У цей день ми вшановуємо пам’ять мільйонів наших співвітчизників, які стали жертвами тоталітарного режиму.
Ми згадуємо кожного знищеного каральною системою, в’язня ГУЛАГу, позбавленого батьківської домівки, висланого на чужину. Сотнями тисяч потрапляли до в’язниць і так званих виправно-трудових таборів абсолютно безневинні – за обмовами та брехливими доносами…

За період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже 1,5 мільйона осіб. Велику кількість із них було розстріляно, інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах. Терор і репресії зачепили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство.

20 травня в Чернівцях на Театральній площі відбулися заходи до Дня пам’яті жертв політичних репресій.
Після того, як присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять за загиблими, замучениими і постраждалими від політичних репресій, священики відслужили поминальний молебен за невинно убієнними, а учасники акції запалили лампадки пам’яті…

28 червня 1940 р. відбулося приєднання до СРСР Північної Буковини та Хотинщини.
Партійні органи поставили під свій жорсткий контроль усі сфери суспільного життя Буковини, в тому числі й ідеологію та культуру. До 1940 р. на Буковині видавалось 15 газет і 4 журнали загальним тиражем 25-30 тис. примірників. Всі вони були закриті. Політичних переслідувань зазнали всі національно-культурні товариства, національна преса. Буковинську митрополію ліквідували, її Чернівецьку резиденцію перетворили на музей, церковні землі націоналізували, священиків обклали надмірно високими податками, а декого заарештували і вислали у віддалені райони СРСР…
Єдиною силою, що була спроможна завдати активного опору тоталітарному режиму, була ОУН, яка на той час діяла в глибокому підпіллі. За її членами каральні органи полювали особливо ретельно.
Після часткової чистки буковинського суспільства від «класово-ворожих» та «соціально-небезпечних елементів» перед каральними органами було поставлене нове масштабне завдання — вивезти за межі області всіх неблагонадійних. Депортації проходили в 2 етапи — перший відбувся 23 травня, другий — 13 червня 1941 р. У травні вивозилися в основному так звані «зрадники Батьківщини», яких було засуджено Особливою нарадою при НКВД СРСР. До цієї категорії належали ті, хто бажав виїхати за кордон чи робив спроби перейти кордон нелегально. Основна маса депортованих була з Садгірського, Чернівецького, Глибоцького, Герцаївського та Сторожинецького районів. Депортації підлягала 181 родина, з числом дорослих 306 осіб і неповнолітніх — 210. В 36 вагонах вони направлялися до Комі АРСР, Красноярського краю та Кіровської області.
Долі буковинців і бесарабців, репресованих у 1940-1941 рр., здебільшого трагічні. Їх перебування на засланні або у виправно-трудових таборах припали на роки воєнного лихоліття. До в’язнів ставилися за законами воєнного часу.
Таким чином, за попередніми підрахунками, в 1940-1941 рр. на території Північної Буковини та Хотинщини було незаконно репресовано з політичних мотивів близько 11 тис. осіб, з яких понад 1400 розстріляні, загинули у тюрмах, таборах та на спецпоселенні.
У 1946–1947 рр. край охопив голод, однією з основних причин якого стала безжалісна заготівельна політика. Влада використала цю трагедію для зламу опору одноосібного селянства суцільній колективізації. Заможних селян обкладали завищеними планами держпоставок, ті, хто не справлявся, притягалися до кримінальної відповідальності за ст. 58-1 КК УРСР і засуджувалися до 5–10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. В 1951 р. питання з “куркулями” вирішили остаточно шляхом їхнього виселення.
Усього в 1944–1953 рр. на території області з політичних мотивів було засуджено 77 студентів та учнів шкіл…

 День пам’яті жертв політичних репресій офіційний Київ висунув вимогу до Росії щодо звільнення 64 українців які засуджені або перебувають у СІЗО за політичними мотивами.
“Щонайменше 24 українці є політичними в’язнями у РФ, більше 40 – в окупованому Криму. Вкотре вимагаємо від РФ звільнити бранців”, – написала у Твіттер 20 травня речниця МЗС України Мар’яна Беца.
Нагадаємо, український режисер, утримуваний у російській в’язниці, Олег Сенцов оголосив 14 травня безстрокове голодування. Свій протест він пояснив вимогою до влади Росії звільнити українських політичних в’язнів.

Вічна пам’ять всім, хто пішов із життя, зазнавши репресій. Нажаль, до цього часу не оприлюднені списки імен відповідальних за політичні репресії…
Стійкості тим, хто нині пізнав гіркоту переслідувань.
Непохитної віри нам у мирне майбутнє України.

Більше фото із заходу вшанування за посиланням – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис День пам’яті жертв політичних репресій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Микола Іванович Івасюк – видатний український художник. Народився 14 квітня  1865 року в Заставні Чернівецької області. Після закінчення Вищої реальної школи у Чернівцях навчався в Академіях мистецтв Відня  та Мюнхена. Автор численних історичних та жанрових полотен на українську тематику, портретів, іконописних творів, кіноплакатів та ескізів поштових марок УНР. Працював у руслі академізму та реалізму. Деякі ранні твори позначені естетикою модерну.  Жив у Львові, Чернівцях, Києві, де брав участь у виставках. 1899 року створив першу дитячу художню школу в Чернівцях. 1937 року репресований і розстріляний у Києві. Реабілітований посмертно 1980 року.

Творчість Миколи Івасюка київського періоду (кін. 20-х років) зовсім не досліджена. Про твори, серед яких є і кіноплакати, що їх художник розробляв, коли працював на кінофабриці у Києві, нічого не відомо. Пошуки розпочала Тетяна ДУГАЄВА.

«Завдяки колекції радянського кіноплаката в бібліотеці ім. Вернадського в Києві та її версії в Інтернеті, є можливість побачити їх, – радо повідомила мистецтвознавець. – Я шукала друковані матеріали, періодику тих років, щоби відтворити переїзд Івасюка в Україну, його участь у виставках. Знайшла лише згадку про це в американській україномовній газеті 1927 року «Свобода» та  розшукала каталоги українських виставок 1920-30 років, у яких він брав участь». 

До Києва він перебрався із сім’єю 1926 року з Відня на запрошення радянського уряду на посаду професора Художнього інституту. Омріяний переїзд до України обернувся на тривожне і небезпечне життя в умовах лихоліття сталінського терору та жорсткого контролю в іделогічній сфері. Вже давалася взнаки загрозлива атмосфера Київського художнього інституту, де визрівала більшовистська ідея створення пролетарської мистецької культури. 1927 року Микола Івасюк перейшов на роботу до системи Всеукраїнського фотокіноуправління. Та прогресивні течії у кіномистецтві теж згорталися. На сторінках журналу «Кіно» пишуть про «ворожі сили, які йдуть і лінією формалізму, і лінією прищеплювання національної романтики» (№2, 1931) та рекомендують «…не забувати про ідеологічне спрямування кіномистецтва. Жодних хитань і відхилень від завдання моменту не може бути» (№19, 1929).  Невдовзі розстріляли секретаря цього видання. Від 1930 року Микола Івасюк працює у новоствореному Київському будівельному інституті, базою для якого частково став архітектурний факультет Київського художнього інституту. Хвиля звинувачень у шпигунстві та підготовки терористичних актів прокотилася і там. Воронка каральної машини засмоктувала все більше людей.

М. Івасюк. Кіноплакат «Двійник проти волі». 1928 р. Друк

Інформації про київський 10-літній період творчості Миколи Івасюка вкрай обмаль. Наприклад, газета «Свобода» за 13 січня 1927 року на першій шпальті, інформуючи про переїзд художника до Києва, повідомляє про його «намір написати кілька картин з історії революційного руху на Україні». Знаходяться поодинокі свідчення про участь художника в мистецьких виставках, де експонувалися портрети й картини з народного життя. Про його персональну виставку, яка проходила 1926-го в київському Музеї Революції, повідомляв харківський журнал «Нове мистецтво» (1926, №24, с.18). Бачимо ім’я М.І. Івасюка і в каталогах виставок «На допомогу жертвам повені у Західній Україні» (1927 р., Київ), VI Всеукраїнської виставки (1935 р., Київ-Одеса) та «Мистецтво Радянської України» (1936 р., Харків). За спогадами дочки художника Олени Миколаївни, у 1930-і роки родина митця  дуже бідувала. Виняткової цінності набувають свідчення видатного українського музейника Федора Ернста про те, що київські музеї замовляли художникам портрети «вождів» та «большевицьких вельмож», що давало їм заробіток та рятувало в роки голоду. Зокрема, 6 червня 1933-го він занотував у щоденнику факт складання акту «про портрети, писані Івасюком», серед яких був і портрет прихильника українізації наркома освіти Миколи Скрипника. (С. Білокінь. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. Київ. 2006).

Тоді ж Івасюк звернувся до створення кіноплакатів до фільмів і публікував малюнки для журналу «Кіно». Цей розділ його творчого доробку практично не досліджений. Із кількома рідкісними творами художника маємо можливість познайомитися завдяки колекції українського кіноплаката 1920-1930-х рр., яку зберігає Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Електронну версію цього унікального зібрання розміщено 2012 року на сайті бібліотеки. Серед оприлюднених плакатів знаходимо чотири підписні кіноафіші митця 1927-28 рр.

Його плакати повідомляли про вихід на українські екрани американських кінострічок – «Скарамуш», знятого у дусі «плаща та шпаги»,  та мелодрами «Двійник проти волі». З притаманною автору реалістичною подачею зображень та оповідністю, він передає атмосферу фільмів і розкриває їхню головну ідею. Ці афіші тяжіють до живопису.

М. Івасюк. Кіноплакат «Сорочинський ярмарок». 1927 р. Друк

У плакаті до української кінокартини «Сорочинський ярмарок», прем’єра якої відбулася у Києві та Москві 1927 року, Івасюк окреслює тему та зміст кінострічки, застосовуючи пластичний прийом відтворення кількох окремих кадрів з портретними зображеннями героїв, які дають уяву про головних персонажів та  їх взаємини.

Згадані фільми були чорно-білими й створені в епоху німого кіноматографа. З огляду на це набирає значення колористичне вирішення аркушів Івасюка. Приміром, плакат до втраченого нині фільму «Сорочинський ярмарок» жваво мерехтить традиційними червоно-чорними барвами з біло-вохристими сполученнями. А динамічний похилий шрифт за кольором та ритмікою асоціюється з кипучою атмосферою.

Особливе місце у плакатній графіці Миколи Івасюка посідає твір «Волзькі бунтарі». Він є знаковим у творчості митця з огляду на тему та її мистецьке втілення. Цей кіноплакат Івасюк створив до першої чуваської ігрової кінострічки дозвукового періоду для прокату в Україні. В ній – про повстання в одному з чуваських сіл під керівництвом місцевого вчителя Хурі. Фільм не зберігся. З наукового альманаху Чуваського Національного музею дізнаємося, що прототипом головного героя фільму був Тимофій Ніколаєв (Хурі), видатний борець за національну незалежність свого народу. Ніколаєв-Хурі був членом редколегії першої чуваської газети «Хипар», яка згуртовувала національні патріотичні сили довкола ідеї духовного відродження та розвитку рідної мови. Його розстріляли більшовики як «буржуазного націоналіста» у Казані 1918 року. В одній з опублікованих у музейному виданні статей читаємо: «У 1920-і роки він був національним героєм. Але у 1930-ті роки ім’я Тимофія Хурі викреслили з історії».

М. Івасюк. Кіноплакат «Волзькі бунтарі». 1927 р. Друк

Цікаво розглянути образно-пластичне вирішення кіноплаката «Волзькі бунтарі». Натхненного борця за національне відродження художник зобразив крупним планом на тлі фрагмента храму. Його постать промовисто височіє над загоном озброєних поліцейських. Саме ефект крупного плану є характерною рисою цієї яскравої композиції. Вона динамічно перегукується із притаманною для німого кіно пластикою: пафосною жестикуляцією, красномовним виразом очей і підвищеною емоційністю. Вирізняє цю роботу і такий психологічний плакатний прийом як зображення героя та антигероя, що більш наочно розкриває зміст стрічки.

У мистецькій спадщині Миколи Івасюка плакатна графіка складає групу творів, які збагачують нашу уяву про талант художника. Деякі з плакатів набирають цінності документів, коли стосуються вже втрачених кінострічок. Ці роботи є частиною творчого надбання митця та водночас і складовою різноманітного мистецтва кіноплаката раннього українського кіно.

М. Івасюк. Кіноплакат «Скарамуш». 1927 р. Друк

…Вересневої ночі 1937 року київське помешкання Миколи Івановича Івасюка, що на бульварі Шевченка, 4, обшукали. Художника заарештували, а картини конфіскували. Висунуте обвинувачення у шпигунстві та українському націоналізмі Івасюк не визнав. Але додому 72-річний митець уже не повернувся. Його розстріляли як «ворога народу» за наказом НКВС 25 листопада 1937 року. Так Україна втратила уславленого живописця, автора кількох сотень жанрових, історичних та портретних творів на української тематики. Доля його чималої творчої спадщини здебільшого невідома, а значна кількість творів була вилучена з контексту українського мистецтва. Нині частина творів перебуває у музейних зібраннях Києва, Львова та Чернівців. Окремі – у приватних колекціях, поодинокі ж полотна і досі з’являються на аукціонах.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Автор висловлює щиру подяку співробітникам Національного музею українського мистецтва у Львові за надане фото «Автопортрета» Миколи Івасюка.

Газета «Версії» раніше знайомила читачів з творчістю М. Івасюка.

Т. Дугаєва: Микола Івасюк – автор композиції невідомого портрета О. Кобилянської і обкладинки раритетного українського видання. «Версії» №47, 2013 р. ; Фіалкова марка з Відня. Українська Народна Республіка у художній мініатюрі. «Версії» №4, 2014 р.; Микола Івасюк – автор плафона в інтер’єрі Художнього музея в Чернівцях. «Версії» №19, 2014 р.

Запис Кіноплакати Миколи Івасюка. Про маловідому грань творчості митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За постіль – солома, за їжу – миша і воронячі яйця

Віра Рутько була репресована, коли їй заледве виповнився один рік і 4 місяці. Батько тієї ночі був на роботі, а мамі, погримавши у вікно, сказали: «Відкривай, Домко. Поїхали в сільраду, там лиш треба розписатися в одному документі – і ми тебе відпустимо». Це були «стрибки». Один з них, молоденький, шепнув Домці на вухо: «Візьми хоч щось поїсти, хоч муки клуночок, бо вже не вернешся». Взяла, але коли разом з іншими кидали речі на фіру – загубила.

Фір було багато. Тієї ночі, 13 червня 1941 року, забрали багатьох, і не лише з Чернівців – були і з Вижниці, з Вашківців… З Жучки – 13 сімей. Відвезли на товарну станцію в Садгору Північну, закинули в товарняк, забили двері дошками – і повезли. Тата Георгія забрали з роботи – більше ні родина, ні хто інший його не бачили. Інкримінували ст.58-13 КК РРФСР (участь у контрреволюційній буржуазній партії та зв’язки з контррозвідкою тощо), за документами присудили 8 років виправно-трудових таборів, але насправді, найімовірніше, нікуди не вивозили, а ліквідували тут, на місці.

Чоловіків везли окремо від жінок. Довезли спочатку до Називаєвська Крутінського району (глибокий Сибір), кінець маршруту – точка Каньовська: два бараки довгі, з відгородженнями, як для худоби, з кинутою на підлогу соломою. Так і жили: в кожному «відділенні» – сім’я. Як тільки приїхали в Крутінку – Домку з маленькою Вірою на вулиці перестріла місцева родина. Кажуть: віддай нам дитину, бо хтозна, що з тобою буде, а так хоч дитина живою залишиться. Домка поміркувала, що справді так можна дитині життя зберегти – і віддала. Коли прийшла до своїх земляків (а з Жучки була забрана велика родина Климів – «Стьопа, Коля, Домка…», – згадує пані Віра), і вони дізналися, що трапилося – забили на сполох, розбіглися всі по селищу, знайшли дитину і забрали. Так Вірі не дали втратити ниточку зв’язку з рідною землею.

Молоді жінки щодня працювали на лісоповалі, а близько чотирьох десятків їхніх малих дітей доглядала старша жінка – з Вашківців, на прізвище Мар’янчук – три доньки якої були вже дорослі. Потім, кажуть, ця жінка помішалася розумом від усього пережитого на Сибіру.

«Пам’ятаю себе з 2-3 років, – згадує пані Віра. – Той барак, у якому жили довгий час, як спали всі разом, як солому нам міняли. Мама розповідала, що якось, коли полоскала пелюшки в річці, глянула на воду і подумала: як легко зупинити всі страждання. Схаменулася: на кого дитина лишиться. І більше ніколи не думала про таке».

Поселення було багатонаціональним. Чимало було репресованих латишів, росіян – переважно вчителів з Ленінграду. У 43-му до поселенців загнали поволзьких німців. Одинадцять років Домка і Віра жили в одній землянці з німецькою родиною на прізвище Ріблєр. Батька родини, який був учителем, розповідали Ріблєри, розстріляли, забравши прямо з уроків, а його дружину з двома дітьми – у Сибір. Віра з Жучки назавжди подружилася з Вірою (Ельвірою) з Поволжя.

Голодували. Бувало, живилися воронячими яйцями. Якось, коли двом Вірам було років по 7, вже почали пухнути з голоду. Спіймали мишу, пробували їсти – не змогли. Несмачна була, згадує наша співрозмовниця. Розповідає, як мама Домка якось, коли пасла худобу, запримітила гніздо журавля. Вночі залізла туди і спіймала його. Дала знати, щоб діти прийшли його забрати. Зв’язала йому ноги, а крила – ні. То Віра поки несла його 5 кілометрів додому, геть була побита крильми цього чималого птаха. Вдома дівчатка його зарізали, обскубли, поставили варити. Але не випотрошили – не вміли ще, не знали, зовсім малі були. Він вариться, а запах неприємний. А потім і щось зелене спливло… «Ето жир, Вєрка!» – заспокоювали одна одну.

А якось на Великдень у вікно землянки постукали. Таємний доброчинець обличчя не показав, тільки просунув у привідчинену раму дві палянички і яйце. Великдень ж бо…

Домку розшукувала родина. Брат Іван Клим з Канади напав на її слід в Сибіру, написав листа. Але писав не як родичці, а як однокурсниці – аби не нашкодити. І справді – за той лист були і виклики, і допити: хто з Канади тобі пише? Домка спочатку не зізнавалася, а коли їй прочитали, вдала, що згадала однокурсника з таким іменем. Брат у листі запитував, що їй прислати. «Совєти» наказали писати, що у Домки все є. Так і відповіли. Та брат здогадувався, яка ситуація насправді – тож прислав через Червоний хрест величезну посилку в людський зріст, у якій було все – від шкарпеток до верхнього одягу. І, як не дивно, влада цю посилку всю віддала адресатам. У тій посилці був і перший шоколад, який у своєму житті скуштувала Віра…

Довга дорога додому

У 53-му помер Сталін, зовсім скоро заарештували і розстріляли Берію, і репресованим почали дозволяти виїжджати з місць поселень у відпустки. Домку відпустили на 3 тижні на батьківщину – але без дитини (Віра на той час була ще неповнолітньою). Після повернення мами і її розповідей, Віру як магнітом потягнуло на Буковину – якої вона й пам’ятати не могла. Вблагала маму – і та відпустила доньку до Чернівців.

До Москви їхала з латишами, які прямували у свої рідні краї. Але в столиці вони рушили на Ризький вокзал, а Віру спрямували на Київський. Там дівчина сіла на свій дерев’яний ящичок (усе, що мала, везла в ньому) і почала розчісувати свої довгі коси. Навпроти сиділи два дорослі хлопці. «Говорять між собою – а я нічого не розумію, бо ж української не знала, в Сибіру виросла. Один підійшов, привітався, спитав, куди і чого їду (в Чернівці, кажу, з Сибіру, вислані були) і чи білет маю. Я мала, але боялася навіть показувати його комусь – не те що в руки давати. А цим хлопцям якось довірилася. Вони й пояснили, що білет ще закомпостувати треба. Самі вони з ВДНХ додому в Жмеринку поверталися. Купили мені їжі, взяли квиток, намагалися закомпостувати. З’ясували, що до Чернівців місць немає, тож довезли мене до Жмеринки – туди вночі прибули, а там попросили начальника станції доправити далі. Він також допоміг, так з Божою допомогою 16 жовтня вночі добралася до Чернівців. Спитала на вокзалі в міліціонера, в який бік Жучка – і пішла. Минула цукровий завод, чалапала далі. Її догнала фіра. Жінка, яка керувала кіньми, питає: «Куди йдеш» – «К Климу Фёдору на Старую Жучку». – А відки? – «Из Сибири». – «А твоя мама Домочка називається? Сідай, повезу тебе до твоєї матки, яка твою маму вінчала, а тебе хрестила». Так і втрапила до родини. А впізнали Віру за платтям, яке на ній було. Це плаття колись матка подарувала Віриній мамі. А приїхала в ньому вже Віра.

Води нагріли, дали гості вмитися, вклали спати в кімнаті, де був урожай яблук складений. Від запаху яблук аж в голові паморочилося – але знала закон: не вкради! І не скуштувала.
Прописати Віру ніде не хотіли, на роботу не брали – казали «назад в Сибір їдь». Ледве знайшла роботу на доку – тягала дошки до верстатів зранку до ночі, а як робота закінчується – вже й не знаєш, чи йти ночувати до родичів, чи не турбувати їх… Заміжжя виявилося не лише порятунком від непосильної для 17-річної дівчини роботи, а й насправді великим жіночим щастям: Віра з Миколою прожили у любові і повазі 57 років, збудували нову хату і народили й виростили трьох дітей.

«Мій чоловік каже: давай твоїй мамі напишемо, що ти виходиш заміж, щоб мама була на весіллі. Мама й приїхала. Плаче, голосить: ні хати, нічого немає. Хата наша насправді є, але вона була конфіскована і віддана іншим людям. Тодішній її господар, коли я повернулася з Сибіру, сказав, щоб я не думала навіть за фіртку братися: голову, мовляв, рознесе… То я ніколи і не думала саме за ту хату, вона вже кілька разів перепродавалася, і всі її господарі насправді ні в чому не мають вини перед нами. Перед нами держава а боргу, яка ту хатину відбирала».

Небагато часу від весілля минуло – приходить лист від Віриної подруги-німкені, Віри-Ельвіри: «Я прієзжаю к тєбє жить». І приїхала: у валянках, куфайці, ременем підперезана… Микола  лиш пожартував: мав я одну Віру, тепер маю дві Віри. Згодом і Віра-німкеня в Чернівцях заміж вийшла, зараз вона в Німеччині мешкає, зіздзвонюють подруги мало не щотижня.

А 1974-го приїжджає з Канади Вірина родичка – маминого брата дружина, робить виклик – і Віру випускають з СРСР в Канаду! «Викликає мене КГБ, – згадує пані Віра, –  і каже: куди я можу йти, куди ні, що можу говорити, а що ні. А я що маю говорити, – дивується, – з ким?? Шість тижнів я там була. Збиралася, купувала сувеніри на подарунки… Треба було мене бачити – в зеленому кремпліновому пальті, і через плече – з тайстрою, з якої топірці стирчать…»

А Домка, як уже приїхала до дочки на весілля, то й залишилася. Хоча спершу їй казали місцеві владники: щоб тебе не було ближче за 250 км від Чернівців! Та згодом вона тут прописалася, купила хату, працювала на цукровому заводі, на м’ясокомбінаті прибиральницею. Була веселою і доброю – уся Жучка підтвердить, якою була Домочка Пателеївна. Вона в Сибіру, у тих жахах заробила орден Трудової слави – її навіть в Москву брали його отримувати…

А за що чоловіка її комуністи забирали – у неї своя версія була. Пригадувала, що комуністи з однієї з тодішніх комуністичних «трійок» хотіли дідом керувати, «штуркати», щоб він їхні команди-забаганки виконував, а він не дозволив так з собою поводитися. То вони й відомстили. Потрібна була певна кількість «неблагонадійних» – от його до кількості і вписали. Згодом, через десятки років, один з них просив пробачення у Георгієвої доньки Віри. «Най вам Бог прощає», – відповіла.

Не епілог

Домну і Віру повністю реабілітували 1965-го. У діях батька Віри – Георгія – також визнали відсутність складу злочину. На звернення щодо конфіскованої хати 1966-го повідомили, що хата належить іншим людям, тому щодо її успадкування необхідно звернутися до суду. Довго тривали судові перипетії з владою – адже йшлося не про повернення власне хати, а про компенсацію коштів за неї. Перед одним з судів пані Віра звернулася до зовсім молодої представниці сторони-опонента: «Дитино, робіть усе по правді – так, як каже закон і совість. Бо не по закону і не по совісті ми вже багато пережили. Не дай Боже, щоб ваші діти колись, як ми, мишей пробували…»

Нарешті 1992 року комісія Чернівецької міської ради «З  поновлення прав реабілітованих громадян»офіційно встановила, що за конфісковану  Радянською владою в особі Чернівецької міської ради хату належить повернути пані Вірі 64 тисячі купонно-карбованців. Згодом в Україні запровадили гривню, і офіційно встановлена компенсація трансформувалася в суму… 64 копійки!!!

Повернення компенсації за відібрану хату і понівечене життя могло би стати епілогом до цієї життєвої історії. Але реальність стає прологом до нової історії – історії нашого безчестя, нашої ганебної неспроможності повестися нарешті по-людськи – з людьми, і повернути державі царя в голову, а собі – Бога в серце.

Довідка. Після чисток 1940 р. Буковини від «класово-ворожих» та «соціально-небезпечних елементів» на початку 1941 р. перед каральними органами було поставлене завдання особливої ваги — вивезти за межі області всіх неблагонадійних. Останні передвоєнні депортації проходили в 2 етапи — перший, ніби пілотний проект, відбувся 23 травня, другий у ніч з 13 на 14 червня 1941 р. За даними науковців, основна маса депортованих була з Садгірського, Чернівецького, Глибоцького, Герцаївського та Сторожинецького районів. Уніч з 13 на 14 червня було вивезено товарними вагонами із чернівецького залізничного вокзалу 2279 сімей (7720 осіб). За спогадами очевидців, 13 червня 1941 р. представник сільської ради та кілька військових обходили будинки, давали 30 хв. на збори і під конвоєм, як злочинців, відправляли людей на станцію. Найстаршому було 80 років, меншому — кілька місяців…

Маріанна АНТОНЮК, Чернівці

На фото (з архіву п. Віри): Віра Рутько 1957 року, після повернення в Чернівці

Запис ВІРА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Кіотські гроші» витрачав Янукович, а не Тимошенко», –  Тетяна Слюз

Генеральна прокуратура закрила кримінальну справу проти екс-прем’єра Юлії  Тимошенко за начебто витрачання «кіотських грошей».

Нещодавно на прес-конференції Голова Державної казначейської служби Тетяна Слюзпрокоментувала рух цих коштів від 2009 року до нинішнього часу.

«Уряд Юлії Тимошенко ніколи не витрачав «кіотські гроші» на будь-які цілі, вони в повному обсязі на спецрахунках були передані уряду Януковича, а справа проти Юлії Тимошенко є повністю сфальшованою і закрита Генеральною прокуратурою через відсутність будь-яких порушень з боку Юлії Тимошенко», – заявила Слюз.

Вона наголосила, що «кримінальна справа проти Юлії Тимошенко була закрита за відсутністю складу злочину.

«Це була повністю сфальшована справа проти головного політичного конкурента, це були заходи з нейтралізації опонентів Януковича-Азарова. Це були виключно політичні репресії проти політичного конкурента, репресії Януковича проти Юлії Тимошенко. Це була мильна бульбашка, яка розсипалася», – зазначила вона.

Тетяна Слюз нагадала також, що будучи народним депутатом, вона з′ясовувала ситуацію стосовно «кіотських грошей», і наголосила, що в казначейській служби і в правоохоронних органах є документи, що ці кошти лишалися на рахунках від часу надходження до відставки уряду Тимошенко.

Головний казначей пояснила, що від часу надходження 2009-го до квітня 2010-го урядом Юлії Тимошенко не використано жодної копійки «кіотських грошей».

«Усі кошти, які надійшли 2009-го, так звані «кіотські» гроші, 320 мільйонів євро, всі були на обліку і були передані новій владі Януковича-Азарова», – повідомила вона.

«Я хочу застерегти посадових  осіб, як слідчих, так і контрольних органів, які фальшували справу проти  Юлії Тимошенко. Всі вони повинні відповісти, яким чином вони сфальшували відповідні акти й довідки та яким чином були сфальшовані ці справи», – заявила Тетяна Слюз.

Вона нагадала також, що 2010 року в Україну приїздили представники японської сторони, які засвідчили, що кіотські кошти – 290 мільйонів від Японії та 30 мільйонів від іспанської  компанії – зберігаються на облікових рахунках, на які надійшли 2009 року.

Головний казначей розповіла, що далі так звані «кіотські гроші» практично в повному обсязі витратила влада Януковича.

«Після цього ці кошти використовували для свого збагачення наближені до Януковича структури. Тому тут є велика відмінність від прем’єра  Юлії  Тимошенко, яка залучила ці кошти, і урядом Януковича-Азарова, який використав їх не за цільовим призначенням», – підкреслила Тетяна Слюз.

За матеріалами інформ-агенцій

Запис Справа проти Юлії Тимошенко про «кіотські гроші» закрита за відсутністю складу злочину спершу з'явиться на Медіа-Версії.