На Донеччині до початку 50-х років минулого століття було селище Нью-Йорк! Назване на честь найбільшого американського міста засновниками – німцями-протестантами, які сповідували мирне співжиття в світському суспільстві, відсутність насильства, ненасильницькі методи протесту та розв’язання спірних питань, пацифізм.  І хоч етнічні німці в більшості були відправлені в заслання чи депортовані з початком німецько-радянської війни, назва «Нью-Йорк» зберігалася аж до 1951-го, поки указом Верховної ради УРСР населений пункт перейменували в Новгородське. Тепер про офіційне відновлення історичної назви також йдеться, а тим часом місцеві мешканці «просувають» її на неофіційних рівнях, і це гуртує громаду!

Саме смт Новгородське відвідали журналісти в рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру. І переконалися, що попри численні спроби електорального поділу частин України «хвацькими» політиками по обидва боки україно-російського кордону, у ментальній площині Донеччина  та Луганщина – невід’ємні частини одного цілого, подібно до того, як цілісним є людський організм. Неможливо безболісно, без наслідків відняти  руку чи ногу в людини! Так і з цими регіонами. Це можна стверджувати, аналізуючи колективні установки жителів Донеччини та Луганщини – принаймні, тієї активної частини суспільства, з якою ми мали приємність під час журналістського  візиту зустрічатися.

Люди, уже у повоєнній реальності озброюючись спільними цінностями, почали ставати співтворцями суспільних, культурних, громадських просторів, громадських організацій  та ініціатив.

«Троянський кінь» у Новгородському

Велике підприємство на території селища – фенольний завод «Інкор і Ко» – по суті все більше  перетворюється на частину Авдіївського коксохімічного заводу. Його функціонування зумовило екологічну проблему, яка, своєю чергою, чинить згубний вплив на демографічну ситуацію в селищі. Годі й казати, як важко було дихати, фізично відчуваючи концентрацію фенолу у  повітрі у Новгородському, і як виникало  непереборне бажання затамувати подих і вдихнути вже наступної миті – чистого повітря. Але це суб’єктивні відчуття, а об’єктивно статистика засвідчує поступове зростання відвідування дітьми спеціалізованих інтернатів – на противагу звичайним середнім школам.  Фенол, який зашкалює в повітрі, чинить вплив на репродуктивну систему жінок, багато дітей народжуються з вадами. Тому з потребою інклюзивної освіти в селищі вже тривалий час мешканці стикаються лоб в лоб і фахівці цієї галузі тут дуже затребувані.

На жаль, програми соціального партнерства, які існували між громадою Новгородського та «Інкор і Ко», останнім часом згорнулися, а стосунки з керівництвом підприємства  зайшли в глухий кут: усі дії підприємства відповідають лише бажанням керівництва Авдіївського коксохімічного заводу.

Власний бюджет Новгородського  (2019-го він становив 2 млн 243 тис. грн) дозволяє фінансувати хіба що одну програму… Тож мешканцям уже й годі мріяти про якусь користь від цього індустріального монстра – вони вже згідні були б, аби він хоч шкоди не приносив…

Перевірок екологічних служб немає уже впродовж 5 років – на них діє мораторій, а громада не має на те впливу. Тож підприємство, як той кіт у байці, «слухає та їсть».

Сімдесят днів без води: індустріальна пустеля?

Муляє мешканцям і проблема  з шлаконакопичувачами – відстійниками з відходами. Приблизно 500 тонн цих відходів розташовані в безпосередній близькості  до лінії розмежування. І ще ж є загроза забруднення ними підземних вод! А від них недалеко і до забруднення Сіверського Дінця – єдиного джерела питної води в області!

Насправді схвильованість і мешканців, і немісцевих експертів станом питної води в Новгородському небезпідставна. Свого часу через безпосередню близькість до лінії розмежування від обстрілів постраждала дамба. І 2015-го той був зруйнований водопровід, який виконував функцію відкачування. Упродовж двох років не вдавалося домогтися дозволів на ремонт. І тільки минулоріч спільний домовилися про режим тиші та ремонт. Та на сьогодні стан води в селищі дуже погіршився. Нинішні показники досліджень води з колодязів та свердловин значно відрізняються в гірший бік від тих, що були у 2015 році. І навіть якщо про це ще не кричать вголос – принцип «менше знаєш – міцніше спиш» тут не спрацює. Життєве благополуччя та здоров’я мешканців українського Донбасу від замовчування проблеми не зміцниться…

Водопостачання – це насправді головний біль та проблема цієї місцевості, як не крути. Лише цього року влітку у Новгородському 70 днів не було води! Сімдесят днів без води! Це сталося через відключення  електроенергії, коли компанія ДТК за борги відключила  насосну станцію компанії «Вода Донбасса», яка постачає воду до селища. Проблему намагаються вирішувати за посередництвом міжнародних донорів. Вже реалізували великий проект з водопостачання – збудували свердловину. Зараз триває будівництво ще двох свердловин питної води.

Еволюція: від «одноклассніков» до фейсбука

Підприємство, система водопостачання – це важливі складові міста, але найголовніше – це все-таки люди.

Люди тут упродовж уже 5 років перебувають під моральним пресингом. Спочатку обстріли, зруйновані будівлі, пошкоджене житло, щоденна допомога пораненим, втрати, які бачиш на власні очі… Дуже важко було, каже секретар селищної ради Тетяна Красько – колишня вчителька, а тепер чиновниця. Але ці люди не втратили себе. Вони збиралися разом, щось обговорювали, щось придумували – і  результатом таких маленьких ініціатив стала поява двох активних громадських організацій, які вже й офіційно зареєстровані.

Одна з них – «Студія громадських жіночих ініціатив», друга – молодіжна  організація «Ініціативна молодь українського Нью-Йорку».

Одна з активісток Надія Гордіюк розповідає про їхню діяльність:  «Від 2014 року, відколи селище звільнене, ми одразу почали допомагати українським бійцям і добровольцям: вони не були ні взуті, ні вдягнені, в них не було на чому спати, не  було чого їсти… 2016-го, коли зрозуміли, що забезпечення  армії вже більш-менш налагодилося, почали замислюватися: а чому  ми опинилися в такій ситуації? Та тому, що добре працювала російська пропаганда! Соцмережа «Однокласники» була нашпигована закликами ДНР, наші люди, які туди заглядали, навіть  не знали історії свого селища! Зате вірили, що прийде «русскій мір» і принесе їм всі блага, лиш би йшли на референдум…» Тоді проукраїнські активісти започаткували фейсбук-спільноту, яку назвали «Український Нью-Йорк на Донеччині». І люди почали приєднуватись. Так з’явилася платформа, майданчик, де мешканці змогли озвучувати свої проблеми. Почалося згуртування.

Нью-Йоркські мирні будні 

А далі новгородчани почали вибиратися зі своєї «великої депресії». Так, власного бюджету мало – але, як то кажуть, «з миру по нитці – голому сорочка». А світ підтримує Нью-Йорк – навіть отакий маленький.   Отже, з власного бюджету новгородчани профінансували програму «Благоустрій», яка забезпечила зовнішнє освітлення вулиць. Перші сонячні батареї встановлювалися тут ще 2015-го року під жорстокими обстрілами. Зараз у селищі 52 сонячні батареї.

На щастя, багато проектів втілюються завдяки фінансовій підтримці низки донорських організацій, з якими громада селища співпрацює починаючи від 2015 року. А від кінця 2017-го року і дотепер реалізували найбільше ініціатив разом з Програмою ООН з відновлення та розбудови миру.

Найбільше тут пишаються підготовкою так званого «великого статистичного звіту», «профілю громади»,  де є опис і перелік абсолютно усього, що є селищі. В цьому документі є все: від фіксування наявних проблем – до прописування шляхів їх вирішення.

Ще  один проект – встановлення відеокамер зовнішнього спостереження. Такі «розумні камери» прилаштовані на в’їздах до селища, що дуже спростило інформування головного управління поліції в Донецькій області – через онлайн-систему.

В рамках іншої ініціативи створено  «поліцейську станцію», яку ми мали нагоду відвідати.

Оперативність та ефективність органів правопорядку завдяки оперативності інформування виросла в рази.

Активна молодь через Програму ООН  змогла закупити музичну апаратуру, яка тепер є незамінною при проведенні будь-яких колективних подій і свят. А тим часом створюється Центр соціальної активності «Великий будинок поколінь», де готові приймати для спілкування і дозвілля усіх – від дітей до літніх людей, адже передбачається, що вони будуть одні одним дуже цікаві і помічні.

Зосереджуємось на дітях

Місцеві пригадують, що «колись було 20 хвилин електричкою – і ти вже в Донецьку». Свята, розваги, навчальні і пізнавальні події – це все було майже поруч, у 20-ти хвилинах… Тепер цей шлях обрубаний. Та діти не мають бути обділеними!

Тож навіть місцеве кафе, яке також розвивається завдяки підтримці проєкту ПРОООН, – сімейне, орієнтоване на родини з дітьми. Тут і пригощання розраховане на відвідувачів від наймолодших до найстарших, і є розважальні кімнати для дітей, де навіть ігрові приставки доступні. Цей центр сімейних зустрічей – результат виграного засновниками гранту, на який вони отримали обладнання. Бізнес, до речі, також сімейний.

А ще в селищі є стара школа – з такими твердими та проукраїнськими установками, що у головах вихованців уже точно не буде місця російській пропаганді.

Залишається лише сподіватись, що той краєвид, що відкривається з українського Нью-Йорку на окуповану Горлівку, зовсім скоро відкриє іншу перспективу: цілісні та неподільні території з унітарним територіальним устроєм, під українським прапором.

Уляна РОМАНЮК, з «Нью-Йорка» (смт Новгородське) спеціально для «Версій»

Запис Український Нью-Йорк: місія можлива, або Повернення до історичної топонімки як відновлення історичної справедливості спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що могла зробити місцева адміністрація в тій ситуації в межах своїх компетенцій? Хіба що звільнити їх від сплати комунальних послуг, і то – за винятком електроенергії.

Так, для гостей Сходу України такі ситуації – емоційний шок. Як і несподіваний висновок про те, що російська агресія виявилася для українських громадян певною мірою навіть… позитивною: пробудивши в людях здатність до об’єднання, відновивши їх самоідентифікацію зі своєю місцевою спільнотою та врешті – вміння співпереживати зовсім, на перший погляд, чужим людям.

А для місцевих – це утвердження мирного життя, повернення до того, як було «до», рубцювання ран на зболеному тілі Донеччини і Луганщини. У цьому переконалися журналісти, які на початку жовтня відвідали низку східних міст в рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру. Ми бачили, як влада і мешканці не на словах, а в реальності важко, але відчайдушно спільно оговтуються від війни.

«Промка» – це місце увіковічнення пам’яті наших загиблих воїнів. Саме тут, до речі й поставлено пам’ятку Андрію Олександровичу Кизилу та іншим нашим загиблим українським воїнам-героям, що віддали своє життя за незалежність України.

Покручене залізо не дає навіть уявити, які шанси вижити має людина, серед тої м’ясорубки. А над нею здіймаються в небо понівечені стяги. Тут же бліндаж, в котрий можна зайти, щоб відчути атмосферу побуту наших хлопців-воїнів.

Тенденція до повернення

Сухі цифри, наведені журналістам заступником керівника військово-цивільної адміністрації міста Авдіївки  Романом ШАХОВИМ, зовсім не є відстороненими. Якраз навпаки, вони обнадійливі, і за ними можна розгледіти тенденції.  Адже попри пошкодження інфраструктури – чимало відновлено.

Від 2014 року в Авдіївці з близько 5 тис. приватних житлових будинків було пошкоджено  1200, із 155 багатоповерхових будівель – 111. Майже кожна авдіївська школа отримала різного роду ушкодження, і йдеться про саме прямі влучання, а не локальні – вибиті шибки абощо.

Наразі відновлено, за рахунок різних джерел, 101 будинок зі 111 багатоповерхівок і понад одну тисячу будинків приватного сектору. Лише за 2017 рік за рахунок обласного матеріального резерву і за участю підрозділів ДСНС розпочали відновлення саме приватних будинків – так були реконструйовані близько 650 будинків. І навіть при тому, що не йдеться про 100-відсоткову якість виконання робіт (адже більшість відновлювачів зовсім не були будівельниками), та на перший план стає саме колосальний ефект від єднання людей та вміння їх співпереживати один одному, проявлений у кризовій ситуації потенціал до об’єднання. Найголовніше – що люди  відчули: на них звернули увагу, їм допомагають та  є ті, хто небайдужі до них. Тому тепер, після того як населення Авдіївки зменшилося від 35200 осіб до початку бойових дій – до приблизно 23-25 тис. зараз, уже спостерігається тенденція до подальшого повернення місцевих до рідного міста.

Відчуття дому

І є до чого повертатися. Тут не лише є дах над головою, їжа і тепло. Тут є культурне життя, соціум, спілкування… В місті працюють понад 15 дієвих громадських організацій.  2017-го до Авдіївки вперше приїхала програма «Будуємо Україну разом» (БУР) і відбудувала 2 об’єкти. Минулоріч за підтримки міністерства культури, благодійного фонду Сергія Жадана, грантів USAID, військово-цивільної адміністрації проводився мистецький фестиваль «Авдіївка-FM». Також паралельно почався й розвиток театрального напрямку, запрошувалися режисери з різних міст. І якщо будь-який пересічний мешканець Авдіївки хотів стати частиною серця фестивалю, то організатори вивішували в інтернеті анкету для волонтерів. На «Авдіївку-FM» реєструвались і люди з інших міст, щоб поволонтерити на фестивалі.

До місцевих активностей залучають і дітей. Розвивається тут і Нова Українська Школа, а на підтримку програми «Інтелект України», де НУШ та вказана програма – по суті нерозривно пов’язані гілки одного дерева, свого часу батьки навіть збирали підписи – щоб її  не «закрили». Дружина мураліста Олександра Брітцева – Нелі Кірман почала займатися з дітьми цікавою новітньою технікою малювання аквареллю з сіллю. На низку майстер-класів, фото-лабораторій та фотошкіл діти приходять з 11-12 років. Вважається, що це оптимальний вік для запису на майстер-клас, але у освітніх проектів немає аж такого жорсткого вікового порогу, радше все залежить від індивідуальних здібностей та задатків кожної дитини.

Серед позитивних практик – програма соціально-економічного партнерства між Авдіївським коксохімічним заводом та військово-цивільною адміністрацією. Наразі уже реалізуються проекти зі створення молодіжного центру – майданчика культурно-просвітницького простору, розвивається дитяча спортивна школа, де багато дітей знаходять собі активність до душі. У планах – прикладні гуртки з хімії для дітей, гарна бібліотека.

В Авдіївці є навіть відома туристична родзинка – мурал австралійського художника Гвідо Ван Хелтена, на якому митець зобразив  обличчя місцевої вчительки  української мови та літератури.

Медики працюють пліч-о-пліч – цивільні і військові

Медична інфраструктура міста є, хоча з деякими спеціалістами таки сутужно. Абсолютно усі відділення місцевої лікарні (як-от терапевтичне чи пологове) й далі функціонують у звичному режимі. А от інфекційного наразі немає. Оскільки через напружену ситуацію в місті в людей почастішали інфаркти та інсульти, адміністрація прийняла рішення про своєрідну «заміну»  приміщень колишнього інфекційного та трансформацію його у теперішнє неврологічне відділення. Не має лікарня зараз і власного лікаря-окуліста. Натомість у питанні допомоги військовим, на щастя, цивільні та військові медики працюють пліч-о-пліч.

Уляна Романюк, спеціально для «Версій»

Фото  Сашка Сімоненка

Запис “Авдіївка – це наш дім, ми нікуди звідси не підемо, хоч тягніть нас звідси». Репортаж зі Сходу спершу з'явиться на Медіа-Версії.