцях. Пошуки нових форм спілкування від літературних та фото-читань, арт-квартирників тощо, привели до літературного слему.

Слем-турнір – химерне поєднання спорту й мистецтва, змагання поетів у артистичному читанні. Слем – своєрідний літературний перфоменс, з оцінками журі й глядачів, з чітким часовим регламентом і штрафними санкціями за порушення правил.

Перший поетичний слем влаштував у чиказькому закладі «Get Me High Lounge» 1984 року інженер Марк Сміт, який писав поезії від 19 років. Він не лише пристосував до поезії термін, що використовувався досі в боксі та баскетболі, але й придумав цілий звід правил для цих змагань.

До України це явище дісталося навесні 2006 року і за останні роки набуло значного поширення у багатьох містах країни.

Уже четвертий для Чернівців слем був проведений за всіма правилами: всі попередньо зареєстровані учасники мали по 3 хвилини на цікаве прочитання поезії. Протистояння тривало 3 тури, виступи оцінювали: журі – Андрій Тужиков (засновник групи «Тролейбус»), Христя Венгринюк (сучасна українська письменниця) – та глядачі, які перед кожним туром мали можливість придбати комплекти оцінок (отримані кошти склали виграшний фонд переможця). До фіналу літературної баталії вийшли Василь Колісник, Олександр Докієн і Вікторія Макогончук. Василь і Олександр отримали однакову кількість балів, а перемога дісталася Василеві Колісникові. Він настільки вразив аудиторію, що сумніву не було: це просто нокаут. Продемонструвавши справжні слемівські прийоми й акторські здібності, під кінець Василь надривним тоном читав патріотичний вірш про українське сьогодення із власної, щойно підпаленої збірки і зовсім несподівано кинув книжку додолу. Ефект був приголомшливий, і захоплена видовищем аудиторія довго аплодувала незвичному хлопцеві, який спромігся так передати свої переживання про долю України.

– Це був найкращий виступ, адже Василь показав, яким саме має бути слем, – зазначає засновник об’єднання «Тролейбус» Андрій Тужиков, – і, можливо, наступного разу і решта учасників експресивніше подадуть свою поезію публіці.

Навколо літературного слему вирує багато суперечок. Прихильники «високої поезії» твердять,  що слем – це деградація поета й літератури загалом, адже тут неважливо, що ти пишеш, а важливо як ти подаєш це публіці. А з іншого боку – це чудова можливість висловитися для молодих поетів, донести своє світовідчуття та отримати оцінку своєї творчості. Щодо глядачів, то вони отримують свою частку задоволення і натхнення від авторів.

На IV поетичному батлі майже не було кохання-зітхання: гостро звучали проблеми життя у соціумі, згубний вплив влади на державу, становлення людини  – масового споживача. Звичайно, багато що з прочитаного не було вершиною поетичної майстерності, але була й хороша поезія, і тому, певне, не варто казати, що слем – це не література. Просто варто радіти, що серед усього гамірного життя у Чернівцях ще є небуденні люди і що невидимий ланцюжок поєднує їх на зустрічах, які без жодної матеріальної користі для себе влаштовує «Тролейбус».

Іванна ВОВК, студентка кафедри журналістики ЧНУ

Запис «Тролейбусом» – до неформального спілкування спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Андрій Гостюк вміє спілкуватися з людьми. Тому й обрали його сельчани своїм депутатом. Аби захищав інтереси громади, працював на її користь і розквіт. Та Великий Кучурів і селом не назвеш: газифіковане, телефонізоване, здебільшого асфальтоване, в будинках усі зручності. Має велику гарну лікарню, школу, дитячий садок. Одне слово, люди самі дбають про якість свого життя. Та виникли в них проблеми з освітленням: «відмовляють» трансформатори. Сільрада прийняла звернення до відповідних інстанцій, а люди відправили Гостюка до начальника Сторожинецького РЕМу із колективною заявою. Та про зустріч з Федоровим Андрій Гостюк і досі не може розповідати спокійно:

– Перш ніж потрапити до начальника Сторожинецького РЕМу, нас – а зі мною був іще Дмитро Якобчук – нас добряче «прокаруселили». Ми побували в усіх кабінетах і аж насамкінець потрапили до начальника. Та він не схотів нас слухати. Одразу пішов у наступ. Почав дорікати, що ми, мовляв, і всі наші люди – злодії, крадемо 50% електроенергії. Я намагався повернути розмову до нашої проблеми, та чоловік мене не чув! Робив з мене дурня, який нічого не розуміє, а потім обізвав пустодзвоном і звинуватив у тому, що я увірвався до його кабінету. Цього я не витримав і зауважив, що він має справу з депутатом сільської ради. Тоді він почав кричати, що депутати лише підбурюють народ і тільки брешуть. Це була остання крапля.

»Віднині ми спілкуватимемося з вами тільки через листи», – сказав я й вийшов з кабінету. Такого безглуздого рівня спілкування у владному кабінеті я ще не зустрічав. Питання слід обговорювати і вирішувати. Натомість, як мені сказали, Федоров поскаржився в РДА, що до нього приходили депутати! Але ж вони вирішували не свої шкурні питання, а доручення громади, тобто виконували свої обов’язки.

Я ж звернувся від імені громади зі скаргою до Держенергонагляду, щоби вони перевірили наші трансформатори. Бо усі вони дихають на ладан, а це ж безпека людей.

Якщо у начальника РЕМу Віталія Григоровича Федорова є бажання висловитися стосовно цієї ситуації, газета надасть йому таку можливість.    

Людмила ЧЕРЕДАРИК, “Версії”

Запис «Начальник РЕМу відвідувачів просто не чує…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організаторки фестивалю Христина Глущенко та Крістіна Склярчук. Організувати самотужки такий захід – справжній творчий подвиг! А ще – неабияке “марнотратство” власних нервів та коштів. Проте завдяки таким-от ентузіасткам у “маленькому Відні” крізь лапаті сніги прозирає мистецтво…

– Нам дуже не вистачає подібних виставок, фестивалів, щоби поспілкуватися наживо, познайомитися та подружитися, – каже майстриня Крістіна Склярчук, одна з організаторок фестивалю. – Ось бачите, ми залюбки ходимо одне до одного на майстер-класи, обмінюємося роботами…

Різноманітні щогодинні майстер-класи – з гончарства, в’язання, виготовлення різноманітних прикрас, косметики, макраме, сніжинок на ялинку – збирали довкола себе дружні гуртки зацікавлених відвідувачів…

За словами Крістіни, майстри переважно спілкуються з колегами та розповсюджують свою продукцію у соціальних мережах, створюючи різноманітні творчі групи та пабліки.

– Останніми роками в Україні триває справжнісінький бум хендмейду. Як і більшість майстрів, я вчилася робити різноманітні речі, відшуковуючи потрібну інформацію в інтернеті. В усіх це розпочинається як хобі, що поступово переростає в серйозне захоплення, у професію, – каже Крістіна.

Майстер-клас із розпису тіла хною став однією з “найсмачніших” родзинок фестивалю 

Організатори фестивалю планують зібрати у Чернівцях майстрів-рукодільників і наступного року: до Дня закоханих та 8 березня.

Тому для декого подібний фестиваль – ще один невеличкий поштовх для творчого зростання.

– Учора з подругою пройшлася ярмарком, придивлялася до новорічних подарунків і побачила дівчину, яка продавала листівки – зіскановані малюнки, в техніці акварелі, – розповідає Іра Пташинська, юна бібліотекарка коледжу дизайну. – І тут у мене виникла спонтанна ідея! Я прийшла додому, роздрукувала на кольоровому принтері власні малюнки олівцем – і от тепер продаю їх тут…

– Ці листівки переважно друзі купували, з незнайомців – ви перший мій покупець, – посміхається дівчина.

Проте для більшості відвідувачів, звісно ж, такий фестиваль – це чудова нагода недорого придбати чудовий новорічний подарунок своїм друзям та родичам. Вибрати було з чого: на вигадливо прикрашених столах безліч різноманітної «домашньої» косметики, «фєнєчки, кульчики та намиста», в’язані сумки,  подушки і навіть блокнотики, декоровані ножі, ялинкові прикраси, витвори зі скла й міді та багато іншого!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Запис А ви подбали про новорічні подарунки?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.