Під час спілкування режисер поділився унікальними історіями зі знімального майданчика та продемонстрував ексклюзивні кадри з бекстейджу. Проте розмова швидко вийшла далеко за межі кіновиробництва й торкнулася значно ширших тем — пам’яті, свободи, історії та культурної спадщини.

Що приховано за кожним кадром «Довбуша»? Чому режисер звертається до творчості Леонардо да Вінчі, Яна Матейка й карпатських легенд? Як кіномова фільму перегукується зі світовими художніми шедеврами — від композиційних алюзій на «Таємну вечерю» до витончених класичних натюрмортів? Чому для творців було важливо відтворити автентичність навіть у найменших деталях — аж до косметики, виготовленої за старовинними рецептами?

Окремою темою зустрічі стала тяглість української культури та духовний зв’язок із постаттю Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю», — сказав Олесь Санін.

Режисер переконаний: саме Миколайчук був тією творчою силою, яка задавала тон цілій епосі українського поетичного кіно. За словами Саніна, без Івана Миколайчука неможливо уявити не лише його власний творчий шлях, а й кінематографічний світ Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Він був не просто талановитим актором чи сценаристом — він формував художню мову українського кіно, його внутрішній ритм і стиль. Режисер  наголосив: українська культура живе тоді, коли існує спадкоємність поколінь, коли сучасні митці не втрачають духовного зв’язку зі своїми попередниками.

Символічно, що між стрічками «Поводир» і «Довбуш» існує не лише авторський зв’язок. У новому фільмі також знявся один із акторів «Поводиря». Для Олеся Саніна це не випадковість, а ще один прояв тяглості українського кіно, у якому важливими залишаються не лише сюжети, а й люди, що творять його стиль. На кадрі з фільму «Довбуш» зображений незрячий музикант, котрий грає на унікальному старовинному інструменті — торбані.  Його роль у стрічці виконав  львівський лірник та бандурист Тарас Дороцький.

Не менш захопливо звучали історії про локальні карпатські міфи й реальні історичні постаті, зокрема легенда про засновника хасидизму Баал Шем Това та його зв’язок із постаттю Олекси Довбуша. Саме такі сюжети, за словами режисера, допомагають побачити Карпати як місце зустрічі різних культур, а не їхнього протистояння.

Головним лейтмотивом зустрічі стали слова Олеся Саніна про те, що лише вільна людина здатна бути по-справжньому щасливою. А сьогодні, наголосив режисер, українські захисники воюють не лише за територію. Вони виборюють чесну, справедливу Україну майбутнього — країну, у якій житимуть їхні діти.

Зустріч не раз переривалася щирими оплесками, а після її завершення слухачі ще довго не розходилися. На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото.

А вже завтра, 19 червня,  ми збираємося йти на «Довбуш» у кіноконцетну залу «Чернівці» , щоб побачити цю історію на великому екрані. «Довбуш» — спеціальний показ за участі Олеся Саніна та Олексія Гнатковського | кінофестиваль Миколайчук OPEN.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора 19 червня  став вихід на сцену українського захисника. Про те, як саме відбувся цей момент, можна переглянути  у матеріалі: як боєць із позивним “Довбуш” передав свій шеврон творцям фільму…

“Знакова особистість в Україні!

Хотілось би і мені на таких зустрічах бувати.

Поки що, маю зустрічі з іншими знаковими людьми, у котрих душа розлетілася на друзки, а в голові постійний шум і гул дронів. ,, Лікарю, зберіть мене докупи. Я бачив таке… (часом розповідають…). Я маю повернутись, я відомщу за все ,, .

Дякую, що розповідаєте і сигналізуєте, життя продовжується і такі українці, як Санін, що пробуджують пам’ять і гідність, найперше, у молоді та у всіх, хто хоче знати, звідки ми, якого роду, що маємо робити, щоб рости в міру свого зросту”, – ось що під моїм невеликим постом про зустріч з режисером Олесем Саніним на фб написала мій друг Мирослава Соколова, лікар з шпиталю…

.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Олесь Санін: «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ще один український режисер і сценарист поповнив ряди європейських кіноакадеміків, повідомляє Terrarium. Він став 35-им у списку тих, що представляють Україну в Європейській кіноспільноті. Загалом організація нараховує близько 3500 європейських кінематографістів, це режисери, сценаристи, продюсери, художники-постановники, композитори, звукорежисери, костюмери, дистриб’ютори та актори.

Нагадаємо, цього року короткометражна стрічка «Штангіст» Дмитра Сухолиткого-Собчука отримала головний приз національного кінофестивалю «Молодість».

Зараз режисер працює над повнометражною ігровою стрічкою «Памфір». Це історія чоловіка, який хоче бути хорошим сім’янином, але доля посилає йому випробування, в яких він звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї.

Сценарій фільму розроблений у двох найвпливовіших сценарних майстернях «TorinoFilmLab» (Script & Pitch), 2016 та «MIDPOINT Intensive», 2017. Над виробництвом фільму працює команда студії «BOSONFILM» на чолі з продюсером Олександрою Костіною.

Знімальна група оголосила кастинг на майже десяток ролей у фільмі:

*Памфір – 30-40 років, міцної статури; *Олена (дружина) – 30-35 років, тихої і ніжної краси; *Назар (син) – 12-14 років, міцної комплекції; *Батько – 60-65 років, сивий суворий чоловік;

*Мати – 55-60 років, виразна і вольова; *Віктор – 23-27 років, гарної зовнішності; *Хлопці-близнюки 16-19 років.

Для участі в кастингу надсилайте дві чітких фотографії (портретна та в повний зріст), коротку біографію та контактний номер телефону.  

(У ТЕМІ листа ОБОВ’ЯЗКОВО вказувати – “Памфір. Кастинг” )

Контактна особа:  

Ольга Любарова, кастинг-директор

lyubarova.casting@gmail.com

Запис Чернівчанин Дмитро Сухолиткий-Собчук став членом Європейської кіноакадемії і оголосив кастинг у Чернівцях для нового фільму  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Керівництво Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської разом з художньою радою театру зважилося на цікавий і, можна сказати, сміливий експеримент: самостійну постановку довірили акторові театру Дмитру Леончику. Скажу одразу: особисто для мене нічого дивного в такому рішенні не було: дивилася успішну випускну виставу курсу дитячої студії. Педагогом курсу та її постановником саме й був Дмитро Леончик.

– Дмитре, звичайно, ти розумієш, що постановка дитячої казки і драматична вистава, нехай лише з двома актрисами, – різні речі, та й режисер у театрі – це зовсім інша професія. Чи готовий ти до таких змін?

– Тепер уже (сміється) немає вибору. Але я вірю в свої сили, коли за щось беруся. Керівники нашого курсу у Харківській академії культури Олександр Васильєв та Ангеліна Філіппова передали нам величезну базу знань і навичок, яка допомагає не лише в акторстві, але й у режисурі. На жаль, наразі немає можливості отримати другу освіту. Але ж є книги! Сьогодні моя настільна книга, наприклад, – Борис ЗАХАВА. Майстерність актора і режисера». Та й взагалі, я з дитинства звик про все дізнаватися з книг. Я ж сільський хлопець…

– От з цього місця, як кажуть, із подробицями…

– Я народився й виріс у селі Новопілля Дніпровської області. Та, мабуть, починалося все набагато раніше. Моя бабуся була акробатка, непрофесійна, просто чудово виконувала акробатичні трюки. Навіть був момент коли її зманювали поїхати з пересувним цирком, та вона відмовилася. Дід співав у церковному хорі, дуже гарний голос мав. Я теж люблю співати. Мабуть, у мене це в крові…

Чесно кажучи, до шкільної науки особливого старання не прикладав. Не стільки уваги школі, як позашкільному часу. У мене була компанія друзів, як можна тепер назвати, однодумців. Клуб, різні гуртки, всі постановки та концерти на різні свята… У шкільні роки коливався між професіями актора і…лікаря. Отакий непростий вибір. А коли настав час поступати, зрозумів, що в медінститут я не поступлю: знань не вистачить. А от на акторський можна спробувати. І поступив. Тепло згадую, як підтримали мене шкільні друзі: їздили зі мною до Харкова. Учителька української мови порадила мені для іспиту монолог з п’єси Карпенка-Карого «Сто тисяч». Ніби учора все це було.

Уже пізніше, долаючи ази акторської професії, збагнув: ми, актори, – чарівники. Ми можемо бути ким завгодно. В тому числі й лікарем…

В акторському колі

– І от ти потрапив до Чернівецького театру, пройшов певний шлях становлення і зажив тут собі репутацію саме комедійного актора. Як же ти зважився на такий серйозний матеріал для першої самостійної постановки?

– Це все завдяки Тамарі Дмитрівні (народна артистка України Тамара Дмитрівна Кільчицька – авт.). Вона наполягла на худраді: «Я хочу, щоби ти був режисером цієї постановки». І вона ж вибрала матеріал – новелу Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» – і навіть почала писати інсценізацію. Я вже потім до цього процесу приєднався, тож інсценізація наша спільна. На сцені вона отримала назву «Вір або Невір». Ми позиціонуємо її як містичну драму…

– Чи не боїшся, що досвід Тамари Дмитрівни позбавить тебе самостійності?

– Тепер уже можу сказати, що ні. Хоча на перших репетиціях долоні були мокрими від хвилювання. І додати треба, що в Тамари Дмитрівни не лише досвід, але й велика відповідальність у всьому, що вона робить на сцені, до дрібниць. Вона космічна особа, з неймовірною інтуїцією.  Працювати з нею насправді дуже комфортно. Хоча інколи й справді доводиться відстоювати й власну позицію. Але все це – на користь постановці.

Тамара Кільчицька і Ольга Кільчицька-Дутка

– У виставі зайнята ще Ольга Кільчицька-Дутка. Тобі не заважає цей сімейний дует?

– Знову-таки – ні. Я думаю, що Ольга трохи засиділася на ролях другого плану. А тут вистава будується на діалозі й взаємодії двох жінок – старшого віку й молодої. Практично вони обидві головні героїні. Різний вік дозволяє відкрити Жінку. Ольга дуже ретельно працює над кожним моментом, буквально кожну ситуацію пропускає через себе. І вона відкривається тут як драматична актриса.

З Ольгою Кільчицькою-Дуткою

– В чому бачиш своє завдання як режисера?

– Мабуть, вам доводилося дивитися різні постановки однієї п’єси? Вони ж різняться між собою?  У кожній ролі для актора є своє надзавдання: що ти хочеш і можеш сказати. А в мене як режисера своє, умовно кажучи, над-надзавдання. Знайти власний голос, власний погляд. Для мене в конкретному випадку – захистити маленьку людину. Не терплю хамства, не терплю, коли людину ображають. Гідність у людині – найголовніше. Я – адвокат маленької людини.

– Чи не відчуваєш себе зараз на роздоріжжі? Яким бачиш своє майбутнє…

– Роздоріжжя… Я завжди пам’ятаю, що я актор. Хоча навіть не рахую, скільки разів останнім часом мені про це нагадували. Причому, з різних міркувань… Від акторства не відмовлюся. Але не буду лукавити: режисура захопила, хоча б іншим поглядом на сцену. Іншими засобами самовираження. Чи зможу поєднувати? Час покаже.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Дмитро ЛЕОНЧИК: «Я тепер каюся перед усіма своїми режисерами, скільки я їм крові попсував!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Коли він виходить на сцену, жінки затамовують подих», – написано в одному з відгуків на прем’єру «Зірки без імені», вистави, в якій Циганок у ролі Грега виходить лише в другій дії… Залишимо «за дужками» зовнішність, зауважимо на абсолютній природності актора: він грає – як дихає, живе у «запропонованих обставинах».

Свій новий сезон – із космічним знаком двох безкінечностей, 88-й – Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської розпочинає цієї суботи, 1 вересня, виставою із «космічним ухилом» – «Зірка без імені» румунського драматурга Міхая Себастьяна. Наступного дня, 2 вересня» наш сьогоднішній співрозмовник виступить в ролі герцога Орсіно у шекспірівській «Дванадцятій ночі». У передсмаку нових театральних подій пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з актором Андрієм Циганком.

– У середині минулого сезону Ви блискуче повернулися до трупи Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської – після перерви майже у чверть століття… Як це – вдруге ступити в ту ж ріку?

– Почнімо із того, що в цій річці вже зовсім інша вода. Практично від того театру, з якого я пішов майже 25 років тому, залишилися лише стіни, приміщення…  Когось уже немає з нами, хтось пішов з театру, дехто змінив професію, залишаючись у театрі. Як відомо, театр будується режисером. Я прийшов у новий театр…

– Як відбулося Ваше повернення? Чи важливо це для Вас?

– Від того моменту, як остаточно закрився театр «Голос», минуло більше року. Я стояв на обліку в центрі зайнятості і навіть подумував, чи не оформити пенсію за вислугою років (тоді існувала така можливість, тепер вона скасована). Усі мої друзі та знайомі майже в один голос сказали: «Ти що, дурний?». Хоча я навіть знайшов би, чим займатися на пенсії: скільки книг можна прочитати, скільки зіграти на фортепіано, яке я нарешті придбав собі…Цілий список у мене є фільмів, яких я ще не подивився. Мені б не було нудно на пенсії. Я завжди знаю, чим заповнити свої дні. Навіть не надто переймаюся розміром можливої пенсії, бо я невибагливий у побуті. Мені завжди не вистачає часу на все, що я хотів би зробити.

От буває, зустріну на вулиці людину з обмеженими можливостями… Запитую сам у себе: «Що страшніше  – бути сліпим чи глухим? І друге для мене страшніше, бо не можу існувати без музики.

Але театр переміг. Тоді, взимку, зустрівся випадково з Людмилою Скрипкою – і вона запросила мене до театру. Хоча обов’язкове прослуховування таки проходив…

– Бачила практично всі Ваші роботи у театрі «Голос». Як Ви долаєте різницю між камерним «Голосом» і великою сценою облмуздраму? Адже спосіб спілкування з глядачем зовсім різний – як і різний вплив на глядача…

– Різниця, звісно, існує, але для мене це не краще і не гірше. Робота актора – жити у запропонованих обставинах. Та й починав я як актор і дев’ять років працював саме в обласному муздрамтеатрі… Потім з’явилася потреба якось змінити своє життя – і ми пішли. «Голос» ми зробили практично з нічого, за кілька місяців… Ніхто ж тепер не згадує, який це був обшарпаний підвал. А тоді, в 90-х, коли практично не було нічого – ні грошей, і матеріалів, ми зробили усе навіть не з нуля, із якоїсь мінусової позначки. І десять наступних років ми з Петром Колісником самі робили театр: не лише постановки, все-все – бухгалтерія, податки, костюми, той мінімум декорацій…

Починали з вистави «Санта-Крус» швейцарського драматурга Макса Фріша. Поставити цю п’єсу – давня мрія Петра Колісника. Але за певних матеріальних обставин «Сад хризантем» випередив «Санта-Крус»…

– «Безіменну зірку» бачила у «Голосі». І нинішній Ваш Грег – зовсім інший…

– Навіть не намагаюся порівнювати. Різні режисери, різне бачення матеріалу, хід думок, навіть жанр постановки – і звідти інші завдання для актора. Решта стає зайвим. Та що казати, одна й та ж постановка – щоразу різна.

– Петро Колісник – саме Ваш режисер?

– Однозначно. Мабуть, у житті кожної людини є свої провідники. У мене таких троє. Першим у часі був учитель музики Дмитро Федорович… Я виріс у невеличкому гірницькому містечку Орджонікідзе (нині Покров). Воно оточене кількома кар’єрами з видобутку марганцю. І от у такому місці в мене виникає пристрасне бажання займатися музикою, вчитися грати на фортепіано. Купити інструмент для нашої родини було справою непідйомною. Батьки запропонували акордеон. В музичній школі молоденька вчителька запропонувала моїм батькам для мене клас скрипки… Я погодився, бо якщо не фортепіано, мені було все одно, на чому грати. А  Дмитро Федорович не тільки займався з нами музикою, він учив нас дружити, допомагати одне одному, поступатися, підтримувати… На заняття з ансамблю, які він вів по неділях, ми поспішали, як на свято… Феєрична історія! У мене з музичної школи залишилося не менше друзів, ніж із загальноосвітньої.

Другою такою важливою людиною була Валентина Іванівна Зимня, яка набирала курс у рік мого вступу. Уявіть собі, я до того жодного разу не був у театрі, не бачив жодної вистави. Весь досвід – ранки в дитячому садочку й шкільні концерти. І вона повірила в мене. Валентина Іванівна – справжній вихователь. Не лише акторів, просто людей. Вона розкривала нашу людську сутність. Актором же неможливо стати, якщо не відкриєш у собі повної клавіатури людських знань і почуттів…

І третій, звісно, – Петро Колісник. Він забезпечив моє професійне становлення. Змусив зрозуміти,  що я є в театрі і заради чого. Театр – не забавка. Петро Денисович не бере до постановки матеріал, який йому «не болить». Глядача треба вести, призвичаювати його до роздумів, навчати вибудовувати власну особистість, виховувати його на гарній драматургії. Сенс життя – збагатитися духовно… Театр спрямований на вдосконалення людини.

– Кілька разів спостерігала за Вами просто на чернівецькій вулиці. Таке враження, що Ви рухаєтеся ніби в якійсь капсулі, відокремлений від перехожих…

– Навмисне цього не роблю, але ж завжди є про що подумати. Ми долаємо потоки інформації, забуваючи спитати себе, що таке щастя. Дивлюся інколи на молодих дівчат – вони не живуть своїм природним життям, крокують, як на подіумі, навіть не здогадуючись, що хода моделі – не приклад для поведінки, а елемент шоу…

Натомість для актора деякий навіть аскетизм у побуті – можливість накопичувати внутрішне, класти у свідомість, як у скарбничку, аби потім використати в якійсь роботі.

– Які плани та нові можливості очікують на Вас у новому сезоні?

– Одна робота – точно безмежно важка й цікава: Петро Колісник ставитиме за власною ж інсценізацією «Хіба ревуть воли як ясла повні»… Ще одна давня мрія Петра Денисовича. Нібито хрестоматійна річ, але я зрозумів її цілком, уже прочитавши текст інсценізації  Колісника: у радянській школі нам  викладали «що належить», пристосувавши твір до «класової боротьби і соцреалізму».

Петро Колісник – справжній професіонал, він має Дар Божий. В нього не буває нецікавих вистав, бо він не бере поганий драматургічний матеріал. І жодних халтур. Завжди працює на повну!

До дня народження Ольги Кобилянської робитиме виставу колишній наш чернівчанин Василь Вовкун, який нині є головним режисером Львівської національної опери. Тож принаймні до Нового року роботи вистачить.

– Ви режисерський актор? Адже є актори, які не вміють «підкорятися» режисеру, гадають, що вони краще розуміють свою роль…

– Однозначно: режисер та актор – різні професії. Режисер замислює виставу, вибудовує її, актор має це втілити в конкретному образі.  Актор – виконавець. Автор вистави – режисер. Хоча у фіналі квіти дістаються саме акторам… (сміється) Така особливість професії.

Дуже важливо, який партнер працює з тобою у виставі.  Якщо відчуваєш дует з партнером, це щастя. Натхнення від можливості дихати разом зростає в геометричній прогресії!

– Якої ролі Ви ще не зіграли?

– Мені цікаве все, над чим працюю. Узагалі життя в усіх його проявах. За понад 30 років служіння в театрі зіграно багато ролей, і в кожній викладався. Звісно, що не всі ролі однаково вдалі – тут чинників дуже багато… Дуже люблю «Батьківські пороги» за Григором Тютюнником: глибока річ, багатопланова, є що грати.

Думаю, що неправильно мріяти про якусь конкретну роль: а раптом мрія здійсниться і виявиться, що ця роль не для тебе? Доречніше говорить про ролі зіграні, про те, що вдалося, що не вдалося…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з архіву театру.     

Запис Андрій ЦИГАНОК: «Театр дає можливість бути вільним» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Першу камеру Кирило придбав у 16 років, знімав короткі історії і вже тоді мріяв про серйозне кіно. Почав писати сценарії, виготовляв рекламні та іміджеві відеоролики,  які знайшли своє місце на американському ринку. Але почалося все три роки тому, коли опинився на знімальному майданчику режисера Сергія Скобуна – на зйомках художнього фільму «Легенда Карпат». Це стало Кирилові Паламарюку поштовхом для спроби реалізувати власну мрію.

Нині Кирилові 26. Він одружений і виховує сина, за плечима робота продавцем-консультантом, перекладачем з англійської, офіціантом. Сьогодні він бариста,  але бачить себе лише у кінематографі. «Приготувати смачну каву – це моя робота, а режисура – це покликання», – каже Кирило. Кіно хоче розвивати й знімати в рідних Чернівцях.

На нещодавньому Міжнародному фестивалі короткометражних фільмів «БРУКІВКА» у Камянці-Подільському чернівчанин Кирило Паламарюк презентував свою короткометражку «Паралель», продюсером якої виступив Генадій Цуркан. Це лише маленький епізод з історії військових дій на сході України.

Головний герой стрічки – солдат розвідки з позивним «Легіон» – бореться не лише з ворогом, але й з внутрішніми страхами. Чого боїться солдат, для якого вибухи і постріли стали чимсь буденним? Через що проходить він щодня? Що змушує його підніматися й діяти далі – це саме ті моменти,  які автор фільму відобразив у своїй роботі.

Це вже друга робота Кирила, першою, в якій він виступив у співавторстві, була короткометражка «Лист матері», присвячена матерям воїнів АТО.

Більше дізнаєтеся тут: https://www.youtube.com/watch?v=oUGZV02wH0g

Запис Кінорежисер з Чернівців Кирило Паламарюк: «Коли американці дізналися, що я бариста, їхня реакція була такою: «Ти знімаєш кіно і ти ще вмієш робити каву?!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зокрема про фільм Андрія Смірнова «Осінь» світовий класик Інгмар Бергман, автор таких потужних фільмів, як «Сьома печатка», «Сунична галявина», «Фанні та Александр» тощо, відгукнувся в листі до Смирнова:  «Ми з Інгрид провели вчора надзвичайно чудовий вечір і отримали величезне задоволення. Ми дивилися твій фільм «Осінь». Спасибі за цей шедевр прекрасної камерної музики».

Прикметно, що в автора «Сентиментальної подорожі» та «Білоруського вокзала» був лише єдиний у його житті фільм, якого не торкнулася рука цензора, – це «Жила собі одна баба».

Розмова Даніїла Адамова з режиссером про долю його фільмів, російську історію та кінематограф  –  старий і новий – відкриває чимало таємниць минулого, пояснює сучасне і змушує думати, думати і ще раз думати.  

– Андрей Сергеевич, вы пишете: «Заставил себя писать каждый божий день хоть страничку, хоть две. С годами образовались тысячи страниц дневников, мне даже предложили их издать, но я поленился». Почему именно сейчас решили собрать свои тексты и опубликовать их?

– Дневники я не трогал, потому что, боюсь, сам уже не успею с ними справиться. Ведь пока я переучивался, как написано в книжке, с совкового режиссера на совкового писателя, прошло много лет. Издание книги дневников – это огромная работа, сейчас у меня нет возможности этим заниматься.

12 марта мне исполнилось 75 лет. Страшная цифра. И в этот день мне привезли роскошный букет цветов и конверт с поздравлением от Дмитрия Анатольевича Медведева. Я поблагодарил, был тронут. А через три дня Центробанк отозвал лицензию у банка «Екатерининский», где было два миллиона спонсорских долларов на производство фильма. Сценарий называется «Темная вода», он есть в книжке. Фильм, скорее всего, будет называться «Француз». Уже были выбраны актеры, группа работала, в мае я должен был начать съемки. И в этом банке сгорели деньги, необходимые на производство фильма, а также все, что мы заработали с женой за последние 30 лет. С 19 марта мне пришлось распустить группу и остановить производство картины.Хотя к книжке это не имеет отношения. Не могу сказать, что наступил какой-то определенный момент. Сценарии, опубликованные в книге, несколько отличаются от снятых фильмов. В том числе сценарий «Осени», которую снимал я, или «Сентиментального путешествия», которое снимал другой режиссер. Но мне захотелось увидеть это напечатанным. Да и возраст такой, помирать скоро. Хотелось, чтобы был отчет о проделанной работе. Поэтому никаких особо тщеславных моментов или жадности какой-то не было. Просто работа за много лет. И я был рад, когда издательство «Corpus» согласилось это выпустить.

– Если уж заговорили про новый фильм: он будет о поколении шестидесятников. С чем связан такой выбор темы? И в дополнение к этому вопросу: с чем вы связываете такую ностальгию, что ли, по 60-м сейчас?

– У меня это связано с тем, что это мое поколение. Я хорошо помню то время. Но особой ностальгии не вижу, потому что и нашу печать, и интернет пронизывает ненависть к шестидесятникам. Все эти обвинения в так называемых «лихих 90-х» и прочее. Встречается масса молодых людей, которые ничего не видели, но говорят, как хорошо было при коммунизме.

Я-то считаю, что 74 года советской власти – это страшный период жизни нашей страны. Она же погибла, это же не Россия сейчас, а совсем другая страна. Сколько было уничтожено людей, мы и сейчас точно не знаем, но это десятки миллионов. Я уже не говорю о той цене, которую заплатила наша страна за победу в Великой Отечественной войне. И этих цифр мы до сих пор не знаем.

А так называемая «оттепель» – это первый вздох с 1917 года. Называть это ощущением свободы, наверное, неправильно, потому что мы были воспитаны в советской школе и что такое свобода, в общем-то не знали. Но ощущение, что открылись двери, которые раньше были закрыты, было. Тогда появилась целая волна новых поэтов, поэтические вечера собирали огромные аудитории – полный Дворец спорта в Лужниках. Лидерами всего этого были, конечно, Евтушенко, Вознесенский, Ахмадулина, в меньшей степени Роберт Рождественский. Их буквально на руках носили. В музыке появляется еще вчера запрещенный джаз, в живописи – Лианозовская коммуна. Это был глоток свободы, который затем был оборван: посадили Синявского, Даниэля, Бродского, я уже не говорю о 68-м годе, когда семерка вышла на Красную площадь против вторжения в Чехословакию.

Ну и потом люди, которые взяли на себя ответственность за новую Россию в 90-е годы, – это же во многом шестидесятники, того же поколения. И перемены тогда были благостные, хотя, к сожалению, их не доделали, и сегодня страна вернулась назад. Во многих отношениях мы живем как при советской власти, но не во всем, конечно. И те самые люди, которые сейчас говорят, что страна развалилась, был полный кошмар и как они хорошо жили при советской власти, просто ничего не знают. В мозги им втолкали совершенно ложную информацию.

– Если в 90-е в лидерах страны оказались шестидесятники, почему не случилось того же процесса, что и в 60-е? Все культурные процессы отошли на второй план перед теми проблемами, которые были в 90-е…

– Я не политик и не политолог, поэтому не берусь давать рецепты, но в том, что в 90-е случился культурный взрыв, никаких сомнений нет. И поэтому сейчас пошла волна сильных писателей, таких, как Степнова, Водолазкин, Шишкин, Улицкая и еще десяток авторов. А кино? Новое кино появилось. Появился целый ряд замечательных кинематографистов, в том числе уже покойный, к сожалению, Леша Балабанов. Поэтому культурный взрыв, безусловно, состоялся: и в литературе, и в кино, и в музыке, наконец. Я не говорю о бардах, но появились такие люди, как Юрий Шевчук, группа «Ленинград» и потрясающий Сергей Шнуров, Борис Гребенщиков. Это же все результат нового глотка свободы.

– Почему, по вашему мнению, два раза подряд случился такой откат? После оттепели «гайки закрутили» – и после 90-х тоже…

– Я думаю, это случилось потому, что крепостное право было отменено всего лишь чуть более 150 лет назад. Этого маловато. Сознание людей в России остается крепостным. Привыкли, что барин должен о них заботиться, и никак не хотят вести самостоятельную жизнь.

Понимаете, ну вот возьмем какой-нибудь 1055 год… В это время уже работает Болонский университет, а также Оксфорд. И там, и там всего три факультета – теологический, медицинский и юридический. Мало того, в Оксфорде в это время преподает женщина, что уже через 200 лет будет невозможно. А когда в России открылся первый университет? Через 700 лет — в 1775 году! А что происходит на Руси, когда уже работает Оксфордский университет? В это время Андрей Боголюбский сбежал из Киева и строит Владимиро-Суздальскую Русь.

Что такое 700 лет? По счету демографов, 100 лет — это четыре поколения. К тому времени, когда откроются двери Московского университета, 28 поколений европейцев, пусть это и не крестьян дети, а буржуазии, получат университетское образование. Естественно, это скажется на их детях, внуках и так далее. Ну как мы за 200 лет одолеем эту дистанцию? Этого не может быть.

– Вы пишете в книге, что начали вести какие-то записи из-за того, что больше не могли заниматься кино. И делать то кино, какое вы хотели, вам не давали. Но наступили новые времена, и логично было предположить, что вы начнете наверстывать упущенное. Этого не произошло – и вы сняли только один фильм.

– Во-первых, к 1991 году мне было 50 лет. Кинематографист – это профессия, с одной стороны, легкомысленная, а с другой – требующая огромной отдачи. Вот мне пришла в голову мысль сделать фильм о Тамбовском восстании крестьян, поскольку в нем все концентрируется: это сгусток российской истории. И он потребовал гигантских усилий. Меня приводило в отчаяние, что не останется ни одной картины, сделанной мною без чужой указки. «Жила-была одна баба» – единственный в моей биографии фильм, которого не коснулась рука цензора. Он существует в виде фильма и пятисерийного сериала, к сожалению, так и не показанного на Первом канале, который его купил.

Создание сценария фильма заняло почти 10 лет. За это время я сначала чиновником работал, потом преподавал, снимался как артист, ставил в театре. И чтобы сделать фильм качественно, понадобилось столько времени. А дальше все шло как по маслу. Удалось найти деньги — государственные и частные, снять картину. На судьбу я не могу жаловаться, фильм получил шесть премий «Ника». А после я сел за тот сценарий, который в книге называется «Темная вода». То есть я не прерывался, но, к сожалению, никогда не был слишком плодовит, и в молодости тоже.

– У вас ведь получилась такая закольцованная история. Ваша первая серьезная режиссерская работа, фильм «Ангел», и последняя на данный момент, «Жила-была одна баба», объединены темой Гражданской войны…

– Да, в «Жила-была одна баба» удалось досказать то, чего не дали сказать в «Ангеле».

– Вам не было обидно слышать и видеть такую реакцию на фильм «Жила-была одна баба»? Все эти высказывания про «зачем такое снимать», «оболгали русский народ» и так далее…

– Я был готов к этому. Не думал только, что пойдут такие потоки обвинений в русофобии. Эти обвинения ведь сыплются от людей, которые ничего не знают и не хотят знать о собственной истории. История России XX века – чудовищная. И пока это не будет знать каждый школьник – все так и будет.

Вот эта история с нашими фанатами во Франции, которые драки устроили. Я видел фотографии, они убийственны. А что у них на майках? СССР, страшный медведь, надпись «Я русский». Эти люди ничего не знают об истории своих бабушек и дедушек. И не хотят знать! Они полны «гордости за Россию». За ту, которой никогда не было.

Мне кажется, что просвещение – это самое необходимое для России. Но с этим надо хотя бы сто лет прожить. Чтобы четыре поколения знали свою историю, научились вести себя друг с другом. Объединяет нас в нацию ненависть всех к каждому.

– Раз уж мы вспомнили фильм «Ангел», то вот что хотелось спросить… В книге вы рассказываете о начале съемок картины и пишете, что благодаря экспериментальной киностудии Чухрая вы смогли собрать ту команду, которую хотели. Однако известно также, что Чухрай был одним из тех людей, кто в какой-то степени положил на полку этот фильм, где он и пролежал 20 лет.

– Знаете, мои отношения с Чухраем – это совершенно отдельная тема. Конечно, когда я узнал, что картину кладут на полку, я был взбешён. Тем более меня заставили вырезать целый ряд моментов. Но я все время жил надеждой, что фильм выйдет на экраны. И поэтому шел на компромиссы, о чем сейчас жалею, потому что авторской копии не сохранилось. А разница очень большая, ведь в авторском варианте хронометраж 53 минуты, а в том, что остался, – 34. 20 минут, вынутых из короткометражки, – это очень много.

О том, что фильм кладут на полку, мне не сообщили, я узнал об этом из чьего-то рассказа. Студия направила письмо, что картина не удалась и ее надо «прикрыть». Я был взбешен, написал письмо Чухраю, очень резкое. И, встретив его, наговорил грубостей, о которых не хочу вспоминать.

Прошли годы, мы практически не общались, хотя я дружил с его сыном. А потом по телевизору я увидел фильм Чухрая «Чистое небо», в котором очень точно отмечается порог оттепели. Я вспоминал, как Чухрай привез этот фильм во ВГИК и мы, студенты, очень иронически смотрели «Чистое небо», задавали потом ему хамские вопросы, на которые он достойно отвечал. И когда я смотрел фильм по телевизору, у меня слезы лились из глаз, я тут же набрал номер Григория Наумовича и высказал все, что мне хотелось. Он был тронут этим. И у нас возобновились отношения.

А затем к юбилею Чухрая Борис Берман и Ильдар Жандарев сделали документальный фильм про него. К счастью, Григорий Наумович был еще жив, поэтому я успел высказать в фильме всю свою любовь к его картинам и к нему самому. Я был рад, что успел сказать эти слова, пока он был еще жив.

И никакой обиды на него, естественно, не было. Сама попытка взглянуть на Гражданскую войну как на национальную трагедию не могла быть одобрена в 1967-1968 году. И Чухрай это понимал. Я-то в 26 лет считал, что пора об этом говорить иначе. И уверенность, что я иду в том направлении, в котором неизбежно придется идти России и русскому сознанию, у меня была. Хотя я был и пионером, и комсомольцем, – таким, знаете ли, «верующим»… Но к тому времени я уже читал «Вехи», Бердяева, русских религиозных философов.

– А когда и как начался этот перелом в сознании и вы перестали быть «верующим»? Я прочитал в одном из ваших интервью, посвященном съемкам сериала «В круге первом», что произведения того же Солженицына помогали таким, как вы, – «полуслепым, но постепенно прозревавшим»…

– В 1955 году мои родители переехали в Марьину Рощу, и оказалось, что в квартале от нашего дома находится французская спецшкола. В Москве тогда было всего три спецшколы по изучению иностранных языков. Я оканчивал седьмой класс, и отец мне сказал, что надо быть дураком, чтобы упустить такую возможность. И без всяких учителей я выучил за лето французскую грамматику и в восьмой класс пошел во французскую школу. Через два года был обмен школьниками, и мы, девять оболтусов, поехали на месяц во Францию. В Париже нас водили на экскурсию в Музей современной живописи, показывали и Ван Гога, и Матисса. Но мы знали тогда, что это буржуазные капризы, а никакая не живопись. Я помню, как увлеченно рассказывал экскурсоводу на французском языке, какой великий живописец Васнецов и какая прекрасная картина «Три богатыря».

И с таким культурным багажом я поступил во ВГИК. Конечно, больше, чем режиссурой, мы занимались военной подготовкой и марксизмом. Это продолжается и сейчас, только те, кто преподавал там историю КПСС, сегодня преподают историю России. Но у нас был ряд замечательных преподавателей. Например, историю изобразительных искусств вел племянник Третьякова – Николай Николаевич. Он определил зачатки культурного понимания живописи.

Не берусь судить о других вузах, но в институте, который готовит кинематографистов, очень важен уровень соперничества. Чем он выше в группе, тем серьезнее будут результаты. И там был хороший уровень «толкотни». Моими однокурсниками были Андрон Кончаловский, покойный Витя Трегубович. В это время там учились Тарковский, Шукшин, Шепитько и так далее.

В итоге, из ВГИКа я вышел другим человеком. Приоритеты поменялись. Но эта эволюция шла дальше. Диплом я получил рано, мне было 22 года, и я уже снимал свою первую полнометражную картину. И дальше я познакомился с русской философией. Бердяев был просто непререкаемым учителем. Не могу сказать, что к «Ангелу» эволюция завершилась, она ведь никогда не заканчивается. Но это было сделано не вслепую: я уже знал довольно много источников по истории Гражданской войны.

– Когда вы снимали «Белорусский вокзал», у вас уже был опыт с «Ангелом», который не выпустили. То есть вы, наверное, понимали, что тот взгляд на историю, который вам близок, совсем не приветствуется…

– Не совсем так. Конечно, я все понимал, но ни малейшего сожаления по поводу «Ангела», даже при такой его судьбе, у меня не было. Я гордился этим внутренне. И у той команды, которая делала картину, – оператора Павла Лебешева, художника Коровина – была уверенность, что мы сделали настоящее дело, а не какую-то ерунду. И когда положили фильм на полку, Лебешев сказал: «Наплюй, мы все равно самые талантливые».

– Как вы вообще пришли к «Белорусскому вокзалу»? С чего началось создание этого фильма?

– Мой отец в 1964 году получил Ленинскую премию за книгу «Брестская крепость», а героев этой книги я видел своими глазами. В 1954 году, когда была разгромлена редакция «Нового мира», где мой отец был заместителем главного редактора, он начал искать какую-то тему. И остановился на истории обороны Брестской крепости. Считалось, что там все погибли, – и отец 10 лет занимался поиском этих героев и нашел более 400 человек, живых, которые участвовали в обороне. Судьбы их были ужасны, потому что избежать плена можно было, только застрелившись или записавшись в полицаи. Почти все они прошли немецкий плен, а когда их освободили, половина отправилась в отечественные лагеря. Никому из них не платили никаких пенсий. Эти люди, которых отец находил, приезжали, часто оставались у нас ночевать. И всем надо было помочь: выхлопотать пенсию, доказать, что он не предатель Родины, и так далее.

Летом 1968 года мой друг Леонид Гуревич, который был редактором на студии Чухрая, рассказал, что там лежит заявка сценариста Вадима Трунина. Четверо фронтовиков встречаются на кладбище на похоронах своего командира. Они давно стали чужими людьми и весь фильм ищут пристанище, где бы выпить и найти опять общий язык. У меня было ощущение, что я обязан сделать эту картину. И этот сюжет наложился у меня на воспоминания о героях Бреста. В ту же ночь я нашел Трунина, который в санатории писал сценарий для «Киргизфильма». Часа в четыре утра его разбудили, позвали к телефону, и я сказал, что хочу это снять. Он сказал – брать заявку. Но прошел в итоге год, прежде чем я заполучил ее.

Я пришел на экспериментальную студию и сказал, что хочу снимать фильм. Познер (отец известного сегодня Владимира Познера) сказал, что со мной они больше дел не имеют после «Ангела». Я отнес заявку на «Мосфильм». Она была на четырех листах, и фильм заканчивался тем, что фронтовики ночуют у своей фронтовой медсестры, а утром разъезжаются по своим делам такими же чужими, как и были. И Юлий Райзман тогда мне сказал, что с такой концовкой фильм не дадут снимать. В итоге «Мосфильм» отказал.

Через некоторое время зашевелилась экспериментальная студия Чухрая и заключила договор с Ларисой Шепитько, которая и должна была снимать этот фильм. Мы дружили, были знакомы. Оператором она взяла Лебешева. Они написали сценарий, дали мне почитать. Потому мы встретились – я, Трунин и Шепитько. Я был возмущен и сказал, что сценарий никуда не годится. Тем не менее там были две замечательные сцены. Первая – когда слесарь Приходько приходит домой к своей семье. И был придуман грандиозный финал, когда эти же герои, только молодые, выходят на Белорусском вокзале в 1945 году.

В общем, они какое-то время провозились. А потом я узнал, что договор расторгнут и Лариса ушла с этого проекта. Я опять побежал на экспериментальную студию и опять получил такой же отказ: с вами мы больше дела не имеем, с нас хватит «Ангела».

Потом мне звонит режиссер Марк Осепьян и говорит, что ему предложили этот фильм. Ну, я пожелал ему успеха. Они провозились еще какое-то время и расстались, что-то у них не получилось.

И тогда настал мой час. Ни у меня, ни у Трунина не было денег. Мы заняли денег и уехали писать сценарий. Автор сценария, конечно, Трунин, но я, что называется, сидел рядом. В сценарий вошли сцена со слесарем Приходько и финал, где молодые герои выходят на площадь Белорусского вокзала. Так что какие-то элементы остались от того, что делала Лариса.

Трунин написал замечательный сценарий, на голову выше, чем готовый фильм. Например, там есть история о том, как герои попали в милицию. Какие-то молодые ребята в ресторане их оскорбили и, считая стариками, полезли в драку. Но фронтовики ведь бывшие десантники, они их «разложили». Однако один из молодых людей был сыном какого-то начальника, приехала милиция и забрала моих героев. Но они из милиции выходили сами, скрутив все отделение. Единственное, что в итоге осталось, – это они выходят на улицу и Леонов кричит: «Да здравствует свобода!» Но в сценарии это было гораздо круче. Я и сейчас не могу вспоминать об этом без содрогания, настолько это было лучше.

Сценарий примерно полтора года ходил по инстанциям. Не хотели ни в какую. Как это так – они сами скручивают милиционеров, да об этом и речи не могло быть. И если бы не Михаил Ильич Ромм, никто бы нас не запустил. Он чуть ли не партбилет положил за этот фильм. Ему очень нравился сценарий. И перед тем, как начать съемки, тогдашний главный редактор коллегии Госкино Сытин заставил нас написать одну бумагу – так называемый донос на самих себя. И мы ее подписали с Труниным – что это будет не антисоветская картина. Только после этого нас запустили.

Но и после этого картину закрывали четыре раза. Причем в четвертый раз все уже было снято, кроме последней сцены. Но от меня потребовали, чтобы я снимал Инну Макарову, а не Ургант. То есть когда была снята вся картина, кроме последней сцены, от меня потребовали сделать кинопробы. Я сделал эти пробы. У Макаровой была вполне приличная проба, но я уверен был, что должна играть Нина Ургант.

Я уезжал, худсовет был без меня. Но Райзман мне сказал, что все будет нормально. Я вернулся со съемок, и Райзман мне говорит: «Ты знаешь, Андрюш, мы утвердили Макарову. Она действительно лучше». После этого я написал заявление, что ухожу с картины и мое имя не должно упоминаться в титрах. И уехал к приятелю на дачу. На четвертый день приехала машина с «Мосфильма». В итоге разрешили снимать Ургант.

А потом последнюю сцену пришлось переснять целиком. Дело в том, что они появляются у медсестры грязные, они же вылезли из коллектора. И всю сцену четверо мужиков были голые до пояса, уже отяжелевшие, кроме Сафонова, который стройный. Я до сих пор не знаю, кто это смотрел, то ли Брежнев, то ли его теща, но сказали категорически: «Эту сцену надо переснимать». Я умолял не переснимать. Но Трунин, который был старше, сказал мне: «Ну, если только это нужно, отдай им, картина, может, хоть выживет». Мы пересняли, но новая сцена гораздо хуже той, что была.

– Кстати, в книжке есть текст, где вы пишете, что не любите свои фильмы. Это ощущение у вас до сих пор осталось?

– Да, не люблю, кроме последнего фильма, который никак не пострадал. Я, правда, предпочитаю сериал, он ближе к замыслу. Замысел расползся, в один фильм все вбить невозможно. И в сериал вошел ряд сцен, которые не попали в фильм, но с которыми мне было очень жаль расставаться.

Приходится вспоминать о собственных промахах и что пришлось уступать цензуре. Ведь и в «Белорусском вокзале» пришлось много убрать, и в «Осени» за несколько кадров до сих пор сердце болит. А картина «Верой и правдой», после которой я бросил режиссуру… Это просто другой фильм. Мы сняли половину фильма, после чего работу приостановили и начались бесконечные парткомы, худсоветы, редсоветы. И тогдашний директор «Мосфильма» мне сказал: «Ты истратил миллион, ты думаешь, мы дадим тебе второй? Нет, пока ты вот это и это не переделаешь». И сцену за сценой мне пришлось переснимать или кромсать, чтобы просто спасти картину. Она приличная, я не стыжусь ее, может быть, сейчас она даже лучше смотрится, чем тогда. Мне хотелось снять картину гротесковую, чего не разрешили категорически. Нужен был соцреализм. Было очень обидно, потому что то, что мы уже сняли, получилось очень оригинально.

– В ваших фильмах ведь играло огромное количество актеров, которых вы открыли…

– У меня счастливая рука. В моих фильмах многие сыграли свои первые роли. Например, Леня Кулагин в «Ангеле» – у него сейчас за сотню картин. Людмила Полякова – звезда Малого театра. В «Ангеле» сыграл Жора Бурков – великий комик, который играет драматического персонажа. В «Осени» – Наташа Гундарева, Саша Фатюшин. Да и Дарья Екамасова, у которой до «Жила-была одна баба» была всего пара эпизодов, получила «Нику» за лучшую женскую роль…

– Раз вы вспомнили Михаила Ромма, то хотелось бы вот что спросить… Почему никто из целой плеяды его учеников не снял о нем фильм? И у вас не было никогда желания сделать что-то подобное?

– Сегодня это очень сложно сделать. Был бы я помоложе, может быть, сделал бы. Мы ведь многого не понимали, учась у Ромма. А нам страшно повезло.

Перед картиной «Девять дней одного года» он написал: «Я лгал всю жизнь, я больше не хочу этого делать». Ни один из лауреатов Сталинской премии – а у него их было пять – ничего подобного не сказал. Они жили, будто ничего не было. И в «Девяти днях одного года» только монолог о дураках чего стоит! Сказать такое в то время… Нам страшно повезло – тем, кому удалось попасть к нему.

С первого его курса троицу хотя бы надо назвать – Тарковский, Шукшин, Митта. С нашего, следующего, курса – Кончаловский, Трегубович, я и белорусский режиссер Игорь Добролюбов. А на следующем курсе, который он набрал, но не успел довести, – Абдрашитов, Соловьев. Уже достаточно! У него, конечно, глаз был потрясающий.

Ромм был человек абсолютно незащищенный, открытый. Мы многих вещей не знали в ту пору. Ведь Ромм родился в Иркутске, родители были меньшевиками, ссыльными. Это еще страшнее, чем белогвардейцы. Потому что как Сталин расправился сначала с меньшевиками, а потом с эсерами, невозможно себе представить. Поэтому я только теперь понимаю, под каким страхом мог жить Ромм.

Ромм рассказывал нам, студентам, по ходу лекции о том, как жили при Сталине. Ты получаешь Сталинскую премию – чемодан денег, потому что это 100 тысяч рублей. Это как миллион долларов сейчас. Ромм говорил, что носишь его с одной мыслью: прогулять и пропить как можно скорее, а то посадят. Но мы тогда думали, что лауреат пяти Сталинских премий кривит душой. Ну не может такого быть. Тем более, что все знали, что Сталин его любил.

А через много лет, когда Ромм уже лежал в могиле, мы с Райзманом гуляли в Болшеве, где Дом кинематографистов. И он рассказал сцену 36-37-го года. Райзману не спалось, встал в шесть утра, вышел во двор с собакой. Через пять минут вылетает из дома Ромм и говорит: «Юлий, я сейчас по радио услышал: мне Сталинскую премию дали. Значит, не посадят?» Мне сразу припомнился тот рассказ Ромма студентам. И этот рассказ Райзмана подтвердил его абсолютную точность.

И потом, «Обыкновенный фашизм» – эта грандиозная картина, которая в России с каждым днем становится актуальнее и актуальнее. Фильм ведь с большим трудом тогда проходил, его не показали по телевизору. И ГДР не захотела его показывать. Но немецкий режиссер, который жил в ГДР, рассказывал мне, что, когда по телевидению Западного Берлина ночью показывали «Обыкновенный фашизм», они будили детей, сажали перед телевизорами и говорили: смотри, вот это наша история.

– За кем-нибудь из молодых режиссеров вы особенно наблюдаете?

– Да за всеми, пожалуй. Я стараюсь, по возможности, не отставать. Сейчас, по-моему, довольно интересная волна новых режиссеров. Прекрасна последняя работа Анны Меликян. На мой взгляд, она самая талантливая из учеников Соловьева.

И вообще сейчас много успешных коммерческих проектов. Мне кажется, нынешний кинематограф, при всех его недостатках, здоровее, чем советский. Он больше связан с публикой, понятно, для кого это делают. И хотя деньги найти трудно, но появляются картины и авторского кино. Находят деньги и Сигарев, и Мизгирев, и Федорченко. Новый фильм Соловьева вот-вот выйдет. Развивается все в здоровую сторону.

Или есть Роднянский и фильмы Звягинцева. Даниил Дондурей мне рассказывал, что Звягинцев — самый знаменитый российский режиссер за всю историю российского кино с 1908 года. Там, на Западе, не знали ни Эйзенштейна, ни Довженко, никого. Это все те же лихие 90-е нам принесли. «Левиафан», который у нас ни по одному федеральному каналу не показали, обошел весь мир. И Звягинцев творит без всяких ограничений.

Фото Володимира Яроцького

(22 червня 2016 року)

Запис Російський кінорежисер Андрій СМИРНОВ: «Нас об’єднує в націю ненависть усіх до кожного» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Брент Блер, засновник і виконавчий директор «Центру визвольних мистецтв і роботи з громадою» в Лос-Анджелесі (США), засновник і директор Програми прикладного театрального мистецтва бакалаврського та магістерського рівня в Університеті Південної Каліфорнії.

– Чим особисто для Вас є театр:
захоплення, професія, життєва необхідність?

– Це складне питання. Етимологія слова «театр» не зовсім ясна. Існує припущення, що назва походить від грецької θέατρον – місце видовища. Театр пов’язують із давніми грецькими релігійними обрядами, а також із поняттями «богослужіння», «божий храм», або «Бог» .
Театр – це нагальна і життєва потреба, яка заповнює людський досвід. Ми доти не є людськими істотами, доки не мріємо, не уявляємо або висловлюємо наше бажання, навіть якщо воно не є очевидним для оточення. Зазвичай театр бачиться нами як місце вимовляти невимовне, уявляти те, що уявити неможливо, театр є простором ритуалу, живим місцем зібрання, що дає нам досвід уявлення (згідно теорії Жоржу Дубатті).
Життя без театру (додамо до простору інтерактивної уяви – кіно, телебачення, поезії, танці, мистецтва) не є людським життям. Це – існування. Для людей театр така ж життєва необхідність, як вода та їжа, як притулок для тварин.
Театр завтрашнього дня відчуває на собі проблеми глобалізації серед виконавців і між виконавцями та новою глобальною аудиторією. Та роль актора лишається незмінною. Коли порівнювати класичний театр і авангардний, першочергово слід звертати увагу на цілі.
Класичний театр видається іноді “музейним експонатом”. Якщо ми маємо на меті розповідати історії тільки заради розповіді цих історій, то класичний театр добре виконає таке замовлення. Авангардний театр, який вводить зовнішній радикалізм заради тільки простого протиставлення класичному театру, зведеться до звичайного пафосу. Якщо ж у нас більш висока мета, мистецька практика авангардного театру буде успішною.
(Дякую Людмилі Айгаре за допомогу в перекладі з англійської)

Інна Даніліна – художній керівник «Театру юних чернівчан»,
актриса Незалежної театральної лабораторії.

– У ТЮЧ цікавий репертуар, ви несподівані і неочікувані. Які плани?

– Найулюбленіша вистава з репертуару ТЮЧ – «Скарби лісових ельфів». Це була нестандартна робота: протягом року шукали, фантазували, вигадували власну історію за мотивами оповідань Р. Неємелі. І недарма: виставу високо оцінив наш юний глядач, а на VII Міжнародному дитячо-молодіжному фестивалі аматорських театральних колективів «ЛіхтArt» (м. Рівне) нам присудили першу премію у номінаціях «Краща режисура» та «Краща сценографія».
Найважливіші (точніше – найрідніші) акторські роботи у мене пов’язані з виставами Незалежної театральної лабораторії. Я бажаю всім акторам пережити такий досвід, де в роботі присутні щирість, взаєморозуміння, любов, правда, відвертість, просто «космічний зв’язок» режисера та акторів, коли від кожної вдалої репетиції «мурашки по шкірі». З постановок НТЛ найулюбленіші «Пісок із урн» П.Целана та «За годину» А. Шніцлера.
Зараз в ТЮЧ приступаємо до нової постановки – п’єси В. Ілюхова «Принцеса – генерал». Прем’єра планується на 1 червня до Міжнародного Дня захисту дітей. Також працюємо над виставою за п’єсою В.Ольшанського «13-та зірка». А 2-го квітня відбудеться прем’єра постановки до 200-річчя Т.Г. Шевченка «Тихий ангел…»

Сергій Ліварюк, художник, від 2013-го працює художником-оформлювачем у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

– Як відбувається взаємодія, взаємопорозуміння всіх учасників створення театрального дійства?

– У театрі я працюю недавно, але ця робота для мене, як художника, є можливістю застосувати свої вміння на практиці.. В художньому цеху працюють чотири художники. Крім режисера і акторської трупи, в створенні постановок беруть участь бутафори, столяри, костюмери, ковалі, композитори, перекладачі, художники освітлення. І це ще далеко не повний перелік. Робота, яку виконують ці спеціалісти, титанічна, але при цьому вона залишається, скажемо так, у тіні. Гра акторів, на мою думку, це зовнішня частина, обкладинка вистави. А внутрішня частина – творчий простір, зароджується в майстернях тих людей, які перебувають за кулісами.
Роль художника в створенні вистави дуже велика. Він читає п’єсу, осмислює її, уявляє той мікросвіт, у якому відбувається дія твору, і втілює його в життя. Крім вміння малювати, потрібні знання з історії мистецтв – щоб орієнтуватися в стилях і культурах, всесвітньої історії – чітко уявляти різні епохи і періоди історії людства, і, звичайно, враховувати всі деталі: технічні, технологічні, естетичні та практичні особливості декорації загалом. Тому день прем’єри є святом для всього колективу театру.

Олег Стефан, актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – з європейською відомістю.

– У книзі Жана Кокто «Подвійний шпагат», французький режисер, письменник, актор, художник висловив таку думку: «Мапа нашого життя складається таким чином, що ми бачимо не один великий шлях, що її перетинає, але щоразу новий шлях із новим розворотом мапи. Нам здається, що ми вибираємо, але вибору в нас немає». Жан Кокто у 1961 році зробив перше звернення до Міжнародного дня театру. А якими були б Ваші слова до Міжнародного дня театру нині, у 2014 році?
– Щось особливе, присвячене власне цьому дню, я сказати не зможу. Не вирізняється мені цей день з-поміж інших. І кожен день мені любий. Знаю тільки, що Мапа Життя, на якій Час вимальовуються шляхи пошуків, річки страждань, озера кохання, діброви ревнощів, міста протестів, гори злетів і падінь, вулиці храмів, театрів, друзів та ворогів … вона, ця мапа, мені більше до душі. Бо це мапа випробувань, які дарує нам життя у пошуках чогось вічного, істинного. Ну хіба не є важливим відкривати у собі, чим далі тим більше, нові якості та відчуття, нові сенси? Ну хіба не є важливим не припиняти ставити собі запитання і не опускати рук у пошуках відповідей? Ну хіба не є важливим жити, залишаючись живим?! Як у Стуса «…Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли я їх не чую…» – от же воістину людина, що пізнавала! І на цих дорогах не тільки нас вибирають (наслідуючи Кокто), але і ми вибираємо. Вибираю Волю, Любов, Красу, Честь, Гідність, щомиті, щодня і на все Життя. І театр, який чесно творить про це, – такий театр я теж вибираю.

– Мистецьке об’єднання «Березіль» Леся Курбаса створило метод експресивного та монументального реалізму. Як нині працюють актори Львівського театру імені Леся Курбаса. Які цінності нової сучасної містерії?
– Мистецьке об’єднання «Березіль» – це… тепер і що далі називатимуть то так, то інако. Це як Любов називали, називають і будуть називати, поети, композитори, скульптори… і не назвуть, формули на це нема. Чому «Березіль»? Чому про «Березіль»? Бо він був ЖИВИЙ, він ШУКАВ і ТВОРИВ. І якщо це настільки щиро, як у Курбаса, то ми його діти, діти «Березоля».

– Зараз в Україні відбуваються революційні події, а тепер вже і драматичні сценарії військового втручання. Яким чином ці всі події впливають на життя вашого театру?
– Те що тепер відбувається в країні, рве, розриває і будить наші душі. Це постійний дзвін, який б’ється у серці кожного з нас. Коли розривають країну – рвуть моє тіло. Це на фізичному рівні. Те саме бачу в очах моїх братів і сестер. Рвуть тіло, але не порвуть волю і дух. Ми будемо жити. Я вже називав те, що ми вибираємо. Тут, думаю, слушно було б сказати, що театр ім. Леся Курбаса декілька років тому створив постановки за п’єсами В. Винниченка «Між двох сил», та Л. Українки «Лісова пісня». Ці дві вистави напряму , пророчо били у дзвони про небезпеку втратити Україні українське. Черговий раз не було почуте владою, але велику надію вселяє те, що почуте людьми. Наші серця і серця нашого глядача б’ються в унісон. Ви наводили цитату Кокто. Так, у нас, пише він, немає вибору, додаю – тільки в одному: ТРЕБА ЖИТИ! Слава Україні!

Борис Фірцак, художник, сценограф, дизайнер, член Міжнародної федерації художників, Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–Арт».

– Театр віддзеркалює життя. Він улаштований таким чином, що головна увага та почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців вистави ніби залишаються за лаштунками… Що для Вас робота у театрі?

– Театр – це пристрасть. Свого роду залежність, особливий емоційний стан, світ чуттєвого і духовного осмислення життя, взаємин думок і пристрастей. Є люди, які потрапили у театр – і це стало їх станом душі. Назавжди. У цьому є і сенс, і феномен. Театр посідає виняткове, особливе місце – адже він об’єднує всі види мистецтв.
Театр – це пластичне мистецтво та місце інтерактивності. Варто зазначити, що робота над виставою залучає дуже велику кількість людей. Всі разом і кожний окремо прагнуть віднайти, уявити цілісний, предметний і духовний світ героїв вистави. Художнику театру відводиться особлива роль. У театрі мовлять не тільки актори, а й кожна деталь сцени. Простір для гри акторів не є порожниною. Цей простір художник наповнює емоціями, рівновагою, рухом, символами, відчуттями, динамікою…
2011-го на фестивалі «Золоті оплески Буковини» чернівчани мали можливість бачити комедійну фантазію «Боїнг- Боїнг» М. Камолетті Черкаського академічного обласного українського музично-драматично театру імені Т.Г. Шевченка. У цій виставі я був художником-постановником. У будь-якому випадку макети вистави, ескізи сценічних рішень, композиції інтер’єрів майже завжди виглядають доволі самостійними живописними та графічними полотнами.
Театр пропонує нам умовний діалог між тим, що представляє реальність і тим, що протиставляють їй драматурги. Власне, процес створення вистави творчий. Це апріорі. Та тільки один раз, на прем’єрі, на сцені збираються всі учасники: актори, автор вистави, режисер, художник, композитор. На сцену технічно не зможуть вийти всі, хто задіяний у виставі: декоратори, гримери, костюмери, звукорежисери, бутафори, працівники сцени…
І театральна завіса – це метафора багатообіцяючого дива, яке зачаровує глядачів щоразу, як її підіймають.

Дякуємо Театру за переконливість, за міф, реальність, творення образу, енергетику, актуальність, неповторність, свободу інтерпретацій. Браво! Бажаємо всім, хто працює у Театрі, успіхів, руху, змін, розвитку, миру…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото з архіву митців і автора

Запис «Ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя», – Лесь Курбас спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Норберт Гьотц вигадав і талановито втілив історію життя янголів на землі 

– Я вперше бачу на своїй виставі стільки людей, – дивувався перед початком вистави Норберт Гьотц, режисер, актор і світлотехнік, який приїхав до Чернівців з німецького міста Бамберг. Здивовані були і глядачі: декотрі – не очікували, що вистава озвучуватиметься німецькою мовою (організатори не надто акцентували на цьому увагу в рекламі та оголошеннях), більшість – майстерним синтезом зображення та звуку, які «видавав» людина-театр Норберт Гьотц.

Багатьом глядачам не вистачило місць, тому їм доводилося тиснутися у проходах

– Враження позитивні, – каже студент Богдан. – Не збила з пантелику навіть німецька мова, якої я не знаю – надто вже майстерними були інтонування та міміка режисера-актора, тому загальний зміст вистави легко вгадувався. Шкода лише, що до Чернівців, як виявилось, привезли не масштабну, «дорослу» виставу, а лише дитячу казку.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Німецький Театр тіней зібрав аншлаг спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фестиваль відбувся вже в шістнадцяте, хоча лише вдруге вийшов за київські межі.

– Минулого року на показ прийшло 250 людей, зал виявився замаленьким, тому цього року ми провели його у кінотеатрі «Чернівці», – розповів Ярослав ЛЕВИЦЬКИЙ, організатор фестивального показу «Відкрита Ніч» у Чернівцях.

Вхід був платний, та це компенсовувалося безкоштовною кавою та новинками українського кіно.

Цього року на фестиваль прийшло менше людей, ніж минулого. До самого ранку досиділи тільки затяті кіномани.

Усі присутні отримали анкети для голосування, щоби визначити приз глядацьких симпатій. І віддали перевагу короткометражці «Борода» чернівецького режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Відеоробота розповідає про самотнього старого чоловіка, який має дочку, що виїхала до Італії і рідко до нього навідується. 

А гран-прі фестивалю київське журі віддало Мирону Латику за фільм «Manu 18 374».

ДОВІДКА

Знімали «Бороду» минулого року ще в травні. Зйомки тривали близько двох тижнів, монтаж зайняв більше часу. Фільм входить у проект «Україна, Гудбай», тому всі бажаючі зможуть переглянути цю стрічку в кінотеатрі ще восени.

Вл. інф.

Запис Короткометражки чернівчани дивилися протягом шести годин спершу з'явиться на Медіа-Версії.