Новина про те, що американський астронавт Ніл Армстронг висадився на поверхні Місяця, вчинила у Москві неабиякий переполох: Кремль вважав,   що першою там побуває радянська людина…
А коли  один з авторів проекту «Аполлон» зізнався, що свій політ вони здійснювали «равликовою трасою», запозиченою з невеличкої  книжечки механіка елеватора Юрія Кондратюка, переполох переріс у скандал: Радянський Союз у глибокій таємниці готував свій Місячний проект, у якому головна роль відводилася ще одному геніальному українцеві – Сергію Корольову. Звісно, що КДБ одразу розпочав розслідування: хто і як допоміг клятим американцям нас випередити? Сліди привели до Полтави, де кадебістські нишпорки знайшли старого  вчителя Володимира Оголівця.  

– Та це ж наш гімназист – Сашко Шаргей! – вигукнув той, коли йому показали фото «елеваторника».

«Ходив у одному чоботі й одному черевику…»
Сашко Шаргей народився 1897 року в Полтаві. Ще у материнському лоні потрапив до Лук’янівської в’язниці: вагітну жінку запроторили туди за участь в антиурядовій демонстрації. Звідти вона вийшла з важким психічним захворюванням і невдовзі пішла з життя. 1910-го, коли хлопчині виповнилося 13 років, він втратив і батька. Тож  його виховували дідусь та бабуся – Яким Микитович і Катерина Кирилівна.  Після закінчення зі срібною медаллю гімназії  вступив до Петроградського політехнічного інституту.
У роки Першої світової війни студента Шаргея мобілізували до війська. Він був на  фронті, коли в Російській імперії стався жовтневий заколот і владу захопили більшовики. Дізнавшись про це, Олександр тікає з армії та їде до Києва! Та незабаром його знову мобілізовують. Цього разу стає вояком Добровольчої армії генерала Денікіна. Та він не бажає брати участь у братовбивчій війні і за першої ж нагоди дезертирує. Діставшись містечка Сміла, що на Черкащині, оселяється там.
Життя було важким. У пошуках кращої долі часто переїжджав з місця на місце й брався за будь-яку роботу: працював вантажником і мастильником на залізниці, механіком на млині та олійні, кочегарив на цукровому заводі та елеваторі. Місцева жителька Варвара Шпак пізніше згадуватиме його так:
«Він дуже бідний був. Ходив у одному чоботі й одному черевику…».
Олександр розумів: будь-якої миті  його  як колишнього білогвардійця можуть арештувати. Розуміла це і Олена Киреєва  – далека родичка, киянка, яка дуже прихильно до нього ставилася. 1921 року помер її знайомий студент Юрій Кондратюк, який мав із Сашком схожість і був молодший за нього лише на три роки. Метрику померлого передали Олександру. Тож на військовий облік він ставав уже як Юрій Васильович Кондратюк, 1900 року народження, син викладача гімназії з Волині, батьки якого загинули у вирі громадянської війни…
Співробітники КДБ після польоту американців на Місяць розшукали й Олену Киреєву. Жінка, смертельно хвора на рак, не відкрила їм усієї правди, поділилась нею лише зі своєю донькою. Та довго мовчала, але незадовго до смерті, 1977 року, все ж дала письмові свідчення працівникам ЦК КПУ:
«Я вважаю, що причиною зміни прізвища О. Г. Шаргеєм було бажання уникнути серйозних наслідків, пов’язаних із його службою в білій армії».

Гімназійний зошит про польоти у космос

Думки про Всесвіт Олександра захопили ще під час навчання у гімназії. В окремому зошиті він записував свої перші розрахунки й думки, що стосувалися польотів у космічні простори. Наприклад, у своїй першій книжці «Для тих, хто буде читати, щоби будувати»,  написав: «Насамперед, щоби питання цієї праці саме по собі не лякало вас і не відвертало від думки про можливість здійснення, весь час твердо пам’ятайте, що з теоретичного боку політ на ракеті у світовий простір нічого неймовірного собою не являє».
У цій праці він вивів основне рівняння руху ракети, навів схему та опис чотириступінчастої ракети, камери згоряння ракетного двигуна, параболоїдного сопла й багато іншого. А також запропонував використовувати опір атмосфери для гальмування ракети під час її спуску,  а для посадки на неї людини й повернення на корабель – застосувати компактний злітно-посадковий модуль, що й реалізувало американське агентство NASA у програмі «Apollo».
Він також пропонував використовувати гравітаційне поле небесних тіл для додаткового розгону або гальмування космічного апарата при польотах у Сонячній системі, розглянути можливість використання сонячної енергії для живлення бортових систем космічних апаратів і розміщення на навколоземній орбіті великих дзеркал для освітлення поверхні Землі.
Яким чином такі ідеї могли народитися в голові юнака майже 100 років тому? Адже старий примірник журналу «Вісник повітроплавання» зі статтею Костянтина  Ціолковського про польоти в космос потрапив йому до рук значно пізніше! Згодом Олександр підготував до друку ще одну книгу – «Завоювання міжпланетних просторів», надрукувавши її власним коштом. В ній було лише 73 сторінки, але автор зажив із нею світової слави. Бо в ній запропонував  послідовність перших етапів освоєння космічного простору і розвинув деякі ідеї, сформульовані у першій книзі.
Кондратюк писав також про можливість спуску корабля на крилах і розробив схему «космічного човника», передбачаючи, що під час першого польоту на Місяць у складі екіпажу космічного корабля буде троє людей, двоє з яких за допомоги спеціального модуля дістануться місячної поверхні, а третій залишиться в кораблі на навколомісячній орбіті. Цю ідею американці і втілили в життя  майже через 40 років.

На волосину від загибелі…
Тривалий час Кондратюк працював на півдні України, Кубані, Північному Кавказі. 1923 року отримав запрошення до Новосибірська для роботи в «Хлібопродукті» – організації, до якої входило чимало елеваторів. Там він побудував свій знаменитий елеватор «Мастодонт» – величезне зерносховище на 13 тисяч тонн, яке сучасники називали технічним дивом. Як будували в нас дерев’яні церкви –  без жодного цвяха! Таке новаторство у промисловому будівництві обернулося для нього двома томами кримінальної справи. Обвинувачення було стандартним для тих часів – шкідництво. Стаття 58-7. Його щоночі допитували, піддаючи жорстоким тортурам і намагаючись отримати не лише зізнання у власному «шкідництві на користь імперіалістів», а й обмовити керівників «Хлібопродукту». Проте Юрій мужньо тримався: слідчі не почули від нього жодного прізвища «ворога народу». З камери він вийде без 11 зубів, але облудних обвинувачень не підпише. Та й це не врятує від трьох років концтаборів.
Дружина його колеги, якого теж кинули до катівні, Ольга Горчакова, під час утримання їх у в’язниці неодноразово їздила до Москви «по правду». І сталося диво: замість концтабору Кондратюк потрапляє до Новосибірського спеціалізованого бюро №14 – так званої «шарашки», де працювали засуджені інженери та інші технічні працівники. Там випадково знайомиться з умовами конкурсу, оголошеного Наркоматом важкої промисловості, на проект Кримської вітрової електростанції. Зробивши ескізи, відповідні розрахунки,  відправив їх  фахівцям. Якимсь дивом вони потрапляють на очі Серго Орджонікідзе – народного комісара важкої промисловості. За його сприяння Кондратюка залучають до реалізації незвичайного проекту. Та коли Орджонікідзе застрелився, проект згорнули, звинувативши Юрія Васильовича в гігантоманії та авантюризмі. Відкликавши до Москви, запропонували проектувати вітродвигуни для колгоспних ферм…
Перебуваючи якось у Москві, Кондратюк зустрівся з Сергієм Корольовим, який відразу розгледів у ньому неабиякі здібності й запросив до співпраці. Та чоловік знав, що робота  над військовими проектами передбачає суворий контроль з боку «органів». І  відмовився, побоюючись, що ретельна перевірка  розкриє факт підробки документів і білогвардійське минуле…
У червні 1941 року Юрій Васильович пішов на фронт. Добровольцем. Воював у складі 2-го  стрілецького полку 21-ї Московської дивізії народного ополчення.  23 лютого 1942 року  загинув на околиці одного із сіл  Орловської області.
Слава до Шаргея-Кондратюка прийшла вже після його смерті й розвалу Радянського Союзу – держави, якої він так боявся. У Києві його іменем названо вулицю, у Полтаві відкрито пам’ятник, його ім’я носить і Полтавський національний технічний університет.
Випущено також  ювілейну монету та дві поштові марки. Американці, які вважають Юрія Кондратюка родоначальником космічної ери, на мисі Канаверал установили йому пам’ятник.
Він мріяв першим ступити на Місяць. Не судилося… Але іменем геніального українця, який відкрив шлях до далеких зірок, ті ж  американці назвали кратер на зворотному боці Місяця й малу планету Сонячної системи. А ще трасу, рухаючись якою, вони й дісталися заповітної мрії Сашка Шаргея.

 Сергій ВАСИЛЬЧУК

Запис Юрій Кондратюк – українець, який працював різноробочим і проклав шлях до Місяця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У нашому краї Леонід Сидорчук живе і працює вже значно довше, ніж на рідній Херсонщині, яку покинув після закінчення з відзнакою училища мистецтв – для служби в армії, пізніше – роботи в Криворізькому  театрі оперети, а згодом – у Сімферопольському фольклорному ансамблі «Таврія». Тому Буковину вважає другою батьківщиною, а заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю, де пройшов шлях від танцюриста до балетмейстера, – другою родиною. Як і театр «Голос», де вперше вийшов на сцену як драматичний актор.

Фото з сімейного архіву

Усе в житті трапляється вчасно

– У мене в житті все йде «без запізнень», – стверджує актор. – Ну хіба можна нарікати на долю, коли я ще на першому курсі училища знайшов собі для професії

найкомфортнішу пару! І танцювальна доля стала життєвою: моя партнерка Лариса – це  моя дружина і мама моєї дочки.

У професійному плані я також постійно розвивався. Прибув до Чернівецької області на запрошення  відомого балетмейстера Буковинського ансамблю Дарія Ластівки і за сприяння рідного брата Іво Бобула, з яким ми певний час працювали в «Таврії». З часом обійняв посаду балетмейстера-постановника і, не маючи ще й 40 років, отримав звання Заслуженого артиста України.

Прийшовши на посаду балетмейстера в театр «Голос», згодом отримав нагоду спробувати себе в драматичній ролі. Спроба була вдалою, незважаючи на те, що мені було вже 37. І оскільки бути артистом я мріяв з дитинства, не обмежуючи свої мрії видами і жанрами мистецтв, то дорослим лише переконався, що мрії збуваються!

Єдине, що почав запізно – це курити. «За компанію» закурив також у 37. Компенсував це «запізнення» тим, що швидко кинув. Уже років сім не курю.

Як «придумується» танець – не скажу. Бо сам не знаю

– Як балетмейстер-постановник придумую танець, вчу і показую, як його виконувати. Цьому передує відбір музики. Слухаю дібраний матеріал до останньої нотки, щоб музика «пройшла через нутро». Відштовхуючись від неї, придумую рухи. У народних танців є певний набір рухів як абетка, з якої в мові складаються слова. Вони мають так вдало і вигідно поєднатися, щоби виникла канва танцю. В естрадному такої «абетки» немає. Натомість у балетмейстера, як і в художника, режисера, є свій «почерк». Є те, що не робить ніхто інший. Як виникають ці рухи, цей почерк – сказати не можу. Бо не знаю. Знаю лише, що музика, рух, сценічний образ – мають разом скласти гармонію.

Завжди захоплювався синтетичними артистами старої школи, коли один актор поєднував різні таланти, співав, танцював, декламував… Як Любов Орлова, наприклад, або Людмила Гурченко. Бог дав мені можливість виступати в різних жанрах, і це щастя. А взагалі, якби в армії мене не відправили до Одеського військового ансамблю пісні і танцю – хтозна, чи пов’язав би я свою долю з танцем. Адже строкову службу розпочав… старшим заправником ракети.

Поза сценою мене рідко впізнають

– Театр – це спосіб життя. Самовираження. Зовсім інший вимір. У побуті можна закритися, зашоритися, а театр дає можливість піднятися над марнотою – і не лише акторові. Мистецтво дає поштовх до перегляду цінностей. У нас була вистава «Тет-а-тет», у якій багато лірики, поезії, любові. Мені розповідали, що пара, яка була на грані розлучення, завдяки спільному перегляду цієї вистави, залишилася разом.

Ті, кого ми втілюємо на сцені, не збігаються з нашим життям, побутом, характерами. Мене рідко впізнають на вулиці. Хоча – буває, підходять люди після газетних чи телевізійних інтерв’ю, повідомляють, що вони мене бачили. Навіть сьогодні підходив якийсь чоловік. Мене це не дратує, мені взагалі не притаманна агресія.

А якось ми з дружиною знялися в рекламі. Ото була справжня слава з негативними наслідками. Неможливо було з дому вийти! Тоді було усвідомлення такої смішної речі, що роки важкої праці, самовдосконалення, обмежень не принесли тієї відомості, яку дала коротка зйомка в звичайнісінькій рекламі (сміється – авт.).

Для актора важливо мати змогу побути на самоті

– На сцені викладаєшся повністю. Глядач заплатив – будь ласкавий, працюй. Та так, щоби глядач і не здогадався, що ти хворієш, чи сумуєш, чи маєш інші проблеми. А щоби повірив твоєму героєві, розчулився, пережив усе разом з ним. Після такого відчуваєш деяке спустошення. Для відновлення дуже важлива можливість побути на самоті. Коли нарешті опиняюся один вдома, вмикаю музику і слухаю. Або просто збираюся і гуляю містом, щоби вкотре подивитися на його унікальну архітектуру і на людей.

Я працюю як з фольклором, так і з естрадою: співпрацював з Ольгою Добрянською, ставив композиції колективам українського танцю з Канади. Новим потужним досвідом була постановка до 600-ліття Чернівців вокально-хореографічної сюїти «Буковинська родина». Це дійство, яке увібрало у себе танці всіх народів, що населяють Буковину. Окрім змістового навантаження, це ще й  велика чисельність виконавців на сцені. Непросто це – керувати сотнями людей…

Ревізія періоду життя

– У кожної людини є дата, коли зупиняєшся, переоцінюєш, ревізуєш відрізок життя. В мене кожний період у творчому житті – особливий. Немає однієї ролі, яку можу назвати найвидатнішою: у різний час різні образи ставали визначальними. У парі з дружиною визначальними стали танцювальні композиції «Блукаючі зірки», «Вечір в Парижі», «Набережна туманів». У театрі – це ролі барона  у виставі «Санта Крус» за та дядька Свирида в «Батьківських порогах» .

Нині таким підсумком став творчий вечір у філармонії до мого 50-ліття. Цього дня поруч зі мною були всі колеги. Тому тандем «артист – балетмейстер», який у нас склався в Буковинському ансамблі, можна вважати успішним. А висновок після «ювілейної ревізії» – треба рухатися вперед.

Дружба, що зародилася в екстремальних умовах, вічна

– Спеціально на мій творчий вечір з Кишинева приїхав мій армійський друг. Минули десятиліття, але ми не лише не загубилися в цьому світі, а й почали дружити сім’ями, подружили наших дітей. А приїзд друга на ювілей – найкращий подарунок. Виглядає, що твердження «Дружба, яка зародилася в екстремальних умовах, вічна» –  правильне. Адже армія, навіть для артистів – це екстремальні умови. Військовий артист – це такий же військовий, з особливим режимом і дисципліною, тільки між підйомом і відбоєм він тренується виступати, а не марширувати чи стріляти.

Та і загалом творчість – це екстрим. Тому й дружба, зав’язана у творчості, теж вічна. Мені завжди щастило: поруч були люди, які підтримували і наставляли, коли треба. Це Андрій Кушніренко, Дарій Ластівка, Петро Колісник.

Не вірю, що там, де нас нема, – добре

– Я мав нагоду рік працювати в Румунії. Ще рік – у Німеччині. Мав запрошення на роботу за кордон.  Але я навіть квартиру не зважуюся міняти, не те що країну. Я навіть маму з півдня перевіз сюди, на Буковину. І сестра моя сюди перебралася. Тут моя батьківщина, і я ні на хвильку не жалкую про це.

В моїй оселі багато улюблених квітів, які я сам доглядаю, і великий акваріум. З нами живуть кілька папуг і рябенький кіт. Я маю улюблену чашку з китайським орнаментом, яку подарувала мені дружина  –  мені навіть кава з цієї чашки видається смачнішою. Я не вірю, що там, де нас нема, – добре. Мені добре тут, де я не маю вихідних – бо коли вихідні в театрі, то я зайнятий у філармонії, і навпаки. Коли випадає  –  дуже рідко – що кілька днів нічого не роблю, то це стрес для організму! Я так не звик. Тому міняти душевний комфорт на якісь побутові вигоди наміру не маю.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Артист, який не міняє чашку, професію, дружину, край і країну спершу з'явиться на Медіа-Версії.