День солдатських матерів відзначається в Україні 29 квітня. Чи є у світі стражденнiша категорія людей за цих жінок? Навряд… Недарма ж в Ізраїльській армії існує навіть Служба потерпілих. Працівники її відділів опікуються сім’ями загиблих солдатів, двічі на тиждень провідуючи їх, щоби допомогти або просто вислухати і поговорити. І ніхто не питає, де і як загинув солдат. Достатньо того, що трагедія сталося під час служби. В Україні ж усе не так однозначно. Тому й не спокійно тут у нас материнському серцю солдата…

                    Найбезглуздіша війна – війна з законами

Такого висновку дійшла Ангеліна ЖУК, голова чернівецького Фонду «Право матері», який об’єднує батьків, чиї діти загинула на території рідної держави під час строкової служби. Але на війні, як на війні: й ось уже понад два десятиліття вона бореться за пам’ять свого сина і за права таких жінок, як вона.

– Спочатку ми, батьки загиблих в армії дітей, об’єдналися, – розповідає 73-літня кандидатка сільськогосподарських наук пані Жук. – Бо так значно легше добиватися правди і захищати свої права. Потім разом з іншими жінками, декого із них уже немає і в живих, об’їздили всю область, щоби знайти таких же нещасних. Бо тоді, в кінці 80-их і на початку 90-их минулого століття, нам ніхто не давав списки потерпілих. А якщо тодішній соцзабез не знав, тобто не мав у списку постраждалих батьків, то і доплати за втрату сина останні були позбавлені. Та ми все ж таки проклали місток між облвійськкоматом і облсоцзабезом! І там і там з’явилися списки сімей загиблих в армії. Тож і допомогу або доплату до пенсії почали отримувати всі.

За життя сина – 8 гривень!

– Та раділи ми завчасно, – продовжила розповідь Ангеліна Василівна. – Держава тут-таки поділили нас на «синіх» і «сірих» – за кольором посвідчень. Тим, у кого була синя «корочка», доплачували за загиблого сина 8 гривень, а володарям сірої – 25 грн. Колір посвідчень означав, що одні хлопці загинули під час проходження служби, а інші – під час виконання обов’язку. Вловлюєте різницю? Хоча всі вони були призвані на військову службу для виконання свого громадянського обов’язку! Та хіба з законом посперечаєшся? А лобістів у Верховній Раді ми, зрозуміло, не маємо.

Фортелі місцевої влади: солдат помер чи загинув?

– Та й місцева влада, на жаль, з нами не дуже рахується, бо вирішила, що для неї вигідніше ділити нас і далі – тоді обійдемося дешевше. Про цей сюрприз довідалася,  коли звернулась до відповідних органів за доплатою, належною членам сімей загиблих військовослужбовців у розмірі 42% від прожиткового мінімуму для тих, хто втратив працездатність. Як і годиться, спочатку набігалася різними інстанціями, бо мене просто футболили. Нарешті сказали, що моє посвідчення дає право отримувати 25% доплати, а не 42%. Натомість чиновниці переконалися, що саме за таким як у мене сірим посвідченням виплачують 350 грн. Тоді з’явилося нове пояснення: мовляв, доплачують цю «шалено велику» суму тільки тим, у кого сини загинули, а не померли. А мій син – помер. Так, саме помер, бо мав таке богатирське здоров’я, що після смертельної травми прожив ще кілька годин…

… Я людина освічена й наполеглива, у законах розбираюся, тож особисто для себе питання доплати вирішу. Та мене хвилюють інші батьки, для них я вже нічого не зможу зробити – виписалася з лікарні після важкої операції. І сили вже не ті, і вік. Тому звертаюся до місцевих чиновників – не беріть гріх на душу, не ображайте батьків, які й так покарані долею. Тим паче, що у постанові Кабміну «Про підвищення соціального захисту найбільш вразливих верств населення» від 28 грудня 2011 року № 1381 немає  цього поділу на помер і загинув.           

                     Буде пам’ятний знак – помру спокійно

каже Олена ІВАНОВА, голова Чернівецької крайової організації солдатських матерів, важко хвора самотня жінка, яка кілька десятиліть тому втратила сина (він помер у… військовому комісаріаті) і вже протягом 20 років очолює громадську організацію:

– Цьогорічний День солдатських матерів співпав з 20-річчям нашої організації. Завдяки Тетяні Жибчин, заступнику начальника управління праці та соціального захисту населення, ми зустрілися для вирішення нагальних питань з Олександром Паскарем, заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів чернівецької міськради.

Оскільки у більшості сімей загиблих солдатів батьки вже доволі солідного віку, а пенсії, як правило, мізерні, ми звернулися з проханням про матеріальну допомогу у розмірі 100 грн. на місяць усім сім’ям загиблих під час військових дій або померлих у мирний час військовослужбовців. Як нам пояснили, цього року виділити гроші на матеріальну допомогу міська рада не зможе, бо бюджет сформований, але Олександр Паскар пообіцяв, що ці кошти будуть заплановані в бюджеті на наступний 2013 рік. Для цього у військкоматі Чернівців відновлять та уточнять списки загиблих і померлих військовослужбовців.

Наступна проблема, яку ми намагалися вирішити, полягає в тому, що серед членів нашої організації більшість людей дуже хворі. Лікування ж, самі знаєте, в яку копієчку обходиться. Тому потребуємо безоплатного лікування у госпіталі інвалідів війни. Гадаю, батьки, які віддали державі найдорожче – синів і ненароджених онуків, заслуговують бодай на таку дрібничку. На жаль, як пояснив нам заступник міського голови, госпіталь перебуває в підпорядкуванні облдержадміністрації, тому посильну допомогу надаватимуть районні поліклініки. Але ж хіба це перешкода? Ми ж – в одній області…

На завершення зустрічі йшлося про встановлення в Чернівцях пам’ятного знака загиблим під час проходження військової служби. Загалом в області таких сімей – понад 500. Отож дуже зраділи, коли почули, що міська влада не тільки вітає встановлення такого знаку, а й допоможе це зробити. Задля пришвидшення процесу нам порадили звернутись до департаменту містобудівного комплексу, щоби обрати місце та спланувати подальші дії.

Зрозуміло, що це не всі наші проблеми. Скажімо, є у нас така Аспазія, інвалід ІІ групи через інсульт. Воно і не дивно, бо вже багато років у неї на руках повільно згасає син, інвалід І групи, який повернувся з армії отруєним важкими металами. У цій сім’ї в двох кімнатах мешкає семеро людей. І це при тому, що один – лежачий. Переконана, суспільство, якщо воно моральне, не може кинути напризволяще таку сім’ю. А матері, яка втратила в армії двох синів – маємо такий жахливий випадок – повинні все ж таки виплачувати компенсацію за обох…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Жінки, в яких забрали найдорожче… спершу з'явиться на Медіа-Версії.