Саме вісім років тому парох парафії о. Василь Стефанко почав облаштовувати при церкві соціальну кухню і годувати потребуючих. Священник сам завзятий кулінар, тож його ароматний і розсипчастий плов не лише став улюбленим смаколиком немічних і голодних, але й процес його приготування у великому казані на церковному подвір’ї уже не раз об’єднав парафіян і їхніх дітей.

Отже, отець Василь годував самотніх, маломобільних, стареньких. Згодом, коли Буковина потерпала від руйнівної повені, а людей, худобу, будівлі цілодобово рятували працівники з надзвичайних служб, отець з активними парафіянами забезпечував гарячі обіди для них – бо боротьба зі стихією не передбачала еменесникам часу на відлучення додому, і добра їжа підтримувала їхню боєздатність.

А коли росія підступно розпочала повномасштабне вторгнення і Вижниця наповнилася людьми, які тікали зі Сходу, Півночі і Півдня від обстрілів і бомбардувань, саме тут, у храмі Свв. Апп. Петра і Павла з перших днів війни. А точніше з 27.02.2022 р. переселенці знаходили і їжу, і дах над головою.

Вночі кидали матраци на підлогу і мали змогу поспати в теплі, а вдень намагалися дати раду і собі, і ближньому. Разом готували, разом заспокоювали дітей, разом шукали житло на довший період, якщо вирішили зупинитися тут, або способи їхати далі.

Щодня вимушені переселенці отримували тут гарячі обіди.  Спочатку приходило 20-25 осіб, потім 80, був період, коли готували на 150 переселенців повноцінний обід: перше, друге, салат, випічка, компот.

Поступово люди оговтувалися, ситуація ставала зрозумілішою, життя впорядкувалося. А парафія УГКЦ у Вижниці залишилася осередком помочі потребуючим і взаємодопомоги. І парафіяни, і новоприбулі долучалися до приготування їжі, до випікання хліба, а згодом, окрім забезпечення фізичного насичення, тут почали реалізовуватися і інші потреби людей: у спілкуванні, у заняттях для дітей, у духовній підтримці…Цоколь храму став місцем зустрічей – вірян, які після Служби Божої обговорюють свої плани соціального служіння; дошкільнят, яких приводять сюди в укриття на час повітряних тривог (найближчий дитсадок власного укриття не має), школярів, яким кортить погратися в настільний футбол та аерохокей; переселенців, яким також є що обговорити…

А віднедавна тут запрацював Центр психологічної і гуманітарної підтримки ВПО. Благодійний фонд, який створений у 2001 році при парафії виграв грант від американського фонду «РАЗОМ». За грантові кошти зробили в цоколі капітальний ремонт: сучасну стелю, кольорові стіни, двері.

За потреби тут влаштовують кінозал, дивляться і християнські кінострічки, і про рідні Карпати (от нещодавно дивилися «Довбуша»), навіть попкорн для охочих готують кожного разу.

Для старших осіб (від 50+), які бажають опанувати сучасні технології, запровадили курси комп’ютерної грамотності, закуплені планшети. Ті, хто потребує підтримки фізичних здібностей організму, тричі на тиждень збираються на фітнес.

Діє кулінарний гурток української кухні для дітей, гурток образотворчого мистецтва – закуплені вже мольберти, фарби, пензлики, і є художниця, яка малює навіть на камені… Також безкоштовні послуги надають психолог і юрист, а під час консультації можна і чаю чи кави попити.

І поки в цоколі події змінюють одна одну, або тривають одночасно – храм також не порожній. Хтось відчуває потребу помолитися в тиші, комусь потрібна порада духівника, щодня відправляється Служба Божа за українських воїнів…

«Не боюся ні працювати, ні своє віддати, якщо треба. Не боюся конкуренції – це приклад для інших, що таке може бути на кожній парафії», – каже отець Василь Стефанко. І справді – не боїться. Бо спочатку не було ні допомоги, ні проєктів – просто брався і робив. Ішов до дітей в місцевий інтернат. Влаштовував невимушене спілкування за готуванням нехитрих страв –  так би мовити, поєднував духовне з раціональним. Згодом домовлявся з місцевими піцеріями і ресторанами, водив цих дітей на кулінарні майстер-класи, де їх навчали і готувати, і сервірувати столи,  – тож діти могли приміряти на себе і роль кухарів, офіціантів, і так само – клієнтів вишуканого закладу. Хтозна, коли їм ще випаде нагода побувати на гастроподіях…

Наразі ж планує з парафіянами та іншими небайдужими, які долучаються до соціального служіння на парафії, влаштувати духовно-гастрономічне дійство на подвір’ї храму: зварити плов у великому казані, разом куштувати його, а далі – спакувати в харчові контейнери і рознести потребуючим. І йти не лише з їжею, а і з душевною розмовою і духовною  підтримкою.

Адже це і є християнство – служити ближньому. Служити з любов’ю. Не боятися ні конкуренції, ні праці. Не боятися віддавати своє, якщо треба.

Маріанна Антонюк,

фото з фейсбук-сторінок “Карітасу Чернівецької Єпархії” та отця Василя Стефанка, а також з його особистого архіву

Запис «Не боюся ні конкуренції, ні праці, ні віддати своє – якщо треба», – священник із Вижниці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Очевидно, що бути християнином – це слідувати вченню Христа. А Він, відповідаючи на запитання фарисеїв, назвав дві найголовніші заповіді: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матвія 22:37-40). Тому серед інших християнських чеснот у “Карітас Чернівці” не лише шанують, а й просувають і навчають – любити ближнього і служити ближньому.

Тож розпочавши зустріч зі святої літургії, згодом порушені у проповіді проблеми продовжили розглядати на трьох частинах тренінгу.

Духовних основ соціального служіння навчав директор «Карітас Чернівці» о. Любомир Іваночко, про лідерство в цьому служінні розповіла менеджерка Школи волонтера Марія Федоряк, а про категорії вразливості потребуючих (родини в складних життєвих обставинах, люди з інвалідністю, люди похилого віку і т.ін.) – менеджерка соціальної школи Леся Кермач. Учасників поінформували щодо систем убезпечення в «Карітас Чернівці». Навчання було націлене на збереження індивідуальності кожної парафії: намагалися не пропонувати шаблонного шляху розвитку служіння, а віднайти напрямки, притаманні кожній парафії.

Учасники Школи були відкритими до спілкування і активними:  знайомилися, обмінювалися контактами, працювали в групах, ділилися думками, ідеями, досвідом – адже насправді початок їхньому служінню вже покладено, а дехто навіть міг хоч зараз представити свої практики у виступах і презентаціях. Зрештою, на наступних зустрічах до цього будуть готові всі спільноти учасників. А тим часом вони проходили тести на рівень лідерських якостей, визначали серед них позитивні і негативні, «мінуси» записували на папері і викидали у смітник.

Зачепили й тему браку часу на служіння, говорили про вдячність – Богові і людям, розглядали і пропонували вирішення проблематичних ситуацій, вкидали у спеціальну скриньку свої побажання і пропозиції щодо наступних навчань.

Про досвід львівської спільноти соціального служіння при храмі Пресвятої Богородиці Володарки України, як стати центром милосердя і добра, дізналися, переглянувши фільм «Жива парафія», а про чернівецький досвід – із презентації про фізичну і духовну реабілітіацію та соціальну адаптацію в Центрі молоді з інвалідністю «Любов лікує» «Карітас Чернівці», яким керує Валерія Мартинюк.

Разом з невеличкими подарунками (блокнотами, ручками, свічками і Святим Письмом) отримали настанову «зберігати скарби не на землі, а на небі» і вирушили додому легкими і рішучими лідерами. Адже тепер вони розширили своє коло однодумців, з якими будуть на постійному зв’язку через спільний чат у месенджері, зможуть поділитися своїми пережиттями і проблемами, невідкладно допомогти одне одному.

Завершили зустріч з налаштуванням: вийшовши за двері, продовжували світити ще яскравіше, ніж раніше, і запалювати соціальним служінням інших!

За матеріалами фейсбук-сторінки “Карітас Чернівці”

Запис У переддень Різдва у “Карітас Чернівці” навчали волонтерів спершу з'явиться на Медіа-Версії.