А як у них?

Нещодавня інформація про те, що правоохоронці мали намір провести обшук у координатора інформаційного порталу «БукІнфо» Сергія Зарайського, дала підстави говорити про спроби тиску на свободу слова в Чернівцях: конфліктна ситуація виникла в акурат перед виборами, і вона трапилася всупереч здоровому глузду – адже координатор був готовий надати слідчим усю інформацію, якої вони вимагали.

Нагадаємо, один з громадських активістів у коментарях під інформацією на «БукІнфо» вгледів погрози власному життю і здоров’ю і домігся через суд, аби портал надав правоохоронцям IP-адреси погрожувачів. Попри те, що коментарі були видалені з сайту після скарги активіста, і попри готовність координатора порталу до співпраці з правоохоронцями, слідчі оголосили про намір прийти до його помешкання з обшуком задля вилучення цих адрес. Їх зустріли з десяток колег журналіста – з відеокамерами, фотоапаратами і диктофонами, і міліціянти подалися геть. Після піднятого скандалу міліцейські чини дали прес-конференцію, де намагалися пояснити свої дії… необізнаністю в комп’ютерно-інформаційній сфері.

У кореспондента «Версій» з’явилася можливість провести паралелі між функціонуванням українських та польських ЗМІ. Як реагують влада і медіа на віртуальні коментарі під повідомленнями на сайтах, і як загалом влада реагує на медіа – на короткому прикладі з життя Познанської філії «Газети виборчої» (Вілкопольської редакції).

Під час спілкування українських журналістів з колегами познанської філії “Газети Виборчої”

Пйотр ЖИТНІЦКИЙ – відомий у Познані журналіст-розслідувач. Йому ще немає й 30-ти, а почав він писати до «Газети Виборчої» ще тоді, коли навчався у школі. Завдяки його публікаціям було змінено польське законодавство, яке стосувалося повернення житла, націоналізованого державою у повоєнні роки, попереднім власникам або їхнім спадкоємцям.

Пйотр Житніцкий

“У Польщі після відповідного закону 1989 року з’явилося багато власників, які хочуть повернути свою нерухомість. Спадкоємці тих нерухомостей уже може і не живуть на світі, але права на цю нерухомість перейшли до їхніх спадкоємців, які згодом продали ці права певним бізнесменам, фірмам, і ця діяльність стала бізнесом, який великою мірою має кримінальні риси, – пояснює Пйотр. – Нинішні мешканці спірного житла – це зазвичай люди, які винаймають своє помешкання або отримали його від держави. Вони мешкають там, подекуди, по 30-40 років. А після відповідного закону вони мусили би звільнити це житло і знайти собі інше. Водночас, згідно з польським законодавством, жодного мешканця не можна просто так викинути з квартири. Вони мають 3 роки на те, щоби знайти собі інше житло. Але фірми-власники познаходили методи для того, щоби прискорити процес: застрашували мешканців, відключали їм електроенергію, воду, влаштовували псевдоремонти – робили все, аби мешканці самі добровільно (добровільно-примусово) виселилися якнайшвидше. Протягом кількох років їм це досить гарно вдавалося. Бо коли навіть жителі викликали поліцію чи представників міської адміністрації, то їм відповідали: «Ми фірма-власник, ми робимо тут ремонт і навпаки покращуємо мешканцям їхні умови проживання!».

Тож формальних претензій до фірм не могло бути. Вони робили свою справу, створювали умови для виселення нинішніх мешканців, а коли будинки порожніли – там простіше було робити ремонти, а тим паче – продати. Завдяки нашому журналістському розслідуванню ми з’ясували, що купівлею таких будинків займався один з банків за допомоги кримінальних угруповань, тобто фінансував ці групи”.

Влодзімєж Богачек

Все почалося від статей Пйотра, а потім цю тему підхопили не тільки загальнопольські газети і видання, а й телебачення, – додає головний редактор познанської редакції «Газети виборчої» Влодзімєж БОГАЧЕК. – Наше порушення цієї теми дало можливість поліції прийняти рішення, що така діяльність фірм злочинна, і кілька таких «чистильщиків» житлових будинків перебувають тепер під судовими процесами. Більше того, завдяки нашій праці, нашим статтям змінилося польське законодавства у цій сфері.

Як було в законі і як стало?

Раніше допускалися різноманітні дії нових власників, які змушували людей до допустимого терміну виселитися з житла. Фірми-власники могли розпочинати ремонтні роботи: розкривати дах, розпочинати заміну вікон на сходових клітках, розбирати стіни. Ми разом домоглися того, що це тепер буде заборонено і вважатиметься злочином: відповідний закон уже підписаний президентом, і уже за три місяці – з наступного року – вступить у дію.

Тобто достатньо було просто про це написати? Чому це тривало довгий час і ніхто не писав, якщо вирішення проблеми було таким простим, Пйотр?

Бандити залякували журналістів, і багато хто насправді боявся писати на цю тему. Я відчув їхню «діяльність» на собі. Одного разу я йшов по вулиці, і стояв автомобіль одного з таких «фірмачів», який при моїй появі чомусь захотів дуже поспішно вийти з машини: дуже різко відкрив двері, якими штовхнув мене і я впав. Іншим разом якби не мій товариш з телебачення, я б потрапив під колеса бандитського автомобіля. Ще колись такий «бізнесмен» ударив мене в обличчя. Тож якщо вони таке дозволяють собі з нами – тими, в кого є відеокамери, фотоапарати, вихід на загал – то що вони роблять з простими мешканцями?! Я за цю тему взявся, і розуміння мого керівництва дало можливість втілити задумане. Якось я два тижні там просто жив біля такого спірного помешкання, аби дочекатися, коли фірма розпочне там якісь дії, спрямовані проти мешканців. І дочекався!

Погрози журналістам і погрози людям, які не належать до такої професії – у Польщі караються по-різному?

Покарання приблизно однакове, різниця в законодавстві полягає в іншому. На побиття чи погрози журналістові він скаржиться до прокуратури, а вже вона збирає докази. А докази побиття чи погроз не журналістові доводить сам скаржник. Хоча у випадку з журналістами також не завжди закінчується так, як нам би хотілося. Наприклад, коли мені надійшли погрози на електронну скриньку, я звернувся до прокуратури – але вона не побачила складу злочину. Тоді я звернувся до суду – суд підтримав прокуратуру… Там були певні нюанси – прокуратура начебто навіть знайшла IP-адресу, з якої надійшов лист-погроза, і цією адресою користувалася родина з неповнолітнім сином…

Іноді погрози чи образи бувають в коментарях під публікацією на сайті видання. Як ви на це реагуєте?

Якщо якась особа заявляє, що вона ображена коментарем під публікацією, наш обов’язок -усунути той коментар, – пояснює пан Богачек. – Якщо ця людина звернулася прямо до нас – ми видалимо коментар. Якщо не звернулася – зазвичай залишаємо, адже не маємо можливості утримувати кількох модераторів, які б займалися тільки тим, щоб контролювати коментарі. Якщо ж ображена особа звертається не до нас, а до поліції – ми надаємо правоохоронцям інформацію про IP-адресу, з якої надійшли погрози чи образи. Хоча якщо ми помітимо некоректність у коментарях – можемо й самі відреагувати. Наприклад,  ми є однією з небагатьох газет, яка виключила можливість залишати коментарі під статтями про біженців з Сирії чи Африки, бо на ці теми було дуже багато образливих коментарів. Також це стосується некрологів. Наприклад, місяць тому найбагатший поляк Ян Кульчак помер, і під цим повідомленням ми також не надали можливості коментування – хоча і до його смерті, і згодом після ми подавали критичні матеріали щодо походження його багатства.

В який спосіб редакція надає поліції IP-адреси погрожувачів? Поліція вилучає їх в редакції?

Ні, ми ж надаємо інформацію.

Чи достатньо кваліфікована, грамотна поліція в таких випадках? Чи розуміють поліцейські, що цю інформацію, яку ви надаєте самі, не слід шукати на серверах у приміщенні редакції?

Жодного випадку, коли б до редакції прийшли з обшуком задля отримання IP-адрес інтернет-хуліганів, не знаю” (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Польські ЗМІ: домагаються зміни законів і не мають обшуків у редакціях спершу з'явиться на Медіа-Версії.