Заяву до російського президента зачитала проректор ЧНУ Тамара Марусик:

«Ми – матері, сестри, дружини, студентки і майбутні наречені, підтримуючи звернення українських жіночих громадських організацій до президента РФ Володимира Путіна, висловлюємо обурення втручанню військових формувань Росії в Україну. Цинічне нехтування умовами Будапештського меморандуму 1994 року, провокування сепаратизму в регіонах України є свідченням недалекоглядної політики, що може призвести до ганебних наслідків, загибелі невинних людей у ХХІ сторіччі».

Далі п.Марусик перейшла на російську: «Господин президент! Не лезьте в нашу семью! Вам не удасться выкорчевать глубокие корни. Вы не сможете обламать высокие ветки!».

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Чернівчанки засудили Путіна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

3 вересня, о 15.00 у Чернівецькому художньому музеї відбудеться відкриття виставки вишиваних рушників волинських майстринь Галини та Світлани Махонюк. У експозиції 60 робіт.

Сестри-вишивальниці народились у селянській родині на Рівненщині, пізніше їх сім’я переїхала в село Овадне, що неподалік Володимира-Волинського. Важка хвороба прикувала Галину і Світлану до інвалідного візка, позбавила можливості пересуватися, але не зламала волі. І тепер їхні «дороги» простелилися рушниками туди, де презентують їхні виставки. Галина і Світлана Махонюк є членами Спілки народних майстрів України. Велика праця вкладена у ці диво-полотна.

У спільному доробку майстрині мають 300 рушників. «Любов до вишивання передала нам мама і бабуся, вишивка була в нашій хаті завжди. Це найдоступніший вид мистецтва, він глибоко український».

Рушник у долі українця був від самої колиски — на нього баба-повитуха приймала немовля. Такий рушник називався «родимчик», виготовляли його з найтоншого лляного полотна, а вже на хрестини робили окремий — «крижмо». Особливу роль рушники виконували у весільному обряді, їх брали з собою в дорогу чумаки, воїни, заробітчани — усі, хто надовго відлучався від рідної домівки. Кожен колір на «подорожньому» рушнику щось означав: червона смуга бажала сонячного світла, тепла, допомоги на шляху, зелена — зустрічей із добрими людьми, коричнева поряд із синьою — щасливої мандрівки з чистим небом і ясним сонцем, жовта — щастя та удачі. «Хата без рушників — не хата», — казали у народі.

Галина і Світлана Махонюк завжди дивували не лише майстерністю рук, а й оригінальністю думки — вони називають свої рушники так, як романи, як пісні. От тільки вслухайтесь: «Замріяні мальви», «Ще треті півні не співали», «108 троянд для мами», «Клич вічного гнізда», «Яблуневий туман»…

Сестри досконало оволоділи старовинною поліською технікою «занизування». «Науковці стверджують, що «занизування» — вишиті геометричними символами узори, це техніка вищих цивілізацій, це письмена, послання з інших галактик».

На жаль, 3 жовтня 2009 року не стало Світлани Махонюк. Та слід її душі залишився у вишиваних мальвах, чорнобривцях, лебедях. Галина Махонюк живе і творить в селі Овадному на Волині.

До організації виставки долучились Володимир-Волинський та Чернівецький відділи Всеукраїнської жіночої громадсько-просвітницької організації «Союз Українок».

Запис Виставка вишиваних рушників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дмитро Ілліч захопився фотографією, коли його ще називали Дмитриком… Працювати після школи пішов на меблеву фабрику, але вже тоді почав приносити свої знімки в редакцію «Буковини», куди згодом перейшов працювати.

За 15 років у «Буковині» зробив тисячі знімків. Для виставки відібрані 37 з них.

– У майбутньому, – поділився Анатолій ІСАК, головний редактор «Буковини», плануємо заснувати премію Дмитра Чорнокози та організувати його пейзажну фотовиставку.

– Цю виставку ми планували заздалегідь. І планував її, передусім, сам Дмитро Ілліч, – розповіла Валентина МАЦЕРУК, заступник головного редактора «Буковини». – Він мріяв про неї, готуючись до свого 70-річчя. Та як не прикро, але вже  півроку Дмитра Ілліча немає з нами. Ця виставка – для живих, це пам’ять про нашого талановитого колегу, чуйну й добру людину.

Дмитро Чорнокоза народився в селі Біла на Кіцманщині, закінчив школу у Стрілецькому Куті. Сталося так, що він рано залишився без батька, тож узяв на себе обов’язки глави сім’ї: окрім хворої матері мав ще двох молодших сестричок. Від 14 років він кочегарив з дідусем, щоби заробити якусь копійку на прожиття.

1968 року він прийшов працювати на меблеву фабрику. Там він познайомився з Марією Михайлівною, своєю майбутньою дружиною.

На меблевій фабриці Дмитро Ілліч працював станочником,  але саме в цей період свого життя він дуже захопився фотографією.

Пан Чорнокоза не мав професійної школи фотографа. Та щоби опанувати фотографію, він купував фахові книги та журнали з фотомистецтва. Власним коштом купував апаратуру. В хаті, яку згодом збудувала сім’я, створив у коморі фотолабораторію.

На відкриття виставки прийшли рідні, друзі фотомайстра та просто шанувальники його творчості.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії» 

Запис Буковина у світлинах Дмитра Чорнокози спершу з'явиться на Медіа-Версії.