Цими днями в Сеулі проходить міжнародний конкурс скрипалів – Seoul International Music Competition 2018 Violin. Участь у музичних змаганнях бере скрипаль з Чернівців Костянтин Лукинюк,  повідомляють у прес-службі Посольства України в Республіці Корея. Юний чернівецький віртуоз наразі навчається у престижній Істменівській школі музики в місті Рочестер (штат Нью-Йорк, США).

Відео виступу Костянтина Лукинюка можна подивитися на сторінці у  Facebook.

Запис Чернівці – Штати – Корея: музичні дороги буковинця -скрипаля Костянтина Лукинюка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипалька, заслужена артистка України, педагог від Бога, талановита господиня, від чаклунства якої на кухні гості втрачають дар мови – споживають мовчки, ковтаючи язики і насолоджуючись. А ще більша насолода – спілкуватися з цією напрочуд приємною, чуйною і красивою людиною – і все це про Людочку Шапко.

Піаністка, солістка Одеської філармонії, ставна красуня з чорними бровами й глибокими, як вир, карими очима, що успадкувала всі найкращі риси від мами й тата – це про Оленку Чеботову.

А ще – Людмила + Павло = дует; а Людмила + Павло + Олена = тріо. І от коли вони втрьох сідають за інструменти, починається диво: забуваєш про все – хто ти, де ти і як тебе звати. Залишаються тільки звуки, які особливим чином проникають у найпотаємніші, найглибші куточки душі. Охоплює насолода й настає очищення…

Історія дуету й тріо

Павло Чеботов: – Якось із Москви до Томська, де я був художнім керівником філармонії і грав у найстарішому симфонічному оркестрі Сибіру, приїхали музиканти, які виконували церковні сонати Моцарта. Ми були вражені, бо подібного навіть у консерваторії не вчили. Саме з тих нот, які вони нам дали, й почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає – і, гадаю, не тільки в Україні. Така колекція є нині лише у Чернівцях!

Та попри те, що в Томську була ще й аспірантура, адміністративна робота і постійні тісні контакти з численними гастролерами Шафраном, Співаковим, Башметом, Третьяковим та багатьма іншими, чогось бракувало.

Кор.: – Мабуть, тому, що тебе постійно тягне до чогось нового? Втім, ми ще повернемося до тих проектів, які ти започаткував у Чернівцях, збагативши життя міста і наповнивши його по вінця музикою…

П.Ч.: – Не сперечатимусь (сміється). Бо мені постійно чогось бракує для повного творчого комфорту. Та вже тільки у Чернівцях спало на думку пограти удвох, створити скрипковий дует. Адже музики для двох скрипок так багато, тим паче – музики різної, дивної, неповторної, а виконується вона так прикро рідко.

Як ми потрапили до Чернівців – це ціла історія, але саме при Чернівецькій філармонії, де почали працювати від жовтня 1985 року, створили дует, якому вже 32 роки. Загалом скрипковий дует – це оригінальний жанр із великою творчою перспективою. Та, на жаль, дуетів у нас практично немає, бо скрипаль, за своєю природою, – індивідуаліст: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне цементуюче начало.

Кор.: – Та саме вам це вдалося, бо ви – подружжя. А як виникло сімейне тріо? Напевне, грати з донькою не просто?

П.Ч.: – Грати з Оленкою ми почали ще тоді, коли вона вчился в музучилищі. Так сталося, що наш тодішній акомпаніатор Валерій Ломанець готувався до виїзду за кодон на постійне місце проживання і не міг грати в одному з наших концертів. Тоді й виручила донька: за кілька репетицій вивчила ноти – і ми непогано зіграли. Пізніше вже виступали втрьох: їздили на фестиваль в Конью (Туреччина), двічі до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, у німецькому посольстві в Києві. Але все це мало епізодичний характер.

Грати разом – справа не з легких: з поганим акомпаніатором нічого доброго не зіграєш, з висококласним профі грати теж не просто, бо кожен бачить ноти по-своєму.

Кор.: – Отже, Олена – акомпаніатор, чи ви всі троє солісти – якщо так буває? 

П.Ч.: – Люда, Оленка та я – ми всі дуже різні, у кожного свій погляд на мистецтво загалом і музику зокрема, а також, між іншим, і на життя. Це попри те, що ми з Людмилою Олександрівною багато десятиліть разом. У нашій сім’ї не прийнято нав’язувати свою точку зору. Та ми знаходимо точки дотику, залишаючи при цьому власну індивідуальну свободу. І це дуже здорово. Бо, приміром, в оркестрі домінує воля диригента, в ансамблі – кожен намагається прислухатися до іншого, підлаштовуватися, а в такому тріо, як наше, йдеться саме про трьох солістів.

Життя чернівчан без Шапко і Чеботова було би значно біднішим

Випускники Горьківської державної консерваторії ім. М.І Глінки, що вчилися у класі всесвітньо відомої скрипальки, московського доцента Ніни Бейліної, своїм приїздом розбурхали невеличке старовинне містечко. Хоча вже від своїх консерваторських викладчів Павло, який народився на Волзі, але чия далека родина походить з України, знав, що Чернівці – це «маленький Відень».

– Та хіба могли б ми з Людою деінде грати в університетській церкві? – чи то запитує, чи то стверджує Чеботов.

Історія з їхніми виступами в університетські церкві, де тоді ще був культурний центр, цікава ще й тим, що київський експерт, який мав «зрізати» їхній дует, бо було вже вдосталь відібрано претендентів на гастрольне турне Україною, не зміг цього зробити і включив-таки їх до програми.

Окрема сторінка – просвітницька робота у співпраці з тодішнім директором Художнього музею Тетяною Дугаєвою. Хоча почалося все з «Текстилки», де протягом 8 років діяв Клуб любителів камерної музики. Щомісяця музиканти готували й виносили на публіку нову програму. Потім почали представляти програми і в Художньому музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору. Чеботов з усмішкою згадує, як носили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору. Далі було приміщення за Резиденцією, де нині Центр буковинської культури – і тільки згодом Художній музей переїхав на Центральну площу. Тамтешні вечори назавжди запам’яталися любителям музики своєю душевністю, домашністю та неповторністю атмосфери.

Та щойно у Чернівцях відкрився Органний зал, непосидючий Павло одразу ж узявся за створення ансамблю солістів «Консонанс», який стрімко набув популярності. Дві скрипки, віолончель і клавесин, на яких артисти грали у старовинних костюмах XVII-XVIII століть, барочна програма. Вони успішно гастролювали Україною і в них була можливість грати з органістами. Водночас Чеботов не тільки керував ансамблем, а й розповідав про музику, яку вони виконували, у телевізійній програмі з аналогічною назвою «Консонанс», яку вела авторка цих рядків. Програма протягом кількох років виходила тоді на ТВА.

Частка праці, душі й таланту Чеботових є й у створенні тепер уже улюбленого для чернівчан симфонічного оркестру.

«Коли до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж із ідеєю створити симфонічний оркестр, ми музикантів мало не на вулицях зупиняли й просили прийти на репетиції, – пригадує Чеботов. – Вікторові Павлюку, який був тоді мером, також сподобалася наша ідея. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – нібито акціонерів, яким довелося навіть вкладати в цю справу якісь гроші… Коли ж давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. Я ж від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок. Тепер пішла на свою улюблену педагогічну роботу.

Певний час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити зарплату, – продовжує Павло Миколайович. – І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. Пригадую, як тодішній директор філармонії Старшинов зсунув свої окуляри на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?». І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився. Він достойно продовжив діяльність славнозвісного Фаліка».

Першим керівником створеного 1975 року камерного оркестру був відомий скрипаль і педагог Юрій Гіна. А потім, коли Гіна пішов на заслужений відпочинок, камерний оркестр перейшов під оруду Павла Миколайовича. Цей колектив забирає в нього найбільше сил і часу, але й дарує насолоду. Здебільшого – глядачам. Нещодавно камерний відсвяткував 40-річчя.

До 1 квітня Павло разом з колективом готує сюрприз для чернівчан. Та про це – іншим разом.

Аби достеменно окреслити творчий шлях Шапко-Чеботових, нагадаю, що в житті блискучого дуету був період, коли вони працювали, так би мовити, майже в еміграції. Від 2002 до 2008 року Павло перебував на посаді доцента консерваторії Афіонського університету (Туреччина), а відтак ще й грав разом із дружиною у Стамбульському оркестрі.

Програма суботнього концерту

Вона, як завжди, захоплива та надзвичайно цікава. Павло Миколайович вміє підбирати твори, які одразу западають у душу слухачеві, хоча класика, як відомо, не сприймається на слух з першого разу. Та Чеботов завжди знаходить винятки.

Відкриє концерт твір Арканджело Кореллі – найвідомішого скрипаля XVII ст., чий вплив на музику композиторів наступних поколінь – Вівальді, Генделя, Баха тощо – перебільшити просто не можливо. До слова, ці стовпи світової музики теж звучатимуть у виконанні тріо. Не обійдеться і без Моцарта.  А ще буде плеяда блискучих композиторів ХХ століття, серед яких чех Богуслав Мартіну, американці Джордж Гершвін і Коуел Портер, якого всі колись чули, але просто не знають, що то його пісні, український виконавець і композитор Олександр Гоноболін, а також музика французького джазового скрипаля Стефана Граппеллі. У рік смерті ,1997-го, Граппеллі отримав премію «Греммі» за всі досягнення свого майже 90-річного життя.

«Мистецтво – це завжди особистість, яка в одній людині об’єднує ідеали всіх людей», – сказав колись Б. Мартіну. Але це й про героїв нашої сьогоднішньої розмови.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії». Фото Ігоря Константинюка з архіву «Версій» 

Запис Дивовижна програма від Кореллі (ХVII ст.) до Граппеллі (XX ст.) – на всі смаки від тріо… солістів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Народного артиста України Павла Чеботова знають і шанують і чернівчани, і за кордоном, і в столиці. Останні шість років він керує Камерним академічним оркестром «Capriccio» Чернівецької філармонії, який також знають і люблять. За кордоном за недешевим квитком на концерт колективу такого рівня довелось би стояти в черзі. Натомість у Чернівцях під час виступу камерного оркестру в залі – «знайомі всі обличчя»: музиканти і поціновувачі.

Тим часом молодь із захопленням «лайкає» відеокліп у Інтернеті, де в метро грає скрипаль зі світовим ім’ям і всі… проходять повз. У Чернівцях відбувається таке ж. Бо немає реклами.

– Не запитуватиму Вас про ювілей, краще так: «На який вік Ви почуваєтеся?»

– Я не помічаю різниці з тим, що було 20 чи 30 років тому. Внутрішньо почуваюся так само. Немає якоїсь утоми чи розчарування. Вони й раніше бували. Все те ж саме (сміється, – авт.).Вік – поняття відносне. Біологічне старіння неоднаково відбувається: хтось і в 90 років – ще будь здоров, а дехто вже у 40 – ніякий. Тішу себе надією, що я – ближче до першого…

– Чим зараз займаєтеся, що головне, а що вже відійшло на другий план?

– Останні шість років, після повернення до України з Туреччини, де ми жили і працювали з дружиною, я зайнявся філармонічним камерним оркестром. Це ніколи не було для мене головною діяльністю, але життя щоразу висуває нові завдання.

Наприклад, свого часу я шість років просидів у Томському симфонічному оркестрі. І це стало мені набридати, захотілося нового. Коли запропонували посаду художнього керівника у тамтешній філармонії, зопалу погодився. Мав ілюзію, що буду «художньо керувати» усім, що там відбувається. А з’ясувалося, що там уже все «відбувається», а твоя справа – організація далеко не творчого процесу. Головне – не залишалося часу на скрипку. Одне слово, робота більш адміністративна, ніж творча, тож мене «вистачило» дише на два роки – скрипка перемогла.

Коли з’явилася можливість переїхати до Миколаєва концертмейстером камерного оркестру, – це вже було нове. Ще одна сторінка, новий репертуар…  Колектив багато гастролював, посів друге місце на конкурсі в Києві, що для нього було сюрпризом «по життю».

Доля склалася так, що 1985-го ми переїхали до Чернівців. Моя дружина Людмила Олександрівна – родом звідси (ми познайомилися з нею ще під час навчання в консерваторії).

Я став солістом філармонії і концертмейстером камерного оркестру. Саме в Чернівцях ми всерйоз почали грати дуетом. Це було дуже цікаво, адже це рідкісне явище: ніхто таким не займався, то було «ноу-хау». Переграли багато музичних творів великих авторів: Вівальді, Кореллі, Баха, Генделя… Почали займатися також перекладанням: написане для однієї скрипки я переробляв для двох.

Згодом пішов працювати до київської філармонії, куди запросив головний диригент Микола Дедюра. Щойно приступив до роботи – «підвернулася» Туреччина…

– Підвернулася – це як?

– Буквально. Зателефонували, що терміново потрібні два скрипалі для роботи в консерваторії в провінції, бажано – подружжя… Спочатку відмахнулися, але почув про умови, задумався. Що тут думати? Їхати треба. Тоді ситуація була важка: копійчані зарплати.

Планували поїхати на рік, а вийшло на шість – до речі, на підтвердження принципу «ніколи не кажи ніколи». Під час навчання в Куйбишеві мій товариш пропонував мені попрацювати в оперному театрі. Я спробував – і за  тиждень сказав: «Дякую, ніколи в житті в яму більше не зайду і працювати в оперному театрі ніколи не буду!» Чому? Трохи честолюбство: яма…  ти ж на сцену ніколи не вийдеш… Працюєш і вранці, і ввечері , а жити як? І ось через 1,5 роки ми з університету в турецькій провінції поїхали в Стамбул, нас прослухали для роботи в оперному театрі, і ми… сіли до тієї ями.

Оперного репертуару на той період я не знав. Відверто: не люблю оперу. А довелося. Ти сідаєш на 4 години в яму, перед тобою – товстелезний зошит. Усі  знають репертуар напам’ять, а ми сіли й – нічого… Два місяці поспіль приходили додому і вчили. Вранці – репетиція, вдень – вчиш, ввечері – граєш, уночі відіспався і – знову. Зате нині я знаю оперний репертуар.

– То, можливо, і оперу полюбили?

– Не можу сказати, що любов спалахнула. Опера – це такий жанр… Якщо співають дуже добре – здорово, але дуже добре співають дуже рідко. І балет хороший теж дуже рідко можна побачити.

– Але ж – Стамбул…

– А що Стамбул? Не можна ж сказати, що це столиця оперного і балетного мистецтва, порівняно зі Львовом, Одесою чи Перм’ю. Нічого особливого. Інша річ, що ми два роки жили в самому Стамбулі… Це таке задоволення. Я можу екскурсії там водити. Їздили з оперним театром на фестиваль до Анталії, жили в розкішних умовах на березі моря, виступали в амфітеатрі…

– Зізнайтеся, якщо оперний співак співає, м’яко кажучи, «не дуже» – чи переглядаються музиканти?

– Ні. Професійна етика. Ну… поморщишся. Ну, подумаєш, хто як співає! Ти ж також не завжди так граєш, що тебе можна слухати…

– Про публіку… Яка вона? Примхлива, як жінка, не прогнозована…

– Усе не прогнозоване. Ти можеш чудово підготуватися і… облажатися. А можеш бути готовим на 40%, вийти і вразити всіх. Можеш чудово грати, а публіка не бачитиме тебе, не чутиме, не хотітиме…  Від репертуару це залежить, від погоди? – я не знаю…

Публіка не примхлива. Її завойовувати слід. Не можна прийти, заграти – «насолоджуйся мною». Ти вийшов, заграв… Якщо тебе знають – протягом перших хвилин будуть насторожено вслухатися, чекатимуть: що ти, власне, запропонуєш. Якщо нічого не пропонуєш – три аплодисменти – і всі вільні! Пропонуєш – відбувається входження у певний резонанс: «Все, вони мої, вони на все погоджуються. Вони мені повірили!». Але це не відразу приходить і не завжди. Буває й публіка така, що хоч на голові стій – байдужі.

Якось ми виступали на святковому концерті до 8 Березня в Луганську. Повна зала, всі – святково вдягнені, виступають музиканти місцевої філармонії… Зал реагує мляво. І тут вийшли ми, заграли романс Свиридова… Спочатку всі в залі заніміли, згодом – овація, викликають «на біс»… Вже за кулісами чуємо розмову місцевих артистів: «Ну вот, ви говорілі, что публіка – нє та…»

Отже, слід зрозуміти, що публіці потрібно. Комусь – симфонія Бетховена, комусь – концерт Шнітке, а комусь – романс Свиридова.

– За шість років Ви все ж повернулися на Буковину…

– Після роботи в Стамбулі ми повернулися до університету, попрацювали там ще два роки, і тут я відчув, що – все. Більше не можу. З літньої відпустки вже не повернувся, хоча бомбили факсами з Туреччини.

І правильно зробили, бо з’явилася нова справа – камерний оркестр чернівецької філармонії. А я вже все пробував, все вже вмію, але ніколи не брав диригентської палички до рук! А тут довелося. Не уявляєте, як було важко перших рік-два. Я кажу Йосипу Созанському про це, а він: «Та це не головне, головне, що у вас – досвід».  Мені здавалося, що це неправильно, бо досвід-досвідом, авторитет-авторитетом, але колективом слід керувати. І, вважаю, я за останні чотири роки як диригент, як кажуть, «вимахався». Я вже не думаю про це зовсім. Ось вам, будь ласка, ще одна іпостась.

– Отож, Вам треба постійно починати щось нове?

– Я не знаю, чи треба, але мені стає… нудно. За останні 6 років удалося досягти того, чим пишаюся. Наприклад, з оркестром за цей час пройшов репертуар, якого вони не пройшли за попередні кілька десятиліть. На початку роботи мене викликав тодішній директор філармонії Казимирчук і каже: «Є чудова пропозиція: поїхати на «Music Fest»  до Києва, ось репертуар…» Я йому: «Наш оркестр цього ніколи не грав». Він запитав, чи встигнемо за місяць вивчити. Я відповів, що  такі речі шліфуються роками. А запропонуйте нині оркестру такий варіант – ми все зіграємо. Все це є в репертуарі, воно відтворюється за кілька репетицій: і Чайковський, і Стравинський… У мене зараз оркестр – це «звірі»! Вони все знають! І це мене гріє: що не було оркестру, а тепер – є.

Мені не нудно. Оце зараз думаю, що далі робити…

– На Заході музиканти такого рівня, як у Вашому оркестрі, отримують високі гонорари. Як вам удається запалити їх, зважаючи на невисокі зарплати? Як у анекдоті: «Я на похоронах більше зароблю».

– Вони і зараз там більше заробляють. І на весіллях. На весіллях грають далеко не всі. Як вам сказати…

Мабуть, певна погана слава все ж у мене є, бо коли прийшов до оркестру, кілька музикантів одразу пішли. Інші намагалися чинити опір: «Ми так ніколи не працювали! Ми стільки ніколи не грали! Навіщо нам все це потрібне?» Хтось пішов, хтось прийшов і пішов… Селекція.

Чим я їх запалюю? Та нічим! Якщо вони в душі музиканти, їм це подобається, нікого не треба нічим запалювати!

– Виходить,  гратимуть і безкоштовно?

– Навіть безкоштовно, лише не потрібно це в систему вводити. Ми і так дуже багато робимо безкоштовно. Мені, наприклад, важко довести у філармонії, що бібліотекарю, який займається нотами, слід платити. Кажуть, немає грошей.

Або інше: колектив готує програму, зіграли концерт, а далі що? За логікою речей, слід їздити з цією програмою. А у нас як? Зіграли, відклали і… почали готувати нову програму.

– А чому так?

– Ви в мене запитуєте? Не хочу про це говорити: я про це достатньо багато говорив і доволі багато ворогів нажив. І не тому, що боюся, а тому, що це нічого не змінює, на жаль.

Зміна ситуації – в іншій площині. От ви кажете, що на Заході висока оплата. Справа не лише у грошах, а в тому, що там існує інститут імпресаріо, які займаються організацією виступів, за рахунок цього живуть самі й дають жити музикантам.

У нас немає нікого. Ще у симфонічному оркестрі у штатному розкладі є посада директора оркестра, який займається організацією і проведенням концертів, а у камерному – немає. У нас колектив узагалі «напівставковий».

– То камерний оркестр якийсь такий…

– Пасинок… І в мене складається дивне враження:що більше ми працюємо, то більше ми нервуємо інших. Бо з нами треба щось робити, а що – ніхто не знає.

Нам потрібна… реклама. Скільки студентів навчається у Чернівцях? Тисячі! Чому ми для них не працюємо? Чи нам складно виступити в Мармуровй залі ЧНУ? Організуйте! Де  менеджер, адміністратор, який візьме наші буклети, диски, плакати, квитки, прийде і скаже: «Дивіться, що в мене є!»?  Ніхто нікуди не йде. Я на кожній худраді про це кажу, мені відповідають: «Так, потрібно». І – нічого. Бо немає людини, яка би цим зайнялася.

Впевнений, є люди, які до такого мають нахил, які хотіли би цим займатися. Потрібна свіжа кров, молодь, яка прийде і скаже: «Давайте ми розкрутимо камерний оркестр. Вивеземо його за кордон, організуємо виступи!» Поки такі люди не з’являться – нічого не буде.

Нам потрібна потужна рекламна кампанія, потужний адміністраторський апарат. У цьому вбачаю вихід. Бо ж є хороші музиканти! Вони ж нудьгувати починають. Ну, зіграли, ну, розійшлися. А коли наступний концерт? Пішли собі. Починають шукати ще роботу, бо ж часу багато: до шкіл влаштовуються, у церковних хорах співають, у ресторанах грають… А якби відбувався концертний процес – можна казку створити тут у Чернівцях!

Юлія БОДНАРЮК, «Версії»

ОКРЕМО

З музики і поза нею…

Улюблена книга.  Стосовно літератури, мені здається, що правильно говорити про авторів, а не окремі книги. І не можу сказати, що автор один – їх кілька. Причому, в різні періоди й автори різні. Серед улюблених – Державін, Пушкін, Гоголь, Булгаков, Астафьев, Моем, Кіплінг, Пелєвін, наразі Набоков.

Улюблений фільм. Я не кіноман, та надаю перевагу вітчизняним фільмам, люблю комедії й взагалі ціную гумор: «Любов і голуби», «За двома зайцями». Обожнюю природу, фільми та книги на цю тему. Відтак – Арсеньєв, Біанкі, Даррел і «Коли боги зійшли з розуму».

Улюблені композитори. Чайковський, Рахманінов.

Улюблені скрипалі. Хейфець, Граннелі, Коган.

Запис Павло ЧЕБОТОВ: «У Чернівцях можна створити музичну казку!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ще зовсім юний вік не завадив скрипалеві перемагати на численних міжнародних (в Україні, Чехії, Росії), всеукраїнських (у Києві, Ялті, Запоріжжі, Рівному, Маріуполі) та обласних конкурсах. Він виступав як соліст із симфонічним оркестром Чернівецької державної філармонії. Проте, незважаючи на ці здобутки, (а, може й завдяки їм?) обласне управління культури не довірило йому відстоювати честь області на заключному концерті Року дитячої творчості, що відбудеться в палаці «Україна» в Києві. Сказали, що занадто дорослий. Щоправда, Костя не засмучується й упевнений, що незабаром про нього почує весь світ. Бо недарма ж ті, хто слухали гру Костянтина, кажуть, що такого скрипаля Буковина ще не давала…

– Вибір за мене зробила мама, – зізнався юний віртуоз-музикант. – Я сам тоді ще нічого не вирішував. Мама в дитинстві мріяла займатися музикою, тож віддала мене на скрипку.  Наталія Вікторівна Лютова навчила мене основ музики,  вимогливо шліфувала мою майстерність. Моєму розвитку допомагали також Людмила Орестівна Мартинюк, мій куратор, яка готувала мене до виступів, і Алла Олексіївна Гамова, яка відправляла мене на різні конкурси, організовувала концерти.

Мій молодший брат Маркіян теж чудово грає на скрипці. Щоправда, ми з ним зовсім не схожі. Він більш урівноважений, спокійний на сцені, в нього глибока манера гри. Я ж більш експресивний, емоції в собі не приховую.

– Невже ніколи не виникало в тебе бажання кинути уроки? Коли твої ровесники сидять у дворі, граються чи розважаються, ти мусиш сидіти вдома і вчити гами…

– Думаю, що таке бажання виникає хоча б раз у кожного, але з часом я зрозумів, що в мене досить непогано виходить і не варто залишати навчання на півдорозі. Набагато цікавіше навчатися й досягати майстерності в тій справі якою займаєшся. Той, хто тільки грається і даремно витрачає свій час, поступу в своєму розвитку не матиме, а в мене вже визначився напрямок у житті, планую чогось досягти.

– Скільки годин на день ти віддаєш грі?

– Як вийде. Коли вступив до музичного училища, в мене є на день дві вільні години – от їх і використовую для занять. Перед виступом граю більше – по 3-4 години. В мене такий принцип: займатися щодня, хоча б трохи. А грати раз на тиждень, але тривалий час – це неправильно. Людина ж їсть тричі на день, а не один раз наїдається. Так само і з заняттями музикою…

– Чи маєш приклади для наслідування серед виконавців?

– Так, це Ойстрах, Коган, Венгеров та багато інших. Я наслідую гарне виконання. Якщо чую, що людина гарно грає, можу це оцінити і намагаюся до цього ідеалу наближуватися.

– А улюблені композитори?

– А серед композиторів мій улюблений – Бах. Раніше в мене не було розмежування на улюблених чи не улюблених композиторів. Подобаються окремі твори Моцарта, Бетховена, Чайковського, Скорика… Але у Баха кожний твір особливий, він неперевершений майстер поліфонії! Кожна нота в нього геніальна!

– Ким бачиш себе у майбутньому?

– Звісно, моє життя – це музика. В мене є мрія – виступити на всіх найбільших сценах світу. Хотілося, щоби мене почули, побачили…

Викладачі пишаються талановитим учнем і пророкують йому велике майбутнє:

– Костю я знаю ще з дитинства, з того часу як він прийшов вчитися до Наталі Вікторівни, бо у школі я була його консультантом – розповідає Людмила Мартинюк, викладач музичного училища ім. Воробкевича. – Навчання гри на скрипці є надзвичайно важким, особливо на першому етапі. Серед дітей є досить багато таких, що самі обирають скрипку, а потім кидають навчання. У випадку з Костею все навпаки: це не був його свідомий вибір, але він свідомо й відповідально підійшов до навчання. У нього є всі дані, щоби займатися музикою: музичний слух, хороша пам’ять, інтелект…  Він закінчив музичну школу з таким рівнем, із яким не соромляться випускатися з консерваторії. У Кості дуже гарні перспективи, і сподіваюся, що ми про нього ще почуємо як про видатного скрипаля.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис «Кості ЛУКИНЮКУ лише 14. І ми почуємо ще про нього як про видатного скрипаля» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Солісту на сцені недостатньо грати вірні звуки – важливо добитися істинного звучання», – казав французький драматург і письменник Ерік-Емануель Шмітт. У чому полягає секрет справжньої майстерності? Який він, істинний музикант? На цю тему можна довго сперечатися, проте очевидним є факт: високий професіоналізм у поєднанні з емоційністю та артистизмом – запорука успіху музиканта-виконавця. А якщо таких музикантів шестеро? Примножується не лише успіх, а й величезна насолода від неперевершеної класики, що звучала 15 вересня у Залі органної та камерної музики.

Особливе захоплення публіки викликали виступи наймолодшого учасника концерту – 14-річного Костянтина Лукинюка

У концерті взяли участь солісти Чернівецької обласної філармонії – Віктор Білла (орган), Зося Фуга (віолончель), які блискуче виступили у сольних номерах та продемонстрували майстерність в ансамблевих; викладач-методист Чернівецького училища мистецтв ім. С. Воробкевича Людмила Мартинюк (скрипка), яка представила цілу плеяду учнів – талановитих скрипалів. Серед них – студент Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка Олег Мильцев, а також студенти Чернівецького училища мистецтв ім. С. Воробкевича – Микола Полянко та Костянтин Лукинюк.

– Ініціатор концерту – Віктор Білла, –  розповіла Людмила Мартинюк. –  Це була його концепція, його ідея – зробити  акцент на бароковій музиці. Загалом, за характером і настроєм концерт був  витриманий в одному стилі».

Винятково насичена програма концерту охопила різнохарактерні твори Вівальді, Баха, Генделя, Гайдна, Моцарта, Вілла-Лобаса. Загострений драматизм, експресія барокових майстрів та життєствердна енергія  класиків не залишили байдужими слухачів. Божественної краси музика Моцарта, що завершувала концерт, наповнила зал особливим теплом (під час виконання його сонат увімкнули світло, що створило додатковий «сонячний» ефект).

Бурхливими оплесками переповнений зал вітав кожний виступ. Особливе  захоплення публіки викликали виступи наймолодшого учасника концерту – випускника Музичної школи №2 (клас Н. Лютової), а нині студента першого  курсу училища Костянтина Лукинюка (клас Л. Мартинюк). Цей юний скрипаль, у свої 14 років є лауреатом чисельних міжнародних конкурсів та учасником різноманітних концертів.  Ось і виступ 15 вересня обернувся для Костянтина черговим тріумфом.

– Перед виступом не стільки хвилювався, скільки… радісно передчував, мене охопила  ейфорія. Виступати перед публікою, особливо коли позаду тебе симфонічний оркестр, або орган – це щось надзвичайне. Коли граєш такі твори та ще й у такому залі – викладаєшся на всі 100%. Своїм успіхам я завдячую вчителям – Наталії Лютовій  та Людмилі Мартинюк, а також мамі. Саме завдяки їй я почав займатися музикою.  Щоби стати хорошим виконавцем, треба багато займатися. Музика для мене – як їжа. Людина ж не харчується раз на день багато, а потім голодує? Так і музикант не може раз на тиждень займатися, а потім відпочивати… Треба не лише мати бажання грати, але й постійно працювати, вдосконалюватися…

Тетяна КОГУТ, музикознавець

Запис Барокова музика за ініціативи Віктора Білла спершу з'явиться на Медіа-Версії.