На умовах 10% співфінансування їх зведуть у селах різних ОТГ, повідомляє прес-служба облради. Будівництво окремих амбулаторій уже розпочали. Як інформує директор Глибоцького центру ПМСД Марія Мельничук, після урочистого освячення місця майбутньої амбулаторії групової практики у Чагрі, будівельники вже розпочали роботу на об’єкті. Приміщення амбулаторії буде сучасним,за європейським проектом, з широкими дверима для доступності маломобільних груп населення, із великими вікнами тощо. Для зручності мешканців нове приміщення амбулаторії зведуть у самому центрі Чагра поруч із нинішнім. До кінця року на Глибоччині планують ще розпочати будівництво амбулаторії монопрактики у селі Опришени. Триває підготовча робота щодо реалізації проекту в Молодії й Тарашанах.

Щоправда, незрозуміло, чому закрили терапевтичне відділення у Топорівцях Новоселицького району, яке мало чималі переваги навіть над чернівецькими лікарнями. Тут були гаряча вода і смачне харчування. .

Запис У Чернівецькій області збудують 9 амбулаторій сімейної медицини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кілька десятків мільйонів євро інвестицій, екологічно чисте виробництво, понад 200 нових робочих місць, капітальний ремонт дороги у невеликому селі… Усе це принесе Нижнім Станівцям, що на Кіцманщині, керамічний завод, пише «Вільне Життя». Проект заводу презентований наприкінці березня у Нижньостанівецькій сільській раді. Сільський голова Нижніх Станівців Іван Гуля розповів, що це – підсумок кількарічних переговорів із європейцями. Усе вирішилося на позитив, коли поблизу сусіднього села Виноград знайшли поклади глини, придатної для виробництва якісної цегли й черепиці. Крім основного виробництва (цегли й черепиці) тут створять також тепличне господарство. На дахах приміщень планують встановити сонячні батареї. Щоби вивозити продукцію, інвестори планують прокласти асфальтну дорогу до траси, оминаючи ближні села. А ще до початку спорудження комплексу відремонтують дорогу через село до місця будівництва. Тепличний комплекс обігріватиметься залишковим теплом печей для випалювання керамічних виробів. Європейські інвестори наполягають на якості продукції та екологічності виробництва.

Запис До Нижніх Станівців прийдуть європейська якість та екологія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Урочистості з нагоди 600-річчя з дня першої письмової згадки відбулися 17 березня, у с.Опришени Глибоцького району. Громаду села та гостей урочистостей привітав голова Чернівецької обласної ради Іван Мунтян, Генеральний консул Румунії в Чернівцях пані Елеонора Молдован та народний депутат України Григорій Тіміш.
«Шість століть тому у грамоті Молдовського господаря Олександра Доброго з’явилася перша письмова згадка про моє рідне село Опришени. За час, що минув, Опришени подарували Буковині та світові чимало видатних людей, які стали справжньою гордістю нашого краю. Сьогодні Опришени – сучасне успішне село, де живуть і працюють самодостатні люди, де діти вчаться рідною мовою і радіють життю під мирним українським небом. Сподіваюся, що з Божою допомогою наше село й надалі буде розвиватися, а рівень життя людей буде постійно зростати», – наголосив Іван Мунтян у своєму вітальному слові.
Відтак, за значний особистий внесок у соціально-економічний розвиток с.Опришени, збереженя та примноження його культурного надбання і традицій керівник представницької влади краю нагородив Почесними грамотами та годинниками Чернівецької обласної ради Опришенського сільського голову Миколу Поповича і директору місцевої школи Миколу Боднарюка. 

Запис Рідному селу Івана Мунтяна виповнилося 600 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Підзахаричі, що на Путильщині, вирішили приєднатися до Вижницької міської ОТГ  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Справжній фурор спричинив виступ силача Костянтина Ільїна

Минулої неділі у Карапчеві відбувся ІІ відкритий турнір з армрестлінгу. На силову шоу-програмузібралося ледь не все село – і дорослі, і діти, і пенсіонери.

Організатор дійства – обласна федерація армспорту, яку очолює переможець «SpainOpen 2013» та срібний призер «CoppaItalia 2013» Маріус Байка за підтримки голови  БФ «Довіра» Володимира Дороша й підприємця Миколи Ватаманеску.

До села  Карапчів завітали чемпіон Іспанії  Маріус Байка, найсильніша людина України Костянтин Ільїн. Гостями свята було керівництво села та району.

Спортивне дійство тривало упродовж цілого дня – у змаганнях з армрестлінгу взяли участь 120 спортсменів з 4-х областей України: Чернівецької, Івано-Франківської, Тернопільської та Хмельницької у вагових категоріях до 60 кг, до 70 кг, до 80 кг, до 90 кг та 90+.

Під час турніру гостей дивували показовими виступами вихованці та тренери клубу карате кіокушинкай «Сентокі», які голими руками та ногами розбивали каміння. Порадували і захопливі виступи вікінгів з клубу військово-історичної реконструкції «Берсерк», позмагатися з якими із задоволенням вийшли місцеві дітлахи.

Та найбільше господарів і гостей свята «завів» найсильніший чоловік України, богатир Костя Ільїн. Публіка кожен його виступ – чи то перекидання 350-кілограмової шини, чи то біг з коромислом на шиї такої ж ваги – зустрічала гучними оплесками, а охочі сфотографуватися і взяти автограф у зірки шикувалися у довжелезну чергу. – Мене запросили мої друзі. Спортсмени повинні підтримувати один одного. Я приїхав, щоби подивитися на нових спортсменів і їм показати свої досягнення, щоби вони до цього прагнули, – розповів Костя.

Голова Благодійного фонду «Довіра» Володимир Дорош каже, що вирішив підтримати змагання, тому що громада села є прихильником розвитку спорту. Небайдужий і сільський голова, чимало зусиль докладають місцеві підприємці. – Це свято не тільки для Карапчева, а й для всього Глибоцького району. Фонд «Довіра» вже 15 років опікується розвитком спорту на Буковині. Ми це робили, робимо і будемо робити, – запевнив Дорош. Колишній спортсмен, а нині меценат змагань Микола Ватаманеску обіцяє зробити все, щоби спорт у селі постійно розвивався.

До організації свята долучилася Карапчівська сільська рада – забезпечила доставку спортивного обладнання з Чернівців, надала місце для проведення змагань, організувала місцевих підприємців, які готували для гостей чай, каву, шашлик.

Сільський голова Карапчева Василь Іонець каже, що свята такого масштабу ще ніколи не було не те, що в селі, а й у районі. Він планує проводити такі турніри і надалі.

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис Турнір з армрестлінгу на Глибоччині перетворився на спортивне свято спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тож чи варто нам відкривати «ящик Пандори» у такий складний час, як нині? Тим паче, по Кіцулу є питання. Обізнані люди, які відстежують належність перших осіб області до тієї чи іншої партійної когорти (хочу нагадати, що у нас партії – це бізнес проекти), кажуть, що Кіцул – людина Оксани Продан, яка, нагадаю, розбиралася з безладами на Калинівському ринку в період правління Ринжука (себто Федорука). Тобто її інтереси теж на ринку, але в іншій площині. Натомість заступник Кіцула – людина нібито з команди Федорука. Якби вони одне одного контролювали, було б зовсім не зле для «калинівців», які, до слова, вже обурені призначеннями на Калинівському ринку, стверджуючи, що повертаються «дерибанні» часи (див. відео з прес-конференції Правого сектору в Українському народному домі) .

Ситуація з новопризначеним головою ОДА – виконавчої структури, яка нині паралізована, – теж якась дивна. Романів уже побував на зустрічі з депутатами. Його кандидатуру нібито підтримала й рада Майдану та Самооборона. І раптом – Правий сектор проти. Обираємо голову ОДА на Майдані. А, може, не той нині час для таких речей? Адже розпочалася війна!

Якщо казати відверто, то у нашої влади нині більше помилок, ніж здобутків. Наведу тільки два приклади. Приміром, навіщо підбурювати десятки-сотні пенсіонерів проти себе, перейменувавши вулицю обласного центру Червоноармійську? Хіба останки цих червоноармійців не лежать на кладовищах кожного міста і села. Та й чи не завдяки їм Північна Буковина перебуває зараз у складі України? А тепер і пам’ять про них хочуть стерти? А що скаже керівництво нинішнього 9 Травня? Крім того, у нас достатньо вулиць Садових, Квіткових чи тупиків комунізму, які безболісно можна перейменувати. Навіть Центральній площі можна було дати ім’я Героїв Небесної сотні.

І другий приклад. Відеокадри, м’яко кажучи, не вельми інтелігентного зняття виконувача  обов’язки генерального директора Національної телекомпанії України (НТКУ) Олександра Пантелеймонова обійдуть чи вже обійшли весь світ. І вони чи не найлегше переконають саме цей світ у тому, що до влади в Україні прийшли фашисти. Тому в мене складається враження, що все це відбувається на замовлення та за гроші ворогів України. Це ж просто подарунки для Путіна! Мене особисто найбільше обурювала брехня і підтасовка фактів у російських новинах. Час від часу переглядала їх, щоби знати, чим дихають тамтешні журналісти. А тепер російські телевізійні канали заблоковані. Це що – недовіра до власного народу? Чи відповідь на програну інформаційну війну? Я особисто вважаю такий хід помилковим. Але, припускаю, що я теж можу помилятися. Та знаю головне: завжди треба думати головою та аналізувати факти.

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Ми – НЕ іграшки в чужих руках? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На другому курсі я записав у щоденнику таке речення: «зняти через декілька років фільм, де головним героєм буде чоловік, схожий на мого діда. І це буде про його віру. Як він надіється».

Через два роки я їхав у метро й побачив афішу. Бородатий дядько з баяном  закликав: «Запиши, як співає твій дідусь». Це був проект гурту «Божичі». І я подумав: «Блін! Так оцей дід, який у селі живе – в нього може бути борода! І вона буде символом часу: скільки вона росте – стільки він чекає на доньку». Я прийшов додому – і за два-три дні написав сценарій «Бороди».

Сценарій писати – для мене тривалий процес. Я створюю свій світ. Я не з тих режисерів, що беруть чужий сценарій і кажуть: «Давай». Я візьму чужий сценарій, але тоді адаптую до себе, підкоригую. Тому що я сам знаю, чого я хочу від кадру, від сцени…

У мене сценарій завжди візуальний. Я його вже бачу – кіно. Навіть не картинку. В мене уже кіно є в голові. Я тільки беру – і описую те, що бачу. А потім вже коригую тексти за сценарними правилами.

Я не розумію, чому так прямолінійно сприймають тему «Україна, ґудбай», тему еміграції? У кожному сценарії хтось кудись їде. А мені так захотілося розповісти про людину, яка не їде, яка залишається тут. Чому я залишаюся тут і з чим я хочу попрощатися?

У мене є сценарій про перший сексуальний досвід – і в ньому немає сцен у ліжку.

Я дитя маленького міста, але романтизую село.

…Жив у селі Стецівці Городенківського району Івано-Франківської області… Це село біля Русова, звідки був Стефаник. Там дуже мало людей, півсотні хат, кут Панський – ще з двадцять… Це село проходиш за п’ять хвилин, це як хутір. І в нас в селі була Маланка… Коли дорослі чоловіки перебиралися, приходили у двір, заходили до хати… Скажімо, Чорт міг бігати хатою, поки його не вижене господар. І це коли до тебе в гості приходить якась чортівня, бісовщина… і ти дивишся на неї з відкритим ротом знизу вгору… і розумієш: це дуже цікаво! Та Маланка вже зникла. Її немає вже років десять. І молоде покоління вже не знає, що таке Маланка. Коли я потрапив до Красноїльська, мені стало цікаво: як вони століттями її утримують? В мене виникло здорове бажання зрозуміти – чому?

Журналіст має просто зрозуміти в чому справа. А мені важливо зрозуміти, як воно діє і як з цим жити. Як це впливає, які емоції збурює…

Наприклад, баян. Мені в сценарії він потрібен був. Я дізнався, які фірми його випускають і якщо резистори з іншого матеріалу – він дорожчий… Умовно кажучи, оцей резистор – він мені «по барабану» як факт. Але я відчуваю, на що він впливає, чим ця людина мотивується, щоби взяти його, якщо купує цей баян. А я відчуваю, чому це важливо. І коли в мене в фільмі з’являється ця деталь, я розумію, для чого там цей резистор… Тоді я ставлю точне завдання актору: «Слухай, тобі треба піти до класу баяну, почитати форуми, туди й туди поїхати, послухати концерт…» – і він теж починає відчувати, як це діє. Звісно, може просто прийти актор і показати, що він нібито грає на баяні… А ніхєра! Або ти маєш сам грати на баяні (і я беру справжнього баяніста), або давай уже навчися: даю тобі на це місяць, поки тривають репетиції. І тоді ти входиш в матеріал і його відчуваєш.

Різниця в тому, монтуєш ти чи створюєш. Коли я роблю кіно – я з ним їм, сплю, дихаю, я з ним роблю все. А коли я монтую, я прийшов на дві години, отримав набір кадрів, склеїв їх – і пішов, я не думаю про це. Бо є оператор, режисер, які все це вигадують, а я їм допомагаю стикнути кадри за деякими законами, за принципами монтажу, відчуття ритму, відчуття дихання, простору, пропоную їм різні варіанти.

Мама хотіла, щоби я йшов у медичний. Тато – щоби по сільському господарству. А мені подобалися українська й зарубіжна література, і подобалося малювати й креслити. Пішов на архітектора вступати. Відучився, на четвертому курсі практика була. Спробував попрацювати трохи – і мені здалося це дуже нудним. Міряєш – ходиш, міряєш – ходиш, креслиш, робиш… І я реально зрозумів, що я не знаю, що я хочу робити. В армії мені думати не хотілося. І я подивився по факультетах університету – на якому мені було б цікаво думати? На філософському!

Для мене завжди було цікаво: хто ж це малює здорові плакати, афіші до фільмів – гуашшю, на двометрових, ґрунтованих крейдою полотнах? Якось я проходив завулком за кінотеатром Чернівці – і побачив художника, який їх малює. Маленький чоловічок в окулярах, довге волосся під каре, інтелігентної зовнішності… Станішевський Наум Борисович. Ми розговорилися. Мені було цікаво навчитися малювати гуашшю й маслом – нас у технікумі вчили тільки аквареллю. Я почав до нього ходити. До нього завжди багато приходило людей. Вони почали на мене косо дивитися… І я кажу йому: «Не розумію, що таке?» «Вони всі приходять сюди пробуватися художником до кінотеатру. А ти не хотів би? Зарплата тут непогана, спробуй…». Пропрацював я там майже два роки.

Якось мені треба було намалювати Анджеліну Джолі для фільму «Лара Крофт». Щит 2,5 метри, на цілий плакат її обличчя. Майстерня маленька, ти не бачиш малюнка з дистанції. Я трохи промахнувся з вилицями. Вираз обличчя у неї вийшов злостивий. Ніби щелепу перекривило…

А потім у кінотеатрі з’явилися великі банери. Ти приходиш, кріпиш банер і йдеш додому. Таким художником працювати мені стало не цікаво. Я був у кінотеатрі «Чернівці» останнім художником, який малював афіші.

Оператором на ТВА працювати мені стало нудно вже за рік. Коли ти приходиш уперше до ратуші, знімаєш мера, чи якісь проблеми в ЖРЕПі – тобі цікаво. А потім ти розумієш – той же мер, той же ЖРЕП, ті ж проблеми – тільки інші люди!

Актори мені не цікаві. Цікавіші люди.

Із Зіновієм Симчичем (головний герой «Бороди») я попросив знімальну групу не говорити без причини. Він такий комунікабельний, завжди з гарним настроєм прокидався, і таким же приходив до кадру. Мені доводилося провокувати й псувати йому настрій: коли в Зиновія настрій зіпсований – блін, це просто геніально!

Актори на зйомках «Отроцтва» були затиснуті: на тебе дивляться люди, як вони тебе сприймають, як ти виглядаєш? Ми робили репетиції – все одно вони були затиснуті. Тоді я перевдягнувся разом з ними в костюми героїв – і ми пішли гуляти до «Гравітону». Трійка з 80-го року…

Зараз я закінчую монтаж документалки «Морський закал». Знімав у Львові, Ялті й Сімферополі. Про львівського тренера з легкої атлетики на стаєрській дистанції – 1,5-3 км. Ось є 70-річна людина – як у ній відбиваються злами, що відбувалися в 20-30-річному віці? Що то була за подія, яка все життя не дає тобі спокою? Він служив на флоті, і ці чотири роки просто змінили його. Вони зробили настільки його жорстким, терпким, загартованим, холодним, цинічним, зверхнім, жорстоким і, на перший погляд, якимсь агресивним – а за усім цим просто криється спосіб турботи про іншу людину. Він такий зі своїми учнями. Цю методику він засвоїв у 20 років на Північному флоті. І ось так він любить, опікується, турбується, допомагає, співчуває…

Це не моє «останнє». Режисери кажуть – крайнє кіно!

Офіційна інформація: зараз я пишу сценарій. Так, для дорослого фільму. Кастинг – через Івана (Івана Мітріка, оператора).

Не беруся нічого коментувати. Бо якщо коментуєш… лише я знаю про це достовірну інформацію, але… Умовно кажучи, зараз я виходжу на вулицю і кажу: «Там слон!». І починаю його описувати. Але я не кажу, що це слон, я переказую свої враження від нього: «Ти знаєш, це щось доволі химерне і воно виглядає дуже агресивно». А ти виходиш і: «Тю, а шо там, простий, банальний слон!». А я кажу: «Та ні, цей слон йтиме через річку по тонкому льоду і потім перестрибне через паркан!» Ти скажеш: «Та годі! Оцей слон? А як ти це зробиш? – От зараз ми з ним працюємо над цим!». Тобто, зараз я дресирую свого слона.

Якби в тебе був брат-близнюк, ти зміг би потрапити на роль мого «слона». Мені потрібні бикуваті пацани, такі, знаєш – простацькі, 20-25 років… Я знайшов в Києві двох – вони з села на Київщині. Ми з ними переписувалися, зустрічалися, проби навіть зробили, фотографії… Та, зрештою, в них якесь там будівництво, весілля, один одружується, сім’ї, а проект тривалий, ну, «кароче»… Надсилайте мені на пошту willfilmteam@gmail.com відомості про себе, коротко про свій життєвий досвід: постійно бився у школі, вчився там-то…

Коли я вчився на філософському, ми проходили «Утопію» Томаса Мора. Я тоді вже в кінотеатрі працював… І мені дуже подобалося розмірковувати на тему антиутопії. Тобто яким може бути світ, маючи певні умови для існування, або забрані якісь блага чи необхідні речі… В антиутопіях мені було цікаво кристалізувати потреби людей узагалі, як такі. В мене залишилися ці записи, я замальовував малюнками, яка вона має бути –антиутопія, я вигадував її у фантастичному якомусь аспекті, ірреальному, якихось інших істот, що там живуть, людей… І нині в мене є бажання осмислити ці рефлексії з приводу антиутопії. І оцей наступний сценарій буде з ними пов’язаний.

Для себе я визначаю кіно як інструмент. На кіно мистецтво тільки починається.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Запис Дмитро Сухолиткий-Собчук на повний метр! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Представницька влада зробила запит, а виконавча послала… «безпосередньо до уповноваженого органу, що здійснює функції контролю у сфері пасажирських перевезень». Так коротко виглядає колізія, про яку «Версії» вже писали.

А тепер детальніше про біду мешканців Червоної Діброви, що на Глибоччині, яких влада перетворила на місцевих робінзонів. Вже чи не рік минув відтоді, як їхнє село позбавили транспортного сполучення з районним та обласним центрами. Дітям нема чим доїжджати до Глибоцького професійного ліцею, а вчителям, які мешкають у Глибокій, – на роботу до сільської школи. Зрештою, й у селян є справи у райцентрі.

Шукаючи підтримки та вирішення проблеми, ще минулої осені червонодібровці звернулися до депутата обласної ради Руслана Мельника по допомогу. Той узявся за справу. Зв’язався з потрібними службами, кудись написав, де з ким переговорив. А за деякий час отримав від начальника управління інфраструктури та туризму ОДА Дмитра ПАВЕЛА відповідь, що питання сполучення між райцентром Глибока та селом Червона Діброва вирішене. Датований цей лист 27 грудня 2012 року.  В ньому, зокрема, повідомлялося, що тендер на обслуговування цього маршруту виграла  «Денисівка», тож між цим підприємством і ОДА заплановане підписання договору, повідомлялося у відповіді.

Відтак у лютому, вже нинішнього року, відбулася сходка села, на якій депутат облради Р. Мельник з’ясував, що транспортне питання залишилося невирішеним. Депутат проявив наполегливість і 14 березня ХV сесія VІ скликання Чернівецької обласної ради вирішує надіслати запит депутата облради Р.Мельника щодо надання інформації про причини відсутності пасажирських перевезень на транспортному сполученні між селом Червона Діброва та селищем Глибока до голови ОДА М. Папієва. Рішення за № 45-15/13 завершується таким реченням: «За результатами розгляду поінформувати депутата та обласну раду у встановлений чинним законодавством термін» і підписом М. Гайничеру та печаткою виконавчого апарату облради!!!

Здавалося б, серйозні люди зайняті серйозною справою. Керують областю, облаштовують щасливе життя її мешканцям. Та де там! Складається враження, що представницька влада з виконавчою граються у піддавки: хто кого перехитриє і хто на кого перекине відповідальність. Але робити ніхто нічого не хоче. Бо наш небайдужий до людських доль депутат отримує відповідь на свій запит знову ж таки від управління інфраструктури і туризму. І цей лист, але вже від 2 квітня цього року майже слово у слово повторює попередній, за 27 грудня 2012-го. Різниця хіба в тому, що повідомляється про те, що «Денисівка» вже обслуговує два маршрути «Чернівці-Червона Діброва» і «Чернівці-Корчівці», які виставлялися на конкурс у пакеті. Але ж ці маршрутки існують тільки на папері. Насправді вони як не ходили, так і не ходять.

Утім, так би мовити, новий лист має й додатковий абзац. Цитую: «У разі виявлення порушень щодо виконання регулярності рейсів вищезазначеним транспортним підприємством на маршрутах загального користування просимо звертатися безпосередньо до уповноваженого органу, що здійснює функції контролю у сфері пасажирських перевезень – Управління Укртрансінспекції у Чернівецькій області (м. Чернівці, вул. М. Тореза, 64-А, тел. (0372) 556-899, (0372) 556-897 та управління інфраструктури та туризму обласної державної адміністрації». А хто ж тоді контролює виконання-невиконання умов тендеру? Чи не це ж управління?

Тому й виникає питання: а в цьому управлінні хтось-колись-щось робить? Бодай уважно читали б листи хоча б від обласної ради. А що вже казати, коли звертаються пересічні громадяни?

І ще одна не така вже й малозначуща деталь: хто має відповісти за таку дезінформацію? Чи не в цьому витоки невдоволення людей владою, що на папері послуги є, а насправді їх немає?!

Крім того, складається враження, що підлеглі губернатора неправильно розписали листа від обласної ради для розгляду або ж чиновники, які отримують за свою роботу зарплатню, скинули її на інших. Їм навіть не спало на думку спитати з недолугого перевізника, чому він не виконує умови договору. А такий поважний представницький орган як обласна рада, на жаль, проковтнула цю неграмотну й зверхню відписку.                     

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Хто на Буковині тримає слово та вирішує питання? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Данія – країна дуже скромних і розумних людей, які поважають себе і свою історію. Можливо, саме тому вони її ніколи не перекреслювали і не перекроювали. Традиції для данців – дуже важливі. Прикметно, що вже понад тисячу років, тобто ще з часів вікінгів, цією нацією править один королівський рід – явище в історії унікальне. За всю історію цієї монархії країною правили 50 королів і 2 королеви.

На Великдень данці таким чином прикрашають могили своїх рідних 

Кущі замість огорожі

Невеличка острівна держава із населенням понад 5 мільйонів людей щороку вирощує 25 млн. свиней. Тож може дозволити собі гуляти на Великдень аж 5 днів, починаючи від Чистого четверга. Страсної п’ятниці, коли Христа розіп’яли, в країні скрізь приспускають державні прапори.

До речі, данці не відпрацьовують потім вихідні, як українці. Але використовують їх для пасхальних поїздок за кордон, для роботи у власному садочку чи квітнику. Будиночки у данців, порівняно з українськими, дуже маленькі, але надзвичайно чепурні. Чистота чи не найбільше вражає у цій країні. Хоча ніхто й ніколи тут не оголошує суботників чи, тим паче, місячників прибирання територій. Щотижня всі вікна в усіх будинках миються ззовні, з вулиці. Цю роботу виконує відповідна приватна служба, з якою власники квартир і будинків укладають угоди.
А ще, поруч зі скромністю данців (демонструвати, приміром, своє багатство тут непристойно і невиховано) та їхньою чистотою, вражає потяг до естетизації довкілля. Вони з неймовірною любов’ю та фантазією прикрашають свої подвір’я квітами – на грядках та в горщиках, які стоять у дворах, а також різними фігурками, декоративними кущами й деревами. Скажімо, магнолія та рододендрон – явище тут звичне. Хоча в нас, у країні зі значно кращим кліматом, їх найчастіше можна бачити в ботанічних садах. А за огорожу навколо будинків данців правлять зелені кущі.

На свято ніхто і ніде не працює

…У вихідні країна ніби завмирає. Відпочивають працівники не лише установ і підприємств, а й магазинів, більшості барів, кав’ярень і ресторанів. У суботу окремі магазини відчиняють свої двері лише на півдня.
Великодні писанки в Данії не в моді. І хоча задовго до Великодня в місцевих магазинах з’являються величезні пасхальні шоколадні яйця в золотистих обгортках, на святкові столи викладають… курок. Якщо ж в оселях у данців і є крашанки чи писанки, то тільки з інших країн, як екзотика.

До свята у вітринах виставляють скрізь фігурки півнів і жовтеньких курчат. Прикрасами Великодня є пофарбоване жовте пір’я та жовті квіти. А оселі данці прикрашають гілочками у вазах, на які розвішують різнокольорове пір’ячко або ж писанки та крашанки.
У неділю – день воскресіння Христа – данці йдуть до церкви, де правиться Великодня служба, а потім сідають до сімейного обіду – фрокасту. На столі обов’язково ставиться кілька видів оселедцю та червона риба. Ці продукти, до речі, там більш ніж удвічі дешевші, ніж в Україні. Обов’язковими є зварені вкруту та розрізані навпіл яйця, прикрашені зеленню та кав’яром (ікрою). На гаряче подають «лам» – м’ясо ягняти, запечене в духовці. А запивають усе це шнапсом і пивом.
У столиці Данії, де мешкає п’ята частина населення країни, тобто мільйон копенгагенців, є одна православна церква, збудована з подачі Олександра ІІІ, який одружився з данською принцесою. Їхній син, Микола ІІ, став, як відомо, останнім царем Російської Імперії і був страчений разом із сім’єю. На Великдень у цій православній церкві правлять велику службу.

В Ісуса нема e-mail
Великодня служба в лютеранській церкві відрізняється від православної. Зрозуміло, що вона проходить під орган і спів високого сопрано. З кошиками до церкви не йдуть. Але під час служби прихожан причащають просвітками (тілом Христовим) і вином (кров’ю Ісуса Христа). Прихожани підходять до вівтаря, стають на коліна і пастор кожного пригощає зі своїх рук.
У Гадструпі  мешкає 2 тисячі осіб. Але селом Гад-струп не назвеш, бо таких доріг немає навіть у Києві. Та й умови для проживання у  помешканнях нічим не гірші від умов у квартирах Копенгагена. Зате тут чисте повітря, співають пташки і дуже зелено й тихо.
Провідним пастором у Гадструпській кірсі є Хельга Мюллер (на фото), дуже цікава 62-річна жінка. Їі чоловік – теж пастор, але він уже на пенсії.
Розповідаючи на ранковій службі про життя й діяння Христа, вона зауважила, що в інтернеті нині можна знайти все, але Христос е-мейлу не має, хоча він завжди поруч з людиною…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Данці на Великдень прикрашають помешкання й вітрини жовтенькими курчатами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У прохолодній залі почалися суперечки: проводити сходку зараз чи перенести її? А якщо наступного разу людей прийде ще менше? Це ж не секрет, що на загальні збори у більшості буковинських сіл люд збирається вкрай неохоче. Подібні збори цікаві хіба що місцевим сільськім посадовцям і сільчанам переважно похилого віку. Молодь сходки зневажливо ігнорує. Але ж тільки громада може змінити життя села на краще… 

Від самого початку сільський голова вагався: відкривати збори чи ні…

– Прикро, що  в Костинцях така маленька активність, – зауважив Іван Ілліка, заступник голови Сторожинецької районної ради. – Не хочу сказати, що в інших селах висока активність, але все ж краща. Я радив би активу села та сільському голові прийняти Статут громади. Закон про місцеве самоврядування не забороняє сьогодні прийняти його. Та це дозволило б назавжди позбутися зайвих звинувачень щодо самодіяльності. А для цього зберіть вуличні комітети, визначте найактивніших людей, які будуть вважатися представниками чи уповноваженими від певної вулиці, обумовте це в статуті. І нехай тоді на зборах буде лише 30 чоловік, але вони будуть чинними. І ті 30 обраних громадою матимуть право приймати рішення, яке будуть законними на території вашої громади.

Пригадую радянські часи, – продовжив п. Ілліка. – Збори проводилися у повному залі і навіть у проходах стояли люди, бо не було місць. Але це робилося хитро. Бо статут колективного господарства передбачав, що прихід на збори – це як вихід на роботу. Тобто, не вийшов на роботу – прогул. Якщо прогул – позбавлення права на додаткову оплату. Тож деякі елементи впливу можна було б узяти і з тих часів. Адже не все старе – погане.

Зрештою, загальні збори після двох годин роздумів таки відбулися, незважаючи на низьке представництво.

Відвідав костинецькі збори і депутат облради, член комісії з будівництва, транспорту, торгівлі та надзвичайних ситуацій Руслан Мельник. На подібних сільських сходках він не вперше, тож йому є з чим порівнювати. Тож така байдужість костинчан депутата просто вразила, особливо ж стурбувала неймовірно мала кількість молодих облич.

– Молодь – це рушійна сила, яка повинна працювати, – переконаний пан Мельник. – У тих селах, де молоді люди беруть участь у зборах та житті громади, є вже суттєві зрушення. вони хочуть жити краще і по-справедливості, тож вносять свої пропозиції, виникає дискусія і питання вирішується. Треба селянам доносити інформацію, аби на збори приходило більше людей. Бо збори громади мають велику силу. Люди приймають рішення, користні для низх та усієї громади, доводять їх до депутатів сільської ради, а ті повинні прислухатися до думки громади й дотримуватися її рішень.

Руслан Мельник змалював алгоритм діяльності сільських активістів: «Не завжди сільський голова може вирішити проблеми, які є в селі. Тому активні люди – депутати й прості громадяни – повинні письмово звертатися до районної влади, до нашої комісії з тією чи іншою проблемою. Подібні звернення обов’язково фіксуються, аналізуються… Наприклад, якщо в постійній комісії обласної ради знатимуть, що в такому-то селі чотири рази не прочищалася дорога, не було палива – в нас є усі підстави за можливості допомогти людям».

Якщо кожна людина витратить 1-2 дві години на місяць для свого села,  буде зроблено дуже багато роботи. Спільними зусиллями можна вирішити практично всі питання.

– У Костинцях сьогодні є проблема на центральній дорозі: люди планують копати шанці. Я запропонував наступне: щоби депутати сільської ради, громада зібрали підписи, звернулися до районної влади, до комісії обласної ради про те, що  громада частково за свої кошти береться копати кювети, і просить це стимулювати, виділивши якусь частину коштів. Тому що започаткування громад, які вкладають свої кошти, треба вітати, – наголосив Руслан Мельник.

…А загалом, якось дуже нецікаво і сумно видалося нам у Костанцях. Пригадалися збори у Михальчі, Тисівцях, Великому Кучурові, де пристрасті вибухали і вирували! А тут – ну просто на добраніч…

Любов КАФАНОВА, Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Іван Ілліка, про роботу виконавчого комітету і роботу сільської ради:

– Завжди на загальних зборах влада повинна звітувати про роботу, а громада давати оцінку діяльності комітету, сільському голові і голові виконавчого комітету. Чи зроблене те, що хотілося громаді? Звичайно, не зроблене. Бо коли не задовольняються бажання людини і послуги, які надаються, не відповідають вимогам, люди починають обурюватися, а з часом можуть збайдужіти та розчаруватися.

Найскладніше сьогодні – це стан доріг. Але треба об’єктивно до цього підходити: чи є можливість у сільського голови зробити їх за 16 тис грн, які має в бюджеті села? Ні! Ось тут якраз і можу прийти на допомогу самоорганізація громади, де люди разом повинні вирішувати питання. Хтось має можливість  внести трохи грошей, хтось не має. Але праця теж є важливою. Бо коли розглянути структуру затрат виконаних робіт, то понад  50% становить зарплатня. Тож хто забороняє людині виконувати якісь роботи? Я вважаю, що селяни повинні зрозуміти: вихід один – братися до робити!

Ну не можуть я зрозуміти ситуацію, коли вода тече дорогою, розмиваючи гравій, який весь час привозиться. Нема кому вийти  з хати і відвести воду у канаву?

Робота ж сільської ради була спрямована на забезпечення життєдіяльності таких закладів, як школи, садочки, заклади охорони здоров’я.

Якщо громада активна і дружна, то може вирішити багато питань. Наприклад, у Великому Кучурові і Тисовці громада зібралася і сказала: не хочемо їздити поганими шляхами. І люди десять років тому заасфальтували собі дорогу.

Запис Байдужість чи розчарування? У Костинцях люди активніше збираються на похорон, аніж на сходку села… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це – про невеличку, розташовану на мальовничих пагорбах Червону Діброву, що на Глибоччині. Вона добре відома чернівчанам, які влітку та восени мало не щотижня приїжджають сюди на «тихе полювання» або ж просто на відпочинок. Розташоване неподалік обласного центру, село опинилося у своєрідному вакуумі.  

Приміський поїзд, який з Чернівців виїжджає у бік населеного пункту о 8.50 та о 18.18, залишився чи не єдиним зв’язком «з великою землею». Та й то люди на зборах громади, які відбулися минулої неділі, разом із сільським головою Драгушем Крохмалем сумно зітхали: «Тільки відкрили в селі залізничну міні-станцію «Вапнярки», як за рік усі потяги й поскасовували».

– Червона Діброва нині відрізана від світу, – бідкалися люди під час сходки. – Транспортного сполучення ні до Глибокої, ні до інших сіл немає. Навіть до сільради в Михайлівці, до якої належить Червона Діброва, за будь-якою довідкою треба йти та йти.

Однак найгірше зараз поштарці Марії Чепишко, яка обслуговує дібровчан. Горби тут – униз та вгору. І дороги заметені. А несе ж бо  жінка не тільки газети та пенсії, а й тягне на собі мило, пральний порошок, олію. Мусять нині листоноші до своєї зарплати приробляти саме таким чином. Громада потерпає: а що буде, коли за 2 роки Марія піде на пенсію? Знайти на її місце охочих не те що важко – просто неможливо. Тому й вимагають від влади повернути стару пошту.

Георгій Магас, сивий поважний чоловік у літах, не міг второпати:

– Як це так? За Австрії пошта була: три пари коней приходили до нас з  Чернівців, а потім ішли до Сучави. За Румунії – була. І за совітів була. А прийшла вільна Україна – пошти не стало! Як це розуміти?       

З обласним центром людей з’єднує тільки потяг. Відтак вирішувати життєво важливі питання вкрай складно. Навіть учителі з Глибокої їдуть на роботу до червонодібровської школи на таксі. Бо іншого транспорту просто немає. Тож із тисячі гривень зарплати половину вони викладають на дорогу.

А як замовити балонний газ, коли до райцентру не добратися, а телефони не працюють? «Укртелеком» по 3 місяці не ремонтує телефонну лінію. Втім, воно й не дивно, бо за словами п. Рибчука, учасника зборів, «слупи гнилі, проводи обриваються, а телефонні кабелі взагалі на землі лежать…». Натомість представник  районного «Укртелекому» намагався з усім розібратися, перепитував номери телефонів, записував до блокнота ті, на які заявок не поступало, та люди його не чули, бо не могли зрозуміти, як це протягом трьох місяців телефони не відремонтовані.

Масово скаржилася громада і на пільговий газ по 121 гривні за балон: – Готуєш їсти, а дихати нема чим, – одноголосно твердили присутні господині. Та й схема їхнього розподілу така складна, що не всі соціально незахищені його отримують.

Утім, на червонодібровців, за словами  заступника голови райдержадміністрації Богдана Підлубного, чекає світле майбутнє – з’явилися перспективи газифікації села. Та й перевізника знайдено: тендер виграла «Денисівка». Тож невдовзі мешканці Червоної Діброви матимуть транспортне сполучення з іншими населеними пунктами. Хоча у відповіді на запит депутата обласної ради Руслана Мельника чорним по білому написано, що «питання вирішено»…

Присутній на зборах голова Глибоцької райради Валерій Ротар пообіцяв докласти всіх зусиль, аби повернути селу поштове відділення. «Не на сто відсотків обіцяю, але намагатимусь вирішити», – сказав він громаді.

Не дивно, що дібровці говорили на зборах про свої проблеми. Про зроблене згадувало хіба що керівництво. Втім, радує око місцева школа – затишна, тепла. А ще спортивний зал, обладнаний силами громади. Новий дошкільний навчальний заклад – теж гордість і досягнення. Все решта – дихає на ладан. Мабуть тому, що населення тут небагацько – всього 590 мешканців на 220 дворів. Пусткою віє майже від сотні хат. І якщо для 128 дітей тут створені умови, то 175 пенсіонерам – непереливки. Вони переживають за пенсію: хто буде їм носити її, коли листоноша Марія сама вийде на пенсію?

І дивно стало мені: чому люди просять владу, коли вони мають їй наказувати, що зробити їм для нормального життя. Адже керівники всіх рівнів – це тільки менеджери, найняті громадою за її ж таки гроші, бюджети ж бо формуються переважно з податків, які знімаються із заробітних плат. Тому влада мусить шукати шляхи-виходи з проблем, залучати інвестиції, об’єднувати людей на добрі справи. І навіть робити неможливе, коли це на користь людям…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА

Запис Робінзони з Червоної Діброви спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тисівчанин Дмитро Якобчук демонструє виставлені РЕМом його односельчанам рахунки. Приміром, людина, яка має пільги 50%, мала б оплачувати використану за лічильником електроенергію так:  75 кВт по 12 коп.(9,00 грн), 75 кВт по 25 коп (18,75 грн), і, а все, що понад 150 кіловат, – по 33 коп. за кВт. Тобто за 400 кВт – 110,25 грн. Реально ж цій людині, яка використала 400 кВт, надіслали рахунок на 123 грн, бо 300 квт порахували по 33 копійки, а за пільгові (чомусь лише 70 кВт) виписали по 16 копійок (це тариф за пфльгою 25%), загалом обрахувавши споживача майже на 13 гривень. А споживачів  у обленерго 380 тис. Та з таких доходів вони залюбки платитимуть штрафи, накладені на них Антимонопольним комітетом! Адже сума штрафів за 2012-й склала «аж»… 57 тис. грн. На рік! Та й з тих, енергопостачальник наразі спромігся сплатити менше половини.

Саме тому тисівчани, сільські люди, для яких дорога кожна копійка, мають намір судитися з постачальником послуг і вимагати повернути можливість самостійно обчислювати своє використання електроенергії.

Тисівці – не єдине село на Буковині, де незадоволені зверхнім ставленням монополіста до споживачів. Після проведення публічних слухань щодо взаємин  ВАТ «Чернівціобленерго» та його споживачів, ініційованих минулого тижня «Версіями», до редакції приходили мешканці ще й інших районів краю, а Кіцманщина навіть відрядила до газети лідера однієї з сільських громад. Сільський голова повідомив не лише про свавілля енергетиків у розрахунках, а й про безпідставні відключення, наприклад,  вуличного освітлення…

Людям небайдужий їхній побут і їхні власні кишені. Це підтверджується й тим, що протистояння з Обленерго ініціювали не якісь потужні й впливові державні структури, а звичайний чернівецький пенсіонер – Геннадій Геков. Достатньо було з’явитися одній небайдужій людині з активною громадянською позицією, щоби збурити такий шквал обговорень, перевірок і спротиву, що є сподівання на позитивне вирішення проблеми для споживачів цілої області, незважаючи навіть на те, що Обленерго намагається рятувати власну репутацію і неймовірні прибутки монополіста судовим позовом.

Енергетики хотіли судитися з редакцією «Версій» – за, на їхній погляд,

негативну неправдиву інформацію, подану на сторінках газети. Наразі справа, яка була передана до Господарського суду області, вже «спочила в Бозі»: суд іфдмовився її розглядати, осуідбки це не є компетенцією саме Господарського суду.

Чи продовжать енергетики боротьбу зі споживачами й журналістами, шукаючи саме того суду, який візьме до розгляду цю справу, – побачимо далі. А сьогодні вся Буковина впевнилася: справедливість таки є. Якщо за неї боротися.

Людмила Чередарик, Маріанна АНТОНЮК, Ігор КОНСТАНТИНЮК

Запис Село позиватиметься на Обленерго до суду спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме через нього – принаймні, так пояснив це Олексій Шекета, голова правління ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго» під час вівторкової прес-конференції, присвяченої приведенню роботи Обленерго до європейських і світових стандартів – нині не працюють їхні оператори у Єдиному розрахунковому центрі (хоча директор Інфоцентру «Єдине вікно» іншої думки). За словами п. Шекети, незважаючи на те, що він «піднімає» вже 6-те обленерго, з провокаторами в своїй роботі він ще не зустрічався. І хоча прізвище збурювача спокою не називалося, та журналісти самі озвучили його в своїх запитаннях, називаючи активним чернівчанином паном Гековим.

Один із кореспондентів справедливо поцікавився, як це вдалося одній єдиній людині паралізувати роботу такого потужного монополіста, як Обленерго. І одразу ж висловив припущення: «А, може, Обленерго боїться активних громадян і хоче мати справу тільки зі слухняними та млявими споживачами?». Виглядає на те.

Загалом же на прес-конференції йшлося про те, що «Чернівціобленерго», яке торік займало в рейтингу обласних ЕК другу знизу позицію, нинішнього року перейде до першої десятки. Бо німецькі спеціалісти провели на «Чернівціобленерго» аудит і видали останнім 3 сертифікати. Як наголосив п. Шекета, побоювання стосовно зміни власника з державного на приватного виявилися безпідставними.

Хоча відключення вуличного освітлення у багатьої селах Кіцманського району і те, що навіть Лашківську сільраду позбавили електрики, свідчить про інше. На це перша особа Обленерго справедливо зауважила, що за все треба платити. Однак сільські голови стверджують, що не в боргах справа: мовляв, жодна сільрада не має документів, які підтверджують її права власності на будівлю та землю. Тож документи треба виготовляти в БТІ, а це, як відомо, потребує багато часу та чималеньких грошей. Але ж й Обленерго користується, приміром, електричними стовпами, не сплачуючи сільським громадам за землю. Та, як бачимо, домовитися між собою їм важко.

За словами керівництва Обленерго, найближчим часом тарифи на електроенергію не змінюватимуться. Зате платити нині можна, як підкреслив очільник, і за платіжками, і за розрахунковими книжками. Та, за Правилами користування електричною енергією для населення (ПКЕЕН), сплачувати по рахунках можна лише за письмовою згодою –додатком до Типового договору двох сторін, і ніяк не інакше!

Оскільки прес-конференція була позавчора, то мешканець села Тисівці Іван Чепишко вже з’їздив до Сторжинецького РЕМу за розрахунковою книжкою. Там чоловікові сказали буквально наступне: «Це ви чули по телевізору? Ну то й звертайтеся до телевізора!»

Водночас керівник Обленерго зауважив, що в січні-лютому буде змінене законодавство про сплату за електроенергію. І тоді вже виключно енергопостачальні компанії матимуть право виписувати рахунки за поставлений ними товар.     

Європейські стандарти

Сюзанн БОСС – редакторка Цюріхського тижневика «WOZ» (Wochenzeitung») неодноразово публікувалася в газеті «Версії», бо разом з редакторкою газети «Версії» брала участь у екологічному сплаві журналістів по Дністру. Саме з нею ми списалися і щодо стосунків європейського споживача зі своїми енергопостачальними компаніями. Так от, пані Сюзанн повідомила, що у багатьох швейцарських містечках є по кілька кампаній, які подають людям світло. А в окремих 100-тисячних містах їх буває до 8-10. Зрозуміло, між ними існує велика конкуренція. Тому відключення там здійснюються лише після трьохмісячної несплати. Та коли споживач  звернеться до компанії стосовно своїх матеріальних проблем, вона може відстрочити йому платіж, розтягнути його на цілий рік.

Але треба визнати й те, що європейцю і в голову не прийде «відмотувати» електрику на лічильнику чи якось інакше красти її.

Запис Активний? – значить, Провокатор! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Все тече, все змінюється…

Варто сказати, що Маланка у містечку Вашківці на сьогодні вже не така, якою вона була у давні часи, і навіть не така, як у недалеких дев’яностих. Хоча, з іншого боку, все міняється та змінюється у цьому шаленому світі.

Сьогодні, мабуть, мало хто повірить, що римська великомучениця Меланія, яку канонічно вшановують 13 січня, має щось спільне із карнавалом перевдягнених до непізнаванності, трохи хуліганської поведінки чоловіків, які до того ж з почуттям виконаного обов’язку можуть рознести тобі півхати.

Поза тим, не одне століття українці продовжують вірити у силу і красу цього маскарадного дійства, вкладаючи в нього певний зміст та дотримуючись традицій.

У вечір перед «старим» Новим роком ледь не в кожній вашковецькій оселі чоловіки – від маленьких хлопчиків до статечних ґазд – перебираються у фантастичні маски та костюми: «дідів«, «баб», «циганів», «ведмедів» та інших казкових і невигаданих істот. І в такому чудернацькому вбранні переберія ходить від оселі до оселі, віншуючи господарів і відганяючи та задурюючи всіляких злих духів та відьом, таких наївних і довірливих, як на наш прагматичний час. Горе роззявам, які потраплять цієї ночі до рук переберії: якщо вас лише відлупцюють віником і обіллють водою, вважайте, ви відбулися дрібничкою…

З трьох сторін на Василя

А наступного дня, на Василя, уся галаслива переберія із дзвіночками, батогами, пукавками, петардами на фірах, коровах, «мерседесах» сходиться з трьох вашковецьких кутів, Гнатишиного, Затеплишного і Горішнього, на Хрестовій дорозі. Тут «ведмеді» міряються силами, «діди» братаються з «циганами», «баби» шугають малоліток, а «козаки» сюрчанням свистків намагаються надати всьому тому рейваху якийсь лад…

Ветерани переберії стверджують, що так проходило це свято в містечку споконвіку. Гурти перебраних змагалися у створенні казкових образів, аби справити на гостей та сусідів враження.

З обiду ж усi мешканцi, вiд малого до старого, сходяться до центру села на двобої Ведмедiв. Видовище незабутнє i вражає архаїчнiстю. За мить нiби переносишся на тисячi рокiв назад, коли мисливцi перед виходом за здобиччю справляли свiй магiчний ритуал. «Чорти» батогами розганяють зсередини майдану глядачiв, утворюють коло i випускають туди двох Ведмедiв iз рiзних ватаг. Тi, пiдiгрiтi криками, починають боротися. Жоднi хитрощi не проходять:перемагає дужчий i спритнiший.

Бук-шандар від цісаря

Колись у Вашківі (як звалося тоді містечко) був чи не єдиний на всю Буковину костюм «бук-шандаря» – своєрідне віддзеркалення історії самих буковинців.

Служив у почесній варті цісаря Франца Йосифа вашківчанин на прізвище Курик. Хлопець вдався ростом нівроку, під два метри, менших бо і не брали на таку службу.

Відслуживши, привіз додому розкішну парадну форму – шапку з «павою», «полети», себто еполети, гарний шкіряний ремінь. До цісарських цяцьок підібрали народну нош – так і виник костюм «бук-шандаря». Кажуть, ту «паву» з «полетами» успадкувало ще й нинішнє покоління «бук-шандарів».

Костюм «козакові» чи «вуланові» обшивала тороками його дівчина, і по цьому Вашківці судили, чи з неї вміла рукодільниця. За Австрії «козаки» підперезувалися поясом синьо-жовтої барви з написом «Січ у Вашківцях». Носити національні барви заборонила румунська влада, тож хлопцям пов’язували поверх такого пояса традиційну народну крайку.

«Тулубом» Ведмедю слугував кожух навиворіт, «лапами» – рукави від старого кожуха, ъх перев’язували плетеною з соломи кіскою. Маску на голову виготовляли з морди кабана чи теляти. «Ведмідь» підперізувався ланцюгом, який стягували якомога щільніше, щоби під час боротьби з іншим «Ведмедем» суперник не зміг просунути під ланцюг руку й кинути на землю. Інколи можна зустрiти Ведмедiв у справжнiх звiриних шкурах i з такими ж справжнiми головами.

У Вашківцях віддавна існує й таке унікальне ремесло як виготовлення масок. Старожили із захопленням згадують чудові маски роботи народного майстра Георгія Гараса, з пошаною називають Володимира Мігована й Володимира Леонтюка.

Костюми та маски повинні невпізнаванно змiнювати зовнiшнiсть. Голос теж треба викривляти, щоб не впiзнавали. Бо коли вгадають когось, той мусить негайно припинити забаву.

Кожен гурт перебраних мав власний провід, до якого входили «Козак», «Вулан», себто улан, «Бук-шандарь» і, власне, сама Маланка – перебраний на молодицю парубок. Із-поміж них обирався найстарший – калфа (від східного каліф – правитель), який водив переберію за певним маршрутом.

На заколядовані гроші калфа організовував після свят забаву, коли, як казали, «п’ють коляду». У переберії міг брати участь будь-хто охочий, незалежно від віку, а от до проводу допускалися лише парубки «після війська».

Та, що поза конкуренцією

За твердженням фольклористiв, найцiкавiша Маланка у буковинському мiстечку Вашкiвцi. Але вже давно став легендарним староноворічний карнавал у галицькому селі Горошовому, що на Тернопiллi.

На нього, як i на вашкiвський, з’їжджаються гостi навiть iз-за кордону. Проте двома визнаними центрами географiя свята не обмежується.

Наприклад, у Горбiвцях, пiд румунським кордоном, зберiгся унiкальний старовинний звичай ходiння по хатах iз «Кониками». Двоє хлопцiв, убраних у костюми коней, разом iз вояками, Маланкою та ватагою музик ходять у переддень свята вiтати господарiв, а як зустрінуть незамiжню дiвчину, танцюють iз нею, аж доки та не вiдкупиться солодощами та грiшми.

Найдужче запам’яталася Маланка в селах на Глибоччині. Такого дива нiколи й нiде не бачив! Фантастичне дiйство тривало кiлька дiб i швидше нагадувало сон, нiж реальнiсть. Стiльки химер i витiвникiв я в життi не зустрiчав водночас i в одному мiсцi. Не без того, звичайно, щоби «Чорти» запалене колесо дорогою котили, дiвку господареву лiзли цiлувати чи посуд перевертати. Але це все – жартома.

Iз часом маски i персонажi оновлюються, i тут даються взнаки злободенні проблеми та моднi вiяння. Часто поруч iз «Чортом» можна побачити вiдомого полiтичного лiдера чи героїню телесерiалу. Не кажу вже про американських полiцейських, бетменiв та iнших «народних улюбленцiв». Проте однакових персонажiв немає навiть у селах по сусiдству. В кожному маланкують по-своєму.

Вашківська Маланка — це унікальне явище в Україні. І нічого з цією переберією не могли зробити ні татари, ні турки, ні австріяки, ні румуни, ні більшовики. Усі влади забороняли Маланку, а вона таки була. Карали тих, хто переодягався, а вони все ж таки перебиралися. Маланка вижила. Вона перемогла всіх загарбників і залишилася навіки у Вашківцях. Бо тут її корінь, тут її земля, тут її народ і тут її душа.

Сміхом, гострим словом, сарказмом і народною сатирою знищувала переберія поневолювачів землі української. Проти такої зброї не могли встояти імперії. Вони розбивалися об Вашківську Маланку, як морські хвилі об камінь, і зникали.

Що тут скажеш… Розповiдати про вашківську Маланку все одно, що змальовувати словами музику Моцарта чи удар блискавки. Це треба побачити на власні очі.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець, член спілки архівістів України

Запис Маланку, як музику Моцарта чи удар блискавки, словами не змалюєш спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Усе почалося з конфлікту за землю. Ще у 2005 році до сусідів родини Борчуків прийшли землевпорядники і, помірявши землю, сказали, що у сусідів є зайві дев’ять соток землі, які й передали Борчукам. Але сусіди з таким рішенням не погодилися, і їх підтримали депутати сільської ради.

«Мені пропонували ділянку зовсім в іншому місці, та я не погодилася, – розповідає Емілія Борчук, мати трьох дітей, дружина засудженого. – Через деякий час сільський голова сказав мені, що ніякої землі мені землевпорядники не виділяли, документів на неї немає. Крім того, немає відомостей, що я сплачувала оренду за цю землю».

Борчуків зобов’язали звільнити нібито самовільно захоплену ділянку. Одного дня виконавча служба, робітники і дільничний інспектор виїхали на місце, щоб виконати рішення суду. Приїхав туди і сільський голова Юрій Жебчук. Миром сторони розійтися не змогли. Розпочалася сварка, під час якої Юрій Борчук схопився за сокиру.

«Чоловік не стримався, бо не міг витримати несправедливості: одним дають землю, іншим – ні», – зі сльозами на очах каже Емілія.

Далі був суд, вирок, і на цьому можна було б історію завершувати. Якби не одне але… У селі всі знають, що в Борчука був давній конфлікт з сільським головою. Борчук збирав інформацію про причетність Жебчука до махінацій з бюджетними грошима та землею місцевої громади, і ніколи цього не приховував. Між ними неодноразово виникали сварки.

Борчука підтримували багато селян, незадоволених політикою Юрія Жебчука, який роздає землю усім, крім мешканців свого села. Вони звинувачують сільського голову у привласненні коштів, які були виділені на будівництво дамби на річці Черемош.

– Нам навіть не дозволяють вибирати з річки гравій, – каже місцевий мешканець Василь Клим. – Відразу ж накладають на тебе штраф. Однак з інших сіл приїжджають машинами і вибирають гравій, а сільський голова дивиться на це крізь пальці.

Юрій Борчук переконаний, що слідство стосовно нього велося однобоко. Багато матеріалів справи не відповідають дійсності. Зокрема, покази дільничного інспектора міліції. Багатьох селян, взагалі, з незрозумілих причин, не викликали як свідків. Є у Борчука і питання стосовно медичного висновку про важкість ушкоджень, які наніс він сільському голові.

Цікаво, що кілька років тому Юрій Жебчук уже притягався до адміністративної відповідальності за корупційні діяння.

Сам сільський голова усі звинувачення на свою адресу відкидає. Мовляв, він потерпів через те, що чесно виконував свої службові обов’язки.

Тим часом земельна ділянка, через яку стався злочин, пустує і ніхто нею не користується. Тут нібито планується розмістити газорозподільчий пункт акціонерного товариства «Надвірнанафтогаз». Натомість селяни не вірять, що з цим сільським головою вони колись будуть із газом.

Роман ВЕРШИЛЮБ, спеціально для «Версій»

Запис Земля і «воля»: майже за Кобилянською спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перетворюється на вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою. Водночас буковинці вірили: цієї пори до осель навідуються душі померлих й активізується «нечиста» сила разом з чаклунами та відьмами.

Святий вечір

Головним ритуалом Різдва в українців вважалася родинна вечеря на Свят-вечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків. Їх спеціально прикликували на трапезу. У гуцулів ґазда брав зі столу миску з усіма свят-вечірніми стравами й, передаючи її комусь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю «божі та грішні душі», з тим щоби «вони на тім світі так вечерили, йик ми тут».

Різдвяне меню на Буковині зазвичай складалося з 12 страв. Обов’язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою. Її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак.

У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу подавали також голубці з кукурудзяною крупою та вареники з різноманітною начинкою.

На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники – з капустою або картоплею – пампушки з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо.

У народному календарі Буковини, складеному й виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм Купчанком, перераховані страви, які готували до святкової вечері: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Газдині пекли пироги, книші з маком, із капустою, із горохом тощо. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно або пшеничну солому.

Таке символічне жертвоприношення закріпилося у різдвяній обрядовості в низці характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх, тощо. Поширеним є звичай залишати після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

Старожитніх традицій намагаються дотримуватися і в приміських селах, жителі яких значною мірою урбанізувалися. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов’язковими є гриби та узвар із сухофруктів. Традиційно подають колочену квасолю, варений біб, вареники з капустою та картоплею, смажену рибу, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців – звісно, пісних. Ще на стіл ставлять салат з бурячка з грибами, а вправні господині можуть почастувати родину пампушками з вишневою начинкою.

До різдвяної магії долучалися й дітлахи. Велике задоволення і дорослим і малим приносила обрядова гра з імітуванням квочки, яка подекуди збереглася у наших селах до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і «квокали»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Вірили, що від цього будуть ранні курчата. За це дітям давали горіхи, цукорки, печиво. На Кельменеччині діти «квокали» під столом, щоби в новому році у господарстві були квочки.

По завершенні трапези і зараз, як і сто років тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів.

Колядування

Колядування – звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він християнізувався.

Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – побажання мирної хліборобської праці, громадського і сімейного добробуту та ін.

У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками.

Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра із масками за традиційним сценарієм і визначеним пісенним і музичним репертуаром. Парубок перевдягався у козу (вивернутий кожух і дерев’на голова тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний рух часу, прихід нового року.

Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними: в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані харчі й подарунки. До ватаги приєднувалися музики й танцюристи.

Ось одна з буковинських колядок;

«Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, – 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, – 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. – 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. – 2 р.
Наша Маланка на штири дошки –
Пустіть Маланку до хати трошки. – 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. – 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. – 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, – 2 р.
Прийми дочку – Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. – 2 р.»

Вертеп

Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки.

Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, з офіційної культури він перемістився до культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної літературної обробки.

Вертеп здавна існував не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народного життя. Мабуть, в цьому загадка його довгого буття.

У ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки у балаганах, на торгових майданах.

На початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом лялькових театрів.

Водохреща – Маланка

Третім великим празником різдвяного циклу чи Коляд є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення, Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода.

Вода з магічними властивостями використовувалася і на деякі свята осінньо-зимового періоду (Введення, Андрія тощо). Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення.

Передусім потрібно відзначити побутування у магічній практиці українців Карпат і Прикарпаття архаїчного способу освячення води – за допомогою вогню або через відгашування.

Завдяки етнографам кінця ХІХ – початку ХХ століть, маємо унікальний опис такого дійства, яке виконувала особа, що яка регулярно практикувала заняття магією, – знахар-баїльник: тричі набрана вода з примовлянням згашувалася через полум’я у підкладену миску. Після цього над водою виголошувалися молитви та баїли, тобто примовляння.

Таку спрямованість мав ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об’єкта, який символізував нечисту силу чи асоціювався з нею.

Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних – учасників переберії – після завершення ритуального обходу, який є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок.

У містечку Вашківцях на Буковинському Підгір’ї такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя (старий Новий рік), під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята.

Купання перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії – «діди», «баби», інші маски – серед них обов’язково Маланка – очищаються від усякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями.

Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі:

«Наша Маланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий фартух замочила… »

Доки житимуть такі гарні традиції в народі, доти й стоятиме наша буковинська земля.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець, член спілки архівістів України

Запис Традиція різдвяних свят на буковинських землях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зі спогадів моєї мами Олени Гордіївни ЛЕБЕДИНСЬКОЇ-ЧЕРЕДАРИК, яка народилася 1920 року у Вільшані Дворічанського району на Харківщині, записаних ще коли вона була жива. Та лише нинішнього року мені випало побувати в селі, яке вона називала земним раєм.

«З’їла шматок хліба – то він тільки звався хлібом, а насправді це була макуха із висушеним і меленим берестовим листям та однією дрібкою борошна. І мене знудило. Боже, яке воно гидке, те берестове листя! Щоби забити його післясмак, побігла на леваду, де навесні ми, діти, рвали смачні лопуцьки й молочай. Раптом помітила на зрубаній вербі різноквіт: синє, червоне, зелене. Що за дивина? Невже зрубана верба так дивно зацвіла?! Підходжу ближче – аж то 18-літня Галя, що жила за чотири двори від нашого, лежить на ній. Убралася у вінок з різнокольоровими стрічками до колін, гаптовану святкову сорочку та плюшевий керсет. Доторокаюсь – вона вже холодна».

Пройшлася й тією левадою, де 13-річна Оленка, побачивши сусідську Галю, зрозуміла, що та святково вбралася, щоби… померти.

Отже, мамина розповідь:

– Красивішого за Вільшану місця на землі я не бачила. Чепурні хатки, перед кожною – палісадник з квітами, вишнями та сливами. За хатами – городи з картоплею, гарбузами та кавунами. Далі – яблуневий та грушевий сад. А за ним – невеличка річечка-струмочок і левада, де косили траву для худоби.

…Від 1926 року починало налагоджуватися життя. На кожного їдця виділили по 5-6 соток землі. Село мало 3 вітряки. А млин тримав наш дідусь, мамин тато.

Утім, люди працювали по-чорному. Мати з батьком та два стрших брата поверталися з поля, коли темніло. Вози, запряжені волами, їхали селом, на них сиділи дівчата й хлопці та співали. На небі з’являлися перші зірочки. Ми із сестрою Яриною та братом Тимохою бігли їм назустріч. Тимоха закидав нас із Яриною на воза. Які то були щасливі миті дитинства!

Здається, десь у 30-му почали пропонувати людям «заходити до колгоспів». Першими до них вступили 5-10 сільських голодранців, які нічого не мали, бо просто не хотіли працювати. Проти інших почалися утиски.

Потім селян обклали податком на хліб. Здав певну кількість зерна державі, а до тебе – вдруге: ще здавай! Піднатужився і здав – приходять утретє. А хліба в хаті вже й нема, залишилося хіба на посіви. Тоді забирали останнє – це називалося неплановим вивозом хліба.

У нашому селі куркулів не було. Тобто не було жодної людини, яка мала би понад гектар землі та користувалася б найманою працею. Хоча хазяї не могли впоратися самі, тож запрошували на допомогу сусідів, хлопців і дівчат. А потім самі йшли з родиною допомагати їм. Так було заведено спокон віку. Наймали людей – чоловік із 20 – хіба що на молотарку. Але то було на потребу всього села.

Невдовзі «активісти», так у нас назвали отой сільський «пролетаріат», який мав по 5-6 соток городу, а поля тримати не хотів, пустили селом чутку: хто не піде до колгоспу – піде на Соловки. Налякані люди потяглися до колгоспу, але приймали вже не всіх.

Почався пошук куркулів, адже потрібні були хати під сільраду, колгосп тощо. Та й активісти не гребували чужими хатами. Саме через це вивезли з села дуже роботящу родину Фанася Гончара з двома синами та донькою. І це попри те, що вони першими серед господарів вступили до колгоспу.

Заможна сім’я Ткачевих виявилася спритнішою: усі повтікали. До Сибіру відправили і наших родичів Гукалів. Вивезли сімох, а повернулося лише троє. У селі залишилася тільки їхня дочка, яка вийшла заміж за комсомольця – продавця магазину. Йому доводилося ставити за неї могоричі всім активістам.

І така ось «колективізація» тяглася протягом двох років. Ми чекали на розкуркулення майже рік. Щоранку, замість того, щоби йти до школи, вдягали на себе увесь свій одяг і, нагадуючи капустину, йшли гуляти до левади. Чомусь мати, Якилина Петрівна, не розуміла, що нас можуть забрати і вночі.

…З Яриною ми ковзалися на льоду, виписуючи носками дражнило «Стефко Дерев’яний». Його справжнього прізвища не пам’ятаю, бо всі активісти у селі мали прізвиська. Так ось саме йому й сподобалася наша хата з клунею, коморою, сараями.

Тато, Гордій Андрійович, вирішив не йти до колгоспу. Думав, проживемо й так, бо був добрим шевцем. Його двічі викликали, змушуючи писати заяву. Та він відмовлявся. Тоді вся сільрада з радістю проголосувала за його розкуркулення, бо новий господар на обійстя Лебединських уже об’явився.

Після того до нас на подвір’я заїхало кілька возів і забрали все – пшеницю, овес, соняшникове насіння. Навіть з печі, де сушилася так звана святкова – провітрена і промита для Різдва й Великодня – пшениця, забрали. Хоча на ній тоді лежала хвора мати. До речі, моркву, буряк і картоплю забрали теж. Натомість видали 2-3 пуда посліду, тобто різних злаків зі сміттям. «Оце тобі на харчі!» – сказали. І почали ми жити, сім душ…

А потім нам пощастило. Навіть, не знаю, чи брати слово «пощастило» у лапки, чи ні. Річ у тім, що сусідські діти, граючись, підпалили хату. І вогонь перекинувся на нас. На подвір’ї згоріли всі будови, окрім хати. Люди, що збіглися, закидали її солом’яний дах мокрими ряднами. Хата ж без прибудов уже не цікавила Стефка Дерев’яного. Це і врятувало нас від Сибіру. Засадили ми й город: односельці дали по жменьці усього.

На порозі вже постав голодний 1931 рік. А 1933-го був голодомор. Сусідська дівчина Галя була не єдиною, хто покинув цей світ. Більше половини села вимерло. Якщо не було живих родичів, то ховали у спільній могилі.

…Пам’ятаю сусіда під власним плото, з притиснутою до грудей ногою дохлої коняки. Лише трохи не доніс її додому.

Страшною була смерть сім’ї Маньків – батьків, двох синів і двох доньок. Парубки були такі кремезні та гарні, що на них зазиралися дівчата з усього села. Щоправда, живою залишилася 15-річна Ївга Манько, яка після смерті рідних подалася до сусіднього радгоспу ім. Постишева, де її, на щастя, взяли на роботу.

Наша сім’я вижила завдяки батькові, який возив до Росії на продаж святковий одяг – керсети, кожушки, шкіряні чоботи, величезні вовняні хустки, гаптовані домотканні рушники, білизну. А ще нас врятувала корова Лодька.

Та одного разу тато повернувся недужий: тиф. І помер. За ним пішли й два старших брата – Фанась і Антін. Ховали ми їх без попа, бо на той час із найкращої в тих краях вільшанської церкви зробили комору. Але хрест на могилі поклали.

Ми усі тоді теж повмирали б, як руді миші. Врятувало нас батькове бажання дати дітям освіту. Земля йому пухом. Саме тому влітку 1933 року я опинилася у сільськогосподарському технікумі. Через те, що добре знала математику, мене записали до відділу механізації.

Тоді я не розуміла, що діється довкола. Лише пізніше усвідомила: нищили українське село, знищували господаря. Це, на жаль, удалося. Коли через 20 років знову потрапила до Вільшани, була вражена її занапащеністю: з лиця землі зникла висока культура українського села.

Подібне довелося мені вдруге спостерігати на Буковині, куди приїхала 1946-го року після закінчення Куп’янської медшколи, де нас готували для фронту. І тут знову зустрілася з 33-ім. Голод 1946-47 років на Буковині був страшним, але у різних селах по-різному. Там, де населений пункт заможніший, жилося легше.

Я ж після Михальчі у листопаді 46-го потрапила до злиденної Луковиці, тоді Чернівецького сільського району, а тепер Глибоцького. Через півроку там почали організовувати колгосп ім. Шевченка. І все повторилося за старим сценарієм.

Спецбригада так званих заготівельників, створена з сільських активістів, забирала в людей збіжжя. Того, хто не приєднувався до колгоспу, обкладали таким податком, якого не було можливості сплатити. І селянина розкуркулювали.

У Луковиці цим керували секретар парторганізації Лаликін і директор школи Володимир Шевченко. Останній, до речі, пояснював людям, що колгосп названий на його честь.

Окільки селян обібрали, мов липок, вони почали вмирати від голоду. Особливо діти. Я працювала тоді завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту. Нас щотижня викликали до Чернівців на наради. Добиралася пішки, а інколи – фірою, завантаженою… продуктами – яйцями, молоком, м’ясом. Усе це везли додому першим особам радянсько-партійного активу.

А нас на нарадах сварили за те, що не вміємо лікувати… Особливо «били» за дитячу смертність до року. Але ж молочка у голодних охлялих мамів не було… Ми й самі часто непритомніли з голоду. Єдине, чим я тоді могла допомогти односельцям, – це завантажити опухлих і неходячих від голоду людей на підводу та повезти до обласної лікарні. Там їх тиждень-другий підгодовували, а я збирала наступну партію вмираючих.

Записала Люмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото із сімейного архіву ЛЕБЕДИНСЬКИХ

Запис Як зацвітає зрубана верба або Два роки в селі ніхто не пік хліба спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Кажуть, що люди сильно мруть, – говорить чоловік років 40. – От, кажуть, у Волоці вчора померла 30-річна дівчина невідомо від чого… То мабуть не грип, а то чого ж мруть лише тут. Страшно, але ж більше, ніж Бог дав, не проживеш… Як тобі суджено жити, будеш жити, в масці ходиш чи без.

Про маски і взагалі ліки – мова окрема. У повній маршрутці в масках лише троє: я та ще дві жінки. Маска водія лежить на «бардачку»: мовляв, буде перевірка – вдягну. Так само вчиняє і решта водіїв приміських маршруток. Жінки, які їдуть з міста до Чагра з повними торбами, взагалі думають про храм (8 листопада, на Дмитра). Про маски, як і про будь-які ліки, вони навіть не згадують.

– Аптеку в Молодії закрили ще рік тому, – розповідають селяни. – Чому – ніхто не знає. Як, не дай Бог, хто захворіє, мусимо їхати за ліками до Чернівців. У сільського фельдшера навіть машини немає, тож коли хворіє кілька людей у різних кінцях села, щастя, як медик прийде саме до тебе.

Які у нього є ліки? Та майже нічого немає. Ось нещодавно хлопець голову розбив, то кровотечу мусили зупиняти самі, бо звеліли везти до міста. Невідомо, що було би з дитиною, якби повезли… По щось серйозніше взагалі не йдеться…

– Як захищаємося від грипу? Їмо часник та п’ємо 50 грамів, – кажуть жінки. – А що ще залишається? Поки, хвалити Бога, грипу в селі немає, люди здорові. Молимося Богу та сподіваємося на краще: може, іноземні лікарі розберуться, що то за напасть така…

Коли таке робиться у селі, яке розташоване за 15 хвилин їзди від міста, що казати про далекі хутори на Путильщині чи села на Сокирянщині? Чи отримали ліки сільські аптеки? Чи є вони у селах взагалі? Про маски та про знання й мобільність єдиного на все село медпрацівника писати не будемо, воно й так зрозуміле. То де влада бореться з грипом, коли в селах живе більше половини населення області?

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії», Чернівці-Молодія-Чернівці

Запис Грип по-сільському спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Усю зиму чекав у холодній хаті підключення електрики 88-річний фронтовик Іван Лунга з села Несвоя Новоселицького району. Світла ветеран так і не дочекався, від холоду захворів на запалення легенів і помер у квітні цього року.

У місцевих енергетиків було «залізне» алібі: дідусь заборгував комунальникам. А те, що у старенького була копійчана пенсія, яку він отримував після 5 числа, нікого не цікавило.

На Хотищині 70-річний діабетик, інвалід ІІ групи М. Новиков заборгував енергетикам аж 2,4 грн і теж залишився без світла, тож не міг уночі навіть випити ліки, ризикуючи впасти у діабетичну кому.

Сам я теж не сплатив до 5 числа аж цілих 5 грн. Тож мені відключили світло, ще й за повторне підключення стягнули 50 грн. Найцікавіше, що до 5 числа я був у відрядженні і фізично не міг сплатити.

До речі, навіщо ж тоді у під’їздах встановлені електролічильники? Невже не видно, що за ці дні лічильник нічого не «намотав»? Навіщо РЕМ, за наші ж гроші, утримує цілий штат контролерів, якщо вони навіть неспроможні порівняти показники лічильників?

Подібна ситуація не лише в енергетиків, але і в газовиків. Наприклад, 29 вересня минулого року два тижні без газу жили мешканці буд. 28 на вул. Олімпійській в Хотині, причому жодних законних підстав на це газовики не мали…

Здається, народу залишається лише одне – братися до зброї…

Віктор Юсов, чернівчанин, кандидат технічних наук

Запис 88-річний фронтовик помер у холодній хаті, не діждавшись підключення електрики спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це єдиний подібний проект в Україні. Угода між Сокирянською райрадою, Футбольною федерацією Республіки Молдова та Асоціацією проекту перехресних культур (ССРА/OFFS) про створення футбольної школи за європейським проектом OFFS підписана ще у червні.

Донори проекту – UEFA, МЗС Данії, Асоціація футболу Норвегії, Агентство міжнародного розвитку Швеції.

Майже 200 дітей Сокирянщини віком від 7 до 12 років матимуть змогу займатися з 12-ма професійними тренерами, які пройшли навчання у Кишиневі.

Райрада розробила програму фінансування проекту, в якій передбачена закупівля спортивного інвентарю (близько 150 футбольних м’ячів, 100 фішок, 200 футболок, 100 накидок, 200 бейсболок тощо).

Запис Футбол має бути веселим! спершу з'явиться на Медіа-Версії.