Сьогодні він не виступає, але занять музикою не припиняє. Займається нею не задля комерційної вигоди, а лише тому, що музика є невід’ємною частиною його життя.

Про те, як усе починалося

Я  – музикант-любитель, займаюся музикою з юності. Закінчив музичне училище по класу баяна. Батько був професійним музикантом, навчав у музучилищі грі на духових інструментах. Він і заохотив мене до музики. Граю на кількох  інструментах – трубі, гітарі, барабанах, клавішних. Але за фахом я – інженер-конструктор, нині займаюсь підприємницькою діяльністю. Було багато різних захоплень, окрім музики: фотографія,  радіоелектроніка, автомобілі, винаходи. Але з часом музика посіла перше місце в моєму житті.

Після смерті батька почав писати пісні. З часом виникло бажання їх виконати й записати. У мене немає особливих вокальних  даних, але з урахуванням того, що я автор-виконавець, думаю, мені пробачають деякі помилки.

Організував студію, почав розшукувати музикантів для співпраці. Врешті-решт щось почало виходити. На сьогодні випустив сім авторських альбомів, готується до виходу восьмий.

Моє музичне хобі не має комерційної мети, на замовлення нічого не пишу, все тільки від душі і за натхненням.

Про Анатолія Євдокименка та ЕМО

З Анатолієм ми навчалися водночас у текстильному технікумі. Щоправда, на різних курсах. Там ми грали в духовому оркестрі. Його керівником був Олександр Молдавер, який заохотив і мене, і Анатолія до труби. Потім ми грали з ним в ЕМО (естрадно- молодіжному оркестрі), керівником якого був Леонід Косяченко. Це був один із перших музичних колективів Чернівців, що виконував джазову музику. І ніхто нам не забороняв грати джаз, як пишуть у деяких ЗМІ. Нині важко це уявити, але наш колектив збирав свого часу переповнені зали.

Про знайомство із Софією Ротару

З Софією Ротару ми познайомилися в ЕМО. Щодо багатьох деталей її особистого життя я не в курсі, але про те, як вона починала естрадну кар’єру, знаю достеменно. В СРСР проводилися районні, міські, обласні та республіканські огляди художньої самодіяльності, на яких і знаходили таланти. Саме на одному з таких оглядів у Будинку офіцерів виступала Софія Ротару з фольклорним репертуаром. Там її помітив Леонід Косяченко, запропонував їй прийти в ЕМО і спробувати себе в якості естрадної співачки. Вона погодилася.

В її репертуарі переважали пісні румунською мовою, які, як зараз кажуть, були «злизані» з румунського радіо. Але були й дві українською – «На долині туман» і «Намалюй мені ніч».

Саме з нашого оркестру Софія почала свою естрадну кар’єру. Там вона познайомилася зі своїм чоловіком – Анатолієм Євдокименко.

Про музичні напрями та співану поезію

Музика, як і будь-яка діяльність, прагне розвитку. І в будь-якому розвитку є безвихідні напрямки. Якщо їх не спробуєш – не переконаєшся, що зайшов у глухий кут. Існують різні жанри і в них працюють різні музиканти. Наприклад, я не можу сказати, що захоплююсь рок-музикою, ставлюся до неї прохолодно. Але відчуваю глибоку пошану до цих музикантів, бо вони виконують її вживу. Свого часу я захоплювався джазом, зараз слухаю його менше, перевагу надаю ліричній пісні. Коли ж запропонував Іво Бобулу одну зі своїх пісень, той сказав: «Едуарде, так це ж шансон. Я таке не виконую». На що я відповів: «Ну який же це шансон. Це просто лірика». Хоча шансон – так шансон… Йому видніше… (посміхається)

Я не зараховую своєї творчості до конкретного жанру. Напрямок, в якому працюю,  називаю музичною поезією. Тобто, беру вірші відомих поетів нашого краю, скажімо, Тамари Севернюк, і кладу їх на музику. 2004 року з моєю композицією на вірш буковинця Георгія Шевченка Тетяна Шпорта завоювала друге місце на Всеукраїнському фестивалі сучасного романсу.

Про стан музики у Чернівцях

Чернівці – музичне місто, і не захопитися музикою в 60-70-ті було просто неможливо. Чернівці по праву вважалися кузнею музичних талантів» в Україні. Пізніше цей статус перетягнув на себе Львів, але в нього не було таких досягнень. Кількість зірок, що вийшла з Буковини, – величезна. На жаль, нині Чернівці втратили ці позиції. Ще мені дуже шкода, що ми загубили такий фестиваль як «Червона Рута». Свого часу, спілкуючись з місцевою владою, я пропонував створити в місті Всеукраїнський фестиваль ліричної пісні, який проходив би хоча б раз у два роки. По-перше, це було би вигідно і в комерційному плані, адже збільшився би потік туристів. На жаль, ніхто до мене не дослухався. Хоча не все так погано, і молоді люди беруть на себе ініціативу. Скажімо,  почали відкриватися арт-кафе, арт-паби, куди запрошують виступати музикантів з різних міст. А я з цією ідеєю ще 2002-го оббігав безліч ресторанів і розважальних закладів міста…

Про заборону джазу в СРСР

Часто в ЗМІ мусується міф про заборону джазу в СРСР. Шкода, що ця дурість багаторазово повторюється і ніхто не обтяжує себе об’єктивною оцінкою. Я почав грати джаз десь 1963 року, грали його майже на всіх танцмайданчиках, під джаз танцювали. Ніхто його не забороняв. Звучав і репертуар «Бітлз» та інших рокових колективів. Особливо не стимулювали, але й не забороняли.

Забороняла не влада, а конкретна людина в конкретному місці. На одному з тацмайданчиків, де ми виступали, директору Будинку культури не подобався шейк і, щойно починали танцювати його, він, сидячи на балконі, вмикав прожектор, направляв його на танцюючих, зупиняв музику і викликав дружинників. На всіх інших майданчиках шейк танцювали вільно. Послужливі ідіоти були завжди і будуть при будь-якій владі.

Про художню самодіяльність в СРСР

Цікаво виходить: зараз, коли начебто все загальнодоступно, яскравих виконавців і музикантів – одиниці. Таких зірок як Діма Білан (і йому подібних) я взагалі не розглядаю, сіра мишка рівня провінційного ресторану. Більшість зірок в СРСР вийшли з художньої самодіяльності, яку стимулювала держава.

Мій друг і колега, чернівецький трубач-віртуоз Агашкін (Авраам Фельдер) – із самодіяльності, у 80–ті роки за підсумками джазового фестивалю в США увійшов до десятки найкращих джазових трубачів світу. Софія Ротару і Анатолій Євдокименко теж із самодіяльності. Відома українська пісня «Червона Рута» написана автором з художньої самодіяльності і виконана самодіяльним ансамблем «Смерічка» з районного центру в Карпатах.

Художня самодіяльність заохочувалася і фінансувалася державою на кожному підприємстві, в установах, навчальних закладах. За рахунок профспілок закуповувалися музичні інструменти та апаратура. У магазинах вони були в дефіциті, але підприємства купували з баз. Щоправда, був присутній ідеологічний компонент. Але проблеми в цьому, як правило, не було. Все легко вирішувалося. Ми грали і співали практично все, що хотіли. Граючи в духовому оркестрі технікуму, ми переграли значну частину репертуару «Бітлз». Безумовно, щоби пробитися в лідери на оглядах, в репертуарі мала бути патріотика і фольклор. Але це не було проблемою.

З руйнуванням СРСР зруйнувалася і система художньої самодіяльності – нічого іншого не створено. Гроші вирішують усе … Чи добре це? Зараз знайти дійсно професійного музиканта чи яскравого виконавця – проблема, з якою я особисто стикався… На жаль…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Едуард КАЧАНОВ: Ностальгійний монолог у стилі джаз спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Руслана, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Сестри Тельнюк, Марія Бурмака, Віктор Павлік, Катя Чілі, Альоша, гурти «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка», «Скрябін», «Тартак», «Піккардійська терція», «Плач Єремії», «Танок на майдані Конго», «Мертвий півень», «Кому вниз», «Брати Блюзу», «Гайдамаки»… А чи знаєте, що їх єднає? Усі вони були відкриттям фестивалю «Червона рута».

Нагадаємо, уперше фестиваль «Червона рута» відбувся саме у Чернівцях 23 роки тому. Перший день фестивалю припав на 17 вересня 1989 року.

Нині молоді виконавці готуються до відбіркового конкурсу ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», який відбудеться 10 – 11 листопада 2012 р. Прослуховування пройдуть у Чернівецькому обласному центрі естетичного виховання «Юність Буковини» (вул. Червоноармійська, 5) та у Центральному палаці культури м. Чернівці (Театральна площа, 5). Журі оцінюватиме молодих артистів у жанрах: український автентичний фольклор, поп- і сучасна танцювальна музика, акустична, рок-та інша музика. Переможці отримають право виступати у фіналі «Червоної рути», який відбудеться наступного року у Києві .

Разом з професіоналізмом, критеріями відбору у жанрах поп-, рок-, сучасної танцювальної, акустичної та іншої музики є новизна, сучасність, оригінальне творче обличчя, індивідуальність і неповторність виконавців, поєднані з українською національною визначеністю музики і виконання.

Вл. інф.

Запис Відбір на «Червону руту» почався спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона була цілим театром в одній особі: заворожувала глядача акторською грою, співом, танцем, жартами… Коли виступала Сіді Таль, від сцени не можна було відвести очей, адже вона вміла зачепити найменшим – поглядом. Але в тому погляді було все: сотні образів, ролей, відтінків емоцій. 8 вересня виповнюється 100 років від дня народження видатної співачки на ідиш, яка народилася в Чернівцях.

Новий жанр авторської феєрії

Артистичний геній Сіді Таль підкорював серця. Її називали «Райкіним у спідниці». Спів акторки змушував і сміятися, й плакати. Дійство, створене Сіді Таль, – це щось на межі театру та естради. Знавці досі не дійшли спільного висновку про жанр авторської феєрії, яку вона творила. Актриса жила на сцені так природно, що абсолютно зникало відчуття умовності й упродовж усієї вистави глядач спілкувався з артисткою так, ніби програмою був передбачений обмін репліками, дотепами, побажаннями…

«Можна було тільки дивуватися її працелюбності, відданості та любові до театру, – характеризував видатну актрису один із тодішніх глядачів. – Вона – супротивник порожніх імпровізацій, за якими в інших криється звичайнісінька лінь… Дикція, жести, міміка, спів, танець – усе виконувала з абсолютною точністю до задуму режисера, без капризів і кривлянь, що, на жаль, властиве розпещеним знаменитостям. Її особистість, її розкішна постава, її гарні очі, які на сцені випромінюють магнетизм, її голос, насичений безліччю нюансів – усе це вона дарувала театру».        

Перша сцена – скриня з борошном у єврейському дворику

Єврейська дівчинка Сореле Біркентале народилася в сім’ї пекаря Лейби Біркентале, смачну й пухку випічку якого добре знали в Чернівцях. Уся таємниця смачної здоби, казав він, у тісті. Та найвдалішим своїм «тістом», яким він пишався, були, за його словами, його діти – три донечки й син.

Акторський талант у Сореле рідні помітили, коли вона була ще дитиною. Дівчинка босоніж бігала бідними чернівецькими двориками й співала, танцювала, показувала комедійні сценки. Коли їй було сім років, у дворі свого будинку вона навіть створила «театр» – там вона була й драматургом, і режисером, і виконавицею головних ролей. На великій скрині для борошна вона, перебираючись у мамині сукні, хустки й туфлі, повторювала кумедні сценки з життя своєї родини, друзів, сусідів. Її гра, по-дитячому щира й безпосередня, викликала справжнє захоплення не тільки в дітей, а й у дорослих. Сореле не пропускала жодної вистави мандрівних театрів, заїжджих труп єврейських акторів, які ставили свої вистави на рідній для дівчинки мові – ідиш.

Та хіба міг подумати тоді простий чернівецький пекар Лейба, що захоплення його наймолодшої донечки, яка копіювала балакучих тітоньок з базару чи дівчат на виданні, – не просто дитяча забавка, а хист від Бога, який визначить її майбутнє. І, коли відряджав Сореле з кошиком свіжої випічки до воріт місцевого літнього театру виручити пару монет, тим паче не знав, що посилає її назустріч долі.

Випадок, який визначає майбутнє…

У 12 років Сореле вже співала в хорі чернівецької синагоги. Це були її перші сценічні виступи. Маленька домашня артистка досконало володіла мовою ідиш, точнісінько зображуючи неповторний акцент, тож минуло ще трохи часу й вона почала грати дитячі ролі в справжньому театрі.

А як загудів двір майбутньої зірки сцени, коли заїжджий режисер, випадково побачивши її виставу на борошняній скрині, попросив у батьків дівчинки, щоби вона на один вечір замінила в його театрі знамениту на той час актрису Сару Канер, яка захворіла! 14-річна Сореле зіграла у спектаклі дочку-сироту, й її гра спричинила справжній фурор. Обдаровану дівчинку запросили до трупи театру, репертуар якого й став першою сходинкою до справжньої майстерності. Саме тоді й почався запаморочливий зліт незвичайної дівчинки з сім’ї простого пекаря.

Йосип Бург: «Її пісні звучали вітанням, пахли травами й квітами. В них оживали єврейські вулички, де животіла сіра бідність і барвиста мрія… Сіді Таль поетично вплітала в своє мистецтво ніжну гру туги й любові. Праця й життя шліфували її виняткові природні здібності, об’єднували з досвідом і навичками, але не зменшували її чарівності… Сіді Таль не пішла від нас. Вона стала нашою пам’яттю».

А інший випадок, чи то, пак, подарунок долі, вивів її на сцену в Бухаресті замість примадонни Марії Санду-Аберман. Цього дня, 1927 року, вона стала провідною актрисою театру. Маленька Сореле отримала нове ім’я – Сіді Таль, і вже незабаром стала всесвітньо відомою єврейською актрисою. Завдяки їй театр у Бухаресті здобув ще більшої популярності. Це за її порадою п’єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон» переклали на ідиш: у новому її варіанті «моя прекрасна леді» Сіді Таль просто не могла не полюбитися публіці.

У Бухаресті вона виступає в театрі «Роксі», на сцені знаменитого залу «Помул верде» грає в комедіях, трагедіях, мелодрамах, оперетах. Від 1937 року вона вже акторка Камерного театру в Бухаресті й вистави, в яких вона грає провідні ролі, завжди йдуть з аншлагом. Та вирішальне значення в її артистичній кар’єрі мала зустріч із режисером і поетом Яковом Штернбергом. Таль зіграла в його театрі низку головних ролей: вуличну жінку Розіту в п’єсі Лейба Малаха «Жовта тінь», Естерку й Ельку в п’єсі «Скарб» за Шоломом-Алейхемом, «єврейську Кармен» у виставі за п’єсою Штернберга «Театр у вогні»…

Бути примою нелегко

Коли наприкінці 30-х років у Європі відбулися серйозні політичні зміни, в Румунії розгорнулися прояви фашизму й антисемітизму. 1940 року Таль перебралася до Кишинева, де грала в Молдавському державному єврейському театрі. Саме там Сіді Таль зіграла одні з найвідоміших своїх ролей – Зямки Копача в однойменній п’єсі Марка Даніеля, хлопчика Мотла в спектаклі за повістю Шолом-Алейхема «Мотл Пейс дем хазнс». Пізніше читання уривка з цієї повісті стало коронним естрадним номером Таль.

Софія Ротару: «Сіді Таль була рідною людиною для всіх творчих людей і особливо уважною до початківців. Сіді Львівна виявляла постійний інтерес і до мого становлення як артистки – я досі вдячна їй за ґрунтовний, принциповий, але завжди доброзичливий аналіз моїх виступів. Сіді Таль любила людей, і її довіра до глядача була безмежною. «Будь такою, якою ти насправді є – співай про те, що тобі дороге, а люди тебе завжди зрозуміють», – говорила вона мені».

Коли 1941 року почалася війна Німеччини з Радянським Союзом, Сіді Таль евакуювалася до Ташкента, де працювала на Узбецькій кіностудії, озвучуючи кінофільми, потім у складі театральної бригади (пізніше естрадний ансамбль «Ревю») дала понад тисячу концертів. Вона виступала як виконавиця пісень народів Радянського Союзу: грузинських, узбецьких і інших, у тому числі й єврейських народних пісень. Під час Великої Вітчизняної війни Сіді Таль дарувала свої виступи пацієнтам шпиталів, бійцям, які вирушали на фронт.

З поверненням до Чернівців, від 1946 року, Сіді Таль – учасниця єврейського ансамблю Чернівецької філармонії. Виступала в опереті, виконувала естрадні номери: народні ліричні, жартівливі, характерні пісні, танці різних стилів і жанрів, декламувала. Коли вона виходила на сцену, зала філармонії «вибухала» гучними оплесками, а кожний її жест викликав новий шквал овацій.

Наприкінці 40-50-х років, у час жорстких репресій євреїв і намагань викорінити єврейську культуру як таку, Таль мала мужність виконувати пісні мовою ідиш і після розгрому єврейського мистецтва в усьому Союзі залишалася однією з небагатьох, хто продовжував свої виступи на ідиш.

1952 року, коли з репродукторів усієї країни повідомили, що в Радянському Союзі діють вороги народу – євреї, ні в чому не винних людей кидали до буцегарень, відправляли в заслання. Під приводом скорочення закривали всі єврейські театри. Театр у Чернівцях не став винятком: з усієї трупи тут залишили тільки концертну бригаду в складі трьох осіб: Сіді Таль, співачки Раїси Мостославської й декламатора Якова Гольдмана. Тоді, коли всі єврейські театри в державі були закриті, тільки завдяки Сіді Таль єврейська пісня та єврейський жарт звучали на сценах обласної філармонії та районних клубів.

Дмитро Гнатюк: «Уперше я побачив Сіді Львівну на сцені в моїх рідних Чернівцях 1946 року. З першого поклону вона буквально заворожувала публіку. В неї було таке одухотворене, сяюче добротою обличчя, що здавалося, вона скаже нам, своїм глядачам, щось надзвичайно гарне, тепле, заспокійливе. І, справді, полилася мелодія, в якій звучали якісь ласкаві слова, й кожному, хто слухав спів, здавалося, ніби ця теплота адресується саме йому. Сіді Львівна співала єврейською мовою, й хоча я не знав цієї мови, я розумів усе – настільки живим, образним було її виконання».                

«Сідітальфалік»: кохання, пронесене через життя

Впродовж цілого життя Сіді Таль вірним її супутником був Пінхас Фалік. На початку 1930-х, коли він керував єврейським театром у Чернівцях, туди на гастролі приїхав єврейський театр Румунії, в складі якого була й видатна виконавиця на ідиш. Фалік закохався в неї з першого погляду. Небайдужа до Фаліка Сіді Таль не захотіла залишитися з ним у своєму рідному місті й запропонувала йому перебратися до Бухаресту. Фалік покинув усе й вирушив слідом за нею до Румунії. Відтоді Пінхас Фалік став незмінним організатором усіх постановок Сіді Таль.

Йосип Кобзон: «Для Сіді Таль на сцені не було дрібниць: манера її поведінки, виразність обличчя, пластика рук були предметом ретельної уваги актриси, оскільки все це сприяє розвитку й найбільш повному розкриттю художнього образу. Я дуже дорожив її думкою про мої виступи».

Роками Фалік умовляв Сіді Таль одружитися. Проте вона дала згоду тільки 1941 року. Сіді й Фалік ставилися один до одного дуже ніжно, жили й працювали, не розлучаючись. Їх навіть називали одним іменем – Сідітальфалік. Фалік завжди пишався та захоплювався дружиною.

Багато з того, що Сіді Таль удалося зробити за життя, вона досягла завдяки Пінхасу Фаліку. Цей чоловік був не тільки талановитим режисером та імпресаріо, для Таль він був найкращим другом і порадником. Вони з Сіді були чудовою парою: ніхто ніколи не чув від них нарікань, оточенню здавалося, що в цій сім’ї немає повсякденних побутових проблем, з якими стикаються звичайні люди. А за те, що були вищими за будь-які навколотеатральні інтриги, користувалися неабиякою повагою в колег.

Коли 1983 року Сіді померла, високий імпозантний Фалік одразу змарнів і постарів, а єдиною його турботою стало спорудження надгробка на могилі коханої дружини. Він зробив для неї пам’ятник із білого мармуру, на якому жінка-легенда зображена в білій сукні на повний зріст, а  на підніжжі попросив висікти вірші двома мовами: ідиш і російською. Через два роки після дружини Пінхас Фалік помер від інфаркту. Його поховали поряд із Сіді Таль на центральній алеї чернівецького кладовища. Відтак вони назавжди стали – Сідітальфалік…

Леонід Утьосов казав про Сіді Таль, що на сцені їй були однаково підвладні й гумор, і лірика, й трагізм. Сьогодні, мабуть, про неї сказали б, що вона – «людина-шоу», бо ж  у виступах Сіді Таль було все: й акторська гра, й пісня, й танець, і пантоміма. А Аркадій Райкін був переконаний, що зробити неможливе Сіді Таль удалося… завдяки любові до людей.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Сіді Таль: неосяжний талант тендітної жінки значно більший за «Райкіна в спідниці» спершу з'явиться на Медіа-Версії.