На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Напередодні, 7 квітня, на ФБ Олег Любківський написав:

ПОВІДОМЛЕННЯ
по заказу облдержспоживпрофсоюза митців вихідного дня – заплановано незапланований авторський проект:
1 ДЕНЬ ЕКСПОЗИЦІІ
11 НОВИХ ТВОРІВ
1 КУРАТОРСЬКА ЕКСКУРСІЯ
1 РЕЗЮМЕ
кава від профсоюза спільно з
автором та особисте вільне інтелектуальне спілкування

У даний час велика частина території історичної Фландрії /FLANDERN/ входить до складу Бельгії, невелика частина — до складу Франції , частина — до складу Нідерландів. Напевно сприйняття не має бути таким буквальним та однозначним. Та хіба  назви картин не викликають  асоціації, наприклад,  з омріяним раєм. І щоб тільки не не збитися зі шляху на цих сходах. До раю…

11 квітня на виставку до Олега Любківського завітали друзі, знайомі, митці, шанувальники творчості художника.

Я з великою пошаною ставлюся до всіх видів та форм мистецтва і у даному випадку вважаю художників-абстакціоністів Василя Кандинського, Пауля Клеє, Марка Ротко, Антоні Тапієса та Отто Небеля одними з найбільших фігур у мистецтві ХХ століття.
Але кожному художнику завжди варто думати про власне обличчя і створювати свої власні оригінальні твори, дотримуючись шанобдивої дистанції від будь-якого …ІЗМУ чи беззаперечних авторитетів у мистецтві.
Я завжди дотримуюся цієї філософії і ніколи не забуваю про найголовніший аспект художньої творчості – усі форми мистецтва підпорядковані обов’язковим складовим художнього твору, без яких найвигадливіша концепція перетворюється на нікому не потрібну утопію.
Ідеться про закінчену художню форму, грунтовну композицію, естетичну стилістику, гармонію, органічність, атмосферу твору та інші чинники, де без цих складових робота художника дорівнює бреньканню на піаніно без знання нотної грамоти.
Адже завжди у музичному мистецтві відсутність гармонії – це очевидна фальш, а в образотворчому – дуже легко сховати художню безпорадність під вивіскою посмодерну чи якогось транс-авангарду, що стало тепер масовим явищем.
Тому крилатий вислів – НЕ ВСЕ, ЩО НАМАЛЬОВАНО, НАЛЕЖИТЬ ДО МИСТЕЦТВА – завжди буде актуальним, адже мистецтво – це оригінальне мислення, десятки разів помножене на майстерність, незалежно від реалістичних чи абстрактних форм вираження.
Тільки тоді твори мистецтва стають самодостатніми і говорять самі за себе – адже в справжньому мистецтві не художник говорить про свої картини, а картини говорять про художника…

У Switzerland є Perlen. А на картині Олега Івановича  – ГораПерлів. Але картина, дійсно, як перлина /це не рима, це звичайний збіг приголосних/.

Чому зараз пригадалася Швейцарія? Бо зараз саме там продовжують обговорювати концептуальні утопії  Олега Любківського. І разом із автором можуть бути присутніми на виставці.

Але повернемося у той один день,11 квітня, у який нам  у Чернівцях подарував свою експозицію Олег Любківський…

«…А найголовніше – споглядаючи твір мистецтва, ми, не здогадуючи, завжди бачимо в картині самих себе, адже те, що нам подобається, це віддзеркалення тієї краси, що живе в нас самих, і, завдячуючи художнику, ми маємо метафізичну можливість побачити себе у глибокому таємничому ДЗЕРКАЛІ світу мистецтва. Любіть мистецтво, друзі!», – Олег Любківський

Завжди
повертайся
у ті місця,
де ти був
щасливим…
особливо
якщо там тобі
було подаровано
надзвичайне
відчуття
натхненного
піднесення

У Швейцарії 7 травня відболося Lesung und Buchvorstellung. Один текст  з книги  «За горою, в затінку дерев – назову себе… » (Карпатсько-альпійська балада) /друга частина назви у круглих дужках/ процитувала.

Ще невелика музична  композиція, але подумки… Кожний наспівує свою улюблену мелодію…

Дійсно, істини метафізики – це істини масок.  Як і «новий витвір концептуального мистецтва…». Дякую Олегу Любківському за твори, виставки, ілюзії істини… І також  заздримо сонячній Швейцарії, де виставка не один день…

Більше фото з виставки 11 квітня за посиланням – 11. ЗАВЕРШЕННЯ СТАРОГО ТА ПОЧАТОК НОВОГО…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис І про концептуальні утопії Олега Любківського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поговорити про «реформи» обранці вирішили у комфорті й за рахунок держави – тобто за наш із вами. Формально зустріч призначалася у Швейцарії із екс-президентом Європарламету Петом Коксом – для обговорення реформи українського парламенту.

Звісно, українців радує бурхлива діяльність Парубія та уповноважених представників фракцій. Та усім цікаво: невже у величезному будинку ВР не знайшлося вільного кабінету для наради з Коксом? Та й поселити одного Кокса навіть у президентському люксі якось подешевше було б… Та ні, вони полетіли всім кагалом до Лозанни  і не за свої ж кревні. А, може, зібрати усіх представників фракцій разом в Україні Парубій неспроможний, тож він і заманив їх на Кокса Швейцарією? Журналісти інтернет видання  rupor.info поставили запитаннячка руба: тоді навіщо нам такий Парубій і такі фракції? Чи не дешевше було б замість них усіх найняти одного Кокса? Кажуть, що він у побуті скромний, зброю та діаманти не колекціонує, від тещ мільйони у подарунок не приймає і в лотерею не грає! Суцільна економія!

Запис Іншого місця, сарачки, не знайшли: Парубій та голови фракцій обговорили свої проблеми у Швейцарії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Швеція: 40% витрат місцевої влади спрямовується на освіту

Виключити конкуренцію між учнями – одне із завдань шведської системи освіти. Тут не заохочуються найрозумніші, а тих, хто не встигає за шкільною програмою, не карають і не сварять – намагаються підтягнути. Одне домашнє завдання на тиждень із одного з предметів, жодних важких рюкзаків (підручники й зошити зберігаються у школі), а віднедавна учням видають айпади на заняттях.

У молодших класах життя досить «розслаблене»: до дошки виходять тільки для презентацій групових проектів – так навчають співпраці. У середній школі – 7-9 класи – починається справжнє навчання: лекції та семінари з тих чи інших предметів і контрольні тести в кінці кожного семестру.

Біологію, географію, хімію та інші природничі науки починають вивчати набагато пізніше, ніж в українських школах. У Швеції аж до 7 класу ці предмети об’єднані в один – щось на зразок природознавства. На таких уроках діти ставлять досліди, а не зубрять таблицю Менделєєва чи будову клітин.

У школі такий же індивідуальний підхід, як у дитсадку: якщо дитина виказує здібності до чогось, вчитель дає більше завдань, більше розповідає. Якщо ні –  дитину не перевантажують, але стежать за тим, щоби вона розвивалася в рамках шкільної програми.

Шведи мають 12 класів, вчаться до 18 років. Після 9-го класу починається гімназія із вибором спеціалізації.

Приватної освіти у Швеції немає: дитячі садки та школи фінансуються муніципалітетом, а університети – державою. 40% витрат місцевої влади іде на освіту, за відомостями Skolverket, місцевого відомства освіти, яке відповідає за якість освіти. Інспектори Skolverket щороку їздять з перевірками до шкіл, але відомство не має регіональних представництв і не залежить від місцевої влади.

Швейцарія: Середня освіта – на успішність та процвітання країни 

У країні «преміум-класу» освіта не дешева, приблизно 35 тис. євро на рік, але якість ціну виправдовує. У Швейцарії майже 250 приватних шкіл і попит на них досить великий: відповідні документи подаються за рік до початку навчання.

*Всебічний гармонійний розвиток учнів. Дітям надається велика ступінь свободи: тут не женуться за високими показниками успішності. Набагато важливішим вважається прищеплення загальнолюдських цінностей, розширення світогляду, можливість вивчити кілька іноземних мов. У швейцарських приватних школах навчання ведеться двома мовами, що надає учневі значно більше можливостей для подальшого навчання. Найбільша частина шкіл розташована у французькому регіоні. У німецькій частині їх приблизно удвічі менше, а в італійській – і поготів.

*Однаково якісне забезпечення шкіл. Усі школи, незалежно від місця розташування, однаково гарно оснащені: сучасні бібліотеки, лабораторії, комп’ютерні центри, лінгафонні кабінети, спорткомплекси. Спортивним заняттям приділяється досить багато часу, багато уроків проводять на свіжому повітрі.

*Знайомство з кожним учнем і відсутність тиску на учнів. У тутешніх початкових школах, зазвичай розрахованих на 50-100 учнів, директор школи особисто знайомий із кожним своїм учнем. Тут не прийнято «напружувати» найменших, від них не чекають ні посидючості, ні бездоганного дотримання дисципліни: якщо у дітей є здібності, з часом вони обов’язково проявляться.

А ще – досі існують школи для дівчаток, як у нас кажуть – «інститути шляхетних дівчат». Тут виховують справжніх сучасних леді європейського рівня. Крім обовязкової програми, іноземних мов, ділового етикету, учениці опановують образотворче мистецтво, кулінарію, фотографію, графічний дизайн, економіку тощо. Чималу увагу надають заняттям спортом, культурному розвитку дівчаток.

Норвегія:  До 7 класу – жодних оцінок і домашніх завдань, після старшої школи – маєш професію

*Безкоштовна освіта. Державні освітні заклади в Норвегії безкоштовні. Батьки купують лише портфель. Підручники, зошити, ручки, папір, усе для уроків праці, кулінарії і багато іншого у школі є в достатній кількості. Обов’язкова шкільна освіта триває 13 років: 10 років – початкова й середня школи, 3 роки – старша.

*Дитині – дитинство. Підхід до навчання на перший погляд простий: жодної авторитарності, осмисленість отримання знань, індивідуальний підхід, рівність. Головний принцип – не позбавляти дитину дитинства. До 7 класу учням не ставлять оцінок і не дають домашніх завдань.

*Навчатися, граючись. Від 6 років – початкова школа, де навчають у формі  розвивальних ігор. Двічі на рік учитель запрошує батьків до індивідуальної співбесіди, де розповідає, як навчається їхня дитина.

*Розвиток – у взаємодії та аналізі. Від перших днів у школі дітям прищеплюється думка, що особистість людини розвивається лише у взаємодії з іншими особистостями. Діти вчаться спільно оцінювати наслідки тих чи інших рішень. Учень разом з учителем складає особистий план домашньої та шкільної роботи на тиждень. Успіхи дітей вчитель занотовує щодня у спеціальному зошиті і за потреби пише батькам свої зауваження. Лише від 8-го класу учням починають виставляти оцінки. У багатьох регіонах країни влада надає студентам загальноосвітніх шкіл ноутбуки безкоштовно або за вкрай низькою ціною.

*У старших школах екзаменують вибірково. Про те, хто здаватиме і що саме, учні дізнаються за два дні до іспиту – з рішення Екзаменаційного секретаріату Норвегії, який не має жодної інформації ні про учнів, ні про їхні успіхи в навчанні.

*Професійне навчання. У старших школах популярні відділення професійної майстерності.Тут протягом двох років вивчають слюсарну, столярну чи будівельну справу, а далі два роки проходять практику на підприємствах. Після цього учні отримують диплом про закінчення старшої школи із присвоєнням професійної кваліфікації. По закінченню школи молодь може продовжити навчання в університеті або коледжі, а може провести рік у народній школі.

*Народні школи. Їх у Норвегії 82, кожна зі своєю спеціалізацією. Розташовані, як правило, далеко від міст. Диплом народної школи дає його власникові додаткові бали при вступі до університету. Тут не стільки навчають, як формують особистості й допомогають у виборі професії. Вивчають тут лише ті предмети, із якими будуть пов’язані навчання в університеті і майбутня робота. Багато часу приділяється роботі «в команді», проектам, походам.

Нідерланди: головний принцип освіти – свобода

Обов’язкова освіта – для дітей від 5 до 16 років, далі вчитися необов’язково. Зазвичай  дітей до школи віддають уже в 4 роки. Початкова школа розвиває емоції, інтелект і творчий потенціал, надає соціальних, культурних та фізичних навичок.

Щосічня на ярмарках шкіл директори чи представники навколишніх середніх шкіл рекламують батькам свої заклади, намагаючись отримати якнайбільше учнів на новий навчальний рік.

До середньої школи в Нідерландах діти йдуть у 12 років. Здебільшого в такій школі навчається 2-3 тисяч дітей. Тут їх чекають уроки за розкладами, багато вчителів за окремими предметми, домашні завдання й безліч іншого.

Середні школи – три рівневі: перед-професійно-технічна (VMBO) та старша загальна середня освіта (HAVO), і перед-університетська освіта (VWO).

Уряд виділяє на одного учня середньої школи 4 946 євро на рік. Навчання до 18 років в цілому є безкоштовним, але батьки сплачують шкільний внесок на культурно-розважальні заходи, купують підручники, канцелярське приладдя.

Класні наставники вирішують організаційні питання, а консультант у викладацькому складі допомагає учням вибрати професію, організувати заняття, складати план навчання тощо.

Домашні завдання у середній школі є звичним явищем, хоча школярі можуть виконувати домашню роботу в школі під наглядом викладача.

А ще у Нідерландах – чітка система оцінювання знань: чотири рази на рік або раз на шість тижнів (за вибором школи) учень отримує звіт про свою успішність, що базується на оцінках, отриманих за домашню роботу, тести, реферати й проекти.Після основної середньої освіти учні переходять до другої частини навчання та готуються до випускних іспитів, далі здають державні іспити. На перших двох рівнях складають іспити з шести, а на третьому – з семи предметів.

Фінляндія: Безкоштовна освіта і перші позиції у всесвітніх рейтингах

За висновками міжнародної організації PISA, фінські школярі мають високий рівень знань: 2-е місце з природничих наук і 5-е – з математики. Хоча фінські діти проводять у школі найменшу кількість часу, а держава витрачає на якісну та безкоштовну освіту досить помірні кошти порівняно із багатьма іншими країнами. Щоправда, безкоштовні й обіди, екскурсії, проїзд на шкільному таксі, підручники, канцелярія, техніка і навіть планшети. А збирати батьківські кошти на будь-що заборонено. Школи підключені до державної електронної системи «Wilma» – щось на зразок електронного шкільного щоденника, до якого батьки мають особистий код доступу.

Діти встигають і бавитися, і вчитися, із задоволенням читають інші книги попри навчальну літературу – це найбільші любителі читати серед школярів планети.

10-бальна система оцінок до 7-го классу – лише словесна.

*Рівність у всьому. Тут не існує кращих чи гірших шкіл, учнів, вчителів, батьків, предметів. У найбільшій школі країни вчиться 960 учнів. У найменшій – лише 11. Усі мають однакові можливості та пропорційне фінансування. Майже всі школи – державні, а близько десятка – приватно-державні. Навіть батьки є рівними, бо школа не з’ясовує соціальний статус і професію батьків дитини.  

У найбільшій школі Фінляндії навчається 960 учнів, у найменшій – 11

І жодна школа не з’ясовує соціального статусу і професії батьків дитини.  

*Усі діти особливі – і більш успішні, і ті, що відстають у навчанні. Порівнювати учнів одного з одним заборонено. Будь-які відхилення від гармонії ведуть до розірвання контракту з таким учителем. Вчителі укладають контракт на 1 навчальний рік, з можливим (чи ні) продовженням і отримують високу зарплату (від 2500 євро – помічник, до 5000 – вчитель-предметник).

Діти, як геніальні, так і без особливих здібностей навчаються й спільно з дітьми на інвалідних візках. За потреби створюють класи для діток з дефектом органів слуху чи зору. Дитині від першого класу пояснюють її права, в тому числі право «скаржитися» на дорослих соціальному працівнику.

*Кожна дитина навчається за індивідуальним навчальним планом: свої підручники, кількість і складність завдань, вправи. У Фінляндії відсутня практика репетиторства для «підтягування» слабких учнів: шкільні вчителі добровільно вдаються до додаткової допомоги.

Абсолютна довіра. Тут немає жодних перевірок, методистів. Програма освіти– єдина в країні, та це лише загальні рекомендації: кожний педагог використовує той метод навчання, який вважає доцільним. Довіра до дітей: на уроках можна займатися чимсь своїм. Наприклад, якщо на уроці включений навчальний фільм, але учневі не цікаво, він може читати книгу. Вважається, що учень сам вибирає, що для нього корисніше.

Добровільне навчання. Вчитися нікого не зобов’язують і не змушують. Вчителі стараються привернути увагу учня, але якщо у нього зовсім відсутній інтерес або здібності до навчання, дитину зорієнтують на практично корисну в майбутньому, «нескладну» професію і не карати поганими оцінками.

Самостійність у всьому. Фіни вважають, що школа має навчити дитину головному – самостійності у житті. Тут вчать мислити й отримувати знання самостійно. Важливі не завчені формули, а вміння користуватися довідником, текстом, інтернетом, калькулятором. До дорослого життя слід готуватися серйозно, тому у фінських школах є додатковий (необов’язковий) 10-й клас.

Запис Освіта в Європі: що спільного з українською реформою освіти спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цивілізаційні блага, крім великих плюсів, мають ще й величезні мінуси. У побуті, приміром, ми користуємося предметами, які містять небезпечні речовини. Після вичерпання терміну використання такі предмети стають небезпечними відходами. Насамперед це джерела живлення, які ми називаємо батарейками, та лампи денного освітлення.

Батарейки містять іони важких металів. Їхня кількість невелика, однак, це досить токсичні компоненти. Потрапляючи у природні води, вони передаються по ланцюгах живлення, накопичуються у живих організмах і можуть спричинити їхню загибель.

У відпрацьованих лампах денного освітлення найнебезпечніший компонент – ртуть. Вона швидко випаровується (леткість речовини) і здійснює токсичний вплив на живі організми, призводячи до нервових розладів, головного болю і навіть смерті. До того ж, потрапивши у довкілля, ртуть вступає у певні перетворення за участі мікроорганізмів. При цьому виникають інші небезпечні сполуки, що містять ртуть і мають ліпофільні (це які?) властивості, і зрештою, чинять свою негативну дію на живі організми.

Виникає закономірне питання: якщо ці відходи такі небезпечні, то як з ними поводитися? Відповідь дуже проста: їх потрібно збирати окремо від інших складників побутового сміття і в жодному випадку не викидати разом з іншим побутовим сміттям. Бо викинувши батарейку на смітник, ми тим самим,  нехай і несвідомо, починаємо злочинну дію проти живих організмів. З нашої вини може загинути (і гине!) якась жива істота. Скажімо, на далекому, ще й безлюдному острові в океані помирають пташенята. Відео про це вже виклали в Інтернет науковці.

Зрештою, і громадяни, як на мене, вже готові до збирання джерел живлення. Але тут виникає ще одне запитання: оскільки не можна викидати до контейнера зі сміттям відпрацьовані батарейки та перегорілі лампи денного освітлення, то куди ж їх нести?

За кордоном це питання вирішено давно і просто. Для збору відпрацьованих елементів живлення  у багатьох місцях є спеціальні контейнери, в які викидаються виключно батарейки. А що ж у нас? Десь поодиноко такі контейнери є в нашому місті. До речі, до організації збору відпрацьованих батарейок долучилися і студенти університету. Але чи знає пересічний чернівчанин, де ці контейнери? Більшість, на жаль, ні! Та ще їх замало.  Вже час поставити такі контейнери в усіх навчальних закладах, готелях, магазинах, де продають товари, які працюють від елементів живлення і, зрештою, в усіх супермаркетах. Тоді у нас не буде проблем, куди подіти це небезпечне для довкілля сміття.

Складніше з відпрацьованими лампами денного освітлення. У нашому місті є кілька організацій, які їх приймають і потім передають на утилізацію. Та чи знаємо ми, городяни, що це за організації і, головне, де вони знаходяться? Швидше за все, ні. Однак, чи треба нам це знати? Може, простіше було б, аби ЖРЕПи та ОСББ збирали такі відпрацьовані лампи? Однак такі функції на них не покладені. Гадаю,  органи місцевого самоврядування повнні вирішити це питання або ж запропонувати свій вихід. Але це треба робити вже зараз, не відкладаючи й не обіцяючи, що з часом у нас буде свій завод з переробки цих відходів.

А як у них?

Чому Швейцарія – екологічно чиста країна  

Щоби правильно поводитися з побутовим сміттям, потрібні відповідні знання. Європейці ними володіють. Візьмемо до прикладу використаний пакетик чаю. Що ми робимо з ним? Кидаємо у смітник. А що ж робить у цьому випадку пересічний швейцарець? Він покладе етикетку до картонного сміття, пакетик – до старих газет, заварку – до компосту, скріпку – до використаного металу, а ниточку – у маркований мішок для сміття. І це не жарт! А наслідки такого поводження вражаючі: Швейцарія вже давно стала екологічно чистою країною, яка раціонально використовує свої відходи, перетворюючи в доходи. Там нікому на думку не спаде викидати у сміття використані батарейки. Державна інформаційно-організаційна компанія провела роботу з населенням стосовно шкоди довкіллю від компонентів, які містяться у батарейках. І громадяни не тільки купують батарейки, а ще й здають їх на утилізацію. Швейцарці доручили собі прибрати свою країну – і у них це вийшло.

Чи не час і нам зробити хоча б ще один крок до створення чистих Чернівців, чистої України  

Алла ЧОБАН, викладач ЧНУ               

Запис Батарейки-вбивці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Любомир Т. Винник брав участь у 58 виставках,  в Україні це шоста виставка. Попередні виставки відбувалися у Коломиї, Львові та Івано-Франківську. На церемонію відкриття виставки прибули й учасники коломийського йодлерклубу «Галіцієн». Всі, хто прийшов на відкриття виставки, розглядали альпійський горн, який зовні дуже подібний на трембіту. Трембіта – народний духовий музичний інструмент, який здавна на Гуцульщині сповіщав про різні події, адже звуки трембіти добре чути в горах.  Трембіта супроводжувала гуцульські обряди і свята.  А в швейцарських Альпах таким інструментом є альпгорн, або альпійській ріг. На думку фахівців, саме від рогу ведуть свій початок знаменитий йодль-наспіви фальцетом і інші пісні альпійських горців.
Виставка буде працювати до  10 листопада.

Любомир Винник не знає свого точного місця народження, в енциклопедії сучасної України (Інститут енциклопедичних досліджень НАН України) зазначено, що Любомир Винник народився у селі Камінне, Надвірнянського району Івано-Франківської області 7 травня 1943 року. Свідоцтва про народження не збереглося. Однак, найімовірнішими місцями його народження можуть бути три місцевості, всі на Франківщині: це Отинія, Незвисько або Марківці. У середині 1950-х років опинилися на Донеччині, де у віці 14 років закінчив студію образотворчого мистецтва. У 1960 році Любомир Винник вступає до Одеської морської школи, а відтак відбуває службу в Чорноморському флоті. По поверненні з флоту їде до батьків, які в той час проживають у Надвірній, що на Франківщині. Працював в обласних газетах Прикарпаття та Львівщини, на львівському обласному телебаченні.
У 60-их роках пан Винник емігрував з України до Польщі, а згодом і до Швейцарії. Там він працював у друкованих ЗМІ.
По приїзді до Польщі працює на посаді журналіста у варшавському журналі «Stolica». Також інтенсивно співпрацює з багатьма варшавськими газетами та журналами, зокрема з сатиричним журналом «Szpilki».
Від жовтня 1973 року живе у Швейцарії. Працює журналістом, дизайнером, карикатуристом, фотографом і відеорепортером, а також перекладачем для численних журналів, ПР-агенцій, рекламних агенцій, знімає для швайцарського телебачення DRS. Як журналіст, з редакційними завданнями відвідав 26 країн світу, переважно країни Близького Сходу. Був заступником головного редактора швайцарської (німецькомовної) газети «Schwiezerziet».
На теперішній час Любомир Винник – вільний журналіст.
У 1982 році Любомира Винника нагородили Золотою медаллю Європи за досягнення в мистецтві. у 2012 за вагомий і багатолітній внесок у розвиток та популяризацію Прикарпаття за кордоном, за тісну співпрацю з українцями Любомира Винника нагороджено медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».
Інформація з Інтернет-джерел

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і Дона Леона

Запис Переконлива мова штрихів – виставка карикатур Любомира Винника у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Слово «психіатрія» ще й  досі викликає в українців негативні асоціації, пов’язані з покаранням. Тоді як у Європі цей напрямок медицини давно є інструментом допомоги. У цьому переконався Володимир ПУГАЧОВ, молодий лікар-психіатр нещодавно повернувся зі Швейцарії, де стажувався кілька місяців у психіатричній клініці. З ним – розмова по відмінності європейського життя від українського, європейської медицини від вітчизняної.

– До Швейцарії я потрапив завдяки колишньому декану медико-психологічного факультету, який власними силами створив проект співпраці зі швейцарськими медиками. Завдяки цьому Чернівці отримали регулярний обмін інформацією та досвідом з європейськими лікарями. Ця співпраця продовжується вже 5-ий рік. Нині ж швейцарські медики планують випустити в Чернівцях книгу для медсестер щодо догляду за психіатричними хворими у перекладному варіанті. Адже українська психіатрія відстала від європейської років на шістдесят…

Швейцарія – це маленька країна, в якій затишно, як у сільській місцині. У найбільшому місті – Цюріху – проживає 350 тис. мешканців. Усі великі міста розташовані біля озер і оточені горами. 70% країни – це Альпи – скелясті, з льодовиками, із зеленими пагорбами,  решта території – плоскогір’я, висотою до 1500 метрів. Половина цієї території – ліс. Країна специфічна тим, що в одному місці холодно і мокро, а через дві години їзди потягом уже ростуть тропічні рослини, а  ще через півтори години подорожі – серед літа можна пройтися снігом і льодом…

Медичне страхування передбачає трансплантацію органів

Швейцарська медицина кардинально відрізняється від української. Тут діє загальна система медичного страхування. Тобто, кожна людина, яка перебуває в цій країні, не важливо, громадянин чи турист, повинен мати полюс мінімального страхування. Тому я, як студент-іноземець, що проходив стажування, придбав мінімальний поліс. Як правило, таке страхування включає в себе усі види медичних послуг, евакуацію під час нещасних випадків, транспортування на батьківщину (якщо іноземець помер) і навіть… трансплантацію органів. Цей поліс коштував 260 франків за квартал (приблизно 300 доларів). Для жителів Швейцарії – це дуже незначна сума – грубо кажучи, два походи до магазину. Єдине, що не включає страховка – стоматологічне обслуговування. У Швейцарії – це абсолютно інший вид послуг.

Спеціалізована психіатрична клініка, в якій Володимир проходив стажування, знаходиться в дуже спокійній, гарній і чистій місцевості – на березі озера льодовикового походження. Колись у цій клініці працював Герман Роршах – відомий розробник «Плям Роршаха» – психодіагностичного тесту, яким нині користується вся світова психіатрія. Крім того, перший у світі антидепресант був створений саме у цій клініці.

Хворі на шизофренію «пустилися» в морське плавання

У першу чергу людина потрапляє в приймальне відділення клініки, звідки пацієнта направляють власне в саму лікарню в потрібне відділення. Таких у клініці багато: відділення алкогольних залежностей, психосоматичне, старече відділення (клініка пам’яті), відділення ранніх психозів, дитячої та юнацької психіатрії та гострої психіатрії. На відміну від наших українських психлікарень, фармакотерапія там не є основною – медичні препарати застосовують лише тоді, коли людина цього потребує. Як правило, лікарі застосовую різні методики і напрямки психотерапії.

Приімром, був випадок, коли лікар з метою лікування, зібрав вісім «важких» пацієнтів, хворих на шизофренію, і здійснив заплив яхтою від Середземномор’я з берегів Італії до Гібралтару  – і назад. У кожного хворого під час подорожі були свої обов’язки – хтось прибирав, хто готував їсти тощо. Незважаючи на важкий стан, пацієнти все ж протрималися без зривів і повністю виконали поставлені перед ними завдання, і ще певний період протриматися без рецидивів. Нині в психіатричних клініках Швейцарії розвивається ціла течія нового напрямку – як адаптувати таких недужих.

«Хворих» у Швейцарії немає

Кожен хворий має суттєву соціальну допомогу, яка включає лікаря, психолога, соціального робітника і закріпленого за ним спеціаліста з догляду (останній – аналог української медсестри або медбрата). Спеціаліст з догляду в Швейцарії має право розвиватися до вищої медичної освіти – навчатися в напрямку догляду за хворим. Це абсолютно окрема структура, яка існує паралельно з лікарями. 

До речі, слово «хворий» у клініці взагалі не вживають. Пацієнти та лікарі виглядають абсолютно однаково, адже персонал не носить уніформи, від хворих їх різнить тільки бейджек з іменем і прізвищем.

Плашка:

Якщо в Україні переважають алкозалежні хворі, то в Швейцарії значно більше поширена героїнова і кокаїнова залежності.

«Фішки», до яких Україні ще далеко…

У клініці є величезна бібліотека фахової літератури. Кожен медпрацівник у будь-який час може зайти і «під чесне слово» взяти посібник. І для пацієнтів завжди є книги, свіжа преса, телевізор, інтернет…

Пацієнти з усіх відділень мають вільний вихід з лікарні. Але кожен охочий вийти з клініки, повинен вказати ціль своєї прогулянки та час, коли повернеться. Пацієнти знають: якщо вони не повернуться, потім їх все одно поверне поліція.

Кімнат з оббитими стінами для буйних пацієнтів, які показують у фільмах, в Україні ще нема. А у Швейцарії – вже немає! Таких хворих заспокоюють за допомоги лікарських засобів та ізоляційних кімнат, якщо пацієнт загрожує безпеці інших.  

Натомість, у кожному відділенні практикують кімнати релаксації. Наприклад, медитаційні кімнати в японському, в індійському стилі, кімната мовчання тощо. В усіх кімнатах є всі необхідні умови для того, щоби лягти просто на підлогу. Сюди можуть зайти як  медичний персонал, так і пацієнт в будь-який час.

Пацієнтів лікують і за допомоги арттерапії: одна майстерня базується на відділенні для депресивних хворих, в іншу направляють пацієнтів з усієї лікарні. Мистецтвотерапевт має свій власний підхід до пацієнтів – він дозволяє хворим навіть спати на його уроці або ж приходити на арттерапію з домашніми улюбленцями. Бо у самій клініці, щоправда, з дозволу керівництва, можна завести домашнього улюбленця…

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Після швейцарських психіатричних клінік наші психлікарні виглядають тюрмами спершу з'явиться на Медіа-Версії.