Після спільного вживання алкоголю 35-річний син і 65-річний батько почали з’ясовувати стосунки за допомоги фізичної сили. Від отриманих тілесних ушкоджень батько помер у лікарні швидкої медичної допомоги.

Медикам лікарні швидкої медичної допомоги не вдалося врятувати життя 65-річному чернівчанину, якого доставили до лікарні із алкогольною інтоксикацією, загальним переохолодженням і забоями. Судмедексперти встановили, що смерть потерпілого настала внаслідок закритої травми грудної клітини і травматичного шоку, які кваліфікуються як тяжкі тілесні ушкодження.

Працівники карного розшуку УМВС України в Чернівецькій області та Шевченківського райвідділу міліції оперативними заходами з’ясували, що тілесні ушкодження потерпілому наніс 35-річний син. Того вечора обидва чоловіки перебували у стані алкогольного сп’яніння. Коли між чоловіками розпочалася п’яна сварка, син жорстоко побив батька. Удари в подальшому виявилися смертельними.

Підозрюваний раніше вже притягався до кримінальної відповідальності – за майнові злочини.  Тепер кримінальне провадження щодо нього відкрите за ч. 2 ст.121 ККУ (умисне тяжке тілесне ушкодження), повідомив СЗГ УМВСУ в Чернівецькій області. Суд обрав щодо зловмисника міру запобіжного заходу – тримання під вартою.

Запис Алкогольна трагедія в чернівецькій сім’ї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця традиція рік від року стає все більше популярною. І побачити у великодньому кошику можна найнесподіваніші речі: горілку, дитячі іграшки, прикраси і багато іншого. Насправді кожний продукт у великодньому кошику має символічне значення, тож до його збирання слід поставитися відповідально.

Паска: символ Воскресіння та Небесного царства. Випікання паски – важливий етап підготовки до свята. Більшість ґаздинь має свій власний «обкатаний» рецепт, який вони тримають у таємниці. Готувати тісто для паски слід лише з гарним настроєм, позитивними думками і помолившись, інакше вона може не вдатися.

Яйце – один з символів Великодня, який символізує нове життя та відродження.

Молоко, сир, бринза:продукти, подаровані природою, символи любові й піклування. Мати годує свою дитину, віддаючи їй свою турботу, тож молоко – і все з нього приготоване – символізує ніжність і жертовність Ісуса.

Шинка або ковбаса: символізують жертовне ягня, що його заколов батько після повернення розпусного сина додому. Це символ душевної радості, яка приходить від виконання людиною волі Божої.

Хрін: міцне коріння, яке може дати людині віра у Воскресіння Господнє. Хрін символізує й міцність людського духу після прийняття таїни Сповіді. Існує легенда. Що Христа пробували отруїти корінням хрону, вважаючи його згубним через його гіркоту. Однак ця рослина як природний антисептик, навпаки, корисна та сприяє травленню.

Сіль: символ заможності. В Біблії сіль символізує зв’язок між Богом та його народом. Це той продукт, що в невеличкій кількості додає смаку іншим харчам. А ще її вважали оберегом: адже й у дорогу брали дрібку солі, і шановного гостя зустрічають із хлібом-сіллю.

Окрім зазначеного, до великоднього кошика кладуть ще городню зелень, сало, мак і пшоно, пиріжки з капустою чи печінкою.

Не можна освячувати у великодньому кошику:

Спиртне: священики попереджають, що алкогольні напої класти в кошик в жодному випадку не можна, вони не освячуються, бо не згадуються у молитві в переліку продуктів, що принесли Богові на освячення.

Ніж: дехто вважає, що освячені продукти слід різати освяченим ножем. Це вигадка і забобон.

Вино: священики не схвалюють, коли його приносять на освячення, хоча воно й має певну біблійну символіку: Христос називав себе виноградною лозою, а своїх учнів – пагонами. Перше диво, яке створив Господь – під час весільних урочистостей перетворив воду на вино. Слід розуміти, що скоромні страви, які приносять на Великдень, благословляються на вживання після Великого посту. Молитви ж на благословення вина немає.

Нагадаємо ще: освячені продукти не можна викидати. Їх слід з’їсти за святковим столом, поділитися з рідними чи роздати нужденним.

Підготувала Алла ЧУЖИНСЬКА, «Версії»

Великодній кошик цьогоріч подорожчає на 40-45%

– Ціни на харчі через передсвятковий ажіотаж зростають зазвичай на 7-10%, – прогнозує аналітик однієї з консалтингових компаній у Києві Олександр ТКАЧОВ. –

Слід враховувати такожекономічну ситуацію, що склалася в країні: девальвацію гривні, подорожчання пального тощо. Це може призвести до подорожчання продуктів ще на 25-30%. Зрештою, в сумі ми отримаємо підвищення цін на 40-45%.

За словами експерта, якщо минулого року святкування Великодня для однієї родини обійшлося в середньому близько 500 грн., то нинішній святковий стіл коштуватиме щонайменше 700 грн.

А отМіністерство аграрної політики та продовольства України рахує по-своєму: вартість «великоднього кошика» цього року не збільшиться. Зазначимо, що минулого року за результатами опитування агентства «AgriSurvey» асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» міська українська сім’я в середньому витратила на наїдки до великоднього столу від 500 до 1000 грн. Найбільше – на м’ясні вироби та алкогольні напої.

Запис Що можна і чого не можна класти у великодній кошик спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Немає наразі в Україні  родини, яку прямо чи дотично не зачепила б проблема  наркоманії. Натомість розгалуженої державної системи організацій, які надають допомогу наркозалежним та їхнім родинам і займаються профілактикою вживання наркотиків, у нашій країні не має.

Утім, перші кроки вже робляться. Небайдужі люди, усвідомивши, наскільки страшною є для України навально зростаюча наркотизація суспільства,  об’єднуються в громадські неурядові організації.

Одна з таких – Чернівецький міський благодійний фонд «Нова сім’я».

Його координати: м. Чернівці, вул. Червоноармійська, 83Г,

т.: (0372)55-11-80, моб.(066)012-55-35; new-family.reabcentr@i.ua

Бібліотека фонду «Нова сім’я» налічує понад 100 інформаційних носіїв (відео та аудіо записів, книг та анімаційних роликів, плакати, тощо) на теми: наркоманія, репродуктивне здоров’я, правова освіта, ВІЛ, туберкульоз, вірусні гепатити, імунна система, реабілітація та медико-соціальний супровід. Бібліотека відкрита для користування.

«Гаряча лінія» з питань залежностей та одужання – (066)012-55-35 (цілодобово)

Команда кваліфікованих спеціалістів, проводить просвітницькі заходи серед учнівської молоді, батьків та молодих спеціалістів: інтерактивні заняття, відео-лекторії, семінари, майстер-класи.

Довідка:

Чернівецький міський благодійний фонд «Нова сім’я» створений 2000 року для сприяння захисту дітей та молоді регіону від наркотичної залежності, продовження та покращення якості життя людей, залежних від наркотиків та людей, які живуть з ВІЛ/СНІД. Принципидіяльності Фонду: анонімність, конфіденційність, добровільність, безкоштовність, компетентність, толерантність і людяність.

Серед послугФонду: *первинна профілактика залежної поведінки та її наслідків серед учнівської молоді та їх батьків (превентивна програма починаючи з 1-их класів); *комплекс заходів з профілактики СНІДу, туберкульозу та інфекцій, що передаються статевим щляхом, серед дітей вулиці, наркозалежних та жінок, залучених до надання секс-послуг; *медико-соціальний супровід молоді з досвідом вживання наркотичних речовин (правова підтримка, соціальна та психологічна допомога); *реабілітація (в т.ч. групи підтримки батькам та дітям залежних від наркотиків та алкоголю).

БЛИЗЬКІСТЬ І ДОВІРА МІЖ БАТЬКАМИ ТА ДІТЬМИ – НАДІЙНІШИЙ БАР’ЄР ВІД НАРКОТИКІВ.

*Забезпечте дитині міцну сімейну підтримку, дайте їй відчути впевненість у собі, змогу протистояти тиску «друзів» чи інших осіб.

*Одиничний випадок вживання наркотиків – це ще не симптом хвороби, але це сигнал про психологічно нестабільний стан.

*Різке висловлювання негативного ставлення до дій молодої людини може лише підштовхнути її у прірву наркотичного дурману.

*Спробуйте зрозуміти причини, які спонукають підлітка вживати наркотики. Подавайте інформацію у дружній, невимушеній бесіді.

*Будьте готові обговорити із сином чи донькою негативний вплив наркотичних чи токсичних речовин на здоров’я та психіку людини.

РАННІ ОЗНАКИ ВЖИВАННЯ НАРКОТИКІВ:

*безпідставне зникнення з дому на тривалий час; *пропуски занять, зниження інтересу до навчання; прояви агресивності, які раніше не були йому властиві; *поява сумнівних «друзів»; *брехливість, втрата почуттів до батьків, близьких; *виникнення боргів; *зникнення з дому грошей, цінних речей; *зникнення інтересу до праці, спорту, музики, телепередач; *зникнення з дому або поява у підлітка оцту, питної соди, перманганату калію («марганцівки»), йоду, ацетону, флаконів з невідомою рідиною; шприців, голок, гумових джгутів, таблеток, ампул наркотичних речовин, шматків обпаленої шерсті, шматочків фольги, закопчених ложок, бритвених лез із залишками білого порошку чи бурої багнюки; *поява в лексиконі слів зі сленгу наркоманів: кайф, кумар, ширка, кукналь, колеса, пупсі, машина, баян, драп, травка, шмаль; *наявність слідів від ін′єкцій в будь-яких частинах тіла; *розлади сну, безсоння або навпаки тривалий сон, сонливість удень, важке засинання та часті пробудження; *відсутність або підвищення апетиту, потяг до солодощів, надзвичайна спрага; *зміни розміру зіниць (розширення чи звуження до розміру «макового зернятка») та кольору шкіри(блідість або почервоніння).

ЧОМУ МОЛОДА ЛЮДИНА,ПІДЛІТОК ВДАЄТЬСЯ ДО НАРКОТИКІВ

Передусім – через моду, прагнення вписатися в те оточення, яке для юнака чи юнки важливе, цікаве і де споживання наркотиків – норма, ознака сучасного життя.

Психологи вважають споживання наркотиків першим щаблем відсторонення від реального життя. Останній – самогубство.

Серед інших причин можна назвати: *погані стосунки в родині, з близькими й друзями; *антисоціальна поведінка й гіперактивність дітей; *дружба з однолітками, які вживають наркотики; *нелюбов до школи, неуспіхи в навчанні; *економічні й соціальні труднощі; *погане оточення й розлад у суспільстві; *зміна місця навчання й проживання; *доступність наркотиків; *вживання наркотиків батьками; *позитивне ставлення до наркотиків; *спроба заглушити наркотиком біль або втекти від неприємностей.

Більшість людей, які вживають наркотики, ставлять себе над суспільством, його законами й нормами, вважаючи себе найобдарованішими особистостями. Причина такої зарозумілості криється ще й в особливостяхвпливу багатьох наркотичних речовин: крім підйому настрою, веселощів і радості, виникає викривлене сприйняття не тільки ситуації та стосунків людей, але й форми предметів, кольору, простору, часу й звуку. Багато творчих натур, які використовували наркотики для стимуляції натхнення, гинули в розквіті років.

Чому важко позбутися залежності від наркотиків

Перше, з чим стикається наркоман, – потреба постійно збільшувати дозу для досягнення кайфу. Постійне збільшення дози для отримання «кайфу» створює важко розв’язувані або зовсім не розв’язувані фінансові проблеми.

По-друге, ефект сп’яніння, розслаблення й комфорту дуже швидко зникає. Далі лише на короткий момент з’являється відчуття припливу сил, яких насправді стає дедалі менше й менше.Нещасний уже не може жити, навчатися й працювати без диявольського зілля. А з ним – тим паче.

Якщо спочатку наркотик –це лише трихвилинне задоволення, то вже за місяць наркоман не може без нього існувати.

Наркомани втрачають відкритість у спілкуванні, стають потайливими: прийшовши додому, швидко ховаються у своїй кімнаті, у розмові уривчасті, не дивляться в очі. Безпричинно похмурі, до агресивності, чи навпаки, надмірну сміхотливі. Носять сорочки з довгими рукавами, щоб приховати сліди уколів у вену.

Ознаки психологічного виснаження у наркоманів з’являються дуже швидко. Загальне виснаження організму настає вже через 2-3 роки. Людина втрачає стійкість до найменших фізичних і психічних навантажень. Найстрашніше – моральна та інтелектуальна деградація, розпад особистості. Цілковито втрачаються попередні почуття й інтереси. Єдиною турботою стає добування будь-якими засобами й способами наркотику.

Маєш на меті зберегти здоров’я та безпеку родини, але потребуєш знань та кваліфікованої підтримки? Ми відкриті для діалогу та співпраці.

Володійте інформацією своєчасно, для того щоб  зберегти міцність своєї родини та попередити втрату.

Сторінка підготовлена за сприяння Чернівецького міського благодійного фонду «Нова сім’я»               

Запис Кожна українська родина причетна до наркоманії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

19 липня цивілізований світ відзначає День програміста. А точка відліку в історії програмування і сучасних комп’ютерних наук розташована за 230 років до нашого сьогодення. І починається ця, без перебільшення, новітня цивілізація з конкретного списку операцій (алгоритму) для  обчислювальної машини, викладеному в листі Ади Августи Байрон Кінг видатному англійському винахідникові Чарльзу Беббіджу.

Якщо хтось побачить за цим повідомленням похмуру стару панну, яка, окрім сухих чисел, нічим не цікавилася, той глибоко  помиляється. Світ програмістів устиг обгородитися забобонами та міфами. Скажімо, вважають, що справа ця – виключно для чоловіків. На окремих програмісток, що потрапили до лав «просунутих» молодих людей, дивляться, як на дивачок. Та навіть найупертіші творці «софту» повинні пам’ятати, що біля джерел їхнього ремесла стояла… жінка.

Ада Августа Байрон Кінг, графиня Лавлейс народилася 10 грудня 1915 року в родині великого англійського поета Джорджа Гордона Байрона. Щоправда татусь покинув родину, коли Аді було 4 місяці. Дівчинка рано захопилася магією чисел, але окрім математичних знань, отримала цілком світське виховання, виросла красунею, вийшла заміж з любові, проводила разом з чоловіком світське життя, народила 4-х дітей – та у віці 37 років згоріла від раку…

І 20 років з цих 37 Ада Лавлейс співпрацювала із Чарльзом Беббіджем. Ідея машинного обчислення складних математичних операцій, що називається, витала в повітрі. Адже прогрес рухався, інженерні винаходи ставали все складнішими, і для обчислень наймали групи математиків, кожному з яких ставилося певне завдання. До речі, англійською ці математики-помічники називалися «комп’ютерами»!

Чарльз Беббідж першим вирішив об’єднати усі ці операції в роботі одного обчислювального агрегату і навіть збудував його, неодноразово вдосконалюючи згодом. Не повірите, але обчислювальна машина Беббіджа працювала на паровій тязі.

Не вистачало одного: як організувати роботу цієї машини, щоби вона працювала швидко й без помилок.

В історії не буває випадковостей. Так само невипадково шістнадцятирічна Ада Байрон

серед інших гостей завітала до оселі Беббіджа, аби подивитися на створену ним машину для обчислень… І поки цікаві гості роглядали це «диво», Ада розібралася в принципі роботи машини і відтоді почалася її співпраця з Беббіджем. Саме в листі вчителю від 19 липня 1843 року 28-річна аристократка написала першу в історії програму для аналітичної машини. Попутно вона ввела терміни «робочі ячейки», «цикл» тощо.

Вона бачила майбутнє сучасних комп’ютерів як багатофункціональних машин не тільки для обчислень, але для роботи з зображеннями та звуком. Її ім’ям названа одна з перших мов програмування – Ада.

Але й це не все. Скупа доля не дала Аді часу далі розвивати свій математичний талант. А сучасники (серед них Фарадей, Брюстер, Вітстон) характеризували її як Великого математика і дуже наполегливу людину. Її талант і праця вже змінили світ (важко уявити тепер його без комп’ютерів), але хто зна, якою дорогою пішла б математика, коли б Ада Лавлейс попрацювала б ще хоч років 10…

Підготував Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Марія Іванова, програмістка, Чернівці: 

8 Березня по-карпатськи

– Програмування – професія дуже цікава і обширна. Бо тут кожен знайде собі заняття до вподоби – від абстрактних моделей даних і до гламурних інтерфейсів для користувачів.

За статистикою, дівчата частіше займаються розробкою більш високорівневих додатків, часто роботою з UI (юзер інтерфейс). Та насправді жінки-програмістки є, напевно, в кожній сфері, просто в незначній кількості.

Я вчилась у фізико-математичному ліцеї. Програмування там було досить потужне, але для мене на той момент воно було швидше прикладним для розв’язання різних математичних задач. Потім, навчаючись в університеті (прикладна математика), здобула більше досвіду і зрозуміла, що це – моє. Тим паче, що студенткою вже пішла працювати на одну із IT-фірм Чернівців.

Програмую я на C#, Net, Web… Отримую завдання, які треба зробити (вони описуються в специфікації), сідаю, розбираюся, і реалізую. Трішки розводить цей «компот» спілкування із замовником (переважно англійською мовою) і робота в команді.

У чоловічих колективах почуваюся добре. Навіть дуже. Коли прийшла працювати в попередню команду, то на першому ж корпоративі хлопці підняли тост за те, що в їхній команді з’явився перший працівник-дівчина. Це актуальний приклад, бо найчастіше буває, що в команді 1-2 дівчини-програмістки серед десятка чоловіків.

Те, що програмісти – замкнені, самотні люди, – хибний стереотип. Насправді вони всі дуже різні. І багато серед них веселих і «шебутних».

Найулюбленіше  моє хоббі – походи в гори. Півтора місяці тому я повернулася з Гімалаїв. Їздила до Непалу. До речі, в нашій компанії половину складали програмісти з різних міст України. А ще займаюся танцями, трохи часу витрачаю на історичну реконструкцію тощо.

Минулих вихідних їздила на «Артполе», там теж весело, я полюбляю фестивалі й подібні заходи…

Запис Ада ЛАВЛЕЙС: донька Поезії – мати Програмування спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У нашому краї Леонід Сидорчук живе і працює вже значно довше, ніж на рідній Херсонщині, яку покинув після закінчення з відзнакою училища мистецтв – для служби в армії, пізніше – роботи в Криворізькому  театрі оперети, а згодом – у Сімферопольському фольклорному ансамблі «Таврія». Тому Буковину вважає другою батьківщиною, а заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю, де пройшов шлях від танцюриста до балетмейстера, – другою родиною. Як і театр «Голос», де вперше вийшов на сцену як драматичний актор.

Фото з сімейного архіву

Усе в житті трапляється вчасно

– У мене в житті все йде «без запізнень», – стверджує актор. – Ну хіба можна нарікати на долю, коли я ще на першому курсі училища знайшов собі для професії

найкомфортнішу пару! І танцювальна доля стала життєвою: моя партнерка Лариса – це  моя дружина і мама моєї дочки.

У професійному плані я також постійно розвивався. Прибув до Чернівецької області на запрошення  відомого балетмейстера Буковинського ансамблю Дарія Ластівки і за сприяння рідного брата Іво Бобула, з яким ми певний час працювали в «Таврії». З часом обійняв посаду балетмейстера-постановника і, не маючи ще й 40 років, отримав звання Заслуженого артиста України.

Прийшовши на посаду балетмейстера в театр «Голос», згодом отримав нагоду спробувати себе в драматичній ролі. Спроба була вдалою, незважаючи на те, що мені було вже 37. І оскільки бути артистом я мріяв з дитинства, не обмежуючи свої мрії видами і жанрами мистецтв, то дорослим лише переконався, що мрії збуваються!

Єдине, що почав запізно – це курити. «За компанію» закурив також у 37. Компенсував це «запізнення» тим, що швидко кинув. Уже років сім не курю.

Як «придумується» танець – не скажу. Бо сам не знаю

– Як балетмейстер-постановник придумую танець, вчу і показую, як його виконувати. Цьому передує відбір музики. Слухаю дібраний матеріал до останньої нотки, щоб музика «пройшла через нутро». Відштовхуючись від неї, придумую рухи. У народних танців є певний набір рухів як абетка, з якої в мові складаються слова. Вони мають так вдало і вигідно поєднатися, щоби виникла канва танцю. В естрадному такої «абетки» немає. Натомість у балетмейстера, як і в художника, режисера, є свій «почерк». Є те, що не робить ніхто інший. Як виникають ці рухи, цей почерк – сказати не можу. Бо не знаю. Знаю лише, що музика, рух, сценічний образ – мають разом скласти гармонію.

Завжди захоплювався синтетичними артистами старої школи, коли один актор поєднував різні таланти, співав, танцював, декламував… Як Любов Орлова, наприклад, або Людмила Гурченко. Бог дав мені можливість виступати в різних жанрах, і це щастя. А взагалі, якби в армії мене не відправили до Одеського військового ансамблю пісні і танцю – хтозна, чи пов’язав би я свою долю з танцем. Адже строкову службу розпочав… старшим заправником ракети.

Поза сценою мене рідко впізнають

– Театр – це спосіб життя. Самовираження. Зовсім інший вимір. У побуті можна закритися, зашоритися, а театр дає можливість піднятися над марнотою – і не лише акторові. Мистецтво дає поштовх до перегляду цінностей. У нас була вистава «Тет-а-тет», у якій багато лірики, поезії, любові. Мені розповідали, що пара, яка була на грані розлучення, завдяки спільному перегляду цієї вистави, залишилася разом.

Ті, кого ми втілюємо на сцені, не збігаються з нашим життям, побутом, характерами. Мене рідко впізнають на вулиці. Хоча – буває, підходять люди після газетних чи телевізійних інтерв’ю, повідомляють, що вони мене бачили. Навіть сьогодні підходив якийсь чоловік. Мене це не дратує, мені взагалі не притаманна агресія.

А якось ми з дружиною знялися в рекламі. Ото була справжня слава з негативними наслідками. Неможливо було з дому вийти! Тоді було усвідомлення такої смішної речі, що роки важкої праці, самовдосконалення, обмежень не принесли тієї відомості, яку дала коротка зйомка в звичайнісінькій рекламі (сміється – авт.).

Для актора важливо мати змогу побути на самоті

– На сцені викладаєшся повністю. Глядач заплатив – будь ласкавий, працюй. Та так, щоби глядач і не здогадався, що ти хворієш, чи сумуєш, чи маєш інші проблеми. А щоби повірив твоєму героєві, розчулився, пережив усе разом з ним. Після такого відчуваєш деяке спустошення. Для відновлення дуже важлива можливість побути на самоті. Коли нарешті опиняюся один вдома, вмикаю музику і слухаю. Або просто збираюся і гуляю містом, щоби вкотре подивитися на його унікальну архітектуру і на людей.

Я працюю як з фольклором, так і з естрадою: співпрацював з Ольгою Добрянською, ставив композиції колективам українського танцю з Канади. Новим потужним досвідом була постановка до 600-ліття Чернівців вокально-хореографічної сюїти «Буковинська родина». Це дійство, яке увібрало у себе танці всіх народів, що населяють Буковину. Окрім змістового навантаження, це ще й  велика чисельність виконавців на сцені. Непросто це – керувати сотнями людей…

Ревізія періоду життя

– У кожної людини є дата, коли зупиняєшся, переоцінюєш, ревізуєш відрізок життя. В мене кожний період у творчому житті – особливий. Немає однієї ролі, яку можу назвати найвидатнішою: у різний час різні образи ставали визначальними. У парі з дружиною визначальними стали танцювальні композиції «Блукаючі зірки», «Вечір в Парижі», «Набережна туманів». У театрі – це ролі барона  у виставі «Санта Крус» за та дядька Свирида в «Батьківських порогах» .

Нині таким підсумком став творчий вечір у філармонії до мого 50-ліття. Цього дня поруч зі мною були всі колеги. Тому тандем «артист – балетмейстер», який у нас склався в Буковинському ансамблі, можна вважати успішним. А висновок після «ювілейної ревізії» – треба рухатися вперед.

Дружба, що зародилася в екстремальних умовах, вічна

– Спеціально на мій творчий вечір з Кишинева приїхав мій армійський друг. Минули десятиліття, але ми не лише не загубилися в цьому світі, а й почали дружити сім’ями, подружили наших дітей. А приїзд друга на ювілей – найкращий подарунок. Виглядає, що твердження «Дружба, яка зародилася в екстремальних умовах, вічна» –  правильне. Адже армія, навіть для артистів – це екстремальні умови. Військовий артист – це такий же військовий, з особливим режимом і дисципліною, тільки між підйомом і відбоєм він тренується виступати, а не марширувати чи стріляти.

Та і загалом творчість – це екстрим. Тому й дружба, зав’язана у творчості, теж вічна. Мені завжди щастило: поруч були люди, які підтримували і наставляли, коли треба. Це Андрій Кушніренко, Дарій Ластівка, Петро Колісник.

Не вірю, що там, де нас нема, – добре

– Я мав нагоду рік працювати в Румунії. Ще рік – у Німеччині. Мав запрошення на роботу за кордон.  Але я навіть квартиру не зважуюся міняти, не те що країну. Я навіть маму з півдня перевіз сюди, на Буковину. І сестра моя сюди перебралася. Тут моя батьківщина, і я ні на хвильку не жалкую про це.

В моїй оселі багато улюблених квітів, які я сам доглядаю, і великий акваріум. З нами живуть кілька папуг і рябенький кіт. Я маю улюблену чашку з китайським орнаментом, яку подарувала мені дружина  –  мені навіть кава з цієї чашки видається смачнішою. Я не вірю, що там, де нас нема, – добре. Мені добре тут, де я не маю вихідних – бо коли вихідні в театрі, то я зайнятий у філармонії, і навпаки. Коли випадає  –  дуже рідко – що кілька днів нічого не роблю, то це стрес для організму! Я так не звик. Тому міняти душевний комфорт на якісь побутові вигоди наміру не маю.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Артист, який не міняє чашку, професію, дружину, край і країну спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Господарство пані Любомири: ну як таких не любити?!                

         Кожний викинутий і покинутий має свою історію             

Понад два десятки собак і шістьох котів утримує й годує родина чернівчанки Любомири. Не мучить їх у тісній квартирі і не дратує сусідів: тваринки живуть на просторій території, яку пані Любомира орендувала і тепер утримує лише задля цих істот. Більше того, родина не ходить вулицями і не збирає бездоглядних тварин – ті з’являються якось самі по собі. Це або побиті й закривавлені втікачі від двоногих нападників, або просто підкинуті під огорожу колишньої торгової точки безтурботними відпочивальниками – поруч ліс і ставок. Одне слово, кожна тваринка має свою історію та ім’я.

– Цигана мама просто врятувала від загибелі, – знайомить нашого кореспондента зі своїми підопічними донька орендарки Лілія. – Він прибіг побитий, зі зламаною лапкою, наляканий… Боявся, що й тут битимуть, але в паніці не зорієнтувався, куди втікати далі. Мама прийняла, підлікувала, годує тепер. А Мушку підкинули в картонній коробці разом з цуценям – ну що було з нею робити… Взяли й її. Підкинули й великого пса бійцівської породи. Було трохи лячно: великий м’язистий пес загрозливого вигляду,  неприязна морда. Але й він виявився нещасним створінням, яке відгукнулося на доброту і шмат їжі… Тепер це наш Тосік, з мордою  стафорда.

                               Беруть тваринок одиниці, а викидають – десятки

Більше двох років підкидають родині котів і собак. Аби якось контролювати ситуацію, Любомира власним коштом обгородила для собак вольєр, розділила окремо «хлопчиків» і «дівчаток». Спосіб виявився дієвим, лише маленька Мушка примудрялася пролазити в дірочки і знаходити друзів, в результаті знову народила двох цуценят.

Утримання такої кількості тварин обходиться родині в тисячу гривень щомісяця. Щодня  пані Любомира готує  для підопічних три відра їжі – це 6 буханок хліба і ковбасний корм. Ліля шукає підтримки співчутливих до тварин людей через інтернет: іноді зголошуються і допомагають кормом. Одна знайома щодня приносить харчові відходи.

Намагалися привернути увагу до проблем бездомних тварин і громадською активністю – родина є постійним учасником акцій міської організації захисників тварин «Не будь байдужим». Разом з активістами організації прилаштовують милих цуценят і кошенят у добрі руки. Але беруть тварин одиниці, а викидають – десятки. Ліля не раз бачила, як біля їхнього кіоску пригальмовували дорогі джипи, з яких на дорогу виштурхували чергового нещасного чотирилапого.

 Оренда закінчиться – зграя собак і котів буде в місті                     

Домашні тварини міцно «прив’язали» родину до міста – сім’я не має змоги разом нікуди поїхати, адже щодня треба годувати «братів менших». Але не це найгірше. Найбільша проблема в тому, що коли закінчиться термін оренди, зграю собак і котів доведеться просто випустити на вулицю – адже забрати їх з собою у квартиру нереально. А притулок вартістю 12 мільйонів гривень збудують ще не скоро – та чи й збудують?

Останнім часом чотири собаки пані Любомири померли з явними ознаками отруєння. Комусь вони таки заважають – навіть доглянуті, ситі і відгороджені. Але минулого тижня знов одного підкинули.

…Українці іноді кепкують з дивакуватих, на їхню думку, іноземців, які захоплюються  захистом тварин аж настільки, що щедро фінансують утримання притулків для чотирилапих і пернатих. Мовляв, нічим їм зайнятися, а в нас тут люди недоїдають…

А чи  не з милосердя до будь-якої живої істоти починається милосердя до людей? І чи не породжує жорстокість до всіх цих Принцес, Манюнь, Леопольдів і Білок взаємну байдужість Людей Розумних?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії» 

Телефон, за яким можна допомогти з харчуванням тваринок або забрати собі пухнастого друга: 095 55 18 571 – Ліля

Запис Відповідальність за тих, кого ми приручили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні комусь може здатися вигадкою виселення з України людей тільки за те, що вони… українці. Для багатьох це – події з інших життів, факти з інших доль, почуття інших людей, і, зрештою, інше минуле. Та є й ті, для кого це – завжди свіжа рана, яка гоїтиметься довго і важко, бо стосується їхніх батьків та їх самих. Вони не з підручників знають, як одного дня можна втратити все, що тяжкою працею наживала родина, і замість теплої батьківської хати опинитися в сибірському бараку.

Андрія Калинку батьки назвали на честь діда – чоловіка порядного, чесного, працелюбного. Та в середині минулого століття такі люди були невгодні владі… Тож як закінчилося дідове життя і де могила закатованого чоловіка, ця родина не знає й досі.

…Це сталося 62 роки тому – 1950-го року всю родину Андрія Казимировича вивезли з рідного села Серафинці Городенківського району Івано-Франківщини на спецпоселення до сибірської тайги. Його батьки, Наталка і Казимир, щойно одружилися – й одразу до Сибіру, на спецпоселення. Довелося обживатися на чужині: Казимир купив корову, двох свиней, курей. Уже там  1954 року в них народився первісток. Але дитина померла, коли їй було лише три рочки… Потім народився Андрійко. На сталінських лісоповалах у Верхньо-Кетському районі Томської області родина перебувала десять років.

– Уже минуло понад шість десятиліть, а я й досі не позбувся важких спогадів дитинства, – каже пан Андрій. – Не можу забути трагедії нашої сім’ї – арешту, виселення, знищення дому і майна. І хоч я цього не бачив на власні очі, та, мабуть, цей жах передався мені з маминим молоком.

У Сибіру українці жили тільки з цифрами – і без надії: 10 років заслання, 20-та ділянка, 27-ий барак, 10 сімей у бараку. Та родина Калинок завжди сподівалася на повернення додому. І коли нарешті вони змогли це зробити, виявилося, що на Івано-Франківщині, замість рідної оселі, на них чекає… пустище.

– У нашому селі нас не прийняли і ми виїхали на Луганщину, – згадує Андрій Калинка. – Через кілька років знову спробували оселитися в рідному селі – і нам знову не дозволили. Батько з двома своїми братами був змушений шукати роботу на Буковині. Їх прийняли тут, у Кострижівці.

Так почалося нове, сповнене повсякденних клопотів, життя цієї родини. Нині Андрій Калинка – успішний учений, який створив породу корів «буковинський м’ясний симентал», кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Буковинської державної сільськогосподарської дослідної станції.

Через багато років по тих подіях  Андрій Калинка переконаний, що справедливості у ставленні влади до репресованих і реабілітованих немає: за півстоліття сім’я так і не дочекалася від владників навіть елементарного вибачення за поневіряння.

– Репресовані комуно-більшовизмом українські діти зокрема й репресовані українці загалом мали б одержати компенсацію за завдані їм моральні збитки, як, до прикладу, її отримали малолітні й дорослі бранці гітлерівської неволі. Бо ж люди, які були на висланні в ті далекі часи, їхні діти – теж морально скривджена категорія населення. Вони постраждали за українську державну незалежність, але мають за це лише довідки про реабілітацію та щомісячно 4,25(!) гривні до пенсії, – скрушно зауважує Андрій Калинка. – Але ж усі діти, яких, незалежно від віку, разом із батьками вивезли з України, й діти, які народилися у спецпоселеннях, юридично були повноцінними фігурантами відповідних постанов так званої «особливої наради при МДБ СРСР», тобто ворогами народу, які, згідно з чинними тоді законами, повинні були перебувати у місцях спецпоселень довічно. І хоча ситуація після 1956 року змінилася і репресованих реабілітували, впродовж десятків наступних років такі, як я, все одно ходили з тавром, через яке для них було зачинено чимало дверей.

Життя навчило Андрія Калинку понад усе любити свою землю, свою мову і свій народ, незважаючи ні на що. І тепер, через стільки років, уже за сучасних реалій, він уболіває за свою державу. Андрію Казимировичу не йде з голови думка: «Нині маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі вважають себе господарями становища, а «недобитки» українського народу почуваються затюканими й упослідженими. Як кажуть у народі, люби, Боже, правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з тяжкого російського полону».

Мама народила мене в стайні, коли всі були на лісоповалі. Пологи у себе приймала сама, відтак поклала мене в молоко, а потім загорнула в солому і свій одяг.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис ЯК ТО – БУТИ ЧУЖИНЦЕМ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дитячий будинок сімейного типу створено відповідно до проекту «Розвиток сімейних форм виховання через створення дитячого будинку сімейного типу в місті Чернівці», який здобув перемогу у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. Помешкання передано у користування родині Олійників разом з усім необхідним – меблями, побутовою технікою, комп’ютерами та навіть посудом.

– Ще у 2000 року у нас із чоловіком з’явилося бажання всиновити дітей, – розповідає мама Ірина Олійник. – А вісім років тому прочитали в одній із газет, що є така можливість для сімей – брати на виховання від 5 до 10 дітей. І вирішили, що однією із таких родин буде й наша. На жаль, тоді у нас не було достатньо місця, можливостей. А тепер взяли на виховання малечу у рамках цього проекту.

Прийомні діти – Анастасія, Валерія, Олена, Юрій та Арсен – вихованці Оршівського будинку дитини. Один із взятих на виховання хлопців – сирота, його мама померла кілька років тому. Ще три дівчинки і хлопчик – це братик і сестрички. Їхній мамі заборонили із ними спілкуватися. Рідні сини – 14-річні близнюки Едуард і Михайло.

– Думаю, що Бог закладає людям бажання у серце. У нас таке бажання було. Інакше й не могло бути, бо все, що стосується дітей, має бути від серця, – каже Ірина. І додає: найважливіше для дітей – їх любити.

Вона переконана, що любов, терпіння, розуміння, повага та вміння побачити в дитині особистість здатні робити дива.

– Існує кілька мов любові:  є діти, для яких обійми, як для нашого Арсенчика, – понад усе. А є діти, для яких найважливішим є погляд і саме в ньому вони бачать все, чого так потребують. Хтось чекає на розмову сам на сам, і, безумовно, всі дітки люблять подарунки – з приводу і без нього.

          Ірина Олійник: «Кожного дня дякую Богові за моїх дітей»

Нещодавно, 5 травня, виповнилося рівно 5 місяців великій дружній родині Олійників. І батьки щодня дякують Богові за ту можливість, яку їм подаровано. Едік та Мишко набагато старші, і з появою в сім’ї молодших дітей багато чого батьки переживають заново – водять їх до школи, разом роблять домашнє завдання. Постійний рух і турботи.

– На початках було важко – і діткам, і нам. Бо ж до того, як переїхати до Чернівців, вони навчалися в сільській школі. А там і клас був меншим, і вимоги трохи інші, – розповіла мама. – Скажімо, в тій школі вони ніколи не писали чорнильними ручками, а тут довелося цьому вчитися – були і переживання, і сльози. Але разом ми з усім впоралися.

Радіє Ірина, що дітки не втрачають старих контактів: комунікабельний Юрко, який тепер ходить до п’ятого класу, іноді телефонує своїй колишній однокласниці з Оршівців: «Він хвилювався, як має звикнути до нового класу, до нових вчителів, але дуже швидко адаптувався на новому місці, вже має багато нових друзів».

І це стосується всіх дітей, які живуть в цій сім’ї. Едуард та Михайло, які вже 8 років займаються легкою атлеткою, привели молодших дітей до свого тренера – тепер всі разом охоче відвідують тренування. Не забарилися й з першими здобутками – за біг на відстань 60 м всі мають дипломи за третє місце, а Оленка виборола друге.

         Для мами день починається о шостій ранку і завершується ближче до опівночі

Дітлахи звикли прокидатися о сьомій ранку – аби встигнути поснідати, зібратися і вчасно дістатися до школи. Лягають о дев’ятій вечора, бо так звикли ще відтоді, як виховувалися в будинку-інтернаті. Ірина, щоби діти були оточені увагою і турботою, щоденно встає о шостій, а засинає, коли впорається з усіма хатніми клопотами, – ближче до опівночі.

– Завжди маю, чим зайнятися, – каже жінка. – Зранку клопочуся, аби зібрати діток до школи, потім маю прибирання, готування їжі, і не встигаю оглянутися, як вдома вже знов повно галасу – діти повернулися зі школи. Годую їх обідом і беремося за уроки. І так минає увесь день.

Але все це – приємні клопоти. Бо ж, коли бачиш усмішки на дитячих обличчях, чуєш радісний дитячий сміх, коли діти досягають успіхів – це і є щастя.

          Свято зробити легко – варто лише захотіти

За п’ять місяців в Олійників вже було багато свят – Новий рік, Різдво, дні народження близнючок Оленки та Валерії, Арсена, Юрка, а через кілька днів сім’я готує сюрприз до дня народження Насті. Мама пообіцяла, що торт буде обов’язково. І так в тут заведено на кожне родинне свято.

А ще діти люблять, коли Ірина готує піцу за власним рецептом – з курячою грудинкою, бананом і сиром.

– Маємо й своєрідний родинний ритуал – коли ліпимо вареники, участь у процесі приготування обов’язково бере прабабуся – Орися Корнилівна. До речі, у неї день народження припадає на 8 березня. Уявіть, як їй було радісно, коли ми прийшли вітати її всі разом – діти зробили подарунки своїми руками, а Юрчик з цієї нагоди навіть написав для неї вірша.

За найменшої можливості родина виїздить до лісу – щойно зацвіли проліски, сіли до машини й гайнули за місто.

…І кожен такий день Ірина вважає безцінним – чи то святковий, чи то будень. Бо свято матері – в її дітях.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Бути мамою – це вроджений талант, помножений на мистецтво спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ілля Васильович і Марія Степанівна Звонецькі народилися в Чернівцях, працювали на промислових підприємствах міста. Знали одне одного з дитинства, але розуміння того, що створені один для одного, прийшло на вечорницях. Саме тоді молодий Ілля помітив, що у колі друзів танцювала вже не маленька дівчинка, а гарна молода панночка, від якої важко відвести погляд. Відтоді вони не розлучалися і згодом побралися. Наступного року в них з’явився первісток Іван, а через 8 років – Василь. Подружжя жило, як вчить народна мудрість: посадили дерево, збудували будинок, виховали дітей. Нині поважне подружжя радіє 4 онукам.

Подвійне свято

Колись син Іван на срібне весілля зробив батькам приємний подарунок – одружився. Нині Іван та Світлана Звонецькі святкують і власне срібне весілля, батьки Івана, у свою чергу, – золоте, а на святах йм допомагав свадебный ведущий.

Чернівецький міський голова вручив ювілярам цінні подарунки. А від Палацу урочистих подій пари отримали медалі «Одружені в Чернівцях» і дзвоник-оберіг на щастя та благополуччя.

За словами Галини СОЛОГУБ, директорки Палацу урочистих подій, це вже п’яте золоте весілля цього року. До речі, обряд у Палаці урочистих подій до такого ювілею проводять безкоштовно. Коли люди прожили разом 50 років, вони заслуговують на свято.

Усім парам, що одружувалися напередодні Дня міста, дарували книгу «Чернівці – унікальність у розмаїтті».

10.10.2010

– Дати, в яких співпадають усі цифри, вважаються магічними. Тому багато пар одружуються в такі дні, адже вірять, що це сприятиме щасливому та тривалому шлюбу – щороку в нас на такі дати записується багато охочих. Цього року буде проведено 30 обрядів, 5 з них – в органному залі, 2 – в ресторанах, 23 – в Палаці урочистих подій, –розповіла директорка Палацу Щастя.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Не розлучайтеся! Золоте весілля – безкоштовне! спершу з'явиться на Медіа-Версії.