Богдан Ластівка – чернівчанин аж до гострих куточків своєї концертної краватки-метелика. Вихованець творчої родини, професійний музикант, конферансьє і шансоньє, режисер і оператор документальних фільмів про рідне місто, популярний радіоведучий, дотепник і жартівник, автор відомих пісень про Чернівці – «Каліновскій» і «Маленький Париж»,  і просто скарбниця унікальних оповідок про надзвичайні події за участі відомих людей.

 «Дитя філармонії»

Богдан належав до «дітей філармонії». Попри те, що це були звичайні хлопчиська, які лазили по деревах, грали в футбол і кидалися камінням, – у їхніх дворах було більше мистецтва, ніж бешкетування. Вони грали на гітарах, намагалися потрапити в ансамблі при ЖЕКах… А вже з 7-8-річного віку відвідували всі виступи в обласній філармонії.

– Тоді концерти проходили у трьох залах міста: Філармонії, Літньому театрі і в Будинку офіцерів, – пригадує Богдан. – У муздрамтеатрі – менше, там більше йшли спектаклі. Ми, «діти філармонії», пробиралися в зал через «урядову кімнату», в якій зараз розташоване кафе «Канапа». Пам’ятаю, легендарний адміністратор філармонії Пінкус Фалік телефонував до працівниці, яка відчиняла нам двері і впускала на концерт, організовувала місця – нерідко в першому ряду. Там я вперше побачив Аркадія Райкіна, там завмирав у прожекторній ложі від страху на виступі Мессінга…

«Завдяки батькові (Богдан – син багаторічного балетмейстера Буковинського ансамблю пісні і танцю Дарія Ластівки – авт.) я був знайомий із багатьма відомими людьми Радянського Союзу, – розповідає Богдан. – Після закінчення музучилища (клас ударних інструментів) мене запрошував до себе в колектив керівник відомого молдавського ансамблю «Жок», народний артист Молдови Володимир Курбет. Перепитав лише, чи граю весілля: для такої запальної музики, як молдавська, це було важливим критерієм. Але батько наполіг, щоби я спочатку здобув вищу освіту. А ще, розуміючи моє бажання поїздити світами, додав: «Ти не знаєш, у якому місті живеш!» Я – не знаю?! Та я тут кожне підворіття знаю! А виявилося – таки не знаю. По-справжньому побачив Чернівці тільки після кількамісячних гастролей Сибіром і Далеким Сходом з театром «Афродіта», де працював після закінчення консерваторії. Новосибірськ, Іркутськ, Магадан, Петропавловськ-Камчатський, безліч менших міст на кшталт Углегорська та Благовіщенська й райцентрів, як-от Тамбовка, вся Колима, Камчатка, Сахалін… Ніколи не думав, що аж так хотітиму додому, в Чернівці. Тож попрацювавши після консерваторії в Києві, згодом, на прохання батька, який уже залишився сам – мама померла – повернувся додому. І жодного дня про це не шкодував.

«Кожний чернівецький гадюшник – як фешенебельний ресторан. Бо рідний»

– Ніколи більше я з Чернівців не їхав надовго – ну хіба що у відпустку чи до друзів у гості. І ніколи ні на що не проміняю Чернівці, – упевнений Богдан Ластівка. – Навіть якщо б мені безкоштовно десь давали квартиру. Я бачив багато міст, але моє рідне – найкраще.

– Якось їздив до товариша-музиканта у Кривий Ріг. У цьому місті справді виконують шикарний джаз! Але там постійно висить смог, а асфальт – бордовий від осаду з повітря. А ще мій колега повів мене у криворізький пивбар. Спочатку ми сорок хвилин туди їхали. Потім я побачив цей напівкримінальний заклад, у якому мій криворізький товариш просто порадив: «Не хвилюйся, ти зі мною»… Словом, після такого в Чернівцях кожний рідний гадюшник може здатися фешенебельним рестораном (сміється – авт.)

Утім, не заперечує, що хтось із колишніх чернівчан може стати щасливим і за межами нашого міста. Пригадує такий випадок:

– Якось зустрівся з товаришем у кафе, а він уже сидів з якимось чоловіком – дуже інтелігентного вигляду. Мені одразу здалося, що цей чоловік – лікар. Я прямо запитав про це, він здивувався, але підтвердив мій здогад. Я ще подарував йому свій диск із піснею «Маленький Париж», і він запевнив, що обов’язково увімкне його своїм друзям на ювілеї, який відзначатиме незабаром. Завершивши розмову з моїм товаришем, він попрощався й пішов. А тоді товариш розповів, хто це. Виявляється, це був особистий лікар Буша-молодшого. Свого часу він працював у Чернівцях, але його незлюбив тодішній керівник і пообіцяв відправити працювати у якісь віддалені села. Саме це начебто стало остаточним аргументом у рішенні лікаря виїхати з країни. Досягнувши справді великого кар’єрного успіху у США, він повернувся до рідних Чернівців, аби зустрітися з тим керівником, який колись мимохіть посприяв цій кар’єрі. Особистий лікар американського президента зібрав кількох знайомих – достатньо поінформованих про тодішню ситуацію людей – і при них вручив своєму колишньому керівникові дорогий подарунок – фірмовий золотий годинник. Це було показово. І принизливо для обдарованого…

Пішохід з дитинства

Будиночок Богдана, який вони зводили вже разом з дружиною, розташований за кількадесят метрів від жвавого центру. Та якщо цього не знаєш – ніколи не здогадаєшся. Навколо панують тиша й умиротворення. Навпроти – церква Петра і Павла, канонічно – Московського патріархату. Богданові гості жартують, що він має власну церкву, а господар відбувається жартами:

– Я виходжу зі свого подвір’я, через церковну хвіртку ступаю на «російську територію», йду нею до хвіртки навпроти – до магазину. Із продуктами повертаюся додому знову «російською територією».

Щонеділі, каже, через відкриті вікна слухає церковні дзвони, які наповнюють будинок, і на запрошення дружини йти до церкви зауважує: «Навіщо йти до церкви, коли вона прийшла до мене?» А ще, коли домашні у хрещенські свята вирушають до церкви за свяченою водою, згадує, що вода до його житла надходить з тієї ж підземної артерії, що й до церковної криниці, і запевняє, що в оселі з крана тече вода вже свячена.

– Я ніколи не мав машини в Чернівцях і не хочу її мати. Я пішохід у цьому місті з дитинства. Навіщо машина в такому місті, де до всіх найважливіших точок – дві-три зупинки громадського транспорту? Ось мені, наприклад, одна зупинка до базару, одна – до «Майдану» (торговельний центр у Чернівцях – авт.), три – до роботи. Їх можна пройти пішки і відчути кайф від міста. Я справді від нього кайфую: коли йду вулицею, чотиривірші в голову лізуть. Щось придумаю – цілий день потім прекрасний настрій.

Обожнюю вулиці старого міста. Федьковича, Фурманова, Кобилянської, безумовно, приватні садиби… Колись у дитинстві дуже любив гуляти Головною (яка тимчасово називалася Леніна) до 26-ї школи, в якій учився. Люблю ходити через парк. Так виглядає, що Чернівці – це місто, поціловане Богом. Його оминули масові кровопролиття і руйнації. Хіба що кілька зруйнованих під час світових воєн будівель. Ну і – місто завжди вчасно доглядалося. Раніше.

Зміна кіл – спілкування і життя

– Дуже довго не повертався у нашу чотириповерхівку на Коперника, де жив разом з батьками – не хотів нагадувати собі про втрачені часи. Але якось проходячи повз «свій» двір, зайшов туди. Піднявся на «свій» 4-й поверх. Побачив ті самі сходи, пофарбовані як «килимок» – посередині одним кольором, а по краях – іншим, це батько запровадив таке нововведення, пофарбував проліт від нашого поверху до нижчого, а там уже сусіди підхопили… Побачив, де ріс виноградник, де стояла наша улюблена лавочка… Шукав очима знайомих – нікого… А потім зустрів одного, Сашу, почав за всіх розпитувати, назвав п’ятьох приблизно нашого віку – виявляється, всі названі померли. А зовсім скоро дізнався, що і той Саша, із яким я розмовляв, невдовзі помер.

– Час від часу спілкуюся із тодішнім сусідом і товаришем Ігорем Сорокоумовим, який зараз працює в управлінні культури. Ми жили навпроти, в нього була 35 квартира, в мене 33-тя.

– Багато людей з мого кола виїхали. Я втратив через цю еміграцію коло друзів дитинства і юності. Звісно, десь нудьгую за тим часом, ностальгую навіть за запахами дитинства – наприклад, запахом заправки сифонів, які були чи не в кожній родині в ті часи. Все змінилося. Зараз я обріс іншими людьми, мені в цьому новому колі також комфортно і затишно, я б навіть сказав – прекрасно. Але воно інше. Помітив, що в місто в’їхала хвиля людей з районів, які мені, містянину, були геть незнайомі. Якщо б ніхто нікуди не від’їжджав – здається, ми могли б, кожний окремо і всі разом, зробити для міста набагато більше, ніж ті люди, які є зараз…

Патріотизм – показний і справжній

– Я ріс російськомовним. Батько – ще той «бандерівець», у найкращому сенсі цього слова, – вісім місяців на рік був на гастролях. Весь цей час я залишався з мамою – росіянкою з Узбекистану. Вони з татом познайомилися десь на гастролях: тато працював тоді в Гуцульському ансамблі в Івано-Франківську, а мама – в ташкентському Театрі ім. Алішера Навоі. Її взяли туди після закінчення балетної студії, до якої вона втекла від бабусі з Самарканду в 9-річному віці – так хотіла танцювати. Тож і вдома, і в школі, і у дворі ми розмовляли російською. Це іноді дивувало моїх однокурсників у музучилищі. Один з них, Василь зі Ставчан, особливо дорікав мені цим – хоча я легко переходив на українську, з цим не було жодних проблем. Згодом він став диригентом в оркестрі одного з силових підрозділів Російської Федерації і тепер, коли телефонує, звинувачує нас у націоналізмі і підтримує дії російської армії. Він чудова людина, але з ним стало неможливо спілкуватися… От такий «патріотизм».

У нашому класі половина учнів були євреї, у паралельному – ще більше. Серед моїх друзів були хлопці з прізвищами Сюр, Вольтман і Теперман. Але ми, чернівецькі діти, ніколи не задумувалися про національності. Просто дружили – і все.

Не так давно мені до рук потрапила книжечка чернівчанина Володимира Килинича. Не те, щоби випадково, – він подарував її мені. А потім ще одну. Я чемно приймав подарунки, та нечемно їх не розгортав. А якось прочитав оповідання Килинича на одному з місцевих сайтів. І зрозумів, що з цією людиною мене об’єднують важливі речі: страшенна любов до Чернівців, ностальгія за юністю – і те, що нам за це нічого не треба. Тому почав начитувати його тексти, переводити їх у звук. Нам обом сподобався результат!

А якось знайомий переповів мені розмову, яку почув десь у тролейбусі. Двоє старших чоловіків обговорювали мою радіопередачу, де звучали уривки з оповідань Килинича у моїй начитці. «Ти слушаешь «Ласточкино гнездо» по радио? Там такой Богдан Ластивка ведёт, остроумно, да? Ну он и жидяра, да?» Я сміявся від душі. До речі, в Килинича оповідання не лише на єврейську тематику, не лише про пивбар «Сова» на Горького та про листи «Яши к Фімє на Сєргієв Моссад». Приміром, його «Мабіногіон Міста А» – прекрасний текст про нутро міста. Тож начитувати його – попри те, що жодне оповідання не вміщується в радіо формат і вкладаючись у 10-12 хвилин, замість «форматних» 5-6 – це велике задоволення. З якого народжується і починає набирати окреслення ідея створення 5-7-хвилинних відеозамальовок на його тексти про місто.

Чернівці і чернівчани

У Чернівцях не так легко просунути якісь ідеї чи проекти. Не те щоби важко – але не легко. Чернівчани не надто охоче допомагають у їхньому втіленні. Вони трохи… скупуваті чи що. Чи просто вважають, що своїх не обов’язково підтримувати. Свої, мовляв, у себе вдома і самі впораються.

Свого часу відома журналістка Люба Сорокіна знімала в нас фільм «Наші Чернівці», а я їй асистував. Меценатом проекту виступив «Приватбанк», відділення якого в Чернівцях очолював Орест Блащук. Це, до речі, був не єдиний проект документального кіно, якому він сприяв. А згодом з’явилася можливість організувати в Чернівцях гастролі мого друга, всесвітньовідомого скрипаля Василя Попадюка. Та потрібен був спонсор. Я йшов по вулиці і дивився під ноги. Коли з’явилася думка про потребу спонсора – зупинився. І раптом перед очима з’явилися чиїсь капці. Підняв очі на власника цих капців – і побачив Ореста Блащука. Сказав: «О! Саме Ви мені потрібні!» І згодом концерт відбувся!

Зараз бачу, що Чернівці мають потребу і потенціал в організації фестивалів. Наприклад, у проміжок часу між проведенням «Мерідіан Черновіц» і Днем міста був би дуже доречним фестиваль альтернативної музики. Наприкінці теплого вересня, на тлі жовтіючого листя… Мистецтво ж – єднає.

Цими днями Богдан Ластівка на запрошення Віктора Павліка взяв участь у записі нової пісні «Дай нам, Боже». Це пісня про те, що Бог творить дива для людей і допомагає долати зневіру і страх, і що добро переможе. Надзвичайно вчасна тема єднання підкреслюється ще й її втіленням: пісню виконують багато співаків із різних регіонів України. Вони співають кожний один-два рядки на тлі найвпізнаваніших архітектурних перлин своїх міст. Серед учасників проекту – Віталій Козловський, Марина Одольська, Павло Табаков та інші. Чернівці представлятиме саме Богдан Ластівка. Чи не символічно, що обличчям Чернівців у цьому кліпі, як і в галереї портретів Чернівців, стане саме наш візаві?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Богдана ЛАСТІВКИ: «власна» церква, «російська територія», запах заправки сифонів та єднаюча сила мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.