У час, коли Україна виборює не лише свою свободу, а й майбутнє, особливого значення набуває розвиток технічної освіти. Саме вона формує покоління, здатне відбудовувати державу, створювати інновації та забезпечувати її технологічну незалежність. Історія участі керівника радіотехнічного гуртка Олександра Глевка разом із вихованцями Романом Факасом, ученем 9-го класу Луковицького ОЗЗСО та Олександром Піцулом, учнем 8-го класу Молодійського ліцею у міжнародному конкурсі з радіоелектроніки в латвійському місті Вентспілс — яскравий приклад того, як такі поїздки стають потужним освітнім і життєвим імпульсом. З України у конкурсі брали участь дві команди: з Рівного і Чернівців.

Олександр Глевко — не просто педагог, а людина, яка пройшла шлях від вихованця гуртка до його керівника. Свого часу він навчався у Чернівецькому обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді, де здобував перші практичні навички з радіоелектроніки у керівника гуртка Василя Георгійовича Нікуліци, а сьогодні передає цей досвід своїм учням, відкриваючи їм значно ширші можливості. Участь у міжнародному конкурсі стала для його вихованців першим серйозним випробуванням і водночас вагомим досягненням: команда змогла посісти п’яте місце у молодшій віковій групі та шосте — у загальному рейтингу серед шістнадцяти команд з різних країн Європи. Це результат, який переконливо свідчить: навіть учні з невеликої громади можуть гідно представляти Україну на міжнародному рівні.

Сам формат конкурсу вимагав не лише знань, а й уміння діяти швидко та точно. Теоретична частина передбачала виконання тестів і розрахунків, тоді як практичне завдання полягало у збиранні електронного пристрою за схемою — і все це в обмежений час.

Втім, справжня цінність цієї поїздки виходить далеко за межі конкурсних результатів. Учасники мали змогу відвідати сучасні лабораторії, познайомитися з роботою європейських гуртків, взяти участь у майстер-класах та поспілкуватися з фахівцями у сфері радіоінженерії. Такий обмін досвідом відкриває нові горизонти як для учнів, так і для педагогів, адже дозволяє побачити інші підходи до навчання, інші освітні культури та інші стандарти.

Особливе враження справило саме місто Вентспілс — простір, де сучасність гармонійно поєднується з традиціями. А близькість до Балтійського моря надає цьому простору особливої сили. Море, навіть холодне і вітряне, вражає своїм масштабом і викликає відчуття свободи, яке важко передати словами.

Не менш важливими стали й людські зустрічі. Відкрите спілкування з колегами, підтримка інших українських команд, нові знайомства і теплі розмови формують відчуття спільності і взаємної підтримки. Особливого значення набувають моменти єднання з українцями за кордоном, коли навіть у невеликому латвійському місті відчувається, що ти частина великої спільноти.

Сьогодні як ніколи очевидно, що розвиток технічних спеціальностей є основою сильної держави. Саме інженерія, електроніка, програмування формують потенціал, який визначає обороноздатність, економічну стійкість і технологічний рівень країни. І дуже часто перші кроки у цьому напрямку починаються саме з таких гуртків — із зацікавленості, підтриманої наставником, і можливості спробувати себе у справжній справі.

Дорога до Вентспілс була довгою і виснажливою — майже дві доби в дорозі, понад півтори тисячі кілометрів. Але цей шлях став частиною досвіду, який неможливо виміряти лише кілометрами. Ця історія — значно ширша, ніж розповідь про один конкурс. Вона про те, як формується майбутнє України — через людей, які вчать, і тих, хто готовий вчитися, відкривати світ і повертатися додому сильнішими.

Більше фото та відео з поїздки можна переглянути на сторінці Олександра Глевка у Facebook.

©Тетяна Спориніна,
фото з архіку Олександра Глевка

Запис Інженерне майбутнє України починається тут: досвід міжнародної співпраці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є зустрічі, після яких світ неначе фокусується по-новому. Нехай не надовго, але це відчуття є ще і зараз. 3 грудня відчинилися двері в світ театру – прийшла на зустріч циклу «Брама», яка цього разу була присвячена мистецтву сцени, акторській майстерності та режисурі. Гостем вечора був Іван Данілін, актор і режисер, добре знаний кожному чернівецькому поціновувачу театру. Модератором і автором циклу мистецьких зустрічей традиційно був письменник Максим Дупешко.
Питання про Театр. Про Театр, як шлях, як сенс, що одного дня оформився у просте слово «Пішли…». Так само, як у «Божественній комедії» Вергілій звертається до Данте й веде його крізь темряву до світла, так і в професійному шляху Даніліна з’явилася людина, за якою він пішов без вагань. Це був Григорій Володимирович Агєєв — керівник народного театру, перший учитель, який, почувши в приймальній комісії фразу «Цей хлопчик хоче поступати на режисера», просто сказав: «Пішли». З того моменту почався шлях, що визначив усе подальше життя митця.

П’ять років Данілін добивався, щоб театр носив ім’я Григорія Агєєва, — і добився, адже пам’ять про вчителя для нього не формальність, а внутрішній обов’язок і глибока вдячність. Іншою ключовою постаттю став народний артист України Володимир Адольфович Сніжний у Рівному, людина, яка стала другим дороговказом і знову підтвердила: учителі живуть далі у своїх учнях…

На зустрічі Іван Данілін говорив про народження персонажа, про магію сцени, про режисерські рішення, які іноді здатні повністю змінити постановку. Питання були і від гостей зустрічі:
— як пішов у актори;
— як прийшов до режисури;
— роботу в театрі імені Ольги Кобилянської;
— творчі пошуки й «профнепридатність», яка виявляється не вироком, а точкою зростання;
— роботу в театрах Рівного та Чернівців;
— великий вплив театру ляльок, який, за його словами, вчить точності, пластики і театр ляльок, як більш умовний, часто виступає джерелом сценічної свободи та метафоричності.

Згадали і про фільм «Ти — космос» Павла Острікова, де головну роль виконує непрофесійний актор Володимир Кравчук. Саме у таких акторів переважає відсутність штампів, природність і ефект документальної присутності — коли в кадрі бачиш не гру, а людину.

Іван Данілін закінчив акторську освіту, а також магістратуру з режисури — саме це дозволило йому поєднати дві ролі: актора й постановника. Нині він очолює Народний драматичний театр ім. Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців і водночас керує дитячою театральною студією «Бу-Бу-Бу». Як актор, Данілін грає Гамлета у постановці Володимира Петріва на сцені Рівненського обласного драматичного театру… Участь у Незалежній театральній лабораторії, вистави  «За годину» за новелами А. Шніцлера, «Пісок з урн» за поезією Пауля Целана режисера Олега Мельничука. Іван Данілін долучався до фестивалю Meridian Czernowitz як режисер і актор театральних перформансів та поетичних читань.  Пригадали і документальний фільм «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші». Фільм присвячений діяльності мера Чернівців Траяна Поповича, якому 1941 року вдалося врятувати від загибелі близько 20 тисяч чернівчан єврейського походження. Перформанс «Запалювання ліхтаря», міні-вистава «Трояндова легенда»… Водночас — здатність бачити за межами сцени, виховувати, створювати простір, де живе творчість…

Наприкінці зустрічі Іван Данілін презентував фільм «Будучність України», створений за сценарієм загиблого відеооператора Максима Шварцмана. Це фільм-пам’ять, фільм-вшанування сміливості, болю й віри в майбутнє.

Зустріч із Іваном Даніліним — це завжди досвід: людський, творчий, емоційний. Це щирість, якої часто не вистачає в сучасному світі…
І, виходячи з тієї зустрічі, я подумала: добре, коли людина має  своє «пішли». Свою людину, за якою варто йти.
Свій шлях, який відкривається з одного короткого, але вирішального слова.

А такі митці, як Іван Данілін, нагадують:
Театр — це не професія. Це сенс. Це спосіб бути. 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Вже вдома я переглядала світлини з вистав, де грав Іван, де він  режисер…  шляху, який триває. Дякую Івану Даніліну за позицію, за щирість і за власне кредо: служити Театру, як Богу…

Запис Театр, що стає сенсом: історія одного вирішального слова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Данілін – актор і режисер, керівник народного драматичного театру імені Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців, і там же він очолює дитячу театральну студію «Бу-бу-бу». Щойно повернувся з Рівного і Тернополя, де 9 і 10 листопада був з театром на гастролях.
Наразі в репертуарі театру вистави: М. Гоголь «Одруження», «Записки божевільного», Х. Венгринюк «Про мого старого білого качура», «Діти SOS» – за творами дітей переселенців, А. Чехов «Дядя Ваня», Т. Шевченко «Великий льох», Н. Ворожбит «Голодомор», Ж.Б. Мольєр «Літаючий лікар», Гі Абекасіс «Приїжджий з Рангуна», І. Вирипаєв «Сни».

– Твоя дружина, Інна Даніліна, недавно на ФБ написала: «Осінь у Рівному – це вже традиція!». А в Ірени Боровець, завліта Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, перед вашою виставою «Про мого білого старого качура» у Рівному 9 листопада, на ФБ прочитала: «Кажуть, у Чернівцях ця вистава наробила шуму. Їхати у Чернівці далеко та й сполучення «не фонтан». Тому це величезне щастя, що театральний колектив під керівництвом Івана Даніліна їде з постановкою до нас! Отже, мала сцена Рівненського драмтеатру вже цієї суботи!».
Знаю, що ти вчився в Рівному. Що для тебе Рівне? Із яким настроєм навідуєшся туди?
– Рівне для мене – це другий дім, приїжджаю туди, як додому. Бо я там учився, там моя альма-матір. Я закінчив Рівненський інститут двічі. Перша освіта – акторська, друга, нинішнього року, – магістратура з режисури.
Мала сцена в Рівненському обласному академічному муз драмі – особлива. Коли я вчився на акторському в народного артиста України Володимира Адольфовича Сніжного, всі наші пари проходили на цій сцені. Мала сцена – це як у кіно «крупний план»: глядач сидить дуже близько до тебе, він чує твоє дихання, ловить твій погляд – і ти вже нікуди не сховаєшся, мусиш бути абсолютно чесним. Ось зараз, через стільки років, повернутися на цю сцену й показати свою режисерську роботу – стало для мене великим щастям. До речі, дружина моя також вчилася у Володимира Адольфовича, тільки на рік пізніше. Для неї, як і для мене, це теж приємна зустріч – з друзями, однокурсниками, колегами.

– Театр – це пристрасть. Навіть для глядача. Сучасний театр – це живий театр. Він синтезує музику, рух, філософію, містерію, дію. Ти, Іване, і актор, і режисер. Чи навпаки: і режисер, і актор? Що для тебе наразі є первинним?
– Я багато років працював актором і вважаю, що як актор я ще не все сказав… За певних обставин почав займатися режисурою, закінчив магістратуру. Як режисер, встиг поставити в Рівненському муздрамтеатрі «Войцека» Георга Бюхнера на великій сцені – це ще під час навчання режисури. Наразі перевагу віддаю режисурі, хоча як актор у деяких своїх виставах теж беру участь.

– Театр – це режисер, актори, художники, декоратори, , бутафори, гримери, костюмери, звукорежисери, освітлювачі, робітники сцени… І водночас – це єдиний, унікальний організм, де все майстерно сплетене воєдино… Театр іноді здається химерою, вигадкою… А що є реальністю у театрі, найвищою реальністю?
– Так, театральне мистецтво – це колективна творчість. Найбільша удача – коли з тобою працює команда однодумців, або, як ми любимо говорити в колективі, – «банда» Коли всі розуміють тебе з пів слова, – тільки тоді приходить відчуття єдності. Реальністю в театрі є щоденні репетиції, репетиційний процес загалом, а потім – прем’єра, народження самої вистави. У будь-якого театру, навіть у того, що вважає себе експериментальним, є власні базові, консервативні, академічні принципи. Та якщо не «порушувати» закони, не шукати свою власну мову, то застигнеш на місці, не рухатимешся вперед. У якій пропорції «змішувати» нове і старе, кожний вирішує для себе сам. У мене один принцип: роби те, що любиш, працюй з тими, кого любиш…

– Сьогодні ти очолюєш відомий на Буковині Народний драматичний театр ім. Г.В. Агеєва Центрального палацу культури м. Чернівців. Чи є у вас свій глядач?
– Народному драматичному театру Центрального палацу культури Чернівців ще не присвоєне ім’я Г.В. Агеєва. Ми з директором Олександром Мадеєм лише працюємо над цим. Дуже хочеться, щоби театр носив ім’я мого вчителя і багаторічного режисера, керівника і натхненника цього театру Григорія Агеєва.
Щодо власного глядача, то він у нас є. Це люди, що ходять на наші вистави. Народний драматичний театр знають не тільки в Чернівцях, але й у Рівному, Тернополі, Львові, Кам’янці-Подільскому, Коломиї, Одесі…

– Два роки тому до Рівного ви привезли виставу за п’єсою Антона Павловича Чехова «Дядя Ваня». І присвятили цей показ пам’яті свого учителя, народного артиста України Володимира Сніжного. Народний драмтеатр у Чернівцях поки й не офіційно, але носить ім’я Григорія Володимировича Агеєва… Відчувається, що ти з великою повагою ставишся до своїх учителів, наставників театральної майстерності. Яку роль відіграє такий майстер, педагог у долі актора, режисера?
– Виставу за Чеховим «Дядя Ваня» я присвятив двом своїм учителям – Агеєву та Сніжному, нею ж захищав магістерську. Мої вчителі посіяли в мені те зерно, з якого я, як митець, виріс, чим і завдячую їм. Що суворіше й вимогливіше учитель, що вищий приклад його життя, то глибше твоя творча совість, чесність, переконаність, то твердіше твої митецькі принципи. А без цього не можна жити в мистецтві.

– Що було найважчим у твоєму становленні як режисера? Режисер, як відомо, допомагає акторам розкрити і творчий задум постановника, і розкритися самим. А як ти сам розкриваєшся, як розвиваєш себе?
– Коли пішов з обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, як актор почав грати менше, більше займався викладацькою діяльністю й режисурою. Почав ставити вистави – спочатку з дітьми, а далі й з дорослими. Як режисер, я вже поставив чотири вистави у Коломийському Franko-театрі, одну виставу в Рівному, 12 вистав у Народному драматичному театрі.

– Кілька слів про дитячу студію, з якої розпочиналася твоя режисерська кар’єра. Адже робота з дітьми – це ж трохи інше?
– З дітьми працювати важче, але надзвичайно цікаво. Ти бачиш, як вони творчо зростають на твоїх очах – і це тебе тішить. У кожну дитину треба засіяти те зерно, з якого потім щось проросте. До кожної дитини треба знайти свій підхід. Коли працюєш з дітьми, сам починаєш навчатися разом з ними. Актори – теж як діти: впадають у відчай, панікують, якщо відчувають, що під час репетицій заплуталися, зайшли до якогось дивного місця, звідки не можуть рухатися… Обожнюю працювати з такими дітьми, які готові вирушити з тобою у тривалу і небезпечну театральну «подорож».

– Хто твій улюблений письменник чи письменниця? Чи хотів би ти поставити виставу за його чи її твором?
– Я дуже люблю Чехова й Гоголя. Чехов як письменник і як драматург – лікує: «Він ставить людині діагноз, щоби та вижила». А Гоголь мене переконав у тому, що «навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити». Шекспіра теж обожнюю, він писав про вічне. Мрію поставити «Короля Ліра»…

–  Вдячні тобі, Іване, твоїм колегам, театру за творчість і переконливість, за  нові відчуття (кажу це як твоя постійна глядачка), за міф і реальність, за неповторність і мандрівки інтерпретаціями. І, як сказав Лесь Курбас, ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя. І ваш народний дарує таки своєму глядачу жагу до життя! Браво!

©Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото SergyiS і з архіву Івана Даніліна

Запис Іван ДАНІЛІН про театральне мистецтво як колективну творчість і про талановиту… «бандочку» однодумців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бабуся шукає друзів

Вранішню виставу – традиційно для дітей – показував Рівненський обласний академічний театр ляльок у приміщенні Палацу «Академічний» Буковинського медуніверситету.

Сьогоднішня афіша Рівненського лялькового – українська та зарубіжна класика, вистави сучасних авторів, різних за жанрами, стилістичними особливостями, манерою акторського виконання. До Чернівців рівненці привезли «Бабусині пригоди» – казку відомого українського поета Олександра Олеся, написану ним для власного синочка Олежика. Для лялькової сцени вистава зроблена режисером-постановником Ярославом Грушецьким у співпраці з художником-постановником Кариною Чепурною.

Праця художника для вистави завжди важлива, а в театрі ляльок особливо. Яскраві привабливі ляльки разом з акторами захопили уяву  чернівецьких дітлахів, які прийшли цього разу на виставу, і повели у пригоди услід за  сільською бабусею, якій набридло жити самотньо і вона вирушила шукати собі друзів. Після усіх пригод дітки ненав’язливо отримали один з найважливіших уроків людського спілкування: не годиться усамітнюватися у цьому світі. Треба бути відкритою, доброю людиною, цінувати тих, хто живе поруч із тобою, намагатися зробити їх щасливими.

На острові Інішман – так само, як в Україні

Вечірня вистава другого дня «Золотих оплесків Буковини» несподівано ідейно резонувала із ляльковою. У виставі Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру «Каліка з острова Інішман» за п’єсою Мартіна МакДонаха можна знайти той же посил: треба бути відкритою, доброю людиною, цінувати тих, хто живе поруч із тобою, намагатися зробити їх щасливими.

Увечері чернівецький глядач був зворушений ще до початку вистави земним уклоном режисера-постановника, н.а. України Володимира Петріва перед головою журі, професором Київського Національного університету театру, кіно і телебачення, народною артисткою України Валентиною Зимньою. І це щира вдячність колишнього студента, який усе подальше життя визнає себе учнем Валентини Іванівни.

Сюжет ніби нескладний: на маленькому ірландському острові у доволі суворих умовах, які практично віками не змінюються, хіба що в маленьких деталях, живе невеличка купка людей, пов’язаних між собою безліччю людських зв’язків. Єдиний транспортний засіб, рибальський човен Малюка Боббі (з. а. України Віктор Янчук), який навіть не має дозволу на перевезення пасажирів.

Нам таке замкнене життя знайоме, не на острівцях, а у карпатських селах, які й зараз по кілька місяців бувають відірвані від зовнішнього світу. На острові практично нічого не відбувається – може, тому так вправно розносить дрібонькі новини єдиний місцевий ЗМІ Джонні Патінмайк (з.а. України Андрій Куделя).

Усе дійство вистави зав’язане навколо головного героя – каліки Біллі (Ігор Ніколаєв). Обділений здоров’ям, він має натомість  чутливу добру душу  й глибокий внутрішній світ (частково з прочитаних книжок, частково з виховання двох тітоньок – самотніх сестер Кейт (Ольга Лозовська) та Ейлін (н.а. України Ліна Ізарова), які насправді і не є йому ріднею…

10 персонажів вистави створюють його велелюдним, а кожний з них має ще якесь друге дно, яке не всяк здатен побачити й прочитати… Але все це «записалося» для огляду за перші 10 хвилин. А далі було просто життя, яке автор сьогоднішнього огляду проживала разом із театром, забувши і про МакДонаха, і про Ірландію. Слово «Україна» ніде не вимовлялося у виставі, але це було таке знайоме, наше життя, наші труднощі, наша незаможність і наше прагнення незалежності…

Каліка Біллі виявився лакмусовим папірцем на людяність не лише для своїх островитян, але й для глядача. Три години вистави – що наразі практично не зустрічається сьогодні – проминули так швидко, і дуже переймалася, не знаючи п’єси, чи порозуміються у своєму коханні Біллі та Чума, як її називає оточення, Хелен (Вікторія Клещенко-Піліпчук).

Окремо хочеться згадати сценографа-постановника Сергія Ридванецького, який так точно – і так своєрідно – відобразив  авторські ремарки щодо декорацій. Художники по костюмах Володимир Петрів та Анна Пілюгіна вдягли персонажів в усі відтінки брунатного різної напруги, починаючи від майже світло-сірого і до чорного, подеколи пробиваючись яскравим помаранчевим чи жовтим – ще одна система єдності для цієї маленької людської спільноти. Коди і знаки в цій виставі можна читати до безкінечності, погоджуючись чи сперечаючись, але байдужих не лишилося…

Форум на Канапі

Обговорення вистави традиційно почалося з висловлювань глядачів.

Марина Лібанова, директор книжкового магазину «Букініст»: – Сьогоднішня вистава не потребує багатьох слів. Від першого до останнього моменту вона не відпускала мене. Вистава складна, а я щаслива, що була разом із цим театром і з цим залом.

Марта Левченко, волонтерка, опікується дітьми з особливими потребами: – Проблема, піднята у цій виставі – важлива й актуальна. Звертаючись до доль людей з особливими проблемами, театр змінює світ, робить нас усіх більш чуйними…

Ігор Андроник, актор Чернівецького облмуздраму: – Ми з дружиною давно чекали Рівненський театр на нашому фестивалі, це наш перший театр. І це найкраща вистава, яку я подивився за моє життя. Дякую.

Інна Козачук, викладач з кафедри української літератури філфаку ЧНУ: – Рівненський театр пам’ятаю з фестивалю 2007 року, я не театрознавець, але мушу зазначити, що театр з тієї пори значно виріс у майстерності…

Марія Порчук, минулорічна переможниця в номінації «Найактивніший глядач»: – Ми всі розуміємо, що дуже важко три години поспіль «тримати» глядача. Мені здається, помилкою буде зводити виставу лише до проблем особливих людей. Треба говорити про людей талановитих і сміливих, які не бояться життя. Як з особливими потребами. Так і про всіх нас…

А ще я побачила особливий посил у цій виставі, немов би в дусі Анти-Тарантіно. Як у Тарантіно: ніби все прекрасно. А потім такі чорти з усього виповзають. А в цій виставі – навпаки: від важкого, темного – до прекрасного.

Ірина Вишневська, голова альтернативного журі, журналіст, театрознавець: – Враження – неймовірні. Після «Супниці» 2007 року це практично нове знайомство з рівненським театром.

Тетяна Кратко, член альтернативного журі, журналіст: – Хочу подякувати театру за цю виставу. Коли перечитувала п’єсу, текст здався мені трохи… вульгарним. А у виставі, українською, усі ті вирази звучали майже цнотливо. І автор, і режисер показують нам, що каліцтво є не лише фізичним, але й духовним – ще одне протиставлення. Дякую.

Мирослав Гринишин, член професійного журі фестивалю, головний режисер Чернівецького облмуздрамтеатру, заслужений діяч мистецтв України: – Маємо тут класичний взірець комедії, за античним принципом «сміх крізь сльози». Постановник і актори зберегли тканину комедії, історію глибокої дружби та любові. Нинішні події в Україні наносять потужний психологічний удар на все суспільство, руйнуючи стосунки й почуття. Вистава навертає назад, на добро – за рахунок дуже простої історії. У п’єсі немає нічого надзвичайного. Але це п’єса… правильна. Акторська робота Ігоря Ніколаєва (каліка Біллі), дуже чутлива. Таку ауру легко збити на сторону. Але він її тримає.

Особливо хочеться сказати про художника: прекрасна робота.

У цій виставі простежується структура живого правдивого театру – попри всі експерименти й потуги на «сучасне», які ми бачимо в театрі нинішньому.

Алла Підлужна, член журі фестивалю, театральний критик: – Сьогодні Рівненський день на фестивалі. Долучаюсь до всіх подяк акторам і режисеру. Нині не так часто побачиш виставу, яка такий час тривала б у напрузі глядача. На кожну акторську роботу можна писати розгорнуту рецензію. Я поставлю трохи незвичне запитання: от якби головний герой не був калікою, чи тримав би він на собі увагу?  Чи був би такий ефект?

Ми усі під впливом вистави. Тема України не педалюється, а вона присутня на рівні підсвідомості. Глибокий психологізм у кожній акторській роботі, адже в кожній людині так багато всього.

Лариса Недин, член журі, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національного радіо України, з.а. України: – Ми на радіо зараз ведемо проект «Немає провінції у культурі». У нинішній виставі я побачила дуже потужний колектив. Якщо звернути увагу на те, що прем’єра вистави була 2011 року, це випадок надзвичайний, вистава не «загралася», йде немов на прем’єрному показі». До цього моменту я бачила вже чотири інтерпретації п’єси МакДонаха, і зараз відчуваю гордість: ваше трактування мені найбільш близьке. Ви не впадаєте в епатаж, делікатне ставлення до матеріалу – суто українська цнотливість у прочитанні. Як театральний педагог, можу зробити комплімент: не випадає ніхто з ансамблю.

Галина Канарська, член журі, театральник критик, перекладач: –Я не прихильниця МакДонаха. Але ця вистава мене захопила. Сценографія ідеальна. І присутня наша знищена Україна, яка намагається відродитися. Акторська робота Ігоря Ніколаєва – дуже важка. Це історія Духу. Окремо про світло: художник по світлу спрацював дуже точно. Крізь темряву продираються до світла. Оце виконує на задньому плані – метафора подій вистави. Хелен-Чума – дівчисько, в якому сидить Джульєтта. Щастя автора, що йому трапився такий режисер.

Світлана Гудзь-Войтенко, член журі, завідувач редакції радіотеатру творчого об’єднання «Культура» Українського радіо: –Важко говорити. Подяка режисеру і колективу за творчу відвагу. Духовно та професійно зроблене. До суперечки про те, чи це комедія… Комедія – справа дуже серйозна, як казали великі. На мою думку, зовнішність головного героя гіперболізована. Це історія не зовнішнього каліцтва. Особлива увага на тітоньках. Це історія великої роботи духу, витривалості, єднання в болю. Їхнє життя і без каліцтва так само зболене.

Художник Сергій Ридванецький спрацював стильно, цікаво. Окремо відзначимо столярні роботи, недарма ж Василя Вєтрова винесено в програмку.

Дякую всім за величезну роботу, за сублімацію болю. Човен символізує, що людство зболене, але має гребти.

Вадим Сікорський, засл. діяч мистецтв України, режисер-постановник Львівського Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької: – Моє життя в режисурі починалося в Рівному. Театр – це втеча від самотності – кожного по-різному. Якщо є, із ким втікати. До акторів і режисера: ви всі – розумники. Забрали із собою глядача на три години, три години можна було бути не самотніми. Відчуваю гордість за вас. Я так втомився від брехливого театру. Ви не брехали. Я плачу з вами.

Валентина Зимня, голова журі, н. а. України, професор Національного університету театру, кіно і телебачення: – Протягом 45 років я передаю свій досвід як театральний педагог. Я знаю, як важко створити колектив. Можу сказати, що художня правда на сцені відрізняється від правди життя, але ви були щирі в художній правді. Я знаю, про що говорю, бо щороку приходять поступати з якимись початками талантів, але вже зіпсуті телебаченням… Вистава вийшла, бо є колектив однодумців. Актор-егоїст руйнує всю виставу. Дай Боже вам вберегтися від цієї зарази… Дай Боже всім нам Терпіння і Сили…

Володимир Петрів, режисер-постановник вистави, н. а. України, лауреат Шевченківської премії: – Театр не робить одна людина. Ми довірилися автору, його ремаркам щодо оформлення, він пише, як має виглядати декорація. Не знав, як підступитися до цієї п’єси. Персонажі – амбівалентні люди: у них співживуть Добро і Зло…

Юрій Марчак, директор Чернівецького театру: – Щиро всім дякую – і за виставу, і за обговорення.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач газети «Версії»

Запис Золоті оплески-2016: День другий. Цілий день фестивалило Рівне спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На двадцятиріччя України жителі Рівного вирішили «переплюнути» та зібрати близько 6 тисяч осіб. І їм це вдалося! На центральний майдан міста прийшло 6570 рівнян. Цікаво, що наймолодшій учасниці рекорду виповнилося лише три тижні.

У той же день на Театральній площі Рівного встановили інший рекорд, який мав благодійний характер. Усі небайдужі виклали монетами 20-метровий тризуб.  8329 гривень, зібрані під час встановлення рекорду, підуть на лікування дворічного Микитки з районного центру Рівненщини — Радивилова.

Запис Чернівецький рекорд вишиванок побили рівняни спершу з'явиться на Медіа-Версії.