Та цього разу колядки, українські пісні звучать без незмінного організатора таких зустрічей, керівниці Центру Української культури «Джерело»Мирослави Філіпової. Клятий ковід вибив її з лав щирих українських патріотів, яких свого часу доля закинула до Сибіру. Лікарка за фахом, професорка-генетик не змогла подолати невиліковну недугу, а «корона» поставила крапку на її  життєвому шляху 21 листопада минулого року, саме в день її народження… Певно, чашу страждань мудрої, красивої, завше активної жінки переповнила дуже гірка крапля: за кілька тижнів до цього коронавірус забрав життя її чоловіка…

Чому нині згадую Мирославу Орестівну, яка мешкала  за тисячі кілометрів від нас, від України? Тому, що землячка, що, живучи далеко від України, була щирою українкою, тому, що мені пощастило на знайомство з нею. Рівно двадцять років тому ми запізналися в Томську завдяки моїй сестрі та її колежанок-українок, які долучилися до діяльності ЦУК «Джерело». Мене цікавило, як наші рідні, друзі, яких свого часу доля територіально віддалила від батьківщини, плекають українську культуру, наближають її  до свого серця, до своїх дітей та онуків. Згодом з’явилася низка публікацій в чернівецьких ЗМІ. Пані Мирослава, до речі, (як і моя сестра Алла Бакуліна, як наш земляк, родом із Львівщини Володимир Павук, який очолює в Новосибірську громадську організацію – Українську Національно-Культурну Автономію і з яким також свого часу познайомилася й взяла інтерв’ю), ніколи не переривала зв’язків з  Україною. Поблизу Львова живе її донька Оксана, її онуки. Не раз вона бувала в цій галицькій столиці, не кажучи про Київ, куди приїздила у громадських справах, виконуючи своєрідну дипломатичну місію, прагнучи налагодити зв’язки українців в Україні й Росії, підтримки українською державою діаспори й, відповідно, російської держави – прав національних меншин. Це вона привозила з України бандури, вишиванки, підручники й книги українською мовою, була однією з ініціаторів відкриття в Томську класів, де вивчають українську мову. Була делегаткою Всесвітнього форуму українців, що відбувся в нашій столиці (до речі, тоді й мені випало побувати на цьому велелюдному зібранні, проте тоді ми ще не були знайомі з пані Мирославою). За свою активну громадську діяльність в Україні отримала Орден княгині Ольги ІІІ ступеня (нагороду вручав президент Віктор Ющенко).

І ось тепер дізналася, що, за версією редакції сайту «Кобза» – Українці Росії», Мирославу Філіпову названо переможницею в  рейтингу «Українець року в Росії» за 2021 рік, на жаль, посмертно.

Заслуги Мирослави Філіпової визначено таким чином, – йдеться на сайті: за багаторічне самовіддане служіння українській діаспорі; за активну українську педагогічну діяльність в Заозерній школі м.Томська; за участь у числених діаспорних форумах та з’їздах в ранзі керівника української регіональної організації; за боротьбу за демократизацію Об’єднання українців Росії; за проведення Відкритого фестивалю-конкурсу  «В гостях у Кобзаря: класика і сучасність» (12 квітня – 3 травня 2021 р.)

Довідка сайту. Мирослава Орестівна Філіпова народилася 21 листопада 1952 року на Колимі – в селищі Нексікан Сусуманського району Хабаровського краю. Сталося так тому, що батьки Мирослави були політв’язнями. Тато Булка Орест Іванович, родом із Івано-Фанківської області, Рогатинського району, села Григорів був учасником процесу 59-ти у Львові. Його забрали з 1 курсу Львівського медінституту  1940. Мама – Сулим Іванна Григорівна, родом із Львівської області, Жовквівського району, села Кам’янка-Липник, була зв’язковою ОУН, заарештована в 1943 році.

Батьки познайомились і одружились на Колимі, якийсь час жили в бараках, на поселеннях. У 1954 році у Мирослави народилася молодша сестра Ореста. Повернутися до України сім’я змогла лише в 1956 році восени: оселилися у Львівській області, в м. Ходорів Жидачівського району.

У Ходорові дівчина закінчила загальноосвітню та музичну школи  і мріяла вступити до Львівського медінституту. Чотири роки поспіль намагалася це зробити і кожного разу їй бракувало 0,5 бала. При спробі з’ясувати причину такого постійного «недобору», отримала відповідь, що треба, мовляв, вступати там, де вона народилася.

Мирослава в 1973 році поїхала до сибірського міста Томськ, де вступила до медінституту з першої спроби. Здобула фах  акушера-гінеколога, захистила кандидатську дисертацію і отримала звання заслуженого лікаря РФ. Тут вона вийшла заміж, тут народились донька Оксана, син Андрій (який трагічно загинув у 2011 році).

Дуже багато років, до кінця свого життя Мирослава Філіпова працювала в Томському науково-дослідному інституті медичної генетики і заслужила авторитет серед своїх колег.

Поки що вирішується питання перевезення праху пані Мирослави та її чоловіка на Львівщину, де мешкає їхня донька, також лікарка. Така поїздка вимагає чимало коштів: на проїзд двох осіб у Сибір, оформлення всіх необхідних документів тощо. У зв’язку з цим, редакція «Кобзи» звернулася до всіх небайдужих людей та громадських організацій з проханням долучитися до збору коштів: необхідно зібрати 2,500 ам. дол.

«Кобза» вперше проводить збірку з такою метою. При бажанні, ми можемо публікувати список жертводавців», – наголошує головний редактор «Кобзи» Василь Коломацький і закликає підтримати цю благородну акцію – хто скільки зможе.

«Процес повернення праху дітей українських політв’язнів із Сибіру на Батьківщину є фактом відновлення історичної справедливості, і тому має привернути увагу громадськості. Сподіваємось на розуміння всіх, кому небайдужа доля кожного українця, який в силу життєвих обставин опинився на теренах Росії і завжди мріяв отримати спокій на рідній землі» – йдеться на сайті.

…Життя триває. Скрізь нині лунають колядки й шедрівки. Засівається житом-пшеницею на добро, на щастя, здоров’я, на мир. І дуже хочеться, щоб не висихало українське«Джерело» в далекому краї, в далекому місті. Впевнена, про це мріяла й пані Миро-слава. Може, десь там, на небесах, її душа чує ці світлі мелодії, як і душі наших рідних, яким ми залишаємо кутю на святковому столі.

Валентина МАЦЕРУК,

заслужена журналістка України.

Світлини з альбому Алли БАКУЛІНОЇ.

Реквізити для переказу коштів:

Установа банку:

ПриватБанк

МФО банку: 305299

Отримувач платежу

МАРТИННИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА

IBAN:

UA233052990000026202731525406

Рахунок отримувача:

26202731525406

Валюта карти:

UAH РНОКПП отримувача:

2918521724

Призначення платежу:

Поповнення рахунку МАРТИННИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА.

У разі переказу грошей через Вестерн Юніон повідомляти номер на емейл sjanja.mart@gmail.com.

Запис КОЛЯДКИ ДЛЯ МИРОСЛАВИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кукурудза нагодує людей і дасть поштовх розвитку тваринництва. Таке рішення Микити Хрущова у 50-60-ті роки призвело до того, що «цариця полів» заволоділа майже третиною посівних площ Радянського Союзу. Бажання тодішнього генсека «наздогнати та перегнати Америку» довело до абсурду: поки люди їли кукурудзяний хліб та кукурудзяну ковбасу, аграрний СРСР закуповував хліб за кордоном. Тим не менш «кукурудзоманія» дала поштовх розвитку науки у сфері селекції цієї рослини. І саме тоді наука вийшла на поля. Вагому роль у цьому відіграв вчений-селекціонер Василь Козубенко.

– Від 1958 року батько займався вже селекцією кукурудзи в Українському науково-дослідному інституті рослинництва, селекції і генетики ім. Юр’єва, – розповідав  син ученого, доктор сільськогосподарських наук, професор Інституту рослинництва ім. Юр’єва Української академії аграрних наук (УААН) Леонід Козубенко на відкритті пам’ятної дошки Василю Козубенку в Чернівцях.  

…Перший в СРСР подвійний міжлінійний гібрид «Кубансь­кий-135», сорти «Зубовидна-3135» і «Цукрова Янтарна-122», «Буковинський-ЗТВ ранній», «Харківський-10Т», «Харківський силосний 1» – це неповний перелік селекційних досягнень Козубенка. Під його керівництвом насінництво гібриду «Буковинський ЗТС» було переведене на стерильну основу, за що селекціонер отримав Ленінську премію. Саме він розробив принципи підбору батьківських пар при селекції ранньостиглих холодостійких гібридів, багато працював над покращенням хімічного складу зерна й силосної маси кукурудзи, визначив основні принципи селе­кції кукурудзи на якість.

Останніми роками життя Василь Козубенко працював над створенням гібридів з високим вмістом лізину – незамінної амінокислоти, яка входить до складу білків і має імуномоделювальну та противірусну, антидепресантну й анксіолітичну дії.

Помер учений 1971 року. За своє життя Василь Козубенко створив 14 сортів кукурудзи й написав 80 фундаментальних наукових праць з пи­тань селекції, генетики й насінництва кукурудзи.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

З історії «золотого» качана

Першими почали вирощувати кукурудзу американські аборигени 6-12 тисяч років тому на території сучасної Мексики. Є навіть дані, що кукурудза могла рости в Південній Америці 60 тис. років тому, коли американський континент ще не був заселений людьми. Щоправда, кукурудзяні качани тоді були в 10 разів менші, ніж сьогодні.

Першим привіз насіння кукурудзи до Європи Христофор Колумб – у XV ст., з подорожі через Перу. Пізніше її почали вирощувати на всій середземноморській території. У Росіїйській імперії про кукурдзу дізналися лише в XVII столітті. Вирощували у південних районах – у Криму, на Кавказі та на півдні України.

Кукурудза – цариця здорової їжі

Зерна кукурудзи містять збалансовану кількість білків, жирів і вуглеводів. До речі, серед рослин відшукати ті, що містять велику кількість білка, не так-то й просто. Тому кукурудзу варто «взяти на замітку» вегетаріанцям.

У її зернах містяться вітаміни С, В, РР, калій і фосфор. Щоправда, при тепловій обробці їхня кількість зменшується, та близько 20% все ж таки залишається.

Загалом кукурудза містить 26 елементів таблиці Менделєєва і не втрачає корисних властивостей навіть при консервуванні. Вона багата на жирні поліненасичені кислоти, що сприяють профілактиці онкологічних захворювань, знижують рівень холестерину, покращують роботу печінки й кишечнику.

Цікаві факти про маїс

*Кількість рядів зерен на кожному качані кукурудзи завжди парна. Зазвичай кукурудзяний качан має від 8 до 22 рядів і до 1000 зерен.

*За досвідом індіанців кукурудзу висівають з гарбузом, який захищає грунт від бур’янів і не дає випаровуватися зайвій волозі, що сприяє збільшенню врожайності.

*За 6 годин зберігання при кімнатній температурі свіжознятий кукурудзяний качан втрачає до 40% цукру, який перетворюється на крохмаль. Загалом же 1 бушеля (56 фунтів або ж 25,4 кг) кукурудзи вистачить, щоби підсолодити 400 банок Кока-Коли.

*За рівнем посівної площі кукурудза посідає друге місце в світі, поступаючись лише пшениці. Її вирощують на кожному континенті, за винятком Антарктиди.

*Кукурудза широко використовується не тільки в кулінарії: з неї роблять паливний спирт, клей і клейстер, штукатурку, промислові фільтри для води і навіть пластик. До того ж, кукурудза – основний інгредієнт сухих кормів для тварин.

*Назва кукурудзи в більшості європейських мов – «маїс», як називали її індіанці.

Запис Селекціонер, що засіяв кукурудзою третину Радянського Союзу та сприяв виходу науки на поля спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні комусь може здатися вигадкою виселення з України людей тільки за те, що вони… українці. Для багатьох це – події з інших життів, факти з інших доль, почуття інших людей, і, зрештою, інше минуле. Та є й ті, для кого це – завжди свіжа рана, яка гоїтиметься довго і важко, бо стосується їхніх батьків та їх самих. Вони не з підручників знають, як одного дня можна втратити все, що тяжкою працею наживала родина, і замість теплої батьківської хати опинитися в сибірському бараку.

Андрія Калинку батьки назвали на честь діда – чоловіка порядного, чесного, працелюбного. Та в середині минулого століття такі люди були невгодні владі… Тож як закінчилося дідове життя і де могила закатованого чоловіка, ця родина не знає й досі.

…Це сталося 62 роки тому – 1950-го року всю родину Андрія Казимировича вивезли з рідного села Серафинці Городенківського району Івано-Франківщини на спецпоселення до сибірської тайги. Його батьки, Наталка і Казимир, щойно одружилися – й одразу до Сибіру, на спецпоселення. Довелося обживатися на чужині: Казимир купив корову, двох свиней, курей. Уже там  1954 року в них народився первісток. Але дитина померла, коли їй було лише три рочки… Потім народився Андрійко. На сталінських лісоповалах у Верхньо-Кетському районі Томської області родина перебувала десять років.

– Уже минуло понад шість десятиліть, а я й досі не позбувся важких спогадів дитинства, – каже пан Андрій. – Не можу забути трагедії нашої сім’ї – арешту, виселення, знищення дому і майна. І хоч я цього не бачив на власні очі, та, мабуть, цей жах передався мені з маминим молоком.

У Сибіру українці жили тільки з цифрами – і без надії: 10 років заслання, 20-та ділянка, 27-ий барак, 10 сімей у бараку. Та родина Калинок завжди сподівалася на повернення додому. І коли нарешті вони змогли це зробити, виявилося, що на Івано-Франківщині, замість рідної оселі, на них чекає… пустище.

– У нашому селі нас не прийняли і ми виїхали на Луганщину, – згадує Андрій Калинка. – Через кілька років знову спробували оселитися в рідному селі – і нам знову не дозволили. Батько з двома своїми братами був змушений шукати роботу на Буковині. Їх прийняли тут, у Кострижівці.

Так почалося нове, сповнене повсякденних клопотів, життя цієї родини. Нині Андрій Калинка – успішний учений, який створив породу корів «буковинський м’ясний симентал», кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Буковинської державної сільськогосподарської дослідної станції.

Через багато років по тих подіях  Андрій Калинка переконаний, що справедливості у ставленні влади до репресованих і реабілітованих немає: за півстоліття сім’я так і не дочекалася від владників навіть елементарного вибачення за поневіряння.

– Репресовані комуно-більшовизмом українські діти зокрема й репресовані українці загалом мали б одержати компенсацію за завдані їм моральні збитки, як, до прикладу, її отримали малолітні й дорослі бранці гітлерівської неволі. Бо ж люди, які були на висланні в ті далекі часи, їхні діти – теж морально скривджена категорія населення. Вони постраждали за українську державну незалежність, але мають за це лише довідки про реабілітацію та щомісячно 4,25(!) гривні до пенсії, – скрушно зауважує Андрій Калинка. – Але ж усі діти, яких, незалежно від віку, разом із батьками вивезли з України, й діти, які народилися у спецпоселеннях, юридично були повноцінними фігурантами відповідних постанов так званої «особливої наради при МДБ СРСР», тобто ворогами народу, які, згідно з чинними тоді законами, повинні були перебувати у місцях спецпоселень довічно. І хоча ситуація після 1956 року змінилася і репресованих реабілітували, впродовж десятків наступних років такі, як я, все одно ходили з тавром, через яке для них було зачинено чимало дверей.

Життя навчило Андрія Калинку понад усе любити свою землю, свою мову і свій народ, незважаючи ні на що. І тепер, через стільки років, уже за сучасних реалій, він уболіває за свою державу. Андрію Казимировичу не йде з голови думка: «Нині маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі вважають себе господарями становища, а «недобитки» українського народу почуваються затюканими й упослідженими. Як кажуть у народі, люби, Боже, правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з тяжкого російського полону».

Мама народила мене в стайні, коли всі були на лісоповалі. Пологи у себе приймала сама, відтак поклала мене в молоко, а потім загорнула в солому і свій одяг.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис ЯК ТО – БУТИ ЧУЖИНЦЕМ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.