Про це стало відомо після засідання комітету з присудження Премії, який визначив «довгий» список авторів і їхніх творів, допущених Держмистецтв до конкурсного відбору.

Чернівчанина номінували за його документальний роман «Вернон Кресс. Життя під прикриттям», який побачив світ у видавництві «Наш книги» в грудні 2020 року.

У перелік номінантів також потрапили: Юлія Верба – роман в 4 книгах «Одесская сага», ТОВ «Видавництво «Фоліо», 2019-2021; Юрій Скіра – монографія «Покликані: Монахи Студійського Уставу та Голокост», видавництво «Дух і Літера», 2019; Ярослава Стріха – переклад книги Ісаака Башевіса Зінгера «Раб. Шоша», видавництво «Дух і Літера», 2020;  Андрій Павлишин – книга есеїв «Нам і надалі загрожує вічність», видавництво «Дух і Літера», 2021;  Михайло Міцель – книга «Політика і параноя. КПУ в боротьбі проти «міжнародного сіонізму» (1953-1986). Нариси документованої історії», видавництво «Дух і Літера», 2021; Вано Крюгер – поетична книга «Цебер без дна», видавництво «Люта Справа», 2020 тощо.

Цьогорічний список претендентів на здобуття премії імені Шолом-Алейхема приємно вражає кількістю і різноманітністю текстів! Читати – не перечитати! До «довгого списку», з якого обиратимуть переможця, увійшло стільки відомих авторів, знакових видань провідних українських видавництв, він є настільки представницьким, що один тільки цей факт засвідчує неабияку престижність державної премії імені Шолом-Алейхема, – коментує претендент з Чернівців Юрій Чорней власне номінування на відзнаку. – Навіть потрапити до такої компанії вже неабияка честь для номінанта. А виграти у таких достойних здобувачів, чи програти їм, однаково гідно.

Премія імені Шолом-Алейхема присуджується на конкурсних засадах письменникам, перекладачам, сценаристам, драматургам за кращі літературно-мистецькі твори, які популяризують духовно-культурні надбання українського та єврейського народів, сприяють поширенню позитивного іміджу України в світі. Нагородження відбувається щорічно у березні, до дня народження Шолом-Алейхема.

Повний список висунутих творів дивіться за посиланням:

Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти

https://www.facebook.com/StateArtsAgency/photos/a.119486096426025/411776287197003/

КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКУМЕНТАЛЬНОГО РОМАНУ ЮРІЯ ЧОРНЕЯ  «ВЕРНОН КРЕСС. ЖИТТЯ ПІД ПРИКРИТТЯМ»:

Історія колишнього чернівчанина, уродженця австрійського Інсбрука Петера Деманта (1918-2006), життя якого тісно пов’язане з Україною – від років дитинства до депортації з Чернівців – загалом типова для багатьох мешканців Західної України, долі яких відкоригувало трагічне ХХ століття. Незбагненним чином у ній поєдналися такі трагічні сторінки, як сталінські репресії і Голокост.

Після світоглядно знакового першого життя у міжвоєнних, ще європейських Чернівцях, Деманту випала доля скуштувати тюремної баланди у сибірських і колимських спецтаборах для особливо небезпечних (звісно, тільки для сталінської влади) політичних злочинців. А після звільнення, працюючи звичайним вантажником, стати першопрохідцем, «хрещеним батьком» туризму на північному сході Євразії і навіть письменником Верноном Крессом.

Якщо Петера Деманта  перед початком радянсько-німецької війни  1941 року разом із ще вісьмома тисячами буковинців депортували з Чернівців до Сибіру, а 1946-го – ув’язнили у таборах на Колимі, то його батька військового лікаря Зиґмунда Деманта, який уникнув радянської депортації, вже румунська влада восени 1941 року спочатку інтернувала до чернівецького гетто, а влітку 1942 року депортувала до трудових таборів Трансністрії, де він загинув.

Це доволі незвичний, але промовистий для історії України випадок: представники однієї чернівецької родини стали жертвами одразу двох тоталітарних режимів – комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського, що вкотре доводить їх подібну людиноненависницьку сутність. Усі ці події, як і розповідь про долі багатьох депортованих з Чернівців до Сибіру городян, посіли вагоме місце на сторінках даної книги.

Чимало сторінок книги присвячено «першому життю» Петера Деманта (Вернона Кресса) у Чернівцях – українському місті, його дружбі з українцями в таборі. Саме багатонаціональні Чернівці сформували його світогляд і ставлення до національного питання. Хоча  те, за що насправді змагалися українці, Демант дізнався лише в таборі. Час його власного ув’язнення на Колимі збігся із періодом, коли там з’явилося особливо багато зеків-українців. Тому документальне дослідження «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» сміливо можна назвати також великою українською книгою про ГУЛАГ.

Табірний друг Петера Деманта Онуфрій Перун, історію життя якого теж відтворено в книзі, швидше за все був пов’язаний з українським підпіллям.  Цілком імовірно, що саме Перун відігравав важливу роль в самоорганізації в’язнів й займав один з вищих щаблів у тіньовій табірній ієрархії. І взяв під негласний захист колоритного земляка-чернівчанина, якому таким чином віддячив за лекції з історії світової літератури. Історія цієї дружби українського націоналіста і світоглядного австрійця за колючим дротом радянського табору один з найліричніших і водночас найтрагічніших епізодів книги.

Проживаючи до кінця життя у Москві, де опублікував спогади про табори «Зекамерон ХХ», став одним із найшанованіших членів міжнародного історико-просвітницького правозахисного і благодійного товариства «Меморіал», частим гостем Сахаровського центру, колишній чернівчанин Петер Демант привітав проголошення Україною незалежності у серпні 1991 року, застерігав від спроб відродити сталінізм у Росії.

Розповідь про масштабні події – війни, репресії, політичні катаклізми – з перспективи особистої історії, заснована на щоденниках, спогадах, листах дозволяє поглянути на минуле з нового, несподіваного і незвичного ракурсу. Особисте сприйняття відомих подій, долі реальних осіб раптом стають тим людським виміром світової, вітчизняної і міської історії, який змушує замислитися не тільки над минулим, його впливом на сучасність, але й інакше поглянути на своє власне місце у цьому світі. Ця книга покликана заперечити безликість історії.  Це той людський вимір минулого, яким часто нехтують, коли розповідають про масштабні історичні події: голодомори, війни, геноциди…

Запис Чернівчанина номінували на премію Шолом-Алейхема спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Uhrmachergasse – вулиця Годинникарів

У Чернівцях у 1908 році було зареєстровано понад 3 десятки «майстрів часу» і четверо з них мешкали саме на вулиці. Будинок, про який йдеться, стоїть на розі нинішньої вул. Кароля Мікулі (раніше Карла Лібкнехта) під №4 і вул. Шолом Алейхема №9. Уже на мапі 1866-го року ці вулиці називалися Uhrmachergasse (вулиця Годинникарів) і  Judengasse (Єврейська). Вхід до Будинку №4 був з вул. Годинникарів.
Пишу Будинок  з великої літери, бо він, як люди, жив, змінювався, старів, відкриваючи свої брами та двері  осель мешканцям, які теж жили, раділи, сумували. Саме цими вулицями кудись йшл, поспішали, зустрічалися Лео, Мозес, Макс, Якоб, Леонід, Леон, Джетті, Анна, Лейба, Пінкас, Карл,  Аба… Це імена мешканців  і власників будинку у  1908 році.

Про що повідають старі карти й світлини

Ліворуч – костел Воздвиження Святого Хреста. Трохи нижче – Hauptwache (Гауптвахта). Прямо – квартал між Hauptstrasse (Головною) та Judengasse, нині вулиця Шолом-Алейхема. Праворуч – «Генеральський будинок», споруджений 1780-го.

На картині художника австрійського двору Франца Кнаппа «Велика пожежа 21 серпня 1859 року» ми не бачимо ще будинку-корабля, який був побудований 1904-го й належав Мозесу Шлеферу. Натомість бачимо чотири будинки на Judengasse. І наш Будинок на цій картині вже є. Тобто можна впевнено вважати, що 1859-го будинок №4 по вулиці Годинникарів уже стояв. Схоже, навіть раніше від цієї дати.

Довідка
– Після впорядкування вулиць між приміщенням гауптвахти
і будинком Генерала площа Святого Духа стала менш помітною.
На цій площі у 1901-1908 роках було збудовано новий триповерховий будинок.
Марія Никирса. Будинок-корабель “Шіфа”. “Чернівці”, №23, 6.06.2013

На листівці 1904-1909 років бачимо вже будинок-корабель. Тепер будинок №4, Uhrmachergasse, пов’язаний в ансамблі з будинком-шіфою як частина лівого борту і корми. Ліворуч – Костел Воздвиження Святого Хреста, далі, за деревами – Гауптвахта, перебудована після великої пожежі 1866 року. Ще далі – куполи церкви святої Параскеви Сербської (1844-1862).

Будинок №4 видно направо від Костелу Воздвиження Святого Хреста.

Читаємо старі мапи
1854 рік

На цій мапі нижче площі Святого Духу в червоному колі бачимо вже і сам будинок №4 (вул. Мікулі Кароля), і поряд будинок №36. Схематично помічені і квадрати внутрішніх двориків цих двох будинків.

1866 рік

Тут уже бачимо і назву Uhrmachergasse (вул. Годинникарів).

1905 рік

План Чернівців близько 1905 року із новими назвами вулиць і номерами будинків та позначенням висот. Підготовлений Людвіком Вестом, опублікований видавцем Леоном Кьоніґом.
На мапі видно і внутрішній двір розташованого будинку по вул. Uhrmachergasse.

Офіційний відступ

Від департаменту містобудівного комплексу Чернівців, 2008 рік

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» від 26 липня 2001 року, №878, місто Чернівці занесене до Списку історичних населених місць України.
На території Чернівців до наших днів збереглися первісне планування історичного середовища із будівлями кінця ХVІІІ – початку ХХ століть і численні історичні пам’ятки,  архітектурно-містобудівні ансамблі.
Тому рішенням VІІ сесії ХХІІ скликання Чернівецької міської ради від 18.05.1995 року № 94 «Про історико-культурну заповідну територію м.Чернівців» було ухвалено історичний центр м.Чернівців площею 226 га, на території якого розташовані пам’ятки культурної спадщини різної категорії.
На замовлення Чернівецької міської ради Київським Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень виконано «Коригування історико-архітектурного опорного плану проекту зон охорони пам’яток і визначення меж і режимів використання історичних ареалів м.Чернівці».
Крім того, у місті Чернівцях визначені три історичні ареали:
1. Центральний історичний ареал площею 550,05 га;
2. Історичний ареал «Гореча» площею 17,39 га;
3. Історичний ареал «Садгора» площею 14,66 га.
На замовлення Чернівецької міської ради у 1990-1992 рр. Українським регіональним спеціалізованим науково-реставраційним інститутом «Укрзахідпроектреставрація» (м. Львів) проводилася робота з обстеження нововиявлених пам’яток архітектури та містобудування м.Чернівців, їхня докладна фотофіксація і складання карток первісного обліку.
Для упередження розвитку негативних процесів на території історичного центру необхідне будівництво нових транспортних комунікацій і виведення транспортних потоків за межі історичних ареалів, зменшення динамічних навантажень на історичну забудову, мінімінізація втручання в несучі конструкції будівель історичної забудови при пристосуванні їх для громадських потреб.
На виконання вимог статті 7 Закону України «Про охорону культурної спадщини» рішенням виконавчого комітету міської ради від 10.06.2008 року № 441/11 затверджено Положення про громадську консультативну раду з питань охорони культурної спадщини міста та її склад. Щомісяця проводилися засідання громадської консультативної ради, де розглядаються актуальні проблеми містобудівної діяльності в історичному середовищі.
До невирішених проблем в галузі охорони культурної спадщини належать: недосконале памяткоохоронне законодавство в галузі відповідальності фізичних та юридичних осіб за вчинені правопорушення на об’єктах культурної спадщини, складний механізм накладання адміністративних стягнень, безпідставне узаконення самовільного будівництва в межах історичних ареалів судовими органами.

2007 рік

Ще одна мапа: «Чернівці. Історико-архітектурний опорний план. Оцінка забудови».
На карті видно в червоному колі будинок №4 по вулиці Карла Лібкнехта / вул. Шолом Алейхема №9/

Ця мапа ще й зараз висить на стіні приміщення відділу охорони культурної спадщини (вул. Руська, 1  (черговий раз була там 3.07.2017) .
Вона затверджена в липні 2007-го наказом міністра культури і туризму, головою державної служби з питань національної культурної спадщини М.М. Кучеруком, погоджена рішенням Чернівецької міської ради, і тодішнім начальником Відділу з питань охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради Світланою Біленковою.
На цій мапі будинок №4 позначений як «цінна забудова».

Відступ майже ліричний:

«Культура – це емоції, помножені на суворий контроль і облік»

Завжди з цікавістю спостерігаю за виступами та публікаціями Світлани Біленкової, доцента Київського національного університету будівництва і архітектури, кандидата мистецтвознавства, члена Українського національного комітету Міжнародної ради UNESCO з питань пам’яток і визначних місць.

«Об’єкт культурної спадщини із почесним званням «пам’ятки ЮНЕСКО» є лише певною нагородою для суспільства. А от як носити її, залежить від кожного з нас. Міжнародна організація ЮНЕСКО – це не охоронний чи каральний орган, це організація, яка надає людству підтримку у збереженні його культурного потенціалу для майбутніх поколінь. Ті, хто не підтримує загальноприйнятих у світі понять, втрачають пам’ятку – і після здійснення відповідного експертного моніторингу об’єкт виключають зі Списку ЮНЕСКО…
«Скільки не кажіть «об’єкт спадщини» та «буферна зона» – без реальної роботи з відповідними документами, архівами, опорним планом, відповідними вітчизняними та зарубіжними культурними інституціями, будівлі та комплекси зберігатимуться за середньо визначеними параметрами без урахування їхніх унікальних цінностей, При цьому не враховуватимуться такі поняття, як унікальність, автентичність, особлива енергетика, аура. Вони назавжди втрачатимуться. Більше того, це стосуватиметься й об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО».
«Культура – це емоції, помножені на суворий контроль і облік»
Із інтерв’ю Маріанни Антонюк зі Світланою Біленковою (за посиланням: Чернівці на межі/CzernivtsiamEnde: Об’єкт культурної спадщини і чиновницької байдужості).

Долі та спогади

Змістовно історію цього мікрорайону міста, який колись був центром тодішніх Чернівців, викладає відомий історик Олександр Масан на сайті «Україна туристична»:
«В одному з донесень генерал Енценберг інформував: «Усім відомо, що Чернівці тісні й цілком збудовані з дерева та й у більшості нужденно». Зведення кам’яниць розпочалося 1780 р. Найперший цегляний будинок, двоповерховий «Генеральський дім», збудований того року, зберігся донині на розі вулиць Шкільної та Ш. Алейхема. Від 1780 р. Головну вулицю обладнали стічними канавами, покрили гравієм і поступово продовжили донизу, схилом гори (сучасна вул. Капеланська) аж до Прута. На півдні вона доходила до нинішньої Центральної площі, якої тоді ще не було».

Мешканці та домовласники

З чернівецької адресної книги за 1898 рік отримали прізвища, імена і професії (заняття) мешканців і домовласників будинку №4 на вул. Годинникарів – без переліку членів їхніх родин. Тут же в останній графі позначено район міста, де проживає згадана людина.
За допомоги Галині Леонтій (Halyna Leontiy), соціолога з університету Tübingen (Тюбинген), Німеччина, дізнаємося, що Карл Турк – бухгалтер, Й. Голдхауфен – Private (Privatier), тобто дуже заможна людина, що живе на відсотки, прибутки від інвестицій, нерухомого майна та поточних активів, сама займається адміністрацією власного майна, Мозес Флінтенштейн – домовласник.
Адресна книга «Адреси Чернівців, у тому числі пригородів» за 1909 рік зберігається у бібліотеці Віденського університету.
Цікаво уявити, як жили ці люди: майстер оптики і механік, стажер, домовласник, кілька бухгалтерів, підприємець, працівник друкарні, адвокат, перукарка, директор магазину, вдова, шинкар, торговець…
Рухаємося в часі далі:
За списком мешканців і домовласників будинку №4, Uhrmachergasse, за період до 10/01/1913, бачимо, як трохи демократизувався професійний статус мешканців будинку: серед заможних торгівців та адвокатів трапилися працівник бібліотеки і перукарка. Отриману з державного архіву Чернівецької області інформацію про власників будинку №4 вул. Карла Лібкнехта /Luca Arbore за румунський період, написану готичним курсивом, що використовувався до 1940 року, допоміг прочитати Крістіан Геррманн державної структури ФРН, яка працює з молоддю. За що авторка йому безмежно вдячна.
За цим документом видно, що будинок №4 1887 року був перереєстрований з Якоба Флінтенштейна, і вже 1890 власником будинку зафіксований Мозес Флінтенштейн.
З усіхї документів випливає, що будинок №4 (двоповерховий, кам’яний) по вулиці Мікулі Кароля / вул. Карла Лібкнехта/ /Strada Luca Arbore / /Strada Ceasornicarilor/ /Uhrmachergasse/ входить до Центрального історичного ареалу історико-культурної заповідної території м. Чернівців вважається цінною забудовою.

2017: І зовсім не романтичний постскриптум

Будинок №4 розташований на схилі, в аварійній зсувній зоні із близьким проходженням грунтових вод. Будинок має спільну (суміжну) стіну із аварійним будинком №2 по вулиці Кароля Мікулі, який свого часу зазнав великої руйнації через використання підвалу не за призначенням: у будинку №2 втрачено частину квартир.
У жовтні 2005 року комунальні служби міста Чернівці, не повідомивши мешканців будинку, продали 118.9 кв.м нежитлових підвальних приміщень будинку №4, на яких обладнано  фітнес-центр «Аполлон». Власник фітнес-центру проживає в іншому будинку.
Без згоди мешканців вентиляційна система забору чистого повітря для фітнес-центру проведена через коридори підвального приміщення у маленький внутрішній дворик будинку. Робота системи вентиляції з її шумом руйнує не тільки наш будинок, але наше здоров’я і життя. Водогони та електропроводка фітнес-центру так само без погодження з мешканцями проведені через коридори підвального приміщення. Під час тренувань, особливо коли у залах зосереджена велика кількість людей, у квартирах, розташованих над фітнес-центром, відчувається струс перекриттів і стін будинку від кидків штанг тренажерів. У деяких квартирах пішли тріщини. Власник «Аполлону» прагне до того ж розширити свій клуб за рахунок інших підвальних приміщень мешканців, звертався до власників деяких квартир із пропозицією придбати їхній підвал для розширення фітнес-центру. Мешканці відмовилися. Тепер у нас, мешканців будинку №4, і у Будинку №4, який жодним чином не хоче бути зруйнованим, триває судовий процес…

Тетяна СПОРИНІНА, мешканка квартири №16 будинку №4 по вул. Кароля Мікулі

Більше фотодокументів за посиланням – З ЖИТТЯ ОДНОГО БУДИНКУ… UHRMACHERGASSE, 4

Запис UHRMACHERGASSE, 4 або з життя одного чернівецького будинку… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«В серці – кохання й ненависть, Чому? – ти спитаєш.– Не знаю.
Та відчуваю в собі біль цей і мучусь, терплю»
Гай Валерій Катулл

У Києві була півтора дня: їздила на ІІ конференцію Гільдії вчителів-коучів до Київського ліцею «Гранд». Мало часу, але море вражень. Стільки цікавих виставок, театральних вистав, зустрічей, подій!

Організований відчай

Ліцей розташований неподалік Паньківської вулиці. І саме там – галерея «Колекція», де зараз експонується виставка Леся Подерв’янського «Герої: 9 картин і 9 текстів. Організований відчай».

Цитую уривок із тексту:
– Що хотіли сказати цією роботою? – запитує глядач живописця.
Живописець терпляче пояснює, розуміючи безнадійність ситуації.
Відчуття фальші вимагає від обох ввічливості.
Слова складаються в речення, вони можуть бути якими завгодно і не мають
жодного значення.
Заблукавши остаточно, живописець і глядач дивляться на полотно, полотно
дивиться на них.

На мене дивилось 9 полотен, герої, тексти з поясненнями і дозвіл фотографувати що завгодно. Останнє було доречним. Завжди дивують галереї чи музеї, де забороняють фотографувати. Але за гроші блиск спалаху фотоапаратури вже не шкодить стародавнім експонатам.

…«Ніч конкістадорів» ( 2009), «Солдат і відьма» (2001), «Вечірня страта» (2008), «Два бійці» (2003), «Племінник» (2009)…

«Вітя Бакс і Ван Цзюньє – метафізичні солдати.
Вони прийшли у цей світ, не бажаючи його вдосконалити.
Світ не має наміру їм перешкоджати»

Дійсно, герої полотен живуть власним життям і немає бажання їм якось перешкоджати. І взагалі, я не люблю читати пояснень до картин. Та коли таке робить сам художник, це доволі цікаво, як на мене. І герої, ні, навіть пророки дев’яти полотен Подерв’янського бувають страчені чи засуджені, кохаються, чекають, мріють про щасливе життя ветеранів африканських легіонів на узбережжі Середземного моря, слухають вірші Гай Валерія Катулла… Може, це просто ми сповнені стереотипів?

Усе на продаж

Потім я опинилася на Великій Васильківській. Випадково. Хоча нічого випадкового у житті не буває. І одразу ж звернула увагу на натовп людей з прапорами та два бульдозери на тротуарі.

Побачивши вивіску книжкового магазину «Сяйво», все зрозуміла: тут проводиться службове розслідування законності дій посадових осіб управління комунальної власності, приватизації та підприємництва при продажу приміщення магазину.

Та коли це все бачиш не на телеканалі, а за десять кроків від себе, відчуваєш внутрішнє зледеніння. З’являється «рятівна» думка: «А, може, це просто декорації? Чи зйомки якогось фільму?». Стає тривожно…

І вже здаються кумедними застережні слова аркушів у файлах майже на всіх вулицях Києва: «Обережно! З карнизів падає лід!». Виявляється, не тільки бурульки небезпечні для звичайного книгомана.

Книгарню знищують, музей без світла

Розгубленою перейшла на інший бік вулиці, де побачила вивіску «Музей Шолома Алейхема». А вікна моєї квартири в Чернівцях виходять саме на вулицю Шолома Алейхема! Подумалося: «Нарешті я перегляну експозицію музею». Але з приміщення вийшла працівниця, яка повідомила, що немає світла і музей не працює.

– А коли світло з’явиться?
– Так його вже півроку немає.

…Музей відкрили до 150-річчя від дня народження видатного єврейського письменника 2 березня 2009 року. І майже водночас знесли будинок на Великій Васильківській, 35, в якому жив письменник: на цьому місці зведуть готель для Євро-2012. А 1999-го зруйнували будинок на Великій Васильківській, 5, де письменник жив декілька років.

Одним приписом елітних чиновників з карти Києва зник будинок, через який пройшли єврейські погроми, який пережив революції та війни. Право на існування залишили тільки маленькому шматку стіни, яку можна побачити у музеї. Його відкрили у центрі елітного торгово-розважального осередку сучасної культури.

Та експонати я переглядали завдячуючи працівниці музею, яка тримала в руках великий потужний ліхтар. Я ледве вмовила її показати мені музей, бо якщо немає світла, то музей не працює. А світла, як відомо, нема вже півроку.

– Нас чекає доля «Сяйва». Нас прагнуть вижити, як і працівників книгарні.

І коли на другому поверху музею Шолома Алейхема ми підійшли до вікон, я – з фотоапаратом, працівниця музею – з ліхтарем, знову побачили людей, що захищають книгарню. Таке відчуття, що це кадр з фільму абсурду: ми стоїмо в квартирі Шолома Алейхема, де немає світла, а навпроти люди боронять книгарню…

Це фото зроблене саме з квартири Шолома Алейхема.

Парадокс? Дивовижний збіг?
Ганьба?
Безпринципність влади?
Байдужість?…

Актриса з виколотими очима

А от власники PinchukArtCentre небайдужі до відвідувачів центру. Багато світла, металевої напруженої музики разом з напруженими поглядами доглядачів центру.

Сергій Братков з програмою «Україна» дійсно не може узгодити теперішнє з колективним минулим.

Експонати, наприклад, фотолистівки Нони Мордюкової, в якої хтось навмисно виколов очі, інсталяції на теми піонерських страшилок, створюють враження, що хтось не може вгамувати власну гарячку.

Герої ніби і не приховують жодної ідентичності, але викликають внутрішнє спустошення.

І нині саме той час, коли позараціональні речі можуть перетворюватися на будь-яку модифікацію, які мають своїх шанувальників і прихильників. І для одних цей нісенітний світ укладається в довершену і єдину форму, в інших – у низку асоціацій. Досить примітивних.

Власники PinchukArtCentre не дозволяють фотографувати, не виставляють книги відгуків на кожному поверсі, натомість за кожним поворотом за вами спостерігають доглядачі. Може, наглядачі? Ви завжди під пильним оком…

І кількість світла в Арт-центрі можна водночас вимірювати і в канделах, і в люменах, і в люксах, але його затишок особисто для мене вимірюється абсолютним нулем.

Світло від світла

Коли буваю у Києві, люблю пройтися вулицею Прорізною. І, звичайно, навідатися до Паніковського. Ця вулиця мені досить близька, бо рік (коли писала дипломну в інституті кібернетики) знімала квартиру на розі Пушкінської і Прорізної. Виявляється, й тут зовсім недавно у старому сквері точилась війна. Про це свідчать стовбури поламаних парканів і засипаний котлован.

Може, це я просто ходжу в Києві не тими вулицями? І мені муляє очі вкрадена у Паніковського тростина? І про це, і про київську весну ми поговорили з господарями галереї «Камера» на Прорізній, 22, де зараз можна переглянути роботи Олександра Петросяна.

Мене навіть пригостили чудовою кавою і розкрили деякі таємниці професійної фотографії.

На душі посвітлішало, незважаючи на те, що вечоріло і мені треба було поспішати на потяг.

Тетяна СПОРИНІНА, Чернівці-Київ-Чернівці

Коуч ( від англ. Coach) – наставник, тренер, інструктор, репетитор

Запис Невтрачені ілюзії… спершу з'явиться на Медіа-Версії.