«Непланова дитина, народжена війною»

«Ця книжка, так би мовити, «непланова дитина», – каже Забужко. – Я її писати не збиралася, і я її в якомусь сенсі не дуже люблю – саме тому, що вона непланова, і що ця книжка народжена війною. Коли ти певні речі мусиш писати, покинувши якісь свої плани, покинути роман, який в тобі зріє, мерехтить і ніжно роїться в свідомості – а мусиш робити це, бо в реальності довкола тебе оприсутнюються ті страшні і ганебні речі, які ти як письменник бачиш за родом занять і за оптикою твого бачення. Тому що насправді – якщо хтось цього ще не чув – ця війна – є не просто війна Росії проти України, а Росії проти цілого світу, і не тільки Росії, а можна сказати – авторів проектованих нових тоталітарних режимів проти цілого світу. Це дійсно світова війна, тотальна».

За словами письменниці, йдеться не лише про розуміння цього в Україні, а й у цілому світі. Вона наводить приклад зі спілкування з колегою-американцем, з яким спілкується напередодні цьоготижневоого «літературного Євробачення» в Києві – Книжкового  Арсеналу. Американець,  «шокований появою Трампа і оприсутненням появи отих російських політтехнологій уже в американській політичній реальності», пише пані Оксані: «На тлі нашого Трампа ваш Янукович виглядає на Авраама Лінкольна». І додає: «Ми ніколи не думали, що це може з нами трапитися».

«Раптом відбувається зміна параметрів і координат, – пояснює Забужко, – коли культурні еліти заходу опритомнюють собі, якого формату виклики сьогодні стоять перед людьми, і перед ними в першу чергу – як перед письменниками. Письменники мусять проговорювати певні смисли і бачити певні речі раніше, ніж їх бачить абсолютна більшість людей, професійно незаангажованих».

“Людство виявилося не готове до реанімації тоталітаризму в нових формах…”

«На сучасній мапі світу, в глобальній культурній топографії якісь речі нам випало зрозуміти, а значить і осмислити – хоч ми їх і погано осмисляємо, але якось треба це робити, – констатує письменниця. – Людство виявилося в цілому абсолютно не готове до реанімації тоталітаризму в нових формах, версіях постмодерної диктатури, цих постановочних війн, фейкових сценаріїв глобальної війни, яка видає себе за низку розрізнених регіональних конфліктів…

Людство прогледіло становлення імперії спецслужб, цю нову оруелівщину, думаючи, що ми це вже «проїхали», що це було колись і зараз зовсім інші виклики. Вле це ті самі виклики, тільки в інших костюмах і в інших декораціях! І не осмисливши те, що трапилося з нами в 20-му столітті – будемо залишатися безпорадними дітьми, тими «червоними шапочками», які весело гуляють по лісу і годують вовка капустою, бо їх не попередили, що вовк може кусатися».

Книга Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк…» має підзаголовок «Вибрані тексти 2012-2016». Авторка обгрунтовуєтТакі часові рамки: «Десь приблизно з 2012-го я загалом уже цілком свідомо і усвідомлено вважала себе що називається «солдатом інформаційного фронту»… Тут різні тексти, але книжка цільна, вибудувана архітектонічно. Деякі з текстів публікувалися в Україні, а деякі ні – є такі, що українською друкуються вперше – бо я їх писала для західних видань. Якісь речі я побачила раніше, ніж більшість моїх земляків, саме тому, що останні 10 передвоєнних років я продовжую мати паралельну кар’єру на Заході як найбільш перекладуваний україномовний автор – це понад 20 країн світу (десь по одній книжечці, а десь я справді мейнстрімовий автор). А це означає, що я там працюю – приїжджаю на презентації, бачила ситуацію зсередини. Я є там інсайдером. Тож з 2006-го року я бачила, як народжується війна. Як масовано через купу пропагандистських ресурсів оббріхували Україну, готуючи думку західного обивателя, що Україна розпадеться на Схід і Захід. Я бачила, як це тісто замішувалося і як цей пиріг пікся. І на події в Україні у мене також була «подвійна пара окулярів». І ця книжка демонструє вже цю оптику, зведену докупи – демонструє Україну в контексті глобальних історичних викликів.

Сьогодні до нас приїздять, світ співчутливо ставиться до України, ми принаймні утвердили себе у факті нашого існування, і тепер решті світу залишається  тільки відкривати, які ми чудесні. А 2012-го перед Євро 2012 в усіх Західних ЗМІ пройшла препотужна інформаційна кампанія «В Україні розгул фашизму, ксенофобія, б’ють-убивають-ріжуть іноземців» і т.д. Було чорне пропагандистське кіно, після якого сотні тисяч британців побігли здавати квиток. А в Україні про це – ні звуку. ДОомене звернулися тоді кілька західних видань написати, чому ТРЕБА приїздити в Україну. Сідаєш і пишеш західній аудиторії, розповідаєш «українську сторі», яку нема кому розповісти – бо за тебе в той час говорить пропагандистська машина іншої держави. Тож починаючи з 2012-го ця книжка і писалася – під тиском цих скорбних історичних обставин. Хто її прочитає – тому вона допоможе зрозуміти багато що в сучасному світі: як він влаштований і як він працює.  Якщо я уже вгатила свій шматок життя, щоб  відстрілюватися від усіх цих речей – значить, воно того варте.

«Лірична біографія моєї персональної мобілізації»

«І знов я влізаю в танк» – це автоцитата з мого вірша, «Диптих 2008 року». Вірш був написаний тоді, коли мені, і не тільки мені, було абсолютно очевидно, що готується війна. Казала про це в інтерв’ю – що «ми наступні, ми на черзі після Грузії». То були дуже некомфортні роки. Дуже навдячна роль Кассандри… І ці сюжети досі не розв’язані. Війна триває і триватиме доти, доки не буде усунуто першоджерело – тобто доки Росія не розпадеться. Йдеться про час, коли Україні відмовили в ПДЧ в НАТО на Бухарестському саміті, Україну і Грузію негласно віддали у сферу інтересів Росії. Це певним чином така лірична біографія моєї персональної мобілізації. Цю книжку можна читати як певний нон-фікшн роман, де головним героєм є автор, і автор цей – письменник.

*Документальна література, нон-фікшн (англ. Non-fiction) — особливий літературний жанр, для якого на відміну художній літературі характерна побудова сюжетної лінії винятково на реальних подіях.

Чому це важливо? Письменник має те, що називається по-простому «чуйкою». У одного з найкращих воєнних письменників колишньої Югославії Міленка Єговича є історія про початки війни (він свого часу змушений був тікати з Сараєва – так, як у нас відбувалася історія з Донецьком), про собаку, який відчував війну задовго, рив підкоп, криївку, схованку. І є там гарна фраза: «Те що трапилося, могли передбачити або дуже лихі люди, або дуже добрі пси». Письменник має бути отим «добрим псом», у якого є чуйка на ті струми історії, які крізь нас проходять, і ти бачиш ту інженерію зла, рукотворність отих сценаріїв, реконструкторство, так би мовити, як це вибудовується, як ця машина піднімається у тебе перед очима. І що тобі залишається: гавкати, як і належить псові.

Ця книжка є насамперед таким людським документом із внутрішньої відмобілізованості перед лицем історії. Це мій досвід оцього перебування з історією сам-на-сам, яким я можу поділитися з читачами. За відгуками читачів, вона багато речей ставить на свої місця в оцій закаламученій реальності, в якій багато що робиться навмисно, аби ми нічого не розуміли.

«Шевченко, який завжди був символом нашого визволення – мав бути використаний як знаряддя нашого закріпачення»

Оксана Забужко поділилася історією, почутою на презентації перевидання «Шевченкового міфа…» від міністра культури Євгена Нищука. У Каневі йому показали «заморожений» довгобуд – новий палац культури, будівництво якого почали за Януковича, а «заморозили» вже під час Майдану, а на даху палацу передбачався вертолітний майданчик. «Усі знали, що він будується для Путіна – відкриття передбачалося на 9 березня 2014 року, – переказує письменниця почуте від Нищука.  – 200-ліття Тараса нашого Григоровича мало відзначатися підписанням президентами Путіним і Януковичем документу «про дружбу і сотруднічєство мєжду Україною і Росією». Під 200-ліття мало бути підверстане наше входження в «Таможенний союз» – тобто реставрація СРСРу! Якщо знати це, і  подивитися ретроспективою, що говорилося, писалося, знімалося, показувалося про Шевченка, як відбувалася переакцентування Шевченка – стає зрозумілим, як його «одягали» і обряджали на «пісатєля двух народов», «видатного Петербурзького художника», «видающєгося графіка пєтєрбургской школи,  інтєлігента», який в силу свого малоросійського походження писав іноді вірші українською, але «щоденник-то, який писав для себе – російською!» Скільки разів ви чули це за останні 10 років? Але ж насправді це не щоденник – це журнал! Це «блог» 19-го століття. Це публічна комунікація, це репортажі, адресовані друзям, це його особиста реабілітація – він його писав, коли готувався повернутися зі своєї цієї «10-літньої пустині», з отого «ГУЛАГу-лайт». На 10 років його викинули в пустелю, і хтозна, що там відбувалося в світі – коли лише двічі на рік пароплав привозить пошту… І як має відбутися реабілітація людини, оте повернення в столичне товариство? Оцей журнал і був репортажами, писаними для друзів, це була його психологічна реабілітація. Це те, чого потребують зараз наші хлопці після року в АТО…

Тож Шевченко, який для українців «на автоматі» завжди був символом нашого визволення – отут мав бути використаний як знаряддя нашого закріпачення… Але розпочався Майдан. Нищук сказав: у мене таке було відчуття, що Шевченко не витримав. І справді: як по-новому, несподівано зазвучав Шевченко на Майдані! Відбулася гальванізація якихось смислів, які в школі не звучать і не сприймаються – та й як це в школі може таке засвоїтися? Я сама «в’їхала» в нього «на нерві» уже десь маючи під 30 років! Тоді мене «пробило» і я зрозуміла, про що це – а не тоді, коли якісь віршики тобі тато-мама розказують, на шкільних ранках щось читаєш, а ти нічого не розумієш, крім чистого звуку, фоніки, фонетики – «сонце гріє, вітер віє», це красиво звучить. А що воно означає і що за цим стоїть? Тут вже треба і досвід якийсь нажити. І саме на Майдані цей досвід і зазвучав, і тепер Шевченко звучатиме голосом Сергія Нігояна… стільки символів, таке їх плетиво і мереживо…

Атаки на «Шевченків міф…» як перша спроба темного реваншу

«Критичні тексти на мою книжку, вся ця дискусія довкола Шевченка – це дуже  цікавий пам’ятник не тільки українській думці, – міркує Забужко. – Тоді одночасно пішла така перша – і ми тоді теж не розуміли, принаймні я – саме тоді й була перша спроба самого темного реваншу. Головна лінія, по якій мене атакували, за що мене критикували – це зовсім не те, що я його деміфологізую. Бо до мене вже його деміфологізували – Грабович, Леонід Плющ… Атака ішла на інше. як сказав один  з атакуючих, «нічого тягнути Шевченка у снобістське і вельможне панство. Ніякими фройдами і шпенглерами і шопенгауерами його не виміряти. Про нього треба писати так само просто, як він сам писав». Заатакований був сам принцип застосування до Шевченка західних літературознавчих і культурологічних методологій. Критикувалося, що Шевченка можна аналізувати на таких самих правах, як Данте, Гьоте і т.д.…

Треба було Шевченка «утримувати в шкільній програмі» 70 років радянської влади – і досі його таким утримують – у статусі «селянського письменника», «дядька в кожусі». Хоча вперша ідея, що до нього можна застосувати західні методології, зародилася в середовищі київських «шістдесятників», і першим висловив її Василь Стус. Якби довше пожив – він би це реалізував. Зрештою, це й реалізували Грабович, Плющ… Це нове філософське шевченкознавство. Я вже йшла в його руслі. Але вилізли агітатори, які почали кричати «Руки геть від нашого Шевченка». Це була кампанія, масштабів якої я не оцінила. І коли до неї серйозно поставились Сверстюк і ті хто роки відсиділи, щоби ми не були додатком до вєлікорускої культури – я ще по наївності вважала, що вони «старі діди», що ширше треба дивитися на речі, нащо вони там з цим возяться, то вже пройшло, то вже минуло… А потім то минуле вибиває нам двері чоботом і заявляє, що хоче бути нашим майбутнім. І щоб так не було – читаймо книжки, які допомагають нам зрозуміти, де ми є.

«Чому ми читаємо класиків? Тому що вони пишуть довготермінові програми»

Оксана Забужко з гумором сприйняла запитання із залу про те, що ж вона передбачає на майбутнє – передбачивши свого часу текстами книги «І знов я влізаю в танк» війну на сьогодення. Але до відповіді підійшла надзвичайно серйозно: «Ця книжка не про минуле. Не про те, що я передбачала. Це відтворення способу бачення крізь події безпосередньо, який освоївши, ви теж навчитеся передбачати. Не в тому річ, який письменник крутий і як він передбачає – це його робота. Якщо не бачить, і не передбачає, і не відчуває – він нічого не вартий як письменник. Література – навіть історичний роман – це завжди не про минуле, а про майбутнє. Чому Шевченко? Чому ми читаємо класиків? Тому що ці люди пишуть «довготермінові програми». Насправді те, що ми маємо – ота дійсність, в якій ми живемо – вона є результат проективного мислення наших предків і 100, і 150 років тому. Ви як індивід і ви як народ отримуєте від життя, історії, світобудови в принципі те, що їй замовляєте. Треба вміти замовляти. Треба вміти хотіти і вміти усвідомлювати свої бажання. Це проективне мислення і вкладена у нього воля – це і є те, що творить сьогодні історію.

Це абсолютне безумство російської верхівки, російських політичних еліт – це, за великим рахунком, і є комунізм, який вони нам обіцяли.  Вони справді собі побудували комунізм, але не для всіх. За їхнім уявленням (конкретного образу ж не було, окрім того, що це «общєство абсолютного благодєнствія» – коли, згрубша кажучи, «у нас все є і нам за це нічого не буде») – ось цей розгул пострадянського, феодального, бандитського олігархату – ось це насправді втілення комуністичної мантри, в яку вірили їхні попередники. Ось воно і втілилося.

А мені якось у зв’язку подіями останніх днів (і Євробачення, і майбутній Книжковий Арсенал, і інше) подумалося: ніби ми вже вийшли, і нас уже видно у світових культурних контекстах. Це все з’явилося на віку мого покоління, і це те, про що я, будучи молоденькою дівчинкою, в глибокому замурованому совкові, я мріяла, що воно колись воно буде! Пригадую, як зовсім юною я їздила в метро, дивилася на станції (Ленінська, Жовтнева, Жовтневої революції, ще якісь) і у свої 16 років ці станції подумки переіменовувала… І вони переіменовані!

Все, що ми довкола маємо – це втілені, оприсутнені, опредмечені мрії, плани, енергії, зусилля поколінь людей, які жили навколо нас. Це оприсутнені мрії. Яким буде майбутнє – залежить, наскільки ми вміємо мріяти і вкладатися у свою мрію».

Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Оксана Забужко: «Україна виявилася на передовій, і ми самі цього не сильно свідомі…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.