Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького третього дня фестивалю показав «Собаку на сіні» великого Лопе де Вега й вразив глядача вже від декорації: сценограф Оксана  Радкевич поділила простір сцени мінімумом декорацій із мереживом прорізаних на полотнищах аристократичних малюнків-символів, а вже уява глядача дозволила побачити в цьому мармурові палаци-сходи-тераси тощо. А художниця Наталія Руденко-Краєвська, знайома чернівецькому глядачеві з постановки «Інциденту»,  вдягнула персонажів практично у відповідності до епохи автора. От скажу відверто: окрім знаменитого фільму, бачила кілька постановок «Собаки на сіні», бо  ще років 30 тому до Чернівців ціле літо приїздили різні театри колишнього СРСР і не з однією п’єсою. А вхідні квитки  за 30 копійок дозволяли мені – і школярці, і студентці – відвідувати практично усі їхні вистави. Та порівнювати постановки одна з одною – справа невдячна. Тож про те, що я побачила вівторкового вечора. Або ж не побачила…

Чудовий, талановитий склад виконавців, на жаль, не став ансамблем. У грі акторів можна було побачити усе – від реалізму й романтизму до карикатури та гротеску. Усі старалися зробити мені смішно, а мені хотілося, аби вони прожили цю історію – від неможливого до здійсненого кохання – разом зі мною. Щоби Діана (Сніжана Туткевич-Самойлова) дійсно мучилася вибором між коханням і гордістю аристократки, а не кидалася від розмови до крику. І хотілося, аби на поведінці Марчелли (Катерина Бортнічук)  більше відбивалося, що вона вже не один рік служить у графському учті: інтрижки, побачення, любовні сцени – так, усе це можливе, але ж не вульгарність: не тримали б у покоях. Саме через аристократизм. Теодоро (Олександр Віт) теж кидався у крайнощі від спритника, майже шахрая, до сільського недотепи: адже в секретарі господині могла потрапити лише освічена людина. Мені особисто не вистачило в нього руху від чоловічої цікавості до раптового почуття господині – до справжнього кохання. Слуга двох господ – це інша п’єса.

Натомість без зауважень сприйняла з.а. Ларису Курманову в ролі Анарди, старшої з служниць. І чесно кажучи, більш за все сподобалися «женихи», особливо маркіз Рікардо у виконанні з.а. Степана Бортнічука. Йому навіть не завадило користування музикою з кінофільму 1977 року, де цю роль блискуче зіграв Микола Караченцов. Рікардо виглядає навіженим і ніскільки цим не переймається – адже він закоханий (принаймні у статки графині Діани).

Після вистави глядачі перепитували одне в одного: а чому до Іспанії? Адже Лопе де Вега – іспанець?

А чому майже всі п’єси Шекспіра відбуваються в якихось умовних країнах? Мабуть, тому, щоби, побачивши виставу, хтось «із сильних світу того» раптом не впізнав себе в гостро комедійному персонажі.  Нинішні владники ніби заспокоїлися, а даремно: варто ходити на класиків: можна багато чого побачити… Та їм усе ніколи, зі ЗМІ стосунки з’ясовують.

А на початку вистави місце дії прозвучало: Неаполь. Утім, також умовний. Головно, аби сама Іспанія була десь далеко за межами вистави.

Безумовно, прикрашає виставу пластичне вирішення – іспанізовані танцювальні рухи та пози. Музичне ж оформлення – за використання гарних мелодій – було доволі еклектичним.

І все ж таки про порівняння: зовсім не обов’язково було аж так зациклюватися на старому кінофільмі: час інший, актори інші й навіть матеріальні можливості постановки теж інші. Та одна деталька все ж таки напружила: чому на своєму весіллі Теодоро був у чомусь схожому на чалму? З огляду на неї, не здивувалася б і гірляндам на грудях наречених… Сцена – простір відкритий. Читаючи п’єсу,  можна надумати собі що завгодно. А на сцені потрібна єдність задуму. Аби вистава не розвалилася на детальки. Може, й цікаво, та при чому тут театр?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески-2018»: День третій З Неаполя до Іспанії… через Хмельницький спершу з'явиться на Медіа-Версії.