Садгора /до 15.08.1944 Садагура; рум. Sădăgura; їд. סאדיגורא‎; пол. Sadagóra/ –  колишнє місто на Буковині, за 6 км на північ від Чернівців, засноване 1770 року. Нині Садгора включена до складу міста Чернівці.

А в самому центрі поселення 2001 року небайдужі місцеві мешканці встановили пам’ятний знак, який заповідає, що тут колись таки з’явиться пам’ятник на честь садогурської монети. На ньому буде панорама давньої Садгори: монетний двір, частина синагоги, краєвиди поселення… Кажуть, що хотілося цю ідею втілити давно, але …

Цікаво, що на пам’ятній срібній медалі, датованній 1774 р., і виготовленій з нагоди заснування масонської ложі в Молдавському князівстві, на реверсі зображена гірська вершина, яка піднімається з бурхливого моря, а над нею праворуч – грізні хмари, з яких б’ють блискавки. Зліва – гору освітлює теплими променями сонце. На аверсі медалі знаходимо зображення бюста барона Гартенберга. Гора на зворотному боці медалі означає власне Садгору – маєток барона і центр масонської ложі. Блискавки символізують зло і війни, а сонце і його промені – спокій і процвітання.

У центрі Садгори є багато старовинних будівель ще з кінця XVIII – початку XIX століття.

Ми розпочали екскурсію із центру Садгори. Далі йшли вулицею Івана Підкови до костелу Св. Архангела Михаїла, потім — до колишнього помешкання барона Мустяци. Ми були біля школи, у якій свого часу Омелян Попович був управителем. До речі, слова, які письменниця Софія Майданська взяла у назву свого роману («In te speravi. Сподіваюся на тебе»), були викарбувані на печатці барона Ґартенберґа. Потім ми пішли до старого цвинтаря і могили цадика…

Ми побували на християнському та єврейському кладовищах Садгори. Звернули увагу на дуже схожий на оригінальний пам’ятник Пієта «Скульптура Богоматері», розташований на християнському кладовищі в Садгорі.

Далі ми попрямували вулицею Галицького, де розташовується греко-католицька церква (одна із трьох у Чернівцях), а також ми бачили і православні церкви.

І вже в сутінках ми підійшли до Садгірської синагоги. Неймовірний запах лаванди, теплий осінній дощ, білий котик і гостинно відкриті двері синагоги…

Дякуємо за цікаву екскурсію пану Дмитру Сірману, організаторам і учасникам події. Садгора – прекрасне місто. Ми це теж побачили і бажаємо процвітання і удачі!

Більше фото з екскурсії за посиланням – «ТАЄМНИЦІ САДГОРИ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Таємниці Садгори» у рамках «Тижня туризму в Чернівцях» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

    

Фотограф із Чернівців Тарас Піц здобув третє призове місце в українській частині найбільшого в світі міжнародного фотоконкурсу «Wiki Loves Monuments» («Вікі любить пам’ятки»). Про це призер повідомив на власній Фейсбук-сторінці,

«Вперше цього року взяв участь в українській частині найбільшого у світі міжнародного фотоконкурсу «Wiki Loves Monuments» («Вікі любить пам’ятки»), і одразу – призове місце у спецномінації! Вважаю це непоганим стартом, ще й зважаючи на те, що я виявився єдиним чернівчанином серед переможців. Дякую «Вікі любить пам’ятки» за відзнаку і подарунки! Є стимул у фотосправі рухатися далі!»

«Вікімедіа Україна» проводить українську частину найбільшого у світі міжнародного фотоконкурсу «Wiki Loves Monuments» вже увосьме. Мета конкурсу – отримати світлини пам’яток культурної спадщини для ілюстрування ними Вікіпедії – вільної енциклопедії, яку щодня переглядають мільйони Інтернет-користувачів у всьому світі.

Цьогорічний конкурс «Вікі любить пам’ятки» тривав протягом вересня 2019 року. За цей період учасники завантажили понад 31 тисячу світлин, на яких зображено понад 11 тисяч пам’яток культурної спадщини. У спецномінації «Єврейська спадщина» (http://wlm.org.ua/jewish_2019/) взяли участь понад 60 конкурсантів, які завантажили понад 1200 світлин більш ніж 350 об’єктів. У дебютній спецномінації «Млини» (http://wlm.org.ua/mlyny-winners-2019/) 60 учасників подали на конкурс 851 фотографію 184 млинів.

Загалом за роки існування конкурсу учасники надіслали понад 280 тисяч світлин, на яких зображено більш ніж 34 тисячі пам’яток, розташованих на території України (39% від загальної кількості українських пам’яток). За цей період у конкурсі взяли участь близько 3500 осіб. Фотографії за всі роки конкурсу перебувають у вільному доступі: ви можете як переглядати, так і використовувати світлини на умовах вільної ліцензії CC BY-SA.

Фоторобота Тараса Піца із зображенням Садгірської синагоги у Чернівцях зроблена у вересні 2019-го. Це – нещодавно відреставрований комплекс споруд у мавританському стилі, резиденція «Чудодійного рабина», завдяки якій чернівчани свого часу назвали Садгору «малим Єврейським Ватиканом».

Запис Чернівчанин Тарас Піц отримав нагороду за фото спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Бурега – чернівчанин, який не лише, як чиновник, живе проблемами городян останні 9 років, відколи очолює Садгірську районну в Чернівцях раду, а й просто живе як звичайний городянин. Тут вивчився, тут одружився, тут колись будував свій маленький бізнес, тут вирішив від нього відмовитися і служити громаді, тут виростив своїх дітей. Був з людьми не лише в радості, а й у біді. Коли місто підтоплювали повені, коли дахи будівель городян зносили буревії, коли відновлювалися зруйновані дороги, коли контролювалися кошти громади, і жодної копійки не пішло «наліво». А щоп

Наші батьки і діди були більш європейськими, ніж ми сьогодні

«Я народився, виріс і живу в Садгорі, яка з 1965 року є частиною Чернівців. З часів дитинства, з одного боку, помічаю багато змін. Перш за все, змінились люди. А іншого – наче все й залишилося, як було – таке ж рідне…

Свого часу тут було понад 80% єврейського населення, а румуни, поляки і українці складали приблизно рівні частини. Це додавало свою цікавинку, «перчинку» цьому району. Жили в злагоді, поважали одне одного, а дозволяючи дотримуватися власної автентичності – розвивали і свій кругозір, і культуру інших народностей.  Знали мови одне одного, хоча й були переважно неписьменними. Я й сам завдяки родинному корінню знаю польську, розумію румунську, трохи гірше володію німецькою, але і нею можу поспілкуватися. А школі та університеті вивчав іспранську, – зізнається Юрій Бурега. – Колись у центрі Садгори було 12 синагог, один костьол, один греко-католицький храм і сім православних церков.

На іудейські свята християни йшли до сусідів-іудеїв і замість них виконували роботу по господарству, на християнські свята навпаки – іудеї йшли до християн і робили в них. Відтоді суттєво змінився національний склад населення: сьогодні понад  90% це українці. І це, як і кожні зміни, мають свої позитивні і негативні наслідки. Садгора десь втратила власну автентичність, але намагається її якщо не повернути, то хоча б частково відновити. Тривають відновлювальні роботи в Садгірській синагозі, причому це не просто ремонт, а реставрація з застосуванням найсучасніших європейських технологій, відновлення кожної цеглини, візерунку…

Тож сьогоднішня наша однорідність насправді певною мірою возвеличує, об’єднує, робить єдиними в чомусь. Але попередня полікультурність давала людям більше для розвитку, робила наших батьків і дідів навіть більш європейськими, ніж ми є сьогодні».

«Пили воду не з колодязя, а з сифона, а вечеряли – в ресторанах»

Хоч час мого дитинства припав якраз на період, коли Садгора лише стала містом, та ми завжди були не зовсім простими селянами. Я, як і багато моїх однолітків, на завдання батьків бігав з сифонами – пластмасовими і скляними – заправляти їх водою з газом. Ми не пили воду з колодязя – могли собі це дозволити.

Також люди тоді дозволяли собі вечеряти не вдома, а в численних закладах харчування. У кафе «Чайна», «Волга», «Берта», в ресторані «Карпати» вечорами не було вільного місця, люди тіснилися за столиками. Мало хто вдома готував. Так само тіснилися в кінотеатрах: квитки потрібно було купувати завчасно, за день-два до сеансу, хіба що зрідка можна було вранці вхопити останній квиток на вечірній сеанс. У кіно тоді обов’язково ходили з підліткового віку і як мінімум до одруження.

У лікарню нашу – тепер 4-ту міську – як тоді, так і тепер їдуть з усіх навколишніх сіл. І на роботу з навколишніх сіл їхали у Садгору. Тут було – і досі є – де працювати.

Район Садгора від самого початку був неоднорідний, адже його створили з шести сіл  (Ленківці, Стара Жучка, Нова Жучка, Шанці, Рогізна, Слобідка) і власне райцентру Садгори. Походження кожного мешканця можна було визначити за прізвищем: у кожному селі були «свої» найпоширеніші. Наприклад, Гамаль, Мінтянський, Меленко – то з Рогізни. Клим, Кавуля, Осадчук – зі Старої Жучки. Ткачук, Сиротюк, Паламарюк – зі Слобідки і Шанців. Бесараба, Гіна – з Ленківців. Прізвища вказували на місце народження, на коріння. Моя мама Червенюк – типово садгірська.

На жаль, чим вищий щабель розвитку території , чим розвинутіша цивілізація – тим менше залишається автентичності. Інтернет «замурував» людей у чотирьох стінах. Зараз мало спілкуються, мало співають на весіллях, мало танцюють. Раніше на свята перевдягалися, колядували біля кожної хати… Тепер цього значно, значно менше – хоча саме в Садгірському районі, порівняно з іншими, традиції зберігаються».

«50-річчя створення Садгірського району в Чернівцях я б не назвав святом. Це дата. І долі людські»

«4 січня виповнюється 50 років від дня створення Садгірського району в м. Чернівцях. Я б не назвав це святом. Це дата. Це долі людські. В когось і поламані – адже було роз’єднано сільський район і частину приєднано примусово до Чернівців, – розповідає Юрій Іванович. – СРСР потребував адмінреформи, адже міста отримували фінансування згідно певним нормам і категоріям – наприклад, кількості населення і т.ін. Згідно з цими ж нормами запроваджувалося курсування міського транспорту. Так у Чернівцях 1967-го  ліквідували трамвайне сполучення і натомість запустили тролейбусне.

Реформа 1965-го стала останньою адміністративно-територіальною реформою Радянського Союзу. Багато що тоді було порізано, покарбовано, перепідпорядковано. І все не минуло для людей безслідно. Щодо Садгірського району – то тут відрізали пуповину, яка з’єднувала Бояни-Магалу-Топорівці-Рідківці-Васловівці-Шубранець… І якщо «сільські» райцентри і сьогодні є дійсно адміністративним центром певної території, то Садгору з її певними відмінностями, ідентичностями місто так і не змогло проковтнути…

Хоча бажання і проблеми в людей спільні, вирішувати їх з одного боку легше, з іншого – важче. Кажуть, «гуртом і батька легше бити». Тож садгірцям стало легше завдяки тому, що в Садгорі розташувалося міське виробництво, з’явилися більші можливості знайти роботу, отримувати зарплату. Тут краще розвинена інфраструктура. А гірше те, що люди, які перебувають від адміністративного центру (фактично – центру Чернівців) далі, важче знаходили спільну мову з владою, важче отримували адмінпослуги, важче добиралися до місця їх надання, відчували певний дискомфорт.

Тож ставлення садгірців до цієї дати також неоднозначне. Переважна більшість хочуть мати міські зручності, бути міськими жителями,  особливо молодь. Їм легше себе реалізувати в урбанізованому житті, ніж у сільському. У селі ж треба більше і важче працювати. Щоб стати багатим – потрібні роки рокЕнні, цілі покоління. В місті можна купити, продати і отримати надприбутки. Водночас садгірчани не можуть реалізувати своє право на отримання земельної ділянки. Навіть ті, що мали свого часу присадибні ділянки – в їхнє життя разом з містом увійшли нові правила. Вони можуть безкоштовно  отримати тільки до 10 «соток», в той час як у селі,  в колишніх колгоспах, радгоспах – до 0,25 га. Але якщо покласти на терези два бажання: «отримати 25 соток в селі», чи «бути міським жителем» – то ще невідомо, яке з них переважить.

Особисто я бачу, що тодішнє позбавлення Садгори  повноважень адмінцентру важко назвати блискучим рішенням. Не можна територію площею майже 9 тисяч гектарів залишити без центру прийняття рішень! Це практично як територія Барселони (там 10 тис. га). Зрозуміло, що в Барселоні мешкає близько 2 млн. жителів, а в нас лише 30 тис. Але це означає, що нашу, меншу кількість населення, не легше утримувати: люди «розкидані» по території, менше їх сплачують податки саме в казну міста, знаходячи роботу за його межами. Не можна залишати цю сукупність людей з однаковим бажанням комфортного життя, але різним уявленням про нього, без влади, яка може відстояти інтереси кожного саме на цій території. Адже тут живуть ще багато тих, хто пам’ятає румунські часи, коли практично всі вели натуральне господарство, і саме так привчили жити своїх нащадків. Є молодь, яка веде практично натуральне господарство. Є багато людей робітничого класу і, можливо, дещо менше інтелігенції. Є проблеми, відмінні від центральної частини міста. У центрі немає підтоплень, як у Садгорі. Коли ми погодинно розписуємо кожне підняття води, створюємо розклад, куди їхати в першу чергу, де розчистити, розширити, щоб убезпечитися…»

«Районна в місті рада – це напіввлада»

«Садгора краще забезпечена робочими місцями завдяки розташуванню на її території промислових підприємств. Тут працює на повну потужність олійно-жировий комбінат – навіть краще, ніж при СРСР. Біда тільки, що його власники – з іншої обласні України, і тут сплачується лише частина податків – на фонд оплати праці, податок на прибуток фізосіб… Працюють великі супермаркети: «Метро», «Караван», «Епіцентр», «Пан Диван». Розвинута меблева промисловість, працює «Галлс 2000» – одне з найкращих у своїй галузі підприємств на території України. Працює – на жаль, далеко не на повну завантаженість, Емальзавод «Карпати», хімічний завод – хоч і з меншими обсягами, Калинівський ринок…

Ми отримуємо субвенцію з міського бюджету, дотацію… Але не можемо повноцінно впливати на процеси розподілу коштів. Ми, районні в місті ради – напіввлада. Головні наші зобов’язання  соціальний захист (на нього йде 84% загального бюджету) – пенсії, допомоги на народження дітей, субсидії, виплати чорнобильцями і т.д.; утримання 150 будинків місцевих рад, санітарно-екологічний стан. І невеличка частина адмінпослуг – квартирні питання, земельні, відділ з питань надзвичайних ситуацій.

Доводиться завжди робити речі, які не належать до наших повноважень, але без яких не можемо обійтися – в частині культури, медицини, освіти, благоустрою, підвозу питної чи технічної води (адже в багатьох місцях, в т.ч. в садочках і лікарнях, немає центрального водопостачання), координації роботи дорожньої служби, яка розташована на нашій території, але підпорядкована місту. Мусимо залучати спонсорів через заводи, фабрики, підприємців – щоб проводити роботи, наприклад, з водовідведення, які не включаються в жодні титульні списки. Проводимо 12-15 заходів культурно-мистецького напрямку, на які не виділяється жодної копійки з бюджету. Усе вдається завдяки роботі працівників ради, небайдужих депутатів і просто людей».

«Якщо чітко за повноваженнями – то голові райради навіть не треба виходити  з кабінету. Але так не можна»

«Бюджету бракує на левову частину робіт, необхідних у місті загалом і районі зокрема. І якщо підходити до роботи районної ради формально, тільки згідно з інструкціями – то мені як голові райради навіть не треба було б виходити з кабінету. Моїх повноважень надто мало, саме тому всі працівники органів місцевого самоврядування очікують такої адмінреформи, щоб адмінпослуги надавалися якісно і якомога ближче до споживача.

А тим часом у нас в Садгорі усе виконується завдяки ентузіазму – і працівників райради, і мешканців. Це і прибирання берегів річок, і висаджування нових дерев замість спилених через старість чи аварійність, і проведення найрізноманітніших свят за участі безмежно талановитих садгірських дітей, які займаються у будинках творчості, гуртках, центрах дозвілля. У нас завжди шикується черга з юних талантів для участі в таких концертах, і старші люди підтягуються – усі мають змогу реалізувати себе! І саме завдяки цьому який би захід ми не влаштовували – він буде успішним.

Хотілося б 4 січня, в 50-ту річницю виходу Указу Президії Верховної Ради України про введення до складу Чернівців міста Садгори та селища міського типу Ленківці, відзначити цю подію особливо. Побачити, почути і привітати тих людей, садгірців, які пам’ятають Садгору ще сільським райцентром, з її особливими святами, ярмарками і які сприяли відновленню цих самобутніх і яскравих подій у районі.  Серед них – сьогоднішній голова Ради ветеранів району Георгій Георгійович Вєчєр, який свого часу був першим заступником голови райради і від якого є що почерпнути. Ці люди некорисливі, не вимагають до себе окремої уваги чи матеріальних заохочень. Просто хочуть, щоб їх досвід був почутий – а якщо його вдасться зреалізувати, то більшого щастя для них годі й сподіватися»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Юрія БУРЕГИ: «Барселона над Прутом», полікультурність як ознака європейськості, асиміляція міста з селом, втрата автентичності і долі людські спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість”, – йдеться в резолюції ГА ООН.

«На моїй території не  хочу бачити крові», – так cказали і так зробили староста села Шилівці Хотинського району Василь Яковець та місцевий священик. Про це розповідав чернівчанин Валентин Буюмович ВАЙНШТЕЙН, уродженець Шилівців.

– До війни тут проживало біля тридцяти єврейських родин, була синагога. В липні 1941-го німецько-румунські війська окупували Чернівецьку область. А вже восени окупанти дали жандармам три дні, щоби розправитися з євреями тамтешніх сіл. Староста села, піп та односельчани зробили все можливе і неможливе, щоби врятувати єврейські родини. «На моїй території не — із ризиком для життя вирішили Василь Яковець, панотець та його паства.

Шилівчани сховали односельців-євреїв – і на той момент врятували від смерті. Не переставали вони опікуватися односельцями-євреями і коли тих загнали до концтабора в Новоселиці: Василь Яковець з односельчанами збирали продукти серед жителів Новоселицького району й привозили на підводі у табір. Але смерть, на жаль, вже пізніше багатьох з них наздогнала в гетто, концтаборах…

Валентин Вайнштейн народився 1923 року. В сім’ї було троє дітей. Війна відкрила рахунок їхніх поневірянь…Родина потрапила до концтабору, спочатку в Новоселиці. Потім Валентина перевели до концтабору в Сокиряни і вже наостанок – до Могилева-Подільского. Батько й мати загинули. Примусові роботи, тиф, переведення з табору до табору. Останній був поблизу Тульчина. 1944-го в тих краях висадили радянський десант. Валентин утік разом з двома юнаками. У березні 1944-го був призваний рядовим до Червоної армії, воював на Білоруському фронті. Двічі був поранений і двічі контужений. Демобілізований у 1947 році. Доля була прихильною до нього й подарувала йому ще понад 60 років життя.

Про усе це Валентин (Вевел) Вайнштейн переповів нам у синагозі на вул. Л.Кобилиці. Я познайомилася із ним там у жовтні 2012-го через свого доброго знайомого Михайла Котляра.

Валентин Буюмович на той час був найстарішим віруючим євреєм Чернівців, який щодня ходив до синагоги пішки… Ми збиралися поїхати з Валентином Буюмовичем до його рідних Шилівців. Та у грудні 2012 року, на 90-му році Вевела Вайнштейна не стало . Може, там десь зустрівся з усіма дорогими й рідними, яких втратив у роки війни…

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото автора і SergyiS. Всі спогади зберігаються у відеоматеріалах…

Запис «На моїй території не хочу бачити крові» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всі спогади зберігаються у відеоматеріалах…

У селі Шилівці Хотинського району до війни проживало біля тридцяти єврейських родин, була синагога. В липні 41 року німецько-румунські війська окупували Чернівецьку область. А вже восени окупанти дали три дні жандармам, фашистам, щоб розправитися з євреями тамтешніх сіл. Староста села Василь Яковець, піп та односельчани зробили все можливе і неможливе, щоб врятувати єврейські родини.

«На моїй території не хочу бачити кров», – ризикуючи, але впевнено захистили євреїв  Василь Яковець, пан отець та односельчани. Єврейські родини заховали і на той момент врятували від смерті. Але смерть, на жаль, вже пізніше багатьох з них, наздогнала в гетто, концтаборах…
Трагічну історію своєї родини, деякі епізоди з власного життя мені переповів Валентин (Вевел – на івріті) Буюмович Вайнштейн.

Про Вайнштейна Валентина Буюмовича мені розповів його знайомий та товариш Михайло Давидович Котляр. І навіть організував нам зустріч. У синагозі, що на вулиці Лук’яна Кобилиці.
І завдяки цій зустрічі я вперше побувала у синагозі.

Валентин Буюмович ходив до синагоги завжди пішки. Кожного дня.
І був на той час найстарішим віруючим євреєм Чернівців.
Ми декілька раз переносили зустріч, але 21 жовтня минулого року у синагозі «Бейт Тфіла Біньямін» (саме так її називають, про що дізналася з Інтернету) я зустрілися з Валентином Буюмовичем.

Потім ще планували поїхати разом у його рідні Шилівці Хотинського району.
Але так склалися обставини, що зразу ми не змоги поїхали,
а в грудні 2012 року (у віці 89 років) Валентина Буюмовича не стало…

Валентин Вайнштейн народився 17 березня 1923 року у селі Шилівці Хотинського району. У сім’ї було троє дітей. Під час війни родина була зігнана фашистами у конецтабори. Спочатку у табір у Новоселиці. Валентин Баюмович пригадував і декілька раз повторював, що староста Василь Яковець та односельчани збирали продукти серед жителів Новоселицького району та привозив на підводі у табір. Це були і картопля, мука і боби. Потім Валентин попав у концтабір у Сокиряни і вже наостанок в’язнів перевели до Трансністрії у Могилів-Подільский. Батько і мати загинули. Батько похований на цвинтарі, а мати – у лісі. Валентин був переведений на примусові роботи у село Мартинівка, але через тиф незабаром всіх загнали у господарські приміщення колгоспу біля лісу. Потім він працював у селі Миколаївка Козятинського району та біля Тульчина. У 1944 році у тих краях був висаджений радянський десант. Валентин втік разом з двома юнаками. На той момент вони були на станції і завантажували зерно. 17 березня 1944 року, як рядовий, Валентин був призваний у Червону армію. У липні 1944 року був учасником боїв на Білоруському фронті.
Демобілізований у 1947 році. Читаємо у військовому квитку, яким майном володів Валентин Вайнштейн на момент демобілізації: капелюх зимній (1 шт.), шинель (1 шт.), гімнастерка ( 1 – здав), гімнастерка (1 шт.), шаровари суконні (прочерк), шаровари бавовняні ( 1 шт.), ремінець брючний (1 шт.). Двічі мав поранення та дві контузії, інвалід ІІ групи війни.

Про поїздку у Шилівці – у наступному числі газети.
Я мала розмову з головою сільської Ради Станіславом Сергійовичем Гончаром і
ми зустрінемося з односельчанами В.Б. Вайнштейна…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «На моїй території не хочу бачити кров», – з таким словами виступили староста Василь Яковець та пан отець з Шилівців, рятуючи односельчан-євреїв… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Заслужений винахідник України, доктор технічних наук, автор і виконавець багатьох віршів та пісень російською, українською, ідиш, відомий у Чернівцях доброчинник Марко Шикович ФАЙНЕР напередодні 50-ї річниці своєї виробничої, науково-педагогічної та громадської діяльності розповів журналістам про свої розробки, винаходи та дослідження.

Марко Шикович вважає себе справжнім чернівецьким євреєм, хоча народився у Старокостянтинові на Хмельниччині. Він неодноразово зауважував публічно, що  особлива аура нашого міста допомогла йому самоутвердитися та самореалізуватися.

У своїй дослідницькій діяльності він розробляв не тільки нові цементні суміші, але й технології їхнього використання. Будівельник Файнер настільки порозумівся з  «поводженням» бетонних конструкцій, що попередив багато масових аварій і руйнувань багатьох споруд. І нині Марко Шикович працює над проектами, які в найближчому майбутньому втілюватиме у життя.

Найважливішими зі своїх винаходів п. Файнер вважає такі, що знайшли практичне застосування. Може найцікавіша для пересічного читача – утилізація відходів спиртової промисловості, пристосована до цементу. Але найбільше дошкуляє будівельникам проблема довговічності бетону в конструкціях: «У зразках показники довговічності та морозостійкості контролюються добре, але що там у конструкціях робиться, ніхто не знав, от тут і став у пригоді мій винахід з діагностики конструкцій. Він уже знайшов широке застосування при будівництві мостів та гідротехнічних споруд.»

А розрядно-імпульсна технологія приготування бетонної суміші, розроблена Файнером, поки що не знайшла широкого застосування, окрім оборонного будівництва.

–Сьогодні в Україні перевитрачається до 30% цементу, до 15% металу і до мільйона  кубометрів бетону, – продовжує Марко Шикович, – навіть не рахуючи банальних втрат від крадіжок і поганої якості заповнювачів. Марнотрати ці лягають на собівартість продукції. І за це ми платимо дорогим житлом, дорогими дорогами. А питання стоїть в тому, що досі не існувало досконалої методики розрахунку та оперативного регулювання технологічних процесів. Я таку методику розробив і пропоную її впровадити у виробництві, – розповідає Марко ФАЙНЕР. – Нещодавно закінчив тему, яка обіцяє країні економічний приріст до 2 млрд. грн. на рік. Крім методики я розробив і конкретні способи її реалізації.

Марк Шикович бере участь у реставрації головної синагоги Буковини, про що також йшлося на прес-конференції:

–Минулого тижня ми заселили третій поверх дітьми, тепер дитячий єврейський центр розташований у Синагозі. Тут є три класи, зал для ігор і конференцій і кабінет для вчителів, – повідомив Ісаак БЕЗНОС, голова правління іудейської релігійної громади Буковини.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Співочий будівельник обіцяє Україні до 2 мілрд. грн. на рік від своїх винаходів спершу з'явиться на Медіа-Версії.