У Чернівецькому облмуздрамі на кінець березня обіцяють прем’єру вистави «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» за п’єсою великого англійця Вільяма Шекспіра. 

Глядач перенесеться у вигадану країну Іллірію, куди після корабельної аварії доля заносить – поодинці – брата й сестру близнюків Себастіяна й Віолу. Оскільки Віола для більшої безпеки в незнайомому місці перевдяглася на юнака, подальша дія перетворюється у веселу любовну плутанину, яка, утім, закінчується благополучно, але так само весело – аж двома весіллями. Любовна ідилія час від часу «порушується» пригодами претендентів на руку красуні й багачки графині Олівії, підкиданими листами й жартами. Варто сподіватися, що Шекспір не підведе й цього разу: цікаво буде й тим, хто знає п’єсу, і тим, хто зустрінеться з героями Шекспіра вперше.

Хоча через посередництво Юрія Федьковича чернівчани вже кілька років зустрічаються із  героями вистави-фрашки (жарту) «Як козам роги виправляють» – за мотивами шекспірівської п’єси «Приборкання норовливої». В театрі її представляють, як авторство Ю. Федькович & В.Шекспір. І ось тепер на чернівчан чекає зустріч із твором самого Великого Барда. 

Запис Наприкінці березня у Чернівцях настане «Дванадцята ніч» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нарешті відбулася вистава, про яку хочеться говорити. Втім – очікувана вистава, адже Ботошанський театр  імені Міхая Емінеску щоразу привозить на фестиваль таку справжню театральну постановку, про яку хочеться згадувати й згадувати….

«Веселих плакальниць» за шекспірівськими мотивами і власною інсценізацією поставив у Ботошанах режисер із сусідньої Молдови Александру Василаке – генеральний директор кіностудії «Молдова-фільм». Починаючи від 2004-го, А.Василаке поставив у Ботошанах уже кілька вистав – і кожну супроводжував успіх.

Найперше враження, про яке говорили на «Форумі на канапах» саме нерумуномовні глядачі, – абсолютне розуміння змісту через повноцінне й глибоке зорове втілення. Недаремно ж голова журі «Золотих оплесків» Лінас-Маріус Зайкаускас зауважив саме з цього приводу, що у театрі – саме глядач, який сприймає найперше те, що йому показують.

А подивитися у Ботошанського театру було що: починаючи від сценографії та костюмів до точних, аж гострих, мізансцен і запальних танців із не менш запальними піснями.

Сценографічне вирішення від Міхая Пастрамаджіу – лаконічне, навіть мінімальне. Два візки (не доберу кращого слова, бо вони перетворюються то на каруцу, то на святковий стіл, а то й на труну – конструкції, коли вже так хочеться узагальнити), прикрашені національними орнаментами.

Так само лаконічно – але неймовірно різноманітно, ще один феномен вистави! – вирішені костюми персонажів. Вони візуальним рядом дублюють оксюморон, покладений у назву постановки – «Веселі плакальниці». І результат: на великій кількості чорного тла завдяки розписам і руху постає неймовірно яскраве видовище!

Ще одна феноменальна засада вистави – темп. Жодного провисання дії, жодного штучного переходу від діалогу до масових сцен, які набувають шаленого темпу у танцях і піснях. Актори переходять від мізансцени до мізансцени органічно, без пауз… Таке враження, що вони, як набрали повітря в легені на початку вистави – так і видихнули наприкінці! І тут не можна не згадати роботу хореографа й автора музичного оформлення вистави Вікторію Букун. Вона і є тим 22-м персонажем, не позначеним у списку, адже весь час перебуває з акторами на сцені, у цьому вирі.

22 персонажі вистави майже від першої картини стають упізнаваними: кожен має свій характер, власні риси, не боїться бути смішним у колі таких же по-доброму смішних «товаришів по виставі» – і, що не менш важливо, не намагається смішити навмисне.

І все це – ще й історія кохання. Та й не одного. Примхлива богиня кохання зачаровує усіх – не зважаючи на вік! – і зводить у пари. І за час вистави кожна пара переконливо й правдиво розповідає нам (показує!) історію власного кохання. Їм віриш і забуваєш, що усе це «за сценарієм».

Ще одна риса, яка різнить постановку ботошанців. Так, коли розповідають на сцені, тим паче в комедії, про кохання, часто не обходиться без натяків на інтимний бік людських стосунків. Але у «Веселих плакальницях» це подається саме легкими натяками, без «розгорнутих метафор» на межі вульгарності.

Але загальну метафоричність вистави все ж таки хочеться відзначити: румунське – національне й праматеринське начало – збирає усе воєдино, закільцьовує у кола – кохання, повсякденності, високої філософії – може, й не випадково журі фестивалю нарахувало у виставі аж три фінали, один за одним, усе в тому ж шаленому темпі – темпі життя!

І звичне вставання залу на фінальних аплодисментах – зовсім не жест увічливості толерантного чернівецького глядача, а ознака загального захоплення роботою театру з Ботошан.

Лариса ХОМИЧ, «Версії», 

фото Діана Ватаман

Запис «Веселі плакальниці» змусили зал сміятися спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 грудня у театрі імені Леся Курбаса у Львові  – сценічні читання «…п’єса Шекспіра “12 ніч”, зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…» КЛІМа. А  прем’єра вистави відбулася зовсім недавно – 26 листопада 2014-го.

написав – КЛІМ
керує – Євген Худзик
малює/показує як світити – Володимир Стецькович
вигадує у що б то всіх вбрати-взути – Іра Лиса

Діють/читають/співають:
Микола Береза
Тамара Ґорґішелі
Оксана Козакевич
Василь Колісник
Марія Копитчак
Денис Соколов
Олег Стефан
Ярослав Федорчук

ми розкажемо вам одну дуже стару історіЮ
ви знаєте що всі справжні історії дуже старІ
і всі справжні новІ
це завжди старІ
дуже старІ
ті хто їх розказують змінюють іменА
героїв країнИ
де вони відбувалИся
іноді їм здається що це вонИ
вони перші розказали про кохання щось такЕ
чого світ до них не знАв

Вистава, як на мене, нелегка, як запевняють нас актори.
Вистава про театр, який планує поставити виставу. Актори, завдяки КЛІМу, вибрали «Дванадцяту ніч, або що завгодно?».
Що завгодно не вийшло. Вийшла навіть і не комедія. В передмові актори пояснили, що комедія Шекспіра «12 ніч» не є апріорі абсолютною комедією.
Це свого роду інтерпретація комедії…
Грані між ілюзорністю і реальністю стираються… Ми пливемо на хвилях фантазійного, навмисного, неочевидного, трохи збентежені, іноді і супереч, але слідкуючи і за змістом символів, що пробігають, проектуючись на сценічний помост. Текст кожний прочитує на свій розсуд і за бажанням… Як і актори…

Важкі колеса історії, як і ці  –  від возу, на сцені, акумулюють і плинність, і швидкість часу не тільки англійської історії, але й нашого часу. І навіть від тих «що і не знали ніколи слів Шекспіра».
Можна пригадати сюжет «Дванадцятої нічі», пригадати театр «Глобус», навіть «короля Ліра», або «Гамлета», але у театрі імені Леся  Курбаса склався свій образ та тлумачення  не тільки сюжету англійської історії. Але й вічної історії – історії кохання.  Кохання, образу кохання, яке створює уява, мрія…

Сценічні читання «…п’єса Шекспіра “12 ніч”, зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…» КЛІМа…

Актори  на сцені  досліджують обставини і себе в цих обставинах. Тобто образи? Напевно і своїх героїв, і себе.   Вони ніби експериментують у своєму житті над своїм життям. І в ролі акторів, і самих себе…
Адже це п’єса і про театр і акторів. Не може ж бути тільки про театр.  Сам сюжет, як  стрічка Мебіуса, який має властивість неорієнтованості.   І за годинниковою стрілкою, і  проти.
– Ми повернулися на початок? Це кінець? Початок?
– Кожний вирішує сам…

Meu amor trazes–me beijos
Nessa boca acetinada
São tantos os meus desejos
De ter tudo e não ter nada…

Після вистави захотілося почитати Шекспіра, послухати фаду, і …
знову приїхати у Львів на виставу академічного театру імені Леся Курбаса…

Браво!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис «12 ніч» театра Курбаса, як стрічка Мебіуса… спершу з'явиться на Медіа-Версії.