Урочисте відкриття 70-го концертного сезону в Чернівецькій обласній філармонії  відбудеться 27 вересня о 18.30 за участі Чернівецького академічного симфонічного оркестру (художній керівник та диригент – Заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський), Академічного камерного  хору «Чернівці» (художній керівник – Надія Селезньова) та хору Академічного заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю (художній керівник – Народний артист України Ярослав Солтис). Партії солістів прозвучать у виконанні Олени Урсуляк (сопрано), Світлани Дейбук (мецо-сопрано), лауреата міжнародних конкурсів Віталія Соболєва (тенор) і Народного артиста України Ярослава Солтиса (баритон).

Дев’ята симфонія Людвіга ван Бетховена – унікальний симфонічний твір з грандіозним хоровим фіналом на слова оди «На радість» Ф. Шіллера. Симфонія вражає не лише своїми масштабами, але й особливим, «вселенським» звучанням. Не випадково музика її останньої частини лягла  в основу гімну Європейського Союзу.

Про підготовку до концерту та музичне життя філармонії поцікавилися у Йосипа Созанського:

– Уже традиційно концертний сезон розпочинається спільним оркестрово-хоровим проектом. Чому нинішнього року обрали саме Дев’яту симфонію?

– Це – вершина симфонічної музики Бетховена, твір глибинний, філософський, написаний композитором  наприкінці життя. В цій симфонії є багато такого, чого немає в інших…

– Наприклад, монументальний хоровий фінал?

– Так. Це – геніальний винахід Бетховена. Загалом, у його творах немає жодного «зайвого» звуку… Хтось сказав, що у Бетховена – кожна нота свята… Його музику рекомендують грати якнайбільше, адже це – величезна школа для оркестру.

– 9-та симфонія – твір складний і масштабний. Чи  вдається досягнути збалансованого звучання оркестру, хору та солістів?

– Це важко, але головне, що в нас є бажання виконувати такі складні твори. Проводимо окремо репетиції хору, оркестру і лише потім все поєднуємо. Я відчуваю, що зараз ця симфонія буде звучати набагато краще, ніж перший раз (2011 р.). Всі виконавці значно впевненіші в собі.

– Цього літа ви побували з оркестром в Італії.  Як сприймала чернівецький оркестр закордонна  публіка?

– Цього року відзначається 200 років від дня народження Дж. Верді, тому на концертах ми грали його найвідоміші твори –з  опер «Аїда» й «Травіата». Публіка дуже добре нас сприймала. Безперечно, найяскравіше враження – виступ в місті Барі. Там ми грали в оперному театрі Петруцеллі – одному з найбільших в Італії. В кінці грудня, на Новорічні свята, планується ще одна поїздка. До нас також приїдуть італійські диригенти. Дж. Піччініно диригуватиме твором, який у Чернівцях ніколи не виконувався – це «Симфонічні танці» Л. Бернстайна з мюзиклу «Вестсайдська історія».

– Оркестр, як правило,виконує твори класиків, романтиків; значно рідше можна почути «сучасну музику» ХХ-ХХІ ст. Чи плануєте розширювати репертуар?

– Ми плануємо поступово знайомити чернівецьку публіку із сучасною музикою. Приміром, в лютому наступного року виконуватимемо Концерт для скрипки з оркестром №1 А. Шнітке. Такі твори я включав би до кожного концерту. Головне – давати слухачам стільки, скільки вони можуть сприйняти, грубо кажучи, «перетравити»… А загалом є ще багато музики, яку треба зіграти, перш ніж перейти до сучасної.  У найближчих планах – симфонічні твори Р. Штрауса та Г. Малера.

До цьогорічного репертуару ми включили твори, які вже виконували. Окрім Дев’ятої симфонії Бетховена, «Реквієм» Дж. Верді, «Carmina Burana» К. Орфа. З нового – «Кавказ» С. Людкевича до 200-ї річниці від дня народження Т. Шевченка.

Валентина МАРУНЯК, Любов ФЕДОРЧУК, студентки теоретичного відділу училища мистецтв ім. С. Воробкевича

Запис «У Бетховена – кожна нота свята» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Симфонічний оркестр BREVIS створений 2004 року. Розповідає диригент, ініціатор проекту Геннадій Фіськов:

– Орієнтуючись на світовий ринок і знаючи, що рок-формат неодноразово піддавався симфонічній обробці, 4 роки тому в Рівному ми створили такий проект і спробували гастролювати. Нині ж програма «Музика сердець. Рок-легенди» налічує  вже три повноцінні програми. А почалося усе з того, що до нас потрапила партитура «Богемської рапсодії» Фредді Мерк’юрі. Не зважаючи на свій молодий вік, BREVIS швидко завоював публіку як України, так і Польщі.

Нужны поставщики электротехнического оборудования

Корпорация «АСКО-УКРЕМ» ищет поставщиков электротехнического оборудования.

Готовы выслать заявку на интересующее оборудование

Репертуар колективу – від класики та джазу до авангардної та рок-музики. У програмі «Рок-легенди. Музика сердець» представлені симфонічні інтерпретації творчості легендарних рок-гуртів – «Queen», «Metallica», «Deep Purple», «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «Kiss», «Scorpions», «Nazareth», «AC/DC», «Bon Jovi», «Europe», «Depeche Mode», «Muse» та багато інших.

Загалом в оркестрі майже 40 музикантів. Окрім традиційних для симфонічних оркестрів струнних і духових інструментів, у ньому присутні бас-гітари, клавішні та ударні.

Фестивальний оркестр BREVIS  – це команда молодих, креативних професіоналів, об’єднаних спільною метою: розвиватися й дивувати. Тож поціновувачі музики зможуть відчути шалений драйв і силу нетлінних рок-хітів уже 25 лютого в обласній Філармонії.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Симфонічний рок-оркестр BREVIS знову завітає до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З Чернівецького драмтеатру йде ще один актор…

Попри свої скромні фізичні габарити, Олексій Григорчук – людина широкої душі та високих театральних підмостків. На чернівецькій сцені він грав з 2003 року, прийшовши сюди після закінчення Рівненського державного інституту мистецтв. «Сон літньої ночі», «Заповіт цнотливого бабія», «Квітка кактуса», «Сойчине крило», «Мій бідолашній Марат», «Рятуйте, мене женять», «Різдвяна ніч» – це ті вистави, в яких, як на мене, Олексію через зіграних персонажів вдалося якомога виразніше продемонструвати глядачу багатство своєї душевної палітри, виразність таланту.

Досвідченим театрознавцям і звичайним глядачам завжди прикро, коли із діючого репертуару театру передчасно зникають їхні улюблені вистави, адже із вищеперерахованих, схоже, гратиметься лише остання, та й та – лише під час новорічних свят. Проте, коли зі сцени йдуть їхні улюблені актори… Звісно, не одним єдиним Олексієм Григорчуком живе драмтеатр, проте чи глядачу від того легше?!

 Ех, і нащо я грав Чєрнічкіна?!

– Захоплення театром у мене розпочалося ще у другому класі, це були десь 1987-1988 роки, – згадує своє далеке, тоді ще радянське дитинство Олексій. – У тодішньому «Будинку піонерів» (нині «Палац дітей та юнацтва») театром «Юних чернівчан» керувала Міла Штейнберг-Полторак, і вона одразу запропонувала мені зіграти у виставі «Кілки для кози». Мені дісталася роль першокласника-вундеркінда Чєрнічкіна, який наперекір усім нормальним радянським законам писав не правою рукою, а лівою. Відтоді в моєму житті траплялося багато знакових речей, і часто з’являлося  якесь таке щемливе відчуття, що я – «ліворукий», не такий як усі… Пам’ятаю, ще в інституті написав такі поетичні рядки:

Эх, зачем я играл Чєрничкина,

Нет покоя ни ночью, ни днем…

Доигрался в детстве со спичками,

Вот играю теперь с огнем.

Неказистый, но нервно-ветреный,

Так похожий на папу-правшу,

В поединках с грехами смертными

Я судьбу свою левой пишу…

До речі, мої забавки із поезією розпочалися теж у другому класі. В мене навіть був невеличкий зошит, в який я записував свої творіння. Серйозно ж писати вірші почав у рівненському інституті. Проте, сказати про себе, що я є поетом, письменником… Для мене вірші – це не спроба самоствердитись чи принести прекрасне у цей світ. Пишу небагато і нечасто, для мене це, напевне, особиста терапія, психологічна функція…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні…

Проблеми, які мене хвилюють і яких я торкаюся у своєму житті, поетичній творчості – напряму пов’язані з театром. Наприклад, мене завжди цікавив феномен віри. Адже хто, як не актор, вміє повірити абсолютно? Щоб захопити себе, глядача… Ця віра пов’язана не тільки з якимись мистецькими речами, вона тісно переплетена з релігійними почуттями, інтимними…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні… Згадуючи відомий вислів «якщо ви вже не дитина, то ви ще не актор», зазначу, що професійного актора від звичайного смертного відрізняє саме це вміння за потреби «вмикати» в собі цю дитячу наївність і безпосередність. І вимикати теж. Адже казка – на сцені, а поза нею – жорстока буденність…

На фестивалі «Золоті оплески Буковини 2009» Олексій Григорчук за свого Пака (вистава «Сон літньої ночі») був номінований на «Кращу чоловічу роль другого плану». Його гру тоді особливо відмітила Галина Канарська: «Пак – прекрасний, ювелірний актор… Єдиний, що на виставі для мене існував. Відіграв за них усіх! Знайшов оту тонку грань…»

Інша важлива для мене тема – містики. Вона присутня і в театрі, і в житті. Чи не наймістичніші дві мої ролі: спонтанно-безпосередній Чорт з «Різдвіяної ночі» (вистава  Мосійчука, яка йде вже років 10 і яку я дуже люблю) і психологічно тонший Пак – по-суті, той же чорт, тільки Шекспірівський, з вистави «Сон літньої ночі», якому завжди вдається знайти підходяще виправдання, коли він вкотре щось напартачить. Так от, оцією своєю спонтанною безпосередністю на сцені і поза нею я іноді вражаю самого себе… Психологічно дуже близький мені однорукий поет Леонідик з «Мого бідолашного Марата» нашого чернівецького режисера Андрія Романова, яку поставили до 65-річчя до дня Перемоги. І дуже прикро, що виставу практично зняли з репертуару…

Прикро, що молодь йде з театру…

Коли я лише починав грати в театрі, молодих акторів там було дуже небагато: Дмитро Мельничук, Денис Лєвченко, Іван Данілін. Проте дедалі частіше починали лунати якісь розмови про те, що вона, – молодь, – нам потрібна. Невдовзі у Чернівці приїхали мої друзі з рівненського інституту: Тетяна Партицька та Антон Сисюк. Відбувся масовий заїзд молодих акторів з Дніпропетровська, які одразу ж швидко і роз’їхалися.  Я тоді з цього приводу дуже переживав, мене відверто дратувало оце постійне «прийшов-пішов, прийшов-пішов»… Тоді я ставився до всього ще надто максималістично, думав: хіба наш театр – це якийсь перевалочний пункт? А потім зрозумів, що це такий постійний і тривалий процес, коли багато говориться, що нам потрібна молодь, – справді потрібна!– але для того, щоб її утримати, ніхто реальних кроків не робить.

Гірко, що в театрі не намагаються утримати навіть не просто молодих акторів, які щойно тут з’явилися, як ще не встигли проявити, зарекомендувати себе, а навіть такі таланти, як, наприклад, Юрій Кухаренко…  Мені дуже шкода, що з театру пішов Антон Сисюк, який зіграв немало головних ролей. І ніхто не намагався його втримати…

Умови ж проживання в акторів, які приїжджають до Чернівецького театру, м’яко кажучи, – не зовсім пристойні. Звісно, коли в тебе все гаразд у творчому плані, відбувається кар’єрне зростання, ти відчуваєш до себе увагу, повагу, гідну оплату своєї праці – тоді знаходяться внутрішні сили деякий час терпіти подібні побутові негаразди… Проте, як відомо, зарплатні у молодих акторів – невеликі, як такої творчості, принаймні того, що уявляє собі зазвичай про це молодь – теж немає… А є конкретна репертуарна робота, непроста, важка, і не завжди вдячна. І творчість тут – неможлива, бо є… розклад. А не кожен режисер спроможний перетворити роботу за розкладом у продуктивний мистецький пошук.

І нібито все добре, нібито… 

Найсвітліші, найталановитіші речі часто народжуються без примусу, від «нічого робити», як хобі… Коли мистецтво в тобі не тримається, і ти мусиш вихлюпнути його з себе, причому вихлюпнути з любов’ю. Театр же – це комунальне підприємство, державна установа, куди ти приходиш і мусиш виробляти запланований продукт. З натхненням чи без нього. Навіть коли виникають внутрішні протиріччя, протест проти матеріалу, який тобі нав’язаний. За це, звісно ж, ти й отримуєш зарплатню. Не за творчість. За конвеєр, який, на жаль, не завжди мистецький. Тому що, по суті,  як сказала одна людина, «ми (актори, режисери, загалом театральні люди) виробляємо найцінніший в світі продукт – виробляємо дух». Чи виробляємо ми оцей дух у нашому театрі? Я не знаю…

Хтось з глядачів задоволений, хтось – ні, проте, принаймні, чомусь шалених черг біля театральних кас немає. Нібито хтось і ходить до театру – декотрі театральні любителі, туди заганяють школярів, домовляються з підприємствами, нібито і нові вистави з’являються, нібито і глядач задоволений, і нібито все добре, нібито…  Але чи є мистецтво, процес пошуку в театрі?

Більше року тому у моєму житті з’явилося нова любов – «НТЛ» («Незалежна театральна лабораторія»). Ім’я режисера Олега Мельничука багатьом уже відоме, зокрема, його вистава за поезією нашого чернівчанина Пауля Целана «Пісок із урн». Проте до такої «конкуренції» керівництво театру чомусь поставилося вороже. Мені, чесно кажучи, навіть важко зрозуміти – чому? Адже для професійного актора – це беззаперечний плюс, ще один поштовх до розвитку свідомості, тим паче актора провінційного, адже усі ми живемо в невеликому містечку, дещо відсталому в театральному плані. Чернівці – це не Харків з багатьма державними та недержавними театрами, і не Санкт-Петербург з понад 120 театрами, з багатьма театральними навчальними закладами, фестивалями. Мистецьке життя у великих містах б’є фонтаном. У нашому ж містечку цього немає. Проте хіба лише через те, що «немає глядача»?! То чому у нашому місті ще якісь театральні ініціативи керівництво комунального підприємства не сприймають з оплесками? Нам натякали: мовляв, у вас є основна робота, і ви повинні знаходитися тут. Причому, не залежно від того, чи актор має завантаженість. Не хочеться зараз співати «Ох, я такий талановитий, а мені не дають головних ролей», бо це стара коломийка, яку затягує кожен актор репертуарного театру провінційного містечка. Проте для нас це дуже важливо – отримувати ролі (а це залежить від симпатії керівництва театру), частіше грати у виставах. Ось, виходить, що працювати клоуном на дні народження, або тамадою на весіллі нам дозволяють, а займатися театром, з професійним режисером – зась.

Завжди важко починати, ще важче починати спочатку

Я – професіонал. Але останнім часом я помітив в собі дещо недбале ставлення до роботи у театрі. Зокрема, я ніколи раніше не дозволяв собі спізнитися на репетицію, чи з неї піти, коли виникали проблеми зі здоров’ям. Мабуть, усе через те, що я розчарувався. Через те, що зараз я набагато менше ціную роботу на комунальному підприємстві, аніж колись. Комусь, може, і могло б таке зійти з рук – проте тільки не мені. Тим паче, зважаючи на те, як звільнили наддисциплінованого Івана Даниліна. Тому я не хотів, щоби це усе і далі так затягувалося.

Актор – це дуже залежна людина. Наскільки би він не був довірливим, наївним, і вільним у своїх фантазіях. Найгірше те, що у чернівецькому драмтеатрі я не бачу свого особистого розвитку. Багато речей, щодо яких я вже втомився сперечатися, так і залишаються незмінні, адже зміни в театрі насправді нікому не потрібні. А я хочу займатися театром з любов’ю…

Відомий російський драматург, актор та режисер Євген Гришковець якось сказав: «Завжди важко починати». А я додам: «Ще важче починати спочатку»… Проте я ні про що не шкодую. Є що згадати, і приємних спогадів набагато більш, ніж негативу. З любов’ю згадуватиму всі свої роботи на сцені чернівецького театру… Бо намагався викладатися тут завжди «на повну», адже усе моє життя насправді присвячене сім’ї і театральній сцені…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Олексій ГРИГОРЧУК: «Репертуарний театр – це конвеєр» спершу з'явиться на Медіа-Версії.