Архивы проект - Медіа-Версії

«Тиху ніч» подарували Чернівцям п’ятьма мовами

Сергій Паламар — Thu, 23 Jan 2020 10:21:10 +0000

Чудову кіномініатюру «Різдво у Чернівцях» з виконанням відомої Різдвяної пісні, створеної в Австрії на початку ХІХ століття, зняли у Чернівцях. У костелі Найсвятішого Серця Ісуса її п’ятьма мовами виконала солістка Чернівецької обласної філармонії, заслужена артистка України Олена Урсуляк у супроводі гітариста Стаса Нагорного, лауреата міжнародних конкурсів. Ідея, сценарій, постановка – відомої телеведучої Любові Добровольської.

Подивитися відео можна тут: https://www.facebook.com/olena.ursuliak

Ця дивовижна відеоказка стала можливою, бо в роботі над нею зібралося кілька небайдужих людей, та енергія добра й креативу склалася ось таким вибагливим чином.

Кажуть, колишніх чернівчан не буває. Чернівчанка, телеведуча й авторка ідеї фільму Любов Добровольська, яка живе нині на 2 міста, бо має ще роботу в Києві, подарувала рідному місту різдвяну казку. Всі задіяні в її здійсненні відзначають надзвичайну креативність, енергійність і… казковість самої Люби. Вона домовлялася з настоятелем костелу, аби там дозволили репетиції та зйомку, збирала команду – виконавицю, акомпаніатора, дітей, які знялися у фільмі, відомих чернівчан, які зголосилися взяти участь у зйомках – кожний чи кожна індивідуально, але разом створюючи неповторне обличчя старого міста… Люба сама у пролозі до пісні розповідала різдвяну легенду, використовуючи фігурки відомих персонажів біблійного дійства…

Заслужена артистка України Олена Урсуляк виконала «Тиху ніч» ніжно й душевно, поєднавши у своєму виконанні й чудовий вокал, і власне ставлення до Різдва, і духовну довершеність молитви… Спів її справді возноситься до небес, летить у тиху ніч над Чернівцями, звучить над зустрічами на вулицях і в оселях, об’єднуючи відеоряд духом Різдва.

Гітарист Стас Нагорний не акторствує на камеру, не показує особливих емоцій: за нього все роблять руки й гітара, надаючи цілому дійству на екрані легкого начерку гравюри…

Чудові діти задіяні в цій кіноказці: вони уважно слухають, і радісно співають, і від серця славлять новонародженого Ісуса…

Є в цьому маленькому фільмі ще два герої: костел Найсвятішого Серця Ісуса і… Чернівці. У колись спотвореному, але потроху відновлюваному храмі (відомо ж, що руйнувати легше, ніж відбудовувати) – пречудова акустика, вона й справді несе молитву просто в небо, до Спасителя. І дай Боже, щоби під час реставрації (а колись він таки настане, цей час) не знищили цю акустику сучасними технологіями й матеріалами, як це буває…

А нічні Чернівці дивляться у небо усіма своїми вежами, банями, вікнами й віконцями, теж святкуючи Різдво. Ми ж знаємо, що Різдво – це не просто дата у церковному календарі. І навіть коли людина не відвідує церкву, але робить Добро й не вчиняє Зла – вона причетна до Різдва.

Від перегляду цього відео виникає в душі гарний настрій, відлітають кудись думки про важке, труднощі й негаразди, залишаючи нам причетність до Різдва.

Дехто стверджує, що чернівецька толерантність – це міф. Та подивіться, скільки дива у мистецтві створено на ґрунті стародавніх переказів та легенд. Хіба Чернівці не варті цього? І через такі маленькі дива ми бачимо, як цей соціокультурний – нехай і міф! – працює на справжність Чернівців.

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото – скріншоти з фільму.

Запис «Тиху ніч» подарували Чернівцям п’ятьма мовами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ (частина 29)

Сергій Паламар — Fri, 10 May 2019 07:21:03 +0000

На тривалий історичний період українці за Карпатами опинилися у складі Угорської держави, яка штучно відгороджувала їх від основного масиву українського етносу. Тут найдовше зберігався старовинний етнонім «русини», у мові й культурі місцевого населення простежуються архаїчні елементи і створено чимало свого, оригінального. Проте бажання возз’єднатися з усім українським народом давно було присутнім у закарпатців. Шлях до нього виявився довгим і вимагав чималих жертв.

Закарпаття у складі Чехословаччини

Наприкінці 1918-го розвалилася Австро-Угорська монархія й на її руїнах почалося формування нових держав. Західні українці теж почали формувати свою республіку, створення якої проголосили 1 листопада 1918 року у Львові. У січні 1919-го вона об’єдналася з Українською Народною Республікою в єдину державу. А в закарпатському Хусті 21 січня 1919 року відбулися Всезакарпатські народні збори, які також заявили про бажання возз’єднатися з Україною. Але реалізувати його через несприятливі обставини тоді не вдалося. Натомість у травні 1919-го Закарпаття приєдналося до щойно створеної Чехословацької республіки (ЧСР).

Карпатські русини опинилися у складі нової слов’янської держави, яка доброзичливо ставилася як до них, так і до української еміграції з Галичини та Наддніпрянської України. Це була держава парламентської демократії, на відміну від більшості авторитарних держав регіону. 1920 року в складі ЧСР була утворена провінція «Підкарпатська Русь» на чолі з губернатором Григорієм Жатковичем. Цей емігрант із Закарпаття працював у США адвокатом і був серед тих діаспорних діячів, які виступали за включення Закарпаття до ЧСР. Губернатор повірив обіцянкам офіційної Праги надати провінції широку автономію, але невдовзі переконався в марності своїх сподівань.

Хоча провінція мала свій регіональний парламент і губернатори її належали до української більшості краю, чехи побоювалися надавати автономію, щоби нею не скористалися угорські сепаратисти. Реальна влада у краї належала чеським віце-губернаторам. А етнічні угорці становили 17% населення краю і проживали компактно уздовж кордону з Угорщиною. Остання ж вважала, що її несправедливо позбавили власних земель і мала територіальні претензії до своїх сусідів – Чехословаччини, Румунії та Югославії. Для захисту від можливої угорської агресії ці держави утворили так звану «Малу Антанту», в якій Закарпаття для ЧСР мало ключове значення: через нього Прага сполучалася зі своїми союзниками.

У складі Чехословаччини край залишався відсталим і з переважно сільськогосподарським, ще й головним чином бідним, населенням. 70% селян Закарпаття мало менше 2 га землі, а 18% – від 2 до 5 га. Цього було замало, щоби прогодувати родину, тому закарпатці мусили шукати додаткового заробітку. На початку 30-х років у краї стався неврожай, чим скористалися великі землевласники угорського походження: вони за безцінь скуповували селянські землі, а безземельні селяни змушені були емігрувати. Допомоги від держави вони практично не отримали.

Празі невигідно було будувати на Закарпатті заводи: вона експортувала сюди свої промислові товари, отримуючи за неї дешеву сільгосппродукцію. Щоправда, влада допомагала сільським виробникам новими сортами культур, навчаючи їх сучасним методам обробки землі. Активно будувалися в краї лише дороги та мости, потрібні в разі конфлікту із сусідньою Угорщиною.

Серед сучасних закарпатців нерідко ідеалізується перебування краю під владою ЧСР. Цьому є раціональне пояснення. Чехословаччина була демократичною державою, в ній вільно висловлювалися різні політичні погляди й діяли політичні партії. Різні групи населення мали своє представництво у виборних органах – від місцевих до центрального парламенту. На відміну від попередньої, угорської, влади, чеська багато уваги приділяла освіті закарпатців рідною мовою. Діяли школи, де навчання відбувалося літературною українською мовою, місцевою русинською говіркою, були і школи з російською літературною мовою навчання. Працювали не лише початкові школи, але і гімназії, вчительські семінарії, професійні й технічні училища. Активно діяли культурно-просвітницькі організації, у тому числі «Просвіта» і Товариство ім. Олександра Духновича (останнє – русофільське).

Закарпатці отримали можливість вільно досліджувати своє етнічне походження (раніше будапештська влада називала їх «угро-русами»). Суспільство поділилося на українофілів, русофілів і русинофілів – кожна група стверджувала, що істина на її боці. Відчутними були і мадьяронські елементи, які орієнтувалися на Угорщину. У 30-х роках у Греко-католицькій церкві українська орієнтація перемогла проугорську, а у Православній церкві Закарпаття – російська.

Проголошення Карпатської України

Наприкінці 30-х років внаслідок агресивної політики гітлерівської Німеччини ситуація в Європі різко погіршилася. 30 вересня 1938 року в Мюнхені був підписаний пакт, за яким Британія і Франція погодилися передати Гітлеру чехословацькі Судети, де більшість населення складали німці. А Прага на цьому тлі змушена була надати автономію Словаччині й Підкарпатській Русі. Через два тижні після Мюнхена за рішенням Віденського арбітражу південні райони Словаччини і Закарпаття, де значну частину населення складали угорці, відокремлювалися від Чехословаччини і приєднувалися до Угорщини. Так влада Будапешту повернулася до Ужгорода і Мукачевого – найбільших адміністративних і культурних центрів краю.

На тій території Закарпаття, яку не зайняли угорські війська, від 11 жовтня 1938 року почав діяти уряд автономії на чолі з Андрієм Бродієм, який декларував своє русофільство. Проте невдовзі чехи звинуватили його в тому, що цей діяч є угорським агентом, – і уряд розпустили. Новий уряд сформував греко-католицький священик і освітянин Августин Волошин, який дотримувався виразно української орієнтації. Уряд розпочав роботу в новій столиці – місті Хуст. Неофіційно стосовно Закарпаття почали вживати термін «Карпатська Україна». Чеський уряд негативно ставився до цієї назви, надаючи перевагу іншій – «Підкарпатська Русь».

У новій автономії офіційною стала українська мова, санкціоноване створення Карпатської Січі для захисту від угорських і польських диверсійних груп, які почали закидати до краю, щоби створити в ньому безлад. У листопаді 1938-го була сформована «Організація Народної Оборони Карпатська Січ», її очолив колишній унтер-офіцер австро-угорської і старшина чехословацької армії Д. Климпуш. Її члени мали право носити уніформу й зброю. До створеного Генерального військового штабу Карпатської Січі увійшли професійні військовики, що колись служили в арміях Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, а також УНР і УГА. Членом штабу був, зокрема, чотар Роман Шухевич («Борис Щука»), у майбутньому – головний командир УПА. З Галичини й Буковини до Закарпаття переходили українці, які хотіли допомогти маленькій українській державі.

Автономія проіснувала лише кілька місяців. У краї діяли й чехословацькі органи влади, тут дислокувалися частини чехословацької армії, жандармерії, фінансової стражі. Між ними й автономним урядом існувала і співпраця, але зростали й суперечності.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сойму Карпатської України, ця назва невдовзі стала офіційною. Карпатська Україна не мала союзників, її розрахунок на допомогу Німеччини виявився ілюзорним. У Хусті діяло німецьке консульство, але у Берліні й не думали про збереження маленької української держави за Карпатами. Німеччина готувалася до великої війни й потребувала міцних союзників. Тому вона підтримала претензії Угорщини на Закарпаття. Гітлер готувався і до покращення відносин з СРСР, а Москву дуже дратував зародок української державності у Карпатах: Сталін підозрював, що до нього долучатимуться інші українські землі. Саме на Закарпаття як «Український П’ємонт», до якого могли приєднатися Галичина і Буковина, розраховувала ОУН. Проте керівництво Організації Українських Націоналістів не надало Карпатській Україні потрібної допомоги, щоби не загострювати свої відносини з польським урядом. Через це Карпатська Січ залишалася майже беззбройною, бо без відповідних фінансів закупити зброю було неможливо.

Героїчний опір Карпатської Січі

Брак зброї не дозволяв Карпатській Січі на достатньому рівні готувати вояків до майбутніх боїв з ворогом. Чехословацьке командування виділило січовикам лише 10 (!) пістолетів для допомоги в боротьбі з угорським та польськими диверсантами. Деяку зброю відібрали у диверсантів.Також вдалося роздобути кілька десятків австрійських гвинтівок Манліхера, але цього було вкрай мало: Карпатська Січ налічувала кільканадцять тисяч членів. Чехословацька армія не спішила ділитися своїми великими запасами зброї і боєприпасів. Її вважали однією з найбільш боєздатних у тогочасному світі, і вояки цієї армії були добре підготовлені для ведення сучасних бойових дій. Проте доля залишків ЧСР вирішувалася не на полі бою, а в кабінетах політиків великих держав.

15 березня 1939 року гітлерівські війська увійшли до Праги і Чехословаччина як держава зникла з політичної карти світу. Водночас угорська армія розвернула наступ у напрямку Хуста, щоби захопити територію Карпатської України. Несподівано для себе вона наштовхнулася на шалений опір українців: Карпатська Січ, попри слабку озброєність та навченість, відчайдушно боронила незалежність своєї держави. Місцями у бої з угорськими загарбниками вступали й частини чехословацької армії, але в основному вони відступали на територію союзної Румунії або Словаччини. Гітлер дав словакам вибір: долучитися до Угорщини або стати маріонетковою державою, Словаки обрали останнє. Українців вибору позбавили й вони мусили боронитися самі. Відтак роззброювали чехословацькі частини і зі зброєю в руках вирушали у бій. Проте сили були нерівними.

На захоплення Закарпаття офіційний Будапешт кинув 40-тисячне військо з артилерією, бронетехнікою й авіацією. А що могли протиставити їм січовики? Легку стрілецьку зброю, кулемети і ручні гранати? Проти угорських танків, танкеток і бронеавтомобілів цього було замало. Великі втрати українці несли від вогню угорської артилерії, відповісти на який було нічим. Серед бійців Карпатської Січі переважали люди без військового досвіду, були серед них студенти, старшокласники, семінаристи, які вперше в житті взяли гвинтівку в руки. Як колись у битві під Крутами, або значно пізніше, у 2014-му, ненавчені добровольці намагалися зупинити ворога лише своєю мужністю.

А 16 березня, саме в розпалі боїв на Севлюсько-Хустському напрямку, відбулася історична подія: Сойм Карпатської України у приміщенні державної гімназії Хуста проголосив повну державну незалежність Карпатської України, обрав президентом Августина Волошина, затвердив державним прапором синьо-жовтий, а гімном – «Ще не вмерла Україна».

Німецький консул у Хусті Г.Гофман повідомив, що Німеччина й Італія санкціонували захоплення краю Угорщиною і порадив Карпатській Січі припинити опір і капітулювати. Проте здаватися січовики не збиралися, і 16 березня вступили у найбільшій бій цієї кампанії – на Красному Полі біля Хуста. У цій битві загинуло щонайменше 230 українців і 160 угорців. У полон потрапило 450 січовиків.

Бої тривали в багатьох місцях, але січовики відступали в гори, щоби там перейти до партизанських форм боротьби. Загалом відбулися 22 дрібні і великі бої, в яких українці втратили до 1,5 тисяч убитими й зниклими безвісти. Точні втрати угорців невідомі: офіційні дані явно дуже занижені. 18 березня 1939 року вся територія Карпатської України була окупована угорською армією й Угорщина встановила спільний кордон з Польщею. Угорці передавали полякам захоплених у полон галичан-січовиків – і ті їх розстрілювали. А угорські карателі практикували масові розстріли як членів Карпатської Січі, так і представників місцевої української інтелігенції. Гинули сотні й сотні людей.

Попри репресії окупантів, бойові дії в горах не припинялися. Партизанський рух там тривав аж до середини травня 1939 р. А на Рахівщині партизани змогли протриматися навіть до середини вересня, коли вже йшла Друга світова війна. І все ж Закарпаття на п’ять з половиною років опинилося під владою Будапешту, який продовжив тут свою традиційну політику асиміляції та денаціоналізації закарпатських українців. Так завершилася трагедія Карпатської України.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Редакція газети «Версії» просить вибачення за помилову правку в матеріалі І.Буркута «Українці Бессарабії й Буковини під владою Бухареста» (частина 28). У розділі «Політика Бухареста на Буковині» у 4 абзаці слід читати «а вживання української мови в судах припинене», і в 6 абзаці – «в традиційну літургію церковнослов’янською мовою почали запроваджувати румунську мову».

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ (частина 29) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У МІЖВОЄННІЙ ПОЛЬЩІ (частина 28)

Сергій Паламар — Fri, 19 Apr 2019 19:09:57 +0000

Між двома світовими війнами частина українських земель опинилася під управлінням Польщі, Румунії та Чехословаччини. Найбільше з них зайняли поляки: всю територію Західноукраїнської Народної Республіки, Західну Волинь і Полісся, Лемківщину, Підляшшя, Холмщину. Прибічники СРСР донині твердять, що західноукраїнські землі були повернуті Україні «завдяки Сталіну». Але вони чомусь забувають, що саме більшовики втратили на користь Варшави «Галицьку Радянську Республіку» і передали Польщі за Ризьким мирним договором Західну Волинь і Полісся. Самі ж українці не змогли зберегти свої землі (територію незалежних УНР і ЗУНР), бо програли війни з Радянською Росією і Польщею. Як же жилося українцям під польською владою до кінця 30-х років?

Нерівноправне становище українців у Польщі

Українців у Польщі опинилося щонайменше п’ять мільйонів, їхні права були зафіксовані Версальським договором 1919-го, Ризьким договором 1921-го та закріплені у польській конституції 1921 року. Проголошувалася їхня рівність перед законом, право утримувати власні школи й користуватися рідною мовою у громадському житті та в початкових школах. До 1923-го Східна Галичина за міжнародним правом не вважалася частиною Польщі, бо у 1918-1919 роках вона була незалежною державою ЗУНР. На початку 20-х років польський сейм розглядав питання про самоврядування Львівського, Станіславського й Тернопільського воєводств, більшість населення яких складали українці. Але справу до кінця не довели, нічого належного українці так і не отримали.

Відроджена Польща проводила політику обмеження прав національних меншин, намагаючись якнайшвидше їх асимілювати. В офіційному слововжитку навіть не було слова «українець»: влада користувалася застарілим етнонімом «русин». Під час переписів населення власті відокремлювали від українського масиву бойків, лемків, гуцулів, щоби максимально послабити українство. На Лемківщині навчання у початкових школах проводили місцевою говіркою, а не українською мовою. 1924-го законом скасували вживання української мови в державних органах. Того ж року введено двомовні школи, в яких українську швидко витісняла польська. Якщо 1922 року в Галичині було 2426 українських шкіл, то 1938-го їх залишилося тільки 352. А на Поліссі взагалі ліквідували всі українські школи.

Та українські педагоги створили товариство під назвою «Рідна школа», яке відкривало приватні гімназії та педагогічні інститути із навчанням українською. Там навчалося до 40% українських учнів і студентів. А українську національну ідентичність шкільній молоді прищеплювали через організацію «Пласт». Стурбоване тим, що «пластуни» поповнюють лави підпільних українських націоналістичних організацій, польська влада 1930-го цю організацію заборонила. Але «Пласт» і далі діяв у підпіллі.

На Волині та в Поліссі, де переважна більшість українців сповідувала православ’я, влада під надуманим приводом зачиняла православні церкви, понад 150 з них було перетворено на римо-католицькі костели. Подібні заходи збурювали протест українського населення, яке всіляко опиралося спробам його денаціоналізувати. Існували різні форми опору, як легальні, так і нелегальні.

Економічне і політичне життя українців у Другій Речі Посполитій

Польські історики називають свою державу 1918-1939 років «Другою Річчю Посполитою». За рівнем економічного розвитку вона не перебувала на провідних позиціях в Європі, а українські землі в її складі залишалися одними з найбільш відсталих. Галичина, Волинь і Полісся були здебільшого аграрними районами, селяни в яких страждали від нестачі землі. Проведена у міжвоєнній Польщі земельна реформа була несправедливою щодо українців: багато земель отримали поляки з інших районів Польщі, внаслідок чого їхня кількість на західноукраїнських землях зросла приблизно на 300 тисяч. Особливий статус отримали «осадники» – ветерани війни за незалежність Польщі, які отримали від влади зброю і фактично були поліцейським резервом. Їхні стосунки з сусідами-українцями не відрізнялися доброзичливістю.

Багато українців змушені були у пошуках кращої долі емігрувати за кордон. Відтак демографічна ситуація в Галичині помітно змінилася на користь поляків, яких у містах проживало до 40%, а в селах – до 21%. Держава надавала суттєву допомогу полякам-осадникам, натомість малоземельні українські селяни ледве животіли. Щоби прогодувати сім’ю, потрібно було не менше 5 гектарів землі, а у 79% галицьких селян землі було менше. Вижити допомагав кооперативний рух, який швидко розвивався у 20-30-і роки.

Найвідомішим був «Маслосоюз», якому постачало свою продукцію понад 200 тис. селянських господарств. Кооператив «Сільський господар» забезпечував навчання селян у сфері сільського господарства, до нього належало 160 тис. членів. А діяльність різних кооперативів координував «Центросоюз». За оптовими цінами він продавав кооперативам споживчі товари, сільгоспмашини, будівельну техніку, а на ринках Польщі та інших країн продавав вироблену в кооперативах сільгоспродукцію

Промисловість Галичини була розвинута слабо: 1939 року там діяли лише 534 промислові підприємства із 24 тис. працівників. Найбільш відомими були деревообробні, а також підприємства харчової промисловості та виробництва будівельних матеріалів. Тривав видобуток нафти у районі Борислава і Дрогобича, проте джерела вичерпувалися і потік нафти зменшувався. Заробітна плата робітників на західноукраїнських землях була меншою, ніж у центральній Польщі.

Українці намагалися відстоювати свої права. Профспілковий рух тут не набув такого розмаху, як у Західній Європі. Але робітники і страйкували, і виходили на маніфестації протесту з вимогами покращення умов їхнього життя. Мали українці й власні політичні партії, найвпливовішою з них було створене 1925-го Українське національне демократичне об’єднання (УНДО). Воно діяло легальними методами і співпрацювало з польською владою. Завдяки йому, українці мали своє представництво у сеймі. Легальною була і Українська соціалістична радикальна партія, яка, незважаючи на свою назву, значно відрізнялася від більшовиків власним трактуванням соціалізму. А створена 1921 р. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) входила до складу Комуністичної партії Польщі й підпорядковувалася Комінтерну (Комуністичному Інтернаціоналу) із центром у Москві. Від 1924-го партія діяла нелегально і в ній були фракції, що дуже критично оцінювали радянську практику, особливо після Голодомору і згортання процесів українізації. За це у 1938 р. Комінтерн розпустив КПЗУ.

Особливе місце у політичній палітрі західноукраїнських земель належало українським націоналістам. Про їхню діяльність слід розповісти детальніше, адже вона досі оцінюється дуже по-різному як у самій Україні, так і за рубежем, надто в Росії та Польщі.

Зародження й початкова діяльність ОУН

Дискримінація польською владою українського населення спричиняла зростання опору українців такій політиці. Деякі із них найбільш ефективним засобом боротьби вважали збройний опір. Слід сказати, що у першій половині 20-х років частина західних українців набула досвіду партизанської війни, саботажу й диверсій. Тоді такий опір влаштовував СРСР для послаблення Польщі, яку вважав своїм головним противником на Сході. З часом дехто з цих досвідчених борців цілком розчарувався в Радянському Союзі й опинився в іншому політичному таборі. А у 20-і роки формувалася й почала діяти Українська Військова Організація (УВО) на чолі із полковником Євгеном Коновальцем, колишнім командиром Корпусу Січових Стрільців у складі армії УНР. Після поразки Української Народної Республіки її захисники у Польщі шукали можливостей відновити боротьбу за незалежність України. УВО саме й свідчила про пошук таких форм.

Диверсії та терористичні акти, здійснені її членами, мали певний резонанс у суспільстві, але виглядали маргінально, дещо за межами цивілізованої діяльності. Для розгортання широкої боротьби потрібна була міцна організація з єдиною ідеологією і чіткою дисципліною. У 1929-му у Відні представники різних груп націоналістичного спрямування створили Організацію Українських Націоналістів, яку очолив Євген Коновалець. У 1932 р. до її складу увійшла УВО. Ідеологією ОУН став інтегральний (об’єднуючий) націоналізм.

За мету організація поставила досягнення незалежності України, її діяльність була спрямована проти панування на українських землях польської, румунської, радянської влади. ОУН намагалася діяти повсюдно, де є українці. Але головна її діяльність розгорталася у Польщі. Тут члени організації намагалися настільки дестабілізувати ситуацію, щоби польська влада впала, а українці отримали змогу відновити свою державність. ОУН використовувала тактику індивідуального терору проти польських високопосадовців. Серед інших вони вбили міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Було вбито і співробітника радянського консульства у Львові – як покарання за організацію Голодомору в Україні. Здійснювалися теракти й проти тих українців, які виступали за співпрацю з польською владою, або яких підозрювали в роботі на польські спецслужби. За теракти їхні організатори потрапляли за грати, зокрема така доля спіткала керівника ОУН у краї Степана Бандеру.

Натомість сама ОУН співпрацювала з країнами, які мали серйозні проблеми з Польщею. Задовго до приходу Гітлера до влади ОУН мала ділові контакти з німецькою військовою розвідкою. Лідер ОУН Коновалець користувався литовським дипломатичним паспортом: Литва конфліктувала з Польщею за територіальну належність Вільнюса (польською мовою – Вільно). Мали члени ОУН підтримку і з боку Чехословаччини, у якої були свої проблеми з Польщею.

Польська влада у вересні-листопаді 1930-го вирішила нанести рішучий удар по ОУН і провела кампанію так званої «пацифікації» (умиротворення). На практиці це вилилося у репресії проти невинних людей, руйнацію культурних здобутків українців у Польщі. Підрозділи польської армії та поліції громили у селах осередки «Просвіти» й українські читальні, фізично знущалися над селянами. Людей до крові пороли шомполами, змушували їсти землю і, знущаючись, запитували: «Яку землю їси?». Якщо чули «Українську», били нещадно, примовляючи: «Польську, польську!». Таке варварство стало відомим у світі й збурювало протести в різних країнах. А «пацифікація» не лише не ліквідувала ОУН, а навпаки, призвела до зростання симпатій українців до цієї організації. У результаті відносини між двома народами лише загострилися. Про це мова попереду.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У МІЖВОЄННІЙ ПОЛЬЩІ (частина 28) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: РАДЯНСЬКА УКРАЇНА В 30-ТІ РОКИ (частина 27)

Сергій Паламар — Sun, 07 Apr 2019 09:54:39 +0000

В історії України 30-ті роки посідають особливе місце. Практично водночас із Голодомором завершилася українізація й розпочався новий процес русифікації. Невдовзі спалахнули масові політичні репресії, жертвами яких стали сотні тисяч українців. Одночасно в СРСР здійснювалася індустріалізація, будувалися нові підприємства, швидко збільшувалося міське населення. На очах зростав освітній рівень народу, працювали «соціальні ліфти». Однозначно оцінювати цей період неможливо, спробуємо ж розібратися в ньому об’єктивно й неупереджено.

Індустріалізація та її наслідки

Вилучене у голодуючих селян зерно було продане за кордон, а отримані кошти дозволили закупити (здебільшого у США) сотні нових підприємств, привезених до СРСР і змонтованих тут у різних регіонах. Україну Кремль перетворював на базу металургійної промисловості: тут звели такі металургійні гіганти, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь». Крім цього, модернізували старі металургійні заводи на кшталт Єнакіївського, розширивши виробництво на них. Розвивалася не лише чорна, але й кольорова металургія. Метал потрібний був насамперед для випуску нової військової техніки. Будували військові заводи і машинобудівні підприємства, продукція яких потрібна була як армії, так і народному господарству.

У Харкові було збудовано великий тракторний завод, і тут же – танковий завод (нині це Об’єднання ім. Мальцева). Промисловість потребувала багато електроенергії, тож будувалися нові електростанції. Серед них величезний ДніпроГЕС, що перегородив русло Дніпра, – й вода затопила не лише річкові пороги, але і багато земель на берегах. А дим від металургійних заводів різко погіршив екологічну ситуацію не лише у промислових регіонах, але і на значно ширшій території.

Закладалися нові шахти, вугілля потрібно було все більше. Розвивалася хімічна промисловість. Кремль готувався до війни, і Україна мала опинитися поруч з лінією фронту. Військові вважали, що тут доцільно організувати виробництво боєприпасів, щоби далеко не возити їх у випадку бойових дій. Відтак створювалися порохові заводи, підприємства із виробництва вибухівки, випуску патронів і снарядів. Ще за царських часів у Російській імперії був добре відомий Луганський патронний завод, у радянські часи він нарощував виробництво. У Шостці випускали капсули для патронів. В Ізюмі налагодили випуск оптики для артилерійських систем, авіації, снайперських гвинтівок.

Нові заводи потребували робочої сили, причому кваліфікованої. Її почали готувати: створювалася система фабрично-заводських училищ, учні яких отримували формений одяг, харчування, жили в гуртожитках. Їх прозвали “фабзайцями”. Серед цих підлітків було чимало сиріт, батьки яких загинули під час голодомору. Готувалися кадри для промисловості і в технікумах та інститутах: інженерів і техніків у країні критично не вистачало. Старі інженери або емігрували, або стали жертвами репресій, причому навіть у 30-ті роки: чекісти повсюдно шукали «диверсантів» і «саботажників», перетворюючи звичайні виробничі проблеми на «політичні злочини». Страждали від несправедливих покарань і прості робітники.

Разом із промисловими підприємствами швидко зростали й міста України. Дуже гострою була проблема житла: владу цікавило виробництво, а не комфортне життя працівників. Гуртожитки, комунальні квартири, незручні й холодні бараки – так жила більшість робітників. Життєвий рівень простого народу, порівняно з НЕП-ом погіршав, повсюдно відчувався дефіцит різноманітних товарів. Бідна та одноманітна їжа, дешевий і не дуже зручний одяг, нестача деяких постійно потрібних предметів побуту – все це псувало життя звичайних людей. Проте згодом їхня пам’ять – після жахів Другої світової війни – почала ідеалізувати довоєнний період, і люди згадували частіше те добре, що було в часи їхньої молодості – веселі пісні, популярні кінокомедії, розваги у парках «культури і відпочинку».

Внаслідок індустріалізації значно зросло міське населення України, піднявся його освітній рівень.Чимало робітників і спеціалістів переїжджало в УРСР з інших республік Союзу, насамперед із сусідньої Росії. Частка етнічних росіян помітно зросла у промислових районах республіки, наслідки цього ми відчуваємо тепер на Донбасі.

Русифікація замість українізації

У січні 1933 р. другим секретарем ЦК КП(б)У з Москви прислали Павла Постишева, етнічного росіянина, який розпочав боротьбу з «націоналістичним ухилом» у партії. Фактично під підозру потрапили всі активні прибічники українізації, їх почали виключати з партії, а потім нерідко і репресували. За період постишевської «чистки» партія втратила 37% свого загального складу. На зміну їм прийшла молодь, сформована вже в радянські часи. Її налаштовували проти українізації, а від 1938-го у школах СРСР ввели обов’язкове вивчення російської мови. Партійні чиновники вважали, що всі українці у місті й селі мають вільно володіти російською мовою. Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов 1938 року заявив, що російську мову потрібно вивчати тому, що саме російські робітники 1917-го «підняли прапор повстання», а знання мови «дозволить краще опанувати вчення Леніна-Сталіна».

Русифікація розгорталася на тлі нової культурної політики, яка замість попередніх експериментів і вільної творчості запроваджувала метод «соціалістичного реалізму». Партія вважала що завдання мистецтва – це прославляння «щасливого радянського сьогодення», а твори мистецтва мають бути простими й доступними для «широких мас трудящих». Мистецтво фактично зводилося до агітації та пропаганди в інтересах Комуністичної партії.

Російська мова запроваджувалася повсюдно, витискаючи українську з багатьох сфер життя. Червона армія відмовилася від територіально-міліційної системи формування, в її частинах єдиною командною мовою залишилася російська. Так само перемогла вона на транспорті, у різних воєнізованих структурах.

Підготовка до війни. Масові репресії

Внаслідок індустріалізації в СРСР різко зросло виробництво зброї і військової техніки. На кінець 30-х років Радянський Союз мав більше танків, ніж усі інші країни світу, разом узяті. Авіація РСЧА за кількістю бойових літаків також вийшла на провідні позиції серед світових Збройних сил.

Упродовж 30-х років головним противником в СРСР вважали Польщу і готувалися до війни з нею. А в Радянському Союзі проживали сотні тисяч етнічних поляків, здебільшого в Україні і Білорусі. Досить сказати, що в УРСР були польські райони і понад 150 польських сільрад. Існували тут польські школи і вищі навчальні заклади. Радянські чекісти вважали, що у випадку війни з Польщею місцеві поляки можуть нанести удар в спину, тож вирішили їх «нейтралізувати».

11 серпня 1937 р. видано наказ НКВС «Про ліквідацію польських диверсійно-шпигунських груп і організацій та Польської військової організації». Не маючи жодних доказів вини, людей арештовували лише за «підозрілу національність». Засуджено було 103 489 осіб, з них 84 471 – розстріляно. Цим було покладено початки хвилі репресій на етно-національній основі, жертвами яких згодом стали латиші, литовці, естонці, фіни, греки, румуни, болгари, іранці та представники багатьох інших національностей.

А радянські спецслужби вже мали досвід масових репресій. Ще у першій половині 30-х років їхніми жертвами стали українці, звинувачені у створенні різних «антирадянських організацій», як правило, вигаданих самими чекістами. Були фізично знищені діячі українського національного Відродження, репресовані священики Української Автокефальної православної церкви. Наприкінці 30-х масштаби репресій досягли своєї кульмінації.

Від них, зокрема, постраждали десятки тисяч військовослужбовців, у тому числі й вищих командирів РСЧА. Дотепер історики не можуть дійти згоди, що стало справжньою причиною фізичного знищення верхівки Червоної армії. Одні вбачають її у психічній хворобі Сталіна, інші вважають це провокацією німецьких спецслужб, а найчастіше згадують бажання Сталіна цілком підкорити армію своїй волі й позбутися тих її командирів, які свого часу були пов’язані із Троцьким. У будь-якому випадку Збройні сили СРСР були значно послаблені репресіями, що й підштовхнуло 1941-го року Гітлера до нападу на Радянський Союз.

Тема політичних репресій в сталінському СРСР досліджується уважно, у маленькій статті всього про неї сказати неможливо. Підкреслимо лише, що від них постраждали мільйони людей, а влада широко використовувала працю ув’язнених, «заощаджуючи» на ній величезні кошти. Постраждалі від несправедливих покарань потім, під час війни, нерідко ішли на службу до окупантів, щоби помститися кривдникам. Але це тема окремої розмови, її піднімемо в наступних статтях.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: РАДЯНСЬКА УКРАЇНА В 30-ТІ РОКИ (частина 27) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Друге закріпачення селянства (частина 25)

Сергій Паламар — Sun, 10 Mar 2019 12:03:16 +0000

Кілька років «нової економічної політики» дозволили селу піднятися, відтак у частини селян з’явилися хоча й невеличкі, але капітали. Більшовицьке керівництво з тривогою спостерігало за розвитком ринкових відносин у країні, вбачаючи у ньому «головну загрозу побудові соціалізму й комунізму». Воно вважало також, що дрібне селянське господарство не здатне виробляти достатню кількість товарної продукції, в ньому неможливо застосовувати сучасну техніку. Тому, мовляв, слід об’єднувати такі господарства й ставити під повний контроль держави. Процес такого об’єднання назвали терміном «колективізація», в ході якої почали створювати «колективні господарства», скорочено «колгоспи».

Підготовка до масової колективізації: позбавити селян зброї

У Кремлі розуміли, що селяни-одноосібники опиратимуться спробам «усуспільнити» їхню власність, тож готувалися долати серйозний опір. Особливу тривогу влади спричиняла Україна: тут існували традиції могутніх селянських повстань, а на руках населення після воєн початку ХХ ст. залишилося чимало вогнепальної зброї. На її вилучення кинули міліцію і співробітників Об’єднаного Державного Політичного Управління (ОДПУ), як називалася тоді колишня ЧК. Знаходили не лише чимало гвинтівок і револьверів, а навіть кулемети й інколи гармати. Як правило, селяни гвинтівку змащували й ховали під солом’яну стріху, де було сухо і зброя добре зберігалася. Або змащені і загорнуті у ганчір’я чи мішковину гвинтівки та кулемети закопували на ділянці біля хати.

Такі «стандартні» місця переховування зброї обшукували першочергово, знайдене вилучалося. Важче знайти було те, що ховали у глибині лісу (гармати чи станкові кулемети), та, завдяки донощикам, знаходили й там. До кінця 20-х років більшість схованої раніше зброї у селян вже вилучили. Легше сховати було обрізи, зроблені з гвинтівок, у яких укорочували ствол і приклад. Таку компактну зброю ховати простіше, а у вправних руках вона була грізною. Без нарізного ствола куля летіла недалеко, ще й сильно переверталася. Але рани вона наносила страшні, тож «бандитський обріз» наводив жах на тих, проти кого застосовувався. Дехто з селян мав вогнепальну мисливську зброю, патрони якої можна було споряджати рубленими цвяхами, які також завдавали дуже важких поранень. В цілому ж українське село на момент початку масової колективізації втратило більшість ефективної зброї, яку мало раніше.

Незаможних – проти заможних

Не лише вогнепальну зброю вилучали в селян. Влада робила все, щоби селянство не мало дієвої організації, здатної очолити збройне повстання. Одну за одною викривали підпільні групи, які агітували за «вільну Україну» й проти комуністів, які встановлювали низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію і невиправдано високі на промислову, тобто грабували селян. Особливе невдоволення простих людей збурювало закриття церков і переслідування вірних. Влада проповідувала «войовниче безбожництво», що спричиняло опір у селянському середовищі.

Для успішного проведення колективізації треба було розколоти селянство, протиставити заможних селянській бідноті й використати її для розправи над заможними. Хоч землю після революції й ділили за кількістю так званих їдоків, у декого з селян її виявилося більше, а в інших – набагато менше. Ті, хто ретельно обробляли свої ґрунти, збагачувалися й і брали в оренду ділянки в тих, хто з якихось причин не обробляв усе, що мав у своїй власності. Найзаможніших селян в Україні було від 3 до 5% від усього сільського населення, натомість до сільської бідноти належало відсотків 40 усіх селян. А більшість складали «середняки».

Заможних влада назвала «куркулями», яких планувала «розкуркулити», тобто забрати їхню власність до створюваних колгоспів. І йшлося не лише про землю і реманент, але й про худобу – і все господарство взагалі. Частина заможних селян мала власні млини, олійні, крупорушки тощо. Все це підлягало конфіскації. Офіційна пропаганда звинувачувала цих людей в «експлуатації найманої праці». У великому і розгалуженому господарстві й насправді не вистачало робочих рук, тому «куркуль», якщо мав можливість, залучав до роботи наймитів. Як правило, наймалися найбідніші селяни, а їхня некваліфікована праця й оплачувалася відповідно. Звісно, вони були невдоволені й хотіли отримувати більше. Це створювало певну напругу, яку власті роздмухували, щоби в слушний момент використати незаможників проти заможних. І такий момент настав на початку 1929 року.

До колгоспів – з примусу

Окрім індивідуальних господарств, на селі існували тоді радгоспи (радянські господарства) і перші колективні господарства. Радгоспи створювалися з колишніх поміщицьких маєтків, мали понад 2 тисячі гектарів і забезпечувалися сільськогосподарською технікою. У них працювали наймані робітники, й ці господарства належали державі. Натомість у колгоспах селяни працювали на землі, яка нібито належала колективному господарству й створюватися такі мали би суто добровільно. Але добровольців було мало, і на жовтень 1928 р. у радянській Україні у віданні колгоспів перебувало лише 3,8% усієї орної землі.

А Москва вже насаджувала планове господарство, в якому держава перебирала на себе функції, які раніше належали вільному ринку. В умовах індустріалізації швидко зростало міське населення, яке треба було забезпечувати продуктами харчування. А вільні селяни не збиралися продавати державі вироблене у своїх господарствах за дуже заниженими цінами. Примусити їх віддати зерно майже за безцінок і покликані були колгоспи, тож влада узялася до примусової колективізації.

Наказ про її проведення в лютому 1929-го видав Центральний Комітет ВКП(б), і на місцях негайно кинулися виконувати московську вказівку. Вже на березень 1930 р. в радянській Україні примусово охопили колективізацією 65% селянських господарств і забрали до колгоспів 70% селянської худоби. Доходило до того, що селянські сім’ї позбавляли корів-годувальниць, а до колгоспних курників забирали навіть курей з селянського подвір’я!

Для створення колгоспів на село спрямовували міських комуністів, попередньо їх озброївши. Приїжджало й районне начальство в супроводі озброєних міліціонерів або співробітників ОДПУ. У своїй діяльності вони спиралися на сільських комуністів і комсомольців, широко залучали до експропріації «куркульської» власності сільську бідноту. Залучені тягнули конфісковане не лише до колгоспу, бо намагалися щось урвати й собі.

Суцільна колективізація й відтік селян до міст

Селяни-середняки, що складали більшість сільського населення, вступали до колгоспів лише примусово, щоб уникнути репресій. І удар влади спрямовувався не лише на «куркулів», але і на так званих «підкуркульників». До останньої категорії міг потрапити будь-який середняк і навіть бідняк, якщо опирався колективізації. Коли селяни побачили, в які умови їхня худоба потрапляє у колгоспних стайнях і хлівах, то нерідко різали її, щоби хоч наостанок досхочу наїстися м’яса. Не могли вони без душевного болю бачити страшенні муки, яких зазнавала їхня корівка на колгоспних «харчах» і в жахливому бруді загидженої «громадської» стайні…

Все більше селян, позбавлених землі й господарства, тікало до міста шукати там роботи, щоб якось врятуватися від нещадного зламу звичного укладу свого життя. Хоча індустріалізація й потребувала великої кількості робочих рук, все одно в містах виникав їхній надлишок. Тоді у грудні 1932-го в СРСР запровадили систему внутрішніх паспортів. Цей документ не просто засвідчував особу, паспорт закріпляв людину за конкретним місцем, де вона мешкала: там ставився штамп так званої «прописки». Без прописки неможливо було влаштуватися в місті на роботу, а без зафіксованого робочого місця людині працездатного віку неможливо було отримати міську прописку. Сільським мешканцям замість паспортів видавали довідку з сільради, яка не дозволяла переїжджати до міста за власним бажанням.

Колгоспні кріпаки без засобів до життя

Таким чином, під розмови про «побудову соціалізму на селі» компартія фактично закріпачила селянство, прикувавши його до насильно створених колгоспів. А умови життя в тих нових «колективних господарствах» виявилися ще гіршими, ніж мали кріпаки під владою поміщиків. Кожний колгосп отримував від держави план виробництва сільгосппродукції, який повинні були виконати будь-що. Після здачі запланованого, колгоспу залишалися лише крихти. Ними й оплачувалася праця рядових колгоспників. Вона обчислювалася у «трудоднях», які для кожного колгоспника обліковувало колгоспне начальство. За кількістю трудоднів селянин наприкінці року отримував натуральну оплату (не грошову!). Часто вона була настільки мізерною, що прожити на неї родині було неможливо. Який же знаходили вихід?

Крім майже безкоштовної роботи на колгоспному полі, рядовий колгоспник мусив вирощувати все необхідне для прожитку на власному городі. Але городи були крихітними, селянські ж родини – великими. Відтак колгоспники змушені були красти на колгоспному полі або на колгоспній фермі, щоб якось звести кінці з кінцями й нагодувати власних дітей. Споконвіку український селянин знав, що красти – це великий гріх. А тут «рідна Радянська влада» обдерла його, як липку, змусила працювати за злиденну платню, ще й зачинила церкву та розстріляла священика, який навчав людей не грішити.

«Пшик» колгоспного виробництва й пограбування селян

Створенням колгоспів Москва планувала помітно збільшити виробництво сільськогосподарської продукції на полях, на які, замість слабосильної селянської конячки, спрямували нову техніку – трактори та комбайни. Натомість отримала значне зменшення виробництва продовольчого збіжжя через падіння продуктивності праці. Обсяги збирання ярової пшениці скоротилися аж на 85%! Компенсувати посівами озимої таке падіння не вдалося. Єдине, що зростало, – це вирощування технічних і кормових культур. Але країні потрібне було насамперед зерно – і не лише для того, щоби прогодувати міське населення. Все більше зерна йшло на експорт, забезпечуючи валюту, потрібну для побудови нових підприємств. Вони ж призначалися головним чином для випуску військової техніки, потрібної для майбутньої війни.

Добробут простих людей Москву цікавив мало, важливішою для неї була підготовка до нових загарбань. Гроші для цього вона вибивала із селянства, грабуючи його нещадно. Проте й селяни не спостерігали пасивно за тим, що з ними виробляє влада. Вони з усіх сил опиралися антинародній політиці, піднімаючись на повстання. І тут Москва вдалася до найстрашнішого з усіх злочинів, яке знало людство, – геноциду за допомоги масового голоду. Але про це – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Друге закріпачення селянства (частина 25) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Кремль закручує гайки (частина 24)

Сергій Паламар — Sat, 02 Mar 2019 12:32:19 +0000

Кілька років «нової економічної політики» дозволили СРСР більш-менш налагодити нормальне життя. Кремль вирішив, що можна припиняти «відступ до капіталізму» і знову братися за рішуче запровадження комуністичних експериментів. Але насамперед треба було закріпити владу нового лідера партії. По смерті засновника партії Леніна 1924 року в шаленій боротьбі за лідерство першість отримав Сталін, який обіймав технічну посаду генерального секретаря ВКП (б). Його диктаторські амбіції потребували виходу: влади Сталін прагнув необмеженої.

Розгром опозиції

Більшовикам була властива особлива нетерпимість до поглядів, не схожих з їхніми власними. Відтак вони забороняли конкуруючі політичні партії, закривали газети, які сповідували інші цінності, ніж більшовицькі. Правда, всередині своєї партії спочатку допускали наявність різних поглядів на вирішення проблем, тому тут існувала опозиція. Сталіну ж вона була зовсім не потрібна: його рішення завжди проголошувалися «єдино вірними» і цей «вождь партії й народу», за словами партійних пропагандистів, «ніколи не помилявся».

Головним сталінським конкурентом був Лев Троцький, якого вважали творцем Червоної армії й провідним теоретиком більшовизму після Леніна. Він вважав, що революція має бути постійною («перманентною») й повинна охопити цілий світ. А Сталін виступав за «побудову соціалізму в одній окремо взятій державі», хоча й не відмовлявся від ідеї світової революції. Кожна з цих точок зору мала своїх прибічників усередині партії. Звісно, головна боротьба точилася не за ідеї – їх використовували для широкої публіки – а за особисту владу над партією та країною.

У СРСР створили розгалужений партійно-державний апарат – і кількість чиновників значно перевищила ту, що існувала при царському режимі. Офіційна пропаганда стверджувала, що в країні перемогла «народна влада», яку здійснюють «вихідці з робітничого класу і селянства», непідкупні й справедливі, які ведуть аскетичний спосіб життя, всі сили віддаючи на «будівництво світлого майбутнього». Проте звичайні громадяни бачили зовсім інше: хабарництво чиновників перейшло навіть ті межі, що були до революції. Головний чекіст Дзержинський намагався боротися з цим ганебним явищем, наказуючи розстрілювати хабарників-чекістів без суду й слідства. Проте ефективність цього методу виявилася нульовою: на місце кожного покараного тут же приходили нові, не менш жадібні й зажерливі.

Вища номенклатура вела життя, дуже далеке від аскетичного. Вона захоплювала конфісковані у «класових ворогів» розкішні палаци, начальничків за державні гроші обслуговували охоронці, кухарі та інші слуги. Родини вищих керівників перебували на повному державному утриманні: всі їхні забаганки виконувалися коштом державного бюджету. Офіційна ж пропаганда розповідала про «особисту скромність і невибагливість» Сталіна та його найближчих поплічників. Особливо діяла на наївних фотографія сталінської квартири у Кремлі, де серед мінімуму обстановки стояло залізне солдатське ліжко, прикрите солдатською сірою шинеллю – мовляв, «вождь спить у таких спартанських умовах». Але широкій публіці не демонстрували сталінські дачі, яких з часом збудували близько двадцяти у різних курортних місцях СРСР. Там постійно тримали повний штат обслуги, незалежно від того, перебував там Сталін чи ні. Коли ж наїжджав туди, то вечорами за столом постійно сиділа найближча сталінська камарилья разом з керівниками республіки, куди «вождь» приїхав на відпочинок. Пили багато, їли різноманітні делікатеси, і цих «аскетів» розважали найкращі артисти, привезені за державний рахунок. Сталін використовував ці розваги для того, щоби сильно напоївши наближених, вивідати їхні справжні настрої («що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці»). Такий метод свого часу полюбляв Іван Грозний, тож Сталін і тут поводився по-царськи.

Партійно-державне чиновництво перейняло від знищених поміщиків їхні улюблені розваги, зокрема, полювання на дикого звіра. Йосиф Віссаріонович цим не захоплювався, на відміну від Троцького. А сталінські пропагандисти робили все, щоби широка публіка дізнавалася про такі звички опозиціонерів, і це авторитету противникам Сталіна в очах простолюду не додавало. Невдоволення простих людей стилем життя номенклатури зростало, і сталіністи запровадили термін «обуржуазнення» стосовно тих керівників, яких Кремль вирішив позбутися. Висувалися їм ще й інші звинувачення, все частіше – політичні.

1927-го Троцький поїхав на полювання подалі від Москви. Скориставшись цим, Сталін раптово зняв його з усіх посад. А вже 1929-го Троцького вислали з СРСР, і він уже ніколи туди не повернувся. Прибічників же цього діяча, які протестували проти розправи над своїм кумиром, піддали різним репресіям. Під керівництвом Сталіна ці заходи оголосили «ліквідацією троцькістської опозиції». У боротьбі проти свого головного конкурента новий господар Кремля використав таких «старих більшовиків» як Каменєв, Зінов’єв, Бухарін. Згодом надійшла й їхня черга відчути на собі важку руку «вождя партії й народу».

Опозицію громили не лише у Москві, але й у союзних республіках, разом із троцькістами удари отримували й інші «підозрілі елементи». В Україні керівник республіканської парторганізації Каганович заявив, що в умовах НЕПу «зріс капіталізм», із чим необхідно рішуче боротися. Під цим приводом перший удар завдали українізації. На початку 1927-го із посади наркома освіти зняли Олександра Шумського, активного прибічника українізації. З найвищої трибуни Каганович критикував письменників Хвильового та Зерова за їхні спроби звільнити українську літературу від російського впливу. Наступ на будь-які прояви свободи думки розгортався повсюдно.

Підготовка до війни

Більшовики підкреслювали, що СРСР зусибіч оточений ворогами і треба бути постійно готовими до війни, щоби «захистити Батьківщину трудящих всього світу». Але йшлося зовсім не про захист, навпаки. Війну в Кремлі задумували як наступальну, з метою створення нових «соціалістичних радянських республік» і розширення СРСР до максимальних масштабів: недарма на гербі Радянського Союзу було зображено земну кулю. Для цього потрібна була велика армія, озброєна за останнім словом військової науки і техніки. Спочатку ж треба було створити могутню промисловість, здатну забезпечити цю армію всім необхідним.

Після важких Першої світової та інших воєн, які прокотилися територією колишньої Російської імперії після революцій 1917 року, реальних можливостей для створення сучасної армії ще не існувало. А воювати й захоплювати нові землі дуже хотілося. Тому СРСР обрав тактику розгортання партизанської війни в сусідніх країнах, перш за все Польщі та Румунії. Користуючись масовим невдоволенням українців, які опинилися на території цих держав, де їх намагалися денаціоналізувати, радянські спецслужби закидали туди зброю й навчених партизанським методам боротьби бойовиків. Ті намагалися піднімати повстання, розгортати партизанський рух, проте головної мети так і не досягли. Революційні настрої у світі вже йшли на спад, отож 1926 року СРСР мусив припинити активну підготовку до партизанської війни в сусідніх країнах.

Курс взяли на створення добре озброєної армії з великою кількістю танків і бойових літаків. А для випуску бойової техніки насамперед перш за все треба було забезпечити достатню кількість металу і створити розвинуту машинобудівну промисловість. Відтак постало питання: де взяти для цього величезні кошти? Розраховувати на кредити Заходу не доводилося, а можливості розвивати міжнародну торгівлю для отримання необхідної валюти були дуже обмеженими. Традиційні товари радянського експорту – ліс і нафта – не могли дати потрібних коштів. Доводилося платити золотом і продавати за рубіж культурні цінності. Держава вилучила значні цінності у церкви, але цього було замало.

На лісоповал і видобуток золота в умовах Крайньої Півночі почали відправляти ув’язнених, кількість яких зростала. Розгорталися політичні репресії, які забезпечували безкоштовною робочою силою ті галузі господарства, які мали надавати державі потрібні для індустріалізації великі кошти. Але й цього не вистачало. Для Кремля залишався останній резерв, який ще можна було використати ефективно – село. На світовому ринку користувалися попитом зерно та інші харчові продукти, проте вилучити їх у селян було непросто. Під керівництвом Сталіна у Кремлі почали розробляти план, як за коштом села створити могутню промисловість і озброїти велику армію.

Втім, треба було ще й розробити сучасну зброю. Царська Росія не випускала танків, у ній вироблялося мало бойових літаків, слабкою була й автомобільна промисловість. Серйозні проблеми існували з випуском важкої артилерії. А Перша світова війна показала, що для перемоги армія мала пересісти з коней на мотори, замість традиційної кавалерії на полі бою найважливішою рухливою силою стають танки і мотопіхота. Великого значення набуває важка артилерія, необхідна для прориву сильних ліній оборони противника. А з повітря успішний наступ танків повинна підтримувати могутня авіація.

Власними зусиллями створити нову військову техніку дуже непросто, краще для початку скористатися чужим досвідом. Такий досвід мала Німеччина, яка програла Велику війну і їй заборонили випускати танки, бойову авіацію, важку артилерію, хімічну зброю. Тут на допомогу прийшов СРСР, який на своїй території почав використовувати німецькі напрацювання, натомість дозволяючи випробувати нові зразки зброї на радянських полігонах, а також навчати танкістів, військових льотчиків і спеціалістів з хімічної зброї. А радянські командири вищого рангу проходили навчання у Німеччині, де військова наука була тоді на високому рівні. Німецькі генерали приїжджали читати лекції в радянських військових академіях. Така широка співпраця згодом дала можливість сучасним історикам повним правом заявити: меч гітлерівського вермахту викували в Радянському Союзі.

Не лише в німців переймали сучасне озброєння. У Британії закупили ліцензії на випуск бронетехніки, завдяки яким на озброєння Червоної армії поступили тисячі танкеток Т-27 і легких танків Т-26. А у США купили швидкісний танк Крісті, на основі якого у Харкові розгорнули виробництво танків сімейства БТ, досвід яких використано при створенні знаменитого танку Т-34. В Україні будувалися нові заводи, де випускалася водночас і військова, і цивільна продукція – як на тому ж Харківському тракторному. В місті Ізюмі почали випуск оптики для артилерійських систем на основі західних технологій. У Шостці виробляли порох та іншу потрібну для армії продукцію. На випадок війни бойові дії планували розгорнути у прикордонних областях із перенесенням їх на територію противника. Тому заводи з виробництва пороху, вибухівки і взагалі боєприпасів будувалися в Україні, щоб легше було їх постачати частинам діючої армії. Забігаючи наперед, скажемо: коли війна таки почалася, ці заводи були втрачені у перші ж тижні і, якби не допомога Британії й США, то Червона армія 1941 року залишилася б і без пороху…

Заводи, потрібні для створення сучасної моторизованої армії, будувалися і в інших республіках, а також у столиці СРСР. Так, у Москві на автомобільному заводі, колись закупленому в італійців, організували випуск вантажівки ЗІС-5, скопійованої з американського автомобіля «Отокар», ліцензію на випуск якого не купували. А за ліцензією американця Форда у Горькому почали випускати автомашини ГАЗ-АА, які радянські люди називали «полуторками» (вони вільно перевозили 1,5 тонни вантажу). На базі цієї машини створили найкращий радянський бронеавтомобіль БА-10. Перелік можна продовжувати, але вже зрозуміло головне: СРСР максимально використав західний досвід для випуску сучасної зброї. А переважна більшість заводів, де розгорнулося це виробництво, також створена західними спеціалістами. І заплачено за них найжахливішу ціну, яку тільки можна собі уявити. Але про неї йтиметься наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Кремль закручує гайки (частина 24) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

HOUSES – це енергоефективність багатоквартирних будинків. Приєднуйтесь!

Сергій Паламар — Thu, 28 Feb 2019 21:50:40 +0000

Чергова презентація спільного проекту ЄС/ПРООН «Об’єднання співвласників будинків для впровадження сталих енергоефективних рішень» (HOUSES), який набирає обертів в Україні, у вівторок, 26 лютого, відбулася у Чернівецькій ОДА. Проект надаватиме підтримку об’єднанням співвласників будинків у формуванні, організаційному становленні та подальшому впровадженню енергоефективних рішень. У заході взяли участь координатори проекту від ПРООН та ЄС, фахівці управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Чернівецької ОДА. Проект на регіональному рівні підтримує реформу Уряду України щодо покращення показників енергоефективності. Організатори та координатори проекту сподіваються активізувати створення нових ОСББ по всій Україні; допомогти наявним ОСББ в управлінні будинками і втіленні мікропроектів;

сприяти в реорганізації зацікавлених житлово-будівельних кооперативів (ЖБК) в ОСББ.

Як повідомляє прес-служба Чернівецької ОДА, подати заявку на участь в проекті HOUSES можна за посиланням http://houses.in.ua/.

Детальну інформацію про Проект можна отримати в регіонального координатора ПРООН з досягнення ЦСР Олександра Ковальчука за телефоном+380667120423 або по e–mail: oleksandr.kovalchuk@undp.org

Запис HOUSES – це енергоефективність багатоквартирних будинків. Приєднуйтесь! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: НЕТРИВАЛА РАДЯНСЬКА УКРАЇНІЗАЦІЯ (частина 23)

Сергій Паламар — Sun, 10 Feb 2019 11:33:15 +0000

Уже восени 1920 р. червоні контролювали більшість українських губерній і своєю столицею проголосили «робітничий Харків», замість «буржуазно-націоналістичного Києва». Більшовики намагалися реалізувати фантазії Карла Маркса, який вважав, що «нації повинні поступово відмирати», відтак вважали за потрібне якомога швидше інтегрувати людей різних національностей у «єдиний радянський народ». Проте для утримання і зміцнення своєї влади вони мусили рахуватися з народними настроями, а українці нікуди «інтегруватися» не бажали. Навпаки, українська революція супроводжувалася бурхливим зростанням національної самосвідомості, тож ігнорувати цей процес влада не могла. От вона й обрала нову тактику, намагаючись скористатися національним піднесенням у власних інтересах.

Початки «коренізації»

Навесні 1923 р. більшовицька партія проголосила курс на так звану «коренізацію» в республіках щойно створеного СРСР. Це означало залучення представників корінного населення до членства у партії та їхньої участі в органах влади. А 1922 р. серед 56 тисяч членів КП(б)У етнічних українців було тільки близько 23%. В Україні існували ще дві партії, які називали себе «комуністичними»: Українська комуністична партія боротьбистів та Українська комуністична партія (скорочено – «укапістів»). На відміну від більшовиків, вони виступали за незалежність України від Росії. Тому влада й розпустила обидві партії, але частина їхніх членів вступила до КП(б)У, зсередини якої намагалася відстоювати принципи федералізму. Проте 1924 року, після прийняття конституції СРСР, стало ясно, що вся політична влада концентруватиметься у Москві, а в союзних республіках диктатові центру можна протистояти лише у сфері культури, освіти і науки.

Проголошуючи політику «коренізації», московське керівництво сподівалося з її допомогою створити собі опору на селі: вплив більшовиків в українському селі був мінімальний. До селянства вони ставилися упереджено, вважаючи його «дрібнобуржуазним елементом». Самодостатній селянин значно менше залежав від влади, ніж фабричний робітник, а комуністи прагнули контролювати все і вся, наказуючи цілому населенню, що і як воно має робити. У Кремлі вже зріли плани «усуспільнити сільське господарство», позбавивши селянина будь-якої самостійності. А для цього в кожному селі треба було мати активістів з числа сільської бідноти, які б дозволили «звільнити» заможних селян від їхньої власності.

Етнічних українців масово приймали до КП(б)У, і 1933-го таких було вже 60%. А у комсомолі – взагалі 72%, і чималий відсоток припадав на селянську молодь.

В СРСР розпочинався процес індустріалізації, який потребував значної кількості робочих рук. Чимало селян переїжджало до міст, перетворюючись на міських робітників. Швидко мінявся етнонаціональний склад міського населення. Якщо раніше українським залишалося село, а міста населяли здебільшого росіяни, євреї й поляки, то в другій половині 20-х і у 30-х роках. значно зросло українське населення міст. 1939-го воно перевищило 58%.

Запровадження української мови

За царських часів, коли українець переселявся до міста, то невдовзі він русифікувався. Натомість 1925 року прийняли низку законів, які запроваджували українську мову в офіційний обіг. Державні установи переходили на неї, українською виходило все більше преси, літератури, давалися публічні оголошення тощо. Проте рівень володіння українською мовою у містах був низький, тож треба було терміново його підвищувати.

Повсюдно створювалися курси української мови, державних службовців зобов’язали їх відвідувати. Без документа про успішне завершення такого навчання отримати посаду було важко, хоча і «роздобути» такий документ в умовах повсюдної корупції для охочих не було чимсь надзвичайним.

Опір запровадженню української мови особливо відчувався на Сході та Півдні України, у традиційно російськомовних містах. Але був він здебільшого пасивним через страх покарання «за саботаж».

Українською почали подавати команди і в частинах Червоної армії, розташованих на території УСРР (Української соціалістичної радянської республіки лише з 1936-го почала називатися УРСР). Нагадаємо, що армія формувалася тоді за територіально-міліційним принципом: більшість червоноармійців служила в рідних місцях. Навіть у військових училищах в Україні викладання здійснювалося українською. Активним провідником такої політики був Генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Мойсейович Каганович, уродженець Чорнобиля, освіта якого обмежувалася хедером – початковою єврейською школою.

Освіта українською та «лікнепи»

Найбільших успіхів українізація досягла у сфері освіти. У місцях переважного проживання українців відкривалися школи з викладанням українською мовою, а там, де переважали представники національних меншин – їхніми мовами. Українську ж і російську вивчали в усіх школах, незалежно від мови викладання. Вищі навчальні заклади теж поступово переходили на українську. Університети у 1920 р. перетворили на «інститути народної освіти», частина викладачів у них і далі читала лекції лише російською. Така ж ситуація спостерігалася і в технічних вишах. Однак усе більше предметів там викладалося українською.

У Радянському Союзі взяли курс на ліквідацію неписьменності й для дорослих створювалися так звані «лікнепи» (школи ліквідації неписьменності). Викладання в них велося рідною мовою, що дозволяло швидше досягати успіху, ніж це було, коли дорослих українців навчали писати російською. До 1939-го понад 80% населення радянської України вже було грамотним. А грамотність населення в умовах індустріалізації набувала особливого значення: без неї сучасну промисловість створити було неможливо.

Українська була мовою Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), створеної 1918 року. Її науковці сприяли стандартизації української, розвиткові цієї мови як мови науки. Українізація в УСРР сприяла тому, що з-за кордону повернулася частина політичних емігрантів, яка повірила, буцімто більшовицька влада насправді будує Українську державу, хай і у складі радянської федерації. Найбільш значною фігурою з таких був Михайло Грушевський, який активізував роботу ВУАН у галузі гуманітарних наук.

Українізація у сфері культури

Період українізації характеризувався відносною свободою творчості літераторів, художників, композиторів та інших митців. Українська революція пробудила чимало талантів, творчий потенціал яких найбільше розкрився саме у цей період. Письменники та поети шукаюли нових творчих форм, щоби передати нові явища життя. Поезія Павла Тичини й Максима Рильського набуває популярності й демонструє, що українська література розвивається в тому ж річищі, що й тодішня світова література. В Україні виникають численні літературні угруповання, найбільш відомим з яких була Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ). Її очолив Микола Хвильовий, який закликав повернутися «геть від Москви» до Західної Європи, де українська культура може стати цілком духовно незалежною. Невдовзі влада йому це пригадає…

Видатний режисер Лесь Курбас створив театр «Березіль», який отримав визнання у світі. Творчість блискучих художників Михайла Бойчука та Анатоля Петрицького відкрила нову сторінку в історії вітчизняного живопису. Скульптор Іван Кавалерідзе у своїй творчості використав моменти кубізму. А музика Левка Ревуцького й Бориса Лятошинського увійшла до скарбниці не лише української, але і світової класики.

У 20-х-30-х роках швидко розвивався кінематограф, який з легкої розваги перетворювався на новий вид мистецтва. Одним з найвідоміших у світі кінорежисерів став Олександр Довженко, стрічка якого «Земля», що вийшла на екрани 1930 року, вважається одним із шедеврів світової кінокласики.

Сучасні історики вважають, що період радянської українізації тривав десять років, від 1923 до 1933 року. Проте вже у 1928-му проявилися симптоми її згортання. Без свободи творчості, хай навіть відносної, розвиток культури є дуже проблематичним. А наступ на свободу творчості розгорнувся з особливою силою вже 1928 року. Розпочинаються перші політично вмотивовані судові процеси в СРСР, партійна преса починає нападки на громадсько-політичних діячів і представників інтелігенції, яких звинувачують у «націоналістичному ухилі». Сталін готується до своєї «революції», метою якої було нове закріпачення селянства. Будь-які прояви свободи Кремль сприймає ворожо. Починається поступове згортання нетривалої радянської українізації.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: НЕТРИВАЛА РАДЯНСЬКА УКРАЇНІЗАЦІЯ (частина 23) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: КРОК УПЕРЕД, ДВА НАЗАД

Сергій Паламар — Sun, 03 Feb 2019 20:28:56 +0000

Політика «воєнного комунізму», яку здійснювали більшовики, призвела до катастрофічних наслідків. Розвал економіки і масовий голод засвідчили її повну неспроможність. Щойно повстанські настрої в Україні вдалося придушити кістлявою рукою голоду, як на російській Тамбовщині вибухнуло могутнє селянське повстання під проводом Антонова. Повстали й матроси у Кронштадті, вимагаючи «Рад без комуністів» і повернення до взаємовигідних відносин між містом і селом. Адже у селян за «продрозверсткою» забирали 70% вирощеного ними зерна, що було прямим пограбуванням. А націоналізована промисловість занепала від бездарного керування малограмотними комісарами. Кваліфіковані кадри або знищувалися фізично, або емігрували. Необхідно було терміново рятувати ситуацію.

«Нова економічна політика»

Вихід був у поверненні до ринкової економіки. Лідер більшовиків Ленін назвав його образно: «крок назад – два кроки вперед». На практиці ж довелося робити два кроки назад. Перший – це скасування «продрозверстки» і запровадження фіксованого продовольчого податку. Він складав 30% від вирощеного зерна, відтак господарство ставало рентабельним, а селянин міг уже і нагодувати родину, і продати надлишки зерна, щоби купити необхідні міські товари. Другий крок – денаціоналізація легкої промисловості, що дуже швидко її відновила. Приватна ініціатива виявилася значно дієвішою, ніж командна система. А роздутий бюрократичний апарат виявився неспроможним організувати виробництво навіть найнеобхідніших речей.

Так, в умовах Громадянської війни в Росії розвалилася взуттєва промисловість і невдовзі без взуття залишилася навіть Червона армія. Щоб її взути, більшовики створили бюрократичний орган з ідіотською назвою «Чеквалап» (скорочення від російських слів «Чрезвычайная комиссия по снабжению валенками и лаптями»). Людей за мізерний продовольчий пайок змушували плести личаки («лапті») та катати валянки, якими й постачали червоноармійців. А в нових умовах проблему взуття швидко вирішили приватні шевці й відроджені взуттєві фабрики.

Нову економічну політику (НЕП) у радянській Росії почали запроваджувати 1921 року, а в радянській Україні продрозверстку скасували остаточно лише 1923-го.

Запровадження НЕП супроводжувалося грошовою реформою і відродженням вільної торгівлі. Грошова реформа була проведена в кілька етапів, і в результаті мільярди знецінених грошових одиниць замінили на нові рублі та червонці. Червонець – це 10 рублів: були випущені золоті монети такої вартості, які за розміром і вагою дорівнювали царській золотій монеті у 10 рублів. Такі гроші викликали довіру в населення, але в деяких зарубіжних країнах їх відмовлялися брати через радянську символіку на монетах. Тоді більшовики взяли на Монетному дворі старі штемпелі царських часів і почали карбувати ними золоті монети в 5 і 10 рублів із профілем царя Ніколая ІІ та датою «1911 р». За рубежем вони користувалися великою популярністю.

В умовах НЕП життєвий рівень населення помітно зріс. На цьому тлі Москва спромоглася реалізувати важливу політичну мету: об’єднати шматки розваленої імперії в нову єдину державу. Відтак у грудні 1922 року було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Російська Федерація, Україна, Білорусь і Закавказька Федерація. Формально створювалася союзна держава, складові частини якої мали конституційне право виходу з СРСР. Пропаганда називала цю державу «Країною Рад», хоча реальна влада в ній належала комуністичній партії, а Ради слугували лише за декорацію. В Україні компартія була чужоземною силою: у 1922 р. неукраїнці складали 77% її членів. Вона виконувала накази Москви, хоча серед її членів були й такі, що прагнули більшої самостійності.

Соціальні зміни в умовах НЕПу

За період революції та воєн, що прокотилися після неї територією колишньої імперії, помітно змінився соціальний склад населення. Червоний терор ретельно знищував «класових ворогів», до яких зараховували не лише поміщиків і буржуазію, але й священиків, багатьох представників інтелігенції, царських офіцерів, заможних селян. Відбувалася помітна деградація суспільства, зниження його загального інтелектуального і професійного рівня. Більшовики поширювали ілюзії того, що робітники здатні самі, без інженерів і фахових управлінців, організовувати роботу фабрик і заводів. Результат отримали негативний.

Щоби відродити виробництво, їм довелося чимало підприємств здавати в концесію іноземним фірмам, які змушені були завозити своїх спеціалістів. А невеличкі денаціоналізовані заклади брали до рук підприємливі люди на місцях, які почали швидко багатіти. Їх називали «непманами», і більшість радянських людей не любила цих скоробагатьків і заздрила їм. Злочинний світ намагався грабувати «непманів», а його представники інколи розігрували із себе «Робін Гудів», ділячись частиною награбованого з міською біднотою, люмпенізованими елементами. Організована злочинність затягала до своїх лав чимало безпритульних дітей, яких багато залишилося у містах після багатьох років масового кровопролиття. Значну тривогу чекістів спричиняло й те, що таких дітей залучало до себе й антирадянське підпілля, готуючи собі зміну. Тож радянські спецслужби особливу увагу приділили цій проблемі, виловлюючи безпритульних дітей і відправляючи їх у «виховні заклади». Із такими дітьми працювали різні педагоги, наприклад, дуже талановитий Макаренко, який врятував чимало малолітніх злочинців і дав їм можливість інтегруватися в суспільство.

Помітні зміни відбулися і в соціальній структурі села. Зросла питома вага середняків, які давали значний відсоток товарного зерна. Влада ставилася до них з певною недовірою: вільний селянин мало залежав від чиновників і міг розпоряджатися значною часткою виробленої у своєму господарстві продукції на власний розсуд. Щоб обмежити подібні «вольності», запровадили так звані «цінові ножиці»: необхідну селянам промислову продукцію продавали за помітно завищеними цінами. У відповідь селяни почали притримувати зерно, вимагаючи справедливих цін. Проте у Кремлі зробили зовсім інші висновки, результати яких невдовзі відчуло на собі селянство.

Особливу ненависть партійної номенклатури збурювали заможні селяни, яких більшовики називали «куркулями». До них зараховували всіх, хто мав більше 32,5 га землі й використовував у господарстві найману працю. На них накладали більші податки, за будь-якої нагоди намагалися конфісковувати у них «надлишки землі» тощо.

Нова економічна політика виявилася успішною

1927 року валовий національний продукт радянської України досяг рівня 1913-го. Люди відчули справжнє полегшення. Позитивні процеси відбувалися у культурі, науці, освіті. Про них наша розмова ще йтиме. А зараз можна згадати, що після завершення череди воєн на території України зменшилася кількість військових. Як і в усьому СРСР, Червона армія переходила на міліційно-територіальну систему формування, що дозволяло значну частину військовозобов’язаних тримати у резерві, періодично призиваючи їх на навчання. Постійно у казармах тримали лише кадри, на основі яких у разі необхідності розгортали дивізії та корпуси. В результаті державний бюджет отримував помітну економію, що дозволяло спрямовувати значні кошти на економічний розвиток країни.

Тимчасове повернення до приватної власності й вільної торгівлі дозволило розореній війнам і революціями країні відродитися й набрати певних сил. Два кроки назад виявилися у цілому успішними. Тож у Кремлі вирішили, що час зробити крок уперед – у напрямку до реалізації комуністичної фантазії. Проте йому заважало зростання невдоволення суспільства масштабами корупції в СРСР. Царська Росія була дуже корумпованою державою, але більшовики всім заявляли про свою «чесність» і «непідкупність». Ленін, наприклад, демонстрував старенький піджачок, невміло залатаний Надією Костянтинівною. Проте не дуже рекламував, що їздить на розкішному «Роллс-ройсі», який раніше належав царю. А оселився в особняку, конфіскованому в московського градоначальника. Інші більшовицькі «вожді» так само себе не ображали. Коли після смерті Якова Свердлова відкрили його сейф, там знайшли великі суми в іноземній валюті, золото і дорогоцінне каміння, заповнені бланки закордонних паспортів і багато іншого, не менш цікавого. Хоча подібні факти ретельно приховувалися, рано чи пізно у народі про них дізнавалися. І тоді представники владної верхівки у взаємній боротьбі використовували подібні факти для дискредитації конкурентів. Але й це окрема розмова.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: КРОК УПЕРЕД, ДВА НАЗАД спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: МИР БЕЗ ПЕРЕМОГИ (частина 22)

Сергій Паламар — Fri, 25 Jan 2019 11:21:58 +0000

Період 1917-1921 рр. в українських землях був дуже важким. Перша світова війна і революції, наступні війни й анархія руйнували країну, до крайньої межі втомлювали людей. Влади мінялися з калейдоскопічною швидкістю, розруха поглиблювалася. Бажання миру будь-якою ціною поширювалося в суспільстві.

«Червоні» посилюються

На Україну накочувалися хвилі окупантів – то «білих», то «червоних». «Білі» боролися за «єдину неділиму Росію» й не визнавали існування України й українців: для них існували лише «Малоросія» і «малороси». Натомість більшовики зрозуміли, що мати підтримку вони зможуть, лише визнавши деякі реалії життя. Тому все частіше починали говорити про «червону Україну», про «єдність українських і російських пролетарів». Свої війська в Україні називали «Українською Червоною армією» – й навесні 1919 р. вони нараховували понад 188 тис. чол. Проте політика більшовиків у національному питанні була непослідовною, до того ж їхня грабіжницька «продрозверстка» відштовхувала селянство від підтримки червоних. Відтак більшовики зазнали чергової поразки в ході радянсько-польської війни 1920 року, коли Військо Польське разом з частинами української армії під проводом Петлюри зайняли Київ і чимало районів Правобережної України. Втім, невдовзі Червона армія перейшла в наступ і влітку 1920 р. вже витіснила поляків та їхніх українських союзників із Правобережної України.

Союз Петлюри з Пілсудським чимало українців оцінили вкрай негативно. Для збереження контролю над більшою частиною Наддніпрянщини Головний Отаман погодився віддати полякам Галичину, що призвело до розриву Злуки 1919 р. Найбільш дисциплінована і боєздатна частина об’єднаних Збройних Сил України – Українська Галицька Армія – перейшла на бік Денікіна, а потім і червоних. Правда, під час радянсько-польської війни червоне командування, порушивши свою обіцянку, кинуло Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА) проти українських сил під проводом Петлюри. Галичани відмовилися виконувати цей наказ, в результаті чого залишки УГА покинули фронт і опинилися в таборах для інтернованих на території Чехословаччини.

Українців різко послабила незгода між лідерами Директорії, особливо між Петлюрою і Вінніченком. Значної шкоди нанесло і те, що Петлюра фізично знищував потенційних конкурентів на посаду Верховного головнокомандувача, насамперед дуже популярного у військах полковника Болбочана (до речі, вихідця з Буковини). Зашкодило українській справі й те, що селянська армія під проводом Нестора Махна не об’єднала своїх зусиль з армією УНР проти спільних противників. Навпаки, Махно зі своїми хлопцями опинився у складі Червоної армії, і саме їхніми зусиллями були розбиті білогвардійці в Криму. Більшовики «віддячили» махновцям тим, що знищили їх майже всіх у тому ж таки Криму, лише невеличкій частині пощастило прорватися за кордон. Там же після радянсько-польської війни опинилася й та частина армії УНР, яка не бажала скласти зброю перед більшовиками. За мирним договором 1921 року з Польщею червоні домоглися від поляків згоди роззброїти українських вояків і помістити їх у табори для інтернованих.

Ціна миру без перемоги

Після остаточного розгрому врангелівців у Криму й завершення війни з Польщею в Україну прийшов відносний мир. Правда, місцями ще тривала партизанська війна проти червоних – наприклад, в історичному Холодному Яру. Але війна, від якої смертельно втомилися прості люди, в цілому була завершена. Причому не перемогою українського народу, а відмовою більшості українців від подальшого збройного опору червоним окупантам. Кого змусила зробити це втома, а хтось повірив соціальній демагогії більшовиків про «владу робітників і селян».

Наївні люди дорого заплатили за те, що повірили професійним брехунам. Більшовики вміли давати красиві обіцянки, проте замість виконання їх найчастіше вдавалися до репресій і пограбувань. У Криму їм повірили білогвардійці – буцім-то склавши зброю, вони не підлягатимуть репресіям. Здалися, але їх тисячами розстрілювали з кулеметів або ще живих топили в морі. Не менш жорстоко розправлялися і з українськими вояками та повстанцями, які потрапили до більшовицького полону. А після встановлення радянської влади в українських губерніях чекісти почали активно виявляти «прихованих ворогів влади робітників і селян». Поширювалася система донощицтва: «стукачів» всіляко заохочували доносити на знайомих, колег по роботі, навіть близьких родичів. Те, що раніше вважалося ганебним, за нової влади перетворилося на «виконання громадського обов’язку».

Селяни повірили, що із завершенням бойових дій вони отримають можливість спокійно займатися своїми справами і вільно розпоряджатися результатами власної праці. Проте «продрозверстки» не припинилися, навпаки, лише посилилися. Українському селянству довелося заплатити найвищу ціну за те, що воно відмовилося битися з ворогом до кінця, а повірило казкам про «мир» та іншим облудним обіцянкам, які лунали з Москви.

Жорстока розплата

У 1921-1923 рр. селянство Півдня України на собі відчуло весь жах більшовицької політики, спрямованої на «зміцнення диктатури пролетаріату». Організувати нормальне економічне життя на початках свого правління більшовики виявилися неспроможними. Їхні фантазії при зіткненні з реальністю довели свою нежиттєвість. Економіка розвалювалася, гіперінфляція сягнула небачених масштабів: паперові гроші знецінилися настільки, що навіть дрібні побутові покупки вимагали сум у мільйони рублів. А за корову доводилося платити цілий мішок грошей. Все більшого значення набувала мінова торгівля: люди мусили вимінювати одяг на продовольство. Переповнені поїзди везли так званих «мішечників» із товаром на обмін. А станційне господарство було настільки розваленим, що пасажирам доводилося заправляти тендери паровозів водою з річок чи струмків за допомоги відер, а замість дефіцитного вугілля рубати дерева вздовж залізниць і нагрівати паровозні котли сирими дровами…

У селі не вистачало чоловіків і коней, – мобілізованих до війська. Поля оброблялися погано або взагалі не оброблялися, зерна отримували все менше. А 1921 року Південь України, Поволжя й Кубань уразила сильна посуха. Там розпочався справжній голод. Про голод на Поволжі радянська преса повідомляла, тому з-за кордону почала надходити продовольча допомога. Але – тільки в російські райони. Про голод в українських губерніях навіть повідомляти було заборонено. Чому? А тому, що за допомоги голодної смерті Москва намагалася у зародку придушити повстанський рух українського селянства, якого дуже боялася.

Зерно забирали навіть у тих українських районах, де від голоду вже помирали люди. І відправляли його в Росію, куди привозили й продовольство з інших країн, особливо зі Сполучених Штатів. Американці годували до 10 мільйонів росіян, рятуючи їх від голодної смерті. А з голодної України Москва примудрялася вивозити зерно на експорт, вириваючи тим самим шматок хліба з рота нещасних українських дітей і прирікаючи їх на жахливу смерть. Досі невідоме точне число загиблих від голоду, але рахунок ішов на мільйони…

Продовольство постачалося до українських міст – робітники його мали. Отримували їжу партійні й державні чиновники, червоноармійці, чекісти. Були запроваджені продовольчі пайки для всіх комуністів, у тому числі й сільських. У російських губерніях, уражених голодом, до Червоної армії провели мобілізацію і цих червоноармійців спрямували в Україну. Тут їх кинули на вилучення зерна в українських селян. Червоноармійцям дозволили відправляти додому продовольчі посилки, чим вони залюбки користалися. А голодні селяни не мали сил, щоб опиратися відкритому пограбуванню.

Правда, за кордоном все-таки дізналися про голод в Україні, і попри байдужість Москви почала надходити допомога. Наприклад, з Чехословаччини відправили ешелон з зерном, поставивши умову: два вагони продовольства будуть передані чехам, що живуть в Україні. Лише у серпні 1923 року голод у південноукраїнських районах подолали. Влада придушила повстанські настрої. Червона Москва вперше випробувала тут зброю голоду і була задоволена результатом. А українці побачили, що насправді означає «мир за будь-яку ціну». Забувати цей жахливий досвід не можна у жодному випадку. Нині ми знову чуємо з Москви заклики до подібного «миру». Якщо забудьки піддадуться цій облудній пропаганді, результати будуть ще жахливішими: жорстокість Москви меж не знає.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: МИР БЕЗ ПЕРЕМОГИ (частина 22) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК «ЧЕРВОНІЛА» УКРАЇНА (частина 22)

Сергій Паламар — Thu, 10 Jan 2019 12:31:52 +0000

Сто років тому Україна не змогла зберегти свою незалежність і після кількох років важкої,кривавої боротьби опинилася у складі перелицьованої на більшовицький лад Російської імперії. Правда, вже не як «Малоросія», а під назвою «Українська Соціалістична Радянська Республіка»,УСРР, а після прийняття «сонячної сталінської конституції» – Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР. Процес «радянізації» був дуже непростим і розтягнувся у часі. У радянській школі це подавали спрощено: мовляв, українські робітники і селяни під проводом більшовицької партії після Великої Жовтневої соціалістичної революції вступили у боротьбу з «буржуазно-націоналістичною Центральною Радою», з «гетьманом Скоропадським – маріонеткою німецьких загарбників», з білогвардійцями та махновцями й іншими «псами-отаманами» і перемогли,завдяки опорі на допомогу «братського російського народу». Спробуємо ж розібратися у складному історичному періоді 1917-1921 років без ідеологічної зашореності.

Більшовики та Центральна Рада

Під час Лютневої революції 1917 року більшовиків у Росії було мало, а в українських землях – ще менше. Коли цар зрікся престолу, з еміграції, з тюрем і заслань повернулися діячі більшовицької партії, які розгорнули гарячкову діяльність, щоби підготувати перехід влади до своїх рук. Вони добре знали настрої в суспільстві, тому висували гасла, які хотіли почути прості люди: «Землю – селянам, фабрики – робітникам, мир – народам!». У всій країні формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, більшовики намагалися отримати в них більшість і за допомоги цих органів взяти владу. У Харкові така рада була сформована 15 березня, у Києві – наступного дня. Ці органи називали себе російським словом «совєт».

В Україні вплив більшовиків відчувався лише в робітничому середовищі, а це –великі міста й шахтарські селища. Та й то у серпні 1917-го в усій Наддніпрянській Україні кількість членів більшовицької партії не перевищувала 22 тисяч. Їхній вплив на українське селянство був мінімальним. Українське суспільство переживало період національного піднесення, більшовики ж акцентували соціальні проблеми. А національні прагнення українців намагалися виражати політичні партії та громадські організації, які об’єдналися 17 березня 1917 року в Центральну Раду. До неї увійшло близько 900 представників різних політичних сил, серед яких переважали ліві. Увійшли до цього органу й представники більшовицької партії. Водночас у Наддніпрянській Україні діяли органи Тимчасового уряду, створеного у Петрограді,конкуруючі з ним Ради робітничих і солдатських депутатів, а також Центральна Рада. Остання вимагала автономії для України й наприкінці червня створила Генеральний секретаріат (уряд), щоби керувати країною. Це спричинило конфлікт із російським Тимчасовим урядом, для врегулювання якого вирішили відкласти питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів.

Але 7 листопада 1917-го більшовики захопили у Петрограді владу і розігнали Тимчасовий уряд. Переворот чинили під гаслом «Вся влада – Радам!»: у Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів більшість мали більшовики, і така ж ситуація була у багатьох промислових центрах Росії. Хоча в Україні вони такої більшості не отримали. Центральна Рада вже 9 листопада засудила більшовицький переворот у Петрограді й заявила, що не дозволить щось подібне зробити в українських землях. А 20 листопада своїм Третім універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у федерації з Росією.

Підтримку Центральній Раді висловили Ради робітничих і солдатських депутатів більшості великих міст Наддніпрянської України, за виключенням Харківської: та підтримала більшовицький переворот і створені ним органи. А з Петрограду до Києва надіслали ультиматум із вимогою упродовж 48 годин припинити діяльність Центральної Ради, погрожуючи у протилежному випадку відкритою війною. Більшовики розраховували взяти владу в Україні, спираючись на свою більшість серед делегатів Всеукраїнського з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів, який планували відкрити 17 грудня 1917-го. Та коли делегати прибули до Києва, виявилося, що серед 2,5 тис. делегатів з’їзду більшовиків було лише близько 100! Зрозумівши неминучість програшу, ленінці поїхали до Харкова, де провели свій з’їзд: 25 грудня 1917 р. проголосили Україну «республікою рад» і створили її керівні органи. Центральну Раду та її органи більшовики оголосили «антинародними» і розпочали боротьбу з нею.

Радянська агресія проти УНР

До Харкова з більшовицької Росії направили досить серйозні військові сили, до яких долучилися місцеві загони Червоної гвардії й разом вирушили на Київ. Розпочалася війна, в умовах якої Центральна Рада проголосила повну незалежність УНР. Але вона не мала достатньо власних Збройних Сил для успішної боротьби з агресором. Частини Червоної гвардії складалися здебільшого з солдатів-фронтовиків і матросів з чималим військовим досвідом. Їм протистояли незначні сили, в тому числі ненавчені військової справи студенти й гімназисти. Червоні просувалися до української столиці, розправляючись з українськими патріотами, нерідко під великодержавницькими гаслами типу «Смерть українцям!».

Особливо звірствували підлеглі колишнього підполковника Михайла Муравйова, якого іноді помилково називають «жандармським полковником». Але він був піхотним офіцером, учасником Першої світової війни, хоча й мав задатки садиста-карателя. Його червоногвардійці сумно уславилися звірячим убивством українських юнаків, захоплених у полон під залізничною станцією Крути. Захистити столицю Центральна Рада не спромоглася й змушена була виїхати до Житомира. А загарбники розгорнули справжній терор проти всіх, кого вважали «ворогами радянської влади». Людину могли розстріляти лише за те, що вона пред’являла документи, видані Центральної Радою…

Перша більшовицька окупація Києва тривала лише 20 днів, але за цей час тисячі киян загинули від рук червоних. Більшовики намагалися залучити на свій бік якомога більше людей, та значна кількість українців сприймала їх як силу чужу, ворожу. Натомість гаслами на зразок «експропріація експропріаторів», що сприймалося як «грабуй награбоване», вони приваблювали різне шумовиння, яке хотіло безкарно вбивати і грабувати. Червоні розстрілювали направо й наліво «експлуататорів трудового народу», у число яких потрапляли і абсолютно безвинні люди інтелектуальної праці, представники духовенства, не згадуючи вже про колишніх царських офіцерів.

Центральна Рада звернулася по допомогу до німців, і 18 лютого німецька армія увійшла на українську територію й допомогла збройним силам УНР вигнати червоних з Києва. А харківські більшовики в лютому створили «Донецько-Криворізьку радянську республіку», що проіснувала дуже недовго:її «уряд» втік на територію радянської Росії. Перша спроба радянізувати Україну закінчилася пшиком. Недовга співпраця більшовиків із Центральною Радою мала навчити українські національні сили не довіряти червоним у жодному випадку. Проте українські соціалісти глибоких висновків з негативного досвіду не зробили і знову вдалися до загравання з більшовиками.

Другий наступ більшовиків на Україну

У середині грудня 1918-го внаслідок анти гетьманського повстання у Києві було встановлено владу Директорії УНР. У боротьбі проти гетьмана вона співпрацювала з більшовиками, але ті майже відразу почали готуватися до захоплення України. Під час гетьманату керівництво українських більшовиків перебувало в радянській Росії, а в самій Україні більшовицьке підпілля було нечисленним. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» був сформований 28 листопада в російському Курську, і невдовзі він розпочав наступ на Директорію, маскуючись фразами про «співпрацю» з нею. А в лютому 1919 р. більшовики вже були у Києві, де протрималися до серпня. За цей час від репресій загинуло багато людей, звинувачених у «контрреволюції» та інших гріхах. Влада більшовиків трималася на терорі чекістів (співробітників радянської спецслужби, відомої за російською абревіатурою ЧК – Чрезвычайная комиссия). Для проведення масових репресій червоні використовували частини, сформовані з так званих «інтернаціоналістів» – латишів, китайців, угорців та інших – тих, що не володіли українською мовою й не були чимсь особистим пов’язаними з місцевим населенням.

Під час цього другого свого панування в Києві більшовики укотре засвідчили, що не мають симпатій до української мови і культури. Керівниками УСРР стали або етнічні росіяни, або зрусифіковані представники інших національностей, такі як Х.Раковський – болгарин румунського походження. Дуже далекими були вони й від прагнень українського селянства. Більшовики починали з гасла «Земля – селянам!», а на практиці конфіскували всі землі й почали створювати на них державні або «колективні» господарства. Це збурило різке невдоволення селянства й призвело до селянських повстань, які отримали назву «руху зелених»,бо повстанці переховувалися у зелених лісах і гаях.

Жорсткий опір селянства спричинила й так звана «продрозверстка», коли під виглядом «надлишків зерна» червоноармійці забирали продукти харчування у селянських господарствах. Відповіддю був збройний опір «продзагонівцям», коли тих безжально вбивали, розрізали їм животи й насипали туди зерно… Більшовики намагалися створювати на селі свою опору, формуючи так звані «комітети незаможних селян», куди висували сільську бідноту,щоби спричинити конфлікт між різними групами селян і скористатися соціальною ворожнечею для зміцнення контролю над селянами. Сільські нероби та п’янички отримували владу над роботящими родинами й намагалися жити за рахунок чужої праці. Натомість отримали кровопролиття: більшовики виявилися майстрами розпалювання кривавих конфліктів, які вони називали «Громадянською війною».

Улітку 1919 –го майже всю Наддніпрянську Україну охопила хвиля анархії. Влада більшовиків залишалася тільки в містах. Та й то великі селянські загони вдавалися до нападу на міста, де намагалися захопити побільше «трофеїв», зокрема мануфактури, знарядь праці та й багато іншого, необхідного в господарстві, але відсутнього на селі. Замість торгівлі процвітав відкритий грабіж: «продзагони» грабували селян, позбавляючи їх можливості продавати надлишки зерна і отримувати кошти, необхідні для купівлі міських товарів. Натомість селяни силою захоплювали все потрібне у містах. Під більшовицькою владою Україна червоніла від крові, якої все більше проливалося у постійних конфліктах різних соціальних сил. «Лубочна» картина «масової підтримки трудящими України більшовиків-ленінців, послідовних борців за народне щастя», яку малювали радянські історики, насправді виглядала зовсім інакше. За страшним 1919-м наставали тяжкі часи, кульмінацією яких був перший масовий голод 1921-1922 років. Красиві гасла більшовиків на практиці перетворилися на справжню народну трагедію, про яку поговоримо наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК «ЧЕРВОНІЛА» УКРАЇНА (частина 22) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО (частина 21)

Сергій Паламар — Thu, 03 Jan 2019 19:51:02 +0000

Наприкінці Другої світової війни під час англо-американського бомбардування у баварському Меттені загинув Павло Петрович Скоропадський – останній Гетьман України, вимушений 1918-го податися до Німеччини, рятуючись від повсталих українців. Його життя почалося 1873-го на німецькій землі, у курортному місті Вісбадені, і завершилося 1945-го теж у Німеччині. Навіть перша мова, якою почав розмовляти майбутній глава Української Держави і російський генерал-лейтенант, була німецька. Непростим було його життя, і сучасним українським політикам варто глибше ознайомитися з ним, щоби уникнути трагедії, яка спіткала останнього Гетьмана України.

Російський аристократ українського коріння

Біда українців упродовж століть полягає в тому, що наша нація ще на початках свого формування втратила власну еліту: її аристократія полонізувалася й русифікувалася, залишаючи свій народ без провідної верстви. Однією з відомих аристократичних родин України була й родина Скоропадських, з роду якої вийшло чимало представників козачої старшини, втому числі й гетьманів. Отримавши російське дворянство, представники цієї родини вірою і правдою служили царю.Таку кар’єру обрав і Павло Скоропадський.

Освіту отримав у привілейованому Пажеському корпусі й службу розпочав у лейб-гвардії Кавалергардського полку, потрапити до якого було найбільшої мрією багатьох російських офіцерів. Але реалізувати її могли лише обрані. Серед них – і Скоропадський, виходець з родини великих українських землевласників. Разом з іншим кавалергардом – Густавом Маннергеймом – Павло Скоропадський брав участь у церемонії коронації останнього російського імператора Миколи ІІ. До речі, після розпаду Російської імперії саме маршал Маннергейм став одним з лідерів Фінляндії, який зберіг незалежність своєї держави попри радянську агресію.

Павло Скоропадський швидко просувався по службі. Він брав участь у російсько-японський війні, командував підрозділами забайкальських козаків, потім – драгунами. Встиг у мирний час з’їздити до Парижу, де слухав лекції в Сорбонні –- одному з найкращих європейських університетів. Хоча більшість офіцерів-кавалеристів надавала перевагу іншим закладам, на зразок нинішньої чернівецької «Сорбонни» – місця, куди ходять розважатися люди з грошима.

Першу світову Скоропадський зустрів уже у званні полковника, згодом став генералом. Командував гвардійською кавалерійською бригадою, яка відзначилася у боях з німцями. А в січні 1917-го очолив 34-й армійський корпус, у якому мав незаперечний авторитет. Коли після падіння монархії розпочався процес українізації частин і з’єднань колишньої Російської Імператорської Армії, Скоропадський перетворив свій корпус на 1-й український, найбільш боєздатне з’єднання Південно-Західного фронту. Та вдався до українізації зовсім не тому, що в нього раптом прокинувся український патріотизм, а за порадою генерала Корнілова. Той бачив, що українізовані частини зберігають дисципліну і бойовий дух на тлі повного розвалу армії під впливом більшовицької пропаганди. Тож генерал Скоропадський виходив не з політичних симпатій чи антипатій, а з елементарного розрахунку. Його намагання залишатися поза політикою невдовзі зазнали фіаско: політика сама вторглася в життя генерала.

Початок політичної кар’єри

Восени 1917 р. почався найважливіший період життя Скоропадського. У жовтні його обрали отаманом Вільного козацтва: саме в ньому відроджене українське козацтво побачило лідера, за яким можуть піти маси. Втім, тоді він мав дуже мало українського. Навіть українською не говорив, бо належав до людей, вихованих на російській культурі. У бесідах з тими, кому довіряв, часто підкреслював, що критично ставиться до «щирих українців» і різниться від них своєю переконаністю у тому, що Україна повинна бути разом із Росією.

З керівниками Центральної Ради стосунки в нього не склалися через недовіру соціалістів до царського генерала, і Скоропадський подав у відставку. Коли більшовики розгорнули наступ на Київ, 1-го українського корпусу вже не було, а опір чинили майже ненавчені і погано озброєні курсанти, студенти й старшокласники. Захопивши столицю, червоні розпочали терор проти всіх, кого вважали ворогами. Скоропадського врятувало те, що він перевдягнувся простим селянином і якомога рідше виходив на вулицю.

Тільки за допомоги німецьких і австрійських військ Центральна Рада повернулася до Києва. Хоча вона не могла виконати своїх зобов’язань перед німцями, бо не мала ні сил, ні волі забрати продовольство у селян і віддати його за кордон, розплачуючись за допомогу. Відтак німці організували державний переворот: 29 квітня 1918 р. за їхньої допомоги на Всеукраїнському з’їзді хліборобів Павла Скоропадського обрали Гетьманом України. Замість скасованої Української Народної Республіки проголосили Українську Державу. У ній встановили авторитарний режим, фактично ліквідували парламентаризм, але не завершили створення спадкової монархії.

Своєю соціальною опорою гетьман обрав заможні верстви населення, насамперед поміщиків, до яких належав і сам. Ті поверталися у свої маєтки і за допомоги гетьманської «державної варти» забирали в селян землю, поділену 1917-го.На виконання зобов’язань перед німцями і австрійцями, гетьманська влада відправляла за кордон велику кількість продовольства, виробленого у селянських господарствах. Обурені селяни повставали.

Робітники теж проявляли невдоволення: за гетьмана їм установили 12-годинний робочий день замість обіцяного більшовиками 8-годинного. Українська інтелігенція протестувала проти повернення російських чиновників до влади: відновлювався держаний апарат зі старими кадрами. Невдоволених було багато, але з анархією режимові вдалося впоратися, і життя в державі поступово налагоджувалося.

Процес державного будівництва

Гетьманська влада була дуже суперечливою. З одного боку, вона проводила зміни лише в інтересах заможних верств, а з іншого – будувала українську державу. Скоропадський мріяв про федерацію з Росією, в якій Україна мала би з нею рівні права. Проте росіяни і чути про рівність не бажали, для них існувала лише «Малоросія» у складі Росії без якихось особливих прав. Чимало українців так само були проти федерації, підтримуючи лише повну державну незалежність своєї країни. Німці не хотіли й чути про союз України з Росією, розуміючи його вигідність лише Москві – а сильна Росія їм не була потрібна. Тому гетьман мусив маскувати свої справжні плани, розбудовуючи поки що українську самостійність.

Запрацювали підприємства і транспорт, магазини наповнилися товарами, а в містах «державна варта» разом з німецькими патрулями покінчила з масовим бандитизмом і розгулом злочинності у порівнянні з революційним 1917-м. Проте антигетьманські політики заявили, що Скоропадський протиставив російсько-єврейське місто українському селу і все робить для того, щоби повернути царські часи. Гетьман намагався спростувати такі звинувачення і чимало зробив для розвитку саме української освіти, науки й культури. Його указом в Україні було створено Академію наук, відкрито українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському. Водночас в Україні працювали й російські університети. Указом гетьмана засновано 150 українських гімназій, видано багато підручників українською. Повсюдно створювалися курси української мови, навіть сам глава держави почав її вивчати: досконало знаючи російську, німецьку, французьку, він не вмів говорити українською!. Створювалися державний архів, музеї, театри, інші заклади культури.

За 7,5 місяців свого правління Павло Скоропадський видав понад 400 державних актів, більшість яких спрямована на зміцнення Української Держави. Особливу увагу він приділив створенню українських Збройних Сил: почав формувати 8 територіальних корпусів, українську бойову авіацію, Військово-Морські Сили. Влітку 1918 р. запровадили українські військові звання і погони, нові однострої зі збереженням певних національних традицій.

Чимало зроблено гетьманом для розвитку вітчизняної дипломатії. Українську Державу визнало майже 30 держав світу, гетьман повернув до складу України на правах автономії Крим, від якого за Брестським договором відмовилася УНР. Він надав деяку допомогу українським священникам, які поклали початки Автокефальній Православній Церкві в Україні. Удалося навести порядок у грошовому обігу, намітилося навіть економічне зростання. Та одночасно відбувалися і діаметрально протилежні процеси, які наближали трагічну розв’язку.

Антигетьманське повстання

Уже від початку правління гетьмана проти нього були налаштовані серйозні соціальні сили. До них належали не лише найбідніші верстви населення, але й значна частина середнього класу – всі ті, за чий рахунок уряд намагався вирішити соціально-економічні проблеми. Не вірили Скоропадському й українські патріоти, які бачили його симпатії до російського офіцерства й поміщиків. І багато росіян не сприймало «малоросійську оперетку», як вони називали гетьманську державу з її спробами запровадити в життя щось українське. Та найстрашнішим ворогом залишалися більшовики. Вони готували повстання, засилали диверсійно-терористичні групи, вели постійну антигетьманську пропаганду. Стримувала червоних лише наявність німецьких військ на українській території: Ленін і Троцький ще не мали достатньо сил для боротьби з таким серйозним противником. Доки сили накопичувалися, головну увагу більшовики приділяли пропаганді, намагаючись остаточно дискредитувати гетьманський режим в очах простих українців.

Тоді ще не було телебачення з його «95-м кварталом», який нині знущається над українськими політиками, та й узагалі над усім українським. Натомість тодішні «сміхуни» вигадували різноманітні анекдоти, малювали карикатури. Найбільш вдалою виявилася більшовицька пародія на гроші гетьмана Скоропадського. Банкнота була дуже подібна до справжньої купюри у 100 карбованців, але написи на ній були інші: «Сто карбованців ходять по світі на рівні з м’якеньким папером», «Розмін цих карбованців забезпечується усім добром Державної Скоро-паді пана гетьмана, брехнею, німецьким штиком, та гайдамацьким нагаєм». На звороті було надруковано: «За сто карбованців у Державній Скарбниці видається одна або дві дулі». Ця купюра набула такої популярності, що уряд мусив 27 вересня 1918 р. вилучити з обігу оригінал банкноти, використаний для пародіювання. Насміхалися не лише червоні, цим же займалися й білі. В армії гетьмана було багато російських офіцерів, які не бажали вчити українську мову, замість чого вигадували псевдоукраїнські команди на кшталт «Залізяку на пузяку – геп!». Білогвардійці намагалися навіть створювати свої військові формування на українській території. А восени 1918-го, коли стало очевидним, що поразка не за горами, гетьман вже й не надто приховував свій курс на федерацію з білою Росією. Він проводив переговори з Доном і Кубанню про об’єднання у складі майбутньої «федеративної Росії». Українські політичні партії сприйняли це як зраду і прискорили підготовку антигетьманського повстання.

Павло Скоропадський дуже критично ставився до галичан і не підтримував ідею об’єднання східних і західних українців у складі незалежної Української Держави. Коли австрійці у липні 1918 р. скасували таємний протокол до Брестських мирних угод, за яким українські частини Галичини, Буковини і Закарпаття мали об’єднатися в єдиний коронний край, гетьман зустрів цю новину прихильно. Але він розумів, що цим зраджує волю українців до об’єднання, тому для маскування відновив у своїй армії корпус Січових Стрільців, основу якого становили полоненні галичани і буковинці.

На такому тлі восени 1918-го спалахнули революції в Німеччині й Австро-Угорщині, їхні війська почали виходити з України. На руїнах імперії Габсбургів виникали нові держави, які починали боротьбу за свої кордони. Розпадом старої монархії скористалися і сусідні країни, які почали приєднувати до себе її частини з етнічно близьким населенням – Італія, Румунія. Але не Україна. Відповідаючи на питання «Чому?», чернівецький професор В.М.Ботушанський висловив важливу думку: «Більшість буковинських політиків, як і галицьких, не закликали тоді до об’єднання з Українською Державою гетьмана Скоропадського, бо не довіряли йому, а саме об’єднання вважали справою небезпечною: колишній царський генерал в умовах поразки Австро-Угорщини і Німеччини, на чиїй силі тримався його режим, може змінити зовнішньополітичну орієнтацію на Росію…»

Так і сталося: у листопаді 1918-го гетьман проголосив федерацію з Росією. Саме цього вимагала Антанта, яка свою допомогу Україні обумовлювала об’єднанням з білою Росією. Проте українці цього зовсім не бажали, і антигетьманське повстання охопило великі території. 14 грудня Павло Скоропадський змушений був зректися влади й виїхати разом з німецькими військами до Німеччини.

Життя в еміграції

За кордоном колишній гетьман спробував створити політичну організацію монархічного спрямування для підготовки повернення в Україну. З німецькою владою його відносини складалися не найгіршим чином, проте після приходу до влади Гітлера виникли певні проблеми. Адже нацисти не планували створення навіть маріонеткової Української Держави, тож цінність гетьмана була для них дуже відносною. Сам же Скоропадський намагався допомагати українським емігрантам у Німеччині, дехто з істориків підкреслює, що восени 1944 р. за його проханням з нацистського концтабору були звільнені лідери українських націоналістів, у тому числі й Степан Бандера.

Український політик розумів, що Німеччина війну програє, тому відправив свого сина Данила в Англію, щоб у разі чого династія була збережена. Перебуваючи в еміграції, він написав цікаві мемуари, які нині нерідко використовуються як історичне джерело. Звісно, різні історики оцінюють їх по-різному, та останнім часом оцінки діяльності гетьмана, порівняно з радянськими, виглядають більш об’єктивними. Якщо раніше його сприймали лише як «німецьку маріонетку» й підкреслювали «вороже ставлення гетьмана до українського народу», то нині намагаються знайти в його діяльності й позитивні сторони.

Будь-що це фігура трагічна. Гетьман протягом життя багато чого мусив робити мимоволі. Обставини поставили його на чолі Української Держави, хоча за натурою своєю він залишався російським патріотом. Сам Павло Скоропадський підкреслював свою принципову відмінність від діячів Центральної Ради: вони, мовляв, любили лише Україну і ненавиділи Росію, а він любив і Україну, і Росію, і вважав, що обидва народи мають бути разом. Проте життя підтвердило ілюзорність такої любові: для нормального розвитку українці і росіяни мають жити у власних державах, щоби уникати трагедій, якими супроводжувалася їхня спільна історія. Особиста трагедія Павла Скоропадського – лише одна із них…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО (частина 21) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виклик для України: Ринок сільськогосподарських земель в Україні існує

Сергій Паламар — Wed, 02 Jan 2019 11:20:17 +0000

Наприкінці року в Україні вже водинадцяте постає питання: знімуть чи не знімуть мораторій на продаж сільськогосподарських земель. Цього року 20 грудня Верховна Рада продовжила його ще на рік. Що означає це для Чернівецької області? Пропонуємо читачам дослідження в рамках Проекту «Аналіз та оцінка стану земельного фонду Чернівецької області в контексті формування ринку землі в Україні», здійсненого за підтримки Чернівецької ОДА.

Для кого це питання є надважливим ?

У першу чергу для селян. Україна – індустріально-аграрна держава, в якій третина населення проживає в сільській місцевості. Чернівецька область у цьому сенсі є унікальною, де чисельність сільського населення більша від міського, відповідно 516 тисяч та 390 тисяч, у відсотковому співвідношенні 57% і 43%.

За щільністю сільського населення – 64 особи на 1 кв км – Чернівецька область посідає перше місце в Європі.

І в нашій області, і в Україні загалом три чверті сільгоспземель перебувають у приватній власності селян. Крім виробництва товарної продукції, селянські господарства формують переважно або суттєво продовольчий баланс до двох третин українських сімей.

Створення ринку сільгоспземель, метою якого є залучення інвестицій в аграрну сферу й перехід земель до ефективних власників, насправді призведе до перерозподілу земель і концентрації їх у руках великих землевласників. Можливо, ви вже навіть знаєте прізвища декого з них. Адже сьогодні в Україні вже працюють агрокомпанії із земельним фондом у сотні тисяч гектарів, що є співставним із земельним фондом цілої Чернівецької області.

Чи можливо регулювати ринок землі в Україні

Автори моделей ринку землі обіцяють регулювати процес, але насправді ці регулятори є політичними і моральними спадкоємцями тих регуляторів, які провели розпаювання основних засобів у 90-ті роки під гаслом «Надія, народжена власністю». Як наслідок, ці основні засоби зосереджені в руках кількох десятків власників.

Марні сподівання на владу, як регулятора, після того, що вона коїть на митному кордоні (регулює). Останній одіозний приклад: регулювання тимчасового ввезення автомобілів на митну територію України. Це при тому, що митники цілодобово охороняють митний кордон держави.

Як працює сильна держава

У Френсіса Фукуями головна думка книги «Сильна держава» полягає в тому, що сильна держава бере на себе певні функції й ефективно їх виконує. До прикладу, США так розвивають свої збройні сили й виконують оборонну функцію. Уряд Японії під час революції Мейдзі в 70-і роки ХІХ століття, руйнуючи владу великих землевласників, за два роки видав селянам 106 млн (!!!) правоустановчих документів на землю.

В Україні майже за 20 років реформування земельних відносин на третину земель не виготовлені правоустановчі документи. Сьогодні площа державних земель 10 мільйонів гектарів, з них тільки 1,4 млн га офіційно передано в оренду. А що з 8.6 млн га? З цієї площі фактичні користувачі нічого не сплачують державі, бо не мають для цього правових підстав і бажання.

Тільки така «багата» держава як Україна може не брати плату за використання 14% своїх земель. І потім у перемовинах з МВФ наш уряд, на вимогу збалансувати доходи та видатки, пропонує відкрити ринок землі або – що іще легше – підняти ціну на газ. Адже створення сприятливого інвестиційного клімату для внутрішніх і зовнішніх інвестицій потребує відповідальної та цілеспрямованої роботи уряду.

А кому потрібний цей суспільний стрес?

Читач добре обізнаний, хто заробляє на таких стресах. У першу чергу, це різні посередники: політики – і ті , хто за, і ті, хто проти, – експерти, консультанти , фінансисти, землевпорядники, теперішні та майбутні лендлорди, правоохоронці, спекулянти.

Тому й підігріваються пристрасті довкола української землі. Створюються міфи. Це така коректна назва для брехні про те, що в Україні немає ринку землі.

Насправді, він є! Якщо взяти до уваги зміну не тільки права власності, а прав оренди, то тільки за останні два роки в Україні здійснено 3,6 млн транзакцій стосовно землі, тобто 15-20% ділянок змінили власника чи користувача. При цьому 89,5% цих операцій стосуються аграрних земель, з них 76% – оренда, 18% – спадщина, 1,6% – міна або дарування, 3,7% – купівля-продаж, 0,8% – емфітевзис. Останній, незвичний, термін означає купівлю-продаж або успадкування права користування землею без часових обмежень.

Таким чином, завдання ринку землі зараз в Україні вирішуються. Та процес відбувається в спосіб, який не цікавить апологетів такого ринку, бо не дає можливості їм оперувати сотнями мільярдів, а то й трильйонами гривень.

Ярослав Кирпушко, виконавчий директор Буковинського центру реконструкції і розвитку, кандидат географічних наук

Запис Виклик для України: Ринок сільськогосподарських земель в Україні існує спершу з'явиться на Медіа-Версії.

НКРЕКП не стала розглядати інвестиційну програму КП «Чернівціводоканал»

Сергій Паламар — Fri, 23 Nov 2018 21:15:56 +0000

Минулого тижня Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, відмовилася розглядати питання по проекту інвестиційної програм для КП «Чернівціводоканал», хоча без постанови НКРЕКП програма не може бути запущена в дію. Разом із директором підприємства Борисом Максимюком на засіданні від міської ради був присутній лише депутат Богдан Ковалюк.

У комісії зазначили, що для розгляду питання необхідна присутність керівника підприємсства і міського голови чи його заступника, який відповідає за цей напрямок. Тож розгляд питання відклали.

Запис НКРЕКП не стала розглядати інвестиційну програму КП «Чернівціводоканал» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Залучаємо Чернівці у Спільний простір для творчих і культурних індустрій

Сергій Паламар — Fri, 23 Nov 2018 21:11:16 +0000

Збігає рік, протягом якого, від 1 грудня 2017 року, ЧМГО «Бізнес-центр» у партнерстві з ImpactHub Odesa (м. Одеса) та NARD (м. Кишинів, Республіка Молдова) реалізує розрахований саме на 12 місяців транскордонний проект Common Space for Creative and Cultural Industries – Спільний простір для креативних та культурних індустрій, підтриманий Програмою сприяння територіальному співробітництву країн Східного партнерства «Молдова – Україна» www.eaptc.eu. Проект завершиться 30 листопада, тобто маємо ще тиждень для підсумків. Про зміст Спільного простору, значення й здобутки розмовляємо з менеджером проекту Ольгою ДМИТРЮК.

– Чому ЧМГО «Бізнес-центр» зосередилася саме на креативних та культурних – індустріях? Хіба це прибутково?

– За даними ООН, 3,4% світового ВВП забезпечує саме креативна економіка. В ній зайнято майже чверть населення світу, а темпи зростання цієї сфери удвічі перевищують сферу послуг і учетверо випереджають за темпами зростання промислове виробництво.

Наприклад, Львів активно просуває себе як місто креативне, там є простір для розвитку креативних і культурних індустрій. Чернівці ж поки що «пасуть задніх», хоча мають значний творчий, інтелектуальний потенціал, історичне підґрунтя та активних громадян. Тож у рамках проекту ми хотіли активізувати культурний та креативних сектор Чернівців, показати успішні практики, поділитися досвідом і «підштовхнути» тих, хто вагається…

– Що саме заважає розвитку Чернівців? Які проблеми й потреби у сфері креативу?

– Знайти відповідь на це питання ми й намагалися, здійснюючи проект. Для цього зібрали 12 фокус-груп (4 з них – у Чернівцях) та провели 15 фахових глибинних інтерв’ю (у Чернівцях – 5 з них) із ключовими фігурами креативного та культурного секторів.

– Інтерв’ю – це зрозуміло для наших читачів, а що таке фокус-група?

– Фо́кус-гру́па ( від англ. Focus group) – це такий якісний метод у соціології, коли для обговорення поставленого завдання збираються групи певної цільової аудиторії, а потім саме обговорення і його результати досліджуються для подальшого розвитку пропонованого проекту.

– І що ж організатори з’ясували?

– Ми ж хочемо знати, що заважає розвитку креативної сфери? То серед найбільш повторюваних учасниками заходів проблем виділили наступні:

* відсутність у представників творчих галузей віри в себе і незначна ініціативність з їхнього боку;

* численні бюрократичні перешкоди;

* брак фахівців і відсутність відповідної фахової освіти у тих, хто продукує культурний продукт – відтак у цій сфері діють здебільшого самоучки;

* практично повна відсутність фахового культурного менеджменту;

* у вищих навчальних закладах не звертають увагу на практичну складову навчання;

* немає усвідомлення того, що «культура – це джерело продукування соціального капіталу»;

* відсутнє стратегічне бачення розвитку культури;

* відсутність попиту;

* відсутні фахівці та ресурси для піднесення культурного рівня людей;

* відсутність доступу до ресурсів.

– І що тепер робити із цим невтішним знанням? Як пом’якшити чи нівелювати перелічені проблеми?

– Звісно, проблеми є глибокими, частина з них належить до компетенції органів влади, наявної системи освіти тощо. Та де в чому нам удалося вплинути на ситуацію й де в чому її покращити. Так, у рамках проекту ми створили карту креативних та культурних індустрій: наші митці стали більш помітними в мережі, потенційні партнери можуть їх легко відшукати.

У проведеній нами Літній школі у Карпатах взяли участь розробники 45 стартапів (компаній або проектів-початківців), які планують здійснювати діяльність або лише розпочали діяльність у креативній економіці, об’єднавши представників Чернівецької, Одеської областей та Молдови. У виборі локацій для заходів ми не зосереджувалися лише на нашій області. Скажімо, в Кишиневі пройшов 3-х денний тренінг для 45 креативних та культурних проектів/організацій, які планують вийти на європейський ринок. В Одесі проводили воркшопи та хакатони, які об’єднали понад 50 представників бізнесу, влади та громадського сектору. Одразу поясню: воркшоп (від англ. майстерня) – навчальний захід, учасники якого отримують знання і навички через високу інтенсивність групової взаємодії, активність і самостійність учасників, особисте переживання й досвід.

А хакатон (утворення від хакер і марафон) – це форум розробників, під час якого фахівці з різних галузей програмного забезпечення (програмісти, дизайнери, менеджери) спільно працюють над вирішенням якоїсь проблеми.

Під час таких заходів учасники обговорювали проблеми, розробляли плани дій тощо. Як на мене, важливою є розробка бізнес-моделей, які демонструють реальні успішні приклади у створенні відеопродукції, відкриття мистецьких галерей, різного хендмейду (ручних виробів) тощо й допоможуть охочим працювати у цих сферах розпочати діяльність. Ознайомитись з цими документами будь-хто охочий може на сайті проекту http://md-ua-creatives.org.

– Чи вважаєте Ви проведені заходи успішними?

– Говорити про успішність чогось варто не одразу, а в довгостроковій перспективі, коли учасники вже скористаються отриманими знаннями і новими контактами. Та впевнено можу сказати про успішність Літньої школи, учасники якої вже налагодили контакти, намітили спільні проекти. На останній місяць проекту заплановані відкриті лекції. Від 1 листопада стартували двотижневі культурні резиденції, під час яких 4 українських учасників поїхали до Молдови і 2 учасники з Молдови – до України.

На завершення проекту буде надана допомога 6 проектам/організаціям у розробці для них маркетингової стратегії та її реалізації. На нашій сторінці у Фейсбуці можна слідкувати за подальшими подіями: https://www.facebook.com/md.ua.creatives/

Ми будемо корисними перш за все тим, хто працюють в рекламі, архітектурі, культурі й мистецтві, ремісництві, дизайні, моді, музиці, видавничій справі, створенні кіно і навіть гастрономії.

Лариса КОСТИНСЬКА, «Версії»

P.S. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. За її зміст відповідає ЧМГО «Бізнес-центр» і вона не обов’язково відображує погляди Європейського Союзу.

Запис Залучаємо Чернівці у Спільний простір для творчих і культурних індустрій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ІСТОРІЮ ПЕРЕГРАТИ МОЖНА!

Сергій Паламар — Sat, 10 Nov 2018 20:14:14 +0000

Серед фахових дослідників минулого побутує популярний вираз: «Історія не має умовного способу». Цим підкреслюється, що події вже відбулися і змінити їх неможливо, тож треба сприймати їх такими, якими вони були, й не прикрашати їх чи не очорнювати. А дилетанти, навпаки, дуже люблять фантазувати на тему: яким був би світ, якщо б події минулого відбулися якось по-іншому. Інколи такий підхід дає позитивний результат: у тому випадку, коли сучасна ситуація починає нагадувати чимсь ту, яка була сто років тому, але персонажі сучасної політичної сцени враховують помилки минулого і намагаються виправити їх. Спробуємо ж з такої точки зору оцінити результати Першої світової війни 1914-1918 років для України.

Що було насправді

Перша світова війна завершилася перемир’ям, підписаним об 11-й годині ранку 11-го дня 11-го місяця 1918 року. Почалися мирні перемовини, наслідком яких стала ціла система міжнародних договорів між переможцями та переможеними, яка отримала назву «Версальсько-Вашингтонської» за місцями, де ці угоди підписувалися. З політичної карти світу зникли Російська, Німецька, Османська імперії та двоєдина Австро-Угорська монархія. На їхньому місці утворилися нові держави, проте серед них не виявилося міжнародно визнаної незалежної України. Хоча й така держава була створена на руїнах імперій Романових і Габсбургів. Чому історія виявилася такою неласкавою до українців?

Відповідь на це питання шукали, шукають і шукатимуть тисячі людей. Найчастіше в цьому звинувачують чужі антиукраїнські сили, але дістається й самим українцям – за їхнє невміння організовувати власне державне життя. Висловлю ж свою точку зору на цю важливу проблему.

Українці були однією з тих сил, що чимало зробили для руйнації імперій, до складу яких колись було включено їхніх предків. 80% представників нашого народу жило тоді в Російській імперії, а 20% – в Австро-Угорщині. Російська імперія зазнала найбільших втрат у світовій війні: загинуло 1,6 млн її військових, поранено 3,8 млн, у полон потрапило 2,4 млн осіб. До цих жахливих цифр не включені жертви серед мирного населення, а вони не менш страшні. Бойові дії точилися на території західних губерній імперії, а найбільші битви розгорталися саме на українських землях. За ними йшли розруха, нестача продовольства, епідемії важких хвороб.

Загострилися соціальні проблеми, у містах починалися голодні бунти. Солдати на фронті вимагали миру, а селяни – землю, якої їм не вистачало, натомість поміщики мали її надлишок. У лютому 1917 р. (за старим стилем) у Росії вибухнула революція і цар зрікся престолу. Піднялася хвиля національно-визвольних рухів, і, слідом за російською, розпочалася революція українська, внаслідок якої була створена Центральна Рада з представників різних українських політичних сил, яка проголосила автономію України. Почали закладатися підвалини української державності, але брак власної політичної еліти дуже перешкоджав цьому процесу. На жаль, серед політично активної частини українців тоді переважали соціалісти, які повторювали марксистські догми про заміну регулярної армії «озброєним народом» та інші ілюзорні речі, втрачаючи час і сили на непотрібні, а то й шкідливі справи.

А Перша світова війна ще тривала, і союзники Росії по Антанті робили все для того, щоби Східний фронт продовжував боротьбу, не даючи німцям перекинути сили проти Франції. Відтак Антанта з недовірою поставилася до визвольних змагань українців, вбачаючи у них лише деструктивну силу, спрямовану на розкол і послаблення союзної Росії. Навіть після більшовицького перевороту у Петрограді (так званої «Великої Жовтневої соціалістичної революції») британці й французи продовжували підтримувати росіян – противників більшовиків, так званих «білих», які висували гасло «єдиної й неділимої Росії». Тож, коли червоногвардійці рушили на Україну, щоби встановити тут владу більшовиків, Центральна Рада змушена була звернутися по допомогу не до Антанти, а до Німеччини і Австро-Угорщини, запустивши їхні війська на свою територію. Для подальшої долі української незалежності такий поворот мав фатальні наслідки. Адже Україна опинилася у союзниках Центральних держав, які менш ніж через рік війну програли…

А як могло бути, якби Антанта підтримала Україну

Біда України полягала в тому, що її дуже погано знали на Заході й сприймали лише як частину Росії, де до влади прийшли «сепаратисти». Підтримуючи білогвардійців в їхній боротьбі за «єдину неділиму Росію», Антанта водночас визнавала право поляків, фінів, латишів, литовців та естонців на самостійне державне існування. Польські політики упродовж війни 1914-1918 рр. не «складали всі яйця до одного кошика»: частина з них орієнтувалася на Антанту, частина ж – на Центральні держави. Хто б не переміг у війні, а поляки всюди мали би друзів і союзників. Тим більше, що їхню боротьбу за незалежність Франція підтримувала здавна.

Готуючись до відродження своєї держави, польські політики не стримували своїх апетитів, бажаючи бачити нову Річ Посполиту «від моря до моря». А це означало, що вони прагнуть приєднати до Польщі більшість українських земель. Лише набагато пізніше до польського маршала Юзефа Пілсудського дійшло, що без «вільної України неможлива вільна Польща». Але до того за допомоги Заходу поляки забрали українські Волинь, Полісся, Східну Галичину… Чуже забрали, а себе – не збагатили, лише послабили. Коли Сталін і Гітлер 1939 року почали ділити Другу Річ Посполиту, з’ясувалося, що чимало українців, білорусів і литовців, насильно включених до складу цієї держави, не надто рвалися захищати її від агресора. А ще 1920-го, під час радянсько-польської війни, Україна та Польща були пов’язані союзною угодою і українські воїни пліч-о-пліч з польськими союзниками відбили більшовиків від Варшави.

Антанта недалекоглядно роздавала українські землі сусіднім країнам, проте лише прискорила цим наступну світову війну і втрату державності деякими з них, а не збагатила своїх союзників. Чехословаччина отримала Закарпаття, а вже 1938 року її саму почали ділити сусіди. Румунія за результатами війни удвічі збільшила свою територію і населення, проте 1940 року значну частину цих надбань у неї відібрали.

Нині ця держава урочисто відзначає 100-річчя створення «Великої Румунії» – і лише окремі історики критично оцінюють цю подію. Адже, крім етнічних румунських земель, які за правом націй на самовизначення увійшли до складу Королівства Румунії, Антанта визнала за цією державою чимало земель з іншомовним населенням, яке зовсім не прагло під владу Бухареста. Буковинські українці ще 3 листопада 1918 р. пропонували буковинським румунам поділити край за етнічною ознакою і висловлювали бажання приєднатися до України. Однак офіційний Бухарест проігнорував їхню волю і відправив війська, щоби долучити заселені українцями території до своєї держави. 1940-го ці землі в Румунії відібрали, а спроба маршала Антонеску в союзі з Гітлером повернути їх, ще й з додатком у вигляді «Трансністрії», завершилася ганьбою і величезними втратами.

Нині від апологетів «Великої Румунії» можна почути на адресу буковинських та бессарабських українців: ви повинні бути вдячними Румунії за те, що 1932-1933 року не стали частиною радянської України, інакше вимерли би від Голодомору. Ми ж заперечуємо: якби ваші предки 1918-го разом з предками сучасних поляків не загарбували українські землі, а об’єднали би свої сили з українськими, то жодної «радянської» України не було б, а існувала би нормальна європейська держава під назвою «Україна». Причому дружньо налаштована і до Польщі, і до Румунії, разом із якими входила б до спільної оборонної системи проти червоної Москви.

Утім, що сталося тоді, то вже сталося. Але сумний досвід минулого врахований у сучасності. Під час розпаду СРСР Захід не повторив помилки столітньої давності й визнав незалежність України, а нині допомагає нам протистояти російській агресії. Тепер дуже важливо, щоб і самі українці не повторювали помилок минулого. А тоді їх наробили дуже багато. Ліві політичні сили України сто років тому повторювали марксистську маячню і шукали дружби з більшовиками. Натомість гетьман Скоропадський намагався створити федерацію з білогвардійцями – також шлях у «нікуди». А українське селянство 1921 року повірило в «ленінську нову економічну політику» й не довело до логічного кінця боротьбу проти червоної Москви. За це отримало Голодомор, який підірвав їхні сили до опору. Робітництво ж загалом нерідко підтримувало червоних й допомагало їм створювати «радянську Україну» – фантом, яким на деякий час Москві вдалося обдурити значну частину українців й використати їх у власних інтересах.

Нинішня Москва не шкодує величезних ресурсів на те, щоби повернути Україну під свій протекторат. Вона намагається «переграти» історію, щоби відродити свою імперію. Але ми вже вміємо грати за власними правилами і пам’ятаємо, що гра за правилами московськими означає загибель мільйонів людей і втрату майбутнього для тих, хто виживе у подібних ігрищах. Для того й потрібно вивчати минуле, щоб уникати манівців і виходити на широкий шлях, яким рухається вся цивілізована частина людства.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ІСТОРІЮ ПЕРЕГРАТИ МОЖНА! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗАМІСТЬ «РУСИНІВ» І «МАЛОРОСІВ» – УКРАЇНЦІ (частина 17)

Ясницька Валерія — Sat, 06 Oct 2018 19:37:26 +0000

Під час Першої світової війни західні і східні українці відчули себе єдиним народом, і новий етнонім «українці» прийшов на зміну застарілому «русини» та штучно вигаданому «малороси». Упродовж 1914-1918 років бойові дії точилися на українській території, наш народ зазнав великих втрат. Гинули не лише військовики, але й мирне населення, руйнувалися міста і села, залізниці й мости. Згорав врожай на полях, гинула худоба. Війна принесла багато нещасть простим людям, але в її полум’ї остаточно згоріли старі ілюзії – москвофільські й австрофільські. Замість них мільйони українців збагнули, що захистити свій народ від знищення вони зможуть, лише створивши власну державу.

Прихід російських «визволителів»: п’яні солдати спали на бруківці, а поруч лежали гвинтівки…

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. чимало галичан і буковинців подавалося на заробітки до сусідньої Російської імперії – на землі Волині, Поділля, Бессарабії. Аграрне перенаселення західноукраїнського села було величезним, селяни страждали від безземелля і малоземелля. На час збирання врожаю вони наймалися у поміщицькі господарства, але через надлишок робочої сили в Австрії заробітки були малими. Інша річ – у сусідній Росії: там платили більше, бо робочих рук не вистачало. Кордон між двома державами охоронявся не надто ретельно, тож чимало людей переходило його нелегально.

Більше того, з російського боку патрулювали кінні козачі патрулі і козаки вночі гілками позначали брід через прикордонну річку Збруч. Чому? А тому, що коли галичани поверталися з грошима, біля броду їх перехоплювали козаки й вимагали хабара, щоб пропустити через кордон. Корумпованість австрійських чиновників була високою, але до російських їм було далеко. Наші люди стикалися з цією стороною російської дійсності й дещо знали про її масштаби. Але галичани і буковинці не встигали познайомитися з корінною Росією: вони працювали на українських землях, неподалік від кордону. А тут жили українці, які розмовляли такою ж мовою, як і в нас, їхні звичаї і традиції були зрозумілими нашим людям.

Отже, чимало західних українців вважало, що саме такими є більшість росіян. Цим користалися проповідники москвофільства, переконуючи наших людей у тому, що вони і росіяни – «один народ». Подібні настрої отримали помітне поширення в Галичині, трохи менше – на Буковині. Лише зростання грамотності українського населення дозволяло долати москвофільські ілюзії, проте на селян ефективно діяла соціальна пропаганда москвофілів. Ті брехали, що невдовзі прийде «білий цар», забере землю у поміщиків-поляків та євреїв-орендарів і віддасть її «руським селянам». А ще російський цар повністю скасує податки, якими влада в Австро-Угорщині давила бідне селянство. Наївні люди вірили цій брехні, тим більше, що москвофільські ідеї найчастіше пропагували попи, яким населення довіряло.

І от настав серпень 1914 року. Протягом 5 серпня – 8 вересня на теренах Галичини і Буковини зіткнулися дві армії – австро-угорська і російська. До 2 мільйонів чоловік взяли участь у запеклих боях, у яких австрійці зазнали поразки. Понад 100 тисяч їхніх солдат потрапили до російського полону, а загальні втрати австрійців перевищили 300 тис. чол. Росіяни зайняли Львів і Чернівці, і галичани та буковинці невдовзі побачили, які «визволителі» прийшли до них. Москвофіли захоплено вітали російські війська, царська преса була наповнена радісними реляціями про те, як солдат зустрічали хлібом-сіллю, закидали квітами. «Білий цар» невдовзі відвідав Львів, але ні землі селянам не дав, ні від податків їх не звільнив. Розчарування прийшло швидко, як до мешканців Донбасу, які через 100 років, 2014-го, кричали: «Путін, пріді! Путін, спасі!».

Від перших же хвилин наївні ілюзії москвофілів почали розвіюватися, як дим. Землі не отримали, податки лише зросли, ще й всякої мерзоти до хати поналізло. Із початком війни в Росії був введений «сухий закон», а в Австрії алкоголь залишався у вільному продажу. І коли окупанти захопили галицькі й буковинські міста, побачивши заповітні пляшки, російські алкаші кинулися грабувати магазини й тут же напивалися до нестями. Чернівчани були вражені, коли побачили, як п’яні солдати спали на бруківці Панської вулиці й поруч із ними лежали гвинтівки…

Хвиля грабежів прокотилася містами і селами Буковини та Галичини. Особливо «відзначилися» козаки. Вони не лише грабували, але й організовували єврейські погроми – явище, незнайоме буковинцям. Ще й закликали буковинських селян долучатися до них, проте особливого відгуку такі заклики не знайшли. Навпаки, місцеві українці та румуни намагалися рятувати сусідів-євреїв від озвірілих погромників. А православні священики рятували сувої Тори з підпалених козаками синагог і ховали священну книгу іудеїв під вівтарями у церквах. Уже після війни православний митрополит Буковини урочисто передав збережені реліквії єврейським рабинам.

Потерпали від «визволителів» не лише євреї. Репресій зазнали австрійські чиновники та активісти громадських організацій, і не лише вони. Російська «охранка» почала повсюди шукати «ворогів», до числа яких зараховували свідомих українців, польських патріотів та всіх, хто хоч чимсь збудив підозру окупантів.

Страждання невинних людей: і цар і цісар ֪– одного поля ягоди

Слово «українець» збурювало в російських шовіністів невимовну лють. Вони заперечували навіть існування такого народу, проголошуючи «малоросів» частиною «єдіного русского народа». Українська мова на окупованих територіях опинилася поза законом, українські школи були переведені на російську мову викладання. Розгромлено українські гімназії, знищено чимало підручників і літератури. Розпорядження окупаційної адміністрації друкувалися лише німецькою, румунською та російською мовами. Тих українських громадсько-політичних діячів, які не встигли евакуюватися з австрійськими військами та адміністрацію, насильно висилали до Сибіру.

Підлу роль зіграли активісти-москвофіли, які доносили царській охранці на свідомих українців. Постраждали від них і вчителі, й активісти українських громадських організацій. У Чернівцях особливо лютували брати Геровські – давні агенти російських спецслужб. Олексій Геровський отримав дорадчу посаду в окупаційній адміністрації, що дозволило йому звести рахунки з багатьма представниками буковинської інтелектуальної еліти. Проте переважна більшість москвофілів жодних посад не отримала, що српичинило в їхньому середовищі негативну реакцію: сподівалися, що влада опиниться в їхніх руках. Натомість з Росії прислали чимало чиновників, які значно поступалися австрійським і за фаховими якостями, і за моральним рівнем. Продажність, хамство, невміння налагодити повсякденне життя були характерними рисами таких урядовців.

Коли західні українці побачили справжнє обличчя «визволителів», серед них швидко зросло бажання якомога швидшого звільнення від них. Невдовзі австрійці перешли в наступ і витіснили російські війська з частини окупованих територій. Проте місцеве населення зазнало нових поневірянь. Австрійські генерали не бажали визнавати свою бездарність і слабкість власної армії, тож вину за перші успіхи росіян вони переклали на «зрадників-русинів»: мовляв, саме завдяки допомозі русинського населення росіяни зуміли завдатити австро-угорським військам нищівного удару на початку війни.

Почалися репресії проти «зрадників». Від них постраждало багато абсолютно невинних людей, на яких доносили ті, хто заздрив сусідам або мав з ними якісь невирішені суперечки. Військово-польові суди швидко виносили вироки, які тут же виконувалися. Багатьох людей страчували навіть без суду і слідства – за рішенням австро-угорських офіцерів або навіть унтер-офіцерів. Москвофілів могли вбити й цивільні люди, щоби помститися за доноси російським властям. Підозрюваних у допомозі росіянам відправляли до концтаборів, найвідоміший з яких – Талергоф. Масові репресії австро-угорських властей підірвали австрофільські настрої серед західних українців, так само, як російські репресії зруйнували москвофільські ілюзії.

Усі ці біди відбувалися в краї, розореному війною. Чоловіків мобілізували до війська, жінки з дітьми мусили самотужки вести господарство. Окупанти забирали то коней, то останню корову-годувальницю. Голод і хвороби викошували людей. Холера, висипний тиф та інші заразні недуги, які під час воєн лютують серед населення, забирали людські життя, багатьох калічили.

Лінія фронту досить довго проходила по Дністру і окупанти евакуювали до Росії мирне населення. А села спалювали. Припускається, що вивезено було не менше 100 тисяч українців. Війна завдавала все нових і нових нещасть простим людям. Бідних жінок силою змушували копати окопи, ще й знущалися над ними, нерідко ґвалтували. Втома від війни оволодівала мільйонами людей.

Пробудження свідомості: вихід – у проголошенні незалежності

Все більше солдатів розуміло, що їм доводиться проливати кров за чужі інтереси. Помирати за російського царя або австрійського цісаря, коли вдома жінка і діти голодують і мучаться, бажало все менше з них. Свідомо билися з ворогом лише ті, хто мав перед собою високу мету. Така стояла перед українськими січовими стрільцями, які прагнули вибороти незалежну Україну. І з протилежного боку фронту серед українців – солдатів та офіцерів Російської імператорської армії – визрівали подібні настрої.

У складі австро-угорської та німецької армії з українців-військовополонених були сформовані дві дивізії, так звані «сірожупанна» і «синьожупанна» (за кольором військової форми). Їх планували кинути проти росіян для реалізації планів Відня і Берліна, проте свідома частина воїнів цих дивізій думала про те, що вони мають стати основою нової української армії. Серед цих військовиків активно працювали пропагандисти ідеї української державності з числа емігрантів з Російської імперії. Все більше українців починали розуміти, що вони не якісь «малороси», а представники окремої європейської нації, які мають право на самостійне державне існування.

В Австро-Угорщині ж до 1918 р. в офіційному слововжитку використовувався старий етнонім «русини». Правда, галичани і буковинці, після того, як їхніми землями прокотилася війна і російські та австрійські чиновники використали термін «русини» на шкоду самим українцям, почали масово відмовлятися від цієї архаїки і називати себе українцями. Створювалися умови для об’єднання розділеного народу і його боротьби за спільну українську державу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗАМІСТЬ «РУСИНІВ» І «МАЛОРОСІВ» – УКРАЇНЦІ (частина 17) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зростання цін, економіки і середня зарплата 10 тис. грн: подробиці бюджету-2019

Ясницька Валерія — Mon, 17 Sep 2018 19:38:21 +0000

15 вересня Кабмін передав на розгляд до парламенту проект держбюджету на 2019 рік.

Проект держбюджету вже передано до профільного комітету. У Верховній Раді законопроект представлятиме в.о. міністра фінансів Оксана Маркарова, йдеться на офіційному сайті Верховної Ради.

Основою для розрахунку показників проекту державного бюджету на наступний рік обрали перший базовий сценарій макроекономічного прогнозу. Він передбачає зростання реального ВВП на 3%, збільшення номінального ВВП до 3 946,9 млрд грн, індекс споживчих цін на рівні 107,4%, індекс цін виробників – 110,1%.

Фонд оплати праці найманих працівників і грошового забезпечення військовослужбовців профінансують на рівні 1 142,7 млрд грн. 2019-го прогнозують середньомісячну зарплату – 10 129 грн. У реальному вимірі очікують зростання на 6,9%. Крім того, з 1 січня 2019-го до 4173 грн зросте мінімальна зарплата українців.

Сьогодні прожитковий мінімум становить 1853 грн. З 1 липня 2019-го у проекті держбюджету його заклали на рівні 1936 грн, з 1 грудня показник зросте до 2027 грн.

За проектом держбюджету, прибуток прибуткових підприємств становитиме 882,1 млрд грн. Обсяг експорту українських товарів і послуг збільшиться на 8,3% . Становитиме $63 млрд. Обсяг імпорту товарів і послуг зросте на 9,1%, до $74,8 млрд.

Прогноз доходів зведеного бюджету на 2019 рік визначений із урахуванням поточного виконання бюджету, змін до податкового та бюджетного законодавства. Він становить 1 292,7 млрд грн. Прогнозна сума доходів загального фонду зведеного бюджету на 2019 рік – 1175 млрд грн.

Порівняно з прогнозними показниками 2018-го, доходи зведеного бюджету на 2019 рік збільшуються на 130,5 млрд грн, або на 11,2%.

Запис Зростання цін, економіки і середня зарплата 10 тис. грн: подробиці бюджету-2019 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Європейський проект завітає до Чернівців

Сергій Паламар — Sat, 02 Jun 2018 19:57:23 +0000

Церемонія відкриття Європейського тижня сталої енергії в Україні та підписання Угоди мерів відбудеться у Чернівцях у неділю, 3 червня 2018 р.

Представництво ЄС в Україні спільно з Чернівецькою міською радою відкриють щорічний проект і проведуть церемонію підписання Угоди мерів 14 українських міст. Очікується прибуття Йоханнеса Баура, керівника напрямку «Економічна співпраця, енергетика, інфраструктура та навколишнє середовище» Представництва ЄС в Україні, Геннадія Зубка, віце-прем’єр-міністра – міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Остапа Семерака, міністра екології та природних ресурсів України.

Україна вже увосьме долучається до ініціативи проведення Європейського тижня сталої енергії, що цьогоріч триватиме з 3 по 9 червня.

Угода мерів щодо клімату та енергії – це європейська ініціатива, в рамках якої місцеві, регіональні й національні органи влади добровільно зобов’язуються співпрацювати задля досягнення кліматичних та енергетичних цілей ЄС. Сьогодні Угода мерів стала наймасштабнішою в світі ініціативою у сфері клімату та енергії, об’єднавши майже 7500 міст-підписантів із населенням понад 220 мільйонів людей. 112 українських міст теж взяли на себе добровільні зобов’язання зменшити до 2030 року кількість викидів СО2 більш як на 30%, що відповідає вимогам до України в рамках Паризьких угод.

Запис Європейський проект завітає до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект Ігоря БУРКУТА “Про Україну і українців”: У Європі, та під чужою владою (частина 8)

Сергій Паламар — Sun, 06 May 2018 09:57:36 +0000

Після смерті 1340 року останнього правителя Галицько-Волинського королівства за територію цієї держави боролися Польща, Угорщина і Литва. Врешті–решт її землі поділили: Галичина дісталася полякам, Волинь – литовцям, а угорці мали задовольнися раніше зайнятим Закарпаттям. Буковина ж відійшла до Молдавського князівства, створеного 1359 року. Статус цих земель та їхнього населення під владою нових господарів був різним. Найменше змін у своєму житті спочатку відчули українці, що опинилися під управлінням Литви.

Українці у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському

Велике князівство Литовське у XIV ст. швидко перетворювалося на провідну державу Східної Європи. Від 1316-го до 1341-го його правителем був князь Гедимін, який заснував нову династію і долучив до Литви чимало земель колишньої Київської Русі. А його сини Ольгерд і Кейстут зайняли більшість українських земель, а їхня держава стала називатися Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Розгромивши військо Золотої Орди у битві при Синіх Водах 1362 року, ця країна показала всій Європі свою силу і могутність.

Її правителі вважали, що Литва є законною спадкоємицею Київської Русі, тож зберігали старі порядки на території руських князівств. Лише згодом замість князівств почали запроваджуватися воєводства. Та на чолі цих нових територіально-адміністративних одиниць нерідко залишалися Рюриковичі – православні аристократи, нащадки великого Рюрика. Правда, все частіше владу у воєводствах отримували й литовці Гедиміновичі.

До останніх десятиліть XV століття Литва зберігала змішаний литовсько-руський характер. Урядовою мовою у ній була руська (сучасні філологи дискутують, чого в ній більше: старобілоруських чи староукраїнських елементів), діяли закони часів Київської Русі – «Руською Правдою» послуговувалися аж до 1468-го, а православ’я у країні мало почесний статус. Деякий час у Литві навіть існувала православна митрополія у Новогрудку, і литовська знать нерідко сповідувала православ’я. Проте на нього наступав католицизм, позиції якого посилювалися зі зростанням впливу Польщі на литовські землі.

Створення Речі Посполитої й наступ на права простих українців
Майже 200 років Литва поступово втягувалася у польську орбіту. Зміцнення Москви й німецька експансія на Схід несли загрозу як литовцям, так і полякам, тож вони вирішили об’єднати свої сили. Відтак 1569 року було укладено Люблінську унію, за якою Польща і Литва утворили спільну державу. Її назвали Річчю Посполитою, тобто «спільною справою» – це калька з латинсього вислову «res publica» із таким же значенням. Повну владу у Польщі мала шляхта, яка користувалася значними привілеями і була звільнена від податків. Шляхтичі обирали місцеві сеймики, які існували в кожному воєводстві. Лише польські шляхтичі могли посідати урядові пости – як у воєводствах, так і в королівських замках. Усього цього не мали литовські шляхтичі до утворення Речі Посполитої. Отримання таких привілеїв було їхньою мрією – і вона втілилася у життя. Тож українська знать, яка у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському почувалася на рівні з литовською, захотіла ще й таких привілеїв, які мала шляхта польська. А інтереси соціальних низів її не цікавили.

Шляхта привілеї отримала. А що залишилося селянам? Так зване «друге закріпачення», яким значно обмежувалося їхнє право залишати місце проживання. Панам потрібні були робочі руки, щоб отримувати зі своєї землі якнайбільше зерна. Адже цей товар Річ Посполита продавала за кордон і отримувала від цього значні прибутки. Все більше часу селяни мусили працювати на полі, яке належало панові, державі або церкві. Все більше повинностей накладалося на них. А захистити свої права прості селяни змоги не мали: Річчю Посполитою правила тодішня «каста недоторканних». До них належали найбагатші магнатські роди, що володіли величезними земельними маєтками й сотнями тисяч кріпаків.

Ополячення української верхівки

Серед магнатів в українських землях особливо місце посідали тодішні олігархи – князі Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі. За сучасними мірками їхні статки давали право претендувати на провідні позиції у списках мільярдерів, які друкує журнал «Форбс». Правда, до офшорів свої капітали вони не виводили: ми ж пам’ятаємо, що у Речі Посполитій представники привілейованого класу податків узагалі не платили. А магнати мали власні приватні армії, могли підкупити будь-який суд і точно так плювали на суспільні інтереси, як це нині роблять олігархи пострадянські.

Від простолюду вони були дуже далекими і з плином часу віддалялися все більше. Найдовше з рядовими українцями їх об’єднували рідна мова і спільна православна релігія. Та у Речі Посполитій привілеї мали католики, тож усе більше магнатів і шляхти залишали віру предків й переходили в католицизм – і відмовлялися від рідної мови на користь польської. Польська культура швидко розвивалася й виглядала привабливою для багатьох. У Польщі існувала якісна система освіти, а вихідці з цієї країни нерідко вчилися в найкращих європейських університетах. Таку змогу мали й заможні українці, залюбки користаючись нею.
Серйозним недоліком польської освіти було те, що вона спрямовувалася на денаціоналізацію неполяків. Високий рівень світи давали єзуїтські коледжі, та нерідко єзуїтам удавалося нав’язати своїм учням перехід у католицизм. Сприяли асиміляції й привілеї, що їх католики мали у Річі Посполитій. Українці ніколи не забудуть Єремію (Ярему) Вишневецького, нащадка старовинного українського роду, який не лише цілком сполячився, але і сумно «прославився» звірствами проти повсталих українських козаків і селян.

Еліта учергове зрадила власний народ, продавши зайшлим чужинцям право володіти українською землею й навіть долями українців. Забігаючи наперед, можемо сказати: така добровільна асиміляція нерідко отримувала згодом зворотний хід. Досить згадати польського графа Андрея Шептицького, який став митрополитом Греко-католицької церкви й відновив свою належність до українства, втрачену його предками. Або буковинського політика Миколу фон Василька, предки якого з руських бояр стали молдавськими, а сам він повернув власне українство вже на початку ХХ століття. Прикладів подібних є чимало, особливо серед інтелектуалів: наприклад, історик Володимир Антонович, поет Максим Рильський, політичний філософ В’ячеслав (Вацлав) Липинський…

Частина ж української шляхти ніколи не полонізувалася, з неї походили деякі талановиті керівники козацько-селянських повстань. І навіть засновники козацького руху в Україні, про яких мова ще попереду. Тепер же згадаємо, що за часів Речі Посполитої в українських землях закладалися, образно кажучи, «міни уповільненої дії», які згодом завдали чималої шкоди іміджу українців в очах світової громадськості. Насамперед йдеться про так зване «єврейське питання».

Створення гострих міжетнічних проблем

Євреї здавна проживають на українській землі: ще у стародавньому Києві документи згадують єврейських купців. З часом у містах України з’являлося все більше євреїв-ремісників, були тут і лихварі цього етнічного походження. Взагалі в українських містах створювалися чималі різноетнічні громади: єврейські, вірменські, польські, німецькі, чеські тощо. Головними їхніми зайняттями були ремесло й торгівля. Звісно, час від часу виникали певні конфлікти чи непорозуміння, проте не було проявів глибокої ненависті. А принесли її на українські землі магнати і шляхта вже у часи Речі Посполитої.

Управляти своїми маєтками великі пани не могли чи не хотіли, для цього вони наймали управителів, найчастіше з числа євреїв-ашкеназ – вихідців з Німеччини – та їхніх нащадків. Орендар забезпечував панові постійний прибуток з його полів, садів, гуралень, млинів тощо. При цьому не забував і себе, намагаючись за короткий термін оренди максимально збагатитися. Єврей-орендар збирав від імені пана податки і мито, нещадно стягуючи їх з селянина. У селянських очах він виглядав безжальним кровососом. Нерідко нещасний селянин шукав розради у горілці, яку купував у єврея-шинкаря. У нього ж під великий відсоток мусив позичати гроші (банків у селі тоді не було, банкоматів і поготів). А це призводило до розорення селянського господарства, і знедолена родина свою ненависть скеровувала не на пана й польську державу, які створили й підтримували таку систему визиску, а на єврея-шинкаря й навіть на всіх його одноплемінників.

Особливу ненависть українських селян збурювали факти, коли ключ від православного храму зберігався в іудея-орендаря, який вимагав заплатити йому за відкриття церкви. Слід зазначити, що таке відбувалося далеко не в кожному селі, а лише там, де були і православна церква, і католицький костел. Орендар чинив у домовленості з паном (тому належало село) і ксьондзом, до якого після всіх поневірянь починали приходити бідні люди. А костел для них був відчинений безкоштовно! Коли ж починали ходити туди постійно, то поступово перетворювалися на католиків і поляків, відтак як нові парафіяни вже здавали гроші «на потшеби косцьолу». Прості наївні селяни не завжди розуміли, що ключ від православного храму єврей-орендар отримав за домовленістю між паном і ксьондзом, і звинувачували у знущанні над собою лише того, до кого доводилося йти за ключем.

Згодом така політика, спрямована на денаціоналізацію українців, з усією силою вдарила і по її організаторам та провідникам, і по євреям-орендарям, яких польське панство фактично підставило під жахливий удар селянського гніву. Дотепер нашим сучасникам нерідко дорікають якимсь особливим «вічним антисемітизмом українців» як свідомі українофоби, так і погано обізнані в тонкощах історії люди, не розуміючи причинно-наслідкових зв’язків у справжній трагедії, що спіткала єврейське населення України у середині XVII століття. Але про це поговоримо в наступних наших зустрічах.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про Україну і українців”: У Європі, та під чужою владою (частина 8) спершу з'явиться на Медіа-Версії.