Десять років тому відома журналістка Людмила Чередарик, лауреатка багатьох премій і володарка всеукраїнської медалі «Нестор-літописець» у номінації «Економіка очима журналіста», в якої навіть брало інтерв’ю французьке держтелебачення, пішла з багаторічного місця роботи (25 років в одній газеті – це вам не жарти!), покинула зірковий колектив і організувала власний проект. Навіщо було їй так круто змінювати усталений плин життя, чого очікувала вона від власної ідеї і що реалізувала, та чи й потрібен читачеві журналіст і чим стане незабаром для споживача газета – в інтерв’ю головного редактора «Версій» Людмили Чередарик.

«Маю «самашедче» прагнення до справедливості»

– Людмило Флорівно, як до Вас прийшла ідея робити власну газету? І головне – навіщо це Вам?

– Як журналістка, зростала в радянські та пострадянські часи. Тоді всі принаймні вдавали, що до газети прислухаються. Зрештою, вони представляли партійні органи. Тому вважалося, що написане нібито мусить виконуватися. Виглядало, що газета впливає на якісь суспільні процеси, на перебіг подій. Час від часу це підтверджувалося. От, наприклад, писала я про медсестру тубдиспансеру, яка заразилася туберкульозом на роботі. Вона була з Путильщини, де практично не зустрічається паличка Коха. Відтак спрацювали професійні ризики, тож вона мала право на отримання квартири. Але це за законом – а в реальності ми з газетою понад рік воювали за цю квартиру для людини. Всілякі антиаргументи вислуховували, приниження, в санепідемстанції кричали: «Она, может, с етімі больнимі там шуруєтся!». Але ми домоглися для неї законного житла. І це було чудово!

Я завжди мала якесь підвищене, ну прямо «самашедче» прагнення до справедливості. У дитинстві навіть забіякою вважали через це. Пам’ятаю, якось на вулиці заступилася за бабцю, на яку напали підлітки. Чи вони грошей від неї хотіли, чи що… Мені було років 16, вони були менші. Але їх було багато, тож я добряче дістала в око…

От і з газетою: думала, що буду впливати на життя. Насправді це була моя величезна помилка. Хоча, з професійної точки зору, завдання журналістики – інформувати. Я й сама колись так відповідала читачам. Було якось, підготувала в «Молодий буковинець» статтю про зміну в законодавстві, які дозволили відсуджувати помешкання у тих, хто заборгував чималі суми квартплати. Наступного дня – море дзвінків до редакції з запитанням «Де збиратися?» Я відповідала: «Ми вас поінформували, а організовувати протести – не наша справа».

У кінці 80-их – на початку 90-их модно було відкривати свої газети – з’явилися «Час», «Буковинське віче», «Доба»… Багато створених тоді часописів уже давно зникли («Нова буковинська газета», «Чернівці і Чернівчани», «Посеред тижня» тощо). Насправді, якщо чесно, я навіть не уявляла, що це таке – робити свою газету. Крім неймовірних журналістських зусиль, ця справа потребує великих фінансових вкладень. Коли все тримається лише на ентузіазмі – це будівля на піску. На піску довго встояти неможливо…

«Політики у кінці 80-их створювалися… у газетах. Принаймні, на Буковині»

– Але професійний багаж, із яким ви прийшли у свій проект, був більш ніж достатній!..

– Так, я володіла безліччю знайомств з цікавими особистостями, зв’язками, темами – багато з яких свого часу я й започаткувала в буковинському інформаційному просторі. Наприклад, до мене ніхто на Буковині не писав про екстрасенсів – заборонено було. Наприкінці 70-х перший матеріал про екстрасенсорні здібності написала я, і матеріал був знятий цензурою… Пізніше вже не я керувала цією темою, а вона мною: мене спеціально розшукували екстрасенси, аби розповісти про себе. Я зрозуміла, що вони використовують і мене, і газету для самореклами, – і почала уникати їх.

Шкода було самотніх, покинутих напризволяще людей із мізерною пенсією… І я писала про них, хоча, як відомо, в СРСР таких «не було»: там усі «жили щасливо». Тому публікації  про таке були рідкісними і мали великий резонанс. Як і матеріали про дітей з ДЦП, про пацієнтів психлікарні, про яких у нашому краї до перебудови також не дозволялося писати.

А ще першою на Буковині почала писати про сексологію і статеве виховання. Саме після моїх публікацій в «МБ» (ми тоді випускали 4-сторінкові додатки на різні теми і про сім’ю також) та спільної з сексологом Григорієм Рибаком авторської телевізійної програми «Ти + я = Сім’я» в Чернівцях був відкритий перший сексологічний кабінет. А колишня головна лікарка пологового будинку Тетяна Батюкевич запевняла, що я першою в буковинських газетах вжила слово «аборт». Не було в СРСР ні сексу, ні абортів…

Окрім журналістського досвіду, вже тоді мала колосальний досвід громадської роботи. Не секрет, що всі тодішні рухи, партії і громадсько-політичні діячі області «виросли» з «Молодого буковинця». Перша громадська організація – товариство «Оберіг» – була створена поетом Миколою Бучком – доти в нас були лише партія, комсомол, профспілки, ну й ще ДТСААФ. Почався громадянський рух. Були надії…

Покійний вже історик і журналіст Ігор Чеховський, я та кандидат історичних наук, спелеоархеолог і палеогеограф Богдан Рідуш писали виступи для майбутніх відомих діячів… Ми разом готували перший екологічний виступ Леонтія Сандуляка на міській сесії, консультували з окремих питань Георгія Манчуленка та інших… Вони ставали потім народними депутатами, послами, визначними громадськими діячами – а починали зі спільних ідей у тісних кабінетах редакції, зі спілкування з журналістами, нерідко – з наших порад, підказок, текстів… Звісно, що їхній стартовий рівень був достатній для подальшого високого стрибка: це були інтелектуали та особистості, на відміну від нинішніх суцільних технологічних «проектів» і «балакаючих голів» без жодної власної думки… Особливе захоплення і тоді, і тепер викликав професор Олег Панчук, самодостатня особистість, який ніколи не займався «політикою заради політики», заради особистих амбіцій і приватного добробуту… Такий громадянський підйом тривав досить довго. І я почала робити свою газету на такій оптимістичній ноті. Зрештою, і досі цей оптимізм зберігаю – попри те, що життя вносить корективи.

«Функції газети нині міняються, певною мірою – на захисні»

– …І як робилися «Версії»?

– Озираючись назад, я би розділила перше «версійне» десятиліття на три періоди. Початковий – практично цілком «жіночий». Газету робили зі мною Марія Вишневська з досвідом радіо «Свобода» і Оксана Лещик після «МБ». Потім був інший період, з іншими людьми, і все одно – переважно з жінками. Чоловіки в нас були верстальниками (спочатку був милий хлопець Сєва, тепер – милий Юра Бучко, який, до того ж, народився 8 березня, тож перебувати в жіночому колективі – його призначення) і стажерами. Стажери з часом «вибивалися в люди» й переходили в більші газети.

Другий період «десятирічки» був цікавий ще й тим, що на базі «Версій» робилася студентська газета «Перекур» – справжній молодіжний бойовий листок, який спричиняв шалений резонанс не лише серед своєї аудиторії, а й серед викладацького складу. Викладачі ображалися на статті про шпаргалки й презервативи – що й досі особисто мене дивує, смішить і обурює. Дивно і смішно, що мої однолітки, а то й люди молодші є такими ханжами й святенниками. А обурює те, як у нашому житті продукується брехня. Як удають, що очевидних речей немає, як на чорне кажуть біле і навпаки. І головне – як до цього привчають у школах і вузах… Це ганебно, але це я бачила на прикладі «Перекуру».

Сьогодні «Версії» зовсім інакші – і в зовнішньому вигляді, і в текстах, і в завданнях, які газета перед собою ставить. У колективі побільшало хлопців – і це помітно. Газета привертає увагу якіснішою картинкою. Вона вже не женеться за оперативною новиною, віддаючи перевагу обміркованій і зваженій подачі різних поглядів на факт.

Я не погоджуюся з тезою, що «журналістика вмерла». Маємо  яскраві особистості.

А от функції газети міняються – певною мірою – на захисні. Ми захищаємо людей: до нас, буває, звертаються, як до останньої інстанції. Захищаємо і людей, і самих себе – як у ситуації з обленерго, коли за ініціативою газети створене громадське об’єднання, і воно вже працює на користь споживачів.

– Яскраві особистості в журналістиці – хіба це важливо? Хіба головним у нашій професії не є власне інформація, а не спосіб її подачі?

– Колись моя мама, нині вже, на жаль, покійна, читаючи радянські газети, зауважувала, що вони «ніби однією людиною писані» (усміхається – авт.) На щастя, зараз не так. Традиційно у нас розрізняють два види журналістики: американську та європейську. У першій журналіст – лише фіксатор подій, а коментувати їх має експерт. Там репортер не має права на власну думку. Та мені ближча інша журналістика – більш демократична, незалежна. Де кожний має право на свій погляд і для читача важлива не сама інформація, а її виклад тим чи іншим автором.

Скажу більше. Коли Союз розпався і ми почали дізнаватися про інше життя – інші країни, в тому числі й США, «облагородження», навчання наших відсталих суспільств, їхню «обробку» під своє «забарвлення» й «обточку» під загальноприйняті серед них норми почали саме з журналістів. Бо від нас таки багато залежить…

Мій чоловік-технар часом жартує: «Вам, журналістам, легко, від вас не вимагають результату. Це не завод…»

Певним чином – так. Та, думаю, ми все ж даємо результат, просто він не вимірюється в деталях і відсотках… Бо хіба не результат – світло, яке провели мешканцям цілого хутору на Сторожинеччині? Хоча їм не допоміг у цьому навіть губернатор, якого Обленерго, як і людей, просто надурило!

А хіба не результат – допомога у створенні благодійної організації? Я колись і таке робила. Перша організація багатодітних матерів організовувалася в середині 80-х у стінах редакції. Допомогла, приміром, зареєструвати фонд «Право матері», а жінки, які його створили – Ангеліна Василівна Жук та її помічниці Віра Осинська і покійна вже Марія Маліца – зробили неймовірно велику роботу, яка змінила долі людей. На наших теренах Фонд був частиною загальносоюзної організації матерів, діти якихі загинули під час служби в армії у мирний час на території Радянського Союзу. Ангеліна Василівна, чий син-студент загинув через недбалість офіцера, добилася-таки справедливості і не лише для себе: офіцера, винного у смерті хлопця, судили. Потім Ангеліна Жук разом з помічницями об’їздила власним коштом усі села області, де жили такі ж, як вони, стражденні матері. Створили базу даних, склали списки і звели разом військкомат і управління соціального захисту. До того часу ці дві структури ніяк не могли узгодити свої дії, а жінки, які втратили дітей, не могли навіть отримати від держави належних їм грошей, не те що домогтися визнання того, що проблема ця існує… То хіба долучення до такої справи – не результат?

– До створення «Версій» Ви були вже відомою серйозною журналісткою в соціальних, медичних і в екологічних темах: чого варті лише матеріали про так звану «чернівецьку хімічну хворобу» 1988 року… Це було першим незалежним журналістським розслідуванням на теренах області. Та Ваша газета не стала часописом вузького спрямування, хоча фаховість редактора це дозволяла…

– Алопеція – «хімічна хвороба» – це окрема велика тема, за якою не інтерв’ю можна давати, а цілий детектив писати. Тодішні події кожна сторона намагалася подавати зі своєї точки зору. І в медиків, і у влади так чи інакше були зв’язані руки – і тільки журналістам не було чого втрачати. У нас були такі ж діти, як і ті, що лисіли в Чернівцях, але й була можливість про щось дізнаватися – на відміну від решти чернівчан, від яких приховували правду. І ми цією можливістю користувалися на повну. Зрештою, матеріали, які цензура знімала з друку тут, виходили в центральних виданнях, спричиняючи обурення не тільки місцевої влади, а й, головне, створеної тоді державної комісії. Та нас рятувало те, що потім ці матеріали знаходили фахове підтвердження. Саме тому до мене, до журналіста, приїжджало французьке державне телебачення «АНТЕНН-2», аби взяти інтерв’ю не просто про ті події, а про те, як вдалося у тоталітарній державі пробитися на сторінки газети.

Справді, лише на основі тих матеріалів можна було робити газету вузького медико-екологічного спрямування. Але ж газета – це не я (сміється – авт.). Газета – це колектив, а колектив у нас, так би мовити, різножанровий, з різними інтересами… Словом, колектив – такий, як читач. Тож і газета намагається охопити якомога більше цікавого.

 «Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… Хіба це змінює життя людства?»

– Існує думка про надзвичайну потужність буковинської журналістики. Вона має підстави чи це міф?

– Буковинська журналістика, як і в інших регіонах, має велику біду: відсутність журналістів – вузьких професіоналів – економістів, юристів, банкірів. Мені дуже подобаються виробничі романи Хейлі: «Аеропорт», «Колеса», «Міняли»… Уже з назв зрозуміло, про людей якої професії ці романи.

Так от, у романі про банкірів описується ситуація, коли в банку починаються проблеми, а його керівництво збирається дати прес-конференцію і запевнити громадськість, що все в порядку. Цю ідею зупиняє прес-секретар банку, який зауважує: «Ви уявляєте, що з вами зроблять журналісти?  Вони ж розкусять вас з першої цифри!» От якою має бути журналістика: розкусити з першої цифри!

У нас цього немає – і в цьому слабкість нашої журналістики. От що може бути для цікавішого за бюджет? За тендери? Українська загадка – коли саме через тендери (які покликані бути саме засобом до прозорості) «розпилюються» бюджетні кошти. Керівник дорожньої структури розповідав, як це робиться. 30% відкату відразу. З решти ще й собі треба 20% лишити. А на половину, що залишається від початкової суми, наймають якусь «ліву» фірму, яка й виконує замовлення абияк… А нормальні дорожньо-ремонтні фірми участі в тендерах не беруть…

– А читач хоче історій про бюджет і тендери?

– Думаю, що хоче. Саме тому «Версії» часто пишуть те, про що не пишуть інші. На жаль, більшість газет нині – це бізнес-проекти. Їхня мета – не виховання громадськості, а прибуток. Інакша справа хіба що в дрібних газетах, бо у великих на першому місці – бізнес. І споживачеві дають те, що він хоче. «Страх, секс, смерть» – три «с», які тримають увагу читача. Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… А як це змінює життя людства? Це просто кістка, яку кидають псові, аби він її гриз і не мав часу охороняти будинок. А поки він зайнятий кісткою, до хати прокрадається злодій.

Я вважаю, що газета має бути колективним організатором, колективним вихователем. Але цього вже навіть в освіті нема. Кругом брехня. Говорити про чесність і порядність вже не модно, не сучасно. І згадуються дві протилежності радянських часів. Перша – критика західної масової культури. Вона багато в чому була-таки небезпідставною. Тільки захід давно пройшов цю стадію і повернувся до витоків, знову почав цінувати справжнє, а ми саме увійшли у період нігілізму і бездуховності. Було б усе нормально, якби людина складалася лише зі статевих органів… Але ж вона має душу, серце, мозок…

І друга протилежність: згадую рубрику «1001 запитання про секс», яку я вела свого часу в додатку «МБ». Якось ми проілюстрували її «Вічною весною» Родена. То якась бабця-читачка надіслала вирізку з цією ілюстрацією до облвиконкому з супровідним листом, в якому пригрозила: «Будете таке друкувати – не піду на вибори голосувати!» Отакі перекоси між вседозволеністю і дрімучістю. А журналіст має балансувати – і якщо не бути фахівцем, то відчувати тонкощі…

Зрозуміло, що читачі бувають різні, і газети, відповідно, на різне орієнтуються. Є «жовті» видання, а є елітні. Останніх менше, але хто вважає себе інтелектуалом – читає «Дзеркало тижня». Можна йти за читачем, догоджати йому. І насправді цілком правильною є теза, що журналісти ні в чому не винні. Ми – тільки дзеркало суспільства, відгукуємося на його запити. Та можна «тягнути» читача за собою. Це важче. Але можливо.          

«По-справжньому цікавими є люди, які впливають на світ»

– До речі, щодо журналістів – саме «Версії» започаткували в буковинській журналістиці традицію писати про колег. Раніше це було якось не прийнято. Вважалося неправильним писати про конкурентів чи що? Але ми зламали цей стереотип, писали вже про багатьох – і телевізійників, і газетярів.

– Ви вважаєте, що споживачеві цікаві ми самі, журналісти?

– Особистість цікава читачеві незалежно від професії. Якщо про неї цікаво написати – люди будуть захоплюватися. Чому я вважаю, що їм варто знати саме про нас більше – тому що мають знати, хто їм несе інформацію. Бо ж інформація формує світогляд. «Хто володіє інформацією, той володіє світом» – це не просто красиві слова, це реальність. Недарма ж інформацію зазвичай приховують? А володіти світом, країною має народ. Тож йому й знати видобувачів і інтерпретаторів інформації!

Інша справа – чи потрібні читачеві якісь внутрішні «задвірки». Думаю, що ні. Точно так же, як не є суспільно значимою інформація, які вчителі в школі посварилися чи лікарі побилися. Це стосується й журналістів. Хто з ким що не поділив – неважливо. Важливий якісний продукт, не обмежений шорами шоу-бізнесу і пліток – як в освіті, медицині, так і в журналістиці. Люди, які змінюють світ, – ось що цікаве.

– Не шкодуєте про 10 років неспокійного життя? І що далі?

– Велика дурня шкодувати за тим, що вже зроблено. Те, що не подобалося – ми змінювали і будемо змінювати. А щодо майбутнього… Гадаю, нинішня журналістика зав’язана на тому, що має виникнути «колективний журналістський розум». Як колективний «компас» птахів, які летять у вирій. Жоден з них не знає шляху і не спроможеться долетіти поодинці. Але ключем вони долають і невідомість, і відстані. Це реально? Не сьогодні, не завтра, але реально. Іншого виходу нема. Бо станемо в системі гвинтиками, потреба в яких з часом просто зникне.

…Кілька останніх десятиліть наочно демонструють, як у житті все тече і змінюється. Донедавна в друкарській справі ще використовувався лінотип, а тепер можна робити всі підготовчі до друку газети роботи, не виходячи з квартири. Шалений технічний стрибок, утім, не посилив у споживача тяги до читання. Хоча саме читання тренує мозок… Словом, важко робити прогнози в такій непередбачуваній країні. Коли немає «вихідних даних», залишається казати «час покаже». Але точно знаю – перспективи є. Тому здаватися не збираємося.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Версії: 10 років змін спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мітингувальники стверджують, що умови лікування тут щороку дедалі гірші: годують погано, лікувати нічим, воду – й ту вимикають… Афганці дивуються: куди у Чернівцях зникають гроші, яка держава дає на підтримку їхнього здоров’я?

– Найпаршивіший госпіталь – це чернівецький, – каже ветеран-афганець Василь Ганзій. –  Я спілкувався з людьми з усієї України, які лежали в різних госпіталях. От чоловік тут вже відлежав 14 днів – отримав 4 системи. Лікарка каже: «Це і так ще дохрєна».

– На все є кінець терпіння, – каже кіцманчанин Віктор Ісар, який в Афганістані підірвався на гранаті. – Харчування тут, порівняно з попередніми роками, суттєво погіршилося. Колись були фрукти, печиво, соки… Зараз це на свята, і то – рідко. Якщо раз на тиждень дадуть якусь рибну котлету – то це для нас уже свято.

А ліки? Тут треба знати, коли лягти в госпіталь! Якщо в тебе якесь погіршення здоров’я, приходиш сюди і питаєш: «Є ліки?» – «Ні, немає!» То чого тоді лягати сюди і чим лікуватися? Щоби чергові, як колись нас в армії, лікували всіх зеленкою та маззю Вишневського? Вона в наші роки ефекту не дасть, нам уже не по 18, – каже Віктор Ісар.

Ініціатори – обласна спілка ветеранів Афганістану та ГО «Ніхто крім нас» – заявляють про систематичні порушення та зловживання в стінах госпіталю та вимагають від обласної влади вжити необхідних заходів і створити слідчу комісію.

– Щодня відключають воду! – каже ветеран-афганець Анатолій Філіпчук. – У мене завжди кілька пляшок води зберігається, бо навіть руки помити нема як. Ви уявіть: відкриють  душ вам увечері… Від 19-ї до 21-ї сімдесят чоловік можуть помитися?!

– Не вистачає грошей, – виправдовується Манолій Мігайчук, головний лікар Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни. За його словами, два роки тому на харчування кожного пацієнта область виділяла 35 гривень на добу, а на ліки – 40. Цього ж року фінансування врізали чи не вполовину – по 25 гривень на харчування та ліки. За останні п’ять років удалося перекрити дахи, проведені поточні ремонти в кожному відділенні…

Проте його пояснення учасників мітингу не задовольнило. Люди звернулися до облдержадміністрації з вимогою втрутитися в ситуацію та замінити керівника медичної установи. А також створити робочу групу для перевірки та ревізії шпиталю, повернути до установи звільнених працівників, збільшити фінансування госпіталю.

Окреме питання у ветеранів – хабарництво у медичній установі. Протестувальники кажуть: хабарі вимагають, особливо за підтвердження інвалідності. Проте, за їхніми словами, замість справжніх корупціонерів у госпіталі часто підставляють невинних лікарів-професіоналів.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

«Наші побратими помирають від того, що їх неякісно лікують!» – переконані афганці. Якщо на війні померло понад півсотні буковинців, то після неї – в 4 рази більше!

Запис «Ми не загинули там – то не даймо поховати себе тут!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молоді лідери України: Шевченко, Королевська, Суслов 

– Нас вразив ваш університет. Це дійсно велична споруда! А найприємніше, що там навчаються молоді люди з європейськими цінностями. Під час спілкування я помітила, що в них горять очі, вони бажають змін і готові боротися з системою, а не підлаштовуватися під неї, – підбила підсумки зустрічі з місцевими студентами Наталія Королевська.

З нашими спудеями молоді політики Королевська, Шевченко та Євгеній Суслов (7-ий номер виборчого списку) спілкувалися на тему студентського самоврядування та системи освіти. Варто зазначити, що розмова не була «порожньою», а мала конкретний предмет. Зокрема, йшлося про розроблений партією «Україна – Вперед!» Закон України «Про студентське самоврядування» та проект реформи освіти. Головним його автором є 3-ій номер виборчого списку Роман Васько – ректор Київського національного лінгвістичного університету. До речі, це єдиний в Україні вищий навчальний заклад, випускники якого разом з дипломом про закінчення отримують і перше місце роботи. «Ознайомившись з проектом реформи освіти Наталії Королевської та Романа Васька, знаючи дещо про лінгвістичний університет, я зрозумів, що ці люди не лише планують, а дійсно знають, як зробити випускників ВНЗ конкурентоспроможними та забезпечити нас роботою», – зауважив один з присутніх на зустрічі студентів, третьокурсник Микола.

Бюджет ділиться майже навпіл! Половину отримує народ, іншу половину ділять між собою олігархи

Зустріч із журналістами Наталія Королевська розпочала з розповіді про проект «Нова економіка – нова країна». Це антикризова стратегія для України, розроблена Партією «Україна – Вперед!». У квітні й травні проект проходив активне обговорення в усіх регіонах країни. Програма «Нова економіка – нова країна» підкріплена повним пакетом законопроектів. Загалом у пакеті 25 економічних законопроектів. Вони стосуються підтримки вітчизняного виробника, створення робочих місць тощо.

–  Ми зібрали кращий світовий досвід і будемо застосовувати його в Україні. Точками зростання української економіки вважаємо:
1.Створення високотехнологічного конкурентоспроможного виробництва. Кожне нове робоче місце в такому виробництві автоматично створить 10 у суміжних галузях. Інновації – це те, що сьогодні рухає всім світом.
2.Процвітаючий малий та середній бізнес. Сприяння малому та середньому бізнесу має стати державним пріоритетом. Ми звільнимо  підприємців від непомірного податкового тягаря та надмірної кількості регуляторів, які їх «душать».

3.Сільське господарство. З правильним підходом і цілеспрямованими інвестиціями, українські чорноземи здатні нагодувати світ. За умов  продовольчої кризи, що зростає, це зробить Україну одним з провідних гравців на світовому продовольчому ринку.

Крім того, хочеться наголосити на тому, що 60% бізнесу України перебуває в тіні. Це величезна проблема та водночас колосальний ресурс. Лише 40% бізнесменів платять податки, які розподіляють між 45-ма мільйонами українців. Інші 60% дають хабарі, що розподіляються між «топ-100» – так званою елітою нації.

– Така тендітна жінка зможе зламати систему, побудовану кремезними чоловіками з кримінальним минулим? – запитали під час зустрічі в Королевської

– Протягом свого життя я вже неодноразово доводила усім, на що здатна. Народилася в родині вчительки та шахтаря, зробила себе сама. Від 20 до 30 років активно займалася бізнесом. За цей час  підприємство з трьома робітниками перетворила на корпорацію, яка стала місцем роботи для понад 10-ти тисяч українців. Все це зроблене всупереч тим умовам для розвитку бізнесу, які існували та продовжують існувати.

Коли 6 років тому я стала депутатом Верховної Ради, то сподівалася, що зможу донести до політиків необхідність правильного реформування, спрямованого на реальне покращення життя громадян. Мабуть, була занадто романтична… У парламенті побачила, що всі все розуміють, але ніхто не хоче нічого змінювати. Система побудована так, що за рахунок економічних репресій живе політична еліта. Тому «вершки» не готові до змін, їм вони дійсно не потрібні. Зрештою, вирішила створювати нову команду молодих лідерів. Нинішні політики вже не раз були при владі й показали, що підлаштувалися під систему й тепер ця система працює на них. Я ж хочу не лише заможно жити, а й жити в успішній країні! Звичайно, так само, як присутні тут Андрій Шевченко та Євгеній Суслов, могла б виїхати за кордон і перебувати у нормальних, людських умовах. Але ми твердо вирішили залишитися на Батьківщині! Будемо жити в Україні, тут житимуть наші діти. Ми змінимо Україну, перетворимо її на державу, якою можна пишатися. Це наша вища мета, наше покликання.

КОМАНДА ПРОФЕСІОНАЛІВ, А НЕ ПОЛІТИКІВ

– Опоненти говорять про нестачу досвіду державного управління у вашої команди. І, дійсно, «Україна – Вперед!»– наймолодша партія на цих політичних перегонах…

–  Опоненти абсолютно праві. Ми не маємо досвіду злочинного, антисоціального, корумпованого державного управління. Більше того – такий досвід нам не потрібен! Не збираємося підлаштовуватися під застарілу бандитську систему, хочемо стати європейською державою. Для цього слід «гнати в шию» тих, хто сьогодні при владі!

Крім того, я постійно наголошую, що наша команда складається з молодих лідерів, професіоналів, а не політиків. Політик в Україні – не професія, а вміння гарно ляпати язиком. Сьогодні ж державі потрібні не красномовці, а професіонали в конкретних галузях. Наприклад, Андрій Шевченко для нас – зовсім не піар-хід, а людина, яка знає про спорт усе, бачив як його розвивають у цивілізованих країнах. Повірте, він краще ніж 60-річний політик радянського ґатунку, впорається із завданням розвитку та сприяння молоді та спорту.

У нашому списку професіонали різних галузей. Вони не ходять по ток-шоу, у них не беруть інтерв’ю, але вони знають свою справу. У цьому контексті хочеться згадати Іллю Ємця – першого у світі кардіохірурга, який зробив операцію 3-годинному немовляті. У нашій команді є й програмісти, й економісти, і юристи, й освітяни, і люди культури. Усі вони – молоді, європейські, кращі у своїх галузях.

– Хто фінансує Вашу партію? Ходять різні чутки…

– Чутки ходять, а фінансуємо ми самі. І я, і Андрій Шевченко, і Євгеній Суслов… Ми всі успішні люди, які вирішили витрачати гроші не на придбання нерухомості за кордоном, а на реформування України. Наприклад, Шевченко переказав на рахунок партії 10 мільйонів гривень. Крім того, допомагають звичайні люди. На нашому офіційному сайті є розрахунковий рахунок, на нього наші прихильники перераховують кошти. Трапляються платежі по 20, 50 гривень.

– За більшістю соціологічних досліджень, «Україна – Вперед!» упевнено проходить у парламент. З ким співпрацюватимете, об’єднуватиметесь?

– Спершу скажу, що з Партією Регіонів, комуністами та «Свободою» ми жодних діалогів вести не будемо. Ідеологія цих партій неприйнятна для нас, а певною мірою й огидна для нас. Найбільше точок дотику знаходимо з партією «Удар» Віталія Кличка. Разом з цією політичною силою хочемо продемонструвати нову якість української політики!             

Футболісти-аматори у Хотині зустрілися з Шевою

Під час візиту на Буковину 2-ий номер виборчого списку партії Наталії Королевської Андрій Шевченко відвідав міжрайонний футбольний турнір у Хотині. Футболіст поспілкувався з місцевими спортсменами, нагородив найкращих. Перемогу в турнірі здобули господарі змагань, а друге місце посіли футболісти Кельменеччини. Шевченко привітав команди та нагородив найкращого гравця турніру Максима Беженара (Кельменці): – Дуже приємно отримувати приз з рук найкращого футболіста світу. Добре, що Андрій пішов у політику. Талановиті люди – талановиті в усьому. Він був моїм кумиром у спорті, тепер я цілком довіряю йому як політику. Впевнений, що коли Шевченко буде нардепом, то наші спортивні майданчики не будуть у такому занедбаному стані, діти займатимуться спортом, а не пиячитимуть.

Найкращий футболіст світу нагороджує найкращого гравця міжрайонного турніру у Хотині Максима Беженара

Окрім візиту до Хотина, зустрічі з чернівчанами та прес-конференції, у програмі візиту лідерів партії «Україна – Вперед!» були й гостини на 5-ому Міжнародному музичному фестивалі «Перлини для мами» у палаці «Академічний». Разом із ансамблем «Перлина» Королевська та Шевченко заспівали пісню «Несе Галя воду».  Також політики прослухали гала-концерт за участі гостей з Румунії та Молдови. Окрім, сувенірів та дипломів, учасники фестивалю отримали впевненість у тому, що Україна дійсно може рухатися вперед та стати врешті решт країною заможних, здорових, освічених людей.

Олексій КАФАНОВ, «Версії»

Запис Андрій ШЕВЧЕНКО: «За останні 2-3 роки заплатив державі 5 млн. грн податку. Та замість спортивних майданчиків бачу нові яхти та дачі в чиновників» спершу з'явиться на Медіа-Версії.