Микола Бауер (позивний «Богомол») приїхав додому на ротацію на 10 днів.
Микола – боєць окремої зведеної штурмової добровольчої чоти «Карпатська Січ» 93-ї ОМБр. Пішов захищати Україну добровольцем. На фронті – 7 місяців. Це перша його відпустка.

У вівторок, 3 листопада, о 6-ій ранку ми зустрічали «Богомола» на автовокзалі. Я знала його тільки за фото, з фільмів про «Карпатську січ» в Інтернеті і, звичайно, з розповідей його побратимів: Вікторії, Віталія, Руслана, Андрія… Автобус з Дніпропетровська не запізнився, до наступного автобуса у Миколи було більше трьох годин. Тож ми не пішли одразу на базу громадського формування «Сотня Буковини» на вулиці Шевченка, 41, а зайшли до буфету автовокзалу. Ми раділи, розмовляли, розповідали напівсмішні, напівсумні історії, перебивали одне одного, намагалися відігнати тривогу, яка постійно мимоволі повертається у свідомість. Адже цієї миті не всі сидять за столом у теплій кімнаті. Хтось заступив на чергування, хтось захищає лінію оборони – там, на сході…

– Як ти, Миколо, став добровольцем? Що спонукало тебе піти на фронт захищати Україну?
– Перед війною (це було взимку) я хотів поїхати до Польщі на заробітки. Уже готові були і візи, і всі документи. Але якогось моменту щось ніби замкнуло в мені: я вирішив, що не туди треба їхати. Залишив документи вдома і поїхав на передову. Там пройшов вишкіл, на базі.

–А де ця база?
–Курахово. Потім проходив вишкіл на «Камікадзе», це друга лінія оборони. Там я навчався. Серед іншого – як звикати до вибухів снарядів, мін… Пам’ятаю свій день народження, це було саме на Пасху, 12 квітня. Тоді я ще не звик до війни і було реально страшно. Обстріл почався десь о третій годині ночі і тривав до обіду. Піски всі горіли. Було дуже, дуже страшно. Ми були у Первомайську. Снаряди туди не долітали. Але Піски горіли…
Та з часом до всього звикаєш. Людина – це таке унікальне створіння, що може звикнути, пристосуватися до всього. І вже потім я пішов на саму передову, у Піски. Довелося ходити на позиції під обстрілами мін, «градів», всього. І кулі літають. Звикаєш…

–Ти зараз в АТО за контрактом. Де саме ваші позиції?
–Так, ми легалізувалися одні з перших. І нам дали позицію під Донецьким аеропортом. Там по нас били  і міни, і гради, та, дякувати Богові, все якось обходилося без жертв. І до цього часу ми тримаємо ці позиції.
Але на війні, як на війні. З мого відділення загинуло двоє людей. Я з ними навіть не встиг познайомитися, це сталося на початку моєї служби. Це «Телефонщик», молодий хлопець: йому було 19 років і «Характерник», йому було тридцять з чимсь. Так  вийшло, що ми тільки прийшли у відділення і заступили на чергування. Але на різні позиції. Міна розірвалася там, де були хлопці, влучила в дерево, осколки порозліталися, попали в груди,в голову. Ми почули: «У вас два «трьохсотих».  – Але насправді це були два «двохсотих»: хлопці не дожили до приходу лікарів. Було надзвичайно важко…

– Те, що відбувається на фронті зараз, називають перемир’ям. Але що це за перемир’я таке?
–Там тільки не літають міни і гради. І танки не стріляють. Все інше працює. Стрілкова зброя, СПГ, РПГ, ДШК, «Утьоси»…
Минулого тижня в нас – 4 «трьохсотих» і 2 «двохсотих». Досі гинуть люди…
З нашої «Карпатської Січі» одному хлопцю, позивний «Марік Насіров», снайпер поцілив просто в груди, і куля пройшла чітко центром грудей навиліт. Але це швидше унікальний випадок: ні артерію, ні легені куля не зачепила, дякувати Богові.  «Марік»  зміг спуститися з позиції, навіть сам зміг сісти у «швидку». Там його швидко «заліпили». Тобто з хлопцем все нормально.

–Дійсно, Бог допоміг «Маріку»… Та люди гинуть – і це називають перемир’ям…
–Перемир’я несправедливе. Тиші там нема. Досі там гинуть люди. Тому хочу подякувати волонтерам «Козацької варти», ГО «Буковинське об’єднання волонтерів», взагалі усім волонтерським організаціям, доброчинцям, що допомагають бійцям.

–У тебе 10 днів відпустки. Як плануєш їх провести?
– Спочатку – до сестри, потім – додому, до мами, до рідних, до друзів, щось помогти… І – знову, на схід, повертаюся назад.

– Зараз дуже складні часи. І вирішується доля України, її свобода, соборність. Що треба робити для змін?

– Україну можуть змінити тільки українці. Але ми не змінимо її тільки криками біля Верховної Ради. Зміни треба починати від самого себе. Не бігти до когось і кричати, що хтось нічого не робить чи погано робить. Починай сам зміни з себе. Ми, патріоти, повинні всі разом працювати, змінювати державу. Щоб наші діти жили краще.

–Дякую, Миколо. Гарної відпустки! Нехай Бог береже тебе і твоїх побратимів.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «ЗМІНИ ТРЕБА РОЗПОЧИНАТИ ВІД САМОГО СЕБЕ»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.