Роздуми професіонала напередодні Дня журналіста

Весь професійний досвід Максима МИХАЙЛЕНКА ламає обивательські стереотипи про журналістику як фах «людей, поверхневих у знаннях, нестійких у принципах і неперебірливих у заробітках». Блискуча освіта – вивчення іноземних мов у ЧНУ, політології і міжнародних відносин у США, магістратура в Центральноєвропейському університеті в Будапешті – передувала журналістиці Михайленка. А ще був неоціненний досвід роботи у передвиборних штабах, на державній службі… Своїх переконань, ґрунтованих на володінні широким спектром інформації, Михайленко ніколи не приховував – утім, як і еволюційних змін у цих переконаннях. А щодо заробітків… Перед революцією, каже, пропонували роботу в «Укрмедіахолдингу» з дуже пристойною зарплатою. Тільки от відмовився наш колега. За пристойну зарплату треба було заплатити свободою, а він – людина, яка асоціює себе з сабатінівським Капітаном Бладом – цього вже «наївся». Тож колонки у різних виданнях, а також – життєствердні, оптимістичні й підтримуючі бойовий дух читачів пости в соцмережі Фейсбук – це те слово, яке реально впливає на ситуацію і стає справою. І слово настільки щільно переплітається з реальністю, що вже не відрізниш причини від наслідків, взаємовпливів журналістики і життя.

Початки

«На першому курсі, 1995-го, в нас був студентський страйк, і ми тоді випустили перший номер газети «Студентський базар», – пригадує Макс Михайленко. – Оскільки страйк незабаром закінчився, то й газета більше не виходила. А перша серйозна стаття вийшла в грудні 1999-го в газеті «День» і була вона про реформи.

Я саме здобув перший досвід роботи – у виборчій кампанії кандидата в президенти Євгена Марчука в закордонному окрузі. Він не переміг, президентом на другий термін обрали Леоніда Кучму, але Марчук став секретарем РНБО, пізніше – міністром оборони України. І вже тоді, коли я почав критикувати міністра Марчука (зокрема за те, що прикордонники змушені були в горах полювати), друкувати мене там припинили, і остання публікація в «Дні» датується весною 2004-го.

Кучмі почав симпатизувати, як це не дивно, після «України без Кучми». А саме – за те, що цей президент зумів зробити з кампанії проти нього правильні висновки – хоча й задля власних цілей. І взяти курс на парламентсько-президентську республіку. У результаті – він почав покладатися на більшість у парламенті, при ньому уряд був більш-менш самостійний, і це, зрештою, дало Кучмі можливість майже красиво піти. А другий термін президентства Кучми став найкращим з точки зору економічного розвитку України».

Цензура

«Але припинення співпраці з «Днем» не стало зупинкою в журналістиці, – продовжує Макс. – На той час я вже писав у «Вечірньому Києві», у «Телеграфі», «2000» Кичигіна. Часопис «2000» був великим періодом у моєму житті. Я тоді цілком реально оцінював перспективи «помаранчевих» лідерів і, на противагу їм, підтримував прагматизм і раціоналізм «біло-синіх». 2010-го перемогли «ми», але з часом ця перемога перестала виглядати перемогою. Влада все більше «борзіла», а критика її ставала все більш специфічною, зокрема й у ЗМІ. Це стосується й «2000», яку спонсорували комуністи, і критика була можливою лише з позицій Комуністичної партії й Москви. Зрештою, звідти я пішов 2011-го, коли стало зрозуміло, що «ми» так серйозно «перемогли», що це загрожує здоров’ю і суспільству, а газета потрапила в якісь брудні оборудки з тодішньою АП.

Я не можу стверджувати, що в ті роки і в тих виданнях була цензура – принаймні, у прямому розумінні цього слова. У «Дні» почалися певні процеси. У головної редакторки, Лариси Івшиної досить специфічний погляд на редакційну політику газети. Все раптом стало підкорене одній темі – Голодомор, «постгеноцидне» суспільство, і «нєпонятий» Віктор Ющенко, чи не єдиним симпатиком якого вона, здається, досі залишається. А цензури – ні, не було. Як і в «2000». Там працювали люди, які поділяли ту чи іншу ідеологію, і вони навряд чи виходили б за рамки – навіть без цензури. Водночас, аудиторія «2000» завжди ділилася на лівих лібералів і «радянських лівих». А Кичигін, головний редактор, в першу чергу був бізнесменом, тому багато що допускав, дозволяв – щоби зберігати аудиторію. Хоча згодом ліберали просто відпали, роздратовані апологетикою сталінізму та цькуванням європейських цінностей.

Це був великий проект. Але людям набридло постійно читати огульну критику уряду, який тоді був. Тож і привели тоді до влади Віктора Федоровича Януковича. І була хвиля ентузіазму.

Здавалося, прагматики прийшли, реалісти, вони знають, що робити. І багато людей з медіа прийшли працювати в уряд. Але дуже швидко всі «прогресисти» з уряду повипадали. А згодом там уже сиділи кримінальні «смотрящі».

Не те щоби я був наївним, щоби не знати, де коріння «донецького» фінансово-промислового комплексу.

Але була ілюзія, що багато хто з «донецьких» хоче відмитися від свого минулого. Та, на жаль, кримінальна природа пересилила.

Щодо цензури в українських ЗМІ: навряд чи про це можна говорити серйозно. У наших ЗМІ завжди існував політичний плюралізм. Наше медійне середовище – одне з найвпливовіших. І революцію насправді зробили журналісти. Потім приєдналися студентські профспілки, середній бізнес тощо. Але саме журналісти є носіями «вірусу свободи». Цього боїться й Російська Федерація, тому з нами й воює. Особливо підступним для них є те, що основна частина українських ЗМІ є двомовними або лише російськомовними і незомбована частина російського суспільства читає українські ЗМІ, і це середньотермінова перспектива повалення їхнього режиму.

…саме журналісти є носіями «вірусу свободи»

До речі, і на Банковій у часи Януковича не воювали відкрито з журналістами, їх радше купували. Та все псувало недолуге мовлення президента, і з часом він почав просто боятися журналістів. Пам’ятаю, якось 2007-го, після парламентських виборів, він зібрав журналістський пул, у якому був і я, ми його чекаємо, він спізнився. Хотів якось виправдатися і каже: –Ви думаєте, ви про мене щось знаєте? Нічого ви про мене не знаєте… – Пророчі слова виявилися…»

Українці як «Інтернет-нація», або Чому варто звести монумент Цукербергу

«Попри зовнішню подібність, 2014-й дуже суттєво відрізняється від 2004-го. Тепер уже просто неможливі якісь кулуарні оборудки, інтриги – все моментально стає відомо громаді, і громада вже не допустить таких речей стосовно себе, – переконаний журналіст Михайленко. – Фейсбук у мене з’явився 2010 року як «болталка», мережа для спілкування. А тепер завдяки Фейсбуку зупиняються навіть натяки на якісь афери – як-от зовсім свіжа нещодавня спроба влаштувати перемогу в тендерах фірмам, що зберігали вхід до Мінюсту, викрита Тетяною Чорновіл…

Злам 2013-2014 років продемонстрував крах партійних структур, як на мене. Чим вони займалися весь Майдан? Щось мурчали, сподіваючись, що люди втомляться і розсмокчуться. А народ тільки злів, бо розумів, що виходу в нього нема. Тож дуже велику роль зіграло «винайдення Інтернет-нації». Думаю, тільки за це варто звести монумент Марку Цукербергу. У Києві, десь на Либідській – замість пам’ятника героям-чекістам.

А Інтернет почав входити в життя українців ще раніше. 2009-го ми з колегами започаткували проект «Хвиля» (hvylya.org) і постійно «навіювали революцію». Виходили – майже навмисно – сотні публікацій, що «розривали мозок». І, зрештою, таки накаркали. Це тепер утримування проекту вартує тисячі доларів на місяць, а тоді це була група ентузіастів і на голому ентузіазмі все й зростало. Згодом це «навіювання» підтримали й інші інтернет-видання і вже створилася суспільна думка.

У травні 2012-го (а внутрішньо – значно раніше, коли у лютому 2010-го виявилося, що ЄС серйозно налаштувався на Угоду) я повністю полишив євразійський, а згодом і лівоцентристський табір. Коли попрацював у тому середовищі, – в апараті Дмитра Табачника – побачив, що то все за люди. І зрозумів, що жодної партнерської співпраці з нами Росія не хоче. Це було можливим хіба що коли Росія була слабка. Тож я залишив державну службу і публічно підтримав «Удар» – на «Хвилі» вийшла стаття «Роздуми біло-синього демократа». А згодом вийшла стаття «Если Вильнюса не будет». У ній йшлося про те, що за умов непідписання Асоціації з ЄС за рік Янукович позбавиться президентства. Але я не думав, що буде аж такий вибух!

Насправді Янукович сам поставив себе в такі рамки. Він просто продовбав голову всім євроінтеграцією. Свого часу губернатор Дніпропетровщини Вілкул навіть мав стенди «Наші досягнення в напрямі євроінтеграції». І раптом так круто змінити курс…

От питають, хто віддав наказ побити студентів – та Янукович і віддав. Ніхто би не слухав ні Льовочкіна, ні Клюєва – тільки Віктора Федоровича чи Олександра Вікторовича. До речі, Табачник розчарував мене і помер, як політик, коли після узурпації Конституції 10 жовтня 2010 року почав показувати на портрет Януковича і казати, що це «Цар»…

Плани і перспективи

«Є прописні істини: у журналістиці слід розрізняти «новини» і «коментарі», факти й аналітику. Якщо в першому випадку оперуєш лише фактами і мусиш відсторонено донести їх до читача-глядача, то аналіз – це вже співставлення фактів, міркування і висновки. Журналіст – це такий же громадянин і він не може не мати позиції. Водночас є жорсткі стандарти – а в міжнародній журналістиці, яка є моєю спеціальністю, – й поготів. Тут взірцем можна назвати покійного Ігоря Слісаренка, жорсткі переконання якого були відомі тим, хто з ним спілкувався, але ніколи не шкодили професійному аналізу журналіста-міжнародника.

Тож громадянська позиція – це не лише право журналіста. Це те, що призвело до змін у нашій державі. Ми, слава Богу, раніше повстали, аніж той же Курченко скупив усі ЗМІ. У Росії скуплено 4/6 усіх ЗМІ, тому в них можливість повстання нижча від нашої в рази. Нам потрібне законодавство, яким якась частка, якийсь пакет у виданні були б закріплена за «трудовим колективом» (хоч це і дещо «по-соціалістичному» звучить). З іншого боку,у нас багато активів зараз просто кинуті й невідомо кому належать.

Водночас появилася безліч альтернатив ефірним каналам. Особливо стріми, кабель, мережеві проекти, в яких велика аудиторія. ЗМІ зберегли свій вплив. Саме в Україні втілилася ідея Володимира Вернадського, Едуарда Леруа і П’єра Тейяра де Шардена про ноосферу. Українські медійники винайшли ноосферне управління суспільно-політичним процесом. І це чудово».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Спочатку було слово? спершу з'явиться на Медіа-Версії.