Паралельно представники цієї громадської організації долучалися до організації спортивних подій у місті й за його межами – зокрема, були співорганізаторами відомого забігу «Садигурська миля», який запроваджували колись із героєм-садгірчанином Дмитром Сірманом до 240-річчя Садгори, а тепер проводять цей забіг з його сином Олегом у пам’ять батька і всіх полеглих земляків.

Зараз ГО «Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство» продовжує цей напрямок, головну увагу приділяючи ветеранам і дітям. Зокрема, активісти за підтримки фонду Nova Ukraine змагання з амп-футболу (футболу, в який грають спортсмени з ампутаціями). Особливо учасникам запам’яталися збори команди чернівецької команди з амп-футболу “СТАЛЬ-БУКОВИНА” у мальовничій Вижниччині.

Керівник Ветеран-хабу Олександр Кошевий розповідає: «В ампфутболі польові гравці – без ноги, воротар – без руки. Грають на милицях, однак ними підігрувати не можна. Решта правил – як у звичайному футболі. Команду з ампфутболу “Сталь-Буковина” створили учасники громадської організації “Сталь” спільно з федерацією футболу Чернівецької області у серпні 2025 р. Майже усі гравці раніше служили в штурмових бригадах, а деякі з них були командирами підрозділів». Загалом у державі є 10 команд з амп-футболу, і з них 6 уже професійних. Амп-футбол об’єднує захисників, дає можливість відчути командний дух і повертатися до активного життя через спорт.

Також уже вчетверте завдяки тим же донорам ГО “Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство” провела Кубок Садгори з волейболу. У кубку взяли участь 4 команди з Чернівців та громад області. Вже традиційно змагання згуртували навколо себе дорослих та молодь, ВПО, ветеранів та членів їх родин. Гра допомогла зняти стрес, розслабитися та отримати задоволення від руху та спілкування з друзями, а команді «Садгора – Нива» – від перемоги.

А найбільшим успіхом активісти вважають придбання спортивного обладнання для тренувань з паверліфтингу, яким обладнали Ветеранський хаб у Чернівцях за адресою вул. Хотинська, 43 в ТЦ “Боянівка”. Тренування там проводять тренери Powersect. Адже силові види спорту корисні для розвитку сили, витривалості та покращення загальної фізичної форми. Вони зміцнюють м’язи ніг, спини, грудей і кора, а також сприяють поліпшенню психічного стану, підвищенню впевненості та стійкості до стресу. Окрім того, регулярні заняття можуть знизити ризик деяких хронічних захворювань. До речі, ГО «Векор руху» запрошує ветеранів та всіх охочих долучитися до Чемпіонату Чернівецької області з жиму лежачи та класичного жиму лежачи, а також армреслінгу.

Реєстрація на жим лежачи https://forms.gle/ehosodvgKsZs25K7A

Реєстрація на армреслінг https://forms.gle/q5uXVscCwCspoMS19

Загалом спорт – це чудовий спосіб адаптації для тих у кого звичний плин життя значно порушений війною. І допомога їм – це допомога громаді й суспільству залишатися міцним. Такий потрібний «Вектор руху».

Запис Вектор руху: об’єднуємо ветеранів і молодь у спорті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це повідомив на своїй фейсбук-сторінці колишній депутат-«батьківщинівець» Чернівецької міськради Юрій Бурега.

«Звіт громаді, за зібрані та заколядовані кошти на автомобіль для ЗСУ, – написав активіст, проілюструвавши свої слова світлинами. – Ось гарний результат нашої спільної роботи, участи кожного, для перемоги. Всім велике дякую. Все це для нашої великої спільної перемоги!

Раніше, під час Різдвяних свят Юрій Бурега закликав містян зі свого рідного району Садгора в Чернівцях пройти подвір’ями мешканців з колядою, а на зібрані кошти придбати автівку для ЗСУ.

Уже за перші кілька днів Різдвяних свят Садгірська коляда, ініційована Юрієм Бурегою, зібрала майже 90 тисяч гривень, далі кошти продовжували надходити, уже й без коляди – збирали їх цілі вулиці, церковні громади (католицька, греко-католицька, адвентистів), докидували індивідуально…

І ось спільного результату досягнуто!

Запис У Садгорі наколядували на автомобіль для ЗСУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

СГЦ «Садгора» – громадська ініціатива та результат співпраці громадських організацій «Буковинська медична громада» та «Агенція розвитку, самоврядування та реформ».

Центр надає допомогу садгірчанам та мешканцям прилеглих ОТГ – багатодітним родинам, людям похилого віку, людям з інвалідністю, дітям-сиротам, а також внутрішньо переміщеним українцям та українкам, учасникам та учасницям російсько-української війни та членам їх родин.

СГЦ «Садгора» працює в таких основних напрямках:

• соціальна адаптація, інтеграція та реінтеграція;
• індивідуальні психологічні та групові тренінги
• консультування щодо працевлаштування, надання адміністративних та комунальних послуг та соціальний супровід;
• представництво інтересів;
• посередництво (медіація);
• натуральна допомога;
• інформування та навчання у сфері фінансової грамотності, проєктного менеджменту та базової правої освіти;
• юридичні консультації.

Для контактів з центром, можна залишати повідомлення на офіційній сторінці https://www.facebook.com/sadhorasocialcenter або писати на електронні скриньки bukmedgromada@gmail.com або agencyfordevelop@gmail.com .

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис «Садгора» – це центр! Соціально-гуманітарний спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературна зустріч «Буковинський колорит у поезії Юрія Буреги» відбулася завдяки проєкту «Почни життя спочатку: зміцнення психологічної, соціальної та культурної стійкості внутрішньо переміщених осіб для життя у Чернівецькій області». Із Юрієм Бурегою гості мандрували історією краю та сторінками творчості щирого буковинця. А невимушене спілкування розчулило всіх присутніх до сліз…

Зустріч  із українцями, які тікаючи від війни, знайшли у нас не просто прихисток, а стали уже частинкою дружньої чернівецької родини, не залишила нікого байдужими.

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Літературна зустріч з Юрієм Бурегою: вірші, сльози, «Лелеченя» і буковинський колорит спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Садгора /до 15.08.1944 Садагура; рум. Sădăgura; їд. סאדיגורא‎; пол. Sadagóra/ –  колишнє місто на Буковині, за 6 км на північ від Чернівців, засноване 1770 року. Нині Садгора включена до складу міста Чернівці.

А в самому центрі поселення 2001 року небайдужі місцеві мешканці встановили пам’ятний знак, який заповідає, що тут колись таки з’явиться пам’ятник на честь садогурської монети. На ньому буде панорама давньої Садгори: монетний двір, частина синагоги, краєвиди поселення… Кажуть, що хотілося цю ідею втілити давно, але …

Цікаво, що на пам’ятній срібній медалі, датованній 1774 р., і виготовленій з нагоди заснування масонської ложі в Молдавському князівстві, на реверсі зображена гірська вершина, яка піднімається з бурхливого моря, а над нею праворуч – грізні хмари, з яких б’ють блискавки. Зліва – гору освітлює теплими променями сонце. На аверсі медалі знаходимо зображення бюста барона Гартенберга. Гора на зворотному боці медалі означає власне Садгору – маєток барона і центр масонської ложі. Блискавки символізують зло і війни, а сонце і його промені – спокій і процвітання.

У центрі Садгори є багато старовинних будівель ще з кінця XVIII – початку XIX століття.

Ми розпочали екскурсію із центру Садгори. Далі йшли вулицею Івана Підкови до костелу Св. Архангела Михаїла, потім — до колишнього помешкання барона Мустяци. Ми були біля школи, у якій свого часу Омелян Попович був управителем. До речі, слова, які письменниця Софія Майданська взяла у назву свого роману («In te speravi. Сподіваюся на тебе»), були викарбувані на печатці барона Ґартенберґа. Потім ми пішли до старого цвинтаря і могили цадика…

Ми побували на християнському та єврейському кладовищах Садгори. Звернули увагу на дуже схожий на оригінальний пам’ятник Пієта «Скульптура Богоматері», розташований на християнському кладовищі в Садгорі.

Далі ми попрямували вулицею Галицького, де розташовується греко-католицька церква (одна із трьох у Чернівцях), а також ми бачили і православні церкви.

І вже в сутінках ми підійшли до Садгірської синагоги. Неймовірний запах лаванди, теплий осінній дощ, білий котик і гостинно відкриті двері синагоги…

Дякуємо за цікаву екскурсію пану Дмитру Сірману, організаторам і учасникам події. Садгора – прекрасне місто. Ми це теж побачили і бажаємо процвітання і удачі!

Більше фото з екскурсії за посиланням – «ТАЄМНИЦІ САДГОРИ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Таємниці Садгори» у рамках «Тижня туризму в Чернівцях» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Таке рішення прийняли депутати Чернівецької обласної ради на 36 сесії VII скликання.

4 лютого на сесії облради депутати підтримали рішення про ліквідацію дитячого санаторію «Щербинці», протитуберкульозного санаторію «Красноїльськ», обласного дитячого протитуберкульозного санаторію «Садгора». Бо відповідно до реформування медичної галузі, від 1 квітня в Україні буде скасоване фінансування будь-яких санаторіїв та курортів з державного та місцевих бюджетів, підтвердила Анжела Дякова, головна фінансистка області. Разом з тим, лікування дітей, хворих на туберкульоз, включене до гарантій НСЗУ, їх лікуватимуть у спеціалізованих закладах та відділеннях. Голова облради Іван Мунтян запевнив: після закриття санаторіїв їхніх працівників гарантують забезпечити робочими місцями в інших закладах за фахом.

На базі санаторію «Красноїльськ» у подальшому можуть створити центр реабілітації. А на базі санаторію «Садгора» – розташувати медико-соціальний центр «Особлива дитина». Остання новина вже активно обговорюється чернівчанами: мами проблемних дітей не уявляють, як вони будуть добиратися до околиці Садгори.  А ще їх хвилює всюдисуща паличка Коха. Як не як, а саме Всесвітня організація охорони здоров’я, як і раніше, вважає, що в світі епідемія туберкульозу, який входить у десятку причин смертей у світі. Тому ВООЗ закликає всі уряди нарешті звернути увагу на проблему, об’єднати свої зусилля і покінчити з паличкою Коха, щоб вона так само канула в лету, як це зробили до неї чума, віспа та холера. «Іt’s Time (час настав)», – проголосили воозівці – і на Буковині, за вказівкою Києва, ліквідували протитуберкульозні санаторії.

Крім того, не зрозуміло, скільки коштуватиме знезараження приміщень і території таких специфічних закладів, і чи буде ця процедура надійною.

Ну чим не суцільний «апофєгєй»!

Вл.інф.

Запис На Буковині ліквідували три санаторії, два з них – протитуберкульозні   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це голова облдержадміністрації Олександр ФИЩУК розповів кореспонденту «Версій», нагадавши про зустріч у Чернівцях керівництва Міноборони України та Румунії. «Саме тоді, під час перебування генерала армії Віктора Муженка в нашій області, зайшла мова і про військове містечко №20, яке простоює в Садгорі. А це, як не кажи, вже готова інфраструктура на 16-ти гектарах землі, – наголосив він. – Та й узагалі, військова частина на території прикордонної області – це, як правило, заспокійлива пігулка».

Як повідомив губернатор, 8-й окремий гірсько-штурмовий батальйон був сформований на засадах територіальної оборони саме у Чернівцях ще у травні 2014 року. До його складу увійшли патріотично налаштовані буковинці , які прагнули захищати свою державу від ворога. Спочатку він називався 8-им батальйоном територіальної оборони. Лише 2016-го його переформували у 8-й окремий гірсько-штурмовий батальйон 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Нині він дислокується в селі Ценжів на сусідній Івано-Франківщині.

Своє друге народження військове містечко в Садгорі має відзначити 1 червня нинішнього року. Заходи щодо дислокації згідно з планами батальйон має здійснити саме до цієї дати.

Запис Окремий 8-й гірсько-штурмовий батальйон дислокуватиметься у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Із таким запитанням до редакції «Версій» звернулася наша давня читачка, яка щойно приїхала з-за кордону. Голос у жінки був переляканий: «Що сталося? – цікавилася вона. –Чому вже чотири дні не вивозять сміття з контейнерів? Вони вже добряче смердять». Звісно, відвикла жінка від наших реалій у благополучній європейській країні…

А річ у тім, що мешканці мікрорайону «Шанці» у Садгорі заблокували дорогу на Чорнівку, де розташувалося міське сміттєзвалище. Люди вимагають відновити регулярні рейси маршруток №36 і 37. Закономірна вимога? Безперечно, тим паче, що з транспортом у Чернівцях проблема надзвичайно гостра й болюча. А поки що «люди рухаються пішохідним переходом туди-сюди, не пропускаючи сміттєвози», як написав про це на своїй сторінці у соцмережі депутат Володимир Бешлей. Він підкреслив також, що не може додзвонитися до міського голови.

Щоправда, вночі акція припинилася, а о 7-ій ранку, як стало відомо, до протестувальників приїхав міський голова Олексій Каспрук.       

Щодо вивозу сміття, то, як повідомив керівник інспекції з питань благоустрою Сергій Обшанський, центр міста вже прибрали. На вечір понеділка сміттєві контейнери псували «пейзаж» у мікрорайоні Роша, а також у мікрорайонах, які обслуговуються КЖРЕПами №№ 14,17, ПП «Санітарія» та «Ремжитлосервіс». Не знаємо, якими центральними вулицями ходить п. Обшанський, але принаймні в двох місцях – на розі Руської та Садовського та на Шептицького вміст сміттєвих контейнерів від суботи до середи, 15 листопада, лише збільшився.

Із транспортним питанням – складніше. Той же Володимир Бешлей на своїй сторінці розмістив 8 пунктів вимог, що їх виклали мешканці Садгори на зустрічі з мером. Найперше – відновлення від понеділка регулярного руху маршруток №36 та 37. На виконання решти вимог із облаштування Садгори та «Шанців» зокрема мешканці дали мерові місяць.

Вл. інф., фото molbuk.com

Запис Який колапс у Чернівцях – сміттєвий чи транспортний?    спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Бурега – чернівчанин, який не лише, як чиновник, живе проблемами городян останні 9 років, відколи очолює Садгірську районну в Чернівцях раду, а й просто живе як звичайний городянин. Тут вивчився, тут одружився, тут колись будував свій маленький бізнес, тут вирішив від нього відмовитися і служити громаді, тут виростив своїх дітей. Був з людьми не лише в радості, а й у біді. Коли місто підтоплювали повені, коли дахи будівель городян зносили буревії, коли відновлювалися зруйновані дороги, коли контролювалися кошти громади, і жодної копійки не пішло «наліво». А щоп

Наші батьки і діди були більш європейськими, ніж ми сьогодні

«Я народився, виріс і живу в Садгорі, яка з 1965 року є частиною Чернівців. З часів дитинства, з одного боку, помічаю багато змін. Перш за все, змінились люди. А іншого – наче все й залишилося, як було – таке ж рідне…

Свого часу тут було понад 80% єврейського населення, а румуни, поляки і українці складали приблизно рівні частини. Це додавало свою цікавинку, «перчинку» цьому району. Жили в злагоді, поважали одне одного, а дозволяючи дотримуватися власної автентичності – розвивали і свій кругозір, і культуру інших народностей.  Знали мови одне одного, хоча й були переважно неписьменними. Я й сам завдяки родинному корінню знаю польську, розумію румунську, трохи гірше володію німецькою, але і нею можу поспілкуватися. А школі та університеті вивчав іспранську, – зізнається Юрій Бурега. – Колись у центрі Садгори було 12 синагог, один костьол, один греко-католицький храм і сім православних церков.

На іудейські свята християни йшли до сусідів-іудеїв і замість них виконували роботу по господарству, на християнські свята навпаки – іудеї йшли до християн і робили в них. Відтоді суттєво змінився національний склад населення: сьогодні понад  90% це українці. І це, як і кожні зміни, мають свої позитивні і негативні наслідки. Садгора десь втратила власну автентичність, але намагається її якщо не повернути, то хоча б частково відновити. Тривають відновлювальні роботи в Садгірській синагозі, причому це не просто ремонт, а реставрація з застосуванням найсучасніших європейських технологій, відновлення кожної цеглини, візерунку…

Тож сьогоднішня наша однорідність насправді певною мірою возвеличує, об’єднує, робить єдиними в чомусь. Але попередня полікультурність давала людям більше для розвитку, робила наших батьків і дідів навіть більш європейськими, ніж ми є сьогодні».

«Пили воду не з колодязя, а з сифона, а вечеряли – в ресторанах»

Хоч час мого дитинства припав якраз на період, коли Садгора лише стала містом, та ми завжди були не зовсім простими селянами. Я, як і багато моїх однолітків, на завдання батьків бігав з сифонами – пластмасовими і скляними – заправляти їх водою з газом. Ми не пили воду з колодязя – могли собі це дозволити.

Також люди тоді дозволяли собі вечеряти не вдома, а в численних закладах харчування. У кафе «Чайна», «Волга», «Берта», в ресторані «Карпати» вечорами не було вільного місця, люди тіснилися за столиками. Мало хто вдома готував. Так само тіснилися в кінотеатрах: квитки потрібно було купувати завчасно, за день-два до сеансу, хіба що зрідка можна було вранці вхопити останній квиток на вечірній сеанс. У кіно тоді обов’язково ходили з підліткового віку і як мінімум до одруження.

У лікарню нашу – тепер 4-ту міську – як тоді, так і тепер їдуть з усіх навколишніх сіл. І на роботу з навколишніх сіл їхали у Садгору. Тут було – і досі є – де працювати.

Район Садгора від самого початку був неоднорідний, адже його створили з шести сіл  (Ленківці, Стара Жучка, Нова Жучка, Шанці, Рогізна, Слобідка) і власне райцентру Садгори. Походження кожного мешканця можна було визначити за прізвищем: у кожному селі були «свої» найпоширеніші. Наприклад, Гамаль, Мінтянський, Меленко – то з Рогізни. Клим, Кавуля, Осадчук – зі Старої Жучки. Ткачук, Сиротюк, Паламарюк – зі Слобідки і Шанців. Бесараба, Гіна – з Ленківців. Прізвища вказували на місце народження, на коріння. Моя мама Червенюк – типово садгірська.

На жаль, чим вищий щабель розвитку території , чим розвинутіша цивілізація – тим менше залишається автентичності. Інтернет «замурував» людей у чотирьох стінах. Зараз мало спілкуються, мало співають на весіллях, мало танцюють. Раніше на свята перевдягалися, колядували біля кожної хати… Тепер цього значно, значно менше – хоча саме в Садгірському районі, порівняно з іншими, традиції зберігаються».

«50-річчя створення Садгірського району в Чернівцях я б не назвав святом. Це дата. І долі людські»

«4 січня виповнюється 50 років від дня створення Садгірського району в м. Чернівцях. Я б не назвав це святом. Це дата. Це долі людські. В когось і поламані – адже було роз’єднано сільський район і частину приєднано примусово до Чернівців, – розповідає Юрій Іванович. – СРСР потребував адмінреформи, адже міста отримували фінансування згідно певним нормам і категоріям – наприклад, кількості населення і т.ін. Згідно з цими ж нормами запроваджувалося курсування міського транспорту. Так у Чернівцях 1967-го  ліквідували трамвайне сполучення і натомість запустили тролейбусне.

Реформа 1965-го стала останньою адміністративно-територіальною реформою Радянського Союзу. Багато що тоді було порізано, покарбовано, перепідпорядковано. І все не минуло для людей безслідно. Щодо Садгірського району – то тут відрізали пуповину, яка з’єднувала Бояни-Магалу-Топорівці-Рідківці-Васловівці-Шубранець… І якщо «сільські» райцентри і сьогодні є дійсно адміністративним центром певної території, то Садгору з її певними відмінностями, ідентичностями місто так і не змогло проковтнути…

Хоча бажання і проблеми в людей спільні, вирішувати їх з одного боку легше, з іншого – важче. Кажуть, «гуртом і батька легше бити». Тож садгірцям стало легше завдяки тому, що в Садгорі розташувалося міське виробництво, з’явилися більші можливості знайти роботу, отримувати зарплату. Тут краще розвинена інфраструктура. А гірше те, що люди, які перебувають від адміністративного центру (фактично – центру Чернівців) далі, важче знаходили спільну мову з владою, важче отримували адмінпослуги, важче добиралися до місця їх надання, відчували певний дискомфорт.

Тож ставлення садгірців до цієї дати також неоднозначне. Переважна більшість хочуть мати міські зручності, бути міськими жителями,  особливо молодь. Їм легше себе реалізувати в урбанізованому житті, ніж у сільському. У селі ж треба більше і важче працювати. Щоб стати багатим – потрібні роки рокЕнні, цілі покоління. В місті можна купити, продати і отримати надприбутки. Водночас садгірчани не можуть реалізувати своє право на отримання земельної ділянки. Навіть ті, що мали свого часу присадибні ділянки – в їхнє життя разом з містом увійшли нові правила. Вони можуть безкоштовно  отримати тільки до 10 «соток», в той час як у селі,  в колишніх колгоспах, радгоспах – до 0,25 га. Але якщо покласти на терези два бажання: «отримати 25 соток в селі», чи «бути міським жителем» – то ще невідомо, яке з них переважить.

Особисто я бачу, що тодішнє позбавлення Садгори  повноважень адмінцентру важко назвати блискучим рішенням. Не можна територію площею майже 9 тисяч гектарів залишити без центру прийняття рішень! Це практично як територія Барселони (там 10 тис. га). Зрозуміло, що в Барселоні мешкає близько 2 млн. жителів, а в нас лише 30 тис. Але це означає, що нашу, меншу кількість населення, не легше утримувати: люди «розкидані» по території, менше їх сплачують податки саме в казну міста, знаходячи роботу за його межами. Не можна залишати цю сукупність людей з однаковим бажанням комфортного життя, але різним уявленням про нього, без влади, яка може відстояти інтереси кожного саме на цій території. Адже тут живуть ще багато тих, хто пам’ятає румунські часи, коли практично всі вели натуральне господарство, і саме так привчили жити своїх нащадків. Є молодь, яка веде практично натуральне господарство. Є багато людей робітничого класу і, можливо, дещо менше інтелігенції. Є проблеми, відмінні від центральної частини міста. У центрі немає підтоплень, як у Садгорі. Коли ми погодинно розписуємо кожне підняття води, створюємо розклад, куди їхати в першу чергу, де розчистити, розширити, щоб убезпечитися…»

«Районна в місті рада – це напіввлада»

«Садгора краще забезпечена робочими місцями завдяки розташуванню на її території промислових підприємств. Тут працює на повну потужність олійно-жировий комбінат – навіть краще, ніж при СРСР. Біда тільки, що його власники – з іншої обласні України, і тут сплачується лише частина податків – на фонд оплати праці, податок на прибуток фізосіб… Працюють великі супермаркети: «Метро», «Караван», «Епіцентр», «Пан Диван». Розвинута меблева промисловість, працює «Галлс 2000» – одне з найкращих у своїй галузі підприємств на території України. Працює – на жаль, далеко не на повну завантаженість, Емальзавод «Карпати», хімічний завод – хоч і з меншими обсягами, Калинівський ринок…

Ми отримуємо субвенцію з міського бюджету, дотацію… Але не можемо повноцінно впливати на процеси розподілу коштів. Ми, районні в місті ради – напіввлада. Головні наші зобов’язання  соціальний захист (на нього йде 84% загального бюджету) – пенсії, допомоги на народження дітей, субсидії, виплати чорнобильцями і т.д.; утримання 150 будинків місцевих рад, санітарно-екологічний стан. І невеличка частина адмінпослуг – квартирні питання, земельні, відділ з питань надзвичайних ситуацій.

Доводиться завжди робити речі, які не належать до наших повноважень, але без яких не можемо обійтися – в частині культури, медицини, освіти, благоустрою, підвозу питної чи технічної води (адже в багатьох місцях, в т.ч. в садочках і лікарнях, немає центрального водопостачання), координації роботи дорожньої служби, яка розташована на нашій території, але підпорядкована місту. Мусимо залучати спонсорів через заводи, фабрики, підприємців – щоб проводити роботи, наприклад, з водовідведення, які не включаються в жодні титульні списки. Проводимо 12-15 заходів культурно-мистецького напрямку, на які не виділяється жодної копійки з бюджету. Усе вдається завдяки роботі працівників ради, небайдужих депутатів і просто людей».

«Якщо чітко за повноваженнями – то голові райради навіть не треба виходити  з кабінету. Але так не можна»

«Бюджету бракує на левову частину робіт, необхідних у місті загалом і районі зокрема. І якщо підходити до роботи районної ради формально, тільки згідно з інструкціями – то мені як голові райради навіть не треба було б виходити з кабінету. Моїх повноважень надто мало, саме тому всі працівники органів місцевого самоврядування очікують такої адмінреформи, щоб адмінпослуги надавалися якісно і якомога ближче до споживача.

А тим часом у нас в Садгорі усе виконується завдяки ентузіазму – і працівників райради, і мешканців. Це і прибирання берегів річок, і висаджування нових дерев замість спилених через старість чи аварійність, і проведення найрізноманітніших свят за участі безмежно талановитих садгірських дітей, які займаються у будинках творчості, гуртках, центрах дозвілля. У нас завжди шикується черга з юних талантів для участі в таких концертах, і старші люди підтягуються – усі мають змогу реалізувати себе! І саме завдяки цьому який би захід ми не влаштовували – він буде успішним.

Хотілося б 4 січня, в 50-ту річницю виходу Указу Президії Верховної Ради України про введення до складу Чернівців міста Садгори та селища міського типу Ленківці, відзначити цю подію особливо. Побачити, почути і привітати тих людей, садгірців, які пам’ятають Садгору ще сільським райцентром, з її особливими святами, ярмарками і які сприяли відновленню цих самобутніх і яскравих подій у районі.  Серед них – сьогоднішній голова Ради ветеранів району Георгій Георгійович Вєчєр, який свого часу був першим заступником голови райради і від якого є що почерпнути. Ці люди некорисливі, не вимагають до себе окремої уваги чи матеріальних заохочень. Просто хочуть, щоб їх досвід був почутий – а якщо його вдасться зреалізувати, то більшого щастя для них годі й сподіватися»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Юрія БУРЕГИ: «Барселона над Прутом», полікультурність як ознака європейськості, асиміляція міста з селом, втрата автентичності і долі людські спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Коли когось ловили – так знущалися, що аби був залізний, то мусів би говорити… Та наші живими не давалися»

«В совєцькій армії я бути не міг: я завжди був проти них, – розповідає пан Дмитро. – Тож пішов до УПА – в курінь «Лугового», який був створений у Шепоті ще при німцях. Йшла війна. «Луговий» організував зо 200 чоловік і відправив нас у підпілля. Озброювалися самі – відбирали зброю у ворогів. Спочатку підтримували німців проти москалів. Поки були з німцями – вони віддавали нам трофейну руську зброю. А коли німці почали відступати, ми вже били і їх, і руських. Під кінець війни руські зняли з фронту і кинули на УПА велику армію генерала Ватутіна. І так з нами воювали, що повстанці Ватутіна вбили… Коли ця армія пройшла українськими територіями – у нас почався тиф. Бували хати, які після цієї пошесті лишалися порожні. Я також перехворів: після тифу почав утрачати слух, тепер чую поганенько. А мого старшого брата, який нездужав на тиф і не мав сили навіть піднятися з ліжка, совєцькі солдати розстріляли автоматною чергою просто там…

Ми воювали у Вижницькому, Путильському районах, на Івано-Франківщині. Одна наша група дійшла майже до Чернівців – до гори, де нині телевишка – але в місті було багато совєцького війська, тож наші вернулися до лісу.

На зиму робили землянки. Самі їсти варили. Влітку, коли ходили в села – люди часто давали продукти. Взимку було сутужніше, осідали на місці. З нами були жінки. Моя жінка зі мною була весь час.

У голодний рік було дуже важко. Люди не мали що дати. Самі намагалися перебратися далі в гори – там лишалася худоба, сяке-таке молоко помагало вижити. Але ми робили нальоти на колгоспні стайні, де вдавалося роздобути будз, сир, а то й теля. Або на колгоспну пасіку за медом піти. На полювання ходили: встрелив оленя або дику свиню – і всі мали м’яса на якийсь час.

Робили вилазки. Псували совєцьке майно, нападали на магазини, роззброювали загони «стрибків», усували донощиків. Пам’ятаю, якось в Лопушній з чотою з Івано-Франківська роззброїли разом «стрибків» з цілого села – 12 чоловік.

Усі ми були побратими, усі – як одна сім’я. Та мусіли добре дивитися, бо могли до нас попасти і провокатори. Але ми то добре знали. Коли вороги когось ловили – так знущалися, що аби й був залізний, то мусів би говорити. Але трудно було зловити. Живими не давалися. Тому нас брали хитрістю.

«Заочно був засуджений совєтами до розстрілу»

Вчилися ми на практиці. Були й такі, що мало знали обходитися зі зброєю. Я ж сам з такої родини, що дід і тато були мисливці, тато був у дідича за лісника. То я ворону з гвинтівки вбивав на льоту.

Двічі був поранений. Одного разу – навиліт у плече, я тоді за це одразу трьох поклав. А куля, коли заходила, затягнула в рану всілякого дрантя з одягу. Добре, що зі мною був санітар. Коли ми добралися до якоїсь хати, він прочистив рану, зробивши гачок з дроту, повитягав то дрантя. А другий раз було поранення в ногу – шрапнеллю з міномета. Лікувалися самостійно. Якщо поранення було смертельне – бувало, що й самі вистрілом припиняли муки. Боротьба була не на життя, а на смерть. Тисячі загинули…

Я сам був заочно засуджений совєтами до розстрілу. І коли війна закінчилася, а ми залишилися, нас, повстанців, намагалися взяти хитрістю і підступом. Це вдалося, коли нас зрадив один з провідників. Він скликав усіх на зустріч, але там уже чекала засідка. Наших оточили і захопили, а пізніше – розстріляли.

Я в той час з дружиною зимував під Косовом, підвернув ногу і не зміг піти на призначену зустріч. Так, волею випадку, лишився живим. Але потім ще ціле літо ми не знали, що сталося. Пізніше отримували записки від тих, хто також вцілів – нам ці таємні повідомлення залишали в хатах людей, де нас приймали, і так дізналися, що трапилося. А потім і нас взяли. В одній хаті нагодували снодійним – таке вони вже практикували і з іншими. Дружина швидко ослабла і не змогла далеко відійти, тож коли влаштували облаву, її напівпритомну знайшли і забрали в КГБ. Я пішов далі, а коли прийшов до тями, то чекав її на обумовленому місці. Коли не прийшла – зрозумів, що сподіватися вже нема на що. І пішов за нею, пішов здаватися. То був 1952 рік.

«За сім років вони мали час підкупити людей проти нас»

Люди нас дуже підтримували. Давали продукти, приймали в хатах, допомагали, влаштовували все так, щоби ми могли зброю забрати. Але за сім років совєти мали час підкупити людей проти нас. Та й часи змінилися. Люди раніше жили у горах, на хуторах. А потім на початку 50-х їх зігнали з хуторів до центру, щоби легше контролювати, і щоби нас не приймали. Люди збідніли, то вже нерідко й проти нас були – бо ж через нас їх зевакуювали з хуторів.

Коли забрали мою Марію, я прийшов до сільради, там якраз був начальник «істребітєльного батальйону». Він подзвонив в район, звідти – в область, і за мною вночі терміново приїхали. Привезли в КГБ, показали жінку. Кажуть, що питали в неї, де я, а вона відповідала, що вони ж мене вже вбили… Тримали нас там зо два тижні. Але якраз вийшов указ не розстрілювати таких, як ми. То нас відпустили, тільки не дозволили в рідне село повертатися. Дозволили жити у вільній кімнаті одного москаля-пияка, який захопив квартиру румуна під час «звільнення Буковини». Спочатку я трохи працював електромонтером, але ця робота мені не подобалася – я ж майстер по дереву. Тож пізніше знайшов роботу столяра.

У 56-му збудував свою халупу в Садгорі, в якій і досі живу. І внукам будував – коли їх ще й не було. Син також має свою хату. Кликав мене до себе. Але я не пішов. Там же ж нема що робити! А як я без роботи? Чоловіка тільки труд і виручає…

Жінка вже шість років як померла. Я маю пенсію малу. Але роблю усілякі столярні вироби: столики, стільчики, держаки, драбини… Сам їжджу на своєму бусі в Карпати за матеріалом. Сам виготовляю, сам продаю на базарі. В молодості тяжко хворів. Вже 60 років живу з однією ниркою, півтора роки не ходив після того, як одну видалили. Але потрохи взявся до роботи – спочатку легшої, потім важчої… Кінчики пальців відрізало станком (показує покалічену руку – авт.)… Але ж, як кажуть, хто не ходить, той і не падає.

«Ви мені можете сказати, що зараз буде? Влада – не влада? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну»

Мене радує, що є Україна, що наша боротьба не пішла намарне. Все-таки країни, які мали визвольний рух, зуміли домогтися незалежності. От Білорусія, Казахстан не мали визвольного руху, то так і не відірвалися від Росії. А Литва, Латвія, Естонія – навпаки, боролися – й вибороли.

Ви знаєте, люди тепер, я вважаю, живуть прекрасно. Але дуже погано, що влада так і не визнає ОУН-УПА. От ви мені можете сказати, що зараз буде? Телебачення дивлюся. До чого це дійде? Мене пам’ятають, приходять. От на Покрову був садигурський голова районної ради Бурега… Але це в нас так. А всюди в Україні? Влада – не влада? Насадили своїх кругом – по областях, районах, навіть по селах. Треба, аби люди вперлися за своє, та вони ніяк не зрозуміють цього.

Західні області таки крепко затормозили цю владу, коли добре проголосували на минулих виборах. Якби і в нас голосували, як на Сході і Півдні – було би зовсім погано. Але люди в більшості мало розуміють.  Не розуміють навіть, що церкви чужа держава загарбала. Москалі зробили собі корито з нашої церкви, церква навстановлювала свят, аби люди якомога більше днів ішли до храму і несли гроші. А я вважаю, що люди, якщо розумні, то й самі мають поважати себе та інших, а не зі страху перед панотцем.

Там, де була наша хата, зараз уже нічого немає. Фотографій навіть не збереглося. Усіх трьох братів замордували. Двох застрелили, третій загинув засуджений у Норильську. Дві сестри ще є живі – одна в Дніпропетровську, друга в Могилів-Подільському. Маю дві онуки, в кожної по двоє дітей – тож четверо правнуків, які мене тішать. Руки мені впали тепер, бо єдиний син, якому й 60-ти немає, тяжко хворіє. Він мені минулого року 90-річчя святкувати в ресторані загадав. Зібрав усю родину, з далеких країв. А зараз це вже хіба свято? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Активісти Садгірської районної партійної організації ВО «Батьківщина» на свято Покрови Божої Матері, коли відзначається День Української повстанської армії, поклали вінки до пам’ятника жертвам політичних репресій у Садгорі (Рогізна) та до пам’ятника-могили окружного провідника ОУН-УПА Івана Миколайовича Северина («Скригуна») на Садгірському кладовищі.

Голова Садгірської райради Юрій Бурега та голова районної «Батьківщини» Василь Храпко разом з однопартійцями вже третій рік поспіль вітають у цей день воїнів УПА, навідавшись з подарунками до них особисто. Сьогодні в Садгорі живуть троє героїв-воїнів УПА: Дмитро Дмитрович Томюк, Іван Степанович Ланівський та Марія Прокопівна Кононович. Вони й сьогодні залишаються активними членами суспільства, незламними та справжніми героями, взірцем мужності та відданості Україні.

 

Запис Вояк УПА Дмитро ТОМ’ЮК: «Сім літ зброя з плечей мені не злазила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.