Влада вже вкотре відвернулася від перестарілого ветерана Великої Вітчизняної війни Олександра Коліснека та його сина, інваліда-візочника Олексія. «Версії» неодноразово писали про їхнє нидіння на далекому хуторі Горайця, що на Сторожинеччині. Та, схоже, все марно. Як казав класик, «а віз і нині там».

Уже чотири місяці сім’я Коліснеків живе під страхом, що на них будь-якої миті упаде стеля. Комісія з управління праці та соціального захисту населення на чолі з Оксаною Юрчак приходила, оглянула, пообіцяла «провести безоплатний капітальний ремонт житлового будинку». Ця обіцянка навіть була зафіксована в листі №К-329 від 25.07.2013р., підписаному заступником голови райдержадміністрації Іваном Петращуком. Минуло три місяці, а роботи так і не розпочалися. А вже зима зазирає у вікна…

Коли нещодавно навідався до цих самотніх чоловіків,  просто жахнувся. Тріщини буквально пронизують стелю, стіни сипляться, а фундаменту в будинку… взагалі немає.

У чоловіків немає навіть стаціонарного телефону, щоби звернутися по допомогу.

До того ж напруга в електромережі настільки слабка, що не працюють ні холодильник, ні електроплитка. Місяць тому електрики замінили старі стовпи електромереж, та схоже, що не довершили  свою роботу.

Тож до кого й скільки ще треба стукати, щоби влада нарешті звернула увагу на цих людей? А може, для цього їм треба померти? Або живцем спалити себе?

– Житлові питання завжди були непростими у вирішенні, – каже директор департаменту соціального захисту населення Чернівецької ОДА Людмила Мар’янчук, – Варто зазначити, що є відповідна нормативно-правова база і відповідна черга. У кожному районі та селі має бути облік черговиків, які стоять на забезпечення житлом. В Україні працює кілька житлових програм і на них з бюджету виділяються значні кошти. Так, минулого року на область  виділено 1 млн. 600 тис. грн. – і ми змогли забезпечили житлом лише 6 сімей інвалідів війни. Загалом же по області зареєстровано 2200 інвалідів війни, з них потребують допомоги десь біля 200 осіб. Але, якщо говорити мовою закону, переступити чергу ми не можемо, бо в нас є контрольні органи і кожне рішення приймається тільки в межах правового поля.

Підтверджує усе це й історія допомоги Коліснекам від райдержадміністрації. Як наголосила п. Юрчак, соціальні служби мають кошти на ремонт тільки половини даху. Решту грошей взяти ніде.

– Нехай влада розпочне ремонт, а підприємці району підтягнуться з матеріальною допомогою, – зауважує депутат Чернівецької обласної ради Руслан Мельник, – А крім того, влада мусить виконувати свої обіцянки. Або вже краще нічого не казали б.

Укотре переконався, що самотньому ветерану війни та інваліду-візочнику дуже важко жити в краї, де варто жити. У нашій країні закони пишуться чиновниками й для самих чиновників, а не для простих людей. На відміну від, скажімо, Німеччини, де ветерани війни отримують соціальну допомогу в розмірі від 200 до 1 тис. євро. Крім того, їм надається житло, повністю оплачуються комунальні послуги, медичне обслуговування, включаючи перебування в санаторіях та ліки, двічі на рік виділяють кошти на одяг і, за потреби, кошти на непередбачені витрати.

Тож за що тоді воювали наші ветерани? Хіба за таке майбутнє?

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис В Україні чиновники створюють закони для самих чиновників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А сьогодні глухий ветеран Великої Вітчизняної , чи, як тепер називають, Другої світової, доживає віку на хуторі під лісом, куди практично немає дороги, у старенькій хаті без зручностей, без телефонного зв’язку, але із дощечкою, яка повідомляє, що тут мешкає ветеран війни.

Хоча на долю він не скаржиться: сподівається більше на Бога, ніж на людей. І надзвичайно радий гостям…

На фронт Олександр, 18-річний мешканець Тисівців, що на Сторожинеччині, потрапив після звільнення Буковини від німецько-фашистських загарбників. Воював на Першому  Білоруському. Має чимало нагород, серед яких – ордени Червоної зірки та Слави,  медаль «За відвагу». На жаль, поговорити з Олександром Тодоровичем не вийшло: він нічогісінько не чує. А слухового апарата в нього немає.

Зрештою, він не має не тільки слухового апарату, а й загалом нормальних, себто людських умов життя. Бо мешкає разом із сином – інвалідом-колясочником – на хуторі Горайца, куди взимку навіть машина заїхати не може. Довкола мочара, тож коли дощі –  нема ні проїзду, ні проходу.

Тільки від початку нинішнього року сім’ю Коліснеків почала обслуговувати соціальна працівниця: відвідує їх двічі на тиждень. Навіть дрова на зиму батько з сином заготовляють самотужки.

– Втім, нині наше життя стало значно кольоровішим, – каже Олексій Коліснек, який понад десять років не може ходити. – Його не порівняти з тим, що ми мали раніше, до того, як сільські активісти на чолі з депутатом обласної ради Русланом Мельником взяли нас під свою опіку. Власним коштом вони протягли нам до хати воду, купили телевізор, холодильник, пральну машину, мені – квадроцикл. Та спершу «вибили» для мене коляску. Бо був у мене такий жахливий період, коли я весь час проводив на ліжку. А тепер час від часу мене ще й возять до лікарні в Чернівці.

Про екстрім чоловік говорить спокійно, нібито без болю і без пафосу:

– Однієї зими довелося нам з татом тиждень сидіти без світла. Ледь не позамерзали. І повідомити нікому не могли. Бо дороги нема, зрештою, тато і не дійде, і телефону нема, а мобільник розрядився… Після того випадку на хуторі поміняли електричні стовпи, тож так надовго світло вже не пропадає.

Історію життя Коліснека-страшого і Коліснека-молодшого щасливою не назвеш. Утім, крім Олексія, в Олександра Тодоровича є ще семеро дітей. Щоправда, старший син пропав безвісти десь у Росії – не повернувся із заробітків. А доньки, хоч і живуть у Тисівцях, але не навідуються до старого батька і хворого брата.

Олексію не поталанило ще більше. Після падіння з дерева, а це сталося саме на свято, його повезли до Чернівців до лікарні. Там прооперували. Та, як потім сказали київські хірурги, краще було б, аби його зовсім не чіпали, бо щось видалили не те. Одне слово, скільки потім дружина не возила чоловіка по лікарях – все дарма. Інвалід з горя запив. Жінка не витримала: забравши сина, покинула чоловіка.

…І вже майже 3 роки минуло, як під час повені 2010-го втопився син Олексія й онук Олександра Тодоровича. Хлопчина разом із другом пішов саме провідати діда й батька. Тіла хлопців знайшли, коли зійшла вода, аж під Волокою. Так загинула остання надія двох самотніх чоловіків.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»               

Запис Нагороджений засланням спершу з'явиться на Медіа-Версії.