«І знову Шрілан («Широкий Лан» – ред.)… Пекло на землі, яке не можуть привести до нормального стану вже п’ятий рік війни. Сепари так до свого м’яса не ставляться, як у нас, – прокоментувала фото військовослужбовка.

І лише 11 березня на сторінці 92-ОМБр ЗСУ у Facebook ситуацію з плачевним станом наметового містечка у «Широкому Лані»  прокоментував заступник командира бригади підполковник Максим Марченко, звинувативши в усьому… правильно, погодні умови.

Натомість переконливо зреагував на цю публікацію військовий журналіст Юрій Бутусов. Він порівняв табір українських солдатів на полігоні «Широкий Лан» в Україні і польовий табір інструкторів НАТО на полігоні «Яворів» в Україні. Бутусов пише:

«Якщо ти свою зброю кидаєш у болото, то горе тобі, нікчемний ти воїн. В армії саме солдат – головна зброя, а не танки й не гармати! Командувач, який кидає в болото свою зброю – своїх солдатів – нікчемний командувач, ні до чого не придатний! Поки солдати в болоті, будь-які теревені про «стандарти НАТО» залишаться не підкріпленим справою базіканням. Тому що головний «стандарт армій НАТО» – це солдат, і саме ставлення до солдата визначає і боєготовність, і боєздатність, і операційні можливості, і ефективність бойового застосування.

Табір українських солдатів на полігоні «Широкий лан» активно використовується чотири роки. Його розбили на чорноземі, поруч немає лісу, ніде взяти підручні будівельні матеріали. Відтак щозими й щовесни українські солдати живуть у болоті й серед води, бо збудувати дренаж у чорноземі за допомоги лопати неможливо. Щороку скандали, щороку численні пости в Facebook. А коли табір потопає в болоті, ніякої бойової підготовки бути не може.

2015-го добровольці «Айдару» на полігоні під’їхали на бойовій техніці до начальника полігону, аби отримати належне постачання. 2016-го на «Широкому Лані» стався справжній солдатський бунт через скотинячі умови проживання. А в таборі натівських солдатів в Україні бунтів не буває, хоч там теж польові умови. Але там забезпечений елементарний мінімум: непродувні намети з тепловими гарматами, бетонні плити настелені як фундамент, аби не потонути, навколо щебінь у формах, дренаж бетонований. Будівельні матеріали усі українські, будували українці, та й такі ж намети й такі ж теплові гармати продають і в нас.

Та є одна відмінність між ЗСУ та НАТО. Бо НАТО ніколи не пошле своїх солдатів жити в болоті. Тому табір натівців у «Яворові» збудували за кілька місяців – і забули за цю проблему (див. фото).

А в нас на п’ятому році війни нормально обладнати польовий табір, що використовується цілий рік – не вирішуване логістичне завдання! Якби командувач військами НАТО відправив свої війська в такі умови, він дуже швидко перестав бути командувачем. Та ще гірше: він втратив би повагу своїх товаришів, із якими проходив службу. А платники податків скажуть владі: «Ви дурні, ви нездатні розпорядитися нашими коштами й життями наших захисників, яких ми поважаємо над усе, ви не гідні приймати рішення!».

 І фінальний акорд: За правду відправили на смерть.

Військовослужбовців, які опублікували фото затопленого наметового містечка на полігоні «Широкий Лан», 11 березня  змусили очищати полігон від снарядів, які не розірвалися – людей ненавчених кинули на смертне покарання, повідомив на своїй сторінці в Facebook боєць Сергій Марков. А це вже не недбалість. Це підлий злочин, за який хтось мусить відпоівсти.

13 березня у цьому ж наметовому містечку сталася ще одна надзвичайна подія. Від пожежі загинув військовослужбовець. Ще семеро постраждали.

На знімку: Український табір і натівський табір, фото Костянтина Фартушного

Запис Пекло на болоті або Про те, що полігони пізнаються в порівнянні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї  новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.

На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.

Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі  вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.

Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.

Ігор БУРКУТ

Запис ЩЕ НЕ НАВОЮВАЛИСЯ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Трофейні японські гармати                    

Халхін-Гол: попередження японцям на всю Другу світову

Японські апетити були безмежні: претензії висувалися на Далекий Схід і Сибір аж до Уралу. Звичайно, зіткнення з СРСР було неминучим.

Збройні конфлікти розпочалися 1938 року. Їхньою кульмінацією стали події травня-вересня 1939 р. на річці Халхін-Гол у Монголії. Тоді японське збройне угруповання зазнало поразки – що утримало Японію від нападу на СРСР на початку Другої світової війни. Токіо навіть уклав з СРСР у квітні 1941-го пакт про нейтралітет – і це дозволило перекинути частину радянських військ з Далекого Сходу на Захід.

Але від агресивних планів японські мілітаристи не відмовилися, тільки змінили напрям експансії. У грудні 1941 р. японська авіація завдала удару по силах американського ВМФ на Тихому океані, і в тому регіоні розгорілася широкомасштабна війна. Японські війська швидко просувалися в Південно-Східній Азії, захоплюючи англійські та французькі колонії. Щоправда, від 1943 р. стратегічна ініціатива в басейні Тихого океану перейшла до англо-американського командування. На Тегеранській конференції Черчілль і Рузвельт намагалися переконати Сталіна якнайшвидше вдарити по Японії, проте СРСР не бажав воювати на два фронти. Головним завданням він вважав розгром гітлерівської Німеччини, але війну збирався вести до кінця, адже Японія була союзницею Німеччини й Італії.

Проблеми з Японією залишалися серйозними. На кордоні з Маньчжурією та Кореєю Радянський Союз змушений був тримати 40 своїх дивізій. Їм протистояла японська Квантунська армія, яка разом з військами маріонеткових держав Маньчжоу-Го та Внутрішньої Монголії нараховувала понад 1,2 млн. осіб. На радянсько-маньчжурському кордоні постійно відбувалися збройні провокації, в яких гинули люди. Служити там було важко й через ряд інших обставин.

Країна всі ресурси відправляла на радянсько-німецький фронт. А війська на Далекому Сході довго не отримували нової зброї й техніки, ще й постачати їм продовольство в повному обсязі держава не могла. Тому солдати змушені були займатися сільським господарством, щоб забезпечувати себе їжею. Вирощували, крім іншого, місцеві  культури – гаолян (маньчжурське сорго), чумизу («головчасте просо») тощо. Страви з них незвичні для вихідців з європейської частини СРСР, переходити на таку їжу було важко.

Коли Червона армія після Сталінграда й Курська швидко просунулася на Захід, Москва почала готуватися до майбутньої війни з Японією. Військові частини, розташовані на Далекому Сході, поступово отримали сучасну автоматичну зброю, артилерію, бронетехніку. На їхньому озброєнні ще від 30-х років перебували застарілі легкі танки БТ і навіть Т-26, які у війні з Німеччиною вже давно не використовувалися. Але з японськими танками вони могли боротися на рівних: півтори сотні БТ-5 показали це 1945 року. І все ж на Далекий Схід почали завозити середні танки Т-34, що значно переважали японську бронетехніку. Ними переозброювали перші батальйони танкових бригад. Поступали і важкі танки ІС-2 й самохідна артилерія ІСУ-152 тощо.

Монгольські солдати на передовій

«Камікадзе» японською – божественний вітер

Японія готувалася до тривалої війни: проводила мобілізацію зовсім молодих хлопців і літніх чоловіків. Американські війська вже висадилися на Окінаві, попереду були битви на інших японських островах. Програючи американцям в якості військової техніки, японське командування зробило ставку на пілотів-смертників, які скеровували літаки з вибухівкою на американські кораблі. Цих самогубців назвали «камікадзе», тобто «божественний вітер»: у ХІІІ ст. сильний тайфун потопив плоскодонні монгольсько-китайські кораблі, що збиралися висадити десант на Японських островах. У ХХ ст. роль цього тайфуну дісталася льотчикам, які ціною власного життя нищили кораблі противника.

І на суходолі були камікадзе. Для знищення ворожих танків готували добровольців, які обв’язувалися вибухівкою і кидалися під броньовані машини. Японські вояки відзначалися великою відданістю імператору і готові були загинути за нього. Фанатизм цих нащадків самураїв змусив американців готуватися до великих втрат під час висадки їхнього десанту на Японські острови. Прогнозувалося, що війна триватиме до 1947 року й американська армія втратить у ній до мільйона солдатів і офіцерів. Щоби уникнути цього, американські вчені форсували роботу над атомною бомбою. Проте існування Квантунської армії ставило під сумнів плани виведення Японії з війни лише за допомоги атомного бомбардування.

 Танки повезли на Схід     

З капітуляцією Німеччини Радянський Союз зміг перекинути звільнені в Європі війська на проведення операції на Далекому Сході. Війну з Японією готували ретельно, із використанням досвіду, набутого на європейському театрі бойових дій. Так, розпочалося перекидання до Забайкалля 6-ї гвардійської танкової армії, яка у 1944 р. перетнула Карпати, а потім вела бої у на Балканах. Її планували використати для форсування Великого Хінгану – важкопрохідного гірського хребта. Разом з нею з району Праги перекидали кінно-механізовану групу генерала І. Плієва, а також загальновійськову 53-ю армію, які теж здолали Карпати. Дві армії перекидалися зі Східної Пруссії: вони мали досвід прориву укріплених районів, потрібний для подолання японської оборони. А в далекосхідну тайгу перекидалися війська Карельського фронту, які у 1944-му пройшли фінські ліси та болота й примусили Фінляндію вийти з війни. Серед них були й з’єднання, відправлені з Далекого Сходу на фінський кордон ще 1941 року. На цей фронт перевезли також війська з-під Кенігсберга.

Сотні тисяч військовослужбовців, тисячі одиниць бойової техніки треба було перекинути на тисячі кілометрів – причому, зробити це приховано, щоби не видати противнику своїх планів. Від травня до липня близько 136 тис. вагонів із людьми та військовим майном прибули до майбутнього театру бойових дій. Японська розвідка не спромоглася це виявити, бо техніку перевозили закамуфльованою, а війська розвантажувалися вночі. Дуже оперативно спрацювали залізничники: вони вчасно забезпечили всі перевезення. Заздалегідь були замінені старі рейки та шпали на Транссибірській магістралі – поїзди могли рухатися швидко.

Далекий Схід з європейською частиною СРСР єднала тільки одна залізниця – Транссиб. На початку ХХ століття, під час російсько-японської війни 1904-1905 років вона не справилася з перевезенням усього необхідного до театру бойових дій і Росія війну програла. У 1945-му колишні помилки були враховані й виправлені, тож удалося сконцентрувати великі сили, що значно переважали противника – у танках, наприклад, майже у п’ять разів. Існувала й якісна перевага: радянська зброя і військова техніка були кращі.

Атомного бомбардування було недостатньо

Сформовані Забайкальський та 1-й і 2-й Далекосхідні фронти, головнокомандувачем угруповання військ на Далекому Сході став Маршал Радянського Союзу Олександр Василевський. Москва не втручалася в його діяльність, главком сам приймав рішення і домагався їхнього виконання. Блискучий стратег, Василевський грамотно спланував операцію, що за місцевим часом розпочалася в ніч з 8 на 9 серпня 1945 р. Американці ще 6 серпня скинули атомну бомбу на Хіросіму,  проте це не змусило Японію капітулювати.

Радянський Союз порушив договір про нейтралітет і його війська несподівано для японців перейшли в наступ. Квантунська армія чинила запеклий опір. Ситуація виявилася складною. Розпочалися сильні дощі, радянська техніка ледве долала багнюку. У танків закінчилося пальне, підвезти його тилові служби не могли через критичний стан шляхів. Але вихід знайшли: пальне перекинули літаками транспортної авіації – і наступ тривав. Радянська авіація панувала у повітрі та забезпечувала прикриття сухопутних військ від ворожих літаків. Вона висаджувала також повітряні десанти, що захоплювали ключові точки, і до них проривалися спеціальні рухомі групи, добре механізовані й озброєні.

Білогвардійці воювали на боці Японії

Разом з Червоною армією наступали і збройні сили Монгольської Народної Республіки. З іншого напрямку удар по японцям нанесли китайські війська, а в японському тилу діяли корейські партизани. Майже водночас із наступом радянських військ американці скинули другу атомну бомбу – на японське місто Нагасакі. Ситуація стала критичною для Токіо.

У бій кидалися всі сили. Разом з японцями проти Червоної армії воювали й колишні білогвардійці, що після Громадянської війни оселилися в Маньчжурії. Їхнього ватажка отамана Семенова в ході радянського наступу захопили чекісти. Потрапив у радянський полон і останній китайський імператор Пу І, якого японці зробили монархом в маріонетковій державі Маньчжоу-Го. Стрімкий наступ Червоної армії поставив японців на межу катастрофи, і 14 серпня японський уряд вирішив капітулювати. Але Квантунська армія ще кілька днів чинила опір. Лише 19 серпня її війська почали складати зброю. До кінця серпня Північний Китай майже повністю був звільнений від японських окупантів.

На Забайкальському фронті життя солдата вже цінувалося

Одночасно бої тривали на Південному Сахаліні й на Курилах. Кораблі Тихоокеанського флоту висаджували десанти, а на Сахаліні діяв 56-й стрілецький корпус, який до 25 серпня розгромив японців на острові. Операція на Далекому Сході добігала кінця. Противник втратив загиблими близько 84 тис. чол., Червона армія – 12 тис. Понад 20 тис. радянських солдатів і офіцерів було поранено або пропало безвісти. Радянсько-японська війна 1945 р. не була «легкою прогулянкою», як її намагалися зобразити деякі псевдоісторики. Бойові дії велися широкомасштабні, втрати виявилися відчутними. Правда, Червона армія вже навчилася воювати, а деякі з її полководців (скажімо, командувач Забайкальським фронтом Родіон Малиновський, уродженець Одеси) берегли солдатські життя.

2 вересня Японія підписала капітуляцію. Радянському Союзу відійшли Південний Сахалін і Курили. Ганебна поразка царської Росії у війні 1904-1905 рр. була змита кров’ю радянських солдатів. У тому числі й наших земляків-буковинців: тисячі їх опинилися на фронтах радянсько-японської війни. А капітуляцію Японії від СРСР прийняв українець, виходець з Черкащини – генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук.

Запис «Бери шинель, пішли додому…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Сьогодні ситуація в країні дійшла до такого абсурду, що, замість того, щоби захищати цю країну, кожному з нас доводиться захищати себе від цієї держави, – зреагував реплікою один зі студентів ЧНУ на полум’яно-патріотичні заклики Назара Горука, депутата облради від ВО «Свобода».  На його пропозицію «віддати життя за батьківщину» відгукнулося лише від сили десяток ентузіастів, тобто приблизно кожний десятий з присутніх на зустрічі.

– Українська армія нині – проста відрижка радянської армії. Вона не боєздатна, тож і не захистить державний суверенітет. А з роками стала ще й інститутом дебілізації. Всі, хто йде на строкову службу в армію, потім кажуть, що даремно втратили рік життя, – емоційно відгукнувся інший студент. Студентки ж з простодушними посмішками заявили, що в разі зовнішньої агресії тікатимуть до Польщі. «Будете там проститутками», – вигукнув обурено хтось із просторої лекційної аудиторії істфаку.

Загалом «свободівці» ставили багато дратівливих і тривожних питань щодо можливих зовнішніх і внутрішніх загроз для України: про румунський націоналізм, імперсько-російський фактор, розвал і деградацію збройних сил, персональне ПВО Януковича та загалом зміцнення поліційної держави бандитської влади. І важко з ними не погодитися: армію і справді треба кардинально реформувати, піднімати її фінансування (не менше 5% від ВВП) тощо…

Проте, – маю стійке суб’єктивне враження! – 2013 року для українського війська найбільш реальним і досяжним стане хіба що… перенесення святкування Дня Збройних сил України на 14 жовтня – день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки українського козацтва. Бо, як наголосили «свободівці», 6 грудня монгольський хан Батий узяв Київ. Тож святкувати нічого. Але принаймні з’явиться ще один привід (14 жовтня, 6 грудня, 23 лютого) згадувати про існування армії. Поки що української.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Цікаво, що скорочення армії відбувається на контрастному фоні дедалі більшого фінансування міліції та внутрішніх військ. Схоже, нинішня влада намагається якомога скоротити загалом кількість «непідконтрольних» людей, які мають доступ до зброї, формує внутрішні сили, на які б вона могла спертися у випадку несприятливої для себе ситуації.

Запис «Замість того, щоби захищати Україну, кожному з нас доводиться захищати себе від цієї держави…» – спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, як виживали партизани – розповідь Ігоря БУРКУТА, кандидата історичних наук. Вона стане також у пригоді тим, хто хоче спробувати екстриму і… вижити самотужки у природі без цивілізаційних благ. 

Лісові фортеці базувалися на болотах

Лісисто-болотиста місцевість найкраще підходить для базування партизанів. Ворог не може скористатися там бойовою технікою, та й піхоті непросто здолати мочари. Тому для партизанського табору знаходили невелике узвишшя серед боліт, де за певною схемою створювали систему оборони. Якщо противник і знаходив табір, він мусив спочатку подолати сильний кулеметний вогонь сторожових постів, замаскованих у траншеях та окопах навколо землянок. А потім і самі землянки перетворювалися на вогневі точки: їх будували з розрахунку на довгострокову оборону. Це була справжня лісова фортеця.

Підраховано, що один партизан відволікав на себе десять солдатів ворога.

Та партизани не відсиджувалися у таборах – вони діяли активно. Команди підривників вирушали на ворожі комунікації, здійснювалися нальоти на села і містечка, де знищувалися ворожі гарнізони та склади. Вирушали і в далекі рейди.

Для перепочинку партизани облаштовували в лісах запасні бази, що теж були пристосовані до оборони. Карателі намагалися їх виявляти й знищувати. На боротьбу з партизанами кидалися значні сили. Один партизан відволікав на себе десять солдатів ворога, чим помітно послаблювалися фронтові частини противника.

Гітлерівці вважали ефективними методами боротьби з партизанами блокаду й масове прочісування лісів. Для цього використовували цілі дивізії з бронетехнікою, артилерією та авіацією – їх навіть знімали з фронту. Партизанський ліс оточувався зусібіч. Розрахунок робився на те, що невдовзі в обложених скінчаться запаси продовольства і вони або здадуться, або підуть на прорив. А на відкритій місцевості перевагу мали німецькі регулярні частини.

Борошно можна зробити навіть з пирію

Утім, ліс давав народним месникам не лише прихисток. Він також і годував людей. Але для цього потрібні були спеціальні знання. Скажімо, дичина – зайці, різноманітні птахи, у лісових нетрях – дикі свині, олені, лосі. У річках та потічках – риба й раки. Зголоднілі люди використовували в їжу жаб, вужів, змій, їжаків, білок. Отже, необхідний для нормальної діяльності людського організму тваринний білок за певних навичок у лісі можна було добути. Виручали партизанів їстівні гриби, що містять чимало поживних речовин. Правда, їхня енергетична цінність невисока – лише 20-40 кілокалорій. Значно калорійнішими є лісові горіхи, а ліщини чимало росте в українських лісах. У лісах Криму є ще й фундук.

Від голоду рятували людей і лісові ягоди. Суниця, малина, ожина, чорниці, брусниця, болотна журавлина. Але справжньою «партизанською ягодою» назвали горобину. Незважаючи на гіркуватий присмак, вона подобається багатьом. Особливо після того, як вдарить перший морозець і знищить гіркоту ягоди. А вона  дуже корисна. Споживаючи лише горобину, партизан зберігав здатність активно рухатися і вести ефективну боротьбу.

Перший морозець позбавляв зайвої терпкості й ягоди терену. Після приморозків смачнішими стають також ягоди черемхи. У зимовому лісі можна знайти й глід та  шипшину, які теж тамують голод. Поживна їжа серед засніжених дерев – соснові чи ялинові шишки. Якщо їх трохи потримати над вогнем, вони розкриваються і з них випадає насіння. Хоча воно невеличке, та за поживністю – як горіхи.

Влітку від голоду рятують трави та листя деяких дерев. Приміром, липове листя містить чимало цукру, тому його споживають, коли немає іншої їжі. Стебла трави борщівника їдять сирими, як і листя заячої капусти. Кропиву й лободу варять.

Нестачу хліба та картоплі компенсували бульбами деяких диких рослин. Так, на берегах спокійних рівнинних річок і ставків, на заболочених луках росте стрілолист звичайний – досить розповсюджена рослина. На його кореневищах є бульби, інколи досить великі. В них чимало крохмалю: японці та китайці, наприклад, саме з них добувають крохмаль у промислових масштабах. А радянські партизани пекли ці бульби на вогнищі, й отримували страву, що своїм смаком майже не відрізнялася від печеної картоплі. Варили чи смажили молоді парості та кореневища рогозу, які містять до 46% крохмалю і 11% цукру.

Коли в партизан залишалося хоч трохи житнього борошна, до нього додавали так зване «дерев’яне» борошно. Його робили із заболоні – зовнішньої частини деревини, що йде зразу ж за корою. Для цього гострим ножем зрізали кору, зчищали заболонь, дрібнесенько її краяли і виварювали у кількох водах. Потім висушували і розтирали. Навіть коли не лишалося житнього борошна, із дерев’яного з водою замішували тісто і пекли їстівні коржі. А з яглиці, яку ще називають «земляним хлібом», робили їстівні драглі. Борошно виготовляли також з кореневищ рогозу, очерету, білого латаття. І навіть з кореневищ звичайного лопуха чи пирію – всім відомого й дуже розповсюдженого бур’яну.

Від голоду рятували ще й дубові жолуді. Їх вимочували, міняючи воду два-три рази, а потім підсмажували на вугіллі. З жолудів та цикорію робили замінник кави, проте для цього треба було добре знати технологію приготування цього  продукту. Ретельної обробки вимагала папороть орляк, яку також споживали в їжу. Втім, з нею необхідно поводитися обережно, тут потрібні певні знання і навички, інакше замість їжі можна отримати небезпечний продукт. Ще уважнішим треба бути, споживаючи сіро-голубі лишайники або деякі види моху, з яких роблять щось подібне до киселю. Втім, ця їжа не зовсім безпечна, особливо треба стерегтися жовтих лишайників – вони отруйні.

Забрали харчі за папір з печаткою

Утім, коли безпосередньої загрози не було, партизани вели господарство, забезпечуючи себе необхідними продуктами. На їхніх базах розміщалися не лише бійці загонів, нерідко тут переховувалися й їхні родичі. Й усім знаходилася робота: шити й ремонтувати одяг і взуття, випасати худобу в лісі, отримуючи від неї м’ясо, молоко та шкіру. Навколо партизанських таборів розбивали городи, маскуючи їх від спостереження ворожої повітряної розвідки. Така діяльність дозволяла забезпечувати автономне постачання харчами. А на базі могли бути і досить відчутні запаси продовольства, закладені ще у період формування партизанського загону, до відступу Червоної армії.

Борошно ховали у мішках, занурюючи їх у воду. Від вологи утворювалася міцна кірка, яка добре зберігала продукт у їстівному стані. Існували спеціальні технології тривалого зберігання крупів і навіть м’ясних продуктів у підземних сховищах. Інколи партизанам могли перекинути літаками з «Великої землі» запаси сухарів, м’ясних консервів, сухого молока чи яєчного порошку.  Втім, таких продуктів не вистачало і на фронті, тому сподіватися на їхні регулярні поставки не доводилося. Харчі закидали хіба що перед рейдом.

Досить складно доводилося партизанам під час рейдів. Адже забирати продукти у місцевого населення було небезпечно, бо це підривало довіру до партизанів. Для закупівлі потрібні були гроші, а їх не вистачало. Тому використовували різноманітні документи з печатками партизанських загонів, за якими після вигнання окупантів обіцяли повернути кошти за вилучене продовольство чи речі.

 Михайло Наумов: з чернівецького лейтенанта – у генерали

Особливі проблеми мала партизанська кавалерія: коні вимагають фуражу (зерна і сіна), регулярної перековки, ветеринарного обслуговування. Хоча саме рейди кавалерійських партизанських з’єднань були особливо небезпечними для ворога. Найбільш відомим було з’єднання Михайла Наумова. Уродженець Уралу, він розпочинав службу у прикордонних військах НКВС. У 1940 р. командував навчальним батальйоном прикордонників у Чернівцях, а війну зустрів у Дрогобичі на Львівщині. У перші дні був поранений і залишився на лікування в галичан. Незважаючи на повсюдну ненависть мешканців Західної України до співробітників НКВС, своїми людськими якостями здобув прихильність і допомогу галичан. Після одужання в січні 1942 р. пішки вирушив із Галича на схід і дійшов до Орловської області РРФСР. Зустрів партизанів, долучився до них рядовим бійцем. Невдовзі вже командував загоном. А 1 лютого 1943 р. на чолі кавалерійського з’єднання вирушив у знаменитий Степовий рейд. Такого ще не було: велика маса партизанської кінноти пересувалася степами України, ховаючись від ворожої авіації у невеличких гаях, ярах, чагарниках. Змінюючи напрямок руху, кіннотники несподівано з’являлися біля залізниць, підривали мости і рейки, налітали на ворожі гарнізони. Їм удалося навіть установити місце розташування ставки Гітлера на Вінниччині. Результати рейду перевершили всі сподівання і старшому лейтенанту Наумову одразу присвоїли звання генерал-майора – унікальний випадок в історії війни. До того ж він став Героєм Радянського Союзу. З’єднання Наумова здійснило ще два рейди, загалом подолавши близько 10 тис. км. На своєму шляху наумівці не лише громили ворога, а й наводили порядок з тими партизанськими загонами, які грабували мирне населення і допускали різні безчинства. Тому авторитет Наумова серед населення був значно вищим, ніж, наприклад, Сабурова. Про поведінку останнього 23 січня 1943 р. вимушений був докладати шеф НКВС Лаврентій Берія самому Сталіну, вимагаючи покарання винного. Я читав цей папір і мені було страшно. Мова йшла про пияка, гвалтівника, вбивцю, на чиїх руках море безневинної крові.

1943-44 років червоні партизани України здобули безцінний досвід ефективної боротьби з ворогом. Їхні лави постійно зростали, народ почав надавати партизанам дієву допомогу, вважаючи їх своїми захисниками. В Україні утворювалися великі партизанські зони, на території яких проживали сотні тисяч мешканців. Там відновлювалася робота радянських установ, діяли радянські школи, лікарні, розпочинали роботу підприємства місцевої промисловості. Партизани спромоглися не тільки вижити, а й вийти з лісу та знищити противника. Бо ніхто не може здолати народ.

Партизанський рух був важливим чинником перемоги. Вже після війни в УРСР збиралася детальна інформація про його учасників. З’ясувалося, що через партизанські загони (в тому числі й зарубіжного Руху Опору) пройшло близько 180 тис. наших земляків. З них 95 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а партизанські генерали Ковпак і Федоров отримали це звання двічі.

У масовій свідомості сформований ідеалізований стереотип партизана – народного месника і заступника, який буцімто завжди і всюди користувався «всенародною підтримкою». Життя було набагато складнішим і суворішим. Тож треба знати всю правду. Багато людей партизанів боялися: за контакти з ними окупанти нещадно карали. І серед самих партизанів траплялися мародери, п’яниці та ґвалтівники. Хоча найкращі партизанські командири підтримували сувору дисципліну аж до розстрілів подібних осіб, все ж партизанський рух мав і темні сторони.

На жаль, більшість наших сучасників не знає навіть його світлих сторін, їм невідомі справжні герої-партизани. Покоління виховувалося в основному на образі Зої Космодем’янської. А хто знає партизана, який підірвав найбільше гітлерівських ешелонів? Запам’ятаймо хоча б Григорія Токуєва – він знищив 19 ешелонів (!) ворога. Ми далеко не все знаємо про партизанський рух. Він ще потребує своїх дослідників.

Запис Як люди виживали в лісі та ще й воювали… спершу з'явиться на Медіа-Версії.