Антоніна — внутрішньо переміщена особа із міста Пологи Запорізької області. До повномасштабного вторгнення працювала на залізниці — займалася технічною документацією, бухгалтерією. Втім, поруч із основною роботою завжди була ще одна справа, яка приносила їй задоволення.

— Я все життя стригла. Чоловіка, сина: як придумала, так і стригла, — сміється вона. — І завжди мріяла: от піду на пенсію – і вивчуся на перукаря. Хоч мрія здійснилася трохи дивним способом…

До Чернівців родина переїхала вже в перші дні великої війни. Російські окупанти зайшли у Пологи 3 березня 2022 року.

— А ми виїхали 12-го. Тут у нас були родичі, тому сюди перебралися всі: донька, син зі своїми сім’ями і ми, — розповідає Антоніна.

Попри складний переїзд і нове життя в іншому місті, жінка не втратила бажання розвиватися. Одного дня вона побачила оголошення про набір на профорієнтаційне двомісячне навчання на перукаря, яке реалізує ГО «Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство».

— На попередній потік я не встигла, то чекала наступного набору, — каже вона.

І ці два місяці стали для неї справжнім відкриттям.

— Колористику тут вивчила – цих знань не мала зовсім. Техніку стрижки… Хоч і здається: ну що там складного? А насправді — безліч нюансів. Навіть елементарне: як правильно мити голову чи загортати рушником. Вдома ж про таке навіть не задумуєшся, — ділиться Антоніна.

Окрім технічних навичок, на курсі наставниця Тетяна Нікітіна вчила і роботи з клієнтами.

— Як поводитися з людиною, як налаштувати її на позитив — це теж дуже важливо, від цього залежить, з яким настроєм клієнт від тебе піде.

До речі, творчість у житті Антоніни була завжди. У Пологах вона танцювала у колективі «Файні пані» під керівництвом заслуженого артиста України Ромео Самвеловича Гаспаряна. Разом із колективом виступала навіть на міжнародних фестивалях. Сьогодні ж її нова сцена — перукарське крісло і дзеркало.

Після завершення навчання Антоніна планує шукати роботу у сфері краси. Каже, вже почала потроху працювати і головне — відчула впевненість у собі.

— Я тепер знаю, що завжди матиму хоч якийсь заробіток. Бо за все треба платити, а пенсії не вистачає.

Її історія — про те, що нову професію можна опанувати у будь-якому віці. І про те, що навіть після вимушеного переїзду та втрати звичного життя можна знайти нову справу, нових людей і нову віру в себе.

Маріанна Антонюк, Медіа-Версії

Запис «Мрія здійснилася, хоч і в дивний спосіб»: історія колишньої залізничниці з міста Пологи, яка у 63 роки стала перукаркою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До них додасться ще низка застарілих спеціальностей. Натомість найбільшим попитом користуватимуться інноваційні професії. Про це у коментарі УНН повідомив заступник голови Державної служби зайнятості Сергій КРАВЧЕНКО.

За словами Кравченка, вже зараз та у найближчому майбутньому у роботодавців буде високий попит на кваліфіковані кадри, які постійно можуть навчатися: «Сьогодні технології змінюються щодва роки. Тобто кожні два роки працівник або оновлює свої знання, або перенавчається. Роботодавці також мають навчати робочий персонал, а не, як це відбувається зараз: закуповують нове обладнання і хочуть, щоб люди одразу вміли з ним працювати», – пояснив Кравченко.

Він уточнив, що за 5 років може змінитися й ринок праці: «За окремим думками, більшість перейде у фріланс. Ілон Маск, наприклад каже, що усім державам треба зробити акцент на самозайнятість», – додав заступник голови служби зайнятості.

За прогнозами, через 10 років люди не будуть думати, як до когось найнятися, а будуть думати, як зробити свої послуги кращими, щоб їх найняли якомога більше роботодавців (на певний період часу).

Кравченко додав, що на сьогодні в Україні присутня кадрова криза у медицині, але і питання до оплати праці медиків також дуже велике. Бракує інженерів, агрономів, людей, які несуть інтелектуальний продукт.

Причинами «голоду» на ринку праці у 2018 році буде не стільки трудова міграція, скільки відсутність кваліфікованої робочої сили через брак освіти, а також низькі зарплати.

Запис Професії продавця, менеджера, економіста, юриста у найближчі 5 років відмиратимуть спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З 1 січня в Україні суттєво розширили перелік професій, які дозволяють отримувати пенсію за віком на пільгових умовах.

На пільгову пенсію можуть розраховувати працівники, що зайняті повний робочий день, передає tsn.ua.

Так, до переліку ввійшли ті, хто займається ремонтом устаткування в умовах діючого виробництва та капітальним ремонтом свердловин. Крім них, на пільгову пенсію можуть розраховувати ті, хто працює на роботах у зоні відчуження. Сумарна щільність забруднення такої території радіонуклідами становить 100 кБк/м² і більше.

Отримувати пенсію за віком на пільгових умовах зможуть робочі, що займаються паянням виробів припоями, що містять свинець або шкідливі речовини першого/другого класу небезпеки. Також задіяні на видобуванні та збагаченні уранової руди 50% робочого часу. Які працюють на базах зберігання і постачання хімічної продукції. Також безпосередньо зайняті навантаженням, розвантаженням і складуванням пестицидів.

Запис В Україні розширили перелік професій, які дозволяють отримувати пенсію за віком на пільгових умовах спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Десять років тому відома журналістка Людмила Чередарик, лауреатка багатьох премій і володарка всеукраїнської медалі «Нестор-літописець» у номінації «Економіка очима журналіста», в якої навіть брало інтерв’ю французьке держтелебачення, пішла з багаторічного місця роботи (25 років в одній газеті – це вам не жарти!), покинула зірковий колектив і організувала власний проект. Навіщо було їй так круто змінювати усталений плин життя, чого очікувала вона від власної ідеї і що реалізувала, та чи й потрібен читачеві журналіст і чим стане незабаром для споживача газета – в інтерв’ю головного редактора «Версій» Людмили Чередарик.

«Маю «самашедче» прагнення до справедливості»

– Людмило Флорівно, як до Вас прийшла ідея робити власну газету? І головне – навіщо це Вам?

– Як журналістка, зростала в радянські та пострадянські часи. Тоді всі принаймні вдавали, що до газети прислухаються. Зрештою, вони представляли партійні органи. Тому вважалося, що написане нібито мусить виконуватися. Виглядало, що газета впливає на якісь суспільні процеси, на перебіг подій. Час від часу це підтверджувалося. От, наприклад, писала я про медсестру тубдиспансеру, яка заразилася туберкульозом на роботі. Вона була з Путильщини, де практично не зустрічається паличка Коха. Відтак спрацювали професійні ризики, тож вона мала право на отримання квартири. Але це за законом – а в реальності ми з газетою понад рік воювали за цю квартиру для людини. Всілякі антиаргументи вислуховували, приниження, в санепідемстанції кричали: «Она, может, с етімі больнимі там шуруєтся!». Але ми домоглися для неї законного житла. І це було чудово!

Я завжди мала якесь підвищене, ну прямо «самашедче» прагнення до справедливості. У дитинстві навіть забіякою вважали через це. Пам’ятаю, якось на вулиці заступилася за бабцю, на яку напали підлітки. Чи вони грошей від неї хотіли, чи що… Мені було років 16, вони були менші. Але їх було багато, тож я добряче дістала в око…

От і з газетою: думала, що буду впливати на життя. Насправді це була моя величезна помилка. Хоча, з професійної точки зору, завдання журналістики – інформувати. Я й сама колись так відповідала читачам. Було якось, підготувала в «Молодий буковинець» статтю про зміну в законодавстві, які дозволили відсуджувати помешкання у тих, хто заборгував чималі суми квартплати. Наступного дня – море дзвінків до редакції з запитанням «Де збиратися?» Я відповідала: «Ми вас поінформували, а організовувати протести – не наша справа».

У кінці 80-их – на початку 90-их модно було відкривати свої газети – з’явилися «Час», «Буковинське віче», «Доба»… Багато створених тоді часописів уже давно зникли («Нова буковинська газета», «Чернівці і Чернівчани», «Посеред тижня» тощо). Насправді, якщо чесно, я навіть не уявляла, що це таке – робити свою газету. Крім неймовірних журналістських зусиль, ця справа потребує великих фінансових вкладень. Коли все тримається лише на ентузіазмі – це будівля на піску. На піску довго встояти неможливо…

«Політики у кінці 80-их створювалися… у газетах. Принаймні, на Буковині»

– Але професійний багаж, із яким ви прийшли у свій проект, був більш ніж достатній!..

– Так, я володіла безліччю знайомств з цікавими особистостями, зв’язками, темами – багато з яких свого часу я й започаткувала в буковинському інформаційному просторі. Наприклад, до мене ніхто на Буковині не писав про екстрасенсів – заборонено було. Наприкінці 70-х перший матеріал про екстрасенсорні здібності написала я, і матеріал був знятий цензурою… Пізніше вже не я керувала цією темою, а вона мною: мене спеціально розшукували екстрасенси, аби розповісти про себе. Я зрозуміла, що вони використовують і мене, і газету для самореклами, – і почала уникати їх.

Шкода було самотніх, покинутих напризволяще людей із мізерною пенсією… І я писала про них, хоча, як відомо, в СРСР таких «не було»: там усі «жили щасливо». Тому публікації  про таке були рідкісними і мали великий резонанс. Як і матеріали про дітей з ДЦП, про пацієнтів психлікарні, про яких у нашому краї до перебудови також не дозволялося писати.

А ще першою на Буковині почала писати про сексологію і статеве виховання. Саме після моїх публікацій в «МБ» (ми тоді випускали 4-сторінкові додатки на різні теми і про сім’ю також) та спільної з сексологом Григорієм Рибаком авторської телевізійної програми «Ти + я = Сім’я» в Чернівцях був відкритий перший сексологічний кабінет. А колишня головна лікарка пологового будинку Тетяна Батюкевич запевняла, що я першою в буковинських газетах вжила слово «аборт». Не було в СРСР ні сексу, ні абортів…

Окрім журналістського досвіду, вже тоді мала колосальний досвід громадської роботи. Не секрет, що всі тодішні рухи, партії і громадсько-політичні діячі області «виросли» з «Молодого буковинця». Перша громадська організація – товариство «Оберіг» – була створена поетом Миколою Бучком – доти в нас були лише партія, комсомол, профспілки, ну й ще ДТСААФ. Почався громадянський рух. Були надії…

Покійний вже історик і журналіст Ігор Чеховський, я та кандидат історичних наук, спелеоархеолог і палеогеограф Богдан Рідуш писали виступи для майбутніх відомих діячів… Ми разом готували перший екологічний виступ Леонтія Сандуляка на міській сесії, консультували з окремих питань Георгія Манчуленка та інших… Вони ставали потім народними депутатами, послами, визначними громадськими діячами – а починали зі спільних ідей у тісних кабінетах редакції, зі спілкування з журналістами, нерідко – з наших порад, підказок, текстів… Звісно, що їхній стартовий рівень був достатній для подальшого високого стрибка: це були інтелектуали та особистості, на відміну від нинішніх суцільних технологічних «проектів» і «балакаючих голів» без жодної власної думки… Особливе захоплення і тоді, і тепер викликав професор Олег Панчук, самодостатня особистість, який ніколи не займався «політикою заради політики», заради особистих амбіцій і приватного добробуту… Такий громадянський підйом тривав досить довго. І я почала робити свою газету на такій оптимістичній ноті. Зрештою, і досі цей оптимізм зберігаю – попри те, що життя вносить корективи.

«Функції газети нині міняються, певною мірою – на захисні»

– …І як робилися «Версії»?

– Озираючись назад, я би розділила перше «версійне» десятиліття на три періоди. Початковий – практично цілком «жіночий». Газету робили зі мною Марія Вишневська з досвідом радіо «Свобода» і Оксана Лещик після «МБ». Потім був інший період, з іншими людьми, і все одно – переважно з жінками. Чоловіки в нас були верстальниками (спочатку був милий хлопець Сєва, тепер – милий Юра Бучко, який, до того ж, народився 8 березня, тож перебувати в жіночому колективі – його призначення) і стажерами. Стажери з часом «вибивалися в люди» й переходили в більші газети.

Другий період «десятирічки» був цікавий ще й тим, що на базі «Версій» робилася студентська газета «Перекур» – справжній молодіжний бойовий листок, який спричиняв шалений резонанс не лише серед своєї аудиторії, а й серед викладацького складу. Викладачі ображалися на статті про шпаргалки й презервативи – що й досі особисто мене дивує, смішить і обурює. Дивно і смішно, що мої однолітки, а то й люди молодші є такими ханжами й святенниками. А обурює те, як у нашому житті продукується брехня. Як удають, що очевидних речей немає, як на чорне кажуть біле і навпаки. І головне – як до цього привчають у школах і вузах… Це ганебно, але це я бачила на прикладі «Перекуру».

Сьогодні «Версії» зовсім інакші – і в зовнішньому вигляді, і в текстах, і в завданнях, які газета перед собою ставить. У колективі побільшало хлопців – і це помітно. Газета привертає увагу якіснішою картинкою. Вона вже не женеться за оперативною новиною, віддаючи перевагу обміркованій і зваженій подачі різних поглядів на факт.

Я не погоджуюся з тезою, що «журналістика вмерла». Маємо  яскраві особистості.

А от функції газети міняються – певною мірою – на захисні. Ми захищаємо людей: до нас, буває, звертаються, як до останньої інстанції. Захищаємо і людей, і самих себе – як у ситуації з обленерго, коли за ініціативою газети створене громадське об’єднання, і воно вже працює на користь споживачів.

– Яскраві особистості в журналістиці – хіба це важливо? Хіба головним у нашій професії не є власне інформація, а не спосіб її подачі?

– Колись моя мама, нині вже, на жаль, покійна, читаючи радянські газети, зауважувала, що вони «ніби однією людиною писані» (усміхається – авт.) На щастя, зараз не так. Традиційно у нас розрізняють два види журналістики: американську та європейську. У першій журналіст – лише фіксатор подій, а коментувати їх має експерт. Там репортер не має права на власну думку. Та мені ближча інша журналістика – більш демократична, незалежна. Де кожний має право на свій погляд і для читача важлива не сама інформація, а її виклад тим чи іншим автором.

Скажу більше. Коли Союз розпався і ми почали дізнаватися про інше життя – інші країни, в тому числі й США, «облагородження», навчання наших відсталих суспільств, їхню «обробку» під своє «забарвлення» й «обточку» під загальноприйняті серед них норми почали саме з журналістів. Бо від нас таки багато залежить…

Мій чоловік-технар часом жартує: «Вам, журналістам, легко, від вас не вимагають результату. Це не завод…»

Певним чином – так. Та, думаю, ми все ж даємо результат, просто він не вимірюється в деталях і відсотках… Бо хіба не результат – світло, яке провели мешканцям цілого хутору на Сторожинеччині? Хоча їм не допоміг у цьому навіть губернатор, якого Обленерго, як і людей, просто надурило!

А хіба не результат – допомога у створенні благодійної організації? Я колись і таке робила. Перша організація багатодітних матерів організовувалася в середині 80-х у стінах редакції. Допомогла, приміром, зареєструвати фонд «Право матері», а жінки, які його створили – Ангеліна Василівна Жук та її помічниці Віра Осинська і покійна вже Марія Маліца – зробили неймовірно велику роботу, яка змінила долі людей. На наших теренах Фонд був частиною загальносоюзної організації матерів, діти якихі загинули під час служби в армії у мирний час на території Радянського Союзу. Ангеліна Василівна, чий син-студент загинув через недбалість офіцера, добилася-таки справедливості і не лише для себе: офіцера, винного у смерті хлопця, судили. Потім Ангеліна Жук разом з помічницями об’їздила власним коштом усі села області, де жили такі ж, як вони, стражденні матері. Створили базу даних, склали списки і звели разом військкомат і управління соціального захисту. До того часу ці дві структури ніяк не могли узгодити свої дії, а жінки, які втратили дітей, не могли навіть отримати від держави належних їм грошей, не те що домогтися визнання того, що проблема ця існує… То хіба долучення до такої справи – не результат?

– До створення «Версій» Ви були вже відомою серйозною журналісткою в соціальних, медичних і в екологічних темах: чого варті лише матеріали про так звану «чернівецьку хімічну хворобу» 1988 року… Це було першим незалежним журналістським розслідуванням на теренах області. Та Ваша газета не стала часописом вузького спрямування, хоча фаховість редактора це дозволяла…

– Алопеція – «хімічна хвороба» – це окрема велика тема, за якою не інтерв’ю можна давати, а цілий детектив писати. Тодішні події кожна сторона намагалася подавати зі своєї точки зору. І в медиків, і у влади так чи інакше були зв’язані руки – і тільки журналістам не було чого втрачати. У нас були такі ж діти, як і ті, що лисіли в Чернівцях, але й була можливість про щось дізнаватися – на відміну від решти чернівчан, від яких приховували правду. І ми цією можливістю користувалися на повну. Зрештою, матеріали, які цензура знімала з друку тут, виходили в центральних виданнях, спричиняючи обурення не тільки місцевої влади, а й, головне, створеної тоді державної комісії. Та нас рятувало те, що потім ці матеріали знаходили фахове підтвердження. Саме тому до мене, до журналіста, приїжджало французьке державне телебачення «АНТЕНН-2», аби взяти інтерв’ю не просто про ті події, а про те, як вдалося у тоталітарній державі пробитися на сторінки газети.

Справді, лише на основі тих матеріалів можна було робити газету вузького медико-екологічного спрямування. Але ж газета – це не я (сміється – авт.). Газета – це колектив, а колектив у нас, так би мовити, різножанровий, з різними інтересами… Словом, колектив – такий, як читач. Тож і газета намагається охопити якомога більше цікавого.

 «Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… Хіба це змінює життя людства?»

– Існує думка про надзвичайну потужність буковинської журналістики. Вона має підстави чи це міф?

– Буковинська журналістика, як і в інших регіонах, має велику біду: відсутність журналістів – вузьких професіоналів – економістів, юристів, банкірів. Мені дуже подобаються виробничі романи Хейлі: «Аеропорт», «Колеса», «Міняли»… Уже з назв зрозуміло, про людей якої професії ці романи.

Так от, у романі про банкірів описується ситуація, коли в банку починаються проблеми, а його керівництво збирається дати прес-конференцію і запевнити громадськість, що все в порядку. Цю ідею зупиняє прес-секретар банку, який зауважує: «Ви уявляєте, що з вами зроблять журналісти?  Вони ж розкусять вас з першої цифри!» От якою має бути журналістика: розкусити з першої цифри!

У нас цього немає – і в цьому слабкість нашої журналістики. От що може бути для цікавішого за бюджет? За тендери? Українська загадка – коли саме через тендери (які покликані бути саме засобом до прозорості) «розпилюються» бюджетні кошти. Керівник дорожньої структури розповідав, як це робиться. 30% відкату відразу. З решти ще й собі треба 20% лишити. А на половину, що залишається від початкової суми, наймають якусь «ліву» фірму, яка й виконує замовлення абияк… А нормальні дорожньо-ремонтні фірми участі в тендерах не беруть…

– А читач хоче історій про бюджет і тендери?

– Думаю, що хоче. Саме тому «Версії» часто пишуть те, про що не пишуть інші. На жаль, більшість газет нині – це бізнес-проекти. Їхня мета – не виховання громадськості, а прибуток. Інакша справа хіба що в дрібних газетах, бо у великих на першому місці – бізнес. І споживачеві дають те, що він хоче. «Страх, секс, смерть» – три «с», які тримають увагу читача. Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… А як це змінює життя людства? Це просто кістка, яку кидають псові, аби він її гриз і не мав часу охороняти будинок. А поки він зайнятий кісткою, до хати прокрадається злодій.

Я вважаю, що газета має бути колективним організатором, колективним вихователем. Але цього вже навіть в освіті нема. Кругом брехня. Говорити про чесність і порядність вже не модно, не сучасно. І згадуються дві протилежності радянських часів. Перша – критика західної масової культури. Вона багато в чому була-таки небезпідставною. Тільки захід давно пройшов цю стадію і повернувся до витоків, знову почав цінувати справжнє, а ми саме увійшли у період нігілізму і бездуховності. Було б усе нормально, якби людина складалася лише зі статевих органів… Але ж вона має душу, серце, мозок…

І друга протилежність: згадую рубрику «1001 запитання про секс», яку я вела свого часу в додатку «МБ». Якось ми проілюстрували її «Вічною весною» Родена. То якась бабця-читачка надіслала вирізку з цією ілюстрацією до облвиконкому з супровідним листом, в якому пригрозила: «Будете таке друкувати – не піду на вибори голосувати!» Отакі перекоси між вседозволеністю і дрімучістю. А журналіст має балансувати – і якщо не бути фахівцем, то відчувати тонкощі…

Зрозуміло, що читачі бувають різні, і газети, відповідно, на різне орієнтуються. Є «жовті» видання, а є елітні. Останніх менше, але хто вважає себе інтелектуалом – читає «Дзеркало тижня». Можна йти за читачем, догоджати йому. І насправді цілком правильною є теза, що журналісти ні в чому не винні. Ми – тільки дзеркало суспільства, відгукуємося на його запити. Та можна «тягнути» читача за собою. Це важче. Але можливо.          

«По-справжньому цікавими є люди, які впливають на світ»

– До речі, щодо журналістів – саме «Версії» започаткували в буковинській журналістиці традицію писати про колег. Раніше це було якось не прийнято. Вважалося неправильним писати про конкурентів чи що? Але ми зламали цей стереотип, писали вже про багатьох – і телевізійників, і газетярів.

– Ви вважаєте, що споживачеві цікаві ми самі, журналісти?

– Особистість цікава читачеві незалежно від професії. Якщо про неї цікаво написати – люди будуть захоплюватися. Чому я вважаю, що їм варто знати саме про нас більше – тому що мають знати, хто їм несе інформацію. Бо ж інформація формує світогляд. «Хто володіє інформацією, той володіє світом» – це не просто красиві слова, це реальність. Недарма ж інформацію зазвичай приховують? А володіти світом, країною має народ. Тож йому й знати видобувачів і інтерпретаторів інформації!

Інша справа – чи потрібні читачеві якісь внутрішні «задвірки». Думаю, що ні. Точно так же, як не є суспільно значимою інформація, які вчителі в школі посварилися чи лікарі побилися. Це стосується й журналістів. Хто з ким що не поділив – неважливо. Важливий якісний продукт, не обмежений шорами шоу-бізнесу і пліток – як в освіті, медицині, так і в журналістиці. Люди, які змінюють світ, – ось що цікаве.

– Не шкодуєте про 10 років неспокійного життя? І що далі?

– Велика дурня шкодувати за тим, що вже зроблено. Те, що не подобалося – ми змінювали і будемо змінювати. А щодо майбутнього… Гадаю, нинішня журналістика зав’язана на тому, що має виникнути «колективний журналістський розум». Як колективний «компас» птахів, які летять у вирій. Жоден з них не знає шляху і не спроможеться долетіти поодинці. Але ключем вони долають і невідомість, і відстані. Це реально? Не сьогодні, не завтра, але реально. Іншого виходу нема. Бо станемо в системі гвинтиками, потреба в яких з часом просто зникне.

…Кілька останніх десятиліть наочно демонструють, як у житті все тече і змінюється. Донедавна в друкарській справі ще використовувався лінотип, а тепер можна робити всі підготовчі до друку газети роботи, не виходячи з квартири. Шалений технічний стрибок, утім, не посилив у споживача тяги до читання. Хоча саме читання тренує мозок… Словом, важко робити прогнози в такій непередбачуваній країні. Коли немає «вихідних даних», залишається казати «час покаже». Але точно знаю – перспективи є. Тому здаватися не збираємося.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Версії: 10 років змін спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Загибель журналіста через його професійну діяльність – це не «цехове», суто професійне питання медійників. Це стосується суспільства загалом, це питання свободи країни.

Робота журналіста – правдиво інформувати громаду. Знати правду – це право громади. Тиск на ЗМІ – це переслідування за роботу і позбавлення громади її права.

– Владі постійно треба нагадувати, що вбивці та організатори вбивства Георгія Ґонґадзе сидять за гратами. Саме наполегливість журналістів, правозахисників, просто громадських активістів не дозволила замовчати цю справу, як були замовчані десятки інших. Саме через це такою важливою є солідарність журналістів і громадян, для яких словосполучення «свобода слова» не є порожнім звуком. Можновладці повинні бачити: ми не забули. Нас багато. Їхні злочини проти громадянських свобод рано чи пізно будуть покарані, – кажуть буковинські журналісти.

Медійники з різних ЗМІ області та студенти відділення журналістики ЧНУ вшанували пам’ять Георгія Ґонґадзе та інших загиблих колег під час мітингу-реквієму, який відбувся на Центральній площі Чернівців. Зі свічок і лампадок, запалених за упокій, виклали ім’я Ґонґадзе – Гія. Того ж дня журналісти обговорили проблему порушення їхніх професійних прав. Способи тиску на ЗМІ є різні – від фізичних погроз, позбавлення ефіру і можливості мовити – до вмілого зіштовхування журналістів між собою і спроб професійної дискредитації.

Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки України: – Дуже схоже на те, що зараз проводиться комплексна кампания з дискредитації засобів масової інформації. Намагаються посіяти недовіру до всіх ЗМІ. І для цього використовують нові, комплексні технології.
Був створений анонімний «чорнушний» сайт, який візуально і стилістично нагадує дуже популярний інтернет-ресурс. Він декларує, що слідкує за джинсою, тобто за замовними платними матеріалами в ЗМІ. Та насправді в ньому небагато правди, але більше брехні і пересмикування фактів. І думка переслідується одна: «всі мерзотники, всі продаються».

Шеф-редактор газети «Час» Петро КОБЕВКО: – На Буковині тиск на ТВА з боку влади вдало перевели в конфлікт між приватним і державним телеканалом. При цьому постраждали журналісти обох засобів масової інформації.

Георгій ТЕРОН, голова Чернівецького осередку НСЖУ: – Професія журналіста сама по собі, по своїй суті, покликана говорити людям правду і називати речі своїми іменами. В усі часи це не подобалося.

Вадим ПЕЛЕХ, власкор Національного радіо, голова Чернівецької первинної міжредакційної медіа-профспілки: – У нас немає друзів ні серед політиків, ні серед влади, ні серед інших громадських організацій. Це все наші ситуативні колеги, партнери, але коли їм невигідне буде журналістське втручання, вони попросять нас вийти з залу.

Сергій Зарайський, власкор УНІАН: – Жодна влада не любитиме журналістів, а журналіст – апріорі опонент влади. Хоча ця теза у цілому змальовує настанови журналістики, в українському вимірі вона має дещо специфічне значення. В Україні журналістів вбивають.

Вл. інф.

За інформацією «Української правди», у 2013 році зросла кількість нападів на журналістів з боку працівників силових структур і з боку приватних осіб. Про це свідчить аналіз стану порушення прав журналістів в України, проведений низкою журналістських організацій.

За перше півріччя 2013 року кількість фізичних нападів зменшилася, а кількість перешкоджань залишилася на тому ж рівні. Фізична агресія залишається на високому рівні – у липні зафіксовано 10 випадків нападів, у серпні – 5. За січень-липень 2013 року зареєстровано 117 справ за ст. 171 статтею КК «Перешкоджання професійній діяльності журналіста». При цьому лише 3 справи скеровані до суду.

Запис Безкарність вбиває спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні, коли навколо події змінюють одна іншу з шаленою швидкістю, коли люди не встигають за цим рухом, коли в сучасній коловерті губляться духовні цінності, журналіст продовжує бути тим індикатором, який вимірює якість суспільства, і, врешті, своєю позицією, своїм словом його формує.

У тому, що суспільство формує журналіст, переконана заступник головного редактора – редактор відділу розслідувань львівської газети «Експрес» Світлана Мартинець. Її ім’я стало відоме широкому загалу через резонансну справу, що минулої осені вразила всю Україну, – викриття псевдопрофесора Андрія Слюсарчука, який, не маючи медичної освіти, проводив операції та вбивав людей просто на операційному столі.

           Гучне журналістське розслідування закрутилося зі… звичайного інтерв’ю

Підозра, що видатний український нейрохiрург, професор, доктор медичних наук, людина з видатними можливостями пам’ятi, генiй, якому нема рiвних, – зовсім не той, за кого себе видає, у Світлани Мартинець з’явилася там, де й подумати ніхто не міг. За дорученням редакції газети «Експрес» вона готувала матеріал про генія, який, не знайшовши себе в нашій країні, вирішив виїхати за кордон. Щоби втримати світило сучасної науки в Україні, видання запланувало підготувати матеріал про видатного науковця.

Але, взявшись за підготовку статті про професора, журналістка зіткнулася з тими проявами цієї особистості, на які зовсім не сподівалася. Людина, яка мала б бути інтелігентом до мозку кісток, виявилася хамовитим, боязливим, агресивним створінням, яке на звичайні запитання про біографію кричало в телефонну слухавку: «Я вам нiчого не скажу. Ви не маєте права мене перевіряти. Жоден журналiст не написав про мене правду. Жоден! I не напишуть! Нiхто нiчого не знайде! Нiколи! Я все знищив! Усе! Будуть писати – мозги по стiнах! Хай я сяду, але мозги їх – по стiнах!..»

Чому людина, про яку хочуть написати позитивну статтю, так реагує на звичайнісінькі запитання? Чому відомий професор кричить, що знищив усе?

Це насторожило журналіста з двадцятирічною практикою і… дало поштовх для продовження роботи. Але вже в іншому напрямку – викриття псевдопрофесора, про якого газети писали, що він – двiчi рекордсмен «Книги рекордiв України», запам’ятовує мiльйони цифр, у 9 рокiв, як дитина-вундеркiнд, закінчив школу, а у 12 став студентом Московського медуніверситету ім. Пирогова. Колишній президент Віктор Ющенко видав указ про створення Iнституту мозку, який мав очолювати «професор нейрохірургії» Андрiй Слюсарчук, а президент нинішній Віктор Янукович своїм указом призначив йому премію у розмiрi 150 тисяч гривень.

              Нейрохірург, який оперував людей, виявився… петеушником-убивцею

Газета залучила до розслiдування десятки журналiстiв, свої контакти на всiх рівнях. Журналісти витратили сотнi робочих годин, щоби зібрати документи та все перевiрити. Результат шокував – журналiстське розслiдування оголило разючi факти.

Андрій Слюсарчук нiколи не був дитиною-вундеркiндом, не вступав до росiйського медичного вишу, не має базової медичної освiти. Його дипломи фiктивнi. Вiдповiдно, вiн не міг бути анi професором, анi доктором медичних наук, ані нейрохiрургом. Справжня ж освiта цього «професора», за словами його реальних учителiв, – Бердичівська спецшкола-інтернат та Козятинське ПТУ за фахом «штукатур-плиточник-облицювальник» у Житомирській області.

…А його називали лікарем і допускали робити операції на мозку людей!!!

Усі, кого оперував сумнозвісний «доктор Пі», помирали через кiлька годин пiсля його «нейрохiрургiчних операцій».

Свiтланцi Вiцентович було лише одинадцять. Вона могла б ще жити довго. Їй потрiбна була допомога квалiфiкованого лiкаря. Але скальпель до рук узяв Слюсарчук…

44-рiчного Василя Кринiцького привезли до лiкарнi з важким отруєнням каналiзацiйними газами 11 серпня 2008 року. До нього кiлька разiв викликали санавiацiю з областi. 16 серпня з’явився Слюсарчук. Вiн узяв скальпель у руки. Сиротами залишились двоє дiтей.

33-рiчного Сергiя Шаварського можна було врятувати. Пацієнт помер. Усi шанси на життя у нього зникли тiєї митi, коли скальпель опинився у руках Слюсарчука – людини, яку теперiшнiй мiнiстр освiти Дмитро Табачник зробив «професором нейрохірургії».

На відео з однієї з таких операцій Слюсарчука чітко видно, як він витирає скальпель ватою i кладе її у мозок людини, яка на операцiйному столi стiкає кров’ю. «Лікар» нiчого не робить, щоб її спинити… Вiн не знає, як називаються хiрургiчнi iнструменти…

Бездипломний вихованець iнтернату, людина з манiакальними вiдхиленнями, бавилася в лiкаря, ставлячи смертельнi дослiди на важкохворих, безтямних, тих, хто не мiг себе захистити.

             Журналіст – не спостерігач. Він – здатен змінювати хід історії

Ім’я журналіста творять його справи. У кожного, хто займається цією професією, має бути матеріал, який приверне увагу суспільства. Саме такими є журналістські розслідування Світлани Мартинець. Вона, незважаючи на небезпеку, впевнено йде до кінця і відкриває суспільству очі на ті справи, про які боялися говорити навіть пошепки на кухні, від яких відверталися правоохоронці.

Специфіка роботи журналіста передбачає, що в цю професію йдуть тільки люди небайдужі.

– Якщо на дорозі лежить людина, повз неї, не зупиняючись, проходить інші люди: дев’ятеро пройдуть не допомігши, а десята – підійде, – каже пані Світлана. – Так от, саме ця людина і є журналіст.

Вона переконана, що суспільство формують журналісти. І якщо журналіст професіонал, він не робитиме різниці між людьми, бо для нього не важливо депутат перед ним чи безпритульний: журналіст має бути толерантним.

– Якщо перед  журналістом закривають двері, то він лізе у вікно. Така вже його доля,    – каже редактор відділу розслідувань львівської газети «Експрес» Світлана Мартинець. – Журналістика – не професія, а стиль життя. Щоби досягнути мети, журналіст має бути наполегливим, впертим і сміливим.

Підготувала Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Світлана Мартинець: «Суспільство формує журналіст» спершу з'явиться на Медіа-Версії.